Текст книги "11/22/63 "

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 44 (всего у книги 54 страниц)

– Сейді, Джейку. Я Сейді.

– А я хіба не так сказав?

Вона похитала головою, намагаючись при цьому всміхатися.

Дванадцятого числа, у вівторок після Дня ветеранів [639]639
  Свято на честь ветеранів збройних сил, започатковане після закінчення Першої світової війни 11 листопада 1918 року.


[Закрыть], у «Морнінг Ньюз»вийшла довга редакційна стаття про майбутній візит Кеннеді й що він означатиме для міста. «Більшість жителів, схоже, готові вітати молодого й недосвідченого президента відкритими обіймами, – писалося в статті. – Запал зростає. Звісно, важко вважати невдалим той факт, що разом з ним приїде його гарна, харизматична дружина».

– Знову вночі тобі снився той Жовта Картка? – було першим, що в мене спитала Сейді, коли прийшла. Вихідний день вона провела в Джоді, полила квіти і взагалі «засвідчила прапором свою присутність», як вона висловилася.

Я похитав головою.

– Серденько, ти проводиш тут набагато більше часу, ніж у Джоді. А як же в тебе справи на роботі?

– Міз Еллі перевела мене на неповний день. Я якось справляюся, а коли поїду з тобою… якщо ми поїдемо… тоді хтозна, що буде.

Поглядом вона заблукала подалі від моїх очей, почавши заклопотано підкурювати сигарету. Дивлячись, як довго вона розминає її, катаючи по кавовому столику, а потім не квапиться з сірниками, я усвідомив гнітючу правду: Сейді теж має сумніви. Я передрік мирне закінчення Ракетної кризи, я знав, що Дік Тайгер впаде у п’ятому раунді… а вона все ще сумнівалася. І я її не винив. Я б теж сумнівався, якби ми з нею помінялися місцями.

Потім вона посвітлішала.

– Зате я знайшла собі збіса класного заступника, споримо, ти вгадаєш, хто це.

Я посміхнувся.

– Це… – я не міг згадати імені. Я бачивйого – обвітрене, засмагле обличчя, ковбойський капелюх, краватка-бант… але вранці того вівторка на більше я не спромігся. Почало боліти ззаду в голові, там, де вона стукнулася об дошки підлоги – але якої саме підлоги, в якому домі? Це так дико, по-звірячому дратувало – не мати змоги згадати.

«Кеннеді приїздить через десять днів, а я, от яке гадство, не можу пригадати навіть імені цього старого».

– Намагайся, Джейку.

– Та роблюж, – відповів я. – Я намагаюся, Сейді.

– Зачекай секундочку. У мене ідея.

Вона поклала свою смердючу сигарету в одну з жолобинок попільниці, підвелася, вийшла крізь передні двері й причинила їх за собою. А тоді знову відкрила їх і кумедно заговорила грубим, глибоким голосом, промовляючи слова, які завжди промовляв той старий парубок, з’являючись до мене з візитом:

– Як ви почуваєтеся сьогодні, синку? Харчів вистачає?

– Дік, – промовив я. Дік Сімонс. Він був жонатий на міз Мімі, але вона померла в Мексиці. Ми ще проводили меморіальні збори.

Біль з голови пропав. Наче й не було.

Сейді, сплеснувши долонями, підбігла до мене. Я отримав довгий, гарний поцілунок.

– Бачиш? – сказала вона, відірвавшись. – Ти можеш. Ще не пізно. Як його ім’я, Джейку? Як ім’я того скаженого мудака?

Але я не зміг згадати.

Шістнадцятого листопада «Таймз Гералд»опублікувала маршрут кортежу Кеннеді. Поїздка починалася на аеродромі «Лав Філд», а закінчувалася у Виставковому комплексі, де він виступить з промовою перед Радою громади Далласа і запрошеними громадою гостями. Формальна тема промови – вшанування Освітньо-дослідницького центру [640]640
  Graduate Research Center – заснований 1961 року електронною компанією «Texas Instruments» університет (на сьогодні має у своїй історії двох нобелівських лауреатів).


[Закрыть]й вітання Далласа з економічним прогресом за останнє десятиріччя, але «Таймз Гералд»радісно інформувала тих, хто цього ще не знав, що дійсні підстави і наміри суто політичні. Техас у 1960 році проголосував за Кеннеді, але в 1964-му позиції виглядали непевними, попри наявність у його команді місцевого хлопця з Джонсон-сіті [641]641
  Віце-президент (а після загибелі Кеннеді президент) Ліндон Джонсон (1908–1973) народився в Техасі на фермі неподалік містечка Джонсон-сіті, заснованого його дядьком.


[Закрыть]. Циніки досі називали віце-президента «Лавина-Ліндон», не забуваючи про те, що до Сенату в 1948 році він потрапив завдяки підозрілим результатам голосування, яке він виграв з перевагою всього у вісімдесят сім голосів. Історія була древня, але те, що прізвисько за ним зберігалося, багато говорило про змішані почуття техасців до нього. Завданням Кеннеді – і Джекі, звісно, – було допомогти Лавині-Ліндону і губернатору Техасу Джону Коннолі розпалити й надихнути своїх вірних.

– Подивися на це, – сказала Сейді, проводячи пальцем уздовж маршруту. – Довжелезні квартали Головної вулиці. Потім іде Х’юстон-стрит. І там, і там є високі будівлі. Той чоловік буде на Головній вулиці? Він мусив би засісти десь там, як ти гадаєш?

Я її майже не чув, бо побачив дещо інше.

– Поглянь-но, Сейді, кортеж їхатиме по бульвару Черепаховий Ручай!

Очі її загорілися:

– Це там мусить статися?

Я з сумнівом помотав головою. Скоріш за все, ні, але щось я знав про цей Черепаховий Ручай і воно якимсь чином було пов’язане з людиною, яку я мусив зупинити. Я зважував, думав і врешті дещо спливло на поверхню.

– Він хотів сховати гвинтівку і прийти по неї пізніше.

–  Десховати?

– Це неважливо, бо та справа вже відбулася. Це вже минуле.

Я затулив собі долонями обличчя, бо раптом світло в кімнаті здалося мені занадто сліпучим.

– Перестань про це думати зараз, – промовила вона, зриваючи зі столу газету. – Розслабся, а то знову розболиться голова, знову доведеться ковтати ті пігулки. А вони тебе роблять зовсім відсутнім.

– Так, – кивнув я. – Я знаю.

– Тобі треба випити кави. Міцної кави.

І Сейді пішла до кухні її робити. Коли вона повернулася, я хропів. Проспав я майже три години й, можливо, залишався б у Країні Куняння навіть довше, але вона мене розштовхала.

– Що ти останнє пам’ятаєш з того, як ти вперше приїхав у Даллас?

– Я цього непам’ятаю.

– Де ти зупинявся? В готелі? В автокемпінгу? В орендованій кімнаті?

На мить у мене з’явилася притуманена картинка двору і багатьох вікон. Швейцар? Можливо. А тоді все пропало. Біль знов заводив свій моторчик у моїй голові.

– Я не знаю. Все, що я пам’ятаю, це як перетинав межу штату по 20-му шосе і побачив рекламу барбекю. А це було ще за милі й милі до Далласа.

– Я знаю, але нам не треба сягати аж так далеко, бо якщо ти їхав по двадцятому, ти з нього й не з’їжджав. – Вона подивилася собі на годинник. – Сьогодні вже пізно, але завтра ми влаштуємо недільну автопрогулянку.

– Це, мабуть, не допоможе, – а втім, в мені все одно зблиснула іскорка надії.

Вона залишилася на ніч, а наступного ранку ми виїхали з Далласа дорогою, яку місцеві називали Траса-Бджілка, й попрямували на схід, у напрямку Луїзіани. Сейді сиділа за кермом мого «Шеві», який після того, як йому замінили зламаний замок запалювання, знову був у порядку. Про це подбав Дік. Вона довезла нас аж до Террела [642]642
  Terrell – містечко за 51 км від Далласа.


[Закрыть], а потім з’їхала з шосе № 20 і розвернулася на бакаїстому земляному паркінгу біля якоїсь придорожньої церкви. Церкви Крові Спасителя, судячи з напису на щиті, що стояв посеред вигорілої галявини. Під цією назвою йшов зроблений білими літерами-липучками клич: А ЧИ ЧИТАВ ТИ СЬОГОДНІ СЛОВО БОГА ВСЕБЛАГОГО, але деякі з літер відпали і напис виглядав так: А И ЧИТАВ ТИ СЬО ОДНІ СЛОВО ОГА ВСЕ ЛА ОГО.

Вона подивилася на мене з непевністю.

– Милий, ти зможеш сам повести машину назад?

Я був цілком певен, що зможу. Цей відтинок дороги тягнувся абсолютно прямо, а «Шеві» мав автоматичну коробку передач. Негнучка ліва нога мені аж ніяк не могла завадити. Єдине, що…

– Сейді? – промовив я, сідаючи за кермо уперше після серпня й відсовуючи сидіння максимально назад.

– Що?

– Якщо я раптом засну, перехопиш кермо й вимкнеш двигун.

– О, навіть не сумнівайся, – нервово всміхнулась вона.

Я розглянувся обабіч щодо руху і виїхав на шосе. Спершу я не наважувався їхати швидше сорока п’яти миль, але була неділя, білий день, тож дорога належала майже винятково тільки нам. Я почав розслаблятися.

– Викинь все з голови, Джейку. Не намагайся згадати нічого, нехай само прийде.

– Хотілося б, аби це був мій «Санлайнер», – промовив я.

– Тоді уяви собі, ніби це й є твій «Санлайнер», і просто дозволь йому їхати, куди він сам повезе.

– Гаразд, хоча…

– Ніяких «хоча». Сьогодні чудовий день. Ти їдеш у нове місто, і нема сенсу тривожитися про замах на Кеннеді, бо це ж іще аж ген-ген не скоро. Попереду ще роки.

Так. День був гарний. І я не заснув за кермом, хоча й почувався дуже втомленим – з часу мого побиття я так надовго ще ніколи не виїжджав. Думки мої все верталися до тієї придорожньої церквиці. Дуже ймовірно, що негритянської. Там чорні люди, мабуть, співають гімни з отим своїм драйвом, якого білим відтворити ніколи не вдається, і читають СЛОВО ОГА ВСЕ ЛА ОГО, перемежаючи це покликами «алілуя» та славленнями Ісуса.

Ми вже в’їжджали у Даллас. Я робив ліві й праві повороти, мабуть, все ж таки здебільшого праві, бо ліва рука в мене все ще лишалась слабенькою і вертіти туди, навіть з гідропідсилювачем керма, було боляче. Невдовзі я загубився серед бічних вуличок.

«Я загубився, гаразд, – думав я. – Мені потрібен хтось, хто підкаже мені дорогу, як ото був зробив той хлопець в Нью-Орлеані. До готелю „Мунстоун“».

Тільки то був не «Мунстоун»; мій готель називався «Монтелеон». А готель, у якому я зупинився, коли приїхав до Далласа, звався… звався…

Мить я вірив, що те слово зараз спурхне геть, як подеколи навіть зараз ім’я Сейді від мене тікало. Але тоді я побачив швейцара, і всі ті сяючі вікна, що виходять на Комерс-стрит, і в мені клацнув вмикач.

Я зупинився в готелі «Адольфус». Так. Бо він неподалік від…

Не згадалося. Ця частина все ще лишалася заблокованою.

– Милий? Все гаразд?

– Так, – сказав я. – А що?

– Ти наче здригнувся.

– То нога. Невеличкий спазм.

– Тут нічого на вигляд знайомого?

– Ні, – відповів я. – Нічого такого.

Вона зітхнула:

– Чергова ідея загнулася. Гадаю, нам уже варто повертатися. Хочеш, я поведу?

– Мабуть, краще ти.

Я пошкутильгав до пасажирського сидіння: «Готель „Адольфус“. Запиши, коли повернешся до „Едемських перелогів“. Щоб не забути».

Коли ми вже були в тій трикімнатній квартирці з пандусами, шпитальним ліжком і поручнями по боках унітаза, Сейді сказала, що мені варто полежати:

– І прийняти якусь із тих пігулок.

Я пішов до спальні, зняв з себе туфлі – повільний процес – і ліг. Хоча пігулки не прийняв. Хотів, щоб розум залишався чистим. Відтепер він мусить завжди лишатися чистим. Кеннеді й Даллас були всього лиш за п’ять днів попереду.

«Ти зупинився в готелі „Адольфус“, бо він неподалік від чогось. Від чого?»

Ну, він стоїть неподалік від опублікованого в газеті маршруту кортежу, що звужує поле пошуку до… всього лиш до пари тисяч будівель. Не кажучи вже про пам’ятники, статуї та стіни, за якими може сховатися гаданий снайпер. Скільки завулків вздовж маршруту? Десятки. Скільки естакад з відкритою лінією вогню на Західній Мокінгберд-лейн, на Леммон-авеню, на бульварі Черепаховий Ручай? Кортеж проминатиме їх усі. А скільки їх іще на Головній вулиці і Х’юстон-стрит?

«Тобі треба згадати або хто він, або звідки він стрілятиме».

Якби я мав перше, то пригадав би й інше. Це я знав. Але мій розум не переставав повертатися до тієї церковки на 20-му шосе, де ми були розвернулися їхати назад. Храму Крові Спасителя на Трасі-Бджілці. Чимало людей вбачали у Кеннеді спасителя. Ел Темплтон, так напевне. Він…

Очі в мене вибалушилися, мені перехопило подих.

В іншій кімнаті задзвонив телефон, і я почув, як Сейді відповідає, намагаючись говорити якомога тихіше, бо думає, ніби я сплю.

СЛОВО ОГА ВСЕ ЛА ОГО.

Я згадав той день, коли побачив повне ім’я Сейді з прикритою його частиною, отже, я прочитав його тоді як ДОРІС ДАН. То був обертон того вектора подій. Я заплющив очі і змусив себе побачити церковну дошку оголошень. А потім уявив, ніби я закриваю долонями літери ОГА ВС ОГО.

Залишилося СЛОВО ЕЛА.

Нотатки Ела. «Я мав його зошит».

Але де? Де він тепер?

Прочинилися двері спальні. Зазирнула Сейді.

– Джейку. Ти спиш?

– Ні, – відповів я. – Просто лежу, відпочиваю.

– Ти що-небудь пригадав?

– Ні, – збрехав я. – Вибач.

– Час усе ще є.

– Так. Мені щодня згадується щось нове.

– Милий, дзвонив Дік. У школі зараз ходить серйозний вірус, і він також його підхопив. Питався, чи не вийду я на роботу завтра та у вівторок. Можливо, ще й в середу.

– Їжджай, – сказав я. – Якщо не ти, він намагатиметься сам робити. А він же давно не юнак.

У моєму мозку не переставала спалахувати неонова вивіска: СЛОВО ЕЛА, СЛОВО ЕЛА, СЛОВО ЕЛА.

Вона сіла до мене на ліжко.

– Ти певен?

– Зі мною все буде гаразд. І компанії вистачає. Згадай, завтра приїздять з ПАМСДАРу.

ПАМСДАРом звалася Патронажна медична служба Далласького регіону. Головним їх завданням було пересвідчитися, що я не буйствую, а отже, в моєму мозку нема кровотечі.

– Точно. О дев’ятій годині. На календарі написано про всяк випадок, якщо ти забудеш. А доктор Еллертон…

– Прийде на ланч. Я пам’ятаю.

– Добре, Джейку. Це ж добре.

– Він казав, що привезе сендвічі. І молочні коктейлі. Хоче, щоб я жирку набирався.

– Тобі требапоправитися.

– Плюс терапія в середу. Тортури ноги зранку, тортури руки пополудні.

– Мені не подобається залишати тебе так близько до… сам розумієш.

– Сейді, якщо щось мені розвидниться, я тобі зателефоную.

Вона стиснула мою руку й нахилилася так близько, що я почув її парфум і легкий запах тютюну в її диханні.

– Ти мені обіцяєш?

– Так. Звичайно.

– Найпізніше, я повернуся в середу ввечері. Якщо Дік не вийде в четвер, нехай бібліотека залишиться закритою.

– Зі мною все буде гаразд.

Вона ніжно мене поцілувала, рушила було з кімнати, а потім обернулася.

– Я все ще трішки надіюся, що Дік правий і все це лише ілюзія. Мені нестерпна думка, що ми про це знаємо, але не зуміємо цього зупинити. Що ми можемо просто сидіти собі у вітальні, дивитися телевізор, в той час коли хтось…

– Я згадаю, – промовив я.

– А чи зможеш ти, Джейку?

– Я мушу.

Вона кивнула, але навіть при затулених шторах я міг прочитати сумнів у її очах.

– Ми ще встигнемо повечеряти, перед тим як я поїду. А тепер заплющ очі, дозволь тій пігулці робити її роботу. Поспи трішки.

Я заплющив очі, проте, звісно ж, не спав. І це було добре, бо я мусив поміркувати про Слово Ела. Через якийсь час я дочув пах чогось, що готувалося на плиті. Пахло смачно. Коли я тільки-но виписався зі шпиталю, коли кожні десять хвилин у мене лилося з усіх дірок, мене вивертало від будь-яких запахів. Тепер було значно краще.

Я почав відпливати. Побачив Ела напроти себе за столиком у харчевні, в паперовому картузі насунутому на одну брову. Згори вниз на нас дивилися фотографії містечкових знаменитостей, але на стіні не було більше знімка Гаррі Даннінга. Я його врятував. Можливо, за другим разом я його врятував також і від В’єтнаму. Ніяк було про це напевно дізнатися.

– Він все ще не підпускає тебе, авжеж, друже? – спитав Ел.

– Так, все ще ні.

– Але ти тепер уже ближче.

– Ще не дуже. Я не маю поняття, куди дів ті твої кляті нотатки.

– Ти сховав їх у якомусь безпечному місці. Це тобі бодай трохи звужує сектор пошуку?

Я вже відкрив було рота, аби сказати ні, та враз подумав: «Нотатки Ела сховані. Покладені в безпечне місце. У сейф…»

Я відкрив очі, і вперше, здається, за багато тижнів моє обличчя розтягнулося у великій посмішці.

Нотатки лежать у банківському сейфі.

Відчинилися двері.

– Ти голодний? Поки ще гаряче?

– Га?

– Джейку, ти проспав більше двох годин.

Я сів, ривком спустивши ноги додолу з ліжка.

– Тоді ходімо їсти.

Розділ 27

1

17/11/63 (Неділя)

Після того як ми з’їли те, що вона назвала вечерею, а я обідом, Сейді захотіла помити посуд, але я сказав їй, щоб краще пішла, спакувала свою візитну валізку. Таку маленьку, блакитного кольору, з закругленими кутами.

– Твоє коліно…

– Моє коліно витримає стояння, поки я помию кілька тарілок. Тобі варто виїжджати вже зараз, якщо хочеш потрапити додому так, щоб залишився час виспатися до ранку.

Через десять хвилин посуд був уже чистим, пучки в мене рожевими, а Сейді стояла біля дверей. Зі своєю маленькою валізкою в руці, з волоссям, що вилося, обрамляючи її обличчя, вона ніколи не здавалася мені гарнішою, ніж тепер.

– Джейку? Скажи мені якусь одну гарну річ про майбутнє.

На диво мало речей спливло на думку. Мобільні телефони? Ні. Терористи-смертники? Певне, що ні. Танення полярних шапок? Можливо, іншим разом.

А потім я вишкірився.

– Я тобі дам дві по ціні одної. Холодна війна закінчилася, і президент у нас чорний.

Вона почала усміхатися, а потім побачила, що я не жартую. У неї відпала щелепа.

– Ти мені хочеш сказати, що у Білому Домісидить якийсь негр?

– Саме так. Хоча в мої дні таких людей прийнято називати афро-американцями.

– Ти це серйозно?

– Так. Абсолютно.

– Ой, Боже мій!

– Чимало людей саме так і казали після виборів.

– А він… добре справляється зі своєю роботою?

– Опінії різняться. Якщо бажаєш моєї думки, він працює так, як, зважаючи на всі складності, від нього можна було очікувати.

– Гадаю, тільки про це думаючи, я доїду аж до Джоді, – розсміялася вона збентежено. – В зачудуванні.

Вона зійшла вниз пандусом, поставила валізку в той закуток, що слугував у її «Жуку» за багажник, а потім послала мені повітряний поцілунок. Вона почала сідати до машини, але я не міг її отак відпустити. Бігти я не подужав – доктор Перрі казав, що це вміння може повернутися місяців за вісім, а може, й через рік, – але я якомога швидше зашкандибав вниз по пандусу.

– Зачекай, Сейді, зачекай на хвилинку!

Неподалік сидів у своєму кріслі-візку мій сусіда містер Кенопенскі, закутаний у піджак, з працюючим від батарей радіоприймачем «Моторола» на колінах. По хіднику до поштової скриньки на розі повільно сунула Норма Віттен, спираючись на пару дерев’яних ціпків, які більше нагадували лижварські палиці, аніж костури. Вона повернула голову й помахала нам, намагаючись сотворити усмішку на своєму обличчі з застиглою лівою половиною.

Сейді запитально дивилася на мене в присмерковому світлі.

– Я хотів тобі просто дещо сказати, – промовив я. – Я хотів сказати, що ти збіса найкраще з усього, що зі мною траплялося за все моє життя.

Вона засміялася й обняла мене.

– Те саме я можу сказати й про вас, сер.

Ми довго цілувалися і могли, мабуть, цілуватися іще довше, якби не сухі аплодисменти праворуч від нас. Аплодував містер Кенопенскі.

Сейді відсунулася, але тримала мене за зап’ястки.

– Ти дзвонитимеш мені, правда? Тримай мене… як це ти любиш казати? В темі?

– Ага, триматиму. – Я не мав наміру тримати її в темі. Діка також, а тим паче поліцію.

– Бо сам ти не зможеш цього зробити, Джейку. Ти занадто слабенький.

– Я знаю, – відповів я. Думаючи при цім: «Аби ж то це було не так». – Подзвони мені, щоб я знав, що ти добре доїхала.

Коли її «Жук» завернув за ріг і зник, містер Кенопенскі гукнув:

– Тримайтеся за цю дівчину всіма своїми силами, Емберсоне. Вона того варта.

– Я знаю.

Я простояв на під’їзній алеї достатньо довго, щоби впевнитися, що міз Віттен повернулася від поштової скриньки благополучно, не впавши десь.

Вона подолала свій шлях.

Я зайшов досередини.

2

Перше, що я зробив, це взяв з комода низку ключів і почав перебирати, дивуючись, чому Сейді жодного разу їх мені не показувала, не пробувала таким чином підштовхнути мою пам’ять… але, звісно, не могла ж вона подумати про все абсолютно. Ключів було рівно дюжина. Я поняття не мав, до чого більшість з них, хоча здогадувався, що «Шлейг» [643]643
  «Schlage» – компанія з виробництва популярних замків і систем безпеки, заснована 1920 року в Сан-Франциско слюсарем-винахідником Вальтером Шлейгом.


[Закрыть]відкриває двері мого дому в… чи не в Сабатусі? Мені гадалося, що я правий, але цілковитої певності все одно не було.

На низці був один маленький ключик. На ньому був штамп ПЗ 775. Так, це ключ від депозитного сейфа, але в якому банку? «Першому західному»? Назва годяща для банку, але наразі неправильна.

Я заплющився, вдивляючись у темряву. Я чекав, майже певний, що розшукуване мною з’явиться… і воно з’явилось. Я побачив чекову книжку в палітурці з фальшивого алігатора. Побачив себе, як я її розкриваю. Це вдалося зробити на диво легко. На верхньому чеку я побачив не тільки надруковане своє ім’я, але й мою останню офіційну адресу в Країні Було.

214 Зах. Нілі-стрит, кв. 1

Даллас, Техас

Я подумав: «Це звідти було вкрадено мою машину».

І ще подумав: «Освальд. Ім’я вбивці Освальд Кріль» [644]644
  Освальд, Удачливий Кріль – створений 1927 року перший знаменитий серійний персонаж мультфільмів Діснея, який передував Мікі Маусу.


[Закрыть].

Ні, ні, аж ніяк. Він людина, а не персонаж мультика. Але все одно близько.

– Я йду по тебе, містере Кріль, – промовив я. – Я не перестав, я іще йду.

3

Близько дев’ятої тридцяти коротко продзвонив телефон. Сейді безпечно дісталася додому.

– Тобі нічого не згадалося, ні? Я настирлива, як та муха, сама знаю.

– Нічого. А ти найвіддаленіша в світі особа від будь-якої мухи.

Вона залишиться найвіддаленішою в світі особою також від Освальда Кроля, якщо я на те матиму змогу. Не кажучи вже про його дружину, забув її ім’я, але точно не Мері, і їхньої дочки, котру звуть, я був певен, Ейпріл.

– Ти ж мене надурив, сказавши, що негр керує в Білому Домі, признайся?

Я усміхнувся:

– Зачекай трішки. Сама побачиш.

4

18/11/63 (Понеділок)

Медсестри з ПАМСДАРу, одна літня, опасиста, друга молода й гарненька, прибули точно о 9:00. Вони виконали свою роботу. Коли старша вирішила, що я настогнався, накривився й наздригався вже вдосталь, вона подала мені пакетик з двома пігулками.

– Біль.

– Я не думаю, щоби…

– Приймайте вже, – промовила ця небагатослівна жінка. – Це на дурняк.

Я вкинув пігулки собі до рота, пересунув їх за щоку, проковтнув воду, а потім, вибачившись, пішов до вбиральні. Там я їх виплюнув.

Коли повернувся до кухні, старша медсестра сказала:

– Добрий прогрес. Тільки не перевантажуйте себе.

– Ні, ні.

– Зловили їх?

– Вибачте?

– Мудаків, котрі вас побили?

– А… ще ні.

– Зробили щось зайве, чого не варт було робити?

Я відповів їй найширшою зі своїх посмішок, тією, що, як колись казала Кристі, робить мене схожим на ведучого телевікторини, котрий обкурився креком.

5

Доктор Еллертон прибув на ланч, привізши з собою величезні сендвічі з ростбіфом, хрустку картоплю-фрі, з якої скрапувала олія, та обіцяні молочні шейки. Я з’їв, скільки подужав, а це виявилося багато. До мене повертався апетит.

– Майк висував ідею щодо постановки ще одного естрадного шоу, – сказав доктор. – Цього разу, щоб зібрати кошти для вас. Кінець кінцем, тверезі голови взяли верх. Маленьке містечко більше не відреагує так. – Він підкурив сигарету, кинув сірник у попільницю на столі і смачно затягнувся. – Є якісь шанси, що поліція схопить тих громил, котрі напали на вас? Щось чути?

– Нічого, але я сумніваюсь. Вони почистили мій гаманець, вкрали мою машину й змилися.

– А що ви взагалі, до речі, робили по той бік Далласа? Там далебі не той район, куди вчащають вершки суспільства.

«Авжеж, я там жив».

– Не пам’ятаю, можливо, заїжджав до когось.

– Ви достатньо відпочиваєте? Не перенапружуєте коліно?

– Ні. – Хоча я мав підозру, що невдовзі його чекає серйозне напруження.

– Так і засинаєте іноді раптом?

– З цим тепер значно краще.

– Чудово. Я гадаю…

Задзвонив телефон.

– Це, мабуть, Сейді, – промовив я. – Перерва на ланч, от вона й скористалася, щоб подзвонити.

– Я все одно мусив вже відчалювати. Дуже приємно бачити, Джордже, що ви почали поправлятися. Передавайте гарній леді мої вітання.

Я передав. Вона спитала в мене, чи не згадалося мені чогось стосовно того. З її обережних фраз я зрозумів, що вона телефонує з головного офісу – і, закінчивши розмову, мусить заплатити місіс Колрідж за міжміський дзвінок. Окрім того, що вона була шкільною скарбівничою, місіс Колрідж також мала довгі вуха.

Я сказав, що ні, ніяких нових спогадів, але я збираюся лягти, здрімнути і сподіваюся, щось з’явиться, коли прокинусь. Додав іще, що я її кохаю (це так приємно – говорити щось абсолютно чесне), спитав про Діка, побажав їй гарного дня і поклав слухавку. Але я не ліг поспати. Я взяв ключі від машини, портфель і поїхав до середмістя. Допомагай Боже, я сподівався, що коли повертатимуся, в тому портфелі вже дещо лежатиме.

6

Я кермував повільно й обережно, але все одно дуже боліло коліно, коли я ввійшов у «Перший зерновий банк» і показав там ключ до свого депозитного сейфа.

Мій банкір вийшов зі свого кабінету привітати мене, і вмент у голові тьохнуло його ім’я: Ричард Лінк. Його очі жалісливо зморгнули, коли я підшкутильгав з ним поручкатися.

– Що трапилося з вами, містере Емберсон?

– Автомобільна аварія. – В надії, що він пропустив або забув повідомлення на сторінці «Поліцейська хроніка» в «Морнінг Ньюз». Сам я його не читав, але там було надруковано таке: «Містера Джорджа Емберсона з Джоді, збитого й пограбованого, було знайдено непритомним і доставлено до шпиталю Паркленд». – Потроху все налагоджується.

–  Цеприємно чути.

Депозитні сейфи містилися в підвалі. Сходи я подолав серією зістрибувань. Ми скористалися нашими ключами, і містер Лінк люб’язно підніс мій сейф в одну з кабінок. Поставивши сейф там на крихітну поличку, якраз достатню, щоб йому там поміститися, банкір показав на кнопку на стіні.

– Коли закінчите, просто подзвоніть Мелвіну. Він вам допоможе.

Я подякував, а коли він пішов, зашморгнув занавіску на дверному отворі кабінки. Ми відімкнули сейф, але він ще був закритий. Я дивився на нього, сильно билося серце. Всередині лежало майбутнє Джона Кеннеді.

Я відкрив сейф. Згори лежала пачка грошей і купка речей з квартири на Нілі-стрит, включно з моєю чековою книжкою «Першого зернового». Під усім цим, перев’язаний двома гумовими биндами, містився рукопис. На першій сторінці було надруковано: МІСЦЕ ВБИВСТВА. Без прізвища автора, але це був мій твір. Під ним лежав блакитний зошит: намріяне «Слово Ела». Я тримав його, сповнений жахливої впевненості, ось щойно відкрию, а в зошиті лише порожні сторінки. Містер Жовта Картка все стер.

«Ні, будь ласка».

Я різко розкрив зошит. З першої сторінки на мене дивилася фотографія. Вузьке, не сказати щоб надто гарне, обличчя. Губи викривлені в усмішці, яку я добре знав – хіба не бачив я її на власні очі? То була усмішки типу: «Я добре розумію, що до чого, а ти ні, дурнику сіромашний».

Лі Гарві Освальд. Нікчемній заблуда, котрий мусить змінити світ.

7

Я сидів у тій комірчині, переводячи подих, а тим часом на мене ринули спогади.

Айві й Розетта на Мерседес-стрит. На прізвище Темплтон, як в Ела.

Дівчатка зі стрибалкою: «Старий мій водить суб-ма-рину».

Тихий Міч (Святий Міч) з «Космічної електроніки».

Джордж де Мореншильд рве на собі сорочку, наче той Супермен.

Біллі Джеймс Хергіс і генерал Едвін А. Вокер.

Марина Освальд, вродлива заручниця вбивці, стоїть на порозі моєї квартири в будинку № 214 на Західній Нілі-стрит: «Прошу вибачень, ви не бачили мого човіка?»

Техаське сховище шкільних підручників.

Шостий поверх, південно-східне вікно. Те, звідки найкраще видно Ділі-Плазу й В’язову вулицю, де та вигинається в бік Потрійного проїзду під залізничним мостом.

Мене почало морозити. Я вчепився скорченими пальцями собі в плечі, щільно притискаючи лікті до грудей. Лівій руці – зламаній обмотаною фетром трубою – було боляче, але я не звертав уваги. Я радів. Біль пов’язував мене зі світом.

Коли тремтіння врешті минулося, я завантажив свій рукопис, дорогоцінний блакитний зошит і решту речей до мого портфеля. Потягнувся до кнопки, яка викликала Мелвіна, але потім ще раз уважно перевірив дно сейфа. Там знайшлися ще два предмети. По-перше, придбана в ломбарді дешева обручка, якою я був запасся для камуфляжу, щоб зробити гідною віри мою історію в «Космічній електроніці». По-друге, червона дитяча тарахтавка, що належала Освальдовій доні (Джун, а не Ейпріл). Тарахтавка пішла до портфеля, обручка потрапила в кишеньку-пістон моїх слаксів. Я викину її по дорозі додому. Якщо і коли надійде час, Сейді отримає набагато гарнішу.

8

Стук по склу. Відтак голос:

– …все гаразд? Містере, з вами все гаразд?

Я розплющив очі, не маючи спершу уявлення, де я. Подивився ліворуч і побачив патрульного копа, котрий стукав у бокове віконце мого «Шеві». Аж тоді мені розвиднилось. На півдорозі до «Едемських перелогів», втомлений, і виснажений, і водночас наляканий тим, що в голову мені впливає відчуття, що ось-ось засну, я моментально зупинився на першому ж підхожому для парковки місці. Це трапилося приблизно близько другої години. Зараз, судячи з сонячного світла, було вже близько четвертої.

Я опустив скло й промовив:

– Вибачте, офіцере. Я раптом відчув себе дуже сонним, тож мені здалося, шо найкраще буде зупинитися.

Він кивнув:

– Йо-йо, алкоголь таке вміє. Скільки ви хильнули, перш ніж стрибнути за кермо?

– Аніскільки. Я пережив травму голови кілька місяців тому. – І я повернув голову, щоб він побачив те місце, де ще не відросло як слід волосся.

Він майже повірив, проте все одно попрохав мене дихнути йому в обличчя. Після цього пішла звичайна процедура.

– Доо’вольте поо’лянути на ваші документи.

Я показав йому свою техаську водійську ліцензію.

– Ви ж не збираєтеся кермувати всю дорогу аж до Джоді, так?

– Ні, офіцере, тільки до Північного Далласа. Я живу зараз в реабілітаційному центрі, що зветься «Едемські перелоги».

Я весь спітнів. Я сподівався, якщо він це помітить, то вирішить, що це всього лиш реакція людини, котра задрімала в закритій машині посеред теплого листопадового дня. І ще я сподівався – страшенно, – що він не попросить показати йому вміст портфеля, який лежав поряд зі мною на середньому сидінні. У 2011 році я міг би відмовитися, заявивши, що спання у власному автомобілі не є причиною для такої вимоги. Чорт забирай, я зупинився навіть не на платному парковочному місці. Проте в 1963 році будь-який коп може почати ритися в моїх речах. Він не знайде наркотиків, але знайде солідну пачку готівки, рукопис зі словом убивствов назві й зошит, повний дикої маячні про Даллас і ДжФК. Куди мене заберуть: у найближчу поліцейську дільницю на допит чи до Паркленда на психіатричну експертизу? Скільки згається часу, поки я врешті зможу чемно розпрощатися там зі своїми Волтонами, побажавши їм доброї ночі? [645]645
  Алюзія на сімейний телесеріал «The Waltons» (1971–1981), де в кінці кожної серії якась пара з велелюдної родини Волтонів обов’язково бажає одне одному доброї ночі.


[Закрыть]

Він на мить завагався, великий, червонолиций, сущий коп Нормана Роквела, ніби з якоїсь обкладинки «Сатердей Івнінг Пост» [646]646
  Norman Rockwell (1894–1978) – найпопулярніший американський живописець і ілюстратор ХХ ст., у чиїх предметно-психологічно реалістичних роботах кожний упізнавав правдиві картинки щоденного життя; «Saturday Evening Post» (засн. у 1897 р.) – журнал для сімейного читання.


[Закрыть]. Нарешті віддав назад мої водійські права.

– Окей, містере Емберсон. Вертайте до себе в ті «Перелоги», і я вас дуже прошу, як приїдете, поставте машину, і нехай вона собі там стоїть незрушно всю ніч. Виспалися ви тут чи не виспалися, але вигляд маєте зморений.

– Саме це я й збираюся зробити.

Від’їжджаючи, в люстерку заднього огляду я бачив, як він дивиться мені вслід. Почувався я так, ніби, ще не встигши зникнути з його очей, я ось-ось знову засну. І не буде попереджувальних ознак цього разу: я вихну просто з вулиці на тротуар, зіб’ю там, можливо, пару-трійку пішоходів, а тоді вженуся у вітрину меблевої крамниці.

Коли я нарешті припаркувався перед своїм маленьким котеджем з пандусом, що вів до передніх дверей, голова мені боліла, з очей текло, коліно стугоніло… але Освальд в моїй пам’яті залишався чітким, ясним. Кинувши портфель на кухонний стіл, я подзвонив Сейді.

– Я тобі телефонувала, коли повернулась зі школи додому, але тебе не було, – сказала вона. – Я вже почала непокоїтись.