Текст книги "11/22/63 "

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 54 страниц)

Марина, усміхнена, заговорила до свого чоловіка, і він обернувся. Шкіру він мав дуже світлу, ту, що є прокляттям усіх запальних осіб, тому, коли Лі обернувся, його перекривлене злістю лице вже горіло, червоність заходила аж у глиб рідіючого волосся на голові. Він почав кричати на Марину, тикаючи пальцем у холодильник (дверцята так і залишались відчиненими, дихаючи парою). Вона відвернулася знову йти до дитячої спальні. Він ухопив дружину за плече, різко крутнув до себе і почав трясти. Голова її захилиталася вперед-назад.

Я не бажав цього бачити, і не було причини, через яку б я мусив; це нічого не додавало до того, що мені необхідно було знати. Він був сварливим колотником, так, але вона мусила пережити його і, фактично, це вже було більше за те, на що могли сподіватися Джон Ф. Кеннеді… або офіцер Тіппіт. Ні-ні, не було мені ніякої потреби дивитися. Але подеколи просто неможливо відвести погляд.

Вони лаялися, закидаючи одне одного аргументами, певна річ, Марина намагалася йому пояснити, що вона не знає,як їх знайшла Маргарита, і що вона не мала змоги завадити «мамочці» увійти в дім. Ну й звісно, Лі врешті-решт ударив її по обличчю, бо власну матінку вдарити він не смів. Навіть якби вона опинилася поряд, він був неспроможний бодай замахнутись на неї.

Марина скрикнула. Він відпустив її. Вона розхвильовано почала щось казати, простягнувши до нього руки. Він хотів вхопити її, але Марина ляснула по його руці. Потім вона здійняла руки до стелі, впустила їх, вийшла надвір. Лі рушив було за нею, потім передумав. Брати поставили на ґанку пару старих розхитаних садових стільців. Марина зіщулилася на одному з них. Під лівим оком у неї виднілася подряпина, і щока вже почала напухати. Вона втупилася поглядом вдалину, через вулицю. Мене прохромило винуватою боязню, хоча світло в моїй вітальні не горіло і я знав, що мене вона не побачить. Я там як застиг, так і залишався стояти, проте з біноклем, немов приклеєним до обличчя.

Лі сів за кухонний стіл і вперся лобом собі в долоні. Так він і сидів якийсь час, а потім, щось почувши, пішов до меншої спальні. Вийшов звідти з Джун на руках і почав носити її по вітальні, гладячи донечці спинку, заспокоюючи. Марина зайшла в дім. Джун побачила маму й потягнулася до неї пухкенькими ручками. Марина підійшла, і Лі передав їй дитину. А тоді, Марина ще не встигла відійти, він її обняв. Вона якусь мить постояла мовчки в його обіймах, а потім пересунула дитину на згин ліктя, щоб і собі обняти чоловіка однією рукою. Він зарився губами в її волосся, і я був цілком певен, що саме він зараз їй проказує: російські слова вибачення. Я щодо цього не сумнівався. І наступного разу він також вибачатиметься. Й іншого наступного разу також.

Марина понесла Джун назад до кімнати, яка була колись спальнею Розетти. Лі постояв якийсь час на місці, потім пішов до холодильника, щось з нього витяг і почав їсти.

7

Під вечір наступного дня, якраз коли Лі з Мариною сідали вечеряти (Джун лежала на підлозі вітальні, сукаючи ніжками по ковдрі), Маргарита засапано підпливла від автобусної зупинки на Вінскот-роуд. Цього разу на ній були сині слакси, явно недоречні, зважаючи на вельми значні розміри її заду. Несла вона велику полотняну торбу. Звідти стирчав вершечок дитячого іграшкового будиночка з червоної пластмаси. Вона зійшла на ґанок (знову спритно переступивши через хитку сходинку) і без стуку промаршувала в дім.

Я намагався побороти спокусу дістати свій ненаправлений мікрофон – чергова сцена, свідком якої я не мав потреби ставати – і програв цю борню. Нема нічого захопливішого за сімейний скандал, здається, так писав Лев Толстой. А може, Джонатан Франзен [518]518
  Jonathan Franzen (нар. 1959 р.) – прозаїк, чий третій роман у жанрі сімейної драми «Покарання» («The Corrections», 2001) був добре сприйнятий читачами та критиками й отримав низку літературних премій.


[Закрыть]? На той час, коли я його дістав, підключив і націлив крізь своє відчинене вікно на відчинене вікно навпроти, сварка там уже гула повним ходом.

– …хотів, аби ти знала, де ми були, я б, чорти забирай, про це тобі розповів!

– Вейда мені розповіла, вона гарна дівчина, – промовила Маргарита безтурботно. Гнів Лі обмивав її, мов легкий літній дощик. Вона вивантажувала на кухонний стіл різномасті тарілки зі швидкістю шулера, що здає карти для гри в очко. Марина дивилася на неї з відвертим зачудуванням. Іграшковий будиночок вже стояв долі, поряд з ковдрою Джун. Джун його ігнорувала, сукаючи ніжками. Звісно, що ігнорувала. Що інше може робити чотиримісячна дитина з іграшковим будиночком?

– Ма, краще б ти нас залишила в спокої! Ти мусиш перестати щось приноситинам! Я сам можу подбати про свою сім’ю!

Марина теж додала свої пару центів:

– Мамочька, Лі каже ні.

Маргарита весело розсміялася.

– «Лі каже ні, Лі каже ні». Милочко моя, Лі завшекаже ні, цей мій малюк так робить усе своє життя, і це ніколи не має ані найменшого значення. Мама про нього піклується. – Вона вщипнула сина за щоку, як ото матері буває щипають шестирічне дитя, коли воно зробило щось негоже, але невідпорно забавне. Якби таке собі дозволила Марина, я певен, Лі дав би їй по голові.

Тим часом на лису подобизну галявини принесло дівчаток-стрибунок. Вони спостерігали за скандалом не менш захоплено, аніж міщани зі стоячих місць у «Глобусі» за перипетіями найновішої постановки Шекспіра. От лишень у п’єсі, яку дивилися ми, верх взяти мала сварлива мегера.

– Що вона приготувала тобі на вечерю, милий? А чи воно хоч трохи смачне?

– Ми їмо тушковане м’ясо. Жаркоє. Один наш знайомий, Грегорі, прислав кілька купонів на отоварення в «Шоп-Райті» [519]519
  «ShopRite» – заснована 1946 року мережа кооперативних супермаркетів.


[Закрыть]. – Лі заходився жувати. Маргарита чекала. – Хочеш скуштувати, ма?

–  Жаркоє, окей, мамочька, – промовила Марина з очікувальною посмішкою.

– Ні, я не можу їсти нічого подібного, – відповіла Маргарита.

– Чорт, ма, ти ж навіть не знаєш, що воно за таке!

Та їй це було, наче він і голосу не подавав.

– У мене від такого розстроїться шлунок. Крім того, я не бажаю їхати автобусом після восьмої. Там повно п’яндилиг після восьмої. Лі, миленький, тобі треба полагодити ту сходинку, поки хтось не зламав собі ногу.

Він щось пробурмотів, але увага Маргарити вже переключилася на інше. Кинувшись, мов той яструб на польову мишку, вона вхопила Джун. Крізь бінокль переляканий вираз обличчя в дівчинки читався безпомилково.

– Як ти сьогодні, моя мацюпунечко, моя КРАСУНЕЧКО? Як ти, моя ДОРОГЕНЬКА? Як ти, моя ДЄВУШКА?

Її маленька дєвушка, налякана всмерть, почала верещати на всю силу своїх легенів.

Лі зробив порух забрати дитину, червоні губи Маргарити відтягнулись назад в гримасі, яку хтось і міг би сприйняти за посмішку, але тільки з благодійності. Мені вона здалася радше оскалом. Її синові, мабуть, також, бо він зробив крок назад. Марина, закусивши губу, дивилася на це розширеними, наляканими очима.

–  Ууууу, Джуні! Джуні-Муні-СПУУУУНІ!

Маргарита широкими кроками заходила туди-сюди по обстріпаному килиму, ігноруючи дедалі голосніші квиління Джун так само, як вона ігнорувала гнів Лі. Чи, може, вона й справді живитьсятим дитячим плачем? Для мене це виглядало саме так. Минуло трохи часу, і Марина вже не змогла цього далі терпіти. Вона підхопилася і рушила до Маргарити, котра на всіх парах рушила від неї, притискаючи немовля собі до грудей. Навіть по інший бік вулиці я міг собі уявити стукіт її незграбних білих черевиків: блак-блок-блак. Марина за нею. Маргарита, певне, відчувши, що вже досягла бажаного, віддала їй дитину. Показавши спершу на Лі, вона заговорила до Марини своїм гучним інструкторським голосом:

–  Він поправився… поки ви жили в мене… бо я йому готувала… все, що він ЛЮБИТЬ… а зараз він ТАКИЙ… ЗБІСА… ХУДИЙ!

Марина дивилася на неї понад голівкою доні своїми широко розплющеними гарними очима. Маргарита нахилила голову в бік Марини й підкотила очі собі під лоба чи то від незадоволення, чи то у відвертій зневазі. Світло ввімкнутої Похилої Пізанської Лампи сковзнуло по лінзах Маргаритиних котячих окулярів.

– ГОТУЙ ЙОМУ… ТЕ, ЩО ВІН МУСИТЬ ЇСТИ… НІЯКОЇ… СМЕТАНИ! НІЯКИХ… ЙОГРУТІВ! ВІН… СТРАШЕННО… ХУДИЙ!

– «Худий», – повторила Марина з сумнівом. У безпеці материнських обіймів скиглення Джун стишилося до сльозливих схлипів.

– Саме так! – сказала Маргарита. І вихром обернулась до Лі. – Полагодь ту сходинку!

А тоді вже вона пішла, затримавшись лише, щоб голосно цмокнути в голівку свою онучку. Ідучи на автобусну зупинку, вона усміхалась. Помолоділа на вигляд.

8

Вранці наступного дня після того, коли Маргарита принесла Джун іграшковий будиночок, я прокинувся о шостій. Підійшов до затулених штор і позирнув крізь шпарину, навіть не усвідомлюючи своїх дій – шпигунське підглядання за домом навпроти перетворилося на звичку. На одному з надвірних стільців сиділа Марина й курила сигарету. Рожева піжама зі штучного шовку на ній була явно завеликого розміру. Під оком в неї красувався свіжий синець, а на піжамній сорочці помітні були плями крові. Курила вона повільно, затягувалася глибоко і дивилася в нікуди.

Через деякий час вона повернулася до будинку і зробила сніданок. Невдовзі вийшов Лі і з’їв приготовлене. На дружину він не дивився. Він читав книгу.

9

«Один наш знайомий, Грегорі, прислав кілька купонів на отоварення в „Шоп-Райті“», – сказав Лі своїй матері, чи то пояснюючи наявність м’яса, чи, можливо, просто інформуючи її, що вони з Мариною не самотні тут, у Форт-Ворті, а мають деяких друзів. Схоже, Мамочка не звернула на це уваги, натомість увагу на ці слова звернув я. Пітер Грегорі був першою ланкою в тому ланцюгу, який приведе на Мерседес-стрит Джорджа де Мореншильда.

Як і Мореншильд, Грегорі був російським емігрантом, він також працював у нафтовому бізнесі. Походив він з Сибіру і один вечір на тиждень викладав російську мову в міській бібліотеці Форт-Ворта. Про це дізнався Лі й подзвонив туди, попросивши про зустріч, щоб дізнатися, чи не знайдеться там і для нього якоїсь перекладацької роботи. Грегорі задав йому тести з російської мови, результати яких назвав «задовільними». Що насправді зацікавило Грегорі – що цікавило геть усіхемігрантів, як про це міг здогадуватися Лі, – це колишня Марина Прусакова, молода жінка з Мінська, якій вдалося вислизнути з пазурів російського ведмедя, щоб опинитися не в кращих пазурах американського вахлака.

Лі не отримав тієї роботи; натомість Грегорі найняв Марину, щоб вона давала уроки російської його синові Полу. Освальди відчайдушно потребували додаткових грошей. А ще таким чином також створювались підстави для Лі почуватись ображеним. Вона двічі на тиждень навчала дитину багатія, тоді як він був змушений монтувати сітчасті двері.

Того ж ранку, коли я спостерігав за Мариною, як вона курить на ґанку, в новісінькому «Б’юїку» туди приїхав Пол Грегорі, миловидний чоловік приблизно одного з Мариною віку. Він постукав, і Марина – у важкому макіяжі, який нагадав мені Боббі Джилл, – відчинила двері. Може, з огляду на ревнивість Лі, можливо, завдяки завченим ще вдома правилам пристойності, урок з ним вона провела там же, на ґанку. Урок тривав майже годину. Між ними на своїй ковдрі лежала Джун і, коли вона починала плакати, вони по черзі брали її на руки. Таке це було миле, безхитрісне видовище, хоча навряд щоб воно сподобалось Лі.

Близько полудня під’їхав і зупинився позаду «Б’юїка» батько Пола. З ним приїхали двоє чоловіків і дві жінки. Привезли харчі. Грегорі-старший обняв сина, потім поцілував Марину в щоку (в ту, що не напухла). Розпочалася жвава балачка, і все російською. Молодший Грегорі загубився, але знайшлася Марина: вона засяяла, як неонова вивіска. Запросила гостей до хати. Невдовзі вони вже сиділи у вітальні, пили чай з льодом і говорили. Долоні Марини спурхували схвильованими пташками. Джун переходила з рук у руки, з колін на коліна.

Я був буквально причарований. Громада російських емігрантів знайшла собі цю дівчинку-жіночку, котра стане їхньою улюбленицею. А ким іншим вона могла стати? Молода, чужинка в чужій землі, красуня. Звісно, ця красуня заміжня за чудовиськом – недружелюбним молодим американцем, котрий її б’є (що погано) і гаряче вірить у ту систему, яку ці люди вищого середнього класу не менш гаряче ганьблять (що ще гірше).

Проте Лі приймав їхні харчі, лише зрідка вибухаючи роздратуванням, але коли вони привозили щось істотніше – нове ліжко, яскраву рожеву колиску для дитини, – він приймав і це. Він мав надію, що ці росіяни витягнуть його з тієї діри, в якій він опинився. Але не любив їх, а на той час, коли у листопаді 1962-го перевіз свою сім’ю в Даллас, він мусив уже розуміти, що на його почуття до них вони відповідають йому щирою взаємністю. А чого б їм його любити, міг думати він. Він ідеологічно чистий. А вони зрадники, котрі покинули Мать-Росію, коли вона стояла на колінах у 1943-му, ті, хто лизали чоботи німцям, а потім, коли закінчилася війна, втекли до Сполучених Штатів, де швидко набралися Американського Духу… який для Освальда означав бряжчання зброєю, гноблення меншин, експлуатацію робітників, тобто був завуальованим фашизмом.

Дещо з цього я дізнався з Елових нотаток. Більшість із цього розігрувалося в мене перед очима на сцені через дорогу, ну, і ще деякі висновки я зробив з єдиної важливої розмови, яку підслухала й записала моя начинена жучком лампа.

10

Надвечір 25 серпня, в суботу, Марина вбралася у гарну блакитну сукню й упакувала Джун у вельветовий комбінезончик з квітковою аплікацією спереду. Лі вийшов зі спальні з кислою міною на обличчі, одягнений у свій, схоже, що єдиний, костюм. То був доволі кумедний шерстяний комплект, який могли пошити тільки в Росії. Вечір був паркий, і я уявив собі, яким Лі стане мокрим, хоч викручуй, наприкінці. Вони обережно спустилися сходинками з ґанку (поламану так і не було відремонтовано) і вирушили на автобусну зупинку. Я сів у свою машину і поїхав на ріг Мерседес-стрит і Вінскот-роуд. Звідти я побачив, як вони стоять біля смугастого телефонного стовпа і лаються. Велике диво. Під’їхав автобус. Освальди сіли до нього. Я поїхав слідом, назирці, як колись робив це в Деррі, стежачи за Френком Даннінгом.

«Історія повторюється»– інший спосіб сказати, що минуле прагне гармонії.

Вони вийшли з автобуса серед житлової забудови в одному з північних районів Далласа. Я поставив машину і спостерігав за ними, як вони дійшли до невеличкого, але гарного дерев’яного будиночка з цоколем з дикого каменя в стилі Тюдор. У присмерку лагідно світили каретні ліхтарі наприкінці доріжки. На ційгалявині не було бур’яну. Все в цій садибі мало не кричало: «Америка працює!»До будинку перед вела Марина з Джун на руках, Лі тягнувся трохи позаду, схоже, пригнічений у своєму двобортному піджаку, який метлявся в нього ззаду ледь не під колінами.

Марина підштовхнула Лі вперед себе і показала на дзвінок. Лі подзвонив. Вийшли Пітер Грегорі з сином, Джун потягнулася до Пола, і молодий чоловік зі сміхом взяв її на руки. Щойно Лі це побачив, як в нього скривилися донизу кутики губ.

Вийшов ще один чоловік. Я упізнав його, він був у тому гурті, що приїжджав у день першого уроку російської мови Пола Грегорі, і потім ще рази три-чотири відвідував дім Освальдів, привозячи харчі чи іграшки для Джун або й те, й інше разом. Я здогадувався, що його звуть Джордж Бухе (так, знову Джордж, минуле гармонізується різноманітними способами) і, хоч йому вже підпирало під шістдесят, я також здогадувався, що він серйозно западає на Марину.

Кухар, котрий втягнув мене в цю справу, вважав, що саме Бухе намовив Пітера Грегорі влаштувати цю дружню вечірку. Джорджа де Мореншильда там не було, але він невдовзі дізнається про цю подію. Бухе розповість йому про Освальдів, про їхній незвичайний шлюб. Він також розповість де Мореншильду про те, що Лі Освальд влаштував на цій вечірці цілу виставу, вихваляючи соціалізм і колективізм у Росії. «Цей молодик мене вражає, він неначе несповна розуму», – скаже Бухе. Де Мореншильд, котрий все життя був поціновувачем безумств, вирішить, що він теж мусить познайомитися з цією дивною парою.

Чому Лі Освальд так розкип’ятився на вечірці у Пітера Грегорі, навіщо ображав приязних емігрантів, котрі в іншому випадку могли б йому допомогти? Напевне я не знав, але мав цілком слушний здогад. Ось Марина, яка причарувала їх геть усіх (а особливо чоловіків) у своїй блакитній сукні. Ось Джун, гарненька, як дитинка з рекламного плаката Вулворта, у своєму подарованому благодійниками комібнезончику з нашитими на ньому квітами. А ось Лі, весь спітнілий у своєму потворному костюмі. Він вільніше, краще за молодого Пола Грегорі, долає швидкі пороги балачки російською мовою, але все одно залишається позаду. Його, мабуть, бісили ситуації, коли він був змушений підлещуватися до цих людей, їсти їхній хліб і сіль. Я сподіваюся, що так і було. Я сподіваюся, що йому було боляче.

Я там не затримувався. Мене більше цікавив де Мореншильд, наступна ланка в ланцюгу. Невдовзі він мусить вийти на сцену. А тим часом стояв порожнім будинок № 2703, і він залишатиметься таким щонайменше до десятої години. А з огляду на те, що завтра неділя, то, можливо, й довше.

Я поїхав назад, щоб активувати жучок у їхній вітальні.

11

Мерседес-стрит тієї суботи теж буяла відчайдушними вечірками, але пустир поза маєткомОсвальдів залишався тихим, безлюдним. Я гадав, що мій ключ від передніх дверей мусить підійти й до задніх, але то була теорія, котру мені так і не вдалося перевірити на практиці, бо задні двері були незамкнені. За весь час, що й прожив у Форт-Ворті, я жодного разу не скористався ключем, котрий придбав у Айві Темплтон. Життя сповнене іронічних насмішок.

У домі панувала ідеальна, аж нудна, акуратність. Високий стільчик було встановлено на кухні між батьківськими стільцями біля маленького столу, за яким вони їли, таця на ньому сяяла чистотою. Так само й облізла поверхня робочої стійки і мийка з її кільцевою смугою іржі від тутешньої твердої води. Я заклався сам із собою, що Марина залишила недоторканими Розеттиних дівчаток у зелених сарафанчиках, і пішов перевірити туди, де тепер була спальня Джун. Із собою я мав пальчиковий ліхтарик і посвітив ним по стінах. Так, вони були там, хоча в темряві здавалися радше привидами, аніж життєрадісними фігурками. Джун, мабуть, роздивлялася на них, лежачи у колисці, смокчучи свою пінетку. Я подумав, чи пам’ятатиме вона їх пізніше, десь углибині своєї підсвідомості. Цих намальованих пастеллю примарних дівчаток.

«Джимла»– згадалося мені чомусь без усякої причини, і я здригнувся.

Відсунувши бюро, я під’єднав до розетки лампи секретний шнур і протяг його в отвір, який раніше був просвердлив у стіні. Усе йшло добре, і раптом трапилась погана пригода. Дуже погана. Коли я підсовував бюро на його постійне місце, воно вдарилося об стіну і Похила Пізанська Лампа повалилася.

Якби я мав час на роздуми, я застиг би на місці і чортова лампа розбилася об підлогу. І що тоді? Витягти жучок, залишивши розтрощену лампу? Сподіваючись, що вони вирішать, ніби нестійка від початку лампа впала сама собою? Більшість людей могли б купитися на це, але більшість людей не мають причин на параною стосовно ФБР. Лі може знайти просвердлену мною в стіні дірку. І тоді метелик розправить свої крильця.

Але я не мав часу на роздуми. Смикнувшись вперед, я підхопив лампу в повітрі. А потім, тримаючи її в руках, просто стояв і тремтів. У маленькому будинку було жарко, мов у печі, я чув, як тхне мій власний піт. Чи дочують і воницей запах, коли повернуться додому? А як же інакше?

Мені подумалося, чи я не збожеволів. Звісно, мудрим рішенням було б зовсім прибрати жучок… а потім забратися самому. Я зможу знову вийти на Освальда десятого квітня наступного року, простежити, як він намагатиметься вчинити замах на генерала Едвіна Вокера, і, якщо він буде там сам, я зможу застрелити його, як був застрелив Френка Даннінга. КУЙ, як то кажуть у Кристі на зустрічах АА: «Кинь Ускладнювати, Йолопе». Якого збіса хера я взагалі затіявся з підслуховуванням через якусь калічну лампу, коли загрожене майбуття цілого світу?

На це відповів Ел Темплтон:

«Ти тут, бо вікно невизначеності все ще залишається відкритим. Ти тут, бо, якщо Джордж де Мореншильд є чимсь більшим за те, чим він здається, тоді, можливо, Освальд не був сам-один. Ти тут, щоб урятувати Кеннеді, і забезпечення цієї місії починається саме тут. Тому постав цю довбану лампу на належне їй місце».

Я поставив лампу на належне їй місце, хоча її хиткість мене непокоїла. Що, як Лі сам зіб’є її з бюро і побачить всередині жучок, коли розтрощиться керамічна основа лампи? Чи, наприклад, Лі з де Мореншильдом балакатимуть тут при вимкнутій лампі, і то так тихенько, що мій дистанційний мікрофон їх не вловить? Тоді всі ці зусилля даремні.

Переконала мене врешті-решт думка про Сейді. Я її кохаю, і вона кохає мене – кохала принаймні, – а я все споганив, переїхавши сюди, на цю паскудну вулицю. Тож, заради Христа, я не покину цю справу просто так, принаймні без спроби почути на власні вуха, що говоритиме Джордж де Мореншильд.

Я вислизнув крізь задні двері з затиснутим в зубах пальчиковим ліхтариком, під’єднав секретний шнур до магнітофона. Магнітофон, щоб вберегти його від погодних впливів, поклав в іржаву бляшанку «Кріско» [520]520
  Crisco – шортенінг (стверджена рослинна олія), яка з 1911 року випускається компанією «Проктер & Гембл».


[Закрыть], а її заховав у гніздечко між цеглинами й дошками, яке я заздалегідь там підготував.

Після того я повернувся до свого паскудного будиночка на цій паскудній вулиці і почав чекати.

12

Вони ніколи не вмикали ту лампу, аж поки темрява не ставала майже геть непроглядною. Економили на рахунках за електрику, я гадаю. Крім того, Лі ж був робочою людиною. Він рано лягав спати, ну й вона, відповідно. Перевіривши плівку перший раз, я почув переважно балачки російською – до того ж безвиразно гугняві, завдяки суперповільній швидкості магнітофона. Щойно Марина намагалася скористатися своїм запасом англійських слів, Лі тут же її затикав. Проте до Джун, коли дитина вередувала, сам іноді говорив англійською, і то завжди тихим голосом із заспокійливими інтонаціями. Подеколи він навіть співав їй. Через суперповільну швидкість запису це було схоже на те, ніби якийсь орк намагається мугикати «Ой люлі-люлі, моя дитино».

Два рази я чув, як він б’є Марину, і другого разу власного запасу російських слів йому не вистачило, щоб виразити свою розлютованість: «Ти тупа, набридлива пизда! Боюся, мама була права щодо тебе!» Слідом почувся грюк дверей і Маринин плач. І раптом він обірвався, це вона вимкнула лампу.

Увечері четвертого вересня я побачив перед дверима Освальдів якогось хлопця років тринадцяти з полотняною торбою, перекинутою через плече. Йому відкрив Лі, босий, в джинсах і майці. Вони трохи поговорили. Лі запросив хлопця до хати. Там вони поговорили ще. Під час бесіди Лі взяв і показав хлопцеві якусь книжку, на яку той поглянув із сумнівом. Не було сенсу користатися ненаправленим мікрофоном, бо тоді повернуло на холод і вікна у них були зачинені. Але Похила Пізанська Лампа світилася ввімкнута, тож коли я потім, пізно вночі, прослухав другу плівку, в нагороду мені дісталася цікава бесіда. За третім разом її прослуховування я вже майже не помічав гугнявості голосів.

Хлопець розповсюджував передплату на якусь газету – чи, може, то був журнал – під назвою «Ґріт» [521]521
  «Grit» – заснована 1882 року газета для сімейного читання, особливо популярна серед фермерів і мешканців маленьких містечок, на яку в 1940—1970-х рр. працювало 30 тис. юних розповсюджувачів; з 2006 почала виходити у вигляді глянсового журналу.


[Закрыть]. Він повідомив Освальдам, що в цьому виданні друкуються всякі цікаві речі, на які не звертають уваги нью-йоркські газети (хлопець назвав це «сільськими новинами»), плюс спорт і садівництво. У ній також було те, що він охарактеризував як «придумані історії» і комікси.

– Ви не знайдете Діксі Даган у «Таймз Гералд», – поінформував він їх. – Моя мама любить Діксі [522]522
  Героїня однойменного коміксу, який регулярно друкувався впродовж 1929–1966 рр.


[Закрыть].

– Добре, синку, це все добре, – сказав Лі. – Ти ще малий, а вже бізнесмен, авжеж?

– Нуууу… йо-сер?

– Скажи мені, скільки ти заробляєш?

– Я маю всього чотири центи з кожного дайма, але не це головне, сер. Що мені подобається найбільше, так це призи. Вони куди як тут кращі, ніж ті, що можна отримати, коли продаєш конюшинову мазь [523]523
  «Cloverine Salve» – косметично-гойний крем на основі живиці, який випускається з 1890 року.


[Закрыть]. К чорту її. Я хо’ собі купити ружжо 22-го калібру! Тато сказав, що мені вже можна.

– Синку, а ти знаєш, що тебе експлуатують?

– Га?

– Собі вони забирають дайми. А тобі дістаються пенні і надія на рушницю.

– Лі, він хороший хлопчик, – мовила Марина. – Перестань, Лі. Охолонь.

Лі її проігнорував.

– Тобі, синку, треба ось цю книжку прочитати. Ти можеш прочитати, що тут на обкладинці?

– О, так, сер. Тут написано «Стан робітничого класу», автор Фридрик… Інгаллз?

–  Енгельс. Тут все написано про хлопців, котрі сподіваються, що виб’ються в мільйонери, продаючи те-се, ходячи від дверей до дверей.

– Не хочу я ставати ніяким мільйонером, – заперечив хлопець. – Я хочу собі тільки ружжо 22-го калібру, щоби стріляти пацюків під дамбою, як мій друг Генк.

– Ти, продаючи їхні газети, заробляєш пенні; вони ж заробляють долари, продаючи твій піт і піт мільйонів хлопців, таких, як ти. Вільний ринок ніякий не вільний. Ти мусиш займатися самоосвітою, хлопче. Я сам так робив і розпочав, ще коли був десь твого ж віку.

Лі влаштував юному газетнику з «Ґріт» десятихвилинну лекцію про лиха капіталізму, пересипаючи свій виступ цитатами з Маркса. Хлопець терпляче його вислухав, а потім запитав:

– То ви вперед-платите мою газету?

– Синку, ти хіба не чув, що я тобі щойно пояснював?

– У вас скрутні обставини? Чому ж ви зразу про це не сказали?

– Я тобі якраз намагався пояснити, чомусаме я в скрутних обставинах.

– Тут тобі й грець! Я би встиг ще три доми обійти, а тепер мушу вертати додому, бо скоро вже починається для мене заборонений час [524]524
  Час з вечора до ранку, коли дітям заборонено з’являтися на вулиці без супроводу дорослих, може встановлюватися в малих містах референдумами, а у великих міськрадами; 50 % американських міст 1960 року мали «комендантську годину» для підлітків.


[Закрыть]!

– Щасти, – попрощалася з ним Марина.

Зарипіли на старих завісах передні двері, а потім торохнули, зачинившись (занадто вони були ветхими, щоб гупнути). Запала довга тиша. А потім Лі промовив сухо:

– Ти бачиш. Ось з чим ми маємо справу.

Невдовзі лампу було вимкнуто.

13

Мій новенький телефон здебільшого мовчав. Раз був зателефонував Дік – відбулася недовга, типу «як ся маєш», балачка, – але ото й усе. Я себе запевняв, що чогось іншого не варто й очікувати. Розпочалися заняття в школі, а перші кілька тижнів там завжди суцільний безлад. Дік мав свої клопоти, бо міз Еллі мобілізувала його з пенсії знову на службу. Трохи покомизившись, як сам мені розповів, він їй дозволив внести його ім’я до списку підмінників. Еллі не дзвонила, тому що мала одночасно робити п’ять тисяч справ і заразом гасити сотень із п’ять дрібних пожеж, які спалахували тут і там.

Тільки коли Дік повісив слухавку, до мене дійшло, що він ані словом не згадав про Сейді… і на третій вечір після того, як Лі прочитав свою лекцію хлопчикові-газетяру, я вирішив, що мушу з нею поговорити. Я мусив почути її голос, навіть якщо вона скаже мені лише: «Не дзвони мені, будь ласка, більше, Джордже, все скінчено».

Щойно я потягнувся рукою до телефону, як той задзвонив. Я підняв слухавку і промовив (з абсолютною впевненістю):

– Альо, Сейді. Вітаю тебе, серденько.

14

Запала мить тиші достатньо довга, аби мені вирішити, що я таки помилився, що зараз хтось скаже: «Я не Сейді, я просто випадковий бовдур, котрий набрав не той номер».А тоді вона промовила:

– Як ти здогадався, що це я?

Я ледь не відповів їй «гармонізація», і вона, либонь, це зрозуміла б. Але на либоньне варто було покладатися. То був важливий дзвінок, і я не бажав його зіпсувати. Відчайдушноне бажав зіпсувати нашу розмову. В тому, що відбулося слідом, брали участь двоє мене: Джордж, котрий говорить уголос по телефону, і Джейк всередині, котрий промовляє те, чого не може сказати Джордж. Можливо, коли щире кохання зависло на павутинці, на протилежних боках розмови завжди містяться по двоє.

– Тому що весь день думав про тебе, – відповів я. (Я думав про неї все літо.)

– Як ти там?

– Я в порядку. (Мені самотньо.)А ти як? Як провела літо? Все встигла зробити? (Ти розірвала юридичний зв’язок зі своїм химерним чоловіком?)

– Так, – відповіла вона. – Справу зроблено. Ти ж це мав на увазі, Джордже? Чи зробила я ту справу?

– Так, мабуть. Як там школа? Як твоя бібліотека?

– Джордже, ми так і будемо говорити весь час чи, може, насправді почнемо говорити?

– Добре, – я сів на свій бугристий, бозна-ким ще вживаний до того диван. – Давай говорити. Ти в порядку?

– Так, але мені нерадісно. А ще я в такому замішанні. – Вона помовчала, а потім продовжила: – Я працювала у «Герраха», ти, мабуть, про це знаєш. Коктейльною офіціанткою. І з деким там познайомилася.

– О! ( Ох, чорт.)

– Так. Дуже приємний чоловік. Чарівливий. Справжній джентльмен. Десь під сорок. Він помічник сенатора-республіканця від Каліфорнії, Томаса Кікела [525]525
  Thomas Kuchel (1910–1994) – сенатор (1959–1969), який виконував функції організатора одностайного голосування членів своєї партії, котра в той час перебувала в меншості; зіграв значну роль у прийнятті законів 1964 і 1965 рр. про рівні громадянські і виборчі права різнокольорових американців.


[Закрыть]. Він адмініструє меншість в Сенаті, Кікел, я маю на увазі, не Роджер, – засміялась вона, проте не так сміються з чогось веселого.

– Мені треба радіти, що ти познайомилася з кимсь приємним?

– Не знаю, Джордже… а ти радієш?

– Ні. (Я його вбити хочу.)

– Роджер вродливий, – промовила вона, як ото просто повідомляють про якийсь факт, безбарвним голосом. – Він люб’язний. Навчався в Єльському університеті. Знає, як подати дівчині гарне життя. І він високий.

Друга моя сутність вже більше не могла стримувати мовчанки.

– Я вбити його хочу.

На це вона розсміялася, і мені трішки полегшало на душі.

– Я про це розповідаю не для того, щоб тобі допекти, не для того, щоб зробити тобі боляче.

– Справді? Навіщож тоді ти мені про це розповідаєш?

– Я ходила до нього рази три-чотири на побачення. Він мене цілував… ми з ним трішки… ну, пообнімалися, як діти…

(Я його не просто вбити хочу, я хочу вбивати його повільно.)

– Але це було зовсім не те. Можливо, могло б стати, згодом; а може, й ні. Він дав мені свій номер у Вашингтоні і попросив подзвонити, якщо я… як він про це сказав? «Якщо ви втомитеся від совання книжок по полицях і від туги за тим, хто забрався геть». Здається, так. Сказав, що він часто відвідує цікаві місця, і йому потрібна гарна жінка, яка б туди ходила з ним. Він думає, що тією жінкою могла б стати я. Звісно, чоловіки говорять всякі речі. Я вже не така наївна, як колись. Але іноді вони говорять серйозно.

– Сейді…

– І все ж таки, все зовсім не так, – голосом задумливим, відсутнім, і я вперше загадався, чи не може з нею бути ще щось не так, окрім непевності щодо особистого життя. Чи не хвора вона. – А позитивне те, що там не вбачається ніякої швабри. Звичайно, чоловіки іноді приховують якусь швабру, хіба не так? Джонні он приховував. І ти також приховував, Джордже.

– Сейді?

– Що?

– А сама ти приховуєшякусь швабру?

Запала довгенька тиша. Набагато довша, ніж та, коли я відповів на дзвінок, промовивши її ім’я, і довша за ту, якої я міг очікувати. Нарешті вона промовила:

– Я тебе не розумію.

– У тебе голос не твій, от і все.

– Я тобі казала, я в замішанні. І в печалі. Бо ти так і не готовий розповісти мені правду, чи готовий?