Текст книги "11/22/63 "

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 54 страниц)

Вона сягала рукою під простирадло й мастурбувала свого чоловіка. Це ніколи не тривало довго, іноді лише пару секунд. Зрідка, поки вона виконувала цю функцію, він торкався її грудей, але переважно тримав руки складеними високо в себе на грудях. По закінченню він ішов до ванної, весь мився і повертався назад уже в піжамі. Мав їх сім пар, всі блакитного кольору.

Тоді наставала її черга йти до ванної і мити руки. Він наполягав, щоб вона робила це щонайменше три хвилини, і під такою гарячою водою, щоб у неї почервоніла шкіра. Повернувшись до спальні, вона підносила свої долоні йому до обличчя. Якщо запах «Лайфбуя» [451]451
  «Lifebuoy» («Рятувальний круг») – розроблене 1895 року в Британії карболове мило.


[Закрыть]був недостатньо сильним, щоб його вдовольнити, вона мусила повторити миття знову.

– І коли я поверталася, там уже лежала швабра.

Якщо це було влітку, він її клав поверх простирадл, а взимку – на ковдри. Держак пролягав рівно посередині ліжка. Ділячи простір на його і її половини.

– Якщо я спала неспокійно і, траплялось, посуну швабру, він прокидався. Хоч як би міцно не спав. Відштовхував мене на мою половину. Брутально. Називав це «порушенням границі швабри».

Того ляпаса він дав їй, коли вона одного разу запитала, як же вони зможуть завести дітей, якщо він ніколи у неї не входить.

– Він роз’ярився. Тому-то й ляснув мене. Потім вибачався, але в той момент говорив таке: «Ти гадаєш, я ввійду у ту твою переповнену мікробами діру, щоб привести дітей у цей брудний світ? Він все одно ось-ось вибухне, кожний, хто читає газети, розуміє, що це неминуче, а радіація нас доб’є. Ми помиратимемо з виразками по всьому тілу, викашлюючи власні легені. Це може трапитися будь-якого дня».

– Господи Ісусе. Не дивно, що ти його покинула, Сейді.

– Але ж тільки після чотирьох змарнованих років. Такий довгий час мені знадобився, аби переконати себе, що я заслуговую на щось більше в житті, аніж скоординовані за кольорами шкарпетки в шухлядці мого чоловіка; надавання йому послуг з онанізму двічі на тиждень і спання з тією проклятою шваброю. То найпринизливіша деталь, така, що мені здавалося, я про неї нікому в світі ніколи не розповім… бо це ж смішно.

Мені ця деталь не здалася смішною. Я вважав, що вона належить до тієї присмеркової зони, яка пролягає між просто неврозом й відвертим психозом. А ще мені подумалось, що зараз я слухаю першорядну Історію з П’ятдесятих. Вельми легко було собі уявити Рока Гадсона з Доріс Дей, як вони сплять зі шваброю поміж ними. Якби Рок не був геєм, тобто.

– І він тебе не розшукував?

– Ні. Я зверталася із заявами до дюжини різних шкіл, а відповіді отримувала на абонентську поштову скриньку. Я таїлася, я почувалася, мов жінка, яка має побічну інтрижку. І саме так до мене й поставилися мої рідні мати з батьком, коли вони дізналися. Батько, той трішечки попустився – гадаю, він підозрював, наскільки там все було погано, хоча, звісно, не бажав чути ніяких подробиць, – але моя мати? Аж ніяк. Вона озлилася на мене. Їй довелося почати ходити до іншої церкви, покинути дамське товариство «Бджілки-швачки». Бо вона не може більше тримати високо голову, так вона каже.

В якомусь сенсі це здалося мені не менш жорстоким і божевільним за ту швабру, але я нічого не сказав. Мене цікавив інший аспект у цій справі більше, аніж звичайні для півдня батьки Сейді.

–  Клейтонне розповів їм, що ти від нього пішла? Я правильно зрозумів? Ні разу не спробував з ними побачитися?

– Авжеж. Моя мати поставилася до цього з розумінням, звісно, – зазвичай лише злегка тягуча південна вимова Сейді раптом стала драглистою. – «Ти просто осоромила бідного хлопчика так сильно, що він не бажає розповідати про це нікому». – Далі вона вже продовжувала без акценту. – Я аніскільки не перебільшую. Вона розуміє сором, вона розуміє скритність. У цих двох аспектах моя мама і Джонні перебувають у цілковитій гармонії. Це на нійвін мусив би одружитися. – Розсміялася Сейді дещо істерично. – Мамі, либонь, шалено подобаласяб та чортова швабра.

– І відтак від нього ані слівця? Жодної поштової картки, типу: «Агов, Сейді, давай зв’яжемо знову розплетені кінці, налагодимо наше спільне життя»?

– Як таке можливе? Він не знає, де я, і я певна, це його не цікавить.

– А є що-небудь, чого б ти від нього бажала? Бо я певен, що адвокат…

Вона поцілувала мене.

– Єдине, чого я бажаю, зараз тут, зі мною у ліжку.

Я відкинув простирадло нам до щиколоток.

– Продивися на мене, Сейді. Це дозволено вільно.

Вона подивилася. А потім торкнулася.

12

Потім я задрімав. Неглибоко – бо так само чув вітер і ту одну деренчливу шибку, – але занурився достатньо для сновидіння. Ми з Сейді були в порожньому домі. Голі. Щось вовтузилося нагорі, над нами – видавало неприємне гупання. Можливо, воно бігало, але здавалося, ніби там надто багато ніг. Я не відчував сорому через те, що нас хтось побачить без одягу. Я відчував страх. Написані вуглиною на облупленому тиньку однієї стіни там були такі слова: СКОРО Я ВБ’Ю ПРЕЗИДЕНТА. Трохи нижче хтось додав: СКОРШЕ БО ВІН ПОВЕН ФОРОБИ. Кутастими літерами, намальованими темною губною помадою. А може, то була кров.

Гуп, бух, гуп.

Нагорі, над нами.

– Мені здається, там Френк Даннінг, – шепнув я Сейді. І стиснув її руку. Рука була дуже холодною. Відчуття, ніби стискаю руку мертвої людини. Жінки, замордованої на смерть кувалдою, можливо.

Сейді помотала головою. Вона дивилася на стелю, губи в неї тремтіли.

Гуп, бух, гуп.

Згори осипалося вапняне порохно.

– Тоді там Джон Клейтон, – прошепотів я.

– Ні, – сказала вона. – Гадаю, там містер Жовта Картка. Він привів оте Джимла.

Гупання над нами раптом припинилось.

Вона вхопила мою руку і стиснула. Очі в неї стали величезними, заполонили все її обличчя.

– Це воно, це Джимла! І воно нас почуло! Джимла знає, що ми тут!

13

– Прокинься, Джордже! Прокинься!

Я розплющив очі. Вона підвелася на лікті поряд зі мною, її обличчя здавалося блідою плямою.

– Що? Котра зараз година? Ми вже мусимо їхати? – Але було ще темно і вітер шугав так само сильно.

– Ні. Ще навіть до півночі не дійшло. Тобі щось погане наснилося. – Вона розсміялася, трохи нервово. – Щось ніби про футбол? Бо ти примовляв «Джимла, Джимла».

– Справді? – я сів. Шваркнув сірник, і її обличчя на мить освітилося, вона прикурила сигарету.

– Так. Справді. Ти й інше різне щось іще говорив.

Це вже було погано.

– Що саме?

– Я майже нічого не зрозуміла, тільки одне дочула ясно. «Деррі – це Даллас», – промовив ти. А потім навпаки. «Даллас – це Деррі». Що там було, в твоєму сні? Ти пам’ятаєш?

– Ні. – Проте важко переконливо брехати, коли ти щойно зі сну, хай навіть то була неглибока дрімота, і я побачив напружений вираз на її обличчі. Перш ніж той встиг перетворитися на недовіру, почувся стук у двері. Стук, за чверть до півночі.

Ми витріщилися одне на одного.

Стук пролунав знову.

«Це Джимла». Ця думка була дуже ясною, дуже певною.

Сейді поклала сигарету до попільнички, обгорнулася простирадлом і без жодного слова побігла до ванної. Двері за нею зачинилися.

– Хто там? – запитав я.

– Це я, Йорріті, сер… Бад Йорріті.

Один з тих учителів на пенсії, котрі керують цим закладом.

Я вибрався з постелі і натягнув штани.

– Що трапилося, містере Йорріті?

– Маю для вас повідомлення, сер. Леді сказала, що це терміново.

Я відчинив двері. За ними стояв маленький чоловічок у витертому купальному халаті. Волосся зі сну стирчало сплутаною хмаркою навкруг його голови. В одній руці він тримав шматочок паперу.

– Яка леді?

– Еллен Докерті.

Я подякував йому за турботу і причинив двері. Розкривши записку, я почав читати.

З ванної вийшла Сейді, все ще стискаючи на собі простирадло. Очі мала розширені, налякані.

– Що там?

– Трапилася аварія, – сказав я. – Вінс Нолз за містом перекинув свій пікап. З ним були Майк Косло і Боббі Джилл. Майка викинуло чисто. Тільки рука зламана. У Боббі Джилл зле порізано обличчя, хоча в усьому іншому з нею все гаразд, пише Еллі.

– А Вінс?

Я згадав, як усі казали про його манеру їзди – ніби завтрашнього дня не існує. Тепер це стало дійсністю. Завтра для нього перестало існувати.

– Він загинув, Сейді.

Вона охнула:

– Такого не може бути! Йому ж лише вісімнадцять!

– Я знаю.

Випало простирадло з її ослаблих рук і вляглося навкруг її ступнів. Вона затулила долонями собі обличчя.

14

Виставу переробленої мною п’єси «Дванадцять сердитих чоловіків»було скасовано. Замість неї пішла «Смерть учня»в трьох актах: прощання в похоронному салоні, служба у методистській церкві Милосердя, відправа на цвинтарі Вест-Гілла. Цю жалобну виставу відвідало все місто або майже стільки людей, що це не становило різниці.

Батьки й заціпеніла мала сестричка Вінса, сидячи на складаних стільцях біля домовини, були зірками видовища. Коли я, з Сейді обіч мене, наблизився до них, місіс Нолз підвелася й обхопила мене руками. Я ледь не задихнувся в запахах парфуму «Білі плечі» й дезодоранту «Йодора» [452]452
  «White Shoulders» – квіткові парфуми, що випускалися з 1945 року нью-йоркською компанією «Evyan»; «Yodora» – крем-дезодрант, що випускається з 1923 року.


[Закрыть].

– Ви змінили його життя, – зашепотіла вона мені у вухо. – Він сам мені це казав. Він уперше почав турбуватися про оцінки, бо хотів виступати на сцені.

– Місіс Нолз, мені так жаль, – промовив я. А тоді мозок мені прохромила жахлива думка і я обняв її міцніше, так, ніби обійми могли все відмінити: «Можливо, це ефект метелика. Можливо, Вінс загинув тому, що я приїхав у Джоді».

По боках домовини стояли фотомонтажі з надто короткого Вінсового життя. Окремо спереду, на пюпітрі, містився його портрет у костюмі з вистави «Про мишей і людей», у тому виношеному фетровому капелюсі з реквізиторської. З-під крисів дивилося його вузьке інтелігентне обличчя. Насправді Вінс не був аж таким талановитим актором, але на цьому знімку було вловлено ту його абсолютно перфектну усмішку лукавого зуха. Почала рюмсати Сейді, і я знав чому. Монетка життя обертається мигцем. Іноді в наш бік, але частіше крутиться геть, зблискує грайливо, віддаляючись: «Прощавай, серденько, добре було, поки було, правда ж?»

А в Джоді гарно – мені гарно. В Деррі я був чужаком, а містечко Джоді стало мені домом. Тут дім: запахи шавлії з прерії і те, як влітку, ніби вкриваючись індіанською ковдрою, спалахують помаранчевим рум’янцем пагорби. Слабенький смак тютюну на язиці в Сейді і рипіння старих промаслених дощок підлоги в моєму будинку. Еллі Докерті, котра потурбувалася про нас, приславши записку серед ночі, можливо, щоб ми встигли повернутися до міста невикритими, можливо, просто, щоб повідомити. Ледь не смертельно удушливий запах суміші парфумів місіс Нолз, коли вона обіймає мене. Майк, котрий обнімає мене рукою – тією, що не в гіпсі – на цвинтарі, а потім ховає своє обличчя в мене на плечі, поки йому не вдається бодай трішки себе опанувати. Потворний поріз на обличчі Боббі Джилл – це дім також, як і думка про те, що, якщо їй не буде зроблено пластичної операції (котрої не можуть собі дозволити її батьки), там залишиться шрам, котрий все життя нагадуватиме їй про ту мить, коли вона побачила хлопця, свого сусіда і приятеля, мертвого на узбіччі дороги, з головою, майже геть зірваною з плечей. Домом є чорна траурна пов’язка на руці в Сейді, і в мене на руці, всі педагоги носитимуть цілий тиждень такі пов’язки. І Ел Стівенс, який поставить у вітрині своєї харчевні фото Вінса. І сльози Джимі Ла-Дью, коли він стоїть перед усією школою, оголошуючи, що цей безпрограшний сезон присвячується пам’яті Вінса Нолза.

Інші речі також. Люди, що вітаються на вулиці «як справи», люди, котрі, проїжджаючи повз мене у своїх машинах, махають з них мені, Ел Стівенс проводить нас з Сейді до столика в кутку, який він уже почав назвати «нашим столиком», гра в крибедж після полудня по п’ятницях в учительській з Денні Лейверті по пенні за очко, суперечки з літньою міс Меєр про те, хто краще подає новини: Чет Гантлі з Девідом Бринклі чи Волтер Кронкайт [453]453
  Walter Cronkite (1916–2009) – радіо-і тележурналіст, від початку 1960-х рр., за опитуваннями громадської думки, частіше всіх ставав «людиною, якій найбільше довіряють американці».


[Закрыть]. Моя вулиця, мій видовжений вагончиком будинок, звичне вже користування друкарською машинкою. Те, що зі мною найкраща в світі дівчина, те, що я отримую марки «Зелений щит» [454]454
  S&H Green Stamps – бонусні марки, які з 1896 до кінця 1980-х рр. розповсюджувала в роздрібній торгівлі компанія «Sperry & Hutchinson».


[Закрыть], скуповуючись у бакалії, і поп-корн у кінотеатрі зі смаком справжнього вершкового масла.

Дім – це дивитися, як сходить місяць над безкрайою сонною землею, і мати когось, кого ти можеш покликати до вікна, щоб дивитися на все це разом. Дім там, де ти можеш танцювати з іншими, а танці – це життя.

15

Рік Господа Нашого1961-й добігав кінця. Одного сльотавого дня, тижнів за два перед Різдвом, я, знову закутаний у свою сирицеву ранчерську куртку, прийшов додому після школи й почув, як дзвонить телефон.

– Це Айві Темплтон, – промовив жіночий голос. – Ви, маать, навіть не пам’ятаєте мене, ге?

– Я дуже добре вас пам’ятаю, міз Темплтон.

– Самій не знаття, нашо я оце звооню вам, ті чортові десять баксів ще бозна-коли були потрачені. Просто шось в вас таке є, шо засіло мені у голові. І Розетта теж пам’ята. Вона вас назива «той дядюн, шо гуловив мого м’яча».

– Ви виїжджаєте, міз Темплтон?

– Це збіса на сто процентів істинно так. Моя мама приї’дить з Мозелла завтра пікапом.

– Ви не маєте своєї машини? Чи вона поламана?

– Наша льо’кова ше бігає окей, як для такого, як вона, руйновища, але Гаррі не годен у ній їхати. Він у минулому місяці робив на одній з тих гівняних робіт від «Трудових ресурсів». Упав до я’оїсь вибоїни, і самоскид його переїхав, коли здавав назад. Хребта йому поламало.

Я заплющив очі і побачив рештки розбитого Вінсового пікапа, як його тягнула по Головній вулиці аварійка Ґоґі, хазяїна місцевої філії «Саноко» [455]455
  «Sunoco» – заснована 1886 року нафтогазова компанія, яка першою у 1956 р. розробила й впровадила колонки, де з одного крана можна було заправляти машину бензинами різних марок, за вибором автомобіліста.


[Закрыть]. Кров зсередини по всьому потрощеному лобовому склу.

– Мені жаль це чути, міз Темплтон.

– Він бу’е жити, але ходити вже ні’ооли не зможе. Бу’е сидіти у візочку й сцикати в мішечок, ось шо він бу’е робити. Та спершу він поїде до Мозелла ув кузові маминого ваговоза. Ми вкрадемо матрас із тутошньої спальні, шоби він лежав на нім. Бу’е, як той субака, шо його везуть із собою у відпустку, нє?

Вона почала плакати.

– Я заборгувала оренду за два останні місяці, та це мене не угнічує, аж ніяк. А знаєте, шо мене угнічує, містере звати Розірвати на прізвище Лопнути? Я маю тридцять п’ять чортових доларів, і то вже капець. Бісів йолоп Гаррі, аби його ноги тримали, я би не втраа’ила у таку-то скруту. Я раніше думала, шо була утрапила, та подивіться, шо зі мноу тепер!

В моїй слухавці почулося довге, булькотливе шморгання.

– Знаєте, шо? Поштар все мені бісики очима підпускає, отож я гадаю за двайцять доларів я можу перекинутися, най уже виїбе на долівці у вітальні. Якщо кляті сусіди з-навпроти через вулицю не підглядатимуть на нас у той час. Не можу ж я повести його до нашої спальні, еге ж? Там чоловік мій зі зломленою спиною лежить. – Вона скрипуче реготнула. – Ось шо вам кажу, чому б вам не приїхати сюди у тім вашому гарнюньому кабріолеті? Повезете мене десь у мотель якийсь. Трішки як витратитися, то можна винайняти такий номер, щоб ше й з вітальнею був. Розетта собі поки там посидить, телевізор подивиться, а я для васперекинуся, поїбетеся. На вид ви ніби справний у цім ділі.

На це я промовчав. Мені щойно зблиснула одна ідея, яскраво, мов жарівка, спалахнула.

«Якщо кляті сусіди з-навпроти через вулицю не підглядатимуть на нас в той час».

Є чоловік, за котрим меніналежить назирати. Тобто, окрім самого Освальда. Чоловік, чиє ім’я (оттакої) теж Джордж; чоловік, котрий мусить стати єдиним другом Освальда.

«Не довіряти йому», – написав Ел у своїх нотатках.

– Ви ше там, містере Розірвати? Ні? Коли ні, то нахуй вас і проща…

– Не вішайте слухавку, міз Темплтон. Скажімо, я сплачу ваш борг за оренду і ще накину вам сотню баксів згори? – Сума була набагато більшою за необхідну, але я мав гроші, а вона їх потребувала.

– Містере, зара’ за двісті баксів я б вам дала, нехай навіть мій батькона нас у цей час дивився би.

– Вам зовсім не треба мені давати, міз Темплтон. Вам лише треба зустрітися зі мною на тій автостоянці, в кінці вулиці. І принести мені дещо.

16

Коли я дістався на ту стоянку під складом «Монтгомері Ворд», вже стемніло і дощ іще погустішав, як воно буває перед тим, коли йому кортить перейти у крижану сльоту. Це не вельми часто трапляється у пагористому краї на південь від Далласа, а втім, іноді зовсім не означає ніколи. Я сподівався, що мені пощастить доїхати назад до Джоді, не злетівши з шосе.

Айві сиділа за кермом старого печального седана з іржавими порогами і тріщиною на лобовому склі. Пересівши до мого «Форда», вона миттю підсунулася ближче до вентилятора обігрівача, який працював на повну потужність. Замість пальта на ній були дві байкові сорочки, вона тремтіла.

– Як тут гаарно. Бо той «Шеві» холодний, як у відьми цицька. Обігрівач згорів. Ви привезли гроші, містере Розірвати Лопнути?

Я подав їй конверт. Вона його відкрила й зашелестіла кількома двадцятками з тих, що лежали на горішній полиці моєї шафи відтоді, як я понад рік тому забрав у «Фінансовому забезпеченні» свій виграш у Світовій серії. Підваживши свій добрячий задок з сидіння, вона засунула конверт до задньої кишені джинсів, потім полізла собі до нагрудної кишені тієї сорочки, що була ближче до тіла. Видобула звідти ключ і ляснула ним мені по долоні.

– Годиться?

Авжеж, він мусить мені пригодитися.

– Це дубль, правильно?

– Як ви мені й наказали. Мені його зробили у майстерні на Макларен-стрит. Нашо вам ключ до того знаменитого сральника? За дві сотні ви могли б орендувати його на два місяці.

– Я маю власні причини. Розкажіть мені про сусідів напроти. Про тих, що могли би побачити вас з поштарем на підлозі вітальні.

Вона ніяково посовалася на сидінні задком, щільніше запинаючи полами сорочки пазуху зі своїми рівноцінно добрячими цицьками.

– То я просто так жартувала.

– Не сумніваюся, – я сумнівався, але мені до того не було діла. – Я просто хочу знати, чи й справді сусіди можуть бачити, що робиться у вашій вітальні?

– Звісно, шо можуть, і я б їхню теж наскрізь бачила, аби там штор не було. Я собі в хату теж купила би, аби мала за шо. Коли казати про приватність, то ми там все’дно шо серед вулиці живемо. Мо’, я знайшла б якусь ряднину оонтам-он, – вона показала на сміттєві баки, ряд яких вишикувався під східною стіною складу, – але ж вигляд вона мала б паскудний.

– Сусіди, котрим вас видно, живуть у якому номері? Двадцять сім нуль чотири?

– Двадцять сім нуль шість. Там жив із сім’єю Слайдер Бернет, тіко вони виїхали зразу після Гелловіну. Він був підмінним клооуном на родео, можете в таке повірити? Хто б міг подумати, шо є й такі роботи? Там тепер якийсь чоловік живе на прізвище Газзард, з двійком дітей і своєю, я гадаю так, матір’ю. Розетта не грається з тими дітьми, каже, вони брудні. Це убійча новина, почути таке від моєїмалої свинюшки. Стара бабця пробує забалакати, та в неї все виходить не-розбери-шо. В неї половина лиця не рухається. Не знаю, яка від неї йому поміч, коли вона ледь повзає отак. Якшо я така стану, нехай мене краще застрелять. Уфффф, холод собачий. – Вона помотала головою. – Скажу вам одно, довго вони тут не затримаються. Ніхто довго не затримується на цій ’седес-стрит. Сигаретка є? Треба мені кидати курити. Коли не маєш четвертака на чинарики, то вже мусиш напевне шурупати, шо геть краю дійшов.

– Я не курю.

Вона стенула плечима.

– Та шо за чорт. Я ж сама можу тепер купити, хіба ні? Я ж збіса тепер багата. Ви нежонатий, еге ж?

– Ні.

– Але дівчину таки маєте. Я чую парфум на цьому боці машини. Гарний запах.

Я не втримався від посмішки.

– Так, я маю дівчину.

– То й добре. А вона знає, шо ви никаєтеся після настання темряви по цей бік Форт-Ворта за якимсь чудернацьким ділом?

Я нічого не промовив, але іноді цього достатньо для відповіді.

– Не звертайте уваги. То вааші з нею справи. Я вже зігрілася, то й вертатиму взад. Якшо й завтра так дощитиме і холодно буде, як оце сьо’оні, просто не знаю, шо нам робити з Гаррі в кузові маминого пікапа. – Вона з усмішкою поглянула на мене. – Коли була мала, я думала, шо виросту і стану, як Кім Новак. А тепер Розетта, вона гадає, шо мусить замістити Дарлін [456]456
  Kim Novak (нар. 1933 р.) – американська актриса чеського походження, особливо пам’ятаються її ролі у фільмах «Пікнік» (1955) та «Запаморочення» (1959); Darlene Gillespie (Дарлін Ґілеспі, нар. 1941 р.) – співачка й актриса, у 1955–1958 рр. виступала в дитячому телешоу «Клуб Мікі Мауса».


[Закрыть]у «Мишкетирах». Здоровенькі-бля-були.

Вона вже взялася за ручку дверцят, але я промовив:

– Зачекайте.

Я почав ритися у кишенях, витягаючи всякий мотлох – «Рятувальні кружки» [457]457
  «Life Savers» – упаковані в туби з фольги м’ятні цукерки у формі кружечків з діркою, які випускаються з 1912 року.


[Закрыть], серветки клінекс, коробку сірників, яку мені туди засунула Сейді, зауваження до тесту з англійської для одного з молодших учнів, які я збирався віддати йому перед різдвяними канікулами, – а тоді вручив їй свою ранчерську куртку: «Ось, тримайте».

– Я нізашо не візьму в вас це чортове пальто, – вона була явно шокована.

– Вдома я маю інше. – Я не мав іншого, але міг собі купити, чого не могла собі дозволити вона.

– Шо, питається, я скажу Гаррі? Шо знайшла його під сраним капустяним листом?

Я вишкірив зуби:

– Скажете йому, що виїбли поштаря, а це собі купили з отриманого гонорару. Що він вам зробить, гнатиметься аж на вулицю, аби віддубасити?

Вона розреготалася таким хриплим воронячим карканням, яке звучало чомусь приємно. І взяла куртку.

– Мої вітання Розетті, – сказав я. – Передайте їй, що я побачусь з нею в її снах.

Усмішка стерлася з її губ.

– Надіюся, шо ні, сер. Ви вже були наснилися їй, і то був кошмар. Верещала вона тоді, як навіжена. Я спала, як убита, а вона мене розбудила о другій ночі. Розказала, шо в машині того дядюна, котрий гуловив її м’яча, сидів монстр, і вона злякалася, шо він її зжере. Я сама мало не збожеволіла всмерть, так вона тоді кричала.

– А в того монстра було ім’я? – сам знаючи, що було.

– Вона казала, шо то було якесь джимла. Мо’, вона мала на увазі джина, як у тих казках про Аладіна й Сім Завіс. Ну все, мені тре’ вже йти. Бережіть себе.

– Ви теж, Айві. Щасливого Різдва.

Вона знову закрякала своїм пташиним сміхом.

– Майже забула про ньо’о. І вам також. Не забудьте подарувати подарунок своїй дівчині.

Вона задріботіла до своєї старої машини в накинутій на плечі моїй куртці – її пальті відтепер. Більше я ніколи її не бачив.

17

З дощу понамерзало тільки на мостах, а я мав звичку зі свого минулого життя – того, у Новій Англії – проїжджати ними особливо обережно, але все одно дорога назад, у Джоді, видалась довгою. Я встиг лише поставити воду для чаю, як задзвонив телефон. Цього разу це була Сейді.

– Я намагаюся тобі додзвонитися від часу вечері, щоби спитати про Різдвяну гулянку тренера Бормана. Початок о третій. Я піду туди, якщо ти мене поведеш, бо тоді ми зможемо рано втекти. Скажемо, що в нас замовлено на цей вечір столик у «Сідлі» чи ще що-небудь. Кажи, я мушу написати відповідь на запрошення.

Я побачив власне запрошення біля друкарської машинки і відчув себе трохи винуватим. Воно пролежало там три дні, а я його навіть не відкрив.

– Ти хочеш піти? – перепитав я.

– Я була б не проти там з’явитися. – Пауза. – Де ти був весь цей час?

– У Форт-Ворті, – я ледь не додав: «Скуплявся на Різдво». Але утримався. Єдиним, що я купив у Форт-Ворті, була дещиця інформації. І ключ від будинку.

– Ти скуплявся?

І знову я мушу щосили намагатися не брехати.

– Я… Сейді, я насправді не можу сказати.

Зависла довга, довга, пауза. Я раптом зрозумів, що мені жаль, що я не курю. Ймовірно, в мене розвинулася контактна залежність. Знає Бог, я курю пасивно щодня, і то зранку до вечора. В учительській постійно висить сизий туман.

– Там жінка, Джордже? Інша жінка? Чи я пхаю носа не в свої справи?

Ну, там є Айві, але вона не того роду жінка, яку має на увазі Сейді.

– В жіночій парафії є тільки ти.

Знову довга, довга пауза. У довколишньому світі Сейді завжди вміла рухатися безоглядно; у себе в голові – ніколи. Нарешті вона промовила:

– Ти знаєш дуже багато всього про мене, такі речі, що я гадала, ніколи нікому їх не зможу розповісти, але я майже нічого не знаю про тебе. Я оце лише зараз це усвідомила. Сейді вміє бути дурною, Джордже, правда?

– Те не дурна. І ти знаєш головне: я справдікохаю тебе.

– Ну… – сумнів у голосі. Мені згадалося те марення, що наснилося мені у «Кендлвудських Бунгало», і напруженість, яка відбилося на її обличчі, коли я сказав їй, що нічого не пам’ятаю. Чи й зараз у неї той вираз? Чи тепер якийсь інший вираз, трішечки глибший за легку напруженість.

– Сейді? У нас все гаразд?

– Так, – голос тепер трішки впевненіший. – Звісно, все гаразд. Окрім гулянки у тренера. Як ти бажаєш вирішити цю проблему? Не забудь, там буде весь шкільний персонал, і більшість з них будуть п’яними в чіп ще до того, як місіс Тренерова запросить усіх до фуршетного столу.

– Давай сходимо, – відреагував я аж занадто бадьористо. – Гульнемо, рейвонемо.

– Рейво-що?

– Відірвемося, тобто розважимось. Я це хотів сказати. Заскочимо на годинку, ну, може, на півтори, а потім вискочимо. На вечерю в «Сідлі». Тобі годиться такий план?

– Чудово. – Ми скидалися з нею на пару, яка домовляється про друге побачення, після того як перше пройшло безрезультатно. – Влаштуємо собі свято.

Я подумав про Айві Темплтон, як вона учула привид парфумів Сейді і спитала, чи знає моя дівчина, що я никаюся після настання темряви у південному Форт-Ворті за якимсь чудернацьким ділом. Я подумав про Діка Сімонса, згадав, як він казав, що є одна людина, яка заслуговує на те, щоб знати про мене всю правду, де я був і що робив. Але чи зможу я розповісти Сейді про те, як холоднокровно убив Френка Даннінга ради того, щоб він не замордував дружину і трьох зі своїх чотирьох дітей? Розповісти, що я прибув до Техасу, щоб запобігти іншому вбивству і змінити течію історії? Про те, що знаю, як це зробити, бо прибув з майбутнього, де ми з нею могли б вести цю розмову в інтернет-чаті, сидячи кожен перед своїм комп’ютером.

– Сейді, все розрішиться добре. Я тобі це обіцяю.

– Чудово, – знову повторила вона, а потім: – Побачимося завтра, Джордже, в школі. – І повісила слухавку, делікатно і ввічливо відімкнулася.

Свою я тримав у руці ще кілька секунд, дивлячись прямо перед собою в нікуди. Заторохтіло у вікно, яке виходило на моє заднє подвір’я. Дощ кінець кінцем обернувся крижаною крупою.