Текст книги "11/22/63 "

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 49 (всего у книги 54 страниц)

У двері коротко постукали, і до кімнати просунув голову один з тих копів, що везли мене до поліцейської дільниці. За кермом крузера, та коли вони з напарником переглядали мої особисті речі, він здавався кам’яним на лиці, небезпечним, формений коп з якогось кримінального фільму. Тепер він був непевний себе, з вибалушеними від збудження очима, і я побачив, що йому не більше двадцяти трьох, що він іще воює зі слідами підліткового акне в себе на лиці. Поза нам я помітив купу людей – дехто в уніформі, деякі в цивільному, – котрі тягнули шиї, щоби побачити мене. Фріц з Гості обернулися до непроханого візитера роздратовано.

– Сери, я вибачаюся, що перериваю вас, але містеру Емберсону дзвонять по телефону.

Кров прилила до обличчя Гості з новою силою.

– Синку, ми тут проводимо допит. Мені байдуже, хоч би йому там сам президент Сполучених Штатів дзвонив.

Коп проковтнув клубок в горлі. Його адамове яблуко смикнулося вгору і вниз, немов мавпочка на патичку.

– Еее… сери… так йому й дзвонить президент Сполучених Штатів.

В результаті виявилося, що їм це не байдуже.

7

Вони повели мене коридором до кабінету шефа Каррі. Фріц підтримував мене під одну руку, Гості під другу. Зі своїми сімдесятьма чи вісімдесятьма фунтами ваги, поділеними між ними, я майже не кульгав. Там товпилися репортери з телекамерами й потужним освітленням, від якого температура, мабуть, піднялася до ста градусів. Цим людям – на одну сходинку вищим за папараці – не місце було в поліцейській дільниці відразу після замаху на вбивство, але мене це не здивувало. В іншому часовому потоці вони так само тут товпилися після арешту Освальда, і ніхто їх не витурив. Наскільки мені було відомо, нікому це навіть у голову не спадало.

Гості й Фріц з кам’яними лицями пробивали нам дорогу крізь натовп. На них і на мене сипалися запитання. Гості закричав:

– Містер Емберсон зробить свою заяву після того, як буде повністю опитаний органами дізнання!

–  Коли?– гукнув хтось.

– Завтра, післязавтра, можливо, на наступному тижні!

Почулися стогони. Гості задоволено усміхнувся.

– Може, наступного місяця. А зараз його очікує на лінії президент Кеннеді, тому ви, всі, геть, розступіться!

Вони розступилися, сокорячи, як сороки.

Єдиним освіжаючим пристроєм у кабінеті Каррі був вентилятор, що стояв на книжковій шафі, але будь-який порух повітря відчувався благословенним після кімнати для допитів і медійної мікрохвильовки у коридорі. На столі лежала велика чорна телефонна слухавка. Поряд з нею тека з приліпленою до обкладинки етикеткою з друкованим написом ЛІ Г. ОСВАЛЬД. Тека була тоненькою.

Я взяв слухавку.

– Алло?

Гугнявий новоанглійський голос, що зазвучав у телефоні, змусив мурашки побігти мені по спині. Говорив чоловік, який зараз лежав би на прозекторському столі в морзі, якби не Сейді і я.

– Містере Емберсон? Джек Кеннеді говорить. Я… еее… розумію, що моя дружина і я завдячуємо вам… еее… нашими життями. Я також розумію, що ви втратили дорогу вам людину. «Дорогу»в нього прозвучало як «доову», саме так, як я чув це з дитинства там, де я ріс.

– Її ім’я Сейді Дангіл, містере президент. Освальд її застрелив.

– Мені дуже жаль… еее… через вашу втрату, містере Емберсон. Можу я… звертатися до вас… еее… Джордж?

– На вашу ласку. – Думаючи при цім: «Ніякої цієї розмови нема. Це сон».

– Країна висловить їй безмежну вдячність… і висловить вам величезне співчуття, я певен. Дозвольте мені… еее… бути першим, хто їх висловлює.

– Дякую вам, містере президент. – Горло мені стиснуло, я говорив лише трішки гучніше за шепіт. Я бачив її очі, такі яскраві, коли вона лежала, помираючи в мене на руках. «Джейку, як ми танцювали». Чи хвилюють президентів такі речі? Чи знають вони взагалі про їх існування? Мабуть, найкращі з них так. Мабуть, саме тому вони й служать нам.

– Також… еее… ще є дехто, хто хоче вам подякувати, Джордже. Моя дружина зараз не поряд, але вона… еее… планує подзвонити вам увечері.

– Містере президент, я не певен, де перебуватиму сьогодні ввечері.

– Вона вас знайде. Вона дуже… еее… наполеглива, коли бажає висловити комусь свою вдячність. А тепер скажіть мені, Джордже, як там ви?

Я сказав йому, що зі мною все гаразд, що було не так. Він пообіцяв дуже скоро побачитися зі мною в Білому Домі, і я йому подякував, хоча не думав, що мій візит до Білого Дому насправді відбудеться. Впродовж усієї цієї схожої на сновидіння розмови, поки вентилятор обдував моє спітніле обличчя, а поза матовим склом верхньої панелі дверей шефа Каррі сяяло надприродне світло телевізійників, три слова билися в моїй голові: «Я в безпеці. Я в безпеці. Я в безпеці».

Президент Сполучених Штатів зателефонував з Остіна, щоб подякувати мені за те, що я врятував йому життя, і тепер я був у безпеці. Я міг робити те, що мусив зробити.

8

Через п’ять хвилин після завершення моєї сюрреалістичної розмови з Джоном Фіцджеральдом Кеннеді Гості і Фріц проштовхалися зі мною до задніх сходів, які привели нас в той гараж, де Освальда мусив застрелити Джек Рубі. Тоді там було повно людей, які чекали, коли вбивцю президента відправлятимуть до окружної в’язниці. Тепер тут було так порожньо, що наші кроки відгукувались луною. Мої доглядачі відвезли мене до готелю «Адольфус», і я ніскільки не здивувався, опинившись у тому самому номері, який займав, коли вперше прибув до Далласа. Який гук, таке й відлуння, кажуть мудрі люди, і хоча я ніколи не міг з’ясувати, хто ті таємничі «мудрі», вони тим не менше праві, коли йдеться про подорожі крізь час.

Фріц сказав, що копи в коридорі і внизу, у фойє, поставлені там тільки для охорони мене, і щоб тримати на відстані пресу. («Угу-угу».) А потім потис мені руку. Агент Гості також потис мені руку, і в той момент я відчув, як з його долоні на мою перейшов складений клаптик паперу.

– Відпочивайте поки що, – попрощався він. – Ви на це заслужили.

Коли вони пішли, я розправив той папірець. Це був аркуш з його записника. Він написав три речення, либонь, коли я балакав по телефону з Джеком Кеннеді.

«Ваш телефон прослуховується. Я відвідаю вас о 21:00. Спаліть це і змийте попіл».

Я спалив цю записку, як Сейді була спалила мою, потім зняв телефонну слухавку і відкрутив кришку мікрофона. Всередині до дротів було підключено голубий циліндр, не більший за батарейку АА. Я розвеселився, побачивши на ньому японські написи – мені згадався старий приятель Тихий Міч.

Посмикуючи, я від’єднав цю штучку, поклав собі до кишені, закрутив кришку мікрофона і набрав 0. З боку телефоністки зависла довга пауза, після того як я назвав їй своє ім’я. Я вже збирався покласти слухавку і спробувати знову, та раптом почув плач, це заголосила телефоністка, почала дякувати мені за те, що я врятував президента. Якщо вона може щось для мене зробити, сказала вона, якщо будь-хто у всьому готеліможе щось зробити, мені варто лише подзвонити, її звуть Мері, вона готова будь-чимвіддячити мені.

– Ви можете почати просто зараз, з’єднавши мене з Джоді, – сказав я їй і назвав номер Діка.

– Зараз, містере Емберсон. Благослови вас Бог, сер. Уже з’єдную.

Телефон прорипів двічі, Дік зняв слухавку. Гортанним голосом, втомлено, наче хвороба його ще погіршилася, він проговорив:

– Якщо це знову якийсь чортів репортер…

– Це не репортер, Діку. Це я, Джордж, – пауза. – Джейк.

– Ох, Джейку, – промовив він тужливо, а потім вінпочав плакати. Я чекав, стискаючи слухавку так міцно, що стало долоні боляче. Стугоніло у скронях. День помирав, але світло, що лилось крізь вікна, було все ще яскравим. Здалеку я дочув гуркіт грому. Нарешті він озвався. – З вами все гаразд?

– Так, але Сейді…

– Я знаю. Про це передають в новинах. Я чув, поки їхав до Форт-Ворта.

Отже, жінка з дитячою коляскою і водій буксирної машини з автосервісу «Ессо» зробили так, як я від них і сподівався. Дякувати Богові. Не те щоб воно здавалося надто важливим зараз, коли я сидів, чуючи, як цей вбитий горем старий намагається вгамувати сльози.

– Діку… ви вважаєте, що я винний? Я зрозумію, якщо так.

– Ні, – нарешті відповів він. – І Еллі так не вважає. Коли Сейді приймала якесь рішення, вона йшла до кінця. А якщо вона знайшла вас на Мерседес-стрит у Форт-Ворті, це я їй порадив вас там шукати.

– Так, я був там.

– Її застрелив той сучий син? У новинах кажуть, що він.

– Так. Він стріляв у мене, але моя негодна нога… я перечепився через якусь коробку чи щось таке і впав. Вона була зразу поза мною.

– Господи Ісусе, – його голос на дещицю покріпшав. – Але вона загинула, роблячи правильну справу. Цього я й триматимуся. І вам треба цього триматися також.

– Без неї я туди нізащо не дістався б. Якби ви тільки її бачили… як вона рішуче діяла… як відчайдушно…

– Господи Ісусе, – повторив він. Зітхаючи. Він говорив голосом старої-престарої людини. – Отже, все те було правдою. Все, що ви казали. І все, що вонаказала про вас. Ви насправді з майбутнього, авжеж?

Як я зрадів, що жучок лежить у мене в кишені. Я сумнівався, щоб вони встигли поставити підслухи в самій кімнаті, проте все одно прикрив згорнутою чашечкою долонею мікрофон і притишив голос.

– Ані слова про це поліції чи репортерам.

– Святий Боже, ні! – сама ця ідея його обурила. – Після такого вам ніколи не вдалося б ковтнути вільного повітря!

– Ви їздили, ви забрали наші речі з багажника «Шеві»? Навіть після…

– Ще б пак. Я ж знав, як це важливо, бо щойно почув, одразу ж зрозумів, що ви підпадете під підозру.

– Я гадаю, у мене все буде гаразд, – сказав я. – Але вам треба відкрити мій портфель і… у вас є сміттєспалювач?

– Так, стоїть за гаражем.

– У портфелі лежить блакитний зошит. Спаліть його. Ви зробите це заради мене? – «І заради Сейді. Ми обоє покладаємося на вас».

– Так. Зроблю. Джейку, мені так жаль, я поділяю ваше горе.

– А я ваше. Ваше й міз Еллі.

– Це нечесно! – вибухнув він. – Мені байдуже, що він президент, це несправедлива ціна!

– Так, – промовив я. – Несправедлива. Але, Діку… йшлося не тільки про президента. Йшлося про все те погане, що мусить відбутися, якщо його вб’ють.

– Гадаю, я мушу повірити вашим словам. Але ж так важко.

– Я знаю.

Чи влаштують вони меморіальні збори по Сейді у школі, як колись влаштували були по Мімі? Звісно, влаштують. Телеканали пришлють знімальні групи, і в усій Америці на той час не буде жодної пари сухих очей. Але коли шоу закінчиться, Сейді так і залишиться мертвою.

В тому разі, якщо я цього не зміню. Це означає, що знову треба пройти через все, але заради Сейді я це зроблю. Навіть якщо вона кине лише один погляд на мене на вечірці, де я її вперше зустрів, і вирішить, що я занадто старий для неї (хоча я старатимуся з усіх моїх сил, щоби вона перемінила таку думку). Був навіть один плюс, тепер, коли я знав, що Лі дійсно був самотнім стрільцем, я не мусив би чекати занадто довго, перш ніж відправити на той світ це жалюгідне гаденя.

– Джейку? Ви тут іще?

– Так. І не забувайте називати мене Джорджем, коли з кимсь балакатиме про мене, окей?

– Щодо цього не хвилюйтесь. Нехай я старий, але мозок в мене ще працює дайбо кожному. Я вас ще зможу побачити?

«Навряд, якщо агент Гості скаже мені те, що я хочу почути», – подумав я.

– Якщо ні, це означатиме, що все діється на краще.

– Гаразд. Джейку… тобто Джордже… а вона… вона що-небудь встигла сказати наприкінці?

Я не збирався переповідати йому її останні слова, то було особисте, але я міг подарувати йому інше. Він це зможе передати Еллі, а Еллі передасть усім друзям Сейді в Джоді. А їх в неї було чимало.

– Вона спитала, чи живий президент. А коли я сказав їй, що він у безпеці, вона закрила очі й відійшла.

Дік знову почав плакати. У мене перекривилось обличчя. Сльози принесли б полегшення, але очі мої залишались сухими, як камінці.

– Прощавайте, – промовив я. – Прощавайте, старий друже.

Я делікатно повістив слухавку і сидів якийсь час незрушно на місці, дивлячись, як червоніє за вікном Даллас, коли в ньому сідає сонце. «Ввечір небо червоніє – моряку душа радіє» – каже старе прислів’я… але я знов почув бурчання грому. Через п’ять хвилин, опанувавши себе, я зняв слухавку мого очищеного від жучка телефону і знову набрав цифру 0. Сказав Мері, що хочу поспати, і попрохав її розбудити мене дзвінком о восьмій. А також попрохав до того часу поставити на мій номер відмітку «не турбувати».

– О, про це вже подбали, – збуджено повідомила вона. – Жодних вхідних дзвінків до вашої кімнати, наказ шефа поліції. – Вона різко змінила тональність. – Він був божевільний, містере Емберсон? Я маю на увазі, він мусив би, але чи він скидався на божевільного?

Згадалися ті його верткі очка й демонічна гримаса.

– О, так, – відповів я. – Безумовно божевільний. О восьмій, Мері. А до того нічого.

Я поклав слухавку, позбавивши її можливості ще щось спитати. А тоді роззувся (скидання лівої туфлі було повільним, болючим процесом), ліг на ліжко і прикрив долонями очі. Побачив, як Сейді танцює медісон. Побачив, як Сейді припрошує мене: заходьте, добрий чоловіче, як питає, чи люблю я кекс. Побачив її в себе на руках, як блищать, дивлячись вгору, на мене, її помираючі очі.

Я подумав про кролячу нору, про те, як кожного разу, коли її проходиш, відбувається повне перевстановлення.

Врешті-решт я заснув.

9

Гості постукав у двері точно о дев’ятій. Я відчинив, і він уплив досередини. В одній руці він тримав портфель (але не мійпортфель, отже, з цим все було поки що гаразд). У другій – пляшку шампанського, гарного сорту, «Moët de Chandon» [678]678
  «Моет де шандо» – заснована 1743 року одна з найбільших у світі виноробних компаній; наразі бант на пляшці символізує кольори як французького, так і американського прапора.


[Закрыть], з червоно-біло-блакитним бантом на горлі. Вигляд Гості мав утомлений.

– Емберсоне, – промовив він.

– Гості, – відгукнувся я.

Він причинив двері, потім показав на телефон. Я витяг з кишені жучка й продемонстрував йому. Він кивнув.

– Інших нема? – спитав я.

– Ні. Цей було встановлено ДДП, а справа тепер наша. Все під прямим контролем Гувера. Якщо хтось спитає вас про телефонний жучок, ви знайшли його самостійно.

– Окей.

Він простягнув мені пляшку.

– Подарунок від менеджменту. Наполягли, щоб я вам відніс. Піднімете тост за президента Сполучених Штатів?

Зважаючи на те, що моя Сейді зараз лежала на прозекторському столі в окружному морзі, я не мав охоти ні до яких тостів. Я досяг успіху, і цей успіх смакував мені в роті попелом.

– Ні.

– Я теж, але я як три чорти радий, що він залишився живим. Бажаєте, дещо скажу по секрету?

– Кажіть.

– Я голосував за нього. Можливо, єдиний з усіх агентів Бюро.

Я нічого не сказав.

Гості всівся до одного з двох крісел, що малися в кімнаті, і глибоко зітхнув з полегшенням. Портфель він поставив собі між ніг, а потім обернув до себе пляшку, щоб прочитати етикетку.

– Тисяча дев’ятсот п’ятдесят восьмий. Поціновувачі вина, мабуть, знають, що це був добрий рік, але сам я людина радше пивна.

– Я теж.

– Тоді вам, либонь, сподобається «Самотня зірка», яка чекає на вас внизу. Там цілий ящик і лист в рамочці з обіцянкою постачати вам ящик щомісяця до кінця вашого життя. І шампанське там також ще є. Я бачив щонайменше дюжину пляшок. Вам там чимало поприсилали від Далласької торгівельної палати, від Міської ради з туризму, звідусіль. Є там кольоровий телевізор «Зеніт», ще запакований, є перстень-печатка зі щирого золота, з зображенням президента, від ювелірної компанії «Колловей», сертифікат на три костюми від «Далласького чоловічого одягу» і купа всякого іншого, включно з ключем від міста. Менеджмент звільнив окрему кімнату на першому поверсі для складування ваших подарунків, але я гадаю до завтрашнього ранку їм доведеться виділити ще одну. А харчів скільки! Люди підвозять пироги, торти-тістечка, ростбіфи, смажених курчат, і стільки мексиканської їжі, що вам вистачить на п’ять років. Ми їх завертаємо, а вони бісяться, не хочуть іти, правду вам кажу. Перед готелем стоять такі жінки… ну, скажемо так, сам Джек Кеннеді вам позаздрив би, а він легендарний ходок. Якби ви лишень взнали, скільки в нашого директора матеріалів щодо його сексуальних пригод, ви б не повірили.

– Глибина моєї довірливості могла б вас здивувати.

– Даллас любить вас, Емберсоне. Та де там збіса, вся країна любить вас. – Він розсміявся. Сміх той перейшов у кашель. Відкашлявшись, він закурив сигарету. Потім подивився собі на годинник. – Станом на дев’яту нуль сім вечора за Центральним стандартним часом двадцять другого листопада 1963 року ви улюбленчик усієї Америки.

– А щодо вас як, Гості? Ви мене любите? А ваш директор Гувер?

Лише один раз затягнувшись, він відклав сигарету в попільницю, а потім нахилився ближче, буравлячи мене очима. Вони в нього ховались глибоко в складках шкіри, виглядали втомленими, та проте були дуже яскравими й кмітливими.

– Подивіться на мене, Емберсоне. Прямо в очі. І скажіть, були ви в цій справі спільником Освальда чи не були. І правду кажіть, бо брехню я одразу впізнаю.

Пам’ятаючи про його безпорадне опікування Освальдом, я в це не повірив, але я вірив, що віну це вірить. Тому, втупившись йому в очі, я проказав:

– Не був.

Якусь мить він мовчав. А потім зітхнув, відкинувся на спинку стільця і підхопив свою сигарету.

– Авжеж. Не були, – пустив він ніздрями дим. – На кого ж ви тоді працюєте? На ЦРУ? Чи, може, на росіян? Мені здається це малоймовірним, але мій директор вважає, що росіяни не вагаючись спалили б глибоко законспірованого агента, аби лиш запобігти вбивству, з якого міг розгорітися міжнародний конфлікт. А може, навіть Третя Світова війна. Особливо, коли людям стане відомо про перебування Освальда в Росії. – Він промовив назву країни «Русіа», так, як промовляв її у своїх телепроповідях Хергіс. Можливо, з боку Гості це була така іронія.

– Я ні на кого не працюю, Гості. Простий чоловік собі, та й усе.

Він наставив на мене сигарету:

– Так і запам’ятаємо.

Розстебнувши свій портфель, він видобув звідти теку, навіть тоншу за ту, Освальдову, яку я був угледів на столі в Каррі. Ця тека була присвячена мені, і вона товстішатиме… проте не так швидко, як це відбувалося б у комп’ютеризованому двадцять першому столітті.

– Перед Далласом ви перебували у Флориді. В містечку Сансет Пойнт.

– Так.

– Працювали підмінним викладачем в шкільній системі Сарасоти.

– Правильно.

– До того, як ми вважаємо, ви якийсь час перебували в… Деррені? Деррен, це в Мейні?

– Деррі.

– І чим ви там займалися?

– Почав писати свою книгу.

– Угу, а до того?

– То там, то там, по різних усюдах.

– Що ще вам відомо про мої сосунки з Освальдом, Емберсоне?

Я утримав мовчанку.

– Не грайте з себе аж такого сором’язливого. Щиро між нами, дівчатками.

– Достатньо, щоби створити неприємності для вас і вашого директора.

– Якщо?

– Дозвольте мені викласти це таким чином. Кількість неприємностей, які я створю вам, буде пропорційною кількості неприємностей, які створите мені ви.

– Чи буде коректним означити це так, що, коли зайдеться про неприємності, ви готові компенсувати нестачу того, чого не знаєте напевне… і то не на нашу користь?

Я не сказав нічого.

Він продовжив, говорячи ніби сам до себе:

– Не дивно, що ви пишете книгу… Вам варто було б її закінчити, Емберсоне. Це ймовірний бестселер. Бо ви вельми вправний зух у фабрикуванні історій, це я вам кажу. Сьогодні вдень ви звучали вельми правдоподібно. І ще ви знаєте речі, яких не мусили б знати, що змушує нас вважати вас далебі не просто приватною особою. То викладайте, хто вас нацькував? Це Енглтон, його Фірма? Він же, хіба ні? Той хитрий аматор вирощування троянд.

– Я сам по собі, – сказав я. – І, мабуть, не знаю аж так багато, як вам здається. Тим не менш, знаю таки достатньо, щоб ваше Бюро мало блідий вигляд. Наприклад, про те, як Лі прийшов і прямо сказав вам, що збирається застрелити Кеннеді.

Гості вгатив сигаретою в попільницю з такою силою, що здійнявся цілий фонтан іскор. Декілька з них потрапили йому на тильний бік долоні, але він цього, схоже, навіть не відчув.

– Це суща, блядь, брехня!

– Звісно, – погодився я. – І я її промовлю з незворушним обличчям. Якщо ви мене змусите. Ідея мене позбавитися вже народилася, Гості?

– Позбавте ви мене сюжетів з коміксів. Ми не вбиваємо людей.

– Розкажіть це братам Дз’єм у В’єтнамі [679]679
  Перший президент Республіки В’єтнам (Південний) Нго Дінь Дз’єм і його молодший брат Нгу були вбиті 2.11.1963 під час військового перевороту організованого своїм же генералом Зионг Ван Мінем.


[Закрыть].

Він вирячився на мене очима людини, котру раптом вкусило щойно ще нібито безпечне мишеня. Та ще й великими зубами.

– Звідки ви знаєте, що Америка має бодай якийсьстосунок до братів Дз’єм? Судячи з того, що я читав у газетах, наші руки чисті.

– Не відхиляймося від нашої теми. Проблема в тім, що я зараз занадто популярний, щоб мене можна було вбити. Чи я неправий?

– Ніхто не бажає вас вбивати, Емберсоне. І ніхто не бажає колупатися у вашій історії. – Він безрадісно реготнув, мов гавкнув. – Якби ми почали це робити, розвалилося б усе. Таке воно хирляве.

– Принагідні романтичні історії були її спеціальністю.

– Га?

– Г. Х. Манро. Відомий також як Сакі. Оповідання називається «Відчинене вікно». [680]680
  Hector Hugh Munro (1870–1916), літературний псевдонім Saki – англійський письменник, автор карколомних оповідань, найвідоміше з яких «Відчинене вікно», де йдеться про дівчинку, котра з будь-якої побутової ситуації вибудовує вельми правдоподібну макабричну історію.


[Закрыть]Прочитайте якось. Коли доходить до мистецтва створення нісенітниць на потребу моменту, це вельми допоміжна річ.

Він уважно вивчав мене поглядом, у його розумних очах проглядало збентеження.

– Я вас абсолютно не розумію. Це мене непокоїть.

На заході, ближче до Мідленда, де безупинно гупало на нафтових свердловинах і газове полум’я притлумлювало зірки, знову прокотився гуркіт грому.

– Чого вам треба від мене? – запитав я.

– Гадаю, коли ми простежимо вас трішки далі від Деррена чи Деррі, чи як там воно зветься, там ми знайдемо… порожнечу. Так, ніби ви з’явилися нізвідкіля.

Це було так близько до правди, що мені мало не забило дух.

– Що нам треба, так це те, щоб ви повернулися у те невідь-де, звідки були з’явилися. Скандальна преса роздмухуватиме звичайні спекуляції й конспірологічні теорії, але ми гарантуємо, що ви в них матимете цілком пристойний вигляд. Якщо вас узагалі це бодай якимсь боком хвилює, тобто. Марина Освальд підтверджуватимете вашу історію до останнього слова.

– Ви вже з нею поговорили, я так розумію.

– Правильно розумієте. Вона знає, що її депортують, якщо вона не перекидатиме м’ячик за нашими правилами. Джентльмени з преси вас не роздивилися добре; ті фото, що з’являться в завтрашніх газетах, будуть лиш трохи кращими за розпливчасті плями.

Я розумів, що він правий. Я опинився перед камерами тільки під час того швидкого проходу коридором до кабінету шефа Каррі, і Фріц з Гості, обоє дебелі чоловіки, підтримували мене під пахви, затуляючи найкращі кути для зйомки. Та й сам я тоді мав похилену голову, ховаючи очі від яскравого світла. Моїх знімків було повно у Джоді – навіть портретне фото в річному альбомі за той рік, коли я працював на повну ставку – але в цю епоху до JPEG і навіть до факсів їх зможуть розшукати й опублікувати не раніше вівторка чи середи наступного тижня.

– Ось вам історія, – промовив Гості. – Ви ж любитель історій, правда? Таких, як те ваше «Відчинене вікно»?

– Я викладач мови й літератури. Я люблю історії.

– Цей парубок, Джордж Емберсон, у глибокій журбі після загибелі його коханої…

– Нареченої.

– Нареченої, так, це навіть краще. Він у такому горі, що кидає все напризволяще і просто зникає. Не бажає ніякої публічної слави, дарового шампанського, медалей від президента чи ще якихось урочистих вшанувань. Він бажає одного – десь забратися й тужити самому. Це історія саме того сорту, який подобається американцям. Вони подібне повсякчас дивляться по телевізору. Замість «Відчиненого вікна» це називатиметься «Скромний герой». А тут їм і агент ФБР, готовий підтвердити кожне слово, ба навіть зачитати заяву, яку ви залишите. Як вам таке?

Мені таке було як манна небесна, але я утримував на обличчі непроникний вираз гравця в покер.

– Ви мусили б мати неабияку впевненість, що я дійсно зможу зникнути.

– Ми її маємо.

– І, говорячи це, ви не маєте на увазі, що я зникну на дні річки Трініті за наказом вашого директора?

– Нічого такого, – усміхнувся він. Це мусило б виглядати обнадійливим, проте натомість привело на згадку древню фразу з моїх підліткових часів: «Не хвилюйся, ти не завагітнієш. Я перехворів на свинку ще у чотирнадцять».

– Бо може так статися, що я залишив певну підстраховку, агенте Гості.

Одна повіка тіпнулась. То була єдина ознака того, що ця ідея йому не сподобалася.

– Ми гадаємо, що ви зможете зникнути, бо вважаємо… скажімо просто, ви можете розраховувати на допомогу після того, як заберетеся з Далласа.

– Жодної прес-конференції?

– Це останнє, чого б нам хотілося.

Він знову розкрив свій портфель. Дістав звідти жовтий блокнот. Подав його мені, разом з ручкою, видобутою в себе з нагрудної кишені.

– Напишіть мені листа, Емберсоне. Ми його знайдемо разом з Фріцом, коли завтра вранці прийдемо по вас, але в заголовку можете написати: «До відома зацікавлених осіб». Напишіть гарного листа. Геніальнонапишіть. Ви ж можете це зробити, хіба не так?

– Звісно, – відповів я. – Принагідні романтичні історії – моя спеціальність.

Він вишкірився без сліду гумору в цій усмішці й узявся за пляшку шампанського.

– Скуштую я, мабуть, трохи цього вина, поки ви творите свою романтику. Але вам ні краплі. У вас попереду клопітна ніч. Чимало довгих миль, перш ніж заснути, і всяке таке інше.

10

Я писав старанно, але це не забрало багато часу. В подібному випадку (не те щоб у всесвітній історії коли-небудь траплявся випадок абсолютно подібний моєму), я вважав, що коротше, то краще. На першому плані в мене перебувала ідея Гості щодо скромного героя. Я дуже радів, що мав можливість поспати бодай хоч кілька годин. Нехай той відпочинок був пронизаний недобрими сновидіннями, але голову я тепер мав більш-менш ясну.

Коли я закінчив, Гості вже допивав третю склянку шипучки. На столі лежало кілька речей, які він дістав зі свого портфеля. Я вручив йому блокнот, і він почав читати, що ж такого я там написав. Надворі знову прогриміло, в небі коротко спалахнула блискавка, але я гадав, що гроза поки ще доволі далеко.

Поки він читав, я роздивився речі на столі. Там лежав мій «Таймекс», єдине, що мені чомусь не повернули разом з рештою моїх особистих речей, коли ми йшли з коп-шопу. Там лежали окуляри в роговій оправі. Я взяв їх і приміряв. Лінзи виявилися простим склом. Там лежав ключ з порожнім жолобком, без зазубнів. Конверт, судячи з товщини, з тисячею баксів вживаними двадцятками й п’ятдесятками. Сіточка для волосся. І біла уніформа з двох предметів: штани і куртка. Бавовняна тканина здавалася такою ж хирлявою, якою, за словами Гості, була моя історія.

– Дійсно, добрий лист, – промовив Гості, кладучи блокнот. – Ви тут видаєтеся, типу, таким печальним, як Ричард Кімбол у «Втікачі» [681]681
  «The Fugitive» (1963–1967) – телесеріал, у якому герой Ричард Кімбл (не Кімбол), помилково засуджений на смертну кару, тікає з арештантського вагона й, ховаючись від поліції, одночасно розшукує справжнього серійного вбивцю; 1993 року було випущено кіноверсію цього серіалу, де Томі Лі Джонс грає поліцейського, який переслідує Кімбла, котрого грає Гаррисон Форд.


[Закрыть]. Ви дивитеся цю річ?

Я бачив кіноверсію з Томмі Лі Джонсом, але навряд чи зараз на часі про це розводитися.

– Ні.

– Ви станете втікачем, авжеж, але тільки від преси й американської публіки, якій схочеться дізнатися про вас геть усе, від того, який вранці сік ви полюбляєте пити, до якого розміру спіднє ви носите. Ви об’єкт громадського зацікавлення, Емберсоне, але не справа поліції. Ви не застрелили свою подружку, ви навіть не застрелили Освальда.

– Я намагався. Якби я не промазав, вона б зараз була жива.

– На вашому місці, я б себе не звинувачував на цей рахунок. Там велике приміщення, а 38-й калібр не вельми точний на великих відстанях.

Це правда. Треба наблизитися на п’ятнадцять футів. Так я чув, і то вже не раз. Але я йому про це нічого не сказав. Я гадав, що моє коротке знайомство з агентом Гості вже майже добігло кінця. Правду кажучи, я не міг цього дочекатися.

– Ви чистий. Все, що вам треба, це дістатися якогось місця, де ваші люди вас підберуть і віднесуть на крилах до таємничого невідь-де. Ви зможете це влаштувати?

Невідь-де в моєму випадку – це кроляча нора, котра перекине мене на сорок вісім років у майбутнє. Залишається лиш сподіватися, що та кроляча нора поки ще на своєму місці.

– Я певен, що все буде окей.

– Щоб так і було, бо якщо ви спробуєте нашкодити нам, вам за це воздасться удвоє. Містер Гувер… ну, скажімо так, наш директор не з тих, хто вміє прощати.

– Розкажіть мені, як я виберуся з готелю.

– Одягаєте оцей кухонний білий костюм, окуляри й сіточку на волосся. Цей ключ від службового ліфта. Ним спуститеся на поверх B-1. Пройдете просто через кухню, а звідти крізь задні двері надвір. Досі все ясно?

– Так.

– Там на вас чекає автівка Бюро. Сідаєте на заднє сидіння. З водієм не балакаєте. Це вам не лімузинний сервіс. Він відвезе вас на автовокзал. Водій запропонує вам три квитки на вибір: Тампа на одинадцять сорок, Літл-Рок на одинадцять п’ятдесят або Альбукеркі на двадцять хвили по півночі. Який ви виберете, я не бажаю знати. А все, що потрібно знати вам, це те, що з того моменту наш зв’язок обривається. Далі відповідальність за те, де вам никатися від чужих очей, лежить лише і тільки на вас. Ну, й на тому бозна-кому, на кого ви працюєте, звичайно.

– Звичайно.

Задзвонив телефон.

– Якщо це якийсь хитросракий репортер, котрий винюшив, як додзвонитися, відшийте його, – промовив Гості. – А якщо промовите бодай слово, що я тут, я вам горло переріжу.

Я подумав, що він жартує, але не був цілком цього певен. Я взяв слухавку.

– Не знаю, хто ви, але я зараз почуваюся вельми втомленим, тому…

На тому кінці голос з придихом запевнив, що не забере в мене багато часу. Я показав Гості губами: «Джекі Кеннеді». Він кивнув і налив собі ще мого шампанського. Я відвернувся так, ніби, представивши Гості свою спину, міг вберегтися від підслуховування ним моєї розмови.

– Місіс Кеннеді, вам не конче необхідно було мені телефонувати, – сказав я, – але, тим не менш, я маю собі за честь чути вас.

– Я хотіла подякувати вам за те, що ви зробили, – сказала вона. – Я знаю, що мій чоловік уже висловив вам свою вдячність, але… містере Емберсон… – Перша леді почала плакати. – Я хотіла подякувати вам від імені наших дітей, котрі мали можливість цього вечора побажати доброї ночі своїм татові й матері по телефону.

Каролін і Джон-Джон. До цього моменту я про них зовсім не згадував.

– Місіс Кеннеді, на вашу ласку.

– Я розумію, молода жінка, котра загинула, мала стати вашою дружиною.

– Це так.

– Вам зараз гірко й боляче. Прошу, прийміть моє співчуття – цього недостатньо, я розумію, але це все, що я можу запропонувати.

– Дякую вам.

– Якби я могла щось змінити… якби могла якимсь чином повернути годинник назад…

«Ні,– подумав я. – Це моя робота, міз Джекі».

– Я розумію. Дякую вам.

Ми ще трішки побалакали. Ця розмова далася набагато важче, ніж та, яку я мав удень у поліцейській дільниці з Кеннеді. Почасти тому, що та сприймалася ніби уві сні, а ця ні, але головним чином тому, що я чув у голосі Жаклін Кеннеді залишки страху. Схоже, вона по справжньому зрозуміла, яким дивом вони уникли найгіршого. У голосі її чоловіка цього розуміння я не чув. Схоже було, він вважає себе провіденційним щасливчиком, благословенним, можливо, навіть безсмертним. Пам’ятаю, наприкінці розмови я попросив її якось вплинути на свого чоловіка, щоб протягом свого президентства він перестав їздити відкритими лімузинами.