Текст книги "11/22/63 "

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 54 страниц)

– Я всього лиш запопав трійко учнів, котрі по черзі причащалися з пляшки отруйного пійла. Взяв і закинув її за паркан.

Дік перестав усміхатись.

– Одним з тих учнів був Вінс Нолз. Ви знали, що він був п’яний, коли перекинувся з пікапом?

– Ні. – Але це мене не здивувало. Машини і випивка завжди залишаються популярним і подеколи летальним коктейлем серед старшокласників.

– Йо-сер. Це, в сукупності з тим, що ви тоді сказали цим хлопцям, зовсім віднадило Ла-Дью від алкоголю.

– А що ви їм тоді сказали? – спитала Еллі.

Вона намацувала у себе в сумочці гаманець, але я вже надто глибоко поринув у спогади про той вечір, щоб сперечатися з нею про сплату рахунку. «Не пройобуйте власне майбутнє», – ось що я їм тоді сказав. І Джим Ла-Дью, з його зазвичай лінивою усмішкою футбольного героя, як виявилося, прийняв це близько до душі. Ми ніколи не знаємо, на чиї життя впливаємо, і коли це буває, і чому. Допоки майбутнє не пожирає теперішнє, принаймні. Ми взнаємо, коли вже буває запізно.

– Не пам’ятаю, – сказав я.

Еллі швидко пішла, щоб сплатити рахунок.

Я промовив:

– Діку, скажіть міз Докерті, щоб приглядалася, чи не помітить де чоловіка з цього знімка. І ви теж назирайте. Він, можливо, й не з’явиться тут, я вже починаю думати, що помилився щодо цього, але все може трапитись. А він з тих, кого було б варто тримати на припоні.

Дік пообіцяв, що буде уважним.

12

Я ледь було не відмовився йти на футбольне поле. Джоді виглядало таким гарним у косому світлі того раннього липневого вечора, і, гадаю, почасти через це моя душа воліла якомога швидше забратися звідти назад у Форт-Ворт, поки я зовсім не втратив бажання туди повертатися. Можна загадуватися, наскільки все пішло б інакше, якби я ухилився від тієї маленької прогулянки? Можливо, не відбулося б ніяких змін. Можливо, їх сталося б дуже багато.

Борман якраз уже підводив до завершення останню (з серії двох чи трьох) навчальну гру допоміжних груп команди, а нападники й захисники, знявши шоломи, тим часом сиділи на лавах зі спливаючими потом лицями. «Друга червона зона» [509]509
  «Червона зона» в американському футболі – простір між 20-ярдовою лінією й воротами, в якій заборонений доторк м’яча до землі.


[Закрыть], – закричав тренер. Помітивши нас з Діком, він підняв розчепірену долоню: «П’ять хвилин». А тоді знову обернувся до маленької і вже виснаженої компанії на полі: «Іще разок! Ану побачимо, чи не з’явився у вас врешті дух із серунів стати бідаками, що скажете?»

Перевівши погляд далі, я побачив по той бік поля якогось парубка в спортивному піджаку такого кольору, що аж верещав. Він перебігав туди-сюди між бічними лініями, в навушниках на голові і з чимось, що скидалося на салатницю, в руках. Когось нагадали мені його окуляри. Спершу я не вловив зв’язку, а потім це сталося: він трішки був схожим на Тихого Міча Мак-Ічерна. Мого особистого пана Чудотворця.

– Хто це? – спитав я у Діка.

Дік примружився:

– Щоб мені пропасти, аби я знав.

Тренер поплескав у долоні й наказав своїм хлопцям іти в душ. Підійшовши до трибун, він поплескав мене по спині:

– Як воно нічо’о, Шекспіре?

– Нічого, – відповів я, бадьористо усміхаючись.

– Шекспір провалився у сортир, так ми приказували в дитинстві, – розреготався він з непідробною веселістю.

– А ми приказували: тренер-тренер муху зжер.

Тренер Борман подивився спантеличено:

– Справді?

– Та нє, то я типу так з вас жартуйу. – З жалем, що не піддався тоді першому імпульсу, не вшився з міста зразу після обіду. – Як зараз команда?

– Вау, все добрі хлопці, стара’имуця як сліід, але без Джимі зовсім не те. Ви бачили той новий білборд, де 109 дорога відходить від шосе 77-го? – Тільки це в нього прозвучало, як «сіісясьоо».

– Та вже так був до нього звик, що й не роздивлявся.

– То роздивіться, як назад їхатимете, ку’олего. Рекламники чітко придумали. Джимова мама ’едь не плакала, коли те побачила. Я розумію, я завинив вам купу подяк за те, що хлопець поклявся більше ніколи не пити. – Він зняв з себе картуза з великою літерою Т на наголовку, утер рукою піт з лоба, знову нацупив картуз і важко зітхнув. – Мо’, й тому курв’ячому дурасу, Вінсу Нолзу, теж подяку завинив, та най’ільше, що можу зробити, це занести його до свого молитовного списку.

Я пригадав, що тренер належить до баптистів суворого закону. На додаток до молитовного списку він, мабуть, вірить і у все те лайно про Ноєвих синів.

– Не треба ніяких подяк, – відповів я. – Я просто робив свою роботу.

Він подивився на мене проникливо.

– Могли б і далі її робити, замість дрочитися з якоюсь там книгою. Вибачаюся за прямоту, але так я думаю.

– Та все гаразд. – Так воно й було. Я потеплішав до нього за ці його слова. В іншому світі він, либонь, навіть був би правий. Я показав рукою за поле, де двійник Тихого Міча пакував свою салатницю до сталевого кофра. Навушники так і залишились висіти в нього на шиї. – Хто то, тренере?

Тренер фиркнув.

– Його, здається, звуть Гейл Дафф. А може, Кейл. Новий спортивний коментатор на Великому Бісі. – Борман говорив про ДБІС, єдину радіостанцію в окрузі Денголм, що ледь жевріла прогнозами погоди для фермерів вранці, піснями в стилі кантрі вдень і рок-музикою, коли закінчувалися заняття в школі. Не менш за музику діти втішалися джинглом станції; спочатку в ефірі лунав вибух, а потім голос старого ковбоя промовляв: «До-БІСа! Ось де велика забава!»В Країні Було це вважалося вершиною ризикованих жартів.

– А що то в нього за така хитромудра штуковина, тренере? – спитав Дік. – Ви знаєте?

– Знаю, знаю, авжеж, – відповів Борман, – і якщо він гадає, ніби я йому дозволю нею користатися під час трансляції матчів, нехай хоч із трусів вискочить. Думає, ніби я хочу, аби кожен, хто має радіо, почув, як я обзиваю хлопців бандою клятих пісюх, коли вони не зуміли миттю перейняти прорив у третій зоні.

Я обернувся до нього, і то дуже повільно:

– Про що це ви говорите?

– Я йому спершу не повірив, отож тоді випробував сам, – пояснив Борман. А далі, з форсованим запалом: – Я почув, як Буф Редфорд каже одному з новачків, що яйця в мене більші за мозок!

– І справді, – промовив я. Серце в мені вже билося значно швидше.

– Даффер говорить, ніби він зліпив цю штуку сам у себе в гаражі. – Тренер гримів. – Говорить, якщо її ввімкнути на повну потужність, почуєш, як кіт перднув у сусіднім кварталі. От цевже брехня, свісно, але Редфорд був на іншому кінці поля, коли я почув той його тупий жарт.

Спорткоментатор, котрому на вигляд було не більш ніж двадцять чотири роки, підняв свій сталевий кофр і помахав вільною рукою. Тренер помахав у відповідь, а потім пробурмотів стиха:

– Якщо настане такий день, коли мені доведеться допустити його на своє поле з цією штукою, я того ж дня приліплю до мого сраного «Доджа» [510]510
  «Dodge» – заснована 1900 року братами Горесом і Джоном Доджами автомобілебудівна компанія, якою з 1928 р. володіє компанія «Крайслер».


[Закрыть]наліпку «За Кеннеді».

13

Було вже майже темно, коли я дістався місця, де схрещувалися дороги 77 і 109, але на сході здіймався розпухлий помаранчевий місяць і його світла вистачало, щоб роздивитися білборд. На ньому красувався усміхнений Джим Ла-Дью з футбольним шоломом в одній руці, з м’ячем у другій і з кучериком волосся, що героїчно спадало йому на лоба. Над цим зображенням зірчастими літерами було написано: ВІТАННЯ ДЖИМУ ЛА-ДЬЮ, КРАЩОМУ КВОТЕРБЕКУ ШТАТУ 1960–1961! ЩАСТИ ТОБІ В АЛАБАМІ! МИ ТЕБЕ НІКОЛИ НЕ ЗАБУДЕМО!

А нижче, червоними літерами, що, здавалось, кричать:

«ДЖИМЛА!»

14

Через два дні я ввійшов до «Космічної електроніки» і почекав, поки мій контрагент продасть якомусь хлопцю з повним ротом жувальної гумки транзисторний приймач розміром як ай-Под. Коли той вийшов за двері (уже заткнувши собі куди слід навушник маленького радіо), Тихий Міч повернувся до мене:

– О, та це ж мій старий приятель Доу. Чим я можу допомогти вам сьогодні? – А тоді, стишивши голос до конспіративного шепоту: – Ще потрібні лампи з жучками?

– Не сьогодні, – відповів я. – Скажіть-но мені, чи ви чули про таку річ, як ненаправлений мікрофон?

Губи його розійшлися, оголивши зуби:

– Друже мій, – усміхнувся він, – ви знову прийшли в правильне місце.

Розділ 18

1

На моє замовлення мені встановили телефон, і першою особою, якій я подзвонив, була Еллен Докерті, котра радо поділилася зі мною адресою Сейді в Ріно.

– У мене є номер телефону того будинку умебльованих квартир, де вона живе, також, – сказала Еллен. – Хочете продиктую?

Звісно, що я хотів, проте, якби мав той номер, я врешті-решт піддався б спокусі й подзвонив. Щось мені підказувало, що це було б помилкою.

– Достатньо й самої адреси.

Щойно повісивши слухавку, я написав їй листа, дратуючись від неприродної штучності власної інтонації, я, проте, не знав, як її уникнути. Та проклята швабра так і залишалася між нами. А якщо вона познайомилася там з якимсь високого польоту солоденьким дяпчиком і зовсім забула про мене? Що тут неможливого? Вона достеменно знає, як якнайкраще розважити його в ліжку; вона була талановитою ученицею і не менш жвавою там, аніж на танцмайданчику. Знову забриніла та ревнива жилка, і я закінчив лист поспіхом, з розумінням того, що він, мабуть, вийшов нудним і неуважливим. Бодай хоч щось чесне прорвалося крізь ту штучність.

Я сумую за тобою, і мені страшенно жаль, що в нас так все закінчилось. Я просто не уявляю, як можна щось покращити. Мушу робити свою роботу, і вона мене не відпустить до наступної весни. Можливо, й потім, хоча сподіваюся, що це не так. Гадаю, що тоді стану вільним. Прошу, не забувай мене. Я кохаю тебе, Сейді.

Підписався я Джорджем, що, здавалося, перекреслило всю ту мою силувану чесність. Нижче я ще додав: «На випадок, якщо ти захочеш мені подзвонити», і написав свій номер телефону. Потім я пройшовся до Бенбрукської бібліотеки [511]511
  Benbrook – невеличке місто-супутник Форт-Ворта.


[Закрыть]і вкинув лист до великої синьої скриньки на її фасаді. То було найкраще, що я міг наразі зробити.

2

У нотатки Ела було вкладено три фото, роздруковані з різних інтернет-сайтів. Одне з них зображувало Джорджа де Мореншильда в сірому «банкірському» костюмі з білою хустинкою в нагрудній кишені. Його зачесане назад волосся мало властивий топ-менеджерам тієї епохи проділ. Усмішка, в якій були розправлені його губи, нагадала мені постіль меншого ведмежатка з казки про Золотоволоску: не надто жорстка, не надто м’яка, саме така, як треба. Ані натяку не було на того автентичного психа, котрий, як я це невдовзі побачу, розриватиме на собі сорочку на ґанку будинку № 2703 по Мерседес-стрит. А може, якийсь натяк все ж таки був? Щось у цих темних очах. Якась зарозумілість? Рештки задавненого «та пішли ви всі на хер».

На другому фото було гніздо уславленого стрільця, збудоване з картонних коробок на шостому поверсі Техаського книгосховища.

Третє зображувало Освальда; одягнений у чорне, в одній руці він тримав придбану ним за поштовим каталогом гвинтівку, а в другій пару лівацьких журналів. Револьвер, з якого він під час своєї нещасливої втечі застрелить офіцера Далласької поліції Дж. Д. Тіппіта [512]512
  J. D. Tippit (1924–1963) – патрульний, якого на вулиці на очах десятка людей застрелив чотирма кулями Лі Освальд, коли тікав з Книгосховища після того, як поцілив звідти у Кеннеді.


[Закрыть]– якщо я не зупиню його – стирчав у Оззі з-за пояса. Цей знімок зробила Марина менш ніж за два тижні перед замахом на життя генерала Вокера. Місце фотографування – закритий бічний дворик двоквартирного будинку № 214 на Західній Нілі-стрит у Далласі.

Вичікуючи, поки Освальди переїдуть до Форт-Ворта в халупу навпроти моєї, я часто навідував Нілі-стрит. Загалом Даллас, як сказали б мої учні в 2011 році, «відсмоктував по-крупному», проте вулиця Нілі містилася в дещо пристойнішому районі, аніж Мерседес-стрит. Звісно, там смерділо – у 1962 році більша частина центрального Техасу смерділа, як несправний нафтопереробний завод, – але запахи лайна й каналізації там були відсутні. Вулиця хоча й порепана, проте замощена. І там не блукали кури.

Наразі на другому поверсі дому № 214 жила пара з трьома дітьми. Коли вони звідти виїдуть, на їхнє місце переїдуть Освальди. Мене ж цікавила нижня квартира, бо, коли Лі, Марина і Джун житимуть нагорі, я хотів жити під ними.

У липні 62-го в нижній квартирі мешкали дві жінки й чоловік. Жінки були товстими, повільними любительками пожмаканих суконь без рукавів. Одній було за п’ятдесят, вона ходила, сильно накульгуючи. Другій було близько сорока в той чи інший бік. Схожість облич підказувала, що вони мати й дочка. Чоловік був вкрай худим і прикутим до інвалідного візка. Волосся він мав, немов ріденька біла пилючка. На колінах у нього лежав приєднаний до товстого катетера мутний мішечок для сечі. Курив він безперервно, струшуючи попіл в попільницю, яку було приладнано до одного з поручнів його візка. Того літа я завжди бачив його в одному й тому самому одязі: червоні атласні баскетбольні шорти, що ледь не до промежини демонстрували його чахлі ноги, майка на бретельках, майже так само жовта, як сеча в його катетерній рурці, сяк-так полагоджені ізоляційною стрічкою кросівки і великий чорний ковбойський капелюх із биндою нібито зі зміїної шкіри. Спереду його наголовка була емблема: дві перехрещені кавалерійські шаблі. То його дружина, то мати вивозили його на галявину, де він сидів згорблено під деревом, нерухомий, як статуя. Неспішно проїжджаючи повз нього, я почав вітати його помахом руки, але він жодного разу не відповів мені жодним жестом, хоча почав впізнавати мою машину. Можливо, він боявся відповісти на моє вітання. Можливо, він гадав, що то Янгол Смерті приглядається до нього, курсуючи Далласом не верхи на чорному коні, а за кермом старіючого кабріолета «Форд». У якомусь сенсі, гадаю, я й був саме ним.

Це тріо, схоже, жило тут уже довгенько. Чи житимуть вони тут і наступного року, коли мені знадобиться це місце? Цього я не знав. У нотатках Ела нічого не було з цього приводу. Наразі все, що я міг робити, це лише спостерігати й чекати.

Я забрав нове обладнання, яке Тихий Міч зібрав для мене власноруч. Я чекав, чи не задзвонить мій телефон. З ним це траплялося тричі, і я кидався до нього в надії. Двічі там була міз Еллі, дзвонила, просто щоб потеревенити. Одного разу Дік, він запросив мене на обід, і його запрошення я прийняв із вдячністю.

Сейді не дзвонила.

3

Третього серпня на коліях, що правили за під’їзну алею будинку № 2703 зупинився седан «Бель Ер» 58-го року [513]513
  «Bel Air» – легковик, що випускався під брендом «Шевроле» у 1950–1975 рр., модель 1958 року була видовженою, з хвостовими плавцями, але значно поступалася помпезністю дизайну наступним моделям 1959–1962 рр.


[Закрыть]. Слідом за ним під’їхав сяючий «Крайслер». З «Бель Ера» вилізли брати Освальди й мовчки стали поряд.

Я простягнув руку крізь завіси рівно настільки, щоб підняти раму, впустити досередини звуки вулиці й подих гарячого й вологого, негожого повітря. А потім метнувся у спальню, де дістав з-під ліжка своє новопридбане обладнання. Тихий Міч просвердлив дірку в денці миски «Тапервер» [514]514
  «Tupperware» – компанія, що розробила й з 1946 року випускає популярний пластиковий посуд для їжі, який можна герметично закривати.


[Закрыть]і вставив туди ненаправлений мікрофон – наразі першокласний, як він мене запевнив, – який стирчав там, наче палець. Я приладнав дроти мікрофона до контактів на тильному боці магнітофона. Там же містилося гніздо для підключення навушників, які були, знову ж таки за словами мого електронного приятеля, також найвищого класу.

Визирнувши, я побачив що Освальди балакають з парубком із «Крайслера». На голові в нього сидів «Стетсон» [515]515
  Крислатий капелюх із хутрової повсті, з високим наголовком, створений у середині ХІХ ст. сином капелюшника з Нью-Джерсі Джоном Стетсоном (1830–1906).


[Закрыть], шия була пов’язана ранчерською краваткою, на ногах закрутисто розшиті чобітки. Одягнений краще за мого орендодавця, але типаж того самого племені. Я міг навіть не слухати їхню розмову; жести хазяїна були наче з букваря. «Я розумію, що тут не по-багатому, але ж і вине багатії. Хіба не так, паа’тнери?»То була надто важка сентенція для такого мандрівника світами, як Лі, котрий вважав, що він заслуговує принаймні на славу, якщо вже не на багатство.

На плінтусі була розетка. Я ввімкнув у неї магнітофон, сподіваючись, що мене не вдарить струмом або не виб’є запобіжники. На апараті загорівся маленький червоний вогник. Я надяг навушники і просунув миску в проміжок між шторами. Якщо вони подивляться в мій бік, то будуть мружитися на сонце, а завдяки тіні від піддашка понад вікном вони або нічого не побачать, або якусь неясну білу пляму, що може бути будь-чим. Я нагадав собі, що мисочку все одно варто буде заліпити чорною ізоляційною стрічкою. Будеш завжди обачним, ніколи не жалкуватимеш.

Так чи інакше, а не почув я нічого.

«Йо-йо, оце то так,– подумав я. – Блискучий, курва, апарат. Вельми красно дякую тобі, Тихий Мі…»

Та тут я помітив, що на магнітофоні стоїть на нулі регулятор ГУЧ. Я провернув його до кінця в бік позначки «+», і мене оглушилоголосами. Я з прокльонами зірвав з голови навушники, крутнув регулятор гучності до середньої позиції і спробував знову. Результат виявився пречудовим. Немов бінокль для вух.

– Шістдесят за місяць мені вбачається дещо задраною ціною, сер, – говорив Лі Освальд (зважаючи на те, що Темплтони платили на десять доларів менше, мені теж так вбачалося). Тон у нього був поважний, вимова лише трішки позначена південним акцентом. – Якби ми могли погодитися на п’ятдесяти п’яти…

– Я можу поважати людину, котра бажає дріб’язково торгуватися, але навіть не пробуйте намагааться, – мовив чоловік у чоботах зі шкури змії. Він похитувався вперед-назад на своїх набористих каблуках, як той, кому вже хочеться піти геть. – Я оо’римаю саме те, що хочу оо’римати. Якщо не оо’римаю цього від вас, оо’римаю від когось іншого.

Лі з Робертом перезирнулися.

– Взагалі-то, можна зайти досередини, роздивитися, – промовив Лі.

– Будинок гарний, вулиця заселена сімейними людьми, – сказав містер Зміїні Чобітки. – Проте варто обережно наступати на першу сходинку, тре’а би парою цвяхів її підбити. У мене ба’аць’о домів, а люди їх геть запаскуджують. Ос’аанні тут такі були, що ой-бо.

«Прикуси язика, срако, – подумав я. – Це ж ти на сім’ю Айві брешеш».

Потім вони зайшли досередини. Я втратив голосовий контроль, потім знову їх почув, коли Зміїні Чобітки підійшов до переднього вікна. Того, про яке Айві казала, що крізь нього все можуть бачити сусіди з-навпроти, і виявилася щодо цього на сто відсотків правою.

Лі запитав, що його потенційний орендодавець збирається робити з дірами в стінах. У його голосі не звучало ні обурення, ані сарказму, але й раболіпства також ніякого, хоча наприкінці кожного речення він і додавав «сер». Усе промовлялося з ввічливою, проте беземоційною інтонацією, якої він, либонь, навчився у морській піхоті. Для нього самого найкраще пасувало визначення безбарвний. Він мав обличчя й голос людини, що вдало вміє прослизати крізь шпарини. Принаймні таким був його прилюдний образ. Тільки Марина бачила інше його обличчя, чула інший його голос.

Містер Зміїні Чобітки обіцяв щось непевне, але гарантував, що точно буде новий матрац у великій спальні, замість того, що «тут лежав, але його вкрала та остання банда». Він знову повторив, що, якщо Лі не хоче винаймати цей дім, це зробить хтось інший (ніби той не простояв порожнім цілий рік), а потім запросив братів подивитися на спальні. Мені стало цікаво, як вони поставляться до мистецьких досягнень Розетти.

Голоси зникли, потім, коли чоловіки з’явилися в кухні, я вловив їх знову. Я зрадів, побачивши, що повз Похилу Пізанську Лампу вони пройшли, навіть не поглянувши на неї.

– …підвал? – спитав Роберт.

– Ніякого підвалу нема! – відповів Зміїні Чобітки з притиском, так, ніби відсутність підвалу була неабиякою вигодою. Очевидно, він саме так і вважав. – У цьому районі всі тільки те й роблять, що вичерпують воду. Сирість знову ж таки, ой-бо!

Тут я знову втратив аудіосигнал, бо він відчинив задні двері, щоб показати їм заднє подвір’я. Яке не було ніяким подвір’ям, а просто порожньою ділянкою.

За п’ять хвилин вони знову з’явилися перед фасадом. Цього разу старший брат, Роберт, спробував поторгуватися. Успіху він досяг не більшого, ніж перед тим Лі.

– Дасте нам хвилинку? – спитав Роберт.

Зміїні Чобітки поглянув на свій громіздкий хромований годинник і дозволив, ніби проти власних обставин.

– Але в мене ’уустріч на Черч-стрит, то ви, хлопці, не’оовго, вирішуйте вже щось.

Брати відійшли, ставши позаду Робертового «Бель Ера», і, хоча заговорили вони стиха, щоб не чув Зміїні Чобітки, направивши мисочку на них, я вловив більшість з ними сказаного. Роберт був за те, щоб подивитися житло ще деінде. Лі сказав, що хоче оселитися тут. Для початку і це цілком годиться.

– Лі, це ж суща діра, – заперечив Роберт. – Це викидати твої… – мабуть, «гроші на вітер».

Лі промовив щось, чого я не добрав. Роберт зітхнув і підняв руки, показуючи, що здається. Вони повернулися туди, де чекав Зміїні Чобітки, і той коротко потис руку Лі, похваливши мудрість його рішення. Далі почалося запальне навернення до Святого Письма Орендодавця: перший місяць, останній місяць, завдаток за пошкодження. Тут уже втрутився Роберт, кажучи, що ніякого завдатку за пошкодження не буде, допоки не полагодять стіни, поки не з’явиться матрац.

– Новий матрац буде точно, – пообіцяв Зміїні Чобітки. – І я подбаю, щоб полагодили ту сходинку, щоби маленька жіночка не підвернула собі ніжку. Але якщо зараз відре’онту’ати тамті стіни, я змушений буду підняти місячну плату на п’ятірку.

З нотаток Ела я знав, що Лі винайме це помешкання, проте все одно очікував, що він не стерпить такого відвертого нахабства й піде геть. Натомість він витяг миршавий гаманець і видобув звідти тоненький стосик банкнот. Більшість з того стосика він відрахував у простягнуту долоню хазяїна будинку, в той час як Роберт, осудливо хитаючи головою, пішов до своєї машини. Він поглянув на мій дім на протилежному боці вулиці і, не затримавшись на ньому очима, відвів байдужий погляд.

Зміїні Чобітки знову струснув руку Лі, стрибнув до свого «Крайслера» і швидко рвонув геть, залишаючи по собі скрипіт пилюки.

Прудко підкотилася на іржавому самокаті одна з тих стрибучих дівчаток.

– Ви в’їжджаєте в дім Розетти, містере? – спитала вона в Роберта.

– Не я, він, – кивнувши великим пальцем у бік Лі.

Дівчинка поштовхала свій самокат до чоловіка, котрий збирався відстрелити праву половину голови в президента Кеннеді, і запитала в нього, чи має він дітей.

– Маю маленьку дитинку, – відповів Лі. Щоб зрівнятися з дівчинкою, він нахилився, упершись руками собі в коліна.

– Вона граненька?

– Поки ще не така, як ти, і ще не така велика.

– Вона вміє стрибати через скакалку?

– Любонько, вона ще навіть ходити не вміє. Його «не вміє»прозвучало, як «неуіє».

– Ну й какавелька вона. – І дівчинка на самокаті чкурнула в напрямку Вінскот-роуд.

Двоє братів відвернулися в бік будинку. Це дещо притлумило їх голоси. Але я підкрутив регулятор і більшість ними сказаного зумів розібрати.

– …кота в мішку, – говорив Роберт. – Коли це побачить Марина, вона налетить на тебе, як та зграя мух на собаче лайно.

– Я… Рині, – говорив Лі. – Але ж, брате, якщо я не… від Ма, з тієї крихітної квартирки. Я вже ледь не готовий її вбити.

– Вона вміє бути… але… любить тебе, Лі. – Роберт зробив кілька кроків у бік вулиці. Лі приєднався до нього, і їхні голоси зазвучали чисто, мов дзвіночки.

– Це мені зрозуміло, але вона не може стримуватися. Одної ночі, коли я з Риною зайнявся отим самим, вона розкричалася на нас з розкладачки. Ну, ти знаєш, вона спить у вітальні. «Легше, ви там, двоє, – кричить вона, – зарано ще на друге. Зачекайте, поки зможете заробляти хоч на одне».

– Я знаю. Вона може бути брутальною.

– Вона так і купуєречі, брате. Каже, що то для Рини, але пхає їх в обличчя мені.

Лі розсміявся і підійшов до «Бель Ера». Тепер його очі мазнули по дому № 2706, і мені знадобилося велике зусилля, щоб утриматися на місці за шторами. І щоб утримати в руках нерухомою мисочку.

До нього приєднався Роберт. Вони сперлися на задній бампер, двоє чоловіків у чистих синіх сорочках і пролетарських штанях. На шиї в Лі висіла краватка, котру він тепер зняв.

– Послухай ось таке. Йде Ма до «Братів Леонардів» [516]516
  «Leonard Brothers» – універмаг, що існував у Форт-Ворті до 1970 р.


[Закрыть]і повертається звідти з усякою одежею для Рини. Витягає шорти, довгі, як ті рейтузи, тільки лиш що візерунчасті: «Поглянь-но, Ріні, хіба не граненькі?»– Лі жорстоко зімітував материнський вимову.

– А що їй Рина на це? – заусміхався Роберт.

– Марина каже: «Ні, мамочька, ні, дяка, але я ні подобатись, я ні подобатись. Я подобатись так тут». І показує місце на нозі, – Лі приставив ребро долоні собі трохи вище середини стегна.

Усмішка Роберта розрослася у щирий вищир.

– Їй-бо, мамці таксподобалось.

– Вона каже: «Марино, шорти, як ти показуєш, то для юних дівчат, котрі шпацирують вулицями, шукають собі бойфрендів, то не для заміжніх жінок».Ти тільки не кажи їй, де ми, братчику. Ні в якомуразі. Ти ж мене розумієш?

Кілька секунд Роберт нічого не промовив. Може, йому згадався той холодний день у листопаді 1960 року. Як його матінка гналася за ним по Західній Сьомій вулиці, гукаючи: «Стій, Роберте, не біжи так швидко, я ще з тобою не закінчила!» І хоча в нотатках Ела з цього приводу нічого не містилося, я мав сумніви, що вона закінчила з Лі. Врешті-решт, Лі був тим з її синів, за якого вона дійсно вболівала. Любимчиком. Тим, що спав з нею в ліжку аж до одинадцяти років. Тим, у якого треба було регулярно перевіряти, чи не почало в нього вже рости волосся на яєчках. Про це якраз ішлосяв Елових нотатках. І там же, на берегах сторінки, містилися слова, яких зазвичай не очікуєш від простого кухаря: «істерична фіксація».

– Я тебе розумію, Лі, але це не таке вже й велике місто. Вона знайде вас.

– Я її випроваджу геть, якщо так станеться. Можеш бути певним.

Вони сіли в «Бель Ер» і поїхали. На перилах ґанку вже не висіло оголошення ПІД ОРЕНДУ. Від’їжджаючи, його забрав з собою хазяїн будинку.

Я сходив до крамниці, купив рулончик ізоляційної стрічки і заклеїв нею миску «Тапервер» зсередини і ззовні. Мені подумалося, що день загалом видався вдалим, але я вступив у небезпечну зону. І я це розумів.

4

Десятого серпня близько п’ятої вечора знову прибув «Бель Ер», тягнучи цього разу за собою невеличкий дерев’яний причіп. Роберту й Лі вистачило десяти хвилин, щоб перенести все добро Освальдів до їх нового помешкання (обережно уникаючи наступати на першу сходинку, яку все ще не було полагоджено). Поки вони цим займалися, Марина з Джун на руках стояла на зарослій бур’яном галявині, дивлячись на свій новий дім з відразою, яка не потребувала перекладу.

Цього разу з’явилися всі три дівчинки-стрибунки, дві пішки, третя підштовхуючи себе на самокаті. Їхній вимозі показати дитину Марина підкорилася з усмішкою.

– Як її звуть? – спитала одна з дівчаток.

– Джун, – сказала Марина.

Тут уже дівчатка почали навперебивки закидати її питаннями.

– Скільки їй років? Вона вміє балакати? Чому вона не сміється? У неї є лялька?

Марина затрусила головою, не перестаючи при цім посміхатися.

– Прошу, я ні говорити.

Трійко дівчаток кинулися навтьоки з вересками: «Я ні говорити, я ні говорити». Одна з іще живих курей Мерседес-стрит з кудкудахканням спурхнула з-під їх ніг. Марина дивилася їм услід, посмішка її відцвітала.

Вийшов на галявину і став біля неї Лі. Голий до пояса, спітнілий. Шкіра в нього була біла, як риб’яче черево. Руки мав тонкі, з обвислими м’язами. Він обняв дружину за талію, а потім нахилився й поцілував Джун. Я гадав, що Марина зараз махне рукою на дім і скаже: «Ні подобатись, ні подобатись», – на це її англійської цілком вистачило б, – але вона тільки передала Лі дитину і піднялася в будинок, захитавшись на мить на ненадійній сходинці, але зразу ж віднайшла рівновагу. Мені майнуло, що Сейді майже напевне там могла беркицьнутись, а потім цілий тиждень кульгати з розпухлою стопою.

А ще я зрозумів, що Марина не менше за свого чоловіка бажала виїхати подалі від Маргарити.

5

Десятого числа була п’ятниця. А в понеділок, приблизно через дві години після того, як Лі вирушив на чергову трудову вахту зі збирання алюмінієвих дверей, до будинку № 2703 під’їхав і став на узбіччі легковик-універсал кольору бруду. Ледь не раніше ніж машина встигла зупинитися, з її пасажирських дверцят вискочила Маргарита Освальд. Замість червоної хустки, сьогодні на ній була біла в чорний горошок, але незграбні черевики на ногах залишалися ті самі, тим самим, сварливим, був і вираз на її обличчі. Вона, як і передрікав Роберт, знайшла їх.

«Псиця небесна, – подумав я. – Псиця небесна». [517]517
  «Hound of Heaven» (1893) – сповнена біблійних алюзій містична поема англійського поета Френсиса Томпсона (1859–1907), яка стала джерелом цитат і натхнення для багатьох митців.


[Закрыть]

Я спостерігав крізь шпарину між шторами, проте вмикати мікрофон підстав не бачив. Розпочиналася вистава, яка не потребувала звукового супроводу.

Подружка, котра її привезла – досить огрядна тітонька, – виборсалася з-за керма і, хилитаючи викот сукні, робила собі вентиляцію. День уже обертався на чергове пекло, але на Маргариті це аніскільки не позначалося. Вона рішуче підштовхнула свою водійку до заду машини, щоб відкривала дверцята багажного відділення. Всередині містився високий стільчик і торба з покупками. Маргарита витягла стільчик, її подружка взяла харчі.

Підкотила на самокаті дівчинка-стрибунка, але Маргарита упоралася з нею швидко. «Ану киш, дитино!» – долетіло до мене, і дівчинка, надувши нижню губу, поїхала геть.

Маргарита парадом промаршувала по лисій стежці, що вела до будинку. Вона затрималася, придивляючись до підступної сходинки, й аж тут на ґанок вийшла Марина. Одягнена в торочкуватий топ і шорти того ґатунку, якого місіс Освальд не схвалювала на заміжніх жінках. Мене не здивувало, що вони подобаються Марині. Ноги вона мала прекрасні. На обличчі в неї застиг тривожний вираз, і мені не знадобився підсилювач, щоб її почути.

– Ні, мамочька… мамочька, ні! Лі каже ні! Лі каже ні! Лі каже… – а далі швидке лопотіння російською, єдиний спосіб, яким Марина могла висловити, що ж саме казав її чоловік.

Маргарита Освальд належала до тих американців, котрі вважають, що іноземці їх напевно зрозуміють, якщо вони говоритимуть повільно… і дуже ГОЛОСНО.

– Так… Лі… має… власну… ГІДНІСТЬ! – проревла Маргарита. Вона вилізла на ґанок (спритно уникнувши підступної сходинки) і заговорила просто в налякане обличчя своїй невістці. – Нічого… поганого… в цім… нема… але він… не має права… але я… не дозволю… СТРАЖДАТИ… моїй… ОНУЧЦІ!

Вона м’ясиста. Марина струнка, як очеретина. «Мамочка» паровим буксиром поперла безоглядно до хати. Після хвилинної тиші пролунав матроський рик: «А де моя манюпуця, де моя КРАСУНЕЧКА?»

Углибині будинку, либонь, у колишній спальні Розетти, зайшлася плачем Джун.

Жінка, котра привезла Маргариту, подарувавши Марині ніякову усмішку, теж увійшла в дім з торбою харчів у руці.

6

Лі з’явився на Мерседес-стрит о п’ятій тридцять, він ішов з автобусної зупинки, постукуючи себе по стегну бачком, у якому носив на роботу обід. На ґанок він піднімався, не згадавши про негодящу сходинку. Та хитнулася; він мало не впав, впустивши бачок, потім нахилився його підібрати.

«Це йому значно покращить настрій», – подумав я.

Він увійшов. Я спостерігав, як він іде через вітальню і ставить бачок на кухонний стіл. Потім Лі обернувся і побачив новенький високий стільчик для дитини. Він вочевидь добре знав тактику своєї матері, бо відразу ж відкрив іржавий холодильник. Лі все ще дивився всередину, коли з дитячої кімнати вийшла Марина. Через плече в неї була перекинута дитяча пелюшка, і мій бінокль дозволяв побачити, що та була закаляна начебто блювотинням.