Текст книги "11/22/63 "

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 38 (всего у книги 54 страниц)

– Майку, «ми з Боббі Джилл маємо».Ти ж уже не хлоп’я, годі говорити по-дитячому.

– Правда, правда, перепрошую. Якщо у вас є хвилин з десять, щоб посидіти у кав’ярні, ми вам все викладемо.

Я пішов з ними. Ми випили кави. Я вислухав їхню ідею. І погодився. Іноді, коли минуле прагне гармонії, розумний прокашлюється, відкриває рота й підспівує.

6

Того вечора в квартирі наді мною завелася дика буча. Манюня Джун також доклалася до веремії на дрібний нікель, заходячись безперервним криком. Сенсу щось підслуховувати не було; все одно лаялись вони переважно російською. Нарешті десь близько восьмої там запала незвична тиша. Я вирішив, що вони полягали спати – на пару годин раніше звичайного для них часу – і це вже здалося полегшенням.

Я й сам уже думав піти до ліжка, коли раптом до бордюру причалив схожий на океанську яхту автомобіль де Мореншильда. З «Кадилака» вислизнула Джинні; елегантним чортом, як це було йому властиво, вистрибнув з-за керма Джордж. Відкривши задні двері з водійського боку, він дістав величезного плюшевого кроля, лялька мала хутро неймовірного пурпурного кольору. Я дивився на це крізь просвіт між шторами майже хвилину, перш ніж у мене в голові дзенькнула монетка: завтра ж Великодня Неділя.

Вони вирушили до знадвірних сходів. Вона йшла, Джордж попереду неї гарцював. Від його тупоту по ветхих східцях трясся весь будинок.

У мене над головою почулися стривожені голоси, приглушені, але явно запитальні. Чиїсь кроки перебігли через мою стелю, аж верхній світильник заторохтів. Чи Освальд там, бува, не вирішив, що це поліція прийшла його арештовувати? Або котрийсь з тих агентів ФБР, які назирали за ним, поки він жив на Мерседес-стрит? Я так надіявся, що серце цього сученяти застрягне йому в горлянці, щоб він ним вдавився на смерть.

Загримів кулеметний стукіт у двері на верхньому майданчику сходів, а далі життєрадісний голос де Мореншильда:

– Відкривай, Лі! Відкривай-но, ти, язичнику!

Двері відчинилися. Я одяг навушники, але нічого не почув. Тоді, коли я вже хотів було наладнати свою чарівну миску, хтось, може, Лі, а може, Марина, ввімкнули настільну лампу і заразом захований в ній жучок. Він знову працював, поки що принаймні.

– …для дитини, – проказала Джинні.

– Ой, дякую, – відповіла Марина. – Дякую вам дуже, Джинні, ви така добра!

– Не стій там, як стовп, товаріщ, зроби нам щось випити! – включився де Мореншильд. Голосом, котрий вказував на те, що його власник уже був устиг десь набратися.

– У мене є тільки чай, – сказав Лі. Роздратовано, наче невиспаний.

– От і добре, нехай буде чай. У мене в кишені є дещо, що допоможе йому поміцнішати. – Я мало не в очі побачив, як він підморгує.

Марина й Джинні перейшли на російську. Лі з де Мореншильдом – їхні важкі кроки неможливо було сплутати з жіночими – вирушили на кухонну половину, де, як мені було зрозуміло, я їх втрачу. Жінки стоять близько біля лампи, і їхні голоси перекриватимуть чоловічу розмову.

Потім Джинні англійською:

– О Боже мій, це рушниця?

Все зупинилося, включно – так мені вчувалося – з моїм серцем.

Марина розсміялася. Дзвінким, легким сміхом коктейльної вечірки «ахахаха», фальшиво, як чорт мене забирай.

– Він втрачати роботу, у нас нема грошей, а цей божевільний чоловік купляти собі рушниця. Я йому кажу: «Постав у шафу, ти, скажений айдіот, щоб я зі страху вагітність не скинути».

– Хочу постріляти по мішенях, от і все, – сказав Лі. – Я добрий стрілець був, коли служив у морській піхоті. Жодного червоного прапорця не отримав [578]578
  Червоний прапорець скидають в армії США на полігоні, коли постріл не влучив у ціль.


[Закрыть].

Знову тиша. Здавалося, вона триває вічність. А тоді великий дядько, король ситуацій де Мореншильд, вибухнув сміхом:

– Ну-ну, не мороч голову тому, хто сам кого завгодно заморочить! То як же це ти в нього промазав, Лі?

– Я ані біса не розумію, про що ви говорите.

– Про генерала Вокера, хлопчику! Хтось мало не розплескав його ненависний до негрів мозок по стіні його ж кабінету в нього вдома, на Черепаховому Ручаї. Ти хочеш сказати, ніби нічого про це не чув?

– Я останнім часом не читав ніяких газет.

– Невже? – здивувалася Джинні. – А хіба не «Таймз Гералд»я бачу он на тому стільці?

– Я хотів сказати, що не читаю новин. Депресивні вони якісь. Тільки сторінку гумору проглядаю та оголошення про роботу. Великий Брат каже: шукай роботу або твоя дитина помре з голоду.

– Отже, це не ти там так безславно промазав, ге? – перепитав де Мореншильд.

Дрочить його. Закидає наживку.

Питання – навіщо? Тому що де Мореншильд навіть у своїх найбільш диких мріях не міг собі уявити, ніби такий нікчема, як Оззі Кролик, був саме тим стрільцем того вечора… або тому, що він знає, що саме Лі ним і був? Може, через те, що Джинні помітила гвинтівку? Як би мені хотілося, усім серцем хотілося, щоби там зараз не було жінок. Аби випав шанс почути суто чоловічу бесіду Лі сам на сам з його задушевним аміґо, тоді, можливо, знайшлась би й відповідь на моє питання. А так я досі не мав певності.

– Ви гадаєте, я настільки божевільний, що в когось стрілятиму, коли мені через плече зазирає Едгар Гувер? – Лі заговорив, явно намагаючись потрапити в завдану інтонацію: не грати з себе Тихого Міча, а підспівувати Циніку Джорджу, але виходило це в нього доволі кепсько.

– Ніхто не вважає, буцімто ти в когось стріляв, Лі, – промовила Джинні примирливим тоном. – Тільки пообіцяй, що коли твоя дитина почне ходити, ти знайдеш безпечніше, ніж ця шафа, місце для рушниці.

На це щось російською відповіла Марина, але ж я бачив час від часу її дитину на бічному подвір’ї, отже, і здогадався, про що вона каже – що Джун уже ходить.

– Джуні сподобається такий гарний подарунок, – сказав Лі, – але ми Великдень не святкуємо. Ми атеїсти.

Він, може, й був атеїстом, але, судячи з нотаток Ела, Марина – за допомоги свого обожнювача Джорджа Бухе – вже встигла таємно охрестити Джун, якраз десь у період Ракетної кризи.

– Ми теж, – заявив де Мореншильд. – І тому ми святкуємо день Великоднього Зайця! – Він передислокувався ближче до лампи, і його громовий регіт мене буквально оглушив.

Так вони, мішаючи англійську з російською, теревенили ще хвилин з десять. Потім Джинні сказала:

– Ну, ми тепер залишаємо вас з миром. Здається, ми були підняли вас з ліжка.

– Ні, ні, ми не спали, – заперечив Лі. – Дякую, що заїхали.

– Ми ж скоро ще побалакаємо, еге ж, Лі? – промовив Джордж. – Можеш приїхати до мене в Кантрі-клуб. Організуємо тамтешніх офіціантів у колектив.

– Звісно, звісно.

Вони вже рухалися до дверей.

Де Мореншильд проговорив щось іще, але занадто тихо, я дочув лише кілька слів. Чи то «приперти назад»,чи то «прикрив твій зад», хоча, як мені здається, такий сленг ще не був поширеним у шістдесяті.

Коли ти її встиг приперти назад? Це він сказав? Маючи на увазі «коли ти гвинтівку встиг приперти назад?»

Я прослухав плівку з півдесятка разів, але на суперповільній швидкості щось достеменніше розібрати було неможливо. Я ще довго лежав без сну, після того як лягли спати Освальди; не спав я ще й о другій ночі, коли коротко заплакала Джун і знову занурилась в сон під заспокійливу колисанку своєї матері. Я думав про Сейді, котра накачана морфієм спала зараз неспокійним сном у шпиталі Паркленд. Палата бридка, ліжко вузесеньке, але там я міг би заснути, я не мав у цьому сумнівів.

Я думав про де Мореншильда, цього любителя розідрати на собі сорочку, навіженого актора, немов з якоїсь антрепризи. «Що ти сказав, Джордже? Що ж ти сказав там, у самому кінці? Чи насправді:„коли ти встиг її приперти назад?“ Чи то було:„це я просто так, навздогад“ . Або, може:„буде ще шанс, не випадай в осад“. Чи щось зовсім інше?»

Нарешті я заснув. І побачив сон, ніби я гуляю з Сейді на якомусь ярмарку. Ми заходимо до стрілецького тиру, і там стоїть Лі, уперши в плече приклад своєї гвинтівки. За стійкою тиру стоїть Джордж де Мореншильд. Лі робить три постріли й не влучає в жодну з мішеней.

– Вибач, синку, – каже де Мореншильд. – Призів не передбачено для тих, кому належать червоні прапорці.

А потім він обертається до мене й регоче.

– Ану ти спробуй, синку, може, в тебе вийде краще. Хтосьже мусить убити президента, то чом би й не ти?

Я прокинувся з першим, ще ніяковим світлом ранку. Освальди наді мною спали далі.

7

У Великодню неділю я знову сидів серед дня на парковій лаві на Ділі-Плазі й дивися на осоружний цегляний куб Сховища шкільних підручників, загадуючись, що ж мені робити далі.

Через десять днів Лі мав поїхати з Далласа в Новий Орлеан, місто свого народження. Там він знайде роботу мастильника механічного обладнання в одній з кавових компаній і винайматиме собі помешкання на Магазин-стрит. Проживши приблизно два тижні в Ірвінгу разом з Рут Пейн і її дітьми, Марина і Джун возз’єднаються з Лі. Я слідом за ними не поїду. Як я можу, коли на Сейді чекає довгий період одужання і непевне майбутнє.

Чи збирався я вбити Лі між Великоднем і двадцять четвертим числом? Мабуть, зумів би. Оскільки, втративши роботу у фірмі «Джагерз-Чайлз-Стовол», більшість часу він або сидів у себе в квартирі, або в середмісті Далласа роздавав прокламації «За справедливе ставлення до Куби». Вряди-годи Лі ходив до публічної бібліотеки, де, було схоже, він уже відцурався Айн Ренд і Карла Маркса на користь вестернів Зейна Грея [579]579
  Zane Grey (1872–1939) – автор безлічі пригодницьких книжок, в яких здебільшого подається романтизована історія Дикого Заходу; за мотивами романів Грея знято 110 фільмів, не рахуючи телевізійних.


[Закрыть].

Застрелити його на вулиці або в бібліотеці на Янг-стрит – це все одно, що власноруч виписати ордер на свій моментальний арешт, але що, аби я зробив це прямо в квартирі, поки Марина в Ірвінгу допомагає Рут Пейн краще опанувати російську мову? Я міг постукати в двері і, щойно він їх відкриє, всадити йому в голову кулю. Діло зроблено. Ніякого ризику отримати червоний прапорець при пострілі в лоб. Проблема лише в наслідках. Мені доведеться тікати. Якщо я залишуся, мене першого допитуватиме поліція. Я ж, врешті-решт, його нижній сусід.

Я міг би їм сказати, що, коли це трапилося, мене не було вдома, і вони могли б на це купитися ненадовго, але скільки в них займе часу з’ясувати, що Джордж Емберсон з Нілі-стрит – це той самий Джордж Емберсон, котрий випадково був опинився на Бортьовій алеї в Джоді, коли там відбувалася інша подія зі смертельною розв’язкою? Це потягне за собою перевірку, а в результаті перевірки невдовзі відкриється, що Джордж Емберсон має вчительський сертифікат, виданий якоюсь підозрілою фабрикою дипломів в Оклахомі, а рекомендації в Джорджа Емберсона взагалі фальшиві. Вже на цьому етапі мене майже напевне арештують. Поліція отримає судовий дозвіл на відкриття мого депозитного боксу, якщо вони якимсь чином дізнаються, що я його маю, а дізнатися їм про це легко. Містер Ричард Лінк, мій банкір, побачить моє ім’я й фото в газеті і сам їм повідомить. Який висновок може зробити поліція з мої мемуарів? Що я мав мотив застрелити Освальда, бодай би яким безумним не був той мотив.

Авжеж, я змушений буду тікати до кролячої нори, кинувши свій «Шеві» десь в Оклахомі або в Арканзасі, рухатимусь далі автобусами або залізницею. А якщо встигну повернутись у 2011 рік, я не зможу скористатися знову кролячою норою без того, щоб не викликати тут повне перевстановлення. Це означатиме покинути Сейді назавжди, покалічену, самотню. «Природно, що він утік від мене, —думатиме вона.  – Він говорив красиві слова про те, що уразки від віспи такі ж гарні, як ямочки на щічках, але, почувши прогноз Еллертона – потворна тепер, потворна назавжди, – він дременув світ за очі».

Можливо, вона б мене навіть не засуджувала. А це серед усіх інших найгидотніша імовірність.

Але ні. Ні. Я додумався до гіршої. Припустімо, я дістався у 2011 рік і взнав, що 22 листопада Кеннеді таки застрелили? Я так само не маю певності, що Освальд діяв один. Хто я такий, щоб вважати, ніби десять тисяч апологетів теорії змови неправі, особливо, засновуючись лише на тих крихтах інформації, яку з усіма моїми підгляданнями й підслуховуваннями тут тільки й устиг назбирати?

Може, я зазирну в інтернет й дізнаюся з Вікіпедії, що вбивця все-таки стріляв з Трав’яної Купини? Або з даху будівлі на Х’юстон-стрит, де разом містяться окружний суд і в’язниця, і не з якоїсь там купленої за поштовим каталогом Манліхер-Каркано, а з далекобійної снайперської гвинтівки? Або він ховався в каналізації на В’язовій вулиці, спостерігаючи за наближенням Кеннеді в перископ, як це доводять найнавіженіші з конспірологів?

Де Мореншильд якоюсь мірою був пов’язаний з ЦРУ. Навіть Ел Темплтон, майже цілком упевнений, що Лі Освальд діяв сам, це визнавав. Ел серйозно вважав, що той був якимсь дрібнимагентом, доносячи всякі балачки та плітки з Центральної й Латинської Америки, заради підтримання на плаву своїх різноманітних нафтових спекуляцій. А якщо він був кимсь більшим? У ЦРУ зненавиділи Кеннеді, коли він відмовився послати американські війська, щоб підтримати оточених партизанів у Затоці Свиней. Те, як він елегантно розрулив Ракетну кризу, ще більше поглибило їхню ненависть. Спецслужби хотіли використати її як привід для того, щоби раз і назавжди покінчити з Холодною війною, бо були певні, що роздуте на публіку «відставання в ракетному озброєнні» є суцільною фікцією. Про це можна було прочитати в щоденних газетах, іноді поміж рядків у новинах, іноді прямим текстом у редакційних статтях.

Припустімо, якісь таємні підлотники в ЦРУ намовили Джорджа де Мореншильда до значно небезпечнішої місії? Не вбивати президента самому, а рекрутувати кілька якнайменше врівноважених персон, котрі залюбки візьмуться за таку роботу? Чи відповів би де Мореншильд «так» на подібну пропозицію? Мені це здавалося ймовірним. Вони з Джинні жили на широку ногу, хоча я не дуже собі уявляв, звідки на все це беруться кошти: «Кадилак», Кантрі-клуб і той їх розкішний дім на Сімпсон Стюарт-роуд. Прислужитися прокладкою, перемичкою між президентом-мішенню та розвідувальним управлінням, яке теоретично існує під його орудою… вельми небезпечна робота, проте, якщо потенційний зиск достатньо високий, людина, що живе вище своїх фінансових можливостей, могла б на неї спокуситися. Та й оплата за це не обов’язково мусить бути готівкою, ось у чому полягає вся краса. Достатньо було б і ласих нафтових концесій у Венесуелі, Гаїті, Домініканській республіці. Крім того, така робота просто могла припасти до душі такому грандіозному маніпулятору, як де Мореншильд. Йому подобалось активно діяти, а на Кеннеді було начхати.

Дякувати Джону Клейтону, я не зміг спростувати навіть участь де Мореншильда в замаху на генерала Вокера. Так, гвинтівка «Каркано» належала Освальду, але якщо Лі виявився нездатним вистрелити, коли надійшов час? Я собі уявив ситуацію, як у критичний момент цей дрібний тхір раптом всирається. І тоді з тремтячих рук Лі гвинтівку вихоплює де Мореншильд, гиркаючи: «Дай сюди, я сам це зроблю».

А чи здатен де Мореншильд зробити постріл з-за того сміттєвого бака, який притяг туди Лі, аби використати як упор для гвинтівки? Один рядок в Елових нотатках підштовхував мене до відповіді «так» на це питання: «У 1961 році виграв чемпіонат Кантрі-клубу зі стендової стрільби».

Якщо я вб’ю Освальда, а Кеннеді все одно загине, тоді все мною зроблене йде нанівець. І що тоді? Стерти і повторити? Убивати знову Френка Даннінга? Рятувати Каролін Пулен знову? Знову їхати в Даллас?

Зустріти знову Сейді?

Вона матиме чисте обличчя, і це гарно. Я знатиму, як виглядає її екс-чоловік, перефарбований і все таке інше, і цього разу зможу його зупинити завчасно, поки він не підібрався ближче. Також гарно. Але сама думка про те, щоб пройти крізь усе те знову, мене виснажила. Крім того, я сумнівався, що зможу холоднокровно убити Лі – ні, на підставі таких непрямих доказів, які я зараз маю, ні. У випадку Френка Даннінга я знав напевне. Я бачивсам.

Отже… що я мушу робити далі?

Була чверть на п’яту, і я вирішив, що моїм наступним кроком стане відвідання Сейді. Я вирушив до машини, яку залишив на Головній вулиці. На розі Головної і Х’юстон-стрит, відразу за будівлею старого суду, я відчув, ніби на мене хтось дивиться, й обернувся. На хіднику за моєю спиною нікого не було. Дивилося Книгосховище, дивилося усіма тими своїми порожніми вікнами, що виходили на В’язову вулицю, по якій за якихось двісті днів після Великодня проїжджатиме президентський кортеж.

8

На поверсі Сейді подавали обід, коли я туди прийшов: чоп-суї. Запах рагу відтворив у пам’яті яскраву картину, як кров Джона Клейтона раптом рине йому на руку аж до ліктя, як він падає на килим, усім на ласку – обличчям донизу.

– О, ось і ви, містере Емберсон, – привіталася старша медсестра, записуючи мене в реєстр відвідувачів. Сивіюча жінка в накрохмаленій шапочці й уніформі. Поверх громаддя її грудей було приколото кишеньковий годинник. Вона дивилася на мене з-за барикади букетів. – Тут такого крику було минулого вечора. Я кажу це вам, бо ви ж її наречений, правильно?

– Правильно, – відповів я. Звісно, саме ним я бажав бути, неважливо, порізане в неї обличчя чи не порізане.

Медсестра нахилилася до мене між пари переповнених квітами ваз. Кілька маргариток промелися крізь її волосся.

– Слухайте, я не звикла пліткувати про моїх пацієнтів, і якщо хтось із молодших сестер, бува, починають, я їм завдаю перцю. Але те, як з нею поводяться батьки, то неправильно. Може, я й не маю повногоправа ганити їх за те, що аж з самої Джорджії вони сюди їхали разом з батьками того психопата, але…

– Зачекайте, ви хочете сказати, що Дангіли приїхали разом з Клейтонами, одною машиною?

– Я так здогадуюся, що колись, у кращі дні, між ними усіма все було вась-вась, та й нехай, на здоров’я, але казати рідній дочці, що поки вони зараз тут, у неї, там, унизу їхні добрі друзі Клейтони якраз забирають з моргу свого сина… – вона помотала головою. – Татусь, той слова кривого не промовив, а от ця жінка…

Вона роззирнулася навкруги, аби пересвідчитися, що ми з нею, як і перше, тут самі, побачила, що так і є, і знову обернулася до мене. Її просте, селянське обличчя потемнішало від гніву.

– Вона й на мить не могла стулити свою пельку. Лише раз спитала дочку, як та почувається, а далі пішло: ах бідні Клейтони та ох бідні Клейтони. Ваша міс Дангіл трималася, аж поки її матінка не заявила, як їй соромно, бо ж це їм знову доведеться міняти церкву. Тільки тоді вашій дівчині урвався терпець і вона почала кричати їм, щоб забирались геть.

– Молодчага, – сказав я.

– Я почула, як вона лементує: «Так ви бажаєте побачити, що мені наробив синочок ваших добрих друзів?» Ой лишенько, от тоді-то і я туди побігла мерщій. Вона намагалася зірвати з себе пов’язки. А її мати… вона нахилилася поближче, містере Емберсон. З захланними очима. Їй жах як кортіло побачити.Я їх звідти витурила й позвала чергового лікаря, щоби вколоти їй заспокійливе. Її батько – мишеня зацьковане, а не чоловік – пробував вибачитися за дружину. «Вона не думала, що це так знервує Сейді», – отаке він мені каже. «Ну, – відповідаю я йому, – а сам-то ви що? Вам кицька язика відкусила?» І знаєте, що та жінка сказала, коли вони вже сідали до ліфта?

Я похитав головою.

– Вона сказала: «Як я можу його ганити, та хіба це для мене можливе? Він же колись грався у нас на подвір’ї, і був він безперечно найделікатнішим хлопчиком». Ви можете в таке повірити?

Я міг. Бо мені здавалося, що я вже був зустрічав місіс Дангіл, в сенсі цю її манеру висловлюватися. На Західній Сьомій вулиці. Коли вона гналася за своїм старшим сином, волаючи щосили: «Стій, Роберте, не біжи так швидко, я ще з тобою не закінчила!»

– Ви, можливо, знайдете її… надто збудженою, – сказала медсестра. – Я просто хотіла вас попередити, що для цього є серйозна причина.

9

Не була вона надто збудженою. Як на мене, то краще б була. Якщо існує така річ, як безтурботна депресія, то саме в ній перебувала голова Сейді того великоднього вечора. Утім, вона принаймні сиділа на стільці, а перед нею стояла неторкнута тарілка чоп-суї. Змарніла; її довге тіло, здавалося, губиться в шпитальному халаті, який вона, побачивши мене, щільніше на собі запнула.

Щоправда, трішки усміхнулася – тією половиною обличчя, яка була на це спроможна – і цією ж щокою обернулася до мене для поцілунку.

– Привіт, Джордже, краще я тебе так називатиму, ти не проти?

– Називай. Як ти, серденько?

– Лікарі кажуть, що краще, але обличчя я відчуваю так, ніби його хтось занурив у гас і підпалив. Це через те, що мені відмінили болетамувальне. Щоб я, бороньбо, не стала наркоманкою.

– Якщо тобі треба, я міг би з деким поговорити.

Вона похитала головою.

– Від цих ліків у мене все пливе в голові, а я мушу думати. Ну й ще, з ними важко контролювати власні емоції. Я тут була розкричалася на батька з матір’ю.

У палаті стояв тільки один стілець – якщо не рахувати приземкуватий унітаз в кутку, – тому я сів на ліжко.

– Старша сестра мене вже просвітила. Судячи з того, що вона дочула, ти мала повне право на них накричати.

– Можливо, але яка з того користь? Мама ніколи не зміниться. Годинами може говорити про те, як сама ледь не загинула, коли мене народжувала, але вона не має майже ніякого жалю до будь-кого іншого. Це брак такту, але й ще чогось також брак. Є для цього назва, але я не можу згадати це слово.

– Емпатія [580]580
  Здатність глибоко співпереживати чужі почуття.


[Закрыть]?

– Так, саме це. І в неї дуже шпаркий язик. За всі ці роки вона зчесала мого тата геть до пенька. Він узагалі рідко тепер бодай щось промовить.

– Ти не обов’язково мусиш з ними знову бачитися.

– Гадаю, ще побачуся. – Її спокійний, відсторонений тон подобався мені дедалі менше. – Мама сказала, що вони приберуть мою стару кімнату, а мені ж дійсно більше нема куди податися.

– Твій дім у Джоді. І там твоя робота.

– Здається, ми вже про це балакали. Я збираюся написати заяву про звільнення.

– Ні, Сейді, ні. Це дуже неслушна ідея.

Вона зробила спробу усміхнутися якнайщиріше.

– Ти говориш точно, як міз Еллі. Котра не повірила тобі, коли ти їй сказав, що Джонні може бути небезпечним. – Вона ненадовго задумалась про щойно сказане, а потім додала: – Авжеж, і я також. Я завжди була дурочкою щодо нього, хіба не так?

– Ти маєш власний дім.

– Так, це правда. І виплати, які я мушу за нього вносити. Доведеться з ним розпрощатися.

– Я сплачуватиму.

Ці слова потрапили в ціль. Шокували її.

– Ти собі не можеш цього дозволити.

– Та ні, можу, – що було правдою… на якийсь період часу, принаймні. Плюс в запасі ще залишалося Дербі в Кентуккі і Шатоґе. – Я переїжджаю з Далласа до Діка. Він не братиме з мене орендної плати, таким чином нам буде легше сплачувати за твій будинок.

На краєчку її правого ока повисла і задрижала сльоза.

– Ти не розумієш головного. Я не спроможна сама себе доглянути, поки що ні. І нікого не «напрягатиму», хіба що лише вдома, там мама найме няньку, щоб допомагала мені з усіма тими бридкими процедурами. Маю бодай трохи гонору. Небагато, але щось іще залишилося.

– Я доглядатиму за тобою.

Вона витріщилася на мене.

– Що?

– Що чула. А коли йдеться про мене, Сейді, ти можеш засунути свій гонор туди, де ніколи не сходить сонце. Так уже трапилося, що я кохаю тебе. І якщо ти мене теж кохаєш, припиняй верзти нісенітниці про повернення до батьківського дому, до того крокодила, що називається твоєю матір’ю.

Вона спромоглася на кволу усмішку, якийсь час посиділа тихо, подумала, з руками у пелені рідесенького шпитального халата.

– Ти приїхав до Техаса для того, щоб виконати якусь справу, і ця справа не няньчення шкільної бібліотекарки, у котрої не вистачило розуму зрозуміти, що їй загрожує небезпека.

– Моя справа в Далласі відклалася на деякий час.

– А чи й справді?

– Так. – А якщо попросту, то все вже вирішено. Лі збирається їхати до Нового Орлеана, а я натомість поїду в Джоді. Минуле продовжує боротися проти мене, воно збиралося виграти цей раунд. – Тобі потрібен час, Сейді, а я його маю. То чому б нам не використати його спільно.

– Навіщо я тобі? – промовила Сейді голосом, лише трішки голоснішим за шепіт. – Така, як тепер, я тобі не потрібна.

– Ще й як потрібна.

Вона дивилася на мене очима, сповненими боязні надії, але попри все з надією.

– Яка тобі з мене користь?

– Бо ти найкраще, що траплялося в моєму житті.

Вцілілий краєчок її губ почав тремтіти. Сльоза сповзла по щоці, слідом за першою покотилися й інші.

– Якщо мені не треба буде їхати в Саванну… не треба буде жити з ними… з нею… тоді, може, я б змогла, я не знаю, можливо, перегодом мені могло стати трішечки краще.

Я обняв її.

– Тобі буде набагато краще.

– Джейку? – голосом приглушеним, крізь сльози. – Ти можеш зробити для мене одну річ, перш ніж підеш?

– Що, серденько?

– Винести геть це прокляте чоп-суї. Від його запаху мене нудить.

10

Медсестру з плечима футбольного захисника і пришпиленим до грудей годинником звали Ронда Мак-Ґінлі, і вісімнадцятого квітня вона наполягла на тому, щоби Сейді довезли в кріслі-візку не лише до ліфта, а аж до краю шпитального паркінгу, де біля прочинених пасажирських дверей свого автомобіля-універсала на нас чекав Дік.

– Щоб я тебе тут, у нас, ніколи більше не бачила, солоденька, – сказала на прощання сестра Мак-Ґінлі, коли ми пересаджували Сейді з візка до машини.

Сейді відсторонено посміхнулася і не сказала нічого. Вона перебувала – якщо називати речі їх справжніми іменами – у повному відльоті, десь аж попід небесами. Того ранку доктор Еллертон оглядав її обличчя, вкрай болючий процес, який вимагав надзвичайної дози знеболювального.

Мак-Ґінлі обернулася до мене:

– Їй треба приділяти багато уваги, повсякчас про неї піклуватися в найближчі місяці.

– Я старатимусь якомога краще.

Ми поїхали. За десять миль південніше Далласа Дік промовив:

– Заберіть в неї оте й викиньте у вікно. Я пильную дорогу, сьогодні збіса повно машин.

Сейді заснула з затиснутою між пальців тліючою сигаретою. Я перегнувся через сидіння і викинув ту гидоту. Вона на це простогнала:

– Ох, Джонні, не треба, прошу, не треба.

Ми з Діком перезирнулись. Лише на секунду, але для мене цього було достатньо, щоб здогадатися, що у нас з ним майнула одна думка: «Довга ще дорога попереду. Довга дорога».

11

Я переїхав жити до Діка, в його будинок в іспанському стилі на вулиці Сема Х’юстона [581]581
  Samuel Houston (1793–1863) – перший президент Республіки Техас, сенатор після приєднання Техасу до США; найбільше місто штату назване на його честь.


[Закрыть]. Принаймні про людське око. По правді, я переїхав у дім № 135 на Бортьовій алеї, до Сейді. Коли ми її туди вперше заводили, я боявся того, що ми там можемо побачити, і Сейді, хай яка не була вона тоді обдовбана, гадаю, також цього страшилася. Але міз Еллі разом з Джо Піт з факультету домашньої економіки покликали кількох надійних дівчат, котрі перед поверненням Сейді цілий день там вимивали, відшкрібали, полірували, не залишивши жодного брудного сліду Клейтона. Килим з вітальні прибрали, замінивши іншим. Новий був офіційного сірого, аж ніяк не життєрадісного кольору, але, мабуть, це був розумний вибір; сірі речі мало підтримують спогади. Викинули також її порізаний одяг і замінили іншими речами.

Сейді жодного разу й словом не торкнулася ні нового килима, ні нового гардероба. Я не певен, що вона їх навіть зауважила.

12

Дні я проводив там, готував їжу, працював у її маленькому садочку (котрий захиріє з настанням чергового спекотного літа в Центральнім Техасі, але зовсім не всохне) і читав їй «Холодний дім»Діккенса. Ми з нею також приохотились до кількох денних мильних опер: «Таємна буря», «Молодий лікар Мелоун», «З цього коріння»,але нашим улюбленим серіалом став «Край ночі» [582]582
  «The Secret Storm» (1957–1974) – сімейна сага, характерна тим, що разом зі своїми персонажами в ній старішали в реальному житті актори; «Young Dr. Malone» (1939–1963) – щоденна 15-хвилинна радіодрама, яка 1958 року плавно перетворилася на телесеріал; «From These Roots» (1958–1961) – історія успішної письменниці, котра повертається до рідного міста, щоб видавати місцеву газету; «Edge of Night» (1956–1984) – детективний серіал за мотивами романів майстра жанру Ерла Гарнера (1889–1970) про адвоката Перрі Мейсона.


[Закрыть].

Сейді змінила зачіску: замість центрального проділу вона почала зачісувати волосся на взірець Вероніки Лейк [583]583
  Veronica Lake (1922–1973) – дуже популярна в 1940-х в ролях «фатальної красуні» кіноактриса, яка після невдалих шлюбів, банкрутства і травми ноги почала пити й померла від алкоголізму.


[Закрыть], з правого на лівий бік голови, таким чином, коли врешті зняли пов’язки, її найгірші шрами бодай якось були прикриті. Втім, це не мало тривати довго, першу реконструктивну операцію – командну роботу чотирьох лікарів – було призначено на п’яте серпня. Еллертон сказав, що знадобиться щонайменше ще чотири операції.

Повечерявши з Сейді (вона майже не їла, хіба що трішки поколупається у своїй тарілці), я їхав до Діка, бо маленькі міста сповнені великих очей вкупі з язикатими ротами. Краще, щоб невдовзі після заходу сонця ті великі очі бачити мою машину на Діковій під’їзній алеї. А коли вже западала темрява, я пішки долав дві милі назад до Сейді, де спав на новому розкладному дивані до п’ятої ранку. Майже ніколи мій сон там не бував безперебійним, бо рідко траплялися ночі, коли мене не будила своїми криками, просинаючись від кошмарів, Сейді. У денний час Джонні Клейтон залишався мертвим. після настання темряви він знову й знову підкрадався до неї з ножем і револьвером.

Я заходив до неї, заспокоював, заспокоював її як тільки міг. Потім вона інколи брела зі мною до вітальні, щоб викурити сигарету, перш ніж посунути назад у спальню, завжди сторожко притискаючи волосся собі до понівеченої половини обличчя. Вона не дозволяла мені міняти пов’язки. Робила це сама, у ванній, за зачиненими дверима.

Після одного особливо важкого кошмару, переступивши поріг спальні, я побачив її голу, вона стояла біля ліжка й схлипувала. Жахливо схудла, буквально стоншена. Скинута нею нічна сорочка лежала на підлозі. Почувши мене, вона обернулась, одною рукою прикриваючи собі груди, другою лобок. Волосся колихнулося вслід за її порухом, на праве плече, і я побачив ті напухлі рубці, грубі шви, складку плоті в неї під оком.

–  Геть звідси! – заверещала вона. – Не дивися на мене таку, ну чому ти не заберешся звідси геть?

– Сейді, що з тобою? Чому ти скинула з себе сорочку? Що трапилося?

– Я обмочилася в ліжку, ясно тобі? Мушу тепер все перестелити, тому прошу тебе, забирайся звідси геть, дай мені перевдягтися!

Я підійшов до підніжжя ліжка, вхопив збиту на купу ковдру й укутав у неї Сейді. Коли я вже підвернув угору верхній край, сховавши за ним, мов за коміром, її шоку, вона заспокоїлась.

– Ходи до вітальні, тільки обережно, не перечепися об ковдру. Покури там. А я поміняю постіль.

– Ні, Джейку, вона брудна.

Я взяв її за плечі.

– Так міг би сказати Клейтон, а він мертвий. Трішки обісцяна, от і все.

– Ти певен?

– Так, а поки ти ще не пішла…

Я відтулив імпровізований комір. Вона зіщулилась, заплющивши очі, але залишилась стояти. Ледь стримуючись, але це вже був прогрес. Я поцілував ту обвислу плоть, що тепер замінила її колишню щоку, а потім знову підвернув ковдру на місце.

– Як ти міг? – спитала вона не розплющуючи очей. – Воно ж огидне.

– Та ні. Це просто частинка тебе, Сейді, жінки, котру я кохаю. А тепер піди, побудь у вітальні, поки я тут все поміняю.

Закінчивши перестеляти постіль, я попросився полежати з нею разом у ліжку, поки вона засне. Вона здригнулася, майже як тоді, коли я відтулив ковдру, і похитала головою.

– Я не можу, Джейку. Пробач.

«Потроху-помалу, —нагадував я собі, плентаючись з першими променями світанку через усе місто до Діка. – Помалу-потроху».