Текст книги "11/22/63 "

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 54 страниц)

Дуже сильним було дежавю, тривожне відчуття того, що тут чигає те саме зло, яке тут чигало й раніше. Оскільки я ніколи в житті не бував раніше на Грінвіл-авеню, відчуття це було безглуздим, проте заразом і невідпорним, бо було тим, що йде радше з серця, аніж із голови. Раптом мені зовсім перехотілося пива. І перероблену з гаража квартиру в містера Джонсона перехотілося винаймати також, хай які там не є в ній високі кондиції повітря.

Я щойно був проминув пивничку «Троянда пустелі», де з джукбокса гримів Мадді Вотерс [339]339
  Muddy Waters (1913–1983) – один з найавторитетніших чорних блюзменів, який під початок 1960-х шокував публіку своєю дуже гучною грою на електрогітарі, потужним голосом і жорсткими ритмами.


[Закрыть]. Лишень я розвернувся, щоби йти назад, туди, де залишив машину, як з дверей вилетів якийсь чолов’яга. Перечепившись, він розтягнувся на хіднику. З темного нутра бару пролунав вибух сміху. Якась жінка крикнула: «І не повертайся, ти, чудо без члена!» Це викликало новий (і ще веселіший) регіт.

У викинутого клієнта текла кров з носа – жорстко покривленого набік, – а також з подряпини, що тягнулася через всю ліву половину його обличчя, від скроні до краю щелепи. Очі його вибалушилися від шоку. Вилізлі зі штанів поли сорочки метлялися йому ледь не до колін, коли він, вхопившись за ліхтарний стовп, підважував себе на рівні. Щойно вставши, він почав озиратися довкола, геть нічого не бачачи.

Я зробив крок чи два в його бік, але не встиг наблизитись, як, похитуючись на підборах «стілетто», підійшла одна з тих жінок, котрі питали мене, чи не бажаю я любовної пригоди. От лишень була вона не жінкою, тобто не зовсім. Мала не більше шістнадцяти років, з великими темними очима і гладенькою шкірою кольору кави. Дівчина усміхалась, але не глузливо, і, коли чоловік з закривавленим обличчям поточився, підхопила його під руку.

– Обережно, любасику, – промовила вона. – Тобі треба заспокоїтися, перш ніж…

Той задер угору звислі поли своєї сорочки. Оздоблена перламутром рукоять пістолета – набагато меншого за той, що я був купив у крамниці спорттоварів Мехена, ледь не іграшкового – вдавилася в блідий товщ черева, що звисало поверх талії його габардинових слаксів без пояса. Зіпер в нього був наполовину розстебнутий, і я помітив боксерського типу труси з зображеннями гоночних машинок. Мені це запам’яталось. Він висмикнув пістолет, упер його дуло вуличній повії у здухвину й натиснув гачок. Пролунало неголосне ідіотське «пук», ніби звук одинокої петарди «дамський пальчик» [340]340
  Ladyfinger – крихітні петарди, кожна як сірник завбільшки, які зазвичай підривають цілими низками.


[Закрыть]всередині пустої бляшанки, не більше. Жінка закричала й, притискаючи руки до черева, осіла на тротуар.

– Ти стрелив у мене! – голос її прозвучав радше обурено, ніж болісно, але кров уже почала проступати їй крізь пальці. – Ти стреливу мене, ти, чмо засцяне, навіщо ти в мене стрелив?

Він не звернув на це уваги, лише рвонув навстіж двері «Троянди пустелі». Я так і стояв, де був застиг в момент, коли він вистрелив у цю гарну юну повію, почасти тому, що мене спаралізувало шоком, але головно, тому що все це трапилося за якусь пару секунд. Можливо, це забрало більше часу, ніж в Освальда на вбивство президента, але ненабагато більше.

– Цього ти бажаєш, Ліндо? – заволав він. – Якщо цього ти бажаєш, я подарую тобі те, чого ти бажаєш.

Він встромив дуло пістолета собі до вуха і натиснув гачок.

12

Я витяг складеного носовичка і делікатно приклав його до отвору на червоній сукні юної дівчини. Я не знав, чи дуже тяжко її поранено, але вона залишалася достатньо жвавою, щоби продукувати невпинний потік красномовних фраз, яких, либонь, навчилася від власної матері (а втім, хтозна). А коли один чоловік зі зростаючого натовпу підступив трішечки ближче, щоби краще бачити, вона гиркнула: «Перестань зирити мені під спідницю, ти, нахабний покидьку. За це мусиш платити».

– Цей куурви’ син, бі’олага, уже меер’віший мер’воо, – зауважив якийсь парубок, стоячи навколішки біля чоловіка, котрого були викинули з «Троянди пустелі». Почала верещати котрась з жінок.

Наближалися сирени поліцейських машин: теж верескливі. Я помітив іншу леді з числа тих, котрі звертались до мене перед тим, під час моєї прогулянки вздовж Грінвіл-авеню, рудоволосу, у штанах-капрі. Підізвав її, мотнувши головою. Вона торкнулася собі грудини жестом «хто, я?», і я кивнув: так, ви.

– Тримайте хустинку при рані, – сказав я їй. – Намагайтеся стримувати кровотечу. Я мушу йти.

Вона відреагувала на це легкою, розуміючою усмішкою.

– Не бажаєте залишатися через копів?

– Та ні, насправді. Я тут нікого не знаю. Просто проходив собі тут…

Рудоволоска уклякла на колінах біля стікаючої кров’ю дівчини, котра лежала на хіднику, клянучи все і всіх, і притискала вже просяклу хустинку.

– Золотце, та ми тут усі такі, перехожі.

13

Тієї ночі я не міг заснути. Починав відпливати, а потім бачив масне від поту, самовдоволене обличчя Рея Мак Джонсона, як він покладає двісті років рабства, мордувань та експлуатації на те, що колись якийсь підліток угледів моторне хазяйство свого батька. Я різко просинався, заспокоювався, відпливав… і бачив маленького чоловічка з розчепленою ширінькою, як він встромляє дуло приховуваного до того пістолета собі у вухо. «Цього ти бажаєш, Ліндо?»Один фінальний вибух роздратування перед вічним сном. А я знову прокинувся. Наступним там був чоловік у чорному седані, котрий кидає бензинову бомбу в переднє вікно мого будиночка в Сансет Пойнті: Едуардо Гутьєрес намагається здихатися свого янкі з Янкіленду. Чому? Бо він не любить програвати тисячі доларів, от і все. Для нього достатньо такої причини.

Врешті я здався і сів біля вікна, де на диво бадьористо торохтів готельний кондиціонер. У Мейні ці ночі вже мусять бути такими свіжими, що дерева вже починають набувати яскравих кольорів, але тут, у Далласі, й о пів на третю ночі ті самі сімдесят п’ять градусів. А ще вологість.

«Даллас, Деррі», – промовив я, дивлячись униз, у мовчазну траншею Комерс-стрит. Цегляний куб Книгосховища звідси не видно, але він поряд. Пішки дійти.

«Деррі, Даллас».

Обидві назви мали по два склади, що розламувалися по подвійних літерах, мов об коліно тріски для розпалу. Я не міг тут лишатися. Ще тридцять місяців у Великому Д мене геть зведуть з розуму. Скільки мине часу, поки я почну бачити графіті на кшталт СКОРО Я ВБ’Ю МОЮ МАТІР? Або помічу джу-джу Ісуса, що пливе за течією ріки Трініті [341]341
  Trinity (Трійця) – річка завдовжки 815 км, яка тече з півночі на південь Техасу, зокрема через міста Форт-Ворт і Даллас, впадаючи в Мексиканську затоку.


[Закрыть]? У Форт-Ворті, можливо, було б краще, але Форт-Ворт все одно занадто близько.

«А чому я мушу жити тут або там?»

Ця думка прийшла до мене щойно після 3:00 ранку, і то з ясністю одкровення. Я маю гарну машину – машину, в яку я натурально закохався, якщо сказати правду, – а в Центральному Техасі вдосталь добрих швидкісних доріг, чимало з них побудовані зовсім недавно. На початку двадцять першого століття вони, мабуть, будуть забиті автомобілями, але у 1960 році вони ледь не лячно пустельні. Обмеження швидкості існують, але на них не наполягають. У Техасі навіть копи з поліції штату вірять у заповідь «утопчи педаль в метал, і нехай собі реве».

Я міг би виїхати з-під задушливої тіні, яку я відчував над цим містом. Я міг би знайти містечко нехай менше, але й менш тривожне; місце, в якому не вчувається переповненість ненавистю й насиллям. При ясному світлі дня я міг би запевнити себе, що мені усе це привиділося, але не в передранковій покинутості. Жили, беззаперечно, й добрі люди у Далласі, тисячі й тисячі їх, переважна більшість, але було тут присутнє й те підспудне бриніння, що раз у раз проривалось назовні. Як то трапилося навпроти «Троянди пустелі».

«Я не думаю, щоб у Деррі погані часи бодай коли-небудь зовсім минулися». Так казала Беві-з-греблі, і я гадав, що це її судження рівноцінно слушне й для Далласа, навіть попри те, що його найпаскудніший день усе ще лежить за три роки попереду.

– Я регулярно наїжджатиму, – промовив я. – Джорджу потрібне тихе місце для роботи над його книгою, а оскільки книга про місто – про місто з привидами – він і справді мусить до такого наїжджати, хіба не так? Щоб збирати матеріал.

14

Наступного дня я вирушив з Далласа в південному напрямку по шосе № 77. Півтори години їзди привели мене до округу Денголм. На штатну дорогу № 109, що вела на захід, я повернув насамперед тому, що мені сподобався білборд перед роздоріжжям. На ньому було зображено героїчного молодого футболіста в золотому шоломі, чорній майці й золотих легінсах. ДЕНГОЛМСЬКІ ЛЕВИ – виголошував білборд. 3-РАЗОВІ ЧЕМПІОНИ РЕГІОНУ! ГОТОВІ ДО ЧЕМПІОНАТУ ШТАТУ 1960! «МИ МАЄМО ДЖИМ-ЕНЕРГІЮ!»

«Неважливо, що воно таке», – подумав я. Та звісно ж, у кожній середній школі маються власні секретні знаки й сигнали, це допомагає дітям відчувати себе втаємниченими.

Ще п’ять миль по 109-й дорозі, і я приїхав до містечка Джоді. Під цією назвою на щиті було позначено: НАС. 1280. ЛАСКАВО ПРОСИМО, ПРИБУЛЬЦЮ! На півдорозі по Головній-стрит я побачив ресторанчик із плакатом у вітрині, що повідомляв: НАЙКРАЩІ НА ВЕСЬ ТЕХАС ШЕЙКИ, СМАЖЕНА КАРТОПЛЯ ТА БУРГЕРИ! Заклад називався «Харчевня Ела».

Аякже.

Я припаркувався на вакантному скісному майданчику перед фасадом і зайшов досередини, де замовив собі «Вилоріг особливий» [342]342
  Pronghorn (вилоріг) – американська антилопа.


[Закрыть], який виявився подвійним чизбургером з соусом барбекю. До нього подавали смажену картоплю «Мескит» [343]343
  Mesquite – південноамериканський чагарник, ареал якого сягає засушливих південно-західних районів США, солодкаве борошно з його бобів додається до хліба, вина й інших харчів як ароматизатор.


[Закрыть]та шейк на солодовому молоці «Родео» (на вибір: ванільний, шоколадний або полуничний). Чизбургер виявився не таким добротним, як знаний мені раніше фетбургер, але непоганим, а картопля була саме такою, як я люблю: хрусткою, солоною й трішечки пересмаженою.

Хазяїна звали Елом Стівенсом, він був сухорлявим парубком середнього віку, зовсім не схожим на Ела Темплтона. Мав зачіску «рокабіллі», вуса «бандідо» з сивуватими пасмами, сильний техаський акцент, а на голові паперовий картуз, дженджуристо насунутий на одну брову. Коли я запитав у нього, чи є в місті Джоді житло в оренду, він розсміявся й відповів:

– На ваш вибір. Але якщо говорити про роботу, в нас тут аж ніяк не центр ді’ової активності. Здебільша ранчо навкруги, а ви, пардон за мою прямоту, анітрохи не скидаєтеся на каубоя.

– Я ним і не є, – підтвердив я. – Фактично я належу ближче до пишучого племені.

– Та ну вас! А що з вашого я міг читати?

– Нічого поки що. Я поки ще пробую себе. Маю написаним десь із півроману, і пара видавців виявили вже деякий інтерес. Шукаю тихе місце, де міг би закінчити роботу.

– Ну, в Джоді тихо, авжеж, – підкотив очі Ел. – Коли зайшлося про тишу, запевняю вас, ми на це могли б отримати патент. Тільки в п’ятничні вечори тут галас.

– Футбол?

– Йо-сер, все місто ходить. Як тільки перерва між таймами, всі ричать, як ті леви, а потім відриваються у Джим-речівках. На дві милі навкру’и чутно. Доволі кумедно буває.

– Хто такий Джим?

– Ла-Дью, квотербек [344]344
  Квотербек – лідер групи нападу в американському й канадському футболі.


[Закрыть]. У нас бувало кілька добрих команд, але ніколи досі не було квотербека, як Ла-Дью, в жодній команді з Денголма. А він же іще лише юніор. Люди вже го’орять про чемпіонат штату. Як на мене, це надто оптимістично поки, з усіма тими крупними школами на півночі, в Далласі, проте дещиця надії ніколи не завадить, так я вважаю.

– А крім футболу, як сама школа?

– Вона дійсно гарна. Багато людей спершу сумнівалися, коли дійшло до консолідації – я теж був у їх числі, – але справа виявилася доброю [345]345
  Консолідація – згромадження учнів колишніх маленьких сільських шкіл у великих міських школах – інтенсивно тривала в США у 1950—1960-х рр.


[Закрыть]. Цього року нагромаа’или більше семи соот’нь дітей. Дея’их везуть автобусом понад годину чи й довше, але вони, здається, не проти. Маа’уть, так їм менше доводиться робити роботи вдома. Ваша книга про старшокласників? Типу «Джунглів чорної дошки» [346]346
  «Blackboard Jungle» (1954) – роман Айвена Гантера (один із псевдонімів Сальваторе Ломбіно), написаний ним з досвіду 17 днів його роботи викладачем у профтехучилищі в Бронксі, «жорсткому» районі Нью-Йорка; особливо популярним був знятий за романом однойменний фільм (1955).


[Закрыть]? Бо в нас тут нема нія’их банд, ані всякого такого різного. Тут у нас діти ще пам’ятають, що воно за таке, гарне поводження.

– І зблизька нічого такого. Я маю деякі заощадження, але був би не проти приробітку на підміні. Не можу писати й викладати на повний графік.

– Звісно, що ні, – шанобливо кивнув він.

– Диплом маю оклахомський, проте… – я знизав плечима, ніби говорячи, що Оклахома, звичайно, не дотягує до ліги Техасу, але кожна людина має право на надію.

– Ну, то ви мусите побалакати з Діком Сімонсом. Він директор. Увечері приходить маайже що’ня. Жінка в нього померла пару років тому.

– Печально про це чути, – сказав я.

– Ми тут усі печалувалися. Він добрий чоловік. Та як і більшість людей в цих краях, містере…

– Емберсон. Джордж Емберсон.

– Отож, Джордже, в нас тут дрімотно здебільшого, крім п’ятниць, але, мо’, вам до того баай’уже. Може, ви навіть призвичаїтеся ричати по-лев’ячому в перервах між таймами.

– Можливо, й так, – погодився я.

– Повертайтеся сюди близько шостої. У цей час зазвичай приходить Дік. – Він поклав долоні на шинквас і прихилився ближче. – Хочете підказку?

– Звісно.

– Він, напевне, буде зі своєю пані-подругою. Місіс Коркоран, бібліотекаркою зі школи. Він типу женихається до неї з минулого Різдва чи десь відтоді. Я чув таке, ніби насправдісаме Мімі Коркоран керує Денголмською консолідованою школою, бо вона керує ним. Якщо ви справите на неї враження, я певен – дяка долі й ви у школі.

– Я матиму це на увазі, – сказав я.

15

Після тижнів нашукування житла в Далласі до мого невода потрапило одне-єдине підходяще, яким, як виявилося, володіє людина, квартирантом якої мені ставати не схотілося. У Джоді мені вистачило трьох годин, щоби знайти гарного вигляду місце. Не квартиру, а добре доглянутий котедж з п’яти невеличких прохідних кімнат, з двома дверима на його протилежних кінцях. Дім було виставлено на продаж, як сказав мені агент з нерухомості, але пара, що ним володіє, радо віддасть дім в оренду правильному наймачеві. Розкидистий в’яз притіняв заднє подвір’я, там був гараж для «Санлайнера»… і функціонувало центральне кондиціювання повітря. За таких вигод орендна плата була цілком прийнятною.

Фреді Квінлен, так звали агента. Він виявляв до мене цікавість – гадаю, мейнський номер на моїй машині вразив його, як щось екзотичне, – але без зайвої надмірності. А що було найкраще, це те, що я відчув, що вийшов з-під тієї тіні, яка висіла наді мною в Далласі, в Деррі і в Сансет Пойнті, де моя орендована нерухомість тепер перетворилася на попелище.

– Ну то? – запитав Квінлен. – Що ви думаєте?

– Мені подобається, але я не можу сказати вам ні «так», ні «ні» сьогодні. Спершу я мушу побачитися з одним колегою. Припускаю, що завтра ваш офіс не працюватиме, чи не так?

– Ані-сер, я працюватиму. У суботу в мене відкрито до полудня. Потім я йду додому й дивлюся по телевізору матч тижня. Виглядає на те, що цього року буде пекельна серія.

– Так, – погодився я. – Безперечно.

Квінлен простягнув мені руку.

– Приємно було з вами познайомитися, містере Емберсон. Я певен, вам сподобається в Джоді. Ми, тутешні, люди хороші. Сподіваюся, все буде якнайкраще.

Я потис його руку:

– Я теж.

Як той казав, трішки надії не завадять нікому.

16

Того вечора я повернувся до харчевні Ела й відрекомендувався директору Денголмської консолідованої школи та його пані-подрузі, бібліотекарці. Вони запросили мене приєднатись до них.

Дік Сімонс був високим, лисим, за шістдесят. Мімі Коркоран в окулярах і засмагла. Сині очі за її біфокальними скельцями гостро оглядали мене в пошуках підказок. Ходила вона з ціпком, орудуючи ним з безтурботною (ледь не фривольною) спритністю давнього користувача. На них обох були, що мені здалося забавним, вимпели Денголма і золоті значки-ґудзі з написом МИ МАЄМО ДЖИМ-ЕНЕРГІЮ! В Техасі починався вечір п’ятниці.

Сімонс розпитував у мене, чи сподобалося мені місто Джоді (дуже), скільки часу я провів у Далласі (з серпня) та чи люблю я шкільний футбол (так, дійсно). Найближче, де він підібрався до чогось суттєвого, було питання, чи я впевнений у власній здатності схилити дітей до «поводження». Бо, як він сказав, чимало підмінних вчителів мають з цим проблеми.

– Такі молоді вчителі відсилають їх до нас в кабінет, ніби ми не маємо іншої роботи, – сказав він і взявся жувати свій гамбургер «Вилоріг».

– Соус, Діку, – зауважила Мімі, і він слухняно втер собі кутик рота серветкою з диспенсера.

Вона тим часом продовжувала вивчати мене: спортивний піджак, краватка, стрижка. Туфлі вона добре роздивилася, ще коли я наближався до їхнього столика.

– Ви маєте рекомендації, містере Емберсон?

– Так, мем, я трохи працював на підміні в окрузі Сарасота.

– А в Мейні?

– Там небагато, натомість я три роки викладав у Вісконсині на регулярній основі, перед тим як покинути постійну роботу, щоб присвятити весь час написанню книги. Чи майже весь час, наскільки це дозволить мій фінансовий стан.

Я маврекомендацію зі школи Св. Вінсента в Медісоні [347]347
  Madison – столиця штату Вісконсин.


[Закрыть]. Гарну рекомендацію; я сам її написав. Звісно, якби хтось здумав її перевірити, мені гаплик. Дік Сімонс цього не робитиме, а от гостроока Мімі з обвітреною шкірою ковбоя цілком на таке здатна.

– А про що ваш роман?

Тут мені теж міг настати гаплик, проте я вирішив бути чесним. Чесним, наскільки це можливо, тобто зважаючи на мої своєрідні обставини.

– Серія вбивств і той вплив, що вони його спричиняють на ту громаду, де відбуваються.

– О, Боже правий, – проказав Дік.

Вона поплескала його по зап’ястку: «Тихіше, продовжуйте, містере Емберсон».

– Спочатку дія в мене відбувалася у вигаданому містечку в штаті Мейн, я назвав його Досон, але потім я вирішив, що реалістичності додасть, якщо я перенесу дію до реальногоміста. І більшого. Я думав спочатку про Тампу, але це місто не годиться в деяких аспектах.

Вона відкинула Тампу помахом руки.

– Занадто акварельно. Надто багато туристів. Ви шукали щось більш забобонне, я підозрюю.

Вельми кмітлива пані. Вона знала про мою книжку більше, ніж я сам.

– Саме так. Тому я зупинився на Далласі. Гадаю, це підходяще місто, хоча…

– Хоча жити там вам не схотілося?

– Власне так.

– Розумію, – вона почала колупатися у своїй смаженій у фритюрі рибі. Дік дивився на неї лагідними очима стятої голови. Чого б він не прагнув, скерувавши свій галоп на прикінцеве скаковище життя, схоже, все з того малося в цій жінці. Не так воно й дивно; кожен когось колись покохає, як мудро про це співає Дін Мартін [348]348
  «Кожен когось кохає час від часу» (1964) – пісня співака й кіноактора Діна Мартіна (справжнє ім’я Діно Крокетті, 1917–1995).


[Закрыть]. Щоправда, станеться це лише за кілька років. – А коли ви не пишете, що ви самі любите читати, містере Емберсон?

– О, майже будь-що.

– Ви читали «Ловця в житі»?

«Ого-го», – подумав я.

– Так, мем.

Вона поглянула трохи роздратовано.

– Звіть мене Мімі. Навіть діти звуть мене Мімі, хоча я наполягаю, щоби заради пристойності вони додавали перед цим «міз». І яка ваша думка щодо cri de coeur [349]349
  Крик душі ( фр.).


[Закрыть]містера Селінджера?

Збрехати чи сказати правду? Але вибір здавався несерйозним. Ця жінка вміла розпізнати брехню та само легко, як я міг… ну… скажімо, прочитати напис ІМПІЧМЕНТ ЕРЛУ ВОРРЕНУ на білборді.

– Я гадаю, там багато розказується про те, якими паршивими були п’ятдесяті і якими гарними можуть стати шістдесяті. Якщо американські Голдени Колфілди не згайнують свого гніву, тобто. І своєї відваги.

– Гм-гм, – Мімі завзято рилася у своїй рибі, але я не помітив, щоби вона з’їла бодай шматочок. Не дивно, що ця жінка виглядає так, що хоч нитку чіпляй їй ззаду до сукні і запускай її в небо повітряною змією. – А як ви вважаєте, чи місце цій книзі в шкільній бібліотеці?

Я зітхнув, думаючи про те, як мені хороше було б жити і працювати підмінним викладачем у містечку Джоді, штат Техас.

– Фактично, мем… Мімі… так. Хоча також вважаю, що видавати її варто тільки деяким учням, і то винятково на розсуд бібліотекаря.

– Бібліотекаря? Не батьків?

– Ні, мем. То слизька доріжка.

Мімі Коркоран спалахнула широкою усмішкою й обернулася до свого кавалера.

– Діку, цьому парубку не місце в підмінному списку. Він мусить працювати в штаті, по повному графіку.

– Мімі…

– Знаю, нема на факультеті англійської вільних вакансій. Але якщо він у нас затримається, можливо зможе заступити на звільнене місце, коли той ідіот Філ Бейтмен вийде на пенсію.

– Мімз, це надто нестримано.

– Так, – погодилась вона, явно мені підморгнувши. – А також правдиво. Пошліть Діку ваші рекомендації з Флориди, містере Емберсон. Він погодиться. А втім, краще принесіть йому їх особисто на початку тижня. Навчальний рік розпочався. Нема сенсу втрачати час.

– Звіть мене Джорджем, – сказав я.

– Так, дійсно, – сказала вона. Вона відсунула від себе тарілку. – Діку, це ж якийсь жах. Чому ми тут їмо?

– Бо мені подобаються бургери, а тобі Елова полунична плачинда.

– О, так, – погодилася вона. – Полунична плачинда. Нічого сказати, я готова. Містере Емберсон, ви зможете залишитися на футбольний матч?

– Не сьогодні, – відповів я. – Мушу повернутись до Далласа. Можливо, на матч наступної п’ятниці. Якщо ви вирішите, що я вам знадоблюся.

– Якщо Мімі вас вподобала, значить, ви подобаєтеся й мені, – сказав Дік Сімонс. – День щотижня я вам не гарантую, але в деякі тижні буде по два, а то навіть і по три дні. Таким чином все зрівняється.

– Не сумніваюсь.

– Боюся, платня за підміну невелика…

– Я знаю, сер. Я шукаю способу лише доповнення мого бюджету.

– Тієї книжки, «Ловця», ніколи не буде в шкільній бібліотеці, – промовив Дік, скоса кидаючи сумний погляд на свою коханку, котра на це випнула губи. – Шкільна рада не дозволить. Мімі це знає. – І він знов уп’явся зубами і свій «Вилоріг».

– Часи змінюються, – проказала Мімі, спершу показуючи на диспенсер, а потім на кутик його рота. – Діку. Соус.

17

Наступного тижня я зробив помилку. Мав би розуміти: знову закладатися по-великому – це останнє, що я мусив впустити собі в голову після того, що зі мною трапилося. Ви скажете, що я мусив би краще стерегтися.

Я усвідомлювавризик, але мене непокоїли гроші. До Техасу я прибув з менш ніж шістнадцятьма тисячами доларів. Дещо з того було залишками заощаджень Ела, але більша частина – результатом двох дуже великих виграшів у Деррі і в Тампі. Однак проживання впродовж семи з чимось тижнів в «Адольфусі» з’їло понад тисячу; облаштування в новому місті легко зжере ще чотири чи п’ять сотень. Якщо навіть не враховувати їжу, оренду, плату за електрику й інші послуги, мені потрібно набагато більше одягу – і то кращого, – якщо я збираюся мати респектабельний вигляд перед шкільним класом. У Джоді мені доведеться базуватися два з половиною роки, перш ніж я завершу свою справу з Лі Гарві Освальдом. Чотирнадцять з лишком тисяч доларів не покриють цього строку. Зарплатня підмінного вчителя? П’ятнадцять доларів п’ятнадцять центів за день. Ї-го-го.

Окей, можливо, я й протягнув би на чотирнадцять тисяч, плюс на додаток тридцять, а подеколи й п’ятдесят баксів на місяць. Але для цього я мушу залишатися здоровим, не потрапити ні до якої аварії, а хіба на таке можна закластися. Минуле ще й хитре, окрім того, що опірне. Воно дає відсіч. Авжеж, можливо, в цьому також був присутній елемент захланності. Якщо так, то не через надто велику любов до грошей, а радше від тієї п’янкої упевненості, що я можу в будь-який час, коли мені заманеться, побити зазвичай непереможну букмекерську контору.

Це тепер я думаю: «Якби ж то Ел так само ретельно був дослідив фондовий ринок, як він це зробив щодо переможців у футбольних матчах і кінських перегонах…»

Але він цього не зробив.

Це тепер я думаю: «Якби ж то Фреді Квінлен не зауважив, що Світова серія, схоже, буде пекельна…»

Але він це зробив.

І я знову поїхав на Грінвіл-авеню.

Переконував себе, що всі ті грачі в солом’яних капелюхах, що товчуться біля щита «Фінансове забезпечення. Довіра наше гасло», закладатимуться на серію і дехто з них ставитиме доволі серйозні суми готівки. Я переконував себе, що буду одним з багатьох, тож середнього розміру ставка від якогось містера Джорджа Емберсона – котрий сказав, що мешкає тут, у Далласі, на Блеквел-стрит, у гарненькому, переробленому з колишнього гаража дуплексі – не приверне нічиєї уваги. Чорт, я переконував себе, що хлопці, котрі керують «Фінансовим забезпеченням», либонь, з якимсь-там сеньйором Едуардо Гутьєресом з Тампи не можуть знатися від часів Адама. Чи Ноєвого сина Хама, як на те пішлося.

О, я переконував себе багато в чому, і все те уварювалося до одних і тих самих думок: оборудка абсолютно безпечна, і це абсолютно розумно – хотіти ще грошей, попри те, що на прожиття я зараз маю їх достатньо. Йолоп. Але дурість одна з двох речей, які ми найясніше бачимо в ретроспективі. Інша – це втрачені шанси.

18

Двадцять восьмого вересня, за тиждень до конкретної дати початку серії, я увійшов до «Фінансового забезпечення» і (після деяких хитань-вагань) поставив шість сотень на те, що «Пітсбурзькі Пірати» у сімці поб’ють «Янкі». При тім погодившись на коефіцієнт два до одного, що було нахабством, зважаючи на те, в якому дикому фаворі перебували «Янкі». Наступного дня після того, як Білл Мазероскі [350]350
  «Pittsburgh Pirates» – команда з міста Пітсбург, Пенсільванія; Bill Mazeroski (нар. 1936 р.) – гравець «Піратів» (1956–1972), уперше в історії Світової серії завершив чемпіонат-1960 пробіжкою по всіх базах.


[Закрыть]вчинив свою безпрецедентну «домашню пробіжку», буквально печаткою завіривши перемогу «Піратчиків», я поїхав у Даллас, на Грінвіл-авеню. Гадаю, якби у «Фінансовому забезпеченні» було закрито, я зразу б розвернувся і поїхав назаддо Джоді… чи це я просто тепер так себе виправдовую. Достоту не відаю.

А що відаю, так це те, що перед дверима вже стояла черга з тих, хто прийшов по свої виграші, і я приєднався до них. Ця група людей була втіленою мрією Мартіна Лютера Кінга [351]351
  Martin Luther King (1929–1968) – християнський проповідник, лідер руху чорних американців за рівні громадянські права, ідеолог ненасильницької тактики; був застрелений білим расистом.


[Закрыть]: п’ятдесят відсотків чорних, п’ятдесят відсотків білих, сто відсотків щасливих. Більшість виходили з контори всього з кількома п’ятірками, ну, хтось хіба з парою-трійкою десяток, але я також примітив декотрих, що рахували сотенні банкноти. Озброєний грабіжник, який взяв би того дня собі за ціль «Фінансове забезпечення», міг дійсно добре поживитися.

На грошах сидів кремезний парубок у зеленому козирку. Він поставив мені стандартне перше запитання («Ви часом не коп? Якщо так, мусите показати мені ваше посвідчення особи»), а почувши від мене заперечну відповідь, спитав у мене ім’я, для перевірки поглянувши на мою водійську ліцензію. Та була новесенькою, я отримав її рекомендованим листом лише тиждень тому; оце нарешті й техаський документ додався до моєї колекції. Не забуваючи про обережність, свою адресу в Джоді я прикривав великим пальцем.

Він мені виплатив мої дванадцять сотень. Я запхав гроші до кишені і швидко вирушив до машини. Вже їдучи по шосе № 77, коли Даллас залишився за спиною, а Джоді з кожним обертом коліс ставало все ближчим, лише тоді я розслабився.

Який-бо я дурник.

19

Ми вкотре зробимо стрибок вперед у часі (оповіді також мають кролячі нори, якщо ви завдасте собі клопоту про це трішки поміркувати), але спершу я мушу розповісти ще про дещо з шістдесятого.

Форт-Ворт. Шістнадцяте листопада 1960 року. Минуло лиш трохи більше тижня, як Кеннеді обрали президентом. Ріг Болінджер-стрит і Західної сьомої. День прохолодний, похмурий. Машини пихкають білими вихлопами. Оглядач погоди на радіо КЛІФ («тільки хіти всіх часів») [352]352
  KLIF – базована в Далласі середньохвильова радіостанція музично-розмовного формату, яка у 1950—1960-х рр. мала найбільший рейтинг у США, що підупав тільки після поширення у 1970-х станцій ФМ-діапазону.


[Закрыть]пророкує дощ, який може перейти в снігову сльоту, тож будьте обережними на дорогах, всі ви наші, рокери-енд-ролери.

Я кутаюся в ранчерську куртку з сириці і притискаю до вух клапани фетрової шапки. Я сиджу на лаві перед фасадом Техаської асоціації скотарів, дивлюся в бік Західної сьомої вулиці. Я тут уже майже годину, хоча не очікував, що цей молодик так надовго затримається в гостях у своєї матері; судячи з Елових нотаток, всі три її сини завжди намагаються відкараскатися від неї якомога швидше. Я тільки сподівався, що вона вийде з багатоквартирного будинку, в якому живе, разом із ним. Вона тільки недавно повернулася сюди після кількох місяців перебування у Вейко [353]353
  Waco – місто (98 тис. мешканців у 1960 р.) на півдорозі між Далласом та Остіном.


[Закрыть], де працювала компаньйонкою в домах якихось леді.

Моє терпіння було винагороджено. Двері «Апартаментів Ротарі» [354]354
  Дешеве житло, яке фінансується міжнародним фондом Ротарі Клубу.


[Закрыть]прочинилися, і звідти вийшов сухорлявий чоловік, у якому вгадувалася віддалена схожість з Лі Гарві Освальдом. Він притримав двері для жінки у картатому півпальті й масивних черевиках на низьких підборах. Вона сягала йому лише по плече, але будову тіла мала солідну. Лице помережане передчасними зморшками, сивіюче волосся туго стягнуте на потилицю. На голові червона хустина. Помада відповідного тону окреслювала маленький рот, що надавав їй невдоволеного, сварливого вигляду – рот жінки, котра впевнена, що весь світ проти неї, і має тому достатньо свідчень, зібраних нею за багато років. Старший брат Лі Освальда швидко вирушив бетонною доріжкою. Жінка поспішливо метнулася слідом, вхопивши його ззаду за пальто. Вже на хіднику він обернувся до неї. Схоже, вони сварилися, але говорила здебільшого жінка. Махала пальцем йому перед обличчям. Мені ніяк було дізнатися, за що вона його лаяла; я обачливо розташувався відтіль за півтора квартала. Далі, як я й очікував, він рушив у бік перехрестя Західної сьомої й Самміт-авеню. Приїхав він сюди автобусом, а там розташовувалася найближча зупинка.

Жінка якусь мить залишалася на місці, ніби в нерішучості. «Вперед, Мамо, – подумав я, – ти ж не збираєшся дозволити йому так легко вислизнути, чи не так? Він же віддалився всього на півквартала. Лі довелося дістатися аж до Росії, щоби втекти від цього вимахуючого пальця».

Вона рушила слідом за ним, а наблизившись до перехрестя, підвищила голос, і я її ясно почув: « Стій, Роберте, не біжи так швидко, я ще з тобою не закінчила!»

Він озирнувся через плече, але ходи не сповільнив. Наздогнала вона його вже на автобусній зупинці і смикала за рукав, поки він не подивився на неї. Палець відновив свої маятникові коливання. Я виловлював окремі фрази: «тиобіцяв »і «все віддала тобі»та ще, здається , «хто ти такий, щоб мене судити».Я не міг бачити обличчя Освальда, бо він стояв до мене спиною, але промовистими були його понурені плечі. Я сумнівався, щоби це вперше Матуся переслідувала його по вулиці, безперервно белькочучи, не звертаючи уваги на глядачів. Вона розпластала долоню над полицею своїх грудей, ох, той одвічний материнський жест, що промовляє: «Одумайся врешті, ти, невдячне дитя».

Освальд поліз собі до кишені, дістав гаманець і подав їй якусь банкноту. Вона, не дивлячись, упхнула її до сумочки і вирушила назад до «Апартаментів Ротарі». Але потім про щось ще згадала і знову повернулась до нього. Я ясно її почув. Підвищений до крику пронизливий голос, покриваючи ті п’ятнадцять-двадцять ярдів, що пролягали між ними, звучав, як нігтями по грифельній дошці.

– І подзвони мені, якщо дізнаєшся щось про Лі, чуєш? Я все ще на спареній лінії, кращого дозволити собі не можу, поки не знайду кращу роботу, а та жінка, та Сайкс, що піді мною, висить весь часна телефоні, я їй уже говорила, я її ганила, «місіс Сайкс», сказала їй я…

Повз неї пройшов якийсь чоловік. Усміхаючись, демонстративно заклавши собі палець до вуха. Якщо Матінка це й помітила, то не звернула уваги. Звичайно, вона не звертала уваги й на гримасу зніяковіння на обличчі її сина.

– «Місіс Сайкс, – сказала я, – ви не єдина, кому потрібен телефон, тож я буду вам вдячна, якщо ваші розмови стануть коротшими. А якщо ви не зробите цього з власної волі, я можу подзвонити представникові телефонної компанії, щоби вас примусили». Ось що я їй сказала. То ти подзвониш мені, Робе? Ти ж знаєш, я хочу знати, як там Лі.