Текст книги "11/22/63 "

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 53 (всего у книги 54 страниц)

Людина сторіччя (2012)

1

Я собі уявляю, що на місці «Дому знаменитого фетбургера» тепер стоїть якийсь «Л. Л. Бін експрес», але напевне знати не можу; це те, чого я не завдаю собі клопоту перевірити в інтернеті. Мені достатньо знати, що харчевня залишалася ще на місці, коли я повернувся зі своїх мандрів. І світ навкруг неї залишився той самий.

Поки що принаймні.

Я не можу знати про «Бін експрес», бо той день був моїм останнім днем у Лізбон-Фолзі. Звідти я поїхав до свого дому в Сабатусі, відіспався, а потім спакував дві валізи, забрав кота, сів у машину й поїхав на південь. Я зупинився заправитися в маленькому містечку Вестборо в Массачусетсі і вирішив, що воно має цілком підходящий вигляд для людини без планів на майбутнє і без якихось очікувань від життя.

Першу ніч там я провів у мотелі «Гемптон-Ін». Там був Wi-Fi. Я зайшов в інтернет – серце в мене билося так сильно, що аж іскри мені спалахували по всьому полю зору – і знайшов веб-сайт Далласької газети «Морнінг Ньюз». Ввівши номер своєї кредитної картки (процес, який завершився успішно лише після кількох спроб, завдяки моїм тремтячим рукам), я отримав доступ до їхнього архіву. Повідомлення про замах невідомого стрільця на життя генерала Едвіна А. Вокера було надруковане 11 квітня 1963 року, але 12 квітня нічого не писалося про Сейді. І наступного тижня нічого, і наступного теж. Я продовжував пошуки.

Історія, яку я шукав, знайшлася в номері за 30 квітня.

2

ПСИХІЧНО ХВОРИЙ ПОРІЗАВ ДРУЖИНУ, ПОКІНЧИВШИ ЖИТТЯ САМОГУБСТВОМ

автор – Мак Дагес

(ДЖОДІ) 77-річний Дікон «Дік» Сімонс та директорка Денголмської консолідованої середньої школи Еллен Докерті прибули занадто пізно, щоб урятувати Сейді Дангіл від серйозних ушкоджень, але все могло обернутися значно гірше для популярної 28-річної шкільної бібліотекарки.

Згідно зі словами констебля міста Джоді Дагласа Рімза: «Якби Дік з Еллі не прибули саме в той момент, міс Дангіл майже напевне було б убито».

Двоє освітян приїхали з каструлькою тунця і хлібним пудингом. Обоє не схотіли розповісти про своє героїчне втручання. Сімонс сказав тільки: «Краще б ми опинилися там раніше».

Згідно зі словами констебля Рімза, Сімонс скрутив значно молодшого Джона Клейтона з Саванни, Джорджія, після того, як міс Докерті шпурнула в нього каструльку, тим самим його відволікши. Сімонс відібрав у нього невеликий револьвер. Тоді Клейтон вихопив ніж, яким він був порізав обличчя своєї колишньої дружини, і перерізав ним собі горло. Сімонс із міс Докерті намагалися зупинити кровотечу, але безуспішно. Клейтона було визнано померлим на місці.

Міс Докерті сказала констеблеві Рімзу, що Клейтон міг стежити за своєю екс-дружиною багато місяців. Персонал Денголмської консолідованої школи було попереджено про те, що екс-чоловік міс Дангіл може бути небезпечним, міс Дангіл сама надала фотографію Клейтона, але директорка Докерті сказала, що він змінив собі зовнішність.

Міс Дангіл каретою «швидкої допомоги» було доставлено в Меморіальний шпиталь Паркленд в Далласі, де її стан визначається як задовільний.

3

У жодному випадку не плаксій – саме так, це про мене, – але того вечора я плакав. Того вечора я заснув у сльозах, і вперше за довгий час сон мій був глибоким й утішливим.

Жива.

Вона залишилася живою.

Наляканою на все життя – ох, авжеж, безсумнівно, – але живою.

Жива, жива, жива.

4

Світ залишався на своєму місці, однак і надалі гармонізувався… чи, може, це я сам змушувавйого гармонізуватися. Коли ми створюємо таку гармонію власноруч, гадаю, ми звемо це звичкою. Я почав з того, що став підмінним вчителем в освітній системі Вестборо, а потім перейшов у штат. Мене не здивувало, що директором місцевої середньої школи працює фанатичний маніяк футболу на ім’я Борман… як в одного забавного тренера, котрого я був знав колись в іншому світі. Я підтримував зв’язки зі своїми старими друзями в Лізбон-Фолзі якийсь час, а потім перестав. Се ля ві.

Не перестаючи досліджувати архіви Далласької «Морнінг Ньюз»,я знайшов коротке повідомлення за 29 травня 1963 року: БІБЛІОТЕКАРКУ З ДЖОДІ ВИПИСАНО ЗІ ШПИТАЛЮ. Коротка й неінформативна замітка. Ні слова про її стан, нічого про її плани на майбутнє. І без жодної фотографії. Замітки, запхнуті на 20 сторінку, – між оголошеннями про продаж вживаних меблів та доставку товарів додому – ніколи не мають фотоілюстрацій. Це один з фундаментальних трюїзмів життя того ж кшталту, що й телефон завжди дзвонить, якраз коли ти або на унітазі, або в душі.

І через рік після того, як я повернувся до Країни Тепер, все ще залишалися деякі сайти і теми для пошуку, яких я уникав. Чи відчував я спокусу? Авжеж. Але інтернет – двосічний меч. На всяку річ, що дарує тобі втіху – як-от дізнатися, що жінка, яку ти кохав, вижила, всупереч її екс-чоловіку, – знайдеться ще дві, які тебе боляче вразять. Шукаючи інформацію про небайдужу тобі людину, можеш відкрити для себе, що вона загинула в якійсь катастрофі. Або покінчила життя самогубством, що моя людина найімовірніше могла здійснити через комбінацію алкоголю зі снодійними пігулками.

Сейді самотня, нема кому розтермосити її, привести до тями, загнати до холодного душу. Якщо саме це трапилося, я не бажав про те знати.

Я використовував інтернет, щоб готуватися до уроків, цікавився змінами в кіноафіші, раз чи два на тиждень переглядав найновіші з пошесних відеокліпів. Чого я не робив, то це не шукав нічого про Сейді. Підозрюю, що, якби в Джоді була своя газета, мене б угризала більша спокуса, але газети там не існувало тоді, і звісно, нема її й зараз, коли той самий інтернет повільно додавлює всю друковану пресу. Крім того, є стара приказка: не підзирай у шпарину, не впече око жарина. А хіба була бодай колись в історії людства шпарина більша за інтернет?

Вона пережила Клейтона. Найкраще буде, запевняв я себе, обмежитися лише цим знанням про Сейді.

5

Так воно й було б, якби до мого класу з поглибленого вивчення англійської не перевелася нова учениця. У квітні 2012 то було; можливо, навіть 10 квітня, у сорок дев’яту річницю замаху на генерала Едвіна Вокера. Її звали Ерін Толлівер, її сім’я переїхала до Вестборо з міста Кіліна, що в Техасі.

Мені була добре відома ця назва. Кілін, де я купував гумки в аптекаря з гидливо розуміючою усмішкою. «Не роби ніц протизаконного, синку», – ще порадив мені він. Кілін, де ми з Сейді провели так багато солодких ночей у «Кендлвудських Бунгало».

Кілін, де публікувався тижневик «Віклі Ґазет».

На другий тиждень після її появи у класі – на той час моя нова учениця вже завела собі кількох подружок і причарувала кількох хлопців – я спитав у Ерін, чи й зараз іще виходить «Віклі Ґазет». В неї освітилось обличчя.

– Ви бували в Кіліні, містере Еппінг?

– Я там бував колись дуже давно, – заява, яка й на йоту не змусила б поворухнутися стрілку детектора брехні.

– Газета ще виходить. Мама любила казати, що вона годиться хіба що рибу загортати.

– А в ній так само друкують колонку «Новини Джоді»?

– У ній є своя колонка новин кожного маленького містечка на південь від Далласа, – захихотіла Ерін. – Не сумніваюся, що ви могли б знайти її в мережі, якби вам дуже схотілося, містере Еппінг. В мережі є все.

Щодо цього вона була абсолютно права, і я після того протримався акурат один тиждень. Подеколи шпарина занадто зваблива.

6

Намір я мав простий: зазирну до архіву (якщо «Віклі Ґазет»його має) і пошукаю ім’я Сейді. Це йшло всупереч моїй настанові самому собі, проте Ерін Толлівер мимовіль збурила в мені вже було відмучені почуття і я знав, що легко не заспокоюся, допоки не перевірю. Як виявилося, в архіві не виникло потреби. Те, що мене цікавило, знайшлося не в колонці «Новини Джоді», а на першій шпальті свіжого числа газети.

Заголовок повідомляв:

ДО СВОГО ВІКОВОГО ЮВІЛЕЮ, ЯКИЙ СВЯТКУВАТИМЕТЬСЯ В ЛИПНІ,

ДЖОДІ ОБИРАЄ «ЛЮДИНУ СТОРІЧЧЯ»

А на фото під цим заголовком… їй було зараз вісімдесят, але деякі обличчя просто неможливо забути. Ймовірно, фотограф їй пропонував, щоб вона повернула голову так, щоб приховати ліву щоку, але Сейді дивилася в камеру анфас. А чом би й ні? Тепер то був старий шрам, рана, заподіяна чоловіком, чиї кості давно зотліли в могилі. Мені подумалося, що це додає сили її образу, але ж, звісно, моє судження не могло бути об’єктивним. Люблячим очам навіть уразки від віспи гарні.

Наприкінці червня, після завершення навчального року, я спакував валізу і знову вирушив у Техас.

7

Літні сутінки в техаському містечку Джоді. Воно трохи побільшало, аніж було у 1963 році, але ненабагато. На Бортьовій алеї, де раніше жила Сейді, тепер стоїть якась ящична фабрика. Нема старої перукарні, а там, де була автозаправка «Сітіз Сервіс», на якій я колись купував пальне для свого «Санлайнера», тепер крамничка «7-11». Там, де Ел Стівенс колись готував свої бургери «Вилороги» і смажену картоплю «Мескит», працює «Сабвей» [717]717
  «7-Eleven» – заснована 1927 р. у Далласі мережа всюдисущих бакалійних крамниць, яка, проте, останнім часом вже майже зникла в рідному штаті; «Subway» – заснована 1966 року мережа фастфудів, де продають довгі «сендвічі-субмарини» й салати.


[Закрыть].

Всі промови на честь вікового ювілею Джоді вже завершилися. Виступ жінки, котру місцеве Історичне товариство й Міська рада вибрали «Людиною сторіччя», був чарівно коротким, натомість промова мера відзначалась велемовством та інформативністю. Я дізнався, що Сейді й сама один термін була відслужила мером і чотири терміни в Законодавчих зборах штату Техас, але це була лиш дещиця. Розповідалося про її благодійницьку роботу, про її безперестанні зусилля покращити якість освіти у ДКСШ і її сабатикел, який вона взяла, щоби рік працювати волонтеркою в зруйнованому ураганом Катрина Новому Орлеані. Була там згадана й програма Бібліотеки штату Техас для сліпих учнів, ініціатива, спрямована на покращення шпитального обслуговування ветеранів і її невтомні (які продовжуються й зараз, коли їй вісімдесят) зусилля забезпечити кращу допомогу від штату нужденним ментально хворим. У 1996 році їй було запропоновано балотуватися в Конгрес США, але вона відхилила пропозицію, кажучи, що їй вистачає роботи й на місцевому рівні.

Вона більше ніколи не виходила заміж. Ніколи не переїжджала з Джоді. Вона така ж висока, тіло її не покручене остеопорозом. І вона така ж вродлива, її довге сиве волосся розвівається в неї за спиною майже до попереку.

Нарешті всі промови завершилися і Головну вулицю перекрито для проїзду. На протилежних кінцях її тепер вдвічі довшого бізнес-кварталу висять банери:

ВУЛИЧНІ ТАНЦІ, 19:00 – ПІВНІЧ!

ПРИХОДЬТЕ ВСІ!

Сейді зараз в оточенні друзів – деяких з них, гадаю, я ще міг би впізнати – тож я підхожу до діджейської платформи, встановленої перед тим, що було колись «Вестерн Авто», а тепер стало «Волгрінз» [718]718
  «Walgreens» – заснована 1901 року, наразі найбільша мережа аптек.


[Закрыть]. Парубку, котрий метушиться з грамофонними платівками й компакт-дисками, десь років шістдесят з чимось, у нього рідіюче сиве волосся й огрядне пузце, але я будь-де впізнав би ці окуляри в квадратній рожевій оправі.

– Привіт, Доналде, – вітаюся я. – Бачу, ви не розлучаєтеся зі своїм саунд-мавзолеєм.

Доналд Белінгем підводить голову й усміхається.

– Ніколи не виходжу з дому на виступ без повного комплекту. Я вас знаю?

– Ні, – відказую я. – Ви знали мою маму. Вона танцювала на ваших вечірках, давно, на початку шістдесятих. Розказувала, як ви потай тягали біг-бендові платівки з колекції вашого батька.

Він щириться.

– Йо, мені за це добряче тоді перепадало. А хто ваша мати?

– Ендрія Робертсон, – кажу я, вибравши ім’я навмання. У другому півріччі Ендрія була моєю кращою ученицею з американської літератури.

– Авжеж, я її пам’ятаю. – Його непевна усмішка підказує, що ні.

– Навряд, я так здогадаюсь, щоб у вас збереглося щось з тих старих платівок, чи все ж таки?

– Боже, ні. Давно пропали. Але я маю записи будь-яких біг-бендів на компакт-дисках. Здогадуюся, що зараз я почую замовлення?

– Правильно здогадуєтеся. Але воно дещо особливе.

Він розсміявся.

– А хіба вони не всі такі?

Я пояснюю йому, що мені треба, і Доналд – як завжди, радий подарувати задоволення – погоджується. Коли я вже вирушаю в напрямку того кінця кварталу, де жінку, заради побачення з якою я сюди приїхав, пригощає пуншем мер, Доналд гукає:

– Але ж я не чув вашого імені.

– Емберсон, – кидаю я йому через плече. – Джордж Емберсон.

– І ви хочете, щоб це було о восьмій п’ятнадцять?

– Точнісінько. Це вкрай важливо, Доналде. Надіймося, що все складеться, як слід.

Уже за п’ять хвилин Доналд Белінгем оглушує Джоді звуками пісні «Навскач» і освітлену техаською вечірньою зорею вулицю заповнюють танцювальники.

8

Десята хвилина по восьмій, і Доналд вмикає повільну мелодію Алана Джексона, під яку можуть танцювати навіть дорослі [719]719
  Alan Jackson (нар. 1958 р. у Джорджії) – один із найпопулярніших сьогодні кантрі-співаків, автор численних хітів у цьому музичному жанрі.


[Закрыть]. З того моменту, коли закінчилися промови, Сейді уперше залишається на самоті, і я підходжу до неї. Серце б’ється так сильно, що мені здається, ніби я здригаюся усім тілом.

– Міз Дангіл?

Вона обертається, усміхаючись і дивлячись трішки вгору. Вона висока, але я вищий. Завжди був.

– Так?

– Моє ім’я Джордж Емберсон. Я хотів вам сказати, в якому я захваті від вас і вашої роботи, усіх ваших добрих справ.

Її посмішка стає трохи спантеличеною.

– Дякую вам, сер. Я вас не впізнаю, хоча ім’я мені здається знайомим. Ви з Джоді?

Я більше не можу мандрувати крізь час, і звісно, я не можу читати думки, але все одно я знаю, що вона думає: «Я чую це ім’я у своїх снах».

– І так, і ні. – І перш ніж вона встигає на це відреагувати: – Можу я спитати, що пробудило у вас цікавість до громадської роботи?

Усмішка її перетворюється на мару, в’янучу на губах.

– А взнати ви це хочете, бо…

– Це був замах? Замах на Кеннеді?

– Ну… гадаю, що так, в якомусь сенсі. А проте мені подобається думати, що я в будь-якому випадку включилася б у ширше коло справ, але напевне почалося саме з того. На цій частині Техасу тоді залишився… – ліва рука в неї мимовіль підноситься їй до лівої щоки, а тоді падає знову, – …шрам. Містере Емберсон, звідки я вас знаю? Бо я вас дійсно знаю, я певна цього.

– Можна мені поставити вам ще одне запитання?

Вона дивиться на мене зі зростаючою розгубленістю. Я кидаю погляд собі на годинник. Восьма чотирнадцять. Майже час. Якщо Доналд не забув, звісно… а я не вірю, що він забуде. Як співалося в якійсь із пісень у п’ятдесятих, є таки дещо, чого просто не може не трапитись.

– Вечірка Сейді Гокінс, давно у 1961-му. Кого ви тоді покликали чергувати з собою, коли мати тренера Бормана зламала собі стегно? Ви не пригадуєте?

У неї відкривається рот, потім повільно закривається. Наблизився мер зі своєю дружиною, але, побачивши нас глибоко зануреними в бесіду, вони змінюють курс. Ми тут замкнені у власній маленькій капсулі; тільки Джейк і Сейді. Так, як це було колись за непам’ятних часів.

– Дона Хегарті, – каже вона. – Це було таке чергування, немов разом з якимсь сільським ідіотом. Містере Емберсон…

Але переш ніж вона встигає договорити, крізь вісім високих звукових боксів лунає голос Доналда Белінгема, точно вчасно:

– Окей, Джоді, а тепер подих минувшини, пласт, що багатозначить, тільки на замовлення класична мелодія!

І вона починається, та пружна інтродукція духової секції прадавнього біг-бенду:

Фа-ба-да… фа-ба-да-да-дам…

– О, мій Боже, «У настрої», – каже Сейді. – Колись я вміла танцювати лінді-гоп під цю мелодію.

Я протягую руку.

– Ходімо. Зробимо це зараз.

Вона сміється, мотає головою.

– Боюся, часи моїх свінг-танців далеко позаду, містере Емберсон.

– Але ви зовсім не стара для вальсу. Як приказував Доналд у ті давні часи, «воруши ногами під скажені гами». І називайте мене Джорджем, будь ласка. Прошу.

На вулиці весело скачуть пари. Кілька навіть намагаються зобразити щось на кшталт лінді-гопу, але ніхто з них не може свінгувати, як це робили ми з Сейді колись, у ті давні дні. І зблизька нічого схожого.

Вона береться за мою руку, немов жінка уві сні. Вона і єуві сні, і я також. Як і всі солодкі сновидіння, це буде коротким… але ж короткочасність і створюєсолодкість, хіба не так? Так, я гадаю. Бо коли час минув, його вже не повернути ніколи.

Святкові ліхтарі висять над вулицею, жовті, червоні, зелені. Сейді спотикається об чийсь стілець, але я до цього готовий і легко ловлю її за руку.

– Вибачте незграбу, – мовить вона.

– Ви завжди були такою, Сейді. Одна з ваших милих рис.

Перші ніж їй встигнути мене перепитати, я обхоплюю рукою її талію. Вона обвиває мене своєю, не відриваючи від мене погляду. Світло сковзає по її щоках, сяє в її очах. Ми беремося рука в руку, пальці зчіплюються природно, і всі ті роки для мене відкидаються геть, немов якесь пальто, надто важке, надто тісне. У ту мить мене понад усіма іншими хвилює лиш одна надія: що вона не жила надто заклопотаною, щоб не зустріти принаймні якогось одного чоловіка, такого, котрий би раз і назавжди позбавив її тієї проклятої швабри Джона Клейтона.

Вона говорить голосом таким тихим, що ледь вгадується серед музики, але все ж таки я її чую, я завжди її чув.

– Хто ви такий, Джордже?

– Хтось, кого ти знала в іншому житті, серденько.

А тоді музика забирає нас, музика відкочує геть всі ті роки, і ми танцюємо.

2 січня 2009—18 грудня 2010

Сарасота, Флорида

Ловелл, Мейн [720]720
  Lovell – засноване 1774 року містечко (сьогодні менш ніж 1000 мешканців), у якому Стівен Кінг має один із двох своїх будинків у Мейні (інший у м. Бенгор).


[Закрыть]

Післямова

Майже півстоліття минуло відтоді, як у Далласі було вбито Джона Кеннеді, але два питання ще жевріють: чи стрільцем дійсно був Лі Освальд, а якщо так, то чи діяв він сам? Ніщо з написаного мною у «22/11/63» не забезпечує відповідей на ці питання, бо мандрівка крізь час – це всього лиш зваблива гра уяви. Проте, якщо вас так само, як мене, цікавить, чому ці питання все ще залишаються, гадаю, я можу дати вам доволі задовільну відповідь у двох словах: Карен Карлін. Не просто як історична примітка, але як примітка до примітки. А втім…

Джек Рубі володів Даллаським стрип-клубом «Карусель». Карлін працювала там танцюристкою під nom du burlesque [721]721
  Балаганний псевдонім ( фр.).


[Закрыть]Крихітка Лінн. Наступного після вбивства президента дня Джеку Рубі ввечері зателефонувала міс Карлін, котрій не вистачало двадцяти п’яти доларів, щоби сплатити оренду житла за грудень, і їй до зарізу потрібно було їх десь позичити, щоб не опинитися викинутою на вулицю. Чи не допоможе він їй?

Джек Рубі, у котрого голова була зайнята іншими речами, завдав їй доброго прочухана, озвучивши найбрутальніші скарби зі свого лексикону (схоже, що у Далласького Іскристого Джека весь лексикон був таким). Він перебував у розпачі через те, що шанованого ним президента було вбито в його рідному місті, й безперестанно повторював своїм друзям, як це жахливо для місіс Кеннеді та її дітей. Рубі пригнічувала сама думка про те, що Джекі змушена буде повернутися до Далласа, коли розпочнеться суд над Освальдом. Вдовиця стане загальнонаціональним видовищем, казав він. Таблоїди використовуватимуть її журбу для збільшення своїх накладів.

Звісно, у тому випадку, якщо з Лі Освальдом не трапиться якась непоправно смертельна пригода.

У Даллаському департаменті поліції кожен був знайомий з Джеком щонайменше на рівні «кивнути при зустрічі». Він зі своєю «дружиною» – так він називав свою маленьку таксу на ім’я Шіба – були частими відвідувачами ДДП. Він роздавав безкоштовні вхідні квитки до свого клубу, а коли туди заходили копи, він пригощав їх випивкою. Тож ніхто не звернув особливої уваги, коли він з’явився в дільниці в суботу, двадцять третього листопада. Рубі був там, коли Освальда, котрий, демонструючи підбите око, оголошував про свою невинність, проводили парадом повз пресу. Рубі мав револьвер (авжеж, 38-го калібру, але цей був «Кольт Кобра») і цілком свідомий намір застрелити з нього Освальда. Але в приміщенні було повно люду; Рубі відтіснили в задні ряди; а Освальда тим часом провели.

Тому Джек Рубі здався.

Перед полуднем у неділю він зайшов до відділення «Вестерн Юніон», яке містилося приблизно за квартал від ДДП, і надіслав звідти двадцять п’ять доларів «Крихітці Лінн». А потім Рубі побрів до «копівні». Він припускав, що Освальда вже перевезли до окружної в’язниці Далласа, і здивувався, побачивши перед поліцейською дільницею натовп. Там були репортери, фургони телеканалів і всюдисущі звичайні роззяви. Перевід арештанта не відбувся за графіком.

Рубі мав при собі той самий револьвер, і Рубі прослизнув до поліцейського гаража. З цим не виникло ніяких проблем. Дехто з копів тоді навіть привіталися з ним, і Рубі гукав «привіт» їм у відповідь. Освальд усе ще перебував нагорі. В останній момент він ще спитав у своїх конвойників, чи може він одягти светр, б в нього сорочка дірява. Затримка на пошук светра зайняла менше трьох хвилин, але цього виявилося цілком достатньо – монетка життя обертається мигцем. Рубі вистрелив Освальду в живіт. Коли копи юрмою навалилися на Іскристого Джека, він спромігся вигукнути: «Гей, хлопці, я ж Джек Рубі! Ви всі мене знаєте!»

Убивця президента незабаром помер у шпиталі Паркленд, не зробивши жодної заяви. Завдяки стриптизерці, котра потребувала двадцяти п’яти доларів, і недоробленому чваньку, котрий не бажав показатися в рваній сорочці, Освальд уникнув судового слідства щодо свого злочину, і не мав справжнього шансу дати якісь свідчення. Останнє, що він заявив про свою роль у подіях 22 листопада 1963 року, була фраза: «Я лише відбувайло». Відтоді суперечки щодо того, правду він сказав чи ні, ніколи не припинялись.

На початку цього роману друг Джейка Еппінга Ел припускає можливість того, що Освальд був самотнім стрільцем, на дев’яносто п’ять відсотків. Прочитавши на цю тему стос книжок і статей заввишки ледь не як я сам, я підвищую цю можливість до дев’яноста восьми відсотків, а то й до дев’яноста дев’яти. Тому що всі тексти на цю тему, включно з написаними прихильниками теорії змови, розповідають ту саму американську історію: ось небезпечний нікчема, шукач слави, якому пощастило опинитися в потрібному місці в потрібний час. Чи великими були шанси на те, що все трапиться саме так, як воно трапилося? Так. Не меншими за шанси виграти в лотереї, але хтось у неї виграє щодня.

Мабуть, найбільш корисними матеріалами, які я читав, готуючись до написання цього роману, були книги: «Справу закрито»Джералда Познера; «Легенда»Едварда Джея Епстайна (в безумній манері Роберта Ладлама, але забавна річ), «Казка Освальда»Нормана Мейлера та «Гараж місіс Пейн»Томаса Меллона. Остання містить прекрасний аналіз творів теоретиків змови і їхніх прагнень знайти лад в тому, що було ланцюгом майже безладних подій. Мейлер теж визначний. Він розповідає, як взяв участь у проекті (що включало численні інтерв’ю з росіянами, котрі знали Лі й Марину в Мінську), вірячи в те, що Освальд був учасником змови, але в кінці прийшов до переконання – всупереч самому собі, – що неоковирна, неповоротка комісія Воррена мала рацію: Освальд діяв сам.

Я також був глибоко вражений – і зворушений, і збентежений, – перечитавши «Смерть Президента»Вільяма Манчестера. Він неправий щодо деяких речей, він видає цілі пасажі орнаментальної прози (називає Марину «жінкою з очами рисі», наприклад), його аналіз мотивів Освальда поверховий і водночас неприязний, але його масивний труд, опублікований всього лиш через чотири роки після того дня в Далласі, є найближчим у часі до трагедії, написаним тоді, коли більшість учасників були ще живі і їхні спогади залишались яскравими. Озброєний позаочною ухвалою свого проекту з боку Жаклін Кеннеді, Манчестер міг будь-кого змусити говорити з собою, і хоча опис наслідків у нього надто велемовний, низку подій, які відбувались 22 листопада 1963 року, він подає з виразністю, від якої крижаніє кров, це немов фільм Запрудера [722]722
  Абрам Запрудер (1905–1970) – далласький кравець родом із м. Ковель в Україні, який, знімаючи для себе на побутову 8 мм кінокамеру проїзд кортежу Кеннеді, зафіксував момент убивства і того ж дня передав плівку секретній службі; його фільм вважається найточнішим відеодокументом цієї події (пізніше права на фільм у Запрудера за $150 тис. купив журнал «Лайф», 25 тисяч з цієї суми кравець передав вдові вбитого Освальдом патрульного Тіппіта).


[Закрыть]в словах.

Авжеж… з ним поговорили майжевсі. Не говорила Марина Освальд, отже, можливо, саме цим і пояснюється неприязне ставлення до неї з боку Манчестера. Марина (вона ще жива, коли це пишеться) скористалася тим шансом, що виник перед нею завдяки підлому вчинку її чоловіка, і хто б її за це ганив? Хто схоче повністю прочитати її спогади, може знайти їх у книзі Присцили Джонсон Макмілан «Марина і Лі». Сам я мало довіряю її словам (крім тих фактів, що підтверджуються іншими джерелами), але шаную – з деякою відразою – її талант до виживання.

Спершу я намагався написати цю книгу ще у 1972 році. Я покинув ті спроби, бо дослідження, яких вимагав цей проект, видалися лячно неохопними для людини, котра працює вчителем на повну ставку. Існувала ще й інша причина: навіть і через дев’ять років після події рана від неї залишалася свіжою. Я радий, що зміг зачекати. Вирішивши нарешті взятися за цю справу, я цілком природно звернувся по допомогу в дослідженнях до мого старого друга Расса Дорра. Раніше він був вибудував для мене чудову систему підтримки у створенні іншої довгої книги «Острів Дума», на висоті проявив він себе і в цьому разі. Я пишу це післяслово в оточенні куп нагромаджених досліджень, найціннішими з яких є відео, які Расс зняв під час наших вичерпних (і виснажливих) подорожей до Далласа, та футової висоти скирта роздруківок електронних листів, які прийшли у відповідь на мої запитання про всяке-різне, від деталей Світової серії 1958 року до пристроїв таємного підслуху, які існували в середині минулого сторіччя. Саме Расс локалізував будинок Едвіна Вокера, котрий суто випадково виявився якраз на маршруті кортежу 11 листопада (минуле гармонізується), і саме Расс – після довгих досліджень Даллаських архівів – знайшов найімовірнішу в 1963 році домашню адресу найдивовижнішої особистості, Джорджа де Мореншильда. І, до речі, де ж насправді перебувавмістер де Мореншильд увечері 10 квітня 1963? Можливо, й не в клубі «Карусель», але якщо він і мав якесь алібі щодо невдалого замаху на генерала, я його знайти не зумів.

Мені страшенно не хочеться нудити вас промовою того кшталту, що звучать на врученні «Оскарів» – сам не терплю письменників, котрі це роблять, – але все ж таки мушу торкнутися крисів свого капелюха, вшановуючи кількох людей. Велике Перше місце серед них належить куратору Музею Шостого поверху в Далласі Ґері Маку. Він відповідав на мільйони моїх запитань, подеколи двічі-тричі на ті самі, перш ніж мені вдавалося розмістити потрібну інформацію в моїй тупій голові. Похід до Техаського сховища шкільних підручників був для мене безрадісною необхідністю, яку він освітив своїми енциклопедичними знаннями й дотепністю.

Мої подяки також належать пані Нікола Лонгфорд, виконавчій директорці Музею Шостого поверху, та пані Меган Браянт, директорці колекцій і інтелектуальної власності. Браян Колінз і Рейчел Гавел працюють в Історичному відділі Публічної бібліотеки Далласа, це вони забезпечили мені доступ до старих фільмів (деякі з них доволі потішні), де я зміг побачити, який вигляд мало це місто у 1960–1963 роках. Свій внесок зробила також Сюзен Ричард, дослідниця в Історичному товаристві Далласа, а також Еймі Брамфілд, Девід Рейнолдс та персонал готелю «Адольфус». Давній мешканець міста Мартін Ноблз возив нас з Рассом машиною по всьому Далласу. Він нам показав будівлю тепер уже закритого кінотеатру «Техас», у якому було схоплено Освальда, колишнє помешкання Едвіна Вокера, Грінвіл-авеню (зовсім тепер не схожу на ту вулицю повій і барів, якою вона була колись) і Мерседес-стрит, де більше не існує будинку під номером 2703. Його дійсно зруйнував торнадо… хоча й не у 1963 році. І ще мій вдячний кивок Міку «Тихому Мічу» Мак-Ічерну, котрий пожертвував своє ім’я на використання у благодійних справах [723]723
  Michael McEachern McDowell (1950–1999) – прозаїк, сценарист, котрого С. Кінг якось назвав «найкращим автором серед тих, які пишуть сьогодні містичні романи»; останній його недописаний роман «Палаючі свічки» (1996) вже після смерті автора завершила Табіта Кінг.


[Закрыть].

Я хочу подякувати Доріс Кернз Ґудвін і її чоловіку Діку Ґудвіну, колишньому спічрайтеру й помічникові Джона Кеннеді, за їхню поблажливість, коли я розпитував про найгірші з можливих сценаріїв розвитку подій у тому випадку, якби Кеннеді залишився живим. Джордж Воллес як тридцять сьомий президент, це була його ідея… та чим довше я про це думав, тим прийнятнішою ставала ця пропозиція. Мій син, письменник Джо Гіл, вказав на декілька ефектів, пов’язаних з мандрівкою крізь час, які я до того не зауважував. Він же придумав нове і краще завершення роману. Джо, ти драйвовий.

І, авжеж, я хочу подякувати своїй дружині, моїй першій, чільній читачці, моєму найжорсткішому, найчеснішому критику. Палка шанувальниця Кеннеді, вона бачила його особисто незадовго до його загибелі і завжди пам’ятає ту зустріч. Незгідлива все життя Табіта (це не дивує мене й не мусить дивувати вас) залишається на боці тих, хто вірить у змову.

Чи подав я тут щось неправильно? Ще б пак. Чи поміняв я дещо, щоб воно влягалося в річище моєї історії? Звісно. Один приклад: правда, що Лі з Мариною ходили на вечірку до Джорджа Бухе, і правда, що там тоді зібралися більшість місцевих російських емігрантів, правда також, що Лі виказував їм свою ненависть за те, що вони обернулися задом до Матушкі Росії, але ця вечірка трапилася на три тижні пізніше, аніж вона відбувається в моїй книзі. І хоча Лі, Марина й крихітка Джун насправді жили на другому поверсі будинку № 214 по Західній Нілі-стрит, я поняття не маю, хто – якщо взагалі хтось – займав тоді квартиру під ними. Проте я в ній побував (заплативши двадцять баксів за цей привілей) і вирішив, що це просто сором – не використати це місце в романі. А яке ж то безпросвітне місце.

Та проте головним чином я дотримувався правди.

Когось обурить моя надмірна жорсткість в описах міста Далласа. Прошу нас розрізняти. У всякому разі, розповідь від першої особи Джейка Еппінга дозволила мені робити це з чистим сумлінням, принаймні коли події відбуваються в 1963 році. Того дня, коли Кеннеді приземлився в аеропорту «Лав Філд», Даллас був переповнений ненавистю. Всюди майоріли прапори Конфедерації, національні прапори США висіли догори ногами. Декотрі з тих людей, що зустрічали його в аеропорту, тримали плакати за написами: ДОПОМАГАЙМО ДжФК ВИКОРІНЯТИ ДЕМОКРАТІЮ. Незадовго до того листопадового дня Едлея Стівенсона й леді «Божу Корівку» Джонсон фактично заплювали даллаські виборці. І запльовували місіс Джонсон домогосподарки з середнього класу.

Сьогодні там краще, але все одно на Головній вулиці можна побачити оголошення, типу З ВОГНЕПАЛЬНОЮ ЗБРОЄЮ ВХІД У БАР ЗАБОРОНЕНО. Це післяслово до роману, а не газетна шпальта, але я маю власну думку щодо цього, зокрема враховуючи поточний політичний клімат у моїй країні. Якщо бажаєте дізнатися, до чого може призвести політичний екстремізм, передивіться фільм Запрудера. Зверніть особливу увагу на 313 кадр, де вибухає голова Кеннеді.

Перш ніж закінчити, я хочу подякувати ще одній людині: покійному Джеку Фінні [724]724
  Jack Finney (1911–1995) – автор, з чийого доробку найвідомішим залишається перший роман «The Body Snatchers» (1955), оскільки за ним було знято кілька фільмів; «Time and Again» (1970) – ілюстрований роман про художника, котрий, виконуючи завдання військових, силою уяви реально переноситься до Нью-Йорку 1882 року й назад у 1970 рік, а потім заради коханої, яку зустрів у минулому, назавжди залишається там.


[Закрыть], одному з найкращих американських фантастів і оповідачів. Окрім «Крадіїв тіл», він написав ще й «Часом і знову», книгу, яка, на скромну думку вашого автора, є видатним романом про подорож крізь час. Я хотів присвятити цю книгу йому, але в червні минулого року до нашої родини додалася чудесна онучка, тому присвяту отримує Зелда.

Джеку, я певен, ти мене розумієш.

Стівен Кінг

Бенгор, Мейн