Текст книги "11/22/63 "

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 35 (всего у книги 54 страниц)

Якщо біля телестудії й відбувся якийсь протест, про нього не повідомлялося у «Грязь Гералд»наступного дня після «телемтрансляції» Хергіса-Вокера. Я сумнівався, щоби бодай хоч хтось туди з’явився, включно з самим Лі. Сам я, звісно, там не був, але в четвер увечері я ввімкнув 9-й канал, жадаючи побачити людину, котру Лі – ймовірно, Лі – невдовзі намагатиметься застрелити.

Спершу там показували одного Хергіса, він сидів за письмовим столом, роблячи вигляд, ніби пише щось важливе, поки якийсь законсервований в записі хор співав «Бойовий Гімн Республіки». Такий собі опецькуватий парубок з густим, чорним, зализаним назад волоссям. Хор почав загасати, він відклав ручку, подивився в камеру і промовив: «Запрошую вас до Хрестового походу, сусіди. Маю гарну новину… Ісус любить вас. Так, так, кожного з вас. Хочете приєднатися до мене в молитві?»

Хергіс м’яв вухо Всевишньому щонайменше десять хвилин. Подавав звичайний набір, дякуючи Богові за можливість розповсюджувати віру та інструктуючи Його, щоби благословив тих, хто з любов’ю прислали свої добровільні пожертви. Далі він перейшов до діла, просячи Бога озброїти Його Обраних мечем і щитом праведності, щоби ми могли побити комунізм, котрий підніс свою огидну голівку всього за дев’яносто миль від берегів Флориди. Він просив Бога дарувати президенту Кеннеді мудрість (яку сам Хергіс, перебуваючи в безпосередній близькості до Великого Боса, вже мав) піти туди і з коріннями повиривати бур’ян безбожжя. Він також вимагав, щоби Бог поклав край зростанню комуністичної загрози в кампусах американських коледжів – до цього якимсь чином була дотична фолк-музика, але наразі Хергіс загубив нитку пояснень. Закінчив він подякою Богові за сьогоднішнього гостя студії, героя Анціо та битви при Чосинському водосховищі, генерала Едвіна А. Вокера [558]558
  Морським десантом біля міста Анціо в Італії 22 січня 1944 р. розпочалася довга операція з визволення Рима від німців; битва при Чосинському водосховищі у Північній Кореї точилася наприкінці 1950 року між військами ООН (американо-англійський контингент) та 9-ю Добровільною Армією Китайської Народної Республіки.


[Закрыть].

Вокер з’явився не в генеральській формі, а в костюмі-хакі, котрий вельми нагадував формений. Стрілки на його брюках були такими вигостреним, що ними, здавалося, можна голитися. Його кам’яне обличчя нагадало мені актора-ковбоя Рендолфа Скотта [559]559
  Randolph Scott (1898–1987) – високий, стрункий, стоїчної зовнішності актор, що майже в усіх своїх понад 100 фільмах зіграв головні ролі і в 60 з них – ковбоя.


[Закрыть]. Він потис руку Хергісу, і вони почали балакати про комунізм, котрий кишить не тільки в студентських кампусах, але також і в Конгресі та серед наукової спільноти. Вони торкнулися фторування води [560]560
  Існувало кілька популярних теорій таємної змови щодо загального фторування води: 1. Спроба американського уряду убезпечитися проти судових позовів проти ядерної програми. 2. Засіб комуністичних режимів для встановлення Нового світового порядку. 3. План хімічних концернів зробити населення залежним тощо.


[Закрыть]. Потім товкли воду в ступі про Кубу, яку Вокер назвав «раковою пухлиною Карибського моря».

Я зрозумів, чому Вокер зазнав такої нищівної поразки в минулому році, балотуючись на губернатора Техасу. Школярів він увігнав би в сон уже на першому уроці, коли вони ще цілком бадьорі. Але Хергіс уміло його витягував, вчасно вигукуючи «Хвала Ісусу!» або «Господь свідок, брате!», коли генерал вже зовсім починав буксувати. Вони обговорили майбутній хрестовий похід по Півдню з виступами у фермерських стодолах, який назвали операцією «Опівнічні гони», а потім Хергіс запропонував Вокеру розвіяти туман навкруг «певних сміховинних звинувачень його у сегрегаціонізмі, які виринули на сторінках нью-йоркської преси і ще деінде».

Вокер нарешті забув, що він виступає по телевізору й ожив.

– Ви ж знаєте, що це не що інше, як нахабна пропаганда коммі.

– Я це знаю! – вигукнув Хергіс. – Але Бог хоче, щоби ви нам розповіли про це, брате.

– Я своє життя пов’язав з Армією США й залишуся солдатом до свого останнього дня. («Аби Лі влучив, до того дня залишалося б лишень три місяці».)Як солдат, я завжди виконував свій обов’язок. Коли президент Айзенгавер наказав мені виступити в Літл-Рок під час громадянських заворушень – як ви знаєте, це було пов’язано з насильницькою інтеграцією Центральної середньої школи у 1957 році [561]561
  «Криза в Літл-Року» вважається одною з найважливіших подій в історії боротьби за рівні громадянські права, коли за наказом підтримуваного білим населенням губернатора штату Арканзас Національна гвардія блокувала школу, щоб не допустити до навчання 9 нових чорних учнів; на прохання мера Літл-Рока президент прислав десантний дивізіон і вивів з підпорядкування губернатора 10 000-й контингент Нацгвардії штату.


[Закрыть], – я виконав свій обов’язок. Але ж, Біллі, крім того, я також і Божий солдат…

–  Христовийсолдат! Славімо Ісуса!

– …і християнин, я знаю, що насильницька інтеграція – це конче поганаріч. Вона суперечить Конституції, правам штатів і Біблії.

– Поясніть це, – заохотив Хергіс, стираючи сльозину собі зі щоки. А може, то був піт, що просочився в нього крізь грим.

– Чи маю я ненависть до негритянської раси? Ті, хто це кажуть, і ті, хто постаралися, щоб мене прибрати з військової служби, яку я люблю, – брехуни і комуністи. Ви самі все чудово знаєте, знають люди, з якими я служив, знає Бог. – Він нахилився вперед у своєму гостьовому кріслі. – Ви гадаєте, ніби учителі– негрив Алабамі й Арканзасі й у великому штаті Техас бажають інтеграції? Аж ніяк. Вони вбачають у ній ляпас собі, зневагу до їхніх умінь і важкої праці. Ви гадаєте, ніби учні– негрибажають ходити до школи разом з білими, котрі природно краще підготовлені до читання, писання й арифметики? Ви гадаєте, ніби справжні американці бажають якогось роду расової нечистокровності, яка буде результатом такого змішування?

– Звісно, що не бажають! Слааавімо Ісуса!

Я згадав той вказівник, який бачив у Південній Кароліні, той, що показував на стежку крізь отруйний плющ. З написом КОЛЬОРОВІ. Вокер не заслуговував на те, щоб його застрелили, але шокового стресу він, безумовно, був вартий. Я будь-комупроказав би щодо цього добре старе «славімо Ісуса».

Увага моя відволіклася, та те, що почав тепер говорити Вокер, миттю її повернуло на місце.

– Це Бог, не генерал Вокер, призначив позицію неграм у цьому світі, коли дав їм інший колір шкіри й інший набір талантів. Більше спортивнихталантів. Що каже нам Біблія про цю різність і про те, чому негритянська раса була проклята на такі муки й важкий труд? Достатньо лише зазирнути до дев’ятого розділу книги «Буття», Біллі.

– Славімо Господа за Його Святе Слово.

Вокер заплющив очі й підняв праву руку, немов даючи клятву в суді.

– «І Ной пив вино, й упився, і лежав невкритий. Хам побачив голизну свого батька і розказав тим, хто стояли надворі». Але Сим та Яфет… один прародитель арабської раси, інший прародитель білої раси… я знаю, що ви це знаєте, Біллі, але ж не всі це знають, не всі отримали добре старе біблійне виховання, ще сидячи на колінах у своїх матерів…

– Славімо Бога за християнських матерів, ваша правда!

– Сим з Яфетом не дивилися. А коли Ной прокинувся і взнав, що там відбувалося, він сказав: «Проклятий хай буде Ханаан, хай буде він слугою навіть слуг, рубачем дров і носієм во…»

Я вимкнув телевізор.

9

Спостерігаючи, що відбувається між Мариною й Лі впродовж січня і лютого 1963 року, я згадував майку, яку іноді на себе одягала Кристі в останній рік нашого шлюбу. На ній було зображено пірата з лютим вищиром, нижче містилася фраза: ПОБОЇ ТРИВАТИМУТЬ, ДОПОКИ НЕ ПОКРАЩИТЬСЯ МОРАЛЬ. Чимало побоїв було завдано в будинку № 604 на Елсбет-стрит тієї зими. Ми, сусіди, наслухалися криків Лі і плачу Марини – іноді зі злості, іноді від болю. Ніхто ніяк не втручався, включно зі мною.

Не можна сказати, що вона була єдиною дружиною, котру били в околицях Дубового яру; бійки у п’ятничні й суботні вечори, схоже, були місцевою традицією. Все, чого, як я пам’ятаю, мені хотілося у ті гнітючі, сірі місяці, це щоби ця вбога, безкінечна мильна опера нарешті закінчилася і я зміг весь час бути разом з Сейді. Ось я впевнюся, що Лі діяв соло у спробі застрелити генерала Вокера, а потім і сам завершу свою справу. Те, що Освальд діяв сам одного разу, не обов’язково доводитиме, що він діяв один в обох випадках, але це було найкраще, що я міг зробити. Коли будуть проставлені всі крапки над «і», а всі «t»будуть перекреслені рисочками – більшість з них, принаймні, – я виберу годинку й місце і застрелю Освальда так само холоднокровно, як був застрелив Френка Даннінга.

Час минав. Повільно, проте минав. А тоді одного дня, незадовго перед тим, як Освальдам переїхати на Нілі-стрит у квартиру понад моєю, я побачив, як Марина балакає зі старою леді з ходунком і зачіскою Ельзи Ланчестер. Обидві жінки усміхалися. Стара леді щось спитала в молодої. Марина розсміялася, кивнула і приклала долоні собі до черева.

Я стояв у себе біля вікна з розсунутими шторами, тримаючи в одній руці бінокль, а другою намагаючись вправити собі відпалу щелепу. У нотатках Ела ані словом не йшлося про такийрозвиток подій, він або не знав про це, або йому це було байдуже. Але небайдуже це було мені.

Дружина чоловіка, на якого я витратив понад чотири роки чекання, щоб його застрелити, знову була вагітною.

Розділ 21

1

Освальди стали моїми верхніми сусідами 2 березня 1963 року. Речі свої з того порепаного цегляного будинку на Елсбет-стрит вони переносили самотужки, здебільшого у взятих з винної крамниці картонних коробках. Невдовзі почали регулярно крутитися котушки мого японського магнітофончика, але переважно я слухав їх напряму, крізь навушники. Таким чином розмови, що відбувалися нагорі, звучали нормально, замість того, щоб уповільнено плисти, хоча, втім, я мало що з них міг зрозуміти.

Через тиждень після переїзду Освальдів до нового гнізда я відвідав один з ломбардів на Грінвіл-авеню з наміром купити собі зброю. Перший же револьвер, котрий мені показав ломбардник, був Кольтом 38-го калібру тієї ж самої моделі, що я колись був купив у Деррі.

– Це гарна річ для захисту від грабіжників і злодіїв, якщо полізуть у дім, – сказав ломбардник. – Смертельно прицільна на відстані до двадцяти ярдів.

– П’ятнадцяти, – уточнив я. – Я чув, що до п’ятнадцяти ярдів.

Ломбардник звів брови:

– Гаразд, хай буде п’ятнадцять. Будь-хто достатньо дурний, щоби ризикнути…

«… позбавити мене моїх грошей, підійде набагато ближче, саме так слід запудрювати мозок».

…зв’язатися з вами, опиниться набагато ближче, ну то що скажете?

Моїм першим імпульсом, просто аби зруйнувати те відчуття передзвону, хоча й дещо незграйного, знайомих обертонів, було сказати йому, що я хочу чогось іншого, можливо, 45-го калібру, але руйнування гармонії могло обернутися дурною витівкою.

Хто міг про це щось знати? А що я напевне знав, так це те, що куплений у Деррі револьвер 38-го калібру свою роботу виконав.

– Скільки?

– Вам віддам за дванадцять.

Це було на два долари дорожче, ніж я заплатив у Деррі, проте, звісно ж, то було чотири з половиною роки тому. З поправкою на інфляцію дванадцять баксів здавалися цілком слушною ціною. Я сказав йому, щоби додав сюди ж коробку набоїв, і ми на тім погодились.

Коли продавець побачив, як я кладу револьвер і набої до портфеля, який я заради цього й приніс з собою, він промовив:

– Чому б вам не дозволити собі придбати кобуру, синку? Вимова у вас, ніби ви десь не звідси, і тому ви, либонь, не знаєте, що в Техасі зброю можна носити цілком легально, ніякого дозволу не потрібно, якщо на вас не висить якогось тяжкого злочину. За вами є зареєстрований якийсь важкий злочин?

– Ні, але я не очікую, щоб на мене хтось нападав серед білого дня.

Продавець сквасив губи в невеселій посмішці:

– На Грінвіл-авеню ніколи неможливо вгадати, що можетрапитися в наступну мить. От, один був відстрелив собі голову за півтора квартала звідси кілька років тому.

– Справді?

– Йо-сер, прямо перед баром «Троянда пустелі». Через якусь жінку, свіссно. Утім, це як завжди, ге?

– Мабуть, – погодився я. – Хоча іноді буває й через політику.

– Нє, нє, під сподом зажди ховається жінка, синку.

Я знайшов вільне для парковки місце за чотири квартали західніше ломбарду, тож, щоби повернутися до свого нового (принаймні для мене нового) автомобіля, мусив пройти повз «Фінансове забезпечення», де колись, восени 1960 року, був поставив на «Чудесних Піратів». Той ділок, що виплатив мені тоді дванадцять виграних сотень, стояв перед закладом, вийшов перекурити. На лобі в нього був той самий зелений козирок. Він мазнув по мені очима, але начебто без зацікавлення чи впізнавання.

2

То було після полудня в п’ятницю, і я поїхав з Грінвіл-авеню прямо до Кіліна, де у «Кендлвудських Бунгало» на мене чекала Сейді. За звичкою тієї зими, ми провели там ніч. Наступного дня вона своєю машиною поїхала назад у Джоді, а я приєднався там до неї вже на недільній службі в церкві. Після благословення, під час тієї частини, коли всі потискали одне одному руки, проказуючи «Нехай мир буде з вами», думки в мене перекинулися – вельми недоречно – до револьвера, котрий лежав зараз у багажнику моєї машини.

Під час обіду Сейді спитала:

– Довго ще? До того, як ти зробиш те, що мусиш?

– Якщо все йтиме так, як я очікую, залишається не більше місяця.

– А якщо не йтиме?

Розчісуючи пальцями обох рук собі волосся, я відійшов до вікна.

– Тоді я не знаю. Щось іще хочеш спитати?

– Так, – сказала вона спокійно. – У нас вишневий коблер на десерт. Тобі з вершками?

– І побільше, – промовив я. – Я кохаю тебе, серденько.

– От і правильно, – кивнула вона, підводячись подати десерт. – Бо я трохи ніби в непевному стані.

Я стояв і дивився у вікно. Вулицею неспішно проїхала машина – старенька, але граненька, як люблять приказувати диск-жокеї КЛІФа – і я знову відчув вібрацію обертонів. Але тепер я завжди відчував ці дзвіночки й подеколи їх передзвін не значив геть нічого. На думку спливло одне з гасел, принесених Кристі з АА «ХАНА», що розшифровувалося як «Хибний Аналіз Нівелює Автентичність».

Утім, цього разу ввімкнулася низка асоціацій. Автомобіль біло-червоний «Плімут-Ф’юрі», як той, що я його колись було бачив на стоянці фабрики Ворумбо, неподалік від кролячої нори, що веде у 1958 рік. Я згадав, як торкнувся його багажника, аби пересвідчитися, що він реальний. Цей мав не мейнський, а арканзаський номер, проте… відчутий передзвін. Вібрація обертонів. Час від часу мені здавалося, що, якщо дізнатися, що цей передзвін означає, я зрозумію все. Дурня, здається, але тим не менше.

«Жовта Картка все знав і розумів, – подумалось мені, – і саме це його вбило».

Моя найновіша вібрація показала сигнал повороту ліворуч, завернула біля знаку «СТОП» і зникла в напрямку Головної вулиці.

– Агов, десерт чекає, – гукнула Сейді позаду мене, і я здригнувся.

У лексиконі АА «ХАНА» означає також і дещо інше: «Халепа Аутопсихозу Нахер Атас».

3

Повернувшись того ж вечора на Нілі-стрит, я одяг навушники і прослухав останній запис. Очікував ту саму російщину, проте цього разу почув також англійську мову. І плескіт води.

Марина: (Говорить російською.)

Лі: «Не можу я, мамуню, я у ванні з Джуні!»

(Знову плескотіння і сміх – Лі з донькою регочуть разом.)

Лі: «Мамуню, ми набризкали води на долівку! Джуні хлюпається!Невихована дівчинка!»

Марина: «Витреш сам! Я заїнята! Заїнята я!» (Але й сама також сміється.)

Лі: «Я не можу, треба дитину…» (Далі російською.)

Марина: (Говорить російською, щось дорікаючи й регочучи одночасно.)

(Ще плескіт. Марина наспівує якусь популярну пісеньку з ефірного репертуару радіо КЛІФ. Звучить ніжно.)

Лі: «Мамуню, принеси нам наші іграшки!»

Марина: « Да-да,ви без них там просто не можете».

(Хлюпання голосніше. Мабуть, тепер цілком прочинено двері ванної.)

Марина: (Говорить російською.)

Лі (Робленим голосом маленького хлопчика): «Мамуню, ти забула наш гумовий м’ячик».

(Хлюпання, плескіт – дитина верещить у захваті.)

Марина: «Ось, всі іграшки для пріінца й прііінцеси».

(Сміються всі троє – від їхньої радості мене обсипає морозом).

Лі: «Мамуню, принеси нам (російське слово). Нам вода потрапила у вушко».

Марина (сміючись): «О Боже мій, а що іще вам принести?»

Я довго лежав без сну тієї ночі, думаючи про них трьох. Сьогодні вони були такі радісні, а чом би й ні? Ця квартирка на Нілі-стрит так собі, проте все одно це крок на щабель вгору. Може, вони навіть сплять зараз всі разом в однім ліжку, і Джун нарешті щаслива, а не перелякана на смерть.

І хтось четвертий є також там, з ними в ліжку. Той, що зростає в Марининому череві.

4

Все почало рухатися швидше, як це вже було колись у Деррі, тільки тепер стріла часу летіла не в напрямку Гелловіну, а цілила у 10 квітня. Нотатки Ела, на які я досі покладався, тепер стали менш допоміжними. Підводячи до замаху на генерала Вокера, вони зосереджувалися майже винятково на діях і пересуваннях Лі, а в ту зиму багато чого іншого відбувалося з цією родиною, і зокрема в житті Марини.

По-перше, в неї нарешті з’явився друг – не солоденький дяпчик-коханчик, яким себе мріяв Джордж Бухе, а друг-жінка. Ця леді, яку звали Рут Пейн, належала до конфесії квакерів. «Російськомовна, – занотував Ел лаконічно, не зовсім схоже на його розлогі попередні записи, – познайомилися на якійсь вечірці??.02.63. Марина жила в Рут Пейн, окремо від Лі, на час убивства Кеннеді. – А далі, ніби несподівано про це згадавши. – Лі ховав „М-К“ в гаражі у Пейн. Загорнуту в ковдру».

Під «М-К»він мав на увазі куплену через поштове замовлення гвинтівку «Манліхер-Каркано», з якої Лі планував застрелити генерала Вокера.

Я не знаю, в кого відбувалася та вечірка, де Марина познайомилася з Рут Пейн. Не знаю, хто їх познайомив. Де Мореншильд? Бухе? Мабуть, хтось із них, бо на той час решта емігрантів уже відверто цуралися Освальдів. Чоловічок – зарозумілий всезнайко, жіночка – манекен для биття, сама знехтувала хтозна-скількома можливостями покинути його назавжди.

Що я знав, так це те, що потенційна пані-визволителька Марини Освальд прибула одного дощового дня за кермом універсала «Шевроле» – біло-червоного – в середні березня. Зупинивши машину біля бордюру, вона з сумнівом роззирнулася навкруги, немов невпевнена, чи за правильною адресою приїхала. Рут Пейн була високою (хоча й не такою високою, як Сейді) і хворобливо худою. Спереду вона зачісувала своє каштанове волосся чубчиком на широчезний лоб, а від тімені на потилицю – зачіска, яка її не прикрашала. На всіяному веснянками носі сиділи окуляри без оправи. Мені, коли я дивився на неї крізь щілину між шторами, вона здалася жінкою з тих, що цураються м’яса і ходять на демонстрації під гаслом «Заборонити Бомбу»… та схоже, що майже такою й була Рут Пейн, жінкою, котра сповідувала цінності руху «Нью-ейдж» задовго до того, як «Нью-ейдж» став модою.

Марина, мабуть, її виглядала, бо затупотіла по щаблях знадвірних сходів, вона спускалася з дитиною на руках, запнувши ковдрою голову Джун, щоб уберегти її від холодної мжички. Рут Пейн обережно, наче на спробу, усміхнулась і заговорила уважливо, роблячи паузи між словами:

– Вітаю, місіс Освальд, я Рут Пейн. Ви мене пам’ятаєте?

–  Да! – відповіла Марина. – Так. – А далі додала щось знову російською. Рут відповіла їй тією ж мовою… щоправда, затинаючись.

Марина запросила її досередини. Я зачекав, поки не почув кроки в себе над головою, а тоді начепив навушники, підключені до жучка в їхній настільній лампі. Я почув розмову російською з вставками англійських слів. Кілька разів Марина виправляла Рут, іноді зі сміхом. Зрозумів я достатньо, щоби вичислити, навіщо приїхала Рут Пейн. Як і Пол Грегорі, вона хотіла брати уроки російської. І ще дещо я зрозумів з того, як часто вони сміялися, як легко йшла їхня бесіда: вони подобаються одна одній.

Я зрадів за Марину. Якщо я вб’ю Лі Освальда після його замаху на генерала Вокера, нью-ейджерка Рут Пейн її прихистить. Я міг на це сподіватися.

5

Рут лише двічі приїжджала брати уроки на Нілі-стрит. Потім Марина і Джун сідали в універсал Рут і вона кудись їх везла. Мабуть, до свого дому в шикарному (принаймні порівняно з Дубовим яром) передмісті Ірвінг. Адреси в Елових нотатках не було – схоже, його мало цікавили сосунки Марини з Рут, ймовірно, тому, що він сподівався, що з Лі буде покінчено задовго до того, як та гвинтівка опиниться в гаражі Пейнів, – але я знайшов адресу в телефонному довіднику: Західна П’ята вулиця № 1515.

Одного хмарного березневого дня, приблизно за кілька годин після того, як Марина поїхала з Рут, з’явилися машина Джорджа де Мореншильда, поряд з ними сидів Лі. Лі виліз, тримаючи в руках великий мішок з коричневого паперу, на якому під зображенням сомбреро було написано: КРАЩИЙ МЕКСИКАНСЬКИЙ ГРИЛЬ ПЕПІНО. У де Мореншильда в руках була шестизарядна коробка пива «Пара Іксів» [562]562
  Світле пиво «Dos Equis», яке з 1897 року почав варити в Мексиці німецький емігрант Вільгельм Гассе.


[Закрыть]. Вони піднімалися знадвірними сходами, переговорюючись, сміючись. Я вхопив навушники, серце в мені бухкало. Спершу нічого не було чутно, але потім котрийсь із них увімкнув лампу. Після цього я немов опинився в кімнаті разом з ними, невидимий третій.

«Будь ласка, не домовляйтеся, як убити Вокера, – думав я. – Прошу, не робіть мою роботу важчою, ніж вона вже є».

– Вибачайте за безлад, – промовив Лі. – Вона цими днями не робить майже нічого, тільки спить, дивиться телевізор та балакає про ту жінку, якій тепер дає уроки.

Де Мореншильд якийсь час говорив про нафтові концесії, якими він хотів заволодіти в Гаїті, різко відгукуючись про режим Дювальє.

– У кінці дня по базару їздять вантажівки, туди закидають мертвих. Серед них багато дітей, померлих від голоду.

– Кастро і Фронт покладуть цьому край, – сказав Лі нещадно.

– Най би Провидіння пришвидшило той день. – Почувся дзенькіт пляшок, либонь, цокнулися за те, щоби Провидіння працювало швидше. – Як тобі там працюється, товаріщ? І чому це ти не на роботі серед дня?

Він не там, пояснив Лі, бо бажає бути тут. Отак-от просто. Він відмітився та й пішов.

– Ну й що вони мені зроблять? Я найкращий фотодрукар з усіх, які має старий Боббі Стовол, і він це прекрасно знає. Майстер там, його звуть ( імені я не добрав – Графф, Грейф?) мені каже: «Лі, кинь корчити з себе профорга». А я, знаєте, що роблю? Я сміюся й кажу йому: «Окей, свінойобе», – і йду собі геть. Член він кабанячий, ось він хто, і всі це там бачать.

І все ж таки було зрозуміло, що Лі подобається його робота, хоч він і жалівся на зверхнє до нього ставлення та на те, як старший вік всюди важить більше за талант. У якийсь момент він промовив:

– Знаєте, в Мінську за рівних правил гри я вже через рік керував би всім підприємством.

– Я вірю, що так би й було, синку, це ж цілком очевидно.

Грається з ним. Накручуєйого. Я не мав щодо цього сумнівів. І мені це не подобалося.

– Ви бачили ранкову газету? – спитав Лі.

– Я ще нічого не бачив, окрім телеграм і ділових записок сьогодні зранку. А як ти гадаєш, чому я тут, як не заради того, щоби втекти зі свого кабінету.

– Вокер таки це зробив, – сказав Лі. – Він приєднався до хрестового походу Хергіса… чи, може, це похід Вокера, а Хергіс приєднався до нього. Тут я чогось не доберу. А ті їхні йобані «Опівнічні гони». Ці двоє придурків збираються проїхати по всьому Півдню, розповідаючи людям, що «Асоціація» [563]563
  Заснована 1909 року Національна Асоціація за прогрес кольорових громадян (NAACP).


[Закрыть]– це нібито комуністичний Фронт. Вони затримають інтеграцію і рівність виборчих прав ще на двадцять років.

– Безперечно! І роздуватимуть ненависть. Скільки там треба, щоби різня розпочалася?

– Або хтось застрелить Ралфа Абернаті і доктора Кінга! [564]564
  Ralph Abernathy (1926–1990) – проповідник, очолив Рух за громадянські права, після того як 1968 року білий расист застрелив попереднього лідера Руху доктора Мартіна Лютера Кінга.


[Закрыть]

– Кінга, безсумнівно, застрелять, – промовив де Мореншильд, ледь не зі сміхом. Я стояв, витягнувшись, міцно притискаючи собі до голови навушники, піт стікав по моєму обличчю. Їх уже зовсім понесло на слизьке – на межу, за якою лежала змова. – Це лише питання часу.

Хтось із них скористався ключем, відкупоривши чергову пляшку мексиканського пива, і Лі сказав:

– Хтось мусить зупинити тих двох курвалів.

– Дарма ти називаєш генерала Вокера придурком, – почав де Мореншильд лекторським тоном. – Хергіс, так, гаразд. Хергіс кумедний. Я, між іншим, чув, що він, як багацько хто з його колег, особа зі збоченими сексуальними апетитами, радий поштрикати маленьку дівчинку в передок зранку, а маленького хлопчика в задок надвечір.

– Блядь, та це ж огидно! – голос Лі на останньому слові зірвався, мов у підлітка. Потім він розсміявся.

– Але Вокер, ген-ген, то зовсім інший казан з раками, він високо стоїть у Товаристві Джона Берча [565]565
  Заснована 1958 року право-консервативна організація, побудована на фундаменталістських християнських принципах, за словами її членів з «антикомуністичною, антифашистською, антитоталітарною ідеологією»; названа іменем Джона Берча (1918–1945), американського місіонера-баптиста й розвідника, розстріляного комуністами в Китаї, оголошеного Товариством «Першим мучеником Холодної війни».


[Закрыть]…

– Це ті фашисти, що ненавидять євреїв!

– …і я передбачаю день, і то невдовзі від сьогоднішнього, коли він стане їхнім вождем. А отримавши довіру й підтримку інших груп скажених правих, він навіть може знову спробувати балотуватися на пост… тільки цього разу не губернатора Техасу. Я підозрюю, що приціл у нього встановлено вище. На Сенат? Можливо. Чи навіть на Білий Дім?

– Цьому ніколи не бути, – голос Лі прозвучав невпевнено.

– Це малоймовірно, – поправив його де Мореншильд. – Але не недооцінюй американську буржуазію з її спроможністю кинуться в обійми фашизму в ім’я популізму. Чи силу телебачення. Без телебачення Кеннеді ніколи не переміг би Ніксона.

– Кеннеді з його залізним кулаком, – мовив Лі. Схоже, його схвальне ставлення до діючого президента пішло шляхом блакитних замшевих черевиків. [566]566
  Алюзія на рок-н-роловий хіт «Blue Suede Shoes» (1955), у якому герой співає, що він готовий стерпіти геть усе, тільки не топтання по його «блакитних замшевих черевиках».


[Закрыть]– Він ніколи не заспокоїться, поки Фідель сере в унітаз Батисти.

– А також ніколи не недооцінюй той жах, який біла Америка відчуває перед ідеєю суспільства, в якому расова рівність стане всезагальним законом цієї країни.

– Нігер, нігер, нігер, чако, чако, чако! – вибухнув Лі потужним, ледь не мученицьким гнівом. – Я повсякчас чую це на роботі!

– Не сумніваюся. Коли «Морнінг Ньюз»пише «Великий штат Техас», насправді це означає «ненависницький штат Техас». А люди слухають! Для такої людини, як Вокер – для героя війниВокера – такий клоун, як Хергіс, усього лише трамплін. Як фон Гінденбург був трампліном для Гітлера. З правильними людьми в піар-службі, які його причешуть і пригладять, Вокер може далеко піти. Знаєш, що я думаю? Той, хто завалив би генерала Едвіна Американського Расиста Вокера, зробив би суспільству велику послугу.

Я важко впав у крісло поряд зі столом, на якому лежав маленький магнітофон, котушки його крутилися.

– Якщо ви дійсно вважаєте… – почав Лі, а далі щось так голосно задзижчало, що я не міг утриматися й зірвав з голови навушники. Згори не чулося ані криків тривоги, ні обурення, не прозвучало ніяких швидких кроків, отже, – хіба що вони зуміли якимсь чином мигцем вгамуватися – я вирішив, що жучок в лампі, мабуть, залишився не викритим. Я знову надів навушники. Нічого. Я спробував дистанційний мікрофон, ставши на стілець, тримаючи миску майже впритул до стелі. Таким чином я зміг чути голос Лі й репліки, які кидає де Мореншильд, але що саме вони говорять, розібрати не міг.

Моє секретне вухо в квартирі Освальдів оглухло.

Минуле опирається.

Розмова тривала ще хвилин з десять – можливо, йшлося про політику, можливо, про дратівну природу дружин, можливо, там народжувалися плани, яким чином убити генерала Вокера, – а потім де Мореншильд протупотів по знадвірних сходах, сів у машину й поїхав.

Кроки Лі перетнули кімнату в мене над головою – цюп, цюп, цюп. Я пішов слідом за їх тупотінням до своєї спальні і націлив мікрофон на те місце, де вони зупинились. Тиша… тиша… а потім ледь чутні, а втім, непомильні, звуки хропіння. Коли за дві години Рут Пейн висадила зі своєї машини Марину і Джун, він усе ще спав сном «Пари Іксів». Марина його не будила. Я б теж не став будити такого дратівного мізерного сучого сина.

6

Після того дня Освальд почав часто прогулювати роботу. Якщо Марина про це й знала, вона не переймалася. Можливо, вона цього навіть не помічала. Вона була цілком зосереджена на своїй новій подружці Рут. Побої трохи порідшали, не тому, що покращилася мораль, а тому, що Лі перебував не вдома майже так само часто, як і вона. Дякувати нотаткам Ела, я знав, куди він ходить і що він робить.

Одного дня, коли він вирушив на автобусну зупинку, я стрибнув до своєї машини і поїхав на авеню Дубовий Гай. Я хотів обігнати автобус Лі, який їхав через усе місто, і мені це вдалося. Завиграшки. По обох боках Дубового Гаю повно було парковочних місць укісного типу, але мій червоний, крилатий «Шеві» впадав в очі, а я не бажав нариватися на ризик бути поміченим Лі. Я поставив машину за рогом, на Вікліф-авеню, на стоянці при бакалії «Альфа-Бета» [567]567
  «Alpha Beta» (1917–1989) – мережа супермаркетів, де бакалійні товари концептуально розкладалися в абетковому порядку.


[Закрыть]. Звідти я рушив по бульвару Черепаховий Ручай, де стояли доми в стилі «нео-гасьєнда» – з арками й тинькованими стінами. До них вели обсаджені пальмами під’їзні алеї, перед ними розляглися великі галявини, навіть пара фонтанів там було.

Перед будинком № 4011 підтягнутий чоловік (чудернацьки схожий на актора-ковбоя Рендолфа Скотта) працьовито штовхав газонокосарку. Едвін Вокер помітив, що я на нього дивлюся, й відсалютував, торкнувшись брови ребром долоні. Я відповів йому тим же жестом. Чоловік-мішень Лі Освальда продовжив стригти траву, а я рушив далі.

7

Вулиці, між якими містився той квартал, що мене цікавив, називалися бульвар Черепаховий Ручай (на ньому жив генерал), Вікліф-авеню (де я поставив машину), Евондейл-авеню (та, на яку я вийшов, відсалютувавши навзаєм генералу) та авеню Дубовий Гай, на якій містилися дрібні бізнеси і яка проходила прямо поза генеральською садибою. Авеню Дубовий Гай цікавила мене більше за все, бо саме вона мала стати маршрутом, по якому і підбиратиметься й ретируватиметься Лі ввечері 10 квітня.

Я стояв перед вітриною «Техаських черевиків & чобіт», з піднятим коміром джинсової куртки, з руками, застромленими в кишені. Десь за три хвилини після того, як я зайняв цю позицію, на розі авеню Дубовий Гай та Вікліф-авеню зупинився автобус. Щойно торохнули, розчахнувшись, двері, як звідти першими вилізли дві жінки з полотняними торбами для покупок. А потім і Лі ступив на хідник. Він ніс коричневий паперовий пакет, на кшталт тих, у яких робітники носять свій ланч.

Там, на розі, стояла велика кам’яна церква. Лі неспішно пройшовся до залізної огорожі перед нею, почитав оголошення на щиті, дістав із задньої кишені штанів маленький блокнотик і щось туди записав. Після цього він вирушив у моєму напрямку, на ходу засовуючи блокнот назад до кишені. Я цього не очікував. Ел був переконаний, що Лі збирається заховати свою гвинтівку біля залізниці на іншому кінці авеню Дубовий Гай, за добрих півмилі звідси. Але це припущення, мабуть, було помилковим, бо Лі навіть не поглянув у той бік. Він уже був ярдів за сімдесят-вісімдесят від мене і швидко скорочував цю дистанцію.

«Він мене упізнає і заговорить, – подумав я.  – Він скаже: „Ви часом не той парубок, що живе на першому поверсі?“»Якщо так трапиться, майбутнє відхилиться в новому напрямку. Нічого доброго.

Я тупився на чоботи і черевики у вітрині крамниці, і піт стікав моїм зашийком, плинучи далі, по спині. Коли я нарешті ризикнув і кинув скоса погляд ліворуч, Лі пропав геть. Немов стався якийсь магічний трюк.

Я прогулявся вздовж вулиці. Шкодуючи, що не одяг якогось капелюха, можливо, темних окулярів… ну чому так? Якийсь недороблений з мене секретний агент, ге?

Пройшовши з півкварталу, я побачив кафетерій, де оголошення у вітрині повідомляло: СНІДАНОК ЦІЛОДОБОВО. Лі всередині не було. Трохи далі поза кафетерієм зяяло жерло якогось провулка. Повільно його минаючи, я глянув праворуч і побачив Лі. Той стояв до мене спиною. Він якраз дістав фотоапарат зі своєї паперової торби, але нічого, принаймні поки що, не фотографував. Інспектував баки для сміття. Знімав з них кришки, зазирав досередини, потім знову їх закривав.

Кожна кісточка в моєму тілі – це я, мабуть, маю на увазі кожен інстинкт у моїй голові – спонукала мене рушати геть, поки він не озирнувся, не помітив мене, але якесь потужне зачарування утримувало мене на місці. Гадаю, воно так само заволоділо б майже кожним на моєму місці. Хіба часто нам, врешті-решт, трапляються шанси бачити чоловіка, який на наших очах займається ретельною підготовкою до холоднокровного вбивства?