Текст книги "11/22/63 "

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 52 (всего у книги 54 страниц)

Далі настав час расових бунтів. Поки Кеннеді переймався ними, війська північного В’єтнаму захопили Сайгон – і в результаті катастрофи гелікоптера на борту американського авіаносця паралізувало чоловіка, котрий мене у це затяг. Громадська думка почала різко збуджуватись супроти ДжФК.

Через місяць після падіння Сайгона в Чикаго застрелили Мартіна Лютера Кінга. Вбивцею виявився баламутний агент ФБР на ім’я Двайт Голлі. Перед тим як самому застрелитися, він встиг зробити заяву, що стріляв у Кінга за наказом Гувера [701]701
  Двайт Голлі – вигаданий агент ФБР, який за наказом Гувера убиває МЛК в детективно-історично-фантастичному романі Джеймса Елроя (нар. 1948 р.) «Кров-блукачка» (2009).


[Закрыть]. Спалахнув Чикаго. Спалахнули ще з десяток американських міст.

Президентом було обрано Джорджа Воллеса [702]702
  George Wallace (1919–1998) – губернатор Алабами, чотири рази невдало балотувався на президента, отримавши прізвисько «найвпливовіший лузер»; відзначався сегрегаціоністською ідеологією, від якої потім всіляко відхрещувався наприкінці життя.


[Закрыть]. На той час землетруси вже розгулялися не на жарт. З цим Воллес нічого поробити не міг, тож натомість він вирішив добитися капітуляції Чикаго бомбардуванням. Це, сказав Гаррі, було в 1969 році. Через рік президент Воллес висунув ультиматум Хо Ши Міну [703]703
  Хо Ши Мін (1890–1969) – з 1941 р. й до смерті лідер комуністичної партії й президент Північного В’єтнаму.


[Закрыть]: Сайгон стає вільним містом на зразок Західного Берліна, або Ханой стане мертвим містом на зразок Хіросіми. Дядько Хо відмовився. Якщо він гадав, ніби Воллес блефує, він помилявся. Ханой перетворився на радіоактивну хмару дев’ятого серпня 1969-го, день у день через двадцять чотири роки після того, як Гаррі Трумен скинув «Товстуна» на Нагасакі [704]704
  «Fat Man» – кодова назва американської атомної бомби, скинутої на японське місто, перша, зірвана над Хіросімою 6.08.1945, називалася «Малюк» («Little Boy»).


[Закрыть]. Особисто керував цією операцією віце-президент Кертис Лемей. У своєму зверненні до нації Воллес послався на Божу волю. Більшість американців з цим погодилися. Рейтинги підтримки Воллеса стояли високо, але був щонайменше один парубок, який з ним не погоджувався. На ім’я Артур Бремер, і п’ятнадцятого травня 1972 року він на смерть застрелив Воллеса, коли той, бажаючи піти на другий строк, виступав перед виборцями в торгівельному центрі містечка Лорел в Меріленді [705]705
  Arthur Bremer (нар. 1950 р.), як сам написав пізніше у щоденнику, «планував застрелити президента Ніксона заради слави», але 15.05.1972 випустив чотири кулі впритул у живіт кандидату в президенти Воллесу, який залишився після цього паралізованим; Бремер отримав 65 років, але вийшов на волю у 2007 після 35 років в’язниці.


[Закрыть].

– А з якої зброї?

– Здається, то був якийсь револьвер 38-го калібру.

Звісно, що так. Мабуть, «Поліцейський спеціальний», але можливо, то був «Сміт & Вессон Вікторі», такий, з якого протягом іншого історичного пасма було позбавлено життя офіцера Тіппіта.

Десь з того місця я вже почав втрачати нитку. Тоді думка «я мушу все це виправити, виправити, виправити»почала бити мені в голові, мов дзвін.

У 1972-му президентом став Х’юберт Гамфрі [706]706
  Hubert Humphrey, Jr. (1911–1978) – віце-президент в адміністрації Джонсона (1965–1969), після відмови Джонсона балотуватися на другий строк висунувся кандидатом у президенти у 1968 (році, коли було вбито РФК і МЛК), але програв вибори Ричарду Ніксону.


[Закрыть]. Землетруси подужчали. До небес злетіла кількість самогубств у світі. Буяв фундаменталізм різноманітних напрямків. Разом з цим розквітнув активізований релігійними екстремістами тероризм. Розпочалася війна між Індією й Пакистаном; розквітли нові ядерні гриби. Бомбей так і не перейменували в Мумбаї. Від міста залишився лише попіл на раковому вітрі.

Те саме й з Карачі. Тільки після того, як Росія, Китай та Сполучені Штати пообіцяли закидати бомбами обидві країни, повернувши їх до Кам’яного віку, ті припинили військові дії.

У 1976-му Гамфрі програв Рональду Рейгану тотально по всій Америці, не дібравши голосів навіть у своєму рідному штаті Міннесота.

Дві тисячі людей скоїли масове самогубство у Джонстауні в Гаяні [707]707
  909 членів заснованої уродженцем штату Індіана, комуністом-християнином Джимом Джонсом, секти «Народний Храм» скоїли т. зв. «революційне самогубство», отруївшись ціаністим калієм в комуні Джонстаун в Гаяні 18.11.1978 р.


[Закрыть].

У листопаді 1979-го іранські студенти захопили американське посольство в Тегерані і разом з ним не шістдесят шість заручників, а понад дві сотні [708]708
  52 американські заручники були захоплені ісламістами в посольстві США в Ірані 4.11.1979 р.; операція з їх врятування американськими військовими 24.04.1980 р., ледь почавшись, провалилася з технічних причин; всі заручники були відпущені живими 20.01.1981 р.


[Закрыть]. Покотилися голови на іранському телебаченні. Рейган був достатньо навчений Ханойським Пеклом, тож притримав ядерні боєголовки у бомболюках і ракетних шахтах, натомість віддавши наказ про масованевійськове вторгнення. Решту живих заручників, звісно, зарізали, а новоявлена терористична група, що називала себе «Основою» – арабською мовою Аль-Каїда – почала мінувати дороги там, і тут, і повсюди.

– Той наш президент умів ораторствувати, як сам чортів диявол, але геть не розумівся на войовничому ісламі, – сказав Гаррі.

Знову возз’єдналися Бітлз і зіграли «Концерт за Мир». Смертник серед публіки підірвав на собі начинений вибухівкою жилет, загинуло триста слухачів. Пол Маккартні залишився сліпим [709]709
  Paul McCartney (нар. 1942 р.) – композитор, бас-гітарист, вокаліст гурту «The Beatles», який після розпаду 1970 р. більше ніколи не грав разом.


[Закрыть].

Невдовзі після цього спалахнув Середній Схід.

Розвалилася Росія.

Якесь угруповання – радше за все, уперті фанатики-росіяни – почало активно розпродавати ядерну зброю терористичним групам, включно з «Основою».

– На 1994 рік, – говорив Гаррі своїм сухим голосом, – райони нафтових свердловин там перетворилися здебільшого на чорне скло. Таке, що світиться в темряві. Проте відтоді тероризм теж перегорів, типу самовипалився. Хтось був підірвав ядерну валізу в Маямі два роки тому, але без особливого толку. Тобто я маю на увазі, більше ніхто не погуляє на Південному узбережжі ще наступних років шістдесят чи вісімдесят – ну, й звісно, Мексиканська затока перетворилася на мертвий бульйон, – але від радіаційного зараження там загинуло всього лиш десять тисяч людей. На той час то вже була не наша проблема. Мейн проголосував за те, щоб стати частиною Канади, що вельми втішило теперішнього президента США на прізвище Клінтон.

– Білл Клінтон президент?

– Господи, ні. Він стовідсотково став би ним знову у 2004-му, але помер від інфаркту просто посеред виступу перед виборцями. Замість нього його дружина продовжила кампанію. Воназараз там президент.

– Добре працює?

Гаррі зробив рукою хвилю.

– Непогано… але ніхто нездатен вплинути законодавством на землетруси. А саме це нас губить зараз, кінець кінцем.

Над головою знову почулося те водянисто-крижане скреготіння. Я подивився вгору. Гаррі ні.

– Що це? – запитав я.

– Синку, – сказав він, – ніхто цього, схоже, не знає. Науковці дискутують, але в даному випадку, я гадаю, краще дослухатися проповідників. Вони кажуть, що Господь готується зруйнувати творіння Його рук так, як колись Самсон зруйнував храм філістимлян. – Він допив решту свого віскі. Ледь-ледь зарожевіли його щоки… вільні, як я встиг помітити, від радіаційних виразок. – І в цьому випадку вони, я гадаю, мають рацію.

– Ісусе правий, – промовив я.

Він задивився мені в очі.

– Достатньо вам історії, синку?

Достатньо, вистачить до кінця життя.

4

– Мушу вже йти, – сказав я. – З вами все буде гаразд?

– Буде, поки буду. Як і з усіма іншими, – він не відривав від мене очей. – Джейку, з якого неба ви впали? І звідки я збіса маю відчуття, ніби знав вас?

– Можливо, це тому, що ми завжди впізнаємо своїх добрих янголів.

– Дурниці.

Мені хотілося вже піти. Кінець кінцем, я гадав, що моє життя після наступного перевстановлення буде набагато простішим. Але спершу, тому що він був доброю людиною і дуже постраждав під час усіх трьох своїх інкарнацій, я підійшов до камінної полиці і зняв зі стіни одну з обрамлених фотографій.

– Акуратніше з цим, – дражливо промовив Гаррі. – Це моя родина.

– Знаю, – передав я йому до покручених, по-старечому поплямованих рук ту чорно-білу, трохи нечітку фотографію, певне збільшену з кодаківського знімка. – Це ваш тато знімав? Я тому питаю, бо він єдиний, хто відсутній в кадрі.

Він подивився на мене зачудовано, потім знову перевів погляд на фото.

– Ні, – промовив він. – Це фото зробила одна леді, наша сусідка, влітку 1958-го. Тоді моя мама з татом уже були розлучені.

Я загадався, чи не та сама це леді, котру я бачив, як вона курила сигарету, миючи сімейну машину й раз у раз бризкаючи водою на сімейного песика. Чомусь я був певен, що фотографувала їх саме вона. Звідкілясь з самісінького дна мого розуму, немов з глибочезного колодязя, долинули голоси дівчаток-стрибунок: «Старий мій водить суб-ма-рину».

– Він мав проблеми з алкоголем. У ті часи то невелике було диво, багато чоловіків добряче випивали, але залишалися під одним дахом зі своїми дружинами, але він ставав нестерпним, коли вип’є.

– Щодо цього не маю сумнівів.

Він знов подивився на мене, цього разу ще прискіпливіше, а потім усміхнувся. Більшості зубів у нього вже не було, але посмішка все одно гляділася приємною.

– Це в мене сумніви щодо того, чи ви розумієте, про що самі кажете. Скільки вам років, Джейку?

– Сорок. – Хоча я певен, що виглядав старшим того вечора.

– Отже, це означає, що народилися ви у 1971 році.

Насправді роком мого народження був 1976-й, але я не вбачав способу, яким би міг без довгих теревенів йому пояснити, куди, провалившись у кролячу нору, немов Аліса в Країну Чудес, поділися п’ять років мого життя.

– Доволі близько, – кивнув я. – Цей знімок було зроблено на Кошут-стрит. – Я промовив назву по-деррійському «Коссут».

Я показав пальцем на Еллен, котра стояла лівобіч своєї матері, в той же час сам думаючи про її дорослу версію, з котрою колись був балакав телефоном – назвімо її Еллен 2.0. А ще думаючи – це було невідворотним – про Еллен Докерті, її енгармонійну версію, яку я знав у Джоді.

– Тут точно важко вгадати, але думаю, вона мала волосся морквяного кольору, чи не так? Така собі мініатюрна Люсі Болл.

Гаррі нічого не сказав, лише роззявив рота.

– Вона стала акторкою? Чи ще десь пішла? На радіо, на телебачення?

– Вона діджейка, веде свою програму на тій станції Сі-Бі-Сі, що транслюється на Провінцію Мейн, – промовив він ледь чутно. – Але як ви…

– А це Трой… і Артур, відомий також як Тугга… а це ви, і ваша мама вас обнімає. – Я усміхнувся. – Саме так, як це планував Господь. «Якщо це зможе залишитися саме так. Якщо зможе».

– Я… ви…

– Вашого батька було вбито, правда?

– Так, – катетер, що стирчав у нього в носі, перекосило, і він виправив його положення, рука його рухалася повільно, мов у людини, котра з розплющеними очима бачить сон. – Його застрелили на цвинтарі Лонгв’ю, коли він клав квіти на могили своїх батьків. Всього через кілька місяців після того, як було знято це фото. Поліція за це арештувала чоловіка на ім’я Білл Теркотт…

О. А я ж не знаю, як там пішло далі.

– …але він мав залізне алібі і кінець кінцем вони його відпустили. Убивцю так ніколи й не знайшли. – Він ухопив мене за руку. – Містере… синку… Джейку… це звучить божевільно, але… це ви застрелили мого батька?

– Не будьте дурником. – Я взяв фотографію й знову повісив її на стіну. – Я народився тільки 1971 року, пам’ятаєте?

5

Я повільно ішов по Мейн-стрит назад до зруйнованої фабрики і покинутої крамниці «Квік-Флеш», що стояла перед нею. Йшов з похиленою головою, не видивляючись, чи не нема десь Безносого з Голосраким і решти тієї веселої компанії. Я гадав, якщо вони й трапляться десь поблизу, то обійдуть мене десятою дорогою. Я справив на них враження божевільного. Можливо, я ним і був.

«Ми тут усі божевільні», – так сказав Алісі Чеширський Кіт. І після того зник. Тобто весь, окрім своєї усмішки. Якщо я правильно пам’ятаю, та усмішка залишалася ще якийсь час.

Тепер я розумів більше. Не все. Я сумнівався, що навіть містери Картки все розуміли (а, відбувши якийсь час на своєму посту, вони майже нічого вже не розуміли), але й це мені не допомагало з тим рішенням, яке я мусив прийняти.

Вже підпірнувши під ланцюг, я почув далекий вибух. Я не здригнувся від того звуку. Я уявив собі, що таких вибухів багато тепер лунає. Коли люди починають втрачати надію, частішають вибухи.

Я увійшов до вбиральні позаду крамнички й ледь не перечепився об власну смушкову куртку. Відкинув її ногою вбік – вона не знадобиться мені там, куди я йду – і повільно наблизився до нагромаджених картонних коробок, що так сильно скидалися на снайперське гніздо Лі.

Кляті обертони.

Я відсунув їх якраз достатньо, щоб протиснутися в куток, а потім підсунув за собою на колишнє місце. Я вирушив уперед помалу, крок по кроку, вкотре уявляючи собі, як якась жінка або чоловік намацує верхню сходинку в цілковитій темряві. Але ніякої сходинки не трапилося цього разу, а лише оте облудне подвоєння. Я просунувся вперед, побачив, що нижня частина тіла в мене замерехтіла, й заплющив очі.

Ще крок. Іще один. Ось уже я відчув тепло в себе на ногах. Ще два кроки, і сонячне світло перетворило чорноту під моїми повіками на червоність. Я зробив ще один крок, і в голові мені лопнуло «лусь». Коли прояснішало, я почув шух-ШВАХ, шух-ШВАХшерстеткацьких верстатів.

Розплющив очі. Сморід брудної покинутої вбиральні поступився смороду працюючої повним ходом текстильної фабрики в тому році, коли ще не існує Агенції охорони довкілля. Замість обідраного лінолеуму під ногами в мене був потрісканий цемент. Ліворуч стояли накриті брезентом великі металеві баки, повні обрізків тканин. Праворуч від мене височіла сушарня. Було одинадцять годин п’ятдесят вісім хвилин ранку дев’ятого вересня 1958 року. Гаррі Даннінг знову маленький хлопчик. Каролін Пулен п’ятикласниця в ЛСШ, може, слухає зараз вчителя, може, мріє про якогось хлопця або як вона за пару місяців піде на полювання разом зі своїм батьком. Сейді Дангіл, ще не заміжня за містером «Буде Швабра Будуть і Пригоди», живе у Джорджії. Лі Гарві Освальд зі своїм підрозділом морської піхоти десь у Південно-Китайському морі. А молодий сенатор від Массачусетсу Джон Ф. Кеннеді мріє собі президентські мрії.

Я повернувся.

6

Я підійшов до ланцюга й підпірнув під нього. По той його бік я якусь мить постояв абсолютно нерухомо, прокручуючи собі в голові, що мушу зробити. А потім підійшов до краю сушарні. За її рогом, спершись на стіну, стояв містер Зелена Картка. Тільки сама картка Зака Ленга вже не була зеленою. Вона набрала брудно-вохристого забарвлення, якогось середнього між зеленим і жовтим. Демісезонне пальто на ньому було запилюженим, а нещодавно ще хвацький капелюх-федора мав обшарпаний, якийсь ніби подоланий вигляд. Щоки його, перед тим чисто виголені, тепер вкривала щетина… місцями посивіла. Очі він мав налиті кров’ю. Він поки ще не став п’яницею – принаймні ніякого запаху не було чутно, – але я гадав, що скоро стане. Зелений фронт, врешті-решт, входив до його невеличкого кола доступу, а тримати всі ті часові пачоси у себе в голові так сутужно. Численні версії минулого – це вже важко, а якщо до них додати ще й численні версії майбуття? Будь-хто зап’є, якщо випивка є.

Я пробув у 2011 році приблизно годину. Можливо, трішки довше. Скільки минуло часу для нього? Я не знав. Я не бажавзнати.

– Слава Богу, – промовив він… точно, як перед тим. Але, коли він знову потягнувся по мою руку обома своїми долонями, я відсахнувся. У нього тепер були довжелезні нігті, чорні від грязюки. Пальці тремтіли. То були руки – і пальто, і картка за биндою капелюха – незабаром алкоголіка.

– Ви знаєте, що мусите робити, – промовив він.

– Я знаю, що ви бажаєте, аби я зробив.

– Моє бажання тут ні до чого. Ви мусите повернутися туди знову й востаннє. Якщо там все гаразд, ви потрапите у харчевню. Невдовзі її приберуть, і тоді бульбашка, яка породила все це божевілля, лопне. Це просто якесь диво, що вона протривала так довго. Ви мусите завершити цей цикл.

Він знову потягнувся до мене. Цього разу я не просто відсахнувся; я відвернувся й побіг на автостоянку. Він кинувся слідом за мною. Через моє понівечене коліно йому вдавалося не дуже відриватися від мене. Я чув його просто в себе за спиною, коли минав «Плімут Ф’юрі», що був двійником того автомобіля, який я побачив, але зневажив його однієї ночі у дворі «Кендлвудських Бунгало». Потім я опинився на перехресті Мейн-стрит і Старого Люїстонського шляху. На іншому боці стояв, спершись однією ступнею на обшивку «Фруктової», той вічний фанат рокабіллі.

Я перебіг через залізничну колію, побоюючись, що мене зрадить на рейках моя недужа нога, але натомість там перечепився і впав Ланг. Я почув, як він зойкнув – безнадійний, самотній скрик, – і на мить відчув до нього жаль. Важкий обов’язок мав чолов’яга. Але я не дозволив жалю мене пригальмувати. Імперативні вимоги кохання жорстокі.

Вже під’їжджав Люїстонський експрес. Я зашкандибав через перехрестя, і водій автобуса мені засигналив. Я згадав інший автобус, набитий людьми, котрі їхали побачити свого президента. І президентську леді, звісно, в її рожевому костюмі. Троянди на сидінні між ними. Не жовті, а червоні.

– Джимла! Вернися!

Оце правильно. Я ж Джимла врешті-решт, той монстр з кошмару Розетти Темплтон. Я прошкандибав повз «Кеннебекську фруктову», далеко випереджаючи містера Вохряну Картку. Це були перегони, які я застановив собі виграти. Я, Джейк Еппінг, шкільний вчитель. Я, Джордж Емберсон, нереалізований романіст. Я, Джимла, кожний наступний крок котрого несе загрозу цілому світу.

Та проте я біг.

Я думав про Сейді, високу, класну, вродливу, не перестаючи бігти далі. Про Сейді, схильну до наштовхування на що попало, котра мусить напоротися на поганця на ім’я Джон Клейтон. Від нього вона отримає дещо гірше за синці на гомілках. «Пропадай, світе, заради кохання»– це Драйден чи Поуп? [710]710
  Фраза з героїчної драми про Антонія й Клеопатру «Все заради кохання або нехай пропадає світ» (1677) найвпливовішого англійського поета ХVІI ст. Джона Драйдена (1631–1700); поет Александер Поуп (1688–1744) посідає третє місце серед найчастіше цитованих авторів в англомовному світі.


[Закрыть]

Я зупинився біля Тайтесового «Шеврону», захеканий. Через дорогу курив свою люльку, дивлячись на мене, бітнік, хазяїн «Безжурного білого слона». Містер Вохряна Картка стояв біля завулка позаду «Кеннебекської фруктової». Очевидно, це була та межа, за яку він уже не міг зайти в цьому напрямку.

Він простягнув до мене руки, що було погано. Потім він упав на коліна і зчепив пальці перед собою, і це було іще гірше.

– Прошу, не робіть цього! Ви ж мусите розуміти ціну!

Я розумів і все одно поспішив далі. На перехресті, зразу поза церквою Святого Йосипа, стояла будка таксофону. Я зачинився в ній, проконсультувався з телефонним довідником і вкинув дайм.

Коли прибуло таксі, його водій курив «Лакі», а радіо в машині було налаштоване на WJAB.

Історія повторює сама себе.

Фінальні нотатки

30/09/58

В автокемпінгу «Модрина» я отримав кабінку № 7.

Заплатив грошима з того страусового портмоне, яке мені дав колись мій старий друг. Гроші, як і м’ясо, що купувалося в супермаркеті «Червоне & Біле» чи сорочки, що купувалися в крамниці чоловічого одягу Мейсона, завжди залишаються цілими. Якби кожна подорож дійсно призводила до повногоперевстановлення, вони б зникали, але це не так, тож вони й залишаються. Гроші були не Елові, але принаймні агент Гості дозволив мені втекти, що, либонь, пішло тільки на користь світу.

Або ні. Я не знаю.

Завтра перше жовтня. У Деррі діти Даннінга нетерпляче чекають Гелловіну і вже придумують, в які одягнуться костюми. Еллен, ця рудоволоса красунечка-паливода, збирається виступити Принцесою Літоосінь Зимавесна. Не має вона жодного шансу. Якщо я сьогодні ж поїду в Деррі, я зможу вбити Френка Даннінга і врятувати для неї Гелловін, але я не поїду. І в Дерам я не поїду рятувати Каролін Пулен від випадкової кулі Енді Каллема. Питання в тому, чи поїду я в Джоді? Я не можу рятувати Кеннеді, це поза всякими питаннями, але чи аж така вже вразлива майбутня історія світу, що двом шкільним учителям не дозволено зустрітися й покохати одне одного? Побратися, танцювати під мелодії Бітлз на зразок «Я хочу тримати тебе за руку» [711]711
  «I Want to Hold Your Hand» (1963) – перший хіт «Бітлз» в Америці, з якого у 1964 р. розпочався культурний феномен, т. зв. «Британське вторгнення» у США.


[Закрыть]і жити своїм непомітним життям?

Не знаю, я не знаю.

Вона може не захотіти мати зі мною бодай щось спільного. Ми більше не будемо тридцятип’яти– й двадцятивосьмирічними; цього разу мені буде сорок два чи три роки. А на вигляд і того більше. Але, знаєте, я вірю в кохання; кохання – це унікально заразлива магія. Я не думаю, що воно сходить з небес, але я вірю, що кров озивається до крові, і розум до розуму, і серце до серця.

Сейді танцює медісон, розпашілись яскраво її щоки, вона сміється.

Сейді просить, щоб я знов облизав її губи.

Сейді питається, чи не хочу я завітати до неї, скуштувати кексу.

Один чоловік і одна жінка. Чи це завелике прохання?

Не знаю. Я не знаю.

Що я робив тут, спитаєте ви, тепер, коли зняв і відклав свої крила доброго янгола? Я писав. Я мав перову авторучку – ту, що мені подарували Майк з Боббі Джилл, ви ж їх пам’ятаєте – і сходив до маркету, далі по дорозі, де купив собі ще десять заправних балончиків. Чорнило в мене чорне, що відповідає моєму настрою. Також я купив два десятки товстих блокнотів, і вже списав їх усі, окрім останнього. Біля того маркету є крамниця «Вестерн Авто», де я купив лопату й сталевий кофр з набірним замком. Загальна сума моїх витрат на ці придбання становила сімнадцять доларів і дев’ятнадцять центів. Достатньо цих речей, щоб наповнити світ темрявою й брудом? Що трапиться з тим продавцем, чий передвизначений курс було змінено – просто нашою з ним короткою трансакцією – проти того, яким той міг в іншому випадку бути?

Я не знаю, але я знаю ось що: одного разу шкільному футболісту я надав шанс зблиснути на сцені актором і обличчя його дівчини було понівечено. Ви можете сказати, що нема в цьому моєї вини, але ж ми з вами все розуміємо, хіба ні? Метелик розправляє свої крильця.

Три тижні поспіль я писав цілими днями, щодня. По дванадцять годин у деякі дні. По чотирнадцять в інші. Гоном гнала мене моя ручка. Мені терпла рука. Я її розтирав і писав ще трохи далі. Подеколи ввечері я ходив до Лізбонського драйв-іну, де для піших є спеціальні дешеві квитки: тридцять центів. Я сідав на складаний стільчик перед баром-закусочною, поряд з дитячим ігровим майданчиком. Я знову подивився «Довге, гаряче літо». Я подивився «Міст через річку Квай»і «Південь Тихого океану» [712]712
  «The Bridge on the River Kwai» (1957) – фільм про долю британських військовополонених у японському таборі в Бірмі 1942 року; «South Pacific» (1958) – екранізація однойменного бродвейського мюзиклу композиторського дуету Ричарда Роджерса й Оскара Гамерстайна.


[Закрыть]. Я пережив ЖАХОКОНВУЛЬСИВНИЙ ПОДВІЙНИЙ СЕАНС, що складався з «Мухи»та «Краплі» [713]713
  «The Fly» (1958) – фільм про науковця, який помінявся головами з мухою, а відтак наказав дружині себе вбити; «The Blob» (1958) – фільм про прибульця з космосу у формі амеби, який пожирає людей; в обох картинах обігрується тема трансформації.


[Закрыть]. І весь час я загадувався, що я змінюю. Прибивши якусь мошку, я загадувався, що я тим самим змінив за десять років попереду. Або за двадцять. Або за сорок.

Не знаю. Я не знаю.

А ось ще одне, що я знаю. Минуле опірне з тих самих причин, з яких опірним є панцир черепахи: бо жива плоть всередині нього ніжна й беззахисна.

І ще дещо. Численні варіанти вибору можливостей нашого повсякденного життя – це музика, під яку ми танцюємо. Вони – як струни на гітарі. Бренькни – й отримаєш приємний звук. Гармонійний, повний обертонів. А потім почни додавати струни. Десять струн, сто струн, тисячу, мільйон. Бо вони множаться! Гаррі не знав, від чого той водянисто-крижаний скрегіт, а я от певен, що знаю; це звучання занадто численних обертонів, створюваних занадто багатою кількістю струн.

Заспівай високе «до» достатньо голосно й чисто, і ти розколеш цим звуком тонкий кришталевий келих. Заграй достатньо гучно правильні ноти з правильними обертонами через свою домашню стереосистему, і в тебе потрощиться віконне скло. З цього виходить (принаймні для мене), що, якщо натягнути достатньо струн на інструмент часу, можна розтрощити саму дійсність.

Але перевстановлення кожного разу відбувається майжецілковите. Звісно, залишаються якісь рештки. Так казав містер Вохряна Картка, і я йому вірю. Але якщо я не створюю ніяких великихзмін… якщо я не зроблю нічого, а лише поїду в Джоді й зустріну Сейді уперше… якщо так трапиться, що ми закохаємося…

Я хочу, щоб так трапилося, і гадаю, що так воно й було б. Кров озивається до крові, серце озивається до серця. Вона захоче мати дітей. Авжеж, і я також, безсумнівно. Я запевняю себе, що одна, всього одна дитина також не створить якихось змін. Або значнихзмін. Чи й дві. Навіть три дитини. (Це ж, врешті-решт, епоха великих родин.) Ми житимемо собі тихенько. Ми не здійматимемо хвиль.

Тільки-от кожна дитина – це хвиля.

Кожен наш вдих – це хвиля.

«Ви мусите повернутися востаннє,– сказав містер Вохряна Картка. – Ви мусите завершити цей цикл. Бажання тут ні до чого».

Чи справді я оце розмірковую про можливість ризикнути цілим світом – ймовірно, самою дійсністю – заради жінки, котру кохаю? Порівняно з цим божевілля Лі здається не більшим злом, аніж дитина напісяла.

Чоловік із карткою, заткнутою за бинду його капелюха, чекає на мене під стіною сушарні. Я його там відчуваю. Може, він і не надсилає думки-хвилі, але це достеменно відчувається саме так. «Вертайтеся. Ви не мусите поводитися, як Джимла. Ще не пізно знову стати Джейком. Стати добропорядним парубком, добрим янголом. Покиньте думати про рятування президента; рятуйте світ. Зробіть це, допоки є час».

Так.

Зроблю.

Можливо, зроблю.

Завтра.

Завтра ж іще не буде пізно, чи не правда?

1/10/58

Все ще тут, у «Модрині». Так само пишу.

Найгірше – це моя непевність щодо Клейтона. Клейтон – це те, про що я думав, вкручуючи останній балончик у мою вірну авторучку, про нього ж я думаю й зараз. Якби я знав, що вона в безпеці супроти нього, гадаю, я міг би піддатися. Чи об’явиться Джон Клейтон знову в домі Сейді на Бортьовій алеї, якщо я приберу себе з цього рівняння? Можливо, його заштовхнуло за край те, що він побачив нас з нею разом? Але він почав висліджувати її в Техасі ще до того, як дізнався про нас, і, якщо він зробить це знову, цього разу він може не просто знівечити Сейді щоку, а перерізати їй горло. І звісно ж, не буде там ані Діка, ані мене, щоб його зупинити.

Хоча він, можливо, і знав про нас. Сейді могла написати якійсь своїй подружці в Саванні, а подружка могла розказати іншій подружці, і новина про те, що Сейді тепер має хлопця – та ще й такого, котрий не знає про важливу роль швабри, – могла кінець кінцем дістатися й її колишнього. Якщо нічого такого не трапиться, бо мене там нема, то з Сейді все буде гаразд.

Леді чи тигр? [714]714
  «Леді чи тигр» (1882) – знамените алегоричне оповідання Френка Стоктона (1834–1902) про те, як король засудив незаконного коханця своєї дочки до вибору: відчинити якісь із двох дверей, за одними його чекав лютий тигр, за другими – інша леді, з якою він мав одружитися; принцеса могла підказати коханому, де які двері, але сама не змогла зробити вибір.


[Закрыть]

Не знаю. Я не знаю.

Погода повертає на осінь.

6/10/58

Минулого вечора ходив у драйв-ін. Це в них був останній вікенд. У понеділок там уже повісять оголошення ЗАКРИТО НА МІЖСЕЗОННЯ і ще напишуть щось на кшталт У 1959-му БУДЕ ЩЕ ЦІКАВІШЕ! Остання програма складалася з двох коротких відділень, мультфільму «Кролик Багз»і ще пари фільмів жахів, «Макабр»та «Трепет» [715]715
  «Bugs Bunny» (1938) – мультперсонаж, який став символом кінокомпанії «Ворнер Бразерс», фільми про якого знімаються й по тепер; «Macabre» (1958) – фільм про лікаря, який мусить терміново врятувати свою дочку, живою поховану маніяком; «The Tingler» (1959) – про істоту-паразита, що, змушуючи трепетати людський хребет, живиться страхом, але відчіплюється, якщо людина верещить.


[Закрыть]. Я зайняв свій звичайний складаний стілець і дивився «Макабр», не бачачи, що відбувається на екрані. Я змерз. Я маю гроші, щоб купити собі пальто, але тепер я боюся купувати бодай щось. Я не перестаю думати про зміни, до яких це може призвести.

Коли закінчилося перше відділення, я все ж зайшов до бару-закусочної. Мені хотілося випити гарячої кави. (Думаючи при цім: «Це небагато змінить», і ще думаючи: «Звідки ти можеш знати».) Вийшовши звідти, я побачив тільки одну дитину на ігровому майданчику, де завжди було повно дітей у перервах всього лиш якийсь місяць тому. То була дівчинка в джинсовій курточці і яскравих червоних штанцях. Вона плигала через стрибалку. Вона була схожа на Розетту Темплтон.

– Я гуляла по дорозі, по крутій, по кам’янистій, – наспівувала вона. – Я забила собі ногу, мовби хтось її вкусив. Чули всі! Два і три, чотири, п’ять! Хай не вкусить мене джмелик, я літаю, як метелик!

Я не міг залишатися. Надто сильно мене пройняло дрожем.

Можливо, поети можуть вигубити цілий світ заради кохання, але не такі ординарні маленькі особистості, як я. Завтра, сподіваючись, що кроляча нора ще на місці, я повернуся. Але спершу я…

Кава не єдине, що я придбав у закусочній.

7/10/58

Куплений у «Вестерн Авто» кофр стоїть на ліжку відкритий. Лопата в шафі (що про неї думає собі покоївка, не маю поняття). Останнє чорнило в авторучці закінчується, але з цим гаразд; ще дві-три сторінки – і я закінчую. Цей рукопис я покладу до кофра, а потім закопаю його біля того ставка, до якого я колись був закинув свій мобільний телефон. Я його глибоко зарию в тутешній м’який чорнозем. Можливо, одного дня хтось його знайде. Можливо, це будете ви. Якщо існуємайбутнє і в ньому існуєтеви, тобто. Про це я вже скоро дізнаюсь.

Я кажу собі (з надією і зі страхом), що три тижні, прожиті мною в «Модрині», не могли чогось дуже змінити; Ел колись чотири роки був прожив у минулому і повернувся в неушкоджене теперішнє… хоча, мушу визнати, я замислювався про його можливий стосунок до загибелі Світового Торгівельного центру або до землетрусу в Японії. Я запевняю себе, що тут нема жодного зв’язку… але все одно не перестаю про це думати.

Я мусив би також сказати вам, що більше не думаю про 2011 рік як про теперішнє. Філіп Ноулен був Людиною Без Своєї Країни; я – Людина Без Свого Часу [716]716
  Філіп Ноулен – герой патріотичного оповідання Едварда Гейла (1822–1909) «The Man Without a Country» (1863) про моряка, за зраду засудженого на те, щоб довічно плавав на американських військових кораблях, але ніколи не сходив на берег.


[Закрыть]. Навіть якщо 2011 рік все ще є, я буду в ньому візитером, чужинцем.

Поряд зі мною на столі лежить поштова листівка, на ній зображено машини, що вишикувалися перед великим екраном. Це єдині поштівки, які продаються в закусочній Лізбонського драйв-іна. Я вже написав текст, і я вже написав адресу: містеру Дікону Сімонсу, Середня школа, Джоді, Техас. Я почав було писати Денголмська консолідована середня школа, але ДжСШ стане ДКСШ тільки в наступному році, а може, й ще пізніше.

Послання таке: «Дорогий Діку. Коли з’явиться нова бібліотекарка, назирайте за нею. Їй буде потрібен добрий янгол, зокрема, у квітні 1963 року. Прошу, повірте мені».

«Ні, Джейку,– чую я, як шепоче містер Вохряна Картка. – Якщо Джону Клейтону наперед визначено її вбити, а цього не станеться, відбудуться зміни… і, як ви самі це бачили, зміни ті будуть не на краще. Неважливо, якими б добрими не були ваші наміри».

«Але ж це Сейді!– заперечую я йому, і, хоча я ніколи не належав до тих, кого називають плаксіями, зараз у мене починають котитися сльози. Вони такі болісні, такі пекучі. – Це Сейді, і я кохаю її! Хіба для мене можливо залишатися осторонь, коли він може її вбити?»

Відповідь опірна, як саме минуле: «Завершіть цей цикл».

Тому я рву на шматки поштову листівку, кладу їх до завжди в мене чистої попільниці, підпалюю. Тут не існує димової сигналізації, щоб роздзвонити на весь світ, що я наробив. Тут звучать лише мої хриплі ридання. Це так, ніби я вбив її власними руками. Скоро я поховаю свій кофр з цим рукописом, а тоді повернуся до Лізбон-Фолза, де, поза всякими сумнівами, мене буде вельми радий побачити містер Вохряна Картка. Я не викликатиму собі таксі; я маю намір пройти весь той шлях пішки, під зірками. Гадаю, я хочу попрощатися. Серця не розриваються насправді. Аби ж то вони могли.

А зараз я нікуди не йду, окрім як до ліжка, де уткнуся обличчям у подушку і молитимуся Богу, в якого не зовсім вірю, щоби послав моїй Сейді якогось доброго янгола, щоби вона могла жити. І кохати. І танцювати.

Прощавай, Сейді.

Ти ніколи мене не знала, але я кохаю тебе, серденько.