Текст книги "11/22/63 "

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 54 страниц)

Розділ 15

1

О десятій ранку тієї неділі я стрибнув у «Санлайнер» і промчав двадцять миль до міста Раунд-Гілл. На головній вулиці там стояла аптека, і вона була відкрита, але на її дверях я помітив наліпку МИ РИЧИМ ЗА ДЕНГОЛМСЬКИХ «ЛЕВІВ» і згадав, що Раунд-Гілл належить до четвертого району нашої консолідованої школи. Я поїхав у Кілін [439]439
  Kileen – засноване 1881 року містечко, відоме розташованою поряд з ним військовою базою Форт-Гуд.


[Закрыть]. Там літній аптекар, котрий дивовижно, хоча все ж таки, либонь, випадково, був схожим на містера Кіна з Деррі, мені підморгнув, подаючи коричневий пакетик і решту:

– Не роби ніц протизаконного, синку.

Як він й очікував, я тим же манером підморгнув йому у відповідь і поїхав назад до Джоді. Ніч я мав коротку, але, коли ліг, сподіваючись трохи перепочити, сон не наблизився до мене ані на крок. Тож, врешті-решт, я натомість поїхав до «Вайнгартена» і купив там великий кекс. Той виглядав по-недільному не дуже свіжим, але я цим не переймався, гадаючи, що Сейді теж не зверне на це уваги. Пікнік там чи не пікнік, вечеря чи не вечеря, я був певен, що їжа не є першорядною темою цього дня. Коли я постукав у її двері, в моєму шлунку спурхнула ціла хмара метеликів.

На обличчі Сейді зовсім не було гриму. Вона навіть губи собі не підмалювала помадою. Очі мала великі, потемнілі і злякані. Одну мить я був певен, що двері зараз затріснуться в мене перед носом і я почую, як вона біжить геть та ще й так швидко, як тільки зможуть нести її довгі ноги. Та й по всьому.

Але вона не втекла.

– Заходь, – сказала вона. – Я зробила салат з курятиною. – В неї почали тремтіти губи. – Сподіваюсь, тобі сподобається… тобі сподоб-б-бається моя…

У неї почали підгинатися коліна. Я кинув коробку з кексом через поріг на підлогу і підхопив Сейді. Боявся, що вона знепритомніє, але ж ні. Вона обхопила руками мене за шию й міцно трималася, наче потопельниця за плавучу колоду. Я відчував, як стугонить її тіло. Я наступив на той чортів кекс. Потім на нього наступила вона. Чвак.

– Мені лячно, – промовила вона. – Що, як я в цьому виявлюся нікчемною?

– А якщо я нікчемний? – то був не зовсім жарт. Минуло доволі багато часу. Щонайменше чотири роки.

Вона мене, здавалось, не чує.

– Він мене ніколи не хотів. Не так, як я очікувала. А його спосіб, то єдиний спосіб, який я знаю. Торкання, а потім та швабра.

– Заспокойся, Сейді. Зроби глибокий вдих.

– Ти заїжджав до аптеки?

– Так, їздив у Кілін. Але ми не обов’язково мусимо…

– Обов’язково. Ямушу. Поки не втратила ту крихту хоробрості, яка в мені ще лишилася. Ходімо.

Її спальня містилася в кінці коридору. Там все було по-спартанському: ліжко, стіл, пара естампів на стінах, ситчикові фіранки танцювали на свіжому вітерці з навіконного кондиціонера, ввімкнутого на мінімум. Коліна знову почали її зраджувати, і знову я її підхопив. То був дивний спосіб танцювати свінг. На підлозі навіть лежали друковані крок-схеми Артура Мюрі [440]440
  Викладач танців Артур Мюрі ще у 1920-х рр. почав випускати відеоуроки, а також друковані «сліди», карти-схеми танцювальних рухів, які розкладалися на підлозі.


[Закрыть]. Кексові. Я поцілував Сейді, і її губи, сухі й безтямні, вчепилися в мої.

Я ніжно відсторонив її і знову обхопив, притискаючи до дверцят шафи. Вона дивилася на мене серйозно, волосся впало їй на очі. Я його прибрав, а тоді – ласкаво – почав кінчиком язика облизувати її сухі губи. Робив це повільно, не забуваючи про куточки.

– Краще? – спитав у неї.

Вона відповіла не голосом, а власним язиком. Не притискаючи її тілом, я почав дуже повільно гладити рукою всю її, таку високу, від горла, по обох боках якого скажено бився пульс, до грудей, живота, плаского ухилу лобка, круглу сідницю, тоді ще нижче – стегно. Вона була в джинсах. Бавовна шепотіла під моєю долонею. Вона відхилилася назад і стукнулась головою об дверцята.

– Ох, – шепнув я. – Тобі не боляче?

Вона заплющила очі.

– Мені гарно. Не зупиняйся. Цілуй мене ще. – І тут же похитала головою. – Ні, не цілуй. Губам зроби знову оте. Полижи. Мені так подобається.

Так я й зробив. Вона зітхнула і сковзнула пальцями мені під пасок ззаду, на попереку. А потім перевела їх наперед, де пряжка.

2

Мені хотілося все прискорити, кожна моя клітинка волала «швидше», наказуючи мені пірнати глибше, воліючи того всеохопноговідчуття, яке й є суттю цих дій, але я себе уповільнював. Принаймні спочатку. А тоді вона сказала:

– Не змушуй мене ждати, я так довго цього дожидалася.

Тому я поцілував її в спітнілу скроню й колихнувся стегнами вперед. Так, ніби ми танцюємо горизонтальний варіант медісона. Вона охнула, ледь відіпхнулася, а тоді ворухнула власними стегнами мені назустріч.

– Сейді? Добре?

–  Обоженькомій, – схлипнула вона, і я засміявся. Вона розплющила очі і подивилася вгору на мене допитливо і з надією. – Це вже все чи буде щось далі?

– Трохи буде, – сказав я. – Не знаю, чи довго, я давно вже не був з жінкою.

Виявилося, що не так вже й недовго. Лише кілька хвилин у реальному часі, але час іноді не той… хто міг про це знати краще за мене. Наприкінці вона почала захекано скрикувати:

– Ох милий, ох милий мій, ох милий мій Боже, ох, солоденький!

Саме ці звуки пожадливого відкриття в її голосі призвели мене до краю, тож все трапилося не зовсім одночасно, але за кілька секунд вона підвела голову від подушки і втопила обличчя в улоговину на моєму плечі. Маленький кулак вдарив мені по лопатці раз, другий… а потім розкрився, мов квітка, розпластався долонею. Вона відкинулася на подушки. Дивилася на мене ошелешеними, широко розплющеними очима, в яких нітився трішки зляканий вираз.

– Я кінчила, – промовила вона.

– Я помітив.

– Мати мені казала, що в жінок цього не буває, тільки у чоловіків. Вона казала, що жіночий оргазм – це міф. – Її стряснуло сміхом. – Ой, мій Боже, чого вона не пізнала.

Вона підвелася на лікті, потім взяла мою руку і поклала собі на груди. Там, під груддю, гупало й гупало її серце.

– Скажіть-но мені, містере Емерсон, коли ми зможемо це повторити?

3

Коли у беззмінний нафтогазовий смог на заході сідало червоне сонце, ми з Сейді сиділи на її крихітному задньому подвір’ї під розлогим, старим горіхом пекан [441]441
  Карія пекан, або гікорі пекан – американський вид горіха заввишки до 40 м, в Україні культивується в Криму.


[Закрыть], їли сендвічі з салатом із курятини і пили чай з льодом. Без кексу, звісно. Кекс було списано до невідновлюваних втрат.

– А тобі недобре одягати оте… ну, ти розумієш, оті аптечні штучки?

– Нормально, – сказав я. Насправді-то ні, й ніколи з ними не було добре. У більшості американських товарів між 1961 і 2011 роками значно покращилась якість, але повірте Джейку, ці гумки залишилися практично тими ж самими. Вони мають цікавіші назви і навіть смакові компоненти (для тих, хто мають дивні смаки), але по суті це той самий корсет, який ти одягаєш собі на член.

– В мене колись стояла діафрагма, – сказала вона. Столика для пікніків не було, тож вона розстелила ковдру на траві. Тепер вона взяла до рук коробку з залишками салату з огірків і цибулі й почала клацати кришкою, відкриваючи її й закриваючи, нервові рухи, які дехто назвав би фройдівськими. Включно зі мною. – Мати дала мені її за тиждень до нашого з Джонні одруження. Вона навіть розповіла мені, як її вставляти, хоча при цім не дивилася мені в очі, а якби їй на щоки було водою крапнути, я певна, так би й зашипіло. «Не зачинай дитину в перші вісімнадцять місяців, – сказала вона. – Через два роки, якщо зумієш змусити його зачекати. Таким чином ти зможеш жити на його зарплатню, а власну відкладати».

– Не найгірша у світі порада. – Я був вельми обережним. Ми вступили на мінне поле. Вона розуміла це незгірш за мене.

– Джонні – викладач точних дисциплін. Він високий, хоча й не такий високий, як ти. Я втомилася виходити кудись на люди з чоловіками, нижчими за мене, і, гадаю, тому-то й відповіла йому «так», коли він уперше мене запросив. Поступово зустрічатися з ним перетворилося в мене на звичку. Я його вважала приємним, до того ж наприкінці вечора він ніколи не вирощував собі пару зайвих рук. На той час я гадала, такі стосунки й є коханням. Я була дуже наївною, правда?

Я погойдав рукою в жесті «туди-сюди».

– Ми познайомилися в Університеті Південної Джорджії і роботу потім собі знайшли в одній середній школі в Саванні. Школа спільного навчання дітей обох статей, проте приватна. Я майже впевнена, що то його татусь потягнув за деякі ниточки, щоб саме так трапилося. Клейтони грошей не мають – тепер уже ні, хоча колись вони в них були, – але все ще мають високу репутацію в громаді Саванни. Бідні, однак шляхетні, розумієш?

Цього я не розумів – питання, хто належить до вершків громади, а хто ні, ніколи не виникали в часи моєї юності, – але я пробурмотів щось ствердне. Вона надто довго переймалася цією темою, тож схожа зараз була ледь не на загіпнотизовану.

– Отже, я мала діафрагму, авжеж, мала. Тримала її в спеціальній пластиковій дамській коробочці з трояндою на кришці. От лишень ані разу я нею не скористалася. Можливості не трапилося. Кінець кінцем викинула її до сміття після чергового полегшення. То він так це називав, полегшенням. Так і казав зазвичай: «Я потребую полегшення». А потім швабра. Розумієш?

Анічогісінько я не розумів.

Сейді засміялась, і це мені знову нагадало Айві Темплтон.

– Зачекай пару років, казала мати! Я могла чекати хоч двадцять, і ніякої діафрагми не знадобилося б!

– Що відбувалося? – я легенько стиснув їй плечі. – Він тебе бив? Бив тебе держаком швабри? – Існував також ще й інший варіант застосування держака, я читав «Останній поворот на Бруклін» [442]442
  «Last Exit to Brooklyn» (1964) – жорсткий роман Х’юберта Селбі (1928–2004) про життя нью-йоркського соціального «дна», за яким у 1989 р. було знято однойменний фільм.


[Закрыть], але він вочевидь такого не робив. Вона була незайманою, авжеж; докази цього залишилися на простирадлі.

– Ні, – сказала вона. – Швабра була не для биття. Джордже, я не думаю, що зможу далі про це говорити. Не тепер. Я почуваюся так… ну, не знаю… немов пляшка содової, яку розтрясли. Знаєш, чого я хочу?

Я гадав, що знаю, але заради ввічливості перепитав.

– Я хочу, щоб ти повів мене в дім, а там продовжив почате. – Вона здійняла руки над головою і потягнулася. Ліфчик на себе знов одягнути їй не схотілось, і я побачив, як підважуються груди в неї під блузкою. Крихітні тіні, схожі на розділові знаки, в згасаючому світлі вечора відкидали її соски.

Вона сказала:

– Я не хочу ворушити сьогодні минуле. Сьогодні я хочу тільки іскритися.

4

Десь за годину я побачив, що вона засинає. Спершу я поцілував їй лоба, а потім носа – аби розбудити.

– Мушу вже йти. Хочу встигнути прибрати свою машину в тебе з під’їзної алеї, перш ніж твої сусіди почнуть телефонувати своїм знайомим.

– Так, мабуть, треба це зробити. Сусіди в мене Сенфорди, а їхня школярка Лайла Сенфорд в цьому місяці якраз працює в бібліотеці.

А мені пригадалося, що батько Лайли начебто засідає в шкільній раді, але я нічого не сказав. Сейді вся сяяла, тож не було сенсу псувати її почуття. Нехай Сенфорди думають, що ми сиділи на дивані, притискаючись одне до одного колінами, чекали, поки завершиться «Деніс-загроза» [443]443
  «Dennis the Menace» (1957–1963) – сімейний телесеріал за однойменним коміксом про доброго хлопця, котрий повсякчас потрапляє в халепу.


[Закрыть]і розпочнеться наспраавжки велике шооу Еда Саллівена [444]444
  Edward Sullivan (1901–1974) – популярний ведучий авторського розважального телешоу, яке виходило з 1947 до 1971 року.


[Закрыть]. Якщо моя машина залишатиметься перед домом Сейді ще й після одинадцятої, їхні думки можуть потекти в іншому напрямку.

Вона дивилася, як я одягаюся.

– Що тепер буде, Джордже? З нами?

– Я хочу бути з тобою, якщо ти захочеш зі мною бути. Ти хочеш цього?

Сейді сіла, простирадло зісковзнуло і вляглося навкруг її талії, вона потягнулася по сигарети.

– Дуже-дуже. Але я заміжня і це так і залишатиметься до наступного літа в Ріно. Якщо я подам на розірвання шлюбу, Джонні виступить проти. Чорт, його батькибудуть проти.

– Якщо ми будемо обережними, все буде добре. Але нам таки треба бути обережними. Ти ж це розумієш, так?

Вона розсміялася й підкурила.

– О, так. Це я розумію.

– Сейді, у тебе траплялися проблеми з дисципліною в бібліотеці?

– Га? Вряди-годи, авжеж. Бувало. – Вона знизала плечима; колихнулися її груди, мені стало жаль, що я так швидко одягнувся. А з іншого боку, кого я дурив? Джеймс Бонд міг би розпочати і втретє, але Джейк/Джордж був уже висотаний. – Я новенька в школі. Вони мене випробовують. Це, звісно, мені як шпилька в сідницю, але нічого такого, чого б я не очікувала. А що?

– Гадаю, твої проблеми мусять зникнути. Учням подобається, коли вчителі закохуються. Навіть хлопцям. Для них це – немов телешоу.

– Вони взнають, що ми…

Я трохи поміркував.

– Декотрі дівчатка здогадаються. Ті, котрі мають власний досвід.

Вона пирхнула димом: «Оце так чудесно». Але справжнього незадоволення в ній не помічалося.

– Як ти щодо обіду в «Сідлі», в Раунд-Гіллі? Нехай люди звикають бачити нас разом.

– Добре. Завтра?

– Ні. Завтра я маю деякі справи в Далласі.

– Дослідження для твоєї книги?

– Угу, – ось воно, ми тільки-но зблизилися, а я вже їй брешу. Мені це не подобалося, але яким чином обійтися без цього, я не знав. А на майбутнє… Я відмовився думати про це зараз. Мусив берегти власне сяйво.

– У вівторок?

– Гаразд. І ще одно, Джордже?

– Що?

– Нам треба знайти якийсь спосіб, щоб продовжити цим займатися.

Я усміхнувся.

– Кохання способи знайде.

– Мені здається, наразі це скоріше пристрасть.

– Мабуть, і те й інше.

– Ви такий ніжний, Джордже Емберсон.

Боже, навіть ім’я в мене брехня.

– Я розповім тобі про мене і Джонні. Коли зможу. І якщо ти захочеш вислухати.

– Захочу, – я гадав, що мушу це зробити. Якщо так трапиться, я дещо зрозумію. Про неї. Про нього. Про ту швабру. – Коли ти сама будеш до цього готова.

– Як любить казати наша високоповажна директорка: «Учні, справа буде важкою, але того вартою».

Я розсміявся.

Вона загасила сигарету.

– Одне мене непокоїть. Чи схвалила б нас міз Мімі?

– Я майже певен, що так.

– Мені теж так здається. Кермуй додому обережно, дорогий мій. І забери з собою он те, – вона показала на коричневий паперовий пакетик з аптеки в Кіліні. Той лежав на комоді. – Якщо до мене завітає хтось з тих цікавих, що люблять, після того як зробили пі-пі, зазирнути до чужої шафки з медикаментами, я змушена буду щось якось пояснювати.

– Добре, що нагадала.

– Але тримай їх напоготові, милий.

І вона підморгнула.

5

Дорогою додому я зловив себе на думках про ті гумки. Називаються «Троян»… і ребристі, для їїзадоволення, як написано на упаковці. Леді більше не має діафрагми (хоч я гадав, що вона може придбати собі нову, коли наступного разу поїде в Даллас), а протизаплідні пігулки ще рік, а то й два не з’являться в широкому доступі. Та й тоді лікарі ще виписуватимуть їх неохоче, якщо я правильно пам’ятаю курс модерної соціології. Отже, поки що залишаються ці «Трояни». Я надягатиму їх не заради задоволення, а лише щоб вона не народила дитину. Це так дивовижно, якщо згадати про те, що до мого власного народження ще довгих п’ятнадцять років.

6

Наступного вечора я знову зробив візит до закладу Тихого Міча. Табличка на дверях попереджала ЗАКРИТО, і все виглядало так, ніби всередині порожньо, проте лишень я постукав, як мій електронний приятель тут же мене впустив.

– Ви якраз вчасно, містере Доу, якраз вчасно, – приказував він. – Побачимо, що ви скажете. Щодо мене, то мені здається, тут я перевершив самого себе.

Він зник у задньому приміщенні, а я зупинився біля скляної вітрини з транзисторними радіоприймачами і чекав. Повернувся він, тримаючи в руках по лампі. Абажури їх були замацані, немов їх поправляли безліч брудних пальців. В однієї була оббита підставка, тож на столі вона стояла криво: Похила Пізанська Лампа. Перфектні об’єкти, так я йому і сказав. Він вишкірився і поклав поряд з лампами два магнітофони в коробочках. А також торбу на зашморгу з кількома різної довжини відрізками дроту такого тонкого, що майже невидимого.

– Бажаєте додаткових пояснень?

– Гадаю, мені вже вистачить, – відповів я і поклав на вітрину п’ять двадцяток. Мене трішки зворушило, коли він спробував відсунути одну з них.

– Ми домовлялися про ціну сто вісімдесят.

– Двадцять зверху, аби ви забули про те, що я бодай колись тут бував.

На якусь мить він замислився, а потім, придавивши великим пальцем безпритульну двадцятку, навернув банкноту до гурту її зелених подружок.

– Вже забув. Чому б мені не вважати це бонусом?

Поки він вкладав речі до коричневого паперового пакету, я, зваблений простою цікавістю, поставив йому запитання.

– Кеннеді? Я за нього не голосував, проте, якщо він не отримуватиме прямі накази від Папи Римського [445]445
  Ірландець за походженням Джон Кеннеді був першим і єдиним у США президентом католицького сповідання.


[Закрыть], гадаю, з ним у нас буде все окей. Країні потрібен хтось молодий. Нова ера тепер, розумієте?

– Якби він приїхав у Даллас, як гадаєте, з ним усе було б гаразд?

– Мабуть. Хоча напевне сказати не можу. Взагалі-то, бувши на його місці, я тримався б подалі від лінії Мейсона-Діксона [446]446
  Mason – Dixon Line – проведена ще у 1763–1767 рр. межа між британськими колоніями Меріленд і Пенсільванія, з ХІХ століття символізує культурно-етичні розбіжності між південними (тоді рабовласницькими) й північними штатами Америки.


[Закрыть].

Я з усмішкою наспівав:

– Де «ясність б’є від зірниць»?

Тихий Міч (Святий Міч) вищирився:

– От тільки не починайте.

7

В учительській першого поверху стояла шафка з секціями для пошти й шкільних розпоряджень. Вранці в четвер, коли в мене було вільне від уроку вікно, у своїй секції я знайшов маленький запечатаний конверт.

Дорогий Джордже.

Якщо ти ще не передумав пообідати зі мною сьогодні ввечері, то краще це зробити десь близько п’ятої, бо мені треба рано вставати весь цей і наступний тиждень, готувати Осінній книжковий ярмарок. Може, ми заїдемо потім до мене на десерт.

У мене є кекс, якщо ти не проти скуштувати.

Сейді.

– Чому ви смієтеся, Емберсоне? – спитав Денні Лейверті. Він якраз вичитував учнівські твори, вдивляючись в них геть відсутніми очима, що натякало на його похмільний стан. – Скажіть мені, може, і я посміхнуся.

– Ба ні, – відповів я. – Це приватний жарт. Вам його не зрозуміти.

8

Так між намий повелося, слово «кекс» стало означати саме те, і його ми мали тієї осені досхочу.

Ми поводилися обачно, але, звісно ж, були люди, котрі розуміли, що відбувається. Ймовірно, кружляли якість чутки, але жодних скандальних. Люди в маленьких містечках рідко бувають підлими. Ситуацію Сейді вони знали, щонайменше в загальному сенсі, і розуміли, чому ми не можемо оприлюднити наші стосунки, поки що принаймні. Вона не відвідувала мене вдома; це викликало б неправильні балачки. Я не залишався пізніше десятої у неї; це також викликало б неправильні балачки. Не було способу мені загнати «Санлайнер» в її гараж і залишитися на ніч, бо її «Фольксваген-Жук», бодай який мініатюрний, все одно займав той гараж майже від стіни до стіни. Та навіть в інакшому випадку я не став би такого робити, бо хтось все одно дізнався б. У маленьких містечках завше про все дізнаються.

Я заїжджав до неї після школи. Заїжджав пообідати, хоча вона це називала вечерею. Іноді ми ходили до харчевні Ела і їли там «Вилороги» або філе сома; інколи ми їздили у «Сідло»; двічі я возив її на суботні танці в місцевому «Грейндж-холі». Ми дивилися фільми, в нашому містечку кінотеатр називався «Гема», у Раунд-Гіллі «Меса» а драйв-ін в Кіліні – «Старлайт» (діти його прозвали траходромом). У такому гарному ресторані, як «Сідло», вона могла випити бокал вина перед обідом, а я пива в процесі, проте ми обачливо уникали місцевих закладів, і звісно ж, нас не бачили у «Червоному півнику», єдиному в Джоді кольоровому шинку з випивкою, музикою й танцями, про який наші учні між собою балакали з мрійливим трепетом. Надворі був 1961 рік, і сегрегація врешті мала почати пом’якшуватися і в глибинці – чорні уже вибороли собі право сидіти за шинквасом в закусочних Вулворта в Далласі, Форт-Ворті та Х’юстоні, – але шкільні вчителі не випивали у «Червоному півнику». Ніколи, якщо вони не бажали втратити роботу. Нізащо-нізащо-нізащо.

Коли ми займались коханням у спальні Сейді, по свій бік ліжка вона завше тримала напоготові слакси, светр та мокасини. Називала це своїм авральним комплектом. Одного разу, коли ми лежали голі (стан, який їй сподобалось називати «делікатним il flagrante» [447]447
  Від латинського юридичного терміна «il flagrante delicto», що означає «зловлений на місці злочину» або «під час незаконного сексуального акту».


[Закрыть]) і дзенькнув дверний дзвінок, вона натягнула на себе всю ту амуніцію за десять щирих секунд. Назад повернулася, хихотячи, розмахуючи номером «Сторожової вежі».

– Свідки Єгови. Я їм сказала, що вже спасенна, і вони пішли.

Вже після того, коли ми їли в неї на кухні шинку з окрою [448]448
  Окра, або бамія (Abelmoschus esculentus) – однорічна рослина родини мальвових, віддавна вирощується як овочева культура.


[Закрыть], вона зауважила, що наші стосунки нагадують їй той фільм з Одрі Хепберн і Ґері Купером – «Кохання після полудня» [449]449
  «Love in the Afternoon» (1957) – романтична комедія за романом Клода Ані «Російська дівчина Аріана» (1920), де незаймана юна парижанка Аріана намагається запевнити немолодого американського плейбоя у своїй сексуальній досвідченості.


[Закрыть].

– Подеколи я загадуюся, чи краще це смакувало б уночі, – промовила вона задумливо. – Коли нормальні люди це роблять.

– Ти ще отримаєш шанс пересвідчитись, – пообіцяв я. – Не вішай носа на блюзову терцію, бейбі.

Вона посміхнулася й поцілувала мене в кутик губ.

– Ти видаєш іноді такі кльові фрази, Джордже.

– О, так, – кивнув я. – Я великий оригінал.

Вона відсунула свою тарілку: «Я готова до десерту. А ти?»

9

Невдовзі по тому, як у двері Сейді дзвонили Свідки Єгови – це, либонь, було наприкінці листопада, бо я тоді вже закінчив підбір акторів у «Дванадцять сердитих чоловіків», – я згрібав листя в себе на моріжку, коли раптом почув:

– Привіт, Джордже, як воно справи?

Обернувшись, я побачив Діка Сімонса, тепер уже вдруге вдівця. Він залишався в Мексиці довше, аніж хтось міг би очікувати, а коли люди вже почали вважати, що він вирішив залишитися там назавжди, Дік повернувся. Я його зараз бачив уперше. Він був дуже засмаглим, аж коричневим, але занадто схудлим. Одяг теліпався на ньому, а його волосся – сталево-сіре в день весілля – тепер стало майже цілком білим і порідшало на тімені.

Я кинув граблі й поспішив до нього. Гадав, що потисну йому руку, але натомість ухопив його в обійми. Його це сполохало – у 1961 році Справжні Чоловіки Не Обіймалися, – але він зразу ж і розсміявся.

Я утримав його на відстані простягнутих рук.

– Ви чудово виглядаєте!

– Гарний комплімент, Джордже. Я й почуваюся краще, ніж було. Мімз помирала… я знав, що цього не уникнути, але все одно воно мене прибило. Голові в таких випадках ніколи не узгодитися з серцем, я переконаний.

– Ходімо до хати, вип’ємо по чашці кави.

– Залюбки.

Ми говорили про його перебування у Мексиці. Говорили про школу. Ми говорили про нашу непереможну футбольну команду і майбутню осінню виставу. А потім він поставив свою чашку і промовив:

– Еллен Докерті просила мене передати пару слів щодо вас із Сейді Клейтон.

Ого. А я гадав, що ми так добре маскуємось.

– Вона тепер зветься Дангіл. Це її дівоче прізвище.

– Мені все відомо про її стан. Дізнався, коли ми її наймали на роботу. Вона гарна дівчина, а ви гарний чоловік, Джордже. Судячи з того, що розповіла мені Еллі, ви обоє з достатньою гідністю управляєте вашою непростою ситуацією.

Я трішки розслабився.

– Еллі каже, що вона майже певна, що ви нічого не знаєте про «Кендлвудські Бунгало», які містяться зразу поза Кіліном. Вона не вважає, що сама має право вам про це розказувати, тож попрохала зробити це мене.

– «Кендлвудські Бунгало»?

– Я часто возив туди Мімі суботніми вечорами. – Він вертів свою кавову чашку в долонях, що тепер здавались якимись занадто великими для його тіла. – Тією місциною керують двоє колишніх шкільних учителів, з Арканзасу чи з Алабами. З якогось із тих штатів на А, в усякому разі. Пенсіонери, чоловіки, якщо ви розумієте, що я маю на увазі.

– Здається, я здогадуюсь, так.

– Вони приємні хлопці, делікатно небалакучі щодо відносин між ними самими, а також щодо взаємостосунків деяких їхніх гостей. – Він підняв очі від чашки. Трохи почервонілий, але все одно з усмішкою. – Це не той заклад, де простирадла не встигають вичахати, якщо ви про це подумали. Якнайдалі від чогось подібного. Гарні кімнати, помірковані ціни, а далі по дорозі невеличкий ресторан з сільськими наїдками і рахунками. Дівчині іноді потрібне місце на кшталт такого. Та й чоловікові, мабуть, теж. Де б їх ніщо не змушувало надто поспішати. І щоб не почуватися надто дешевими.

– Дякую вам, – промовив я.

– Нема за що. Ми з Мімі провели чимало приємних вечорів у Кендлвуді. Інколи просто дивилися телевізор, у піжамах, а потім лягали спати, але й це може бути не гіршим за все інше, коли сягнеш відповідного віку. – Він сумно всміхнувся. – Чи майже не гіршим. Ми засинали під співи цвіркунів. А іноді міг завити койот, дуже далеко, там, у шавлієвих чагарниках. Ну, на місяць, розумієте. Вони насправді так роблять. Виють на місяць.

З неспішністю старої людини він дістав із задньої кишені хустинку і промокнув собі щоки.

Я простягнув йому руку, і Дік міцно її потиснув.

– Ви подобались їй, хоча вона ніяк не могла вирахувати, що ви за один. Казала, що ви їй нагадуєте якогось привида, як їх ото показували в старих фільмах тридцятих років. «Він яскравий і сяючий, але не весь цілком тут», – так вона казала.

– Я не привид, – заперечив я. – Обіцяю вам.

Він усміхнувся.

– Ні? Я нарешті спромігся перевірити ваші рекомендації. То було після того, як ви вже попрацювали якийсь час у нас на підміні і так пречудово поставили ту п’єсу. З тими, що з шкільного округу Сарасоти, все цілком гаразд, а от далі… – Він помотав головою, поки що не втрачаючи посмішки. – А той ваш папірець з якоїсь фабрики дипломів в Оклахомі…

Я прокашлявся, проте без толку. Ані слова вимовити не міг.

– І що це для мене значить, спитаєте ви? Небагато. Були часи в цій частині світу, коли чоловік міг в’їхати в місто з кількома книжками в сідельних торбах, окулярами на носі й краваткою на шиї і стати директором школи та залишатися ним впродовж двадцяти років. До того ж було це не так вже й давно. Ви чудовий збіса учитель. Діти це розуміють, я це розумію, і Мімі також це розуміла. А для мене це дуже багатозначить.

– А Еллен знає, що я сфальшував інші документи?

Бо Еллен Докерті була наразі виконувачем обов’язків директора, а коли у січні збереться шкільна рада, її затвердять на цій посаді назовсім. Інших кандидатур не було.

– Аж ніяк, і не взнає. Не від мене принаймні. Мені здається, їй цього не варто знати. – Він підвівся. – Але є одна особа, котра муситьзнати правду про те, де ви були і що робили, і особа та знана нам леді бібліотекарка. Якщо у вас з нею це серйозно, тобто. А чи серйозно?

– Так, – відповів я, і Дік кивнув так, ніби це вирішувало все.

Хотілося мені, щоб так це й було.

10

Завдяки Діку Сімонсу Сейді нарешті пізнала, що воно таке – займатися коханням після заходу сонця. Коли я спитав у неї, як їй це, вона відповіла, що чудесно.

– Але ще більше я наперед смакую, як прокинуся вранці поряд з тобою. Ти чуєш вітер?

Авжеж. Той ухкав пугачем попід карнизами.

– Тобі від цих звуків робиться затишніше?

– Так.

– Я зараз дещо скажу, я маю надію, ти через це не відчуєш незручності.

– Скажи.

– Мені здається, я в тебе закохалася. Можливо, це просто секс. Я чула, що люди часто так помиляються, але не думаю.

– Сейді?

– Так? – вона намагалася усміхнутись, але виглядала зляканою.

– Я тебе теж кохаю. І тут нема ні «може», ні помилки.

– Слава Богу, – промовила вона і притулилася ще тісніше.

11

Під час нашого другого візиту до «Кендлвудських Бунгало» вона готова була говорити про Джонні Клейтона. «Тільки вимкни світло, гаразд?»

Я зробив, як вона просила. Поки розповідала, вона викурила три сигарети. Під кінець вона вже важко ридала, хоча, либонь, не через болючі спогади, а радше від ніяковості. Для більшості з нас, я гадаю, легше визнати, що ми робили щось зле, аніж те, що десь ми виявилися дурниками. Ні, з нею було не зовсім так. Цілий світ відмінностей пролягає між глупством і наївністю і, як і більшість добропорядних дівчат середнього класу, котрі доходили зрілості у сорокових-п’ятдесятих роках, Сейді не знала майже нічого про секс. Вона сказала, що фактично ні разу не бачила пеніса, поки не подивилась на мій. Було, мельком їй відкривався пеніс Джонні, але, як вона розповіла, якщо чоловік помічав її спрямований туди погляд, він хапав її за обличчя і відвертав його з такою чіпкістю, що заледве якась мить залишалася до болю.

– Але це завжди було болючеобразливо, – сказала вона. – Ти розумієш?

Джон Клейтон походив зі звичайної релігійної родини, нічого фанатичного за ними не вбачалося. Був милим, розсудливим і уважним. Не чемпіон світу в почутті гумору (майже зовсім його не мав, якщо точніше), але, як здавалося, він обожнював Сейді. Її батьки обожнювали його. Клер Дангіл особливо нетямилася від Джонні Клейтона. Ну й, звісно, він був вищим за Сейді, навіть коли вона взувала щось на підборах. Після довгих років насмішок з неї, цибатої, це був важливий фактор.

– Єдина річ, яка мене непокоїла перед заміжжям, це його нав’язлива акуратність, – сказала Сейді. – Всі його книжки стояли в абетковому порядку, і якщо якусь траплялося переставити, він дуже розстроювався. Він нервувався, якщо бодай одну з них було взято з полиці – це відчувалося, виникала напруга. Він голився тричі на день і повсякчас мив собі руки. Було, хтось із ним поручкається, він вибачається і мерщій біжить до ванної, щоби якомога швидше їх помити.

– А також координація кольорів одягу, – додав я. – Того, що на ньому надітий, і того, що в шафі, і горе тому, хто бодай щось там пересуне. Він упорядковував речі в коморі в абетковому порядку? Або вставав іноді посеред ночі, щоб перевірити, чи вимкнуті пічні конфорки, чи замкнуті двері?

Вона перевернулася до мене, очі широко розплющені, здивовані у темряві. Привітно рипіло ліжко; скиглив вітер; деренчала ослаблена шибка.

– Звідки ти це знаєш?

– Це обсесивно-компульсивний розлад, або коротко ОКР. Невроз нав’язливих станів. Говард… – я замовк. «Говард Х’юз [450]450
  Howard Hughes (1905–1976) – інженер-авіабудівельник, розробник військових і цивільних літаків, пілотом встановив кілька рекордів швидкості, був одним із найбагатших людей світу, філантропом, все життя відзначався ексцентричною поведінкою, яка під кінець вилилася у відверту параною.


[Закрыть] серйозно страждав на нього», – мало не промовив я, хоча, можливо, зараз це ще не було актуальним. А навіть якщо вже було, публіка про це могла ще не знати. – Один мій старий приятель мав такий розлад. Говард Темплтон. Давно. Він завдавав тобі болю, Сейді?

– Та взагалі не дуже-то, не бив, не штовхав. Один раз, було, ляснув по обличчю, ото і все. Але людина може зробити людині боляче й іншими способами, хіба не так?

– Так.

– Мені нікому було про це розповісти. Зрозуміло, що не матері. Знаєш, що вона мені сказала в день мого весілля? Що якщо я промовлю півмолитви перед тим і півмолитви під час того, все буде добре. «Під час того»це означення найближче до «злягання»,на яке вона тільки спромоглася. Я спробувала поговорити про це з моєю подружкою Руті, але тільки раз. То було після занять, вона допомагала мені прибратися в бібліотеці. «Все, що відбувається за дверима спальні, не моя справа», – сказала мені вона. Я й перестала, бо насправді я не хотілапро все те розповідати. Мені було так соромно.

А тоді все ринуло потоком. Дещо з промовленого нею потонуло в її сльозах, але я вхопив суть. У деякі ночі – либонь, раз на тиждень, можливо, два – він казав, що потребує «полегшення». Вони лежали в постелі рядком, вона у нічній сорочці (він наполіг, щоб її сорочки були тільки непрозорі), він у «боксерських» трусах. Голішого, ніж у довгих трусах, вона його ніколи не бачила. Він спускав простирадло собі до пояса, і вона бачила, як воно напинається його ерекцією.

– Одного разу він і сам поглянув на той наметик. Тільки раз це було, отже, я запам’ятала. І знаєш, що він сказав?

– Ні.

– «Які ми огидні». А потім каже: «Закінчуй з цим швидше, щоби я міг нарешті заснути».