Текст книги "11/22/63 "

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 50 (всего у книги 54 страниц)

Вона відповіла, що щодо цього я можу на неї покластися, а потім знову мені подякувала. Я знову ж таки відповів їй «на вашу ласку», і після цього поклав слухавку. Обернувшись, я побачив, що залишився у кімнаті сам. В якийсь момент, поки я балакав з Жаклін Кеннеді, Гості пішов. Усе, що залишилося на згадку від нього, це пара недопалків у попільниці, напівпорожня пляшка шампанського та чергова записка на столі поряд з жовтим блокнотом, на якому лежало моє звернення «До відома зацікавлених осіб».

«Позбавтесь жучка, перш ніж вирушите на автовокзал, – наголошувалося в ній. А нижче: – Щасти вам, Емберсоне. Мені жаль, що ви зазнали такої втрати. Г.»

Може, йому дійсно було жаль, але жаль дешевий, хіба ні? Жаль – це така дешева річ.

11

Я одяг на себе маскарадний костюм кухарчука і в просмердженому курячим супом, барбекю та «Джеком Деніелсом» ліфті спустився на перший цокольний поверх. Щойно відкрились двері, я швидко рушив крізь паруючу запахами кухню. Не думаю, щоб хтось там кинув на мене бодай побіжний погляд.

Вийшов я у завулок, де в сміттєвому баку порпалися пара п’яниць. На мене вони навіть не глянули, хоча підняли голови, коли небо на мить освітилося блискавицею. Непримітний седан «Форд», працюючи на холостих обертах, стояв при в’їзді до завулка. Я заліз на заднє сидіння, і ми рушили. Чоловік за кермом промовив лише одну фразу, перед тим як зупинитися біля автостанції Ґрейгаунд: «Схоже, буде дощ».

Він запропонував мені квитки, як трійку карт на вибір у простацькому покері. Я вибрав той, що до Літл-Рока [682]682
  Little Rock – столиця й найбільше місто штату Арканзас, відстань від Далласа 471 км.


[Закрыть]. Ще залишалася приблизно година. Я пішов до подарункової крамниці, де купив собі дешеву валізку. Якщо все піде добре, в мене врешті-решт з’явиться щось, щоб до неї покласти. Багато речей мені не треба; доволі всякого одягу я маю у себе в Сабатусі і, хоч ця моя домівка міститься ще майже за п’ятдесят років у майбутньому, я сподівався потрапити туди менш ніж за тиждень. Айнштайнові сподобався б цей парадокс, але мою втомлену, зажурену голову відвідала думка – ефект метелика залишався в силі, – що дім той може вже не належати мені. Якщо він взагалі стоїть на колишньому місці.

Я купив також газету, екстрений випуск «Грязь Гералд». На передній шпальті було єдине фото, можливо, зняте професіоналом, хоча, радше за все, якимсь везунчиком з публіки. На ньому Кеннеді нахилявся над жінкою, жінкою, з якою я нещодавно балакав, тією, в котрої не було кривавих плям на її рожевому костюмі, коли вона його знімала з себе сьогодні ввечері.

Джон Ф. Кеннеді прикриває своїм тілом дружину, в той час як президентський лімузин мчить з місця, де ледь не сталася національна катастрофа, – пояснював підпис. Над знімком містився заголовок, набраний тридцять шостим кеглем. Навкруг було багато вільного місця, бо заголовок складався лиш з одного слова:

ВРЯТОВАНИЙ!

Я розгорнув газету на другій сторінці й закляк перед іншою фотографією. Сейді, фантастично молода й фантастично вродлива. Вона усміхалась. «У мене попереду ціле життя», – промовляла її усмішка.

Сидячи на дерев’яному планковому стільці, в той час як навкруг мене снували пізні подорожні, бізнесмени собі полірували взуття, плакали немовлята, сміялись вояки з брезентовими наплічниками, я акуратно загинав береги газети по периметру фотографії, щоби вирвати її, не пошкодивши обличчя. Завершивши цю справу, я ще довго на неї дивився, а потім склав і сховав собі до портмоне. Решту газети викинув. У ній не було нічого, про що б мені хотілося читати.

Посадку на автобус до Літл-Рока оголосили об одинадцятій двадцять, і я приєднався до гурту людей, що купчилися проти відповідних дверей. Окрім фальшивих окулярів, я не намагався якось іще приховати своє обличчя, але ніхто не дивився на мене з якимсь особливим інтересом; я був звичайною краплинкою в кров’яному потоці Транзит Америка, не важливішою за будь-які інші.

«Сьогодні я змінив ваші життя», – думав я, дивлячись на присутніх там в цей переднічний час людей, проте ніякого тріумфу чи зачудування не було в цій думці; взагалі жодного емоційного сповнення, ні негативного, ні позитивного.

Зайшовши до автобуса, я зайняв місце в кінці салону. Переді мною сиділо багато хлопців у формі, либонь, прямували на Базу військово-повітряних сил в Літл-Року. Якби не те, що я сьогодні зробив, дехто з них загинув би у В’єтнамі. Інші повернулися б додому скаліченими. А тепер? Хтозна?

Автобус рушив. Коли ми виїхали з Далласа, грім став гучнішим, а блискавки яскравішими, але дощу так і не було. Досягши Салфер Спрингс [683]683
  Sulphur Springs – місто за 120 км на північний схід від Далласа.


[Закрыть], ми залишили грозові погрози позаду, натомість отримали зірки, десятки тисяч їх, блискотливих, мов крижані скалки, і вдвічі холодніших. Якийсь час я був задивився на них, а потім відхилився на спинку крісла, заплющив очі і слухав, як колеса Великого Пса пожирають міжштатне шосе № 30.

«Сейді,– співали колеса. – Сейді, Сейді, Сейді».

Нарешті, десь після другої ночі я заснув.

12

У Літл-Року я купив квиток на полудень до Пітсбурга, з єдиною зупинкою в Індіанаполісі [684]684
  Дорожня відстань від Літл-Рока до Пітсбурга в штаті Песильванія близько 1,5 тис. км.


[Закрыть]. Поснідав я в закусочній автовокзалу, сидячи поряд зі стариганом, котрий їв, тримаючи перед собою на столі ввімкнутий портативний радіоприймач. Великий, з блискучою круговою шкалою. Головною темою залишався відвернутий замах на президента і, звичайно… Сейді. Сейді набула дуже великої ваги. Їй збиралися влаштувати державний похорон на Арлінгтонському національному цвинтарі. Говорилося, що надгробну промову оголосить особисто Кеннеді. Заодно повідомляли, що на десяту годину призначено прес-конференцію нареченого міс Дангіл Джорджа Емберсона, також мешканця Джоді, штат Техас, але невдовзі її початок відсунули на післяобідній час – без оголошення причин. Гості, мабуть, як тільки міг, забезпечував мене часом для зникнення. Тим краще для мене. Для нього також, звісно. І для його дорогоцінного директора.

– Президент і його героїчні рятувальники не єдина новина, яку ми передаємо сьогодні з Далласа, – повідомив стариганів приймач, і я застиг з чашкою кави, завислою у півдорозі між блюдцем і моїми губами. В роті з’явився кислуватий присмак, який я тут же упізнав. Психолог, либонь, означив би це терміном presque vu– відчуття, яке підказує людині, що ось-ось трапиться щось надзвичайне, – але я мав власну, набагато прозаїчнішу для цього назву: гармонізація.

– У розпал грози, невдовзі після першої години ночі, Форт-Вортом промайнув раптовий торнадо, зруйнувавши склад «Монтгомері Ворд» і кілька житлових будинків. Як повідомляють, двоє осіб загинули і четверо вважаються зниклими безвісти.

Серед тих будинків є й №№ 2703 та 2706 на Мерседес-стрит, я не мав щодо цього жодних сумнівів; злий вітер стер їх, як незадовільне рівняння.

Розділ 30

1

Зі свого останнього «Ґрейгаунда» я вийшов на автовокзалі на Майнот-авеню в Оберні, у Мейні, щойно після полудня двадцять шостого листопада [685]685
  Автошляхова відстань між Далласом та Оберном ~ 3200 км.


[Закрыть]. Після понад вісімдесяти годин майже безперервної їзди, полегшеної хіба короткими западаннями в сон, я почувався ніби плодом власної уяви. Було холодно. Прочищаючи собі горло, Бог попльовував снігом з брудного, сірого неба. На заміну кухарській уніформі я купив собі джинси та пару робочих сорочок з цупкого батисту, але цієї одяганки аж ніяк не було достатньо. Живучи в Техасі, я забув, якою буває погода в Мейні, але це вмент пригадало моє тіло, почавши тремтіти. Першу зупинку я зробив у «Луї для чоловіків», де наміряв собі куртку зі смушковою підкладкою й поніс її до касира.

При моєму наближенні він поклав на прилавок Люїстонську «Сан», яку був щойно читав, і я побачив свою фотографію – так, ту, що містилася в річному альбомі ДКСШ – на передній шпальті газети. ДЕ ДЖОРДЖ ЕМБЕРСОН? – вимогливо запитував заголовок. Касир відбив продаж і подав мені чек. Я поплескав по власному фото:

– Що таке в світі могло трапитись із цим парубком, як ви гадаєте?

Касир подивився на мене й знизав плечима:

– Він не бажає публічності, і я його не ганю. Я сам жах як дуже кохаю свою дружину, і якби вона раптом померла, я теж не бажав би, аби мене знімали для газет чи показували мою зарюмсану пику по телевізору. А ви?

– Так само, – відповів я. – Гадаю, що так само.

– На місці цього парубка я не спливав би на поверхню аж до 1970-го. Нехай вляжеться цей ґвалт. Як щодо гарного головного убору до вашої куртки? Тільки вчора отримав партію фланелевих кашкетів. Зі зручними, щільними клапанами.

Отже, до нової куртки я купив собі й кашкет. А потім, помахуючи портфелем у цілій руці, прошкутильгав два квартали назад до автобусної станції. Душа воліла негайно їхати у Лізбон-Фолз, упевнитися, що кроляча нора залишається на своєму місці. Але якщо все там так, як і було, я навряд чи встою перед спокусою і скористаюся нею, а раціональна частка в мені розуміла, що після п’яти років прожитих в Країні Було, я не готовий до лобового зіткнення з тим, що в моїй уяві стало Країною Буде. Спершу я потребував відпочинку. Справжнього відпочинку, а не куняння в автобусному кріслі під вереск малих дітей та регіт піддатих дорослих.

При узбіччі стояло штук п’ять таксі, сніг уже не просто попльовував згори, а вихрився навкруги. Я заліз до першої машини, радіючи теплу з обігрівача. До мене обернувся водій, товстий дядько зі значком на виношеному капелюсі: ЛІЦЕНЗОВАНІ ПЕРЕВЕЗЕННЯ. Абсолютно мені незнайомий, але, коли він вмикав радіо, я знав, що те буде налаштоване на станцію WAJAB, яка віщає з Портленда, а коли він з нагрудної кишені потягнув сигарети, я знав, що куритиме він «Лакі Страйк». Який гук, таке й відлуння.

– Куди, патроне?

Я сказав, щоб відвіз мене до кемпінгу «Модрина» на 196-му шосе.

– Зробимо.

Він увімкнув радіо, й ми отримали «Міракелз», що співали «Мікі Мавпеня» [686]686
  «The Miracles» («Чуда») – заснований 1957 року вокальний гурт, особливо уславлений під модифікованою у 1965 назвою «Smokey Robinson & The Miracles»; у хіті 1963 року «Mickey’s Monkey» співається про придуманий хитрим хлопцем Мікі танок, в якому імітуються мавпячі рухи.


[Закрыть].

– Ці теперішні танці! – пробурчав він, дістаючи цигарки. – Ніц більше не роблять, як ото лише вчать дітей труситись та вихлятись.

– Танці – це життя, – мовив я.

2

Реєстраторка була іншою, але в кімнату вона мене поселила ту саму. Звичайно, а як інакше. Плата була трішки вищою, і замість старого телевізора стояв новий, але до його «заячих вушок» було притулено те саме оголошення: НЕ ВИКОРИСТОВУЙТЕ ФОЛЬГИ!Сигнал був так само паскудним. І ніяких новин, тільки мильні опери.

Я його вимкнув. Повісив на дверях табличку НЕ ТУРБУВАТИ. Засмикнув штори. А потім уже все з себе скинув і заповз у ліжко, де – якщо не рахувати напівлунатичного походу до туалету, щоб полегшити собі сечовий міхур – я проспав дванадцять годин поспіль. Коли я прокинувся, була глупа ніч, електрика не працювала, а надворі дув потужний північно-східний вітер. Високо в небі плив яскравий місячний серп. Я дістав з шафи додаткову ковдру і проспав ще п’ять годин.

Коли я прокинувся, світанок розписував автокемпінг «Модрина» ясними кольорами й відтінками, як на фотографії з «Нешенел Джеографік».На машинах, які де-не-де стояли перед кабінками, виднілася паморозь, і у власному віддиху я побачив пару. Я спробував зателефонувати, очікуючи, що результату не буде, але молодик в офісі моментально взяв слухавку, хоча голос мав ніби невиспаний. Безумовно, сказав він, телефонний зв’язок працює і вони радо викличуть для мене таксі – куди я бажаю їхати?

У Лізбон-Фолз, сказав я йому. На ріг Мейн-стрит і Старого Люїстонського шляху.

– До «Фруктової»? – перепитав він.

Я так довго був тут відсутній, що якусь мить мені це здавалося незрозумілою нісенітницею. А потім клацнуло.

– Саме так. До «Кеннебекської фруктової».

«Повертаюся додому, – повторював я собі. – Господи, допоможи. Я повертаюся додому».

Тільки це було не так: 2011 рік більше не мій дім, я перебуду там лише короткий час, тобто якщо взагалі туди дістануся. Можливо, завітаю всього на кілька хвилин. Мій дім тепер Джоді. Чи ним стане Джоді, щойно туди приїде Сейді. Сейді-дівчина. Сейді з її довгими ногами і її довгим волоссям та її схильністю перечіплюватися через різні речі, які трапляються на шляху… але в критичну мить там буду я, і я вловлю її в падінні.

Сейді з незайманим обличчям.

Вонамій дім.

3

Цього ранку водієм таксі була солідної будови жінка за п’ятдесят, закутана в стару чорну парку і в картузі «Ред Сокс» на голові, замість капелюха зі значком ЛІЦЕНЗОВАНІ ПЕРЕВЕЗЕННЯ. Коли ми повертали ліворуч, на шосе № 196, в напрямку Фолза, вона сказала:

– Ви чув новину? Знаю, що ні – цей бо кінець без ’лектрики, ге?

– А що за новина? – спитав я, хоча жахлива певність уже пронизала мене до кісток: Кеннеді мертвий. Я не міг знати, чи там якась катастрофа, чи інфаркт, чи чийсь новий замах вдався, але він мертвий. Минуле опірне, і Кеннеді все-таки помер.

– Землетрус у Лос-Анджелесі. – Вона вимовила «Лас-Анджлііс». – Люди роками казали, що Каліфорнія колись відвалиться в океан, і от уже схоже на те нарешті, що люди казали правду. – Вона похитала головою. – Я не кажу, що це через те, що вони так розпущено там жили – всі ті кінозірки і всякі інші, – але сама я добра баптистка і я не можу сказати, що це не через те.

Ми якраз проїжджали повз Лізбонський драйв-ін. ЗАКРИТО НА МІЖСЕЗОННЯ, – повідомляв напис на його піддашші. – ЗАПРОШУЄМО ДО НАС У 1964-му!

– Сильний землетрус?

– Кажуть, сім тисяч загиблих, але коли чуєш таку цифру, розумієш, що там більше. Більшість мостів к чорту позавалювалися, дороги в шмаття, і всюди пожежі. Здається, та частина міста, де негри жили, вигоріла вщент. Ворс! Що це збіса за назва для міського району? Та хай би навіть для такого, де чорний люд живе? Ворс [687]687
  Watts (Вотс) – житловий район у Південному Л. А., де з 1940-х рр. переважно селилися афроамериканці, а тепер здебільшого мешкають люди латиноамериканського походження.


[Закрыть]! Га!

Я не відгукнувся. Я думав про Регса, безпородного цуцика, якого ми мали, коли мені було дев’ять років і я іще жив у Вісконсині. У дні навчання мені дозволяли гратися з ним вранці на задньому подвір’ї, поки я чекав на шкільний автобус. Я навчав його команд «сидіти», «принести», «до мене» і всяких інших, і він їх уже виконував – розумний був песик! Я дуже його любив.

Коли приїздив автобус, переш ніж до нього побігти, я мав замкнути за собою хвіртку заднього двору. А Регс завжди лягав на кухонній веранді. Звідти його кликала й годувала моя мама, повернувшись з місцевої залізничної станції, куди вона відвозила батька. Я ніколи не забував зачиняти ту хвіртку – принаймні я не пам’ятаю випадку, щоб бодай колись я забувце зробити, – але одного дня, коли я повернувся додому зі школи, мама сказала мені, що Регс мертвий. Він бігав по вулиці, і його переїхав розвізний фургон. Вона не докоряла мені голосом, жодного разу, але докоряла мені очима. Бо й вонатакож любила Регса.

– Я його замкнув, як завжди, – виправдовувався я крізь сльози і, кажучи це, сам вірив, що так і зробив. Мабуть, тому, що так робив завжди. Того вечора ми з батьком поховали його на задньому дворі. «Певне, незаконно, – сказав тато, – але я нікому не викажу, якщо ти мовчатимеш».

Я довго-довго лежав того вечора без сну, думаючи про те, чого не міг пригадати, переживаючи те, що дійсно міг скоїти. Не кажучи вже про почуття вини. Воно мене пекло ще довго, рік чи й більше. Якби я міг пригадати точно, хоч те, хоч інше, я певен, мені б полегшало швидше. Але я не міг. Замкнув я хвіртку чи не замкнув? Знову й знову я повертався подумки в останній ранок мого цуцика і не міг згадати нічого ясно, окрім того, як гукаю, теліпаючи шкіряним сирицевим повідком: «Подай, Регсе, подай!»

Щось таке було й у тому таксі, поки я їхав до Фолза. Спершу я намагався переконати себе, що в Лос-Анджелесі завжди бувземлетрус наприкінці листопада 1963 року. Це просто один з тих історичних фактів – як невдалий замах на генерала Вокера, – який я пропустив. Я ж казав Елові Темплтону, в мене диплом філолога, а не історика.

Це не здавалося мені переконливим. Якби такий землетрус трапився в тій Америці, де я жив перед тим, як спуститися у кролячу нору, я мусив би про це знати. Траплялися й потужніші катастрофи – цунамі в Індійському океані 2004 року вбило понад двісті тисяч людей, – але для Америки сім тисяч велика цифра, більш як у два рази вища за кількість жертв 11 вересня 2001.

Далі я запитав себе, чи могло зроблене мною в Далласі якось спричинитися до того, що, як каже ця затята жінка, нібито трапилося в Лос-Анджелесі. Єдина відповідь, яка мені нахопилася, це ефект метелика, але як він міг так швидко впурхнути у механізм? Ніяк. Абсолютно жодним чином. Між цими двома подіями не вбачається збагненного причинно-наслідкового ланцюга.

Та тим не менше, з якогось глибокого завулка мого розуму шепотіло: «Це ти наробив. Ти спричинився до смерті Регса, бо або покинув хвіртку навстіж, або не замкнув її як слід на клямку… і до цього ти теж спричинився. Ти з Елом пафосно розпатякував про збереження тисяч життів у В’єтнамі, але ось маєш, твій перший внесок у Нову Історію: сім тисяч загиблих у Л. А.»

Та цього просто не могло бути. Навіть якщо…

«Не світить жодного фіаско.– запевняв Ел. – Якщо справи підуть на лайно, ти просто все зміниш назад. Легко, як матюк стерти з класної дошки».

– Містере? – озвалася моя водійка. – Ми на місці. – Вона зачудовано обернулася до мене. – Ми тут уже майже три хвилини. Щоправда, трохи ранувато для шопінгу. Ви певні, що саме сюди хотіли потрапити?

Я лише знав, що мусивсюди потрапити. Заплативши за лічильником, я додав доволі значну суму згори (то були гроші ФБР, врешті-решт), побажав їй гарного дня і виліз.

4

У Лізбон-Фолзі смерділо, як завжди, проте електрика принаймні працювала; на перехресті, розгойдуваний північно-східним вітром, мигав проблисковий світлофор. «Кеннебекська фруктова» стояла темна, у вітрині поки що ні яблук, ні помаранчів, ані бананів, які буде викладено там пізніше. Оголошення на дверях «зеленого фронту» повідомляло: ВІДКРИЄМОСЬ О 10:00. Зрідка машини проїжджали по Мейн-стрит, кілька перехожих з піднятими комірами, зіщулені, поспішали вздовж вулиці. Але по той її бік повним ходом гула фабрика Ворумбо. Навіть на тому місці, де я стояв, чулося шух-ШВАХ, шух-ШВАХшерстеткацьких верстатів. А тоді я почув ще дещо: хтось до мене гукає, хоча й не жодним з моїх імен.

– Джимла! Агов, Джимла!

Я обернувся в бік фабрики з думкою: «Він повернувся. Жовта Картка повернувся з мертвих, так само як президент Кеннеді».

От тільки цей був схожий на Жовту Картку не більше, аніж той таксист, котрий учора віз мене з автостанції, був схожим на того, котрий віз мене з Лізбон-Фолза до автокемпінгу «Модрина» у 1958 році. Хоча обидва водії мали вигляд майжетотожний, бо минуле гармонізується, і чоловік, котрий гукав до мене з протилежного боку вулиці, теж був подібний до того, котрий колись вимагав у мене долар, оскільки в «зеленому фронті» тоді був день подвійної ціни. Цей був набагато молодшим за Жовту Картку і чорне пальто мав на собі новіше й чистіше… але це було майжете саме пальто.

– Джимла! Егей, там! – не вгавав він.

Вітер тіпав його за поли пальта; під вітром табличка на ланцюгу ліворуч від нього танцювала так само, як той світлофор-мигавка. Проте напис на ній я міг прочитати: ДОСТУП ДАЛІ ЗАБОРОНЕНО, допоки не буде полагоджено каналізаційну трубу.

«П’ять років, – подумав я, – а та дратівна каналізаційна труба все ще несправна».

– Джимла! Не змушуй мене йти туди по тебе!

Ймовірно, він міг би; його попередник-самовбивця спроможний був діставатися аж до «зеленого фронту». Але я чомусь був упевнений, що, якщо достатньо швидко зашкандибаю звідси геть Старим Люїстонським шляхом, цей його новий варіант нічого не зможе вдіяти. Можливо, він здатен переслідувати мене до супермаркету «Червоне & Біле», де Ел купував колись м’ясо, але якщо я дійду до Тайтесового «Шеврона» або до «Безжурного білого слона», там я вже зможу обернутися й показати йому носа. Він був прив’язаний до кролячої нори. Якби не так, я побачив би його в Далласі, я знав це так само точно, як те, що земне тяжіння не дозволяє людям відлетіти у відкритий космос.

Немов на підтвердження цього, він закричав:

– Джимла, прошу!

Відчай, який я помітив на його обличчі, був подібний вітру: пронизливий і водночас ніби благаючий.

Я роззирнувся на обидва боки, не побачив машин і рушив через вулицю туди, де стояв він. Наблизившись, я помітив ще дві різниці. Як і його попередник, він мав на голові федору, але в нього цей капелюх був не брудним, а чистим. Знову ж, як і в попередника, з-за бинди в нього стирчала схожа на старосвітську репортерську перепустку кольорова картка. Тільки ця була не жовтою, не помаранчевою і не чорною.

Ця картка була зеленою.

5

– Слава Богу, – промовив він.

Обхопивши обома руками мою долоню, він її стиснув. Його долоні були майже такими ж холодними, як тутешнє повітря. Я відсторонився від нього, проте делікатно. У ньому не вчувалося небезпеки, лише той пронизливий і вимогливий відчай. Хоча саме в цьому відчаї й могла критися небезпека; він міг виявитися таким же гострим, як той ніж, яким Джон Клейтон спотворив обличчя Сейді.

– Хто ви? – спитав я. – І чому ви кличете мене Джимла? Джим Ла-Дью дуже далеко звідси, містере.

– Я не знаю, хто такий Джим Ла-Дью, – відповів містер Зелена Картка. – Я тримався від вашого пасма якомога…

Він затнувся. Зі спотвореним гримасою обличчям. Руки задерлися йому вгору, до скронь, і почали там давити, немов у намаганні утримати на місці мозок. Але мою увагу прикувала до себе заткнута за бинду його капелюха картка. Її колір не залишався постійним. На якусь мить він завихрився, поплив, нагадавши мені реакцію скринсейвера на моєму комп’ютері після того, як той хвилин з п’ятнадцять простоїть недоторканим. Зелень картки пішла блідо-канарковими брижами. А потім, коли цей чоловік повільно опустив руки, там знову усталився зелений колір. Хоча, либонь, не такий яскравий, як був у ту мить, коли я вперше його помітив.

– Я тримався від вашого пасма якомога далі, якомога довше, – сказав чоловік у чорному пальті. – Але не торкатися зовсім було неможливо. Крім того, ниток так тепер багато. Дякувати вам з вашим приятелем, кухарем, тепер так багато лайна.

– Я нічого з цього не розумію, – сказав я, але це була не зовсім правда. Я нарешті второпав сенс картки, яку мав цей чоловік (і його попередник з пропитим мозком). Вони були на кшталт тих беджів, які носять працівники атомних електростанцій. Тільки замість рівня радіації, ці картки моніторять… що? Глузд? Якщо колір зелений, значить кульки в твоїй голові всі на місці. Жовтий – ти їх почав губити. Помаранчевий – викликай людей у білих халатах. А коли твоя картка стає чорною…

Містер Зелена Картка уважно дивився на мене. З протилежного боку вулиці він здавався не старшим за тридцятирічного. Звідси він мав на вигляд ближче до сорока п’яти. А от коли зовсім зблизька зазирнеш йому в очі, він виглядав старшим за вічність і не зовсім в собі.

– Ви хтось на кшталт охоронця? Ви охороняєте кролячу нору?

Він усміхнувся… чи, радше, спробував усміхнутися.

– Це так казав ваш приятель.

Він видобув з кишені пачку сигарет. На ній не було написів. Я не бачив таких раніше ні в Країні Було, ні в Країні Буде.

– Вона єдина?

Він дістав запальничку, забрав її в складені човником проти вітру долоні й підпалив кінчик сигарети. Запах війнув солодкий, схожий більше на марихуану, аніж на тютюн. Але то не була марихуана. Хоча він і не говорив про це нічого, я гадав, що то було щось лікувальне. Мабуть, не вельми несхоже на мої порошки Гуді від голови.

– Кілька їх є. Уявіть налиту й забуту склянку імбирного елю.

– Гаразд…

– За два-три дні майже все газування вивітриться, але трохи бульбашок іще лишатимуться. Те, що ви називаєте кролячою норою, ніяка не нора. Це бульбашка. А щодо її охорони… ні. Не зовсім так. Непогано було б, але ми мало що можемо зробити такого, від чого справи ще дужче б не погіршали. В тому то й проблема з мандрівками крізь час, Джимла.

– Моє ім’я Джейк.

– Чудово. Ми, Джейку, займаємося тим, що наглядаємо. Іноді ми попереджаємо. Як от Кайл намагався попереджати вашого приятеля кухаря.

Отже, той божевільний парубок мав ім’я. Цілком нормальне, людське. Кайл, хто б міг подумати. Від цього стало ще гірше, бо таким чином все виглядало реальнішим.

– Він ніколине намагався попередити Ела! Єдине, що він робив, це просив у нього долар, щоб купити собі дешевого вина!

Містер Зелена Картка, затягуючись сигаретою, задивився на потрісканий цемент, суплячись, немов там було щось написано. Шух-ШВАХ, шух-ШВАХ, —проказували шерстеткацькі верстати.

– Попервах намагався, – промовив він. – По-своєму. Ваш приятель був надто захоплений знайденим ним новим світом, щоби звертати на це увагу. Та на той час і Кайл вже хибив. Тобто… це так у вас називають? Професійне ушкодження. Те, чим ми займаємося, спричиняє на нас величезний ментальний тиск. І знаєте чому?

Я похитав головою.

– Задумайтесь на хвилинку. Скільки невеличких дослідницьких походів і закупівель провів ваш приятель кухар навіть іще до того, як йому в голову стрельнула ідея їхати в Даллас зупиняти Освальда? П’ятдесят? Сотню? Дві сотні?

Я намагався пригадати, скільки часу на цьому фабричному дворі простояла харчевня Ела, й не зміг.

– Ймовірно, навіть більше.

– А що він вам розповідав? Кожна подорож – перша?

– Так, повне перевстановлення.

Він безрадісно розсміявся.

– Авжеж, він так вважав. Люди схильні вірити тому, що бачать. Та попри це він мусив би бодай щось зрозуміти. Вимусили б розуміти. Кожна подорож створює власне пасмо, а коли цих пасом стає чимало, вони завжди переплутуються. Чи хоч коли-небудь вашому приятелю кортіло задуматися, яким чином він може купувати знову й знову одне й те саме м’ясо? Або чому речі, які він приносив з 1958 року, ніколи не зникають після його наступної мандрівки?

– Я в нього питав. Він не знав відповіді, отже, просто викинув це собі з голови.

Він спробував усміхнутись, але спромігся хіба на гримасу. Зелений колір знову почав було вицвітати з заткнутої за бинду його капелюха картки. Він глибоко затягнувся своєю, з солодкавим запахом, сигаретою. Колір повернувся, стабілізувався.

– Йо, ігнорування очевидного. Те, чим ми усі займаємося. Навіть коли в нього почалися проблеми з глуздом, Кайл безсумнівно розумів, що походи до тієї винної крамниці тільки погіршують його стан, але попри все продовжував туди ходити. Я його не ганю. Я певен, що вино притлумлювало йому біль. Особливо під кінець. Можливо, справи були б краще, аби він не міг діставатися винної крамниці – якби вона містилася поза колом, – але, вже як сталося. Та й хто може знати напевне? Нема кого тут звинувачувати, Джейку. Не тавруйте себе.

Це було приємно чути, але тільки тому, бо це означало, що ми можемо говорити на цю божевільну тему як майже притомні люди. У будь-якому разі, я не те щоб надто переймався його почуттями; я все одно мусив робити те, що мусив.

– Як вас звуть?

– Зак Ленг. З Сіетла родом.

– З Сіетла коли?

– Це питання неактуальне щодо нашої поточної дискусії.

– Вам болісно перебувати тут, чи не так?

– Так. Мій здоровий глузд теж не протриває довго, якщо я не повернуся. А залишкові ефекти не покинуть мене до скону. Великий рівень самогубств серед наших, Джейку. Дуже великий. Людина – а ми звичайнілюди, не прибульці, не надприродні якісь істоти, якщо вам таке раптом подумалось – не створена для того, щоби тримати у себе в голові безліч пасом реальності. Це не схоже на користування власною уявою. Зовсім не схоже. У нас відбуваються тренінги, звісно, але все одно відчуваєш, як це тебе роз’їдає. Мов кислота.

– Значить, з кожною мандрівкою невідбувається повне перевстановлення?

– І так, і ні. Залишаються пачоси. Ваш приятель кухар…

– Його звали Ел.

– Так. Гадаю, я це знав, але пам’ять у мене почала руйнуватися. Схоже на хворобу Альцгаймера, але це не Альцгаймер. Це від того, що мозок марно намагається впоратися з примиренням між собою усіх тих нашарувань реальності. Ці пасма створюють багатомірні образи майбутнього. Деякі прозорі, більшість затуманені. Можливо, саме тому Кайл міг вважати, що вас звуть Джимла. Він міг почути це в бринінні якогось з пасом.

«Він це не почув, – подумав я. – Він це уздрів крізь щось на кшталт Пасм-О-Бачення. На білборді в Техасі. Можливо, навіть крізь мої власні очі».

– Ви самі не розумієте, який ви щасливець, Джейку. Для вас мандрівка крізь час – це щось таке просте.

«Не таке вже й просте», – подумав я.

– Там траплялисяпарадокси, – промовив я. – Різного ґатунку. Що це було?

– Ні, це некоректне слово. То були пачоси. Невже я вам щойно про це не казав? – Схоже, він дійсно не мав певності. – Механізм поступово забивається ними. Врешті-решт надійде момент, коли вся машина просто… зупиниться.

Я згадав, як заглух двигун в того «Студебекера», який ми тоді з Сейді були вкрали.

– Купівля м’яса знову і знову в 1958 році – це не найгірше. – Продовжував Зак Ленг. – Ну так, це створювало лінійні негаразди, але це ще було стерпне. Та потім сталися великіпереміни. Врятування Кеннеді найбільша з них.

Я хотів було щось сказати, але не зміг.

– Ви вже починаєте розуміти?

Не цілком, але загальну схему я собі уявив, і від того мене пройняло лютим жахом. Майбутнє тримається на ниточках. Мов маріонетка. Боже милостивий.

– Цей землетрус… це я його викликав. Врятувавши Кеннеді, я… що? Прорвав часово-просторовий континуум?

Ця фраза мала б прозвучати по-ідіотському, але навпаки. Вона прозвучала дуже серйозно. У мене почало стугоніти в голові.

– Зараз вам треба повернутися, Джейку. – Він говорив делікатно. – Ви мусите повернутися і на власні очі побачити, що ви наробили. До чого спричинилася ваша важка і, поза всякими сумнівами, добромисна робота.

Я нічого не сказав. Мені було тривожно повертатися, але тепер я ще й боявся цього. Чи є ще більш зловісна фраза, ніж «ви мусите на власні очі побачити, що ви наробили»? Отак, відразу, зловіснішої я пригадати не міг.

– Рушайте. Подивіться. Побудьте там трішки часу. Але недовго. Якщо це не виправити скоро, станеться катастрофа.

– Велика?

Він промовив спокійно:

– Така, що може знищити все.

– Цей світ? Сонячну систему? – Мені довелося спертися рукою на стіну сушарні, щоб утриматись на ногах. – Галактику? Всесвіт?

– Більше за це. – Він зробив паузу, бажаючи переконатися, що я його розумію. Картка на його капелюсі завихрилася, пожовкла, потім завихрилася назад до зеленого кольору. – Саму реальність.

6

Я підійшов до ланцюга. Табличка з написом ДОСТУП ДАЛІ ЗАБОРОНЕНО, допоки не буде полагоджено каналізаційну трубупоскрипувала під вітром. Я озирнувся на Зака Ленга, цього мандрівника бозна-з-відколи. Він дивився на мене безвиразно, поли його чорного пальта тіпалися навкруг його гомілок.

– Заку! Ті обертони… це ж я сам їх усі провокував. Хіба не так?

Можливо, він кивнув. Я не певен.

Минуле відбивалося від змін, бо вони були руйнівними для майбутнього. Переміни створювали…

Мені згадався старий рекламний кліп аудіокасет «Меморекс». Там кришталевий бокал лопався від звукової вібрації. Просто від обертонів.