Текст книги "11/22/63 "

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 43 (всего у книги 54 страниц)

Він звів угору брови.

– Ти знаєш моє ім’я! Йой, може, ти й справді екстрасенс. Але я не можу витрачати на тебе цілий день.

Ніби на підтвердження останніх слів, він подивися на свій годинник. Той був великим, громіздким, мабуть, «Ролекс».

– Я хотів подивитися, де ти живеш, коли ти тоді прийшов по гроші, але ти пальцем прикрив свою адресу. Ну, то й гаразд. Багато хто так робить. Я рішив, нехай то й нехай. Мо’, тре’ було послати назирці пару хлопів, хай би вибили з тебе лайно, або й зовсім на смерть прибили, хай би в Едді Г. ум – чи шо там від нього залишилось – заспокоївся? Тільки тому, шо якийсь пацик чудно виграв, позбавивши мене дванадцяти сотень? На хер, чого Едді Г. не знає, те його не колише. Крім того, прибери я тебе, він почав би думати про шось інше. Скажімо, шо Генрі Форд був Анні Христом чи ще про бознаяке лайно. Карно, він знову мене не слухає, а мене це дратує.

Карно вгатив трубою мені по корпусу. Удар паралізуючої сили поцілив нижче ребер. Біль, спершу занозистий, пішов у зріст, розгорівся в мені палаючою кометою.

– Боляче, еге ж? – спитав Карно. – Аж до колінки тої дістає, правда?

– Здається, ти в мені щось порвав, – промовив я. Почувши звук захриплої парової машини, я зрозумів, що це я так хекаю.

– Я, бля, надіюся, шо так і є, – сказав Рот. – Я тебе одпустив, ти, бецман! Я, бля, тебе одпустив! Я про тебе забув! А ти потім нарисовуєшся у Френка в Форт-Ворті, щоби зіграти на бій Кейс-Тайгер. І знов той самий почерк – велика ставка на невдаху, аби взяти найбільший коефіцієнт. Цього разу, курва, ти передбачив навіть конкретний раунд. Коротше, ось шо буде далі, друзяко: ти мені розказуєш, звідки ти все знав. Якшо так, я роблю з тебе кілька знімків у цьому вигляді і Едді Г. задоволений. Він знає, шо не може отримати тебе мертвого, бо Карлос сказав йому ні, а Карлос єдиний, кого він слухається, навіть зараз. Але коли він побачить таке з тебе місиво… та де там, поки шо на тобі не зовсім видно, шо ти попав під крутий заміс. Ану заміси йому ще, Карно. Личко тепер.

Тож, поки двоє мене тримали, Карно обробив мені обличчя. Зламав мені носа, запечатав ліве око, вибив кілька зубів і з вивертом розірвав ліву щоку. Я ще міг думати: «Або я зараз зомлію, або вони мене вб’ють, у будь-якому разі біль припиниться».Але я не зомлів, а Карно в якийсь момент зупинився. Він важко дихав, його жовті сирицеві рукавчики були заляпані червоним. Сонце зазирнуло у кухонні вікна, пустивши веселі смуги вицвілим лінолеумом.

– Оце вже краще, – сказав Рот. – Карно, принеси з фургона «Полароїд». Та поспіши. Я хочу тут уже кінчити.

Перед тим як піти, Карно стягнув з себе рукавички і поклав на стіл поряд з трубою. Фетрові смужки на ній подекуди відстали. Просяклі кров’ю. Обличчя в мене стугоніло, але гірше було животу. Звідти не переставав розповзатися жар. Щось вельми недобре відбувалося там.

– І ще разок, Емберсоне. Звідки ти знав про договірняки? Хто тобі казав? Правду.

– То просто догадки, – я намагався запевнити себе, ніби говорю, наче людина з сильною застудою. Але марно. Я говорив голосом того, кого щойно були збили на лайно.

Він підхопив трубу й почав поплескувати нею собі по пухкій долоні.

– Хто тобі казав, ти, сракорилий?

– Ніхто. Гутьєрес правий. Я чорт, а чорти бачать майбутнє.

– Ти втрачаєш шанси.

– Ванда занадто для тебе висока, Роте. І худа занадто. Ти, коли зверху неї, схожий, мабуть, на жабу, що намагається трахнути трісочку. Чи, може…

Його безжурне обличчя перекривила лють. Трансформація була повною, і відбулася вона швидше, ніж за секунду. Він гайнув трубою мені в голову. Я встиг підняти ліву руку і почув, як вона тріснула, наче обважена товстим шаром криги березова гілка. Цього разу, коли я поточився, його громили дозволили мені впасти на підлогу.

– Йобаний розумник, як я ненавиджу таких йобаних розумників.

Слова долетіли ніби з дальньої далечіні. Чи з високої височіні. Або і так, і так. Я вже було приготувався знепритомніти, і з вдячністю цього очікував. Але в мене ще залишалося достатньо світла в очах, щоби побачити, як повернувся Карно з фотокамерою «Полароїд». Велика, громіздка річ, така, з якої об’єктив виїжджає акордеоном [626]626
  Заснована 1937 року винахідником Едвіном Лендом (1909–1991) компанія «Polaroid» почала випускати фотокамери й плівку для моментальних знімків з 1948 року.


[Закрыть].

– Перекиньте його, – наказав Рот. – Покажіть красивим боком. – Громили взялися за мене, Карно вручив камеру Роту, а той йому натомість віддав трубу. Потім Рот приклав собі до обличчя камеру й промовив: – Зараз вилетить пташка, ти, йобаний виблядок. Перша знімка для Едді Г…

Блим.

– …а це для моєї особистої колекції, якої я поки шо не маю, але яку тепер можу започаткувати…

Блим.

– …а це для тебе. Аби пам’ятав, шо коли серйозні люди про щось питаються, треба відповідати.

Блим.

Він висмикнув з фотоапарата третій знімок і кинув його в мій бік. Той приземлився в мене біля лівої долоні… на яку Рот тут же наступив. Хруснули кісточки. Я заскиглив, підсмикнувши розчавлену долоню собі до грудей. Він, либонь, зламав мені щонайменше один палець, або й цілих три.

– Не забудь через шістдесят секунд зняти захисну плівку, а то фото вийде передержане. Якщо очуняєш, тобто.

– А ви не хочете його ше трохи подопитувати зараз, він же бо вже добряче розм’як? – запитав Карно.

– Ти смієшся? Поглянь на нього. Він власного імені більше не пам’ятає. На хер з ним. – Він уже було почав відвертатися, та раптом знову обернувся до мене. – Егей, сракорилий. Тримай ще на згадку.

Оце тоді він мене й вдарив збоку в голову чимось, що мені вчулося, наче черевик зі сталевим носаком. Зір мені затопило вибухом феєрверку. А тоді моя потилиця стрілася з дерев’яним підложжям долівки й мене не стало.

16

Я не думаю, що перебував у безпам’ятстві дуже довго, бо сонячні смуги на лінолеумі, здавалося, не змінили свого напрямку. У роті відчувався смак мокрої міді. Разом з уламками зуба я виплюнув на підлогу напівтвердий згусток крові і спробував підвестись на ноги. Для цього я мусив уцілілою рукою вхопитись спершу за один з кухонних стільців, потім за стіл (який ледь не завалився на мене), але загалом це виявилося легшою справою, ніж я очікував. Лівої ноги я не відчував, і штани в мене стали затісними від коліна, яке, як і було обіцяно, вже розпухло, але я гадав, що могло бути й набагато гірше.

Я глянув у вікно, аби впевнитися, що фургон поїхав, а потім вирушив у повільну, кульгаву мандрівку до спальні. Серце м’яко і важко билося в грудях. Кожний його удар відгукувався стогоном у зламаному носі й бринінням в розпухлій лівій половині мого обличчя, де, мабуть, також було зламано вилицеву кістку. Біль стугонів й у потилиці. Шия затерпла.

«Могло бути гірше, – нагадував я собі, клигаючи в спальню. – Ти ж на своїх ногах, хіба ні? Тільки дістань револьвер, поклади його до бардачка і транспортуй себе до амбулаторії швидкої допомоги. Загалом з тобою все гаразд. Ймовірно, тобі краще, ніж Діку Тайгеру було сьогодні зранку».

Мені вдавалося повторювати це собі, аж допоки я не простягнув руку до верхньої полиці шафи. А коли це зробив, щось спершу смикнулось у мене в кишках… а потім ніби покотилося. Пригнічене жевріння, що було концентрувалося в лівому боці, спалахнуло, наче присок, на який лийнули бензину. Я мацнув пучками рукоять револьвера, перевернув його руба, встромив великий палець в спускову дужку й стягнув його з полиці. Револьвер стукнувся об долівку й відскочив у глиб спальні.

«Мабуть, навіть незаряджений».Я нахилився по нього. Ліве коліно зойкнуло і не витримало. Я впав долі, і біль в череві сплеснувся знову. Та я все ж таки дотягнувся до револьвера і прокрутив барабан. Той таки був заряджений. Цілком і повністю. Я поклав револьвер до кишені і спробував поповзти назад до кухні, але дуже боліло коліно. І в голові біль погіршав, почав розправляти темні щупаки зі своєї печерки у мене понад зашийком.

Я спромігся, роблячи рухи, ніби пливу, дістатися на животі до ліжка. Опинившись там, я, за допомоги правої руки та правої ноги, зумів підвестися. Ліва нога мене тримала, але коліно на ній не гнулося. Я мусив забиратися звідти, і то мерщій.

Мабуть, вигляд я мав, як той кульгавий Честер з «Порохового диму», коли шкандибав геть зі спальні, через кухню і до передніх дверей, що стояли розчахнуті, тільки тріски стирчали навкруг замка. Я пам’ятаю навіть, як подумки промовив: «Містере Діллон, містере Діллон, тут не все гаразд у „Довгій гілляці“». [627]627
  «Gunsmoke» – з 1951 року радіовестерн, а в 1955–1975 рр. телесеріал, дія якого часто відбувається в салуні «Довга гілляка», де проблеми вирішують маршал Мет Діллон і його помічник Честер Бігуд.


[Закрыть]

Я вибрався на ґанок і, хапаючись за поручень правою рукою, крабом посунув униз. Там було лише чотири сходинки, але біль у голові дужчав, щойно я долав чергову з них. Схоже було, я втратив периферійний зір, що було недобре. Я намагався повернути голову, щоби побачити свій «Шевроле», але шия слухатися мене відмовилась. Натомість я зумів, шаркаючи, зробити розворот усім тілом, та коли машина потрапила мені в поле зору, я зрозумів, що їзда для мене поза межами можливостей. Навіть відчинити дверцята й покласти револьвер до бардачка буде неможливо: нахиляння знову спричинить біль, і жар у мене в боку спалахне знову.

Я вичепив з кишені «поліцейський спеціальний» і повернувся до ґанку. Тримаючись за поручень, я засунув револьвер під сходи. Тут йому буде поки що краще. Я випростався і повільно побрів доріжкою на вулицю. «Дитячими кроками, – нагадував я собі. – Маленькими дитячими крочками».

На велосипедах підпливали двоє хлоп’ят. Я намагався сказати їм, що потребую допомоги, але моє розпухле горло змогло видати тільки сухе «гххагххх».Хлопці перезирнулись, швидше натисли на педалі й об’їхали мене.

Я розвернувся праворуч (з напухлим коліном поворот наліво здавався мені вельми негожою ідеєю) і, похитуючись, рушив хідником. Поле зору не переставало звужуватись; тепер я бачив, наче крізь амбразуру або дивлячись із жерла якогось тунелю. Це на мить змусило мене згадати той повалений димар на ливарні Кітченера, що в Деррі.

«Дістатися Хейнз-авеню, – наказував я собі. – Там не так порожньо, є якийсь рух. Ти мусиш дістатися бодай туди».

Та чи я рухався в бік Хейнз-авеню, а чи від неї? Я не пам’ятав. Видимий світ стиснувся у єдине чітке коло шість дюймів діаметром. Голова в мене розколювалась; у шлунку палала лісова пожежа. Коли я упав, мені це здалося уповільненою зйомкою, а тротуар мені вчувся м’яким, як пухова подушка.

Перш ніж я встиг знепритомніти, я відчув, як щось мене тицьнуло. Тверде, металеве щось. Скрипучий, немов заіржавілий голос за миль вісім чи десять згори наді мною промовив:

–  Ти! Ти!Хлопче! Що з тобою, тобі погано?

Я перекинувся. Це забрало останні сили, які в мене ще залишалися, але я все ж таки зміг. Наді мною вежею височіла та літня жінка, котра назвала мене боягузом, коли я відмовився втручатися у скандал між Лі й Мариною в «День Розстебнутого Зіпера». Це мусилобути саме того дня, бо серпнева спека чи не серпнева спека, а вона знову була одягнена в ту саму нічну сорочку з рожевої байки й простьобаний ватяний жакет поверх неї. Оскільки, мабуть, в залишку мого розуму все ще крутилася тема боксу, її здиблене волосся, замість Ельзи Ланчестер, сьогодні мені нагадало Дона Кінга [628]628
  Donald King (нар. 1931 р.) – відомий боксерський промоутер, у середньому віці своє густе, сиве африканське волосся зазвичай носив високо здибленим.


[Закрыть]. Тицьнула вона мене одною з передніх ніжок свого ходунка.

– Обожемійріднесенький, – промовила вона. – Хто тебе так збив?

То була довга історія, і я не міг її розповісти. Темрява стискалася, а я їй і радів, бо біль у моїй голові мене вбивав. «Ел заробив собі рак легень, – думав я. – А я собі заробив Аківу Рота. У будь-якім разі гру закінчено. Оззі перемагає».

Та й що я міг вдіяти.

Зібравши всі сили, я заговорив до обличчя понаді мною, єдиного ясного об’єкта в облягаючій мене темряві: «Подзвоніть… дев’ять-один-один».

– Що це таке?

Звісно ж, вона не знала. Дев’ять-один-один ще не вигадали. Я протримався якраз достатньо, аби зробити ще одну спробу:

– Швидку допомогу.

Гадаю, я повторив це ще раз, хоча й не певен. Тоді мене вже поглинула темрява.

17

Я загадувався, хто ж саме вкрав мою машину, діти якісь чи громили Рота. І коли це трапилося? В будь-якому випадку, крадії її не розбили і не розібрали; Дік Сімонс забрав її зі штрафного майданчика Далласького департаменту поліції через тиждень. Вона була в значно кращому стані, ніж я.

Мандрівка крізь час сповнена іронічних парадоксів.

Розділ 26

У наступні одинадцять тижнів я знову жив двома життями. Одне буле тим, про яке я уявлення майже не мав – моє зовнішнє життя, – а в інше я був аж занадто зануреним. Внутрішнє, де мені часто являвся містер Жовта Картка.

У зовнішньому житті леді з ходунком (Альберта Гічінсон; Сейді її відвідала, привезла їй букет квітів) стояла наді мною на хіднику і гукала, аж поки котрийсь сусід не вийшов, побачив, що відбувається, і викликав «швидку допомогу», яка доправила мене в Паркленд. Там мене лікував доктор Малколм Перрі, котрий потім опікуватиметься Джоном Кеннеді й Лі Освальдом, коли вони лежатимуть при смерті. Зі мною йому пощастило краще, хоча межа теж була близько.

Я мав поламані зуби, поламаний ніс, поламану вилицеву кістку, роздроблене ліве коліно, зламану ліву руку, вивихнуті пальці і внутрішньочеревні травми. Також у мене було травмовано мозок, і це непокоїло Перрі найбільше.

Мені розповідали потім, що, коли мені пальпували черево, я опритомнів і дико волав, але сам я цього не пам’ятаю. Мені вставили катетер і негайно з мене, як то кажуть боксерські коментатори, «потік кларет». Внутрішні органи спершу трималися своїх місць, а потім почали сунутися. Мені зробили повний аналіз крові, випробували її на сумісність, а потім влили чотири дози цільної крові… яку, як мені потім розповіла Сейді, разів у сто шпиталю відшкодували мешканці Джоді під час донорської акції наприкінці вересня. Їй доводилося розповідати мені все по кілька разів, бо я забував. Мене готували до черевних операцій, але спершу мали зробити спинномозкову пункцію, провести неврологічні консультації – в Країні Було нема таких речей, як комп’ютерна томографія та МРТ.

Також я потім дізнався, що мав розмову з двома медсестрами, котрі готували мене до пункції. Я розповів їм, що в моєї дружини проблеми з алкоголем. Одна з них сказала, що це дуже погано, і спитала, як її звуть. Я їм сказав, що вона рибка і її звуть Ванда, і радісно зареготав [629]629
  «Рибка на ім’я Ванда» (1988) – детективна кінокомедія, де Вандою звуть аферистку, а також рибку, яка залишається єдиною живою в акваріумі.


[Закрыть]. А потім знову знепритомнів.

Селезінка в мене виявилася ні к чорту негодящою. Її видалили.

Я все ще перебував у вимкнутому стані, моя селезінка пішла туди, куди йдуть вже негодящі, але не вкрай необхідні органи, а тим часом мене передали ортопедам. Вони наклали мені шину на руку, а зламану ногу запечатали в гіпс. Чимало людей у наступні тижні залишили на ньому свої автографи. Іноді я розпізнавав імена, здебільшого ні.

Мене тримали на седативах, із зафіксованою головою, в ліжку, задертому точно на тридцять градусів. Фенобарбіталом мене частували не тому, що я нібито був притомним (хоча Сейді казала, подеколи я щось бурмотів), а тому, що боялися, аби я, очунявши раптом, не завдав сам собі нових травм. Коротше кажучи, Перрі й інші лікарі (Еллертон також регулярно навідувався, спостерігаючи, як я прогресую) поводилися з моєю довбешкою, наче з незірваною бомбою.

Я й по сьогодні не дуже собі уявляю, яка різниця між гемоглобіном та гематокритом, але вони в мене почали повертатися до нормального рівня і всі цьому були раді. Мені за три дні зробили ще одну пункцію. Ця показала сліди старої крові, а коли йдеться про пункцію, стара вважається кращою, ніж нова. Це свідчило про те, що я пережив серйозну травму мозку, але все-таки можна відмовитися від свердління в моєму черепі трепанаційної діри, ризикованої процедури, зважаючи на ті битви, які вело моє тіло на інших фронтах.

Але минуле опірне, воно захищається проти змін. Через п’ять днів після мого потрапляння в лікарню плоть біля розрізу, через який мені видалили селезінку, почервоніла й стала гарячою. Наступного дня розріз розкрився й мене занурило в гарячку. Мій стан, що його після другої пункції з критичного переозначили як серйозний, знову відстрибнув до критичного. Судячи з моєї медкарти, я перебував «за призначенням доктора Перрі під наркозом в стані мінімальної сприйнятливості».

Сьомого вересня я ненадовго прокинувся. Так мені принаймні розповідали. Якась жінка, гарна, попри її шрамоване обличчя, і якийсь літній чоловік з ковбойським капелюхом на колінах сиділи біля мого ліжка.

– Ти знаєш, як тебе звати? – спитала жінка.

– Розірвати, – відповів я. – А прізвище Лопнути.

Містер Джейк-Джордж-Розірвати-Еппінг-Емберсон провів у Паркленді сім тижнів, перш ніж його перевезли до реабілітаційного центру – невеличкого житлового комплексу для недужих людей – на північній окраїні Далласа. Всі ті сім тижнів через інфекцію, що була завелася в тому кутку, де раніше жила моя селезінка, я пролежав під крапельницею з антибіотиками. Шину на зламаній руці мені замінили довгою гіпсовою пов’язкою, котру теж вкривали імена людей, яких я не пам’ятав. Незадовго перед переїздом до реабілітаційного центру «Едемські перелоги» я підвищився в статусі до короткого гіпсу на руці. Приблизно в той самий час моє коліно, намагаючись повернути йому мобільність, почали мучити фізіотерапевти. Мені розповідали, що я багато кричав, хоч сам я того не пам’ятаю.

Малколм Перрі з рештою персоналу Паркленда врятували мені життя, я не маю щодо цього жодних сумнівів. Також вони зробили мені ненавмисний і небажаний подарунок, який я повіз за собою до «Едемських перелогів». То була вторинна інфекція, викликана антибіотиками, які помпували в мій організм заради придушення первинної. В мене залишилися туманні спогади про те, як я блював, як ледь не цілими днями не злазив гузном з постільного судна. Пригадую, думав у якийсь момент: «Я мушу поїхати в аптеку Деррі, до містера Кіна. Мені потрібен каопектат». Але хто такий містер Кін, де те Деррі?

Мене випустили зі шпиталю, коли в мені знову почала триматися їжа, але діарея припинилася вже після того, як я два тижні прожив в «Едемських перелогах». Тоді вже наближався кінець жовтня. Сейді (зазвичай я згадував її ім’я) принесла мені паперового гарбуза з ліхтариком усередині. Це запам’яталося дуже чітко, бо я, побачивши його, закричав. То були крики когось, хто не може пригадати щось життєво важливе.

– Що? – спитала вона мене. – Що з тобою, милий? Щось погане? Це через Кеннеді? Це щось, що стосується Кеннеді?

–  Він їх усіх повбиває кувалдою, – закричав я їй. – У вечір Гелловіну! Я мушу його зупинити!

– Кого? – вхопила вона мене за розмахані руки, обличчя мала злякане. – Кого зупинити?

Але пригадати я не зумів і просто заснув. Спав я багато, і не тільки тому, що травма голови заживала повільно. Я був виснажений, я був фактично привидом самого себе, колишнього. На той день, коли мене було побито, я важив сто вісімдесят п’ять фунтів. А коли мене виписали зі шпиталю й поселили в «Едемських перелогах», вагу я мав сто тридцять вісім фунтів [630]630
  185 фунтів = 83,9 кг; 138 фунтів = 62,5 кг.


[Закрыть].

Таким було зовнішнє життя Джейка Еппінга, чоловіка, котрого спершу добряче потрощили, а потім він мало не помер у лікарні. Внутрішнє життя проходило в чорній темряві, яку прохромлювали голоси й спалахи розуміння, точно ніби блискавки: вони засліплювали мене своєю яскравістю і згасали раніше, аніж я міг розгледіти щось більше за висвітлений ними ландшафт. Переважно я перебував у загубленому стані, проте вряди-годи знаходив себе.

Знаходився весь розпашілий від жару, і якась жінка годувала мене шматочками льоду, і вони смакували божественно. То була ЖІНКА ЗІ ШРАМОМ, інколи її звали Сейді.

Знаходився на унітазі в кутку кімнати, без жодного поняття, як туди потрапив, виливаючи з себе мало не галони пекучого водянистого лайна, бік мій болів і стугонів, коліно в мене ридало. Пам’ятаю своє бажання, я мріяв, щоб хтось мене вбив.

Знаходився, намагаючись вилізти з ліжка, бо мушу зробити щось конче важливе. Мені здавалося, доля всього світу залежить від того, що я мушу зробити. Там був ЧОЛОВІК У КОВБОЙСЬКОМУ КАПЕЛЮСІ. Він мене вловив раніше, аніж я встиг впасти на підлогу, і допоміг знову лягти в ліжко. «Рано ще, синку, – сказав він. – Ви ще надто слабкий».

Знаходився у балачці – чи в намаганні балакати – з парою полісменів у формі, котрі прийшли поставити мені запитання про моє побиття. На нагрудному знаку в одного з них написано було ТІППІТ. Я намагався сказати, що йому загрожує небезпека. Намагався сказати, щоб він стерігся п’ятого листопада. Місяць був правильний, а число ні. Я не міг згадати правильної дати і почав у відчаї бити себе по дурній голові. Копи перезирнулись, здивовані. НЕ-ТІППІТ покликав доглядальницю. Медсестра з’явилася разом з лікарем, лікар зробив мені укол, і я відплив.

Знаходився, як я слухаю Сейді, як вона читає мені спершу «Джуда Непомітного»,потім «Тесс д’Ебервіл» [631]631
  «Тесс д’Ебервіл. Чиста жінка, правдиво описана» (1891) – трагічна історія сільської дівчини Вікторіанської доби.


[Закрыть]. Я ці історії знав, і слухати їх знову було втішливо. В одному місці, слухаючи «Тесс», я дещо згадав.

– Я змусив Тессіку Келторп залишити нас у спокої.

Сейді підняла очі від книжки:

– Ти маєш на увазі Джессіку? Джессіку Келтроп? Ти змусив? Як? Ти пам’ятаєш?

Але я забув. Згадка спливла геть.

Знаходив себе, як я дивлюся на Сейді, як вона стоїть, дивиться крізь моє маленьке вікно на дощ надворі і плаче.

Але здебільшого я перебував у загубленому стані.

ЧОЛОВІК З КОВБОЙСЬКИМ КАПЕЛЮХОМ був Діком, але одного разу я подумав, що він мій дід, і це мене дуже сильно налякало, бо дідусь Еппінг вже був мертвий, і…

Еппінг, це ж моє прізвище. Тримайся його, наказував я собі, але спершу мені це не вдавалося.

Кілька разів мене відвідувала якась ЛІТНЯ ЖІНКА З ЧЕРВОНОЮ ПОМАДОЮ. Іноді я думав, що її звуть міз Мімі; іноді думав, що міз Еллі; а один раз був певен, що це Айрін Раян, котра грала бабусю Клемпет у «Селюках з Беверлі» [632]632
  Irene Ryan (1902–1973) – театральна й кіноактриса, одною з її кращих робіт вважається роль бабусі в серіалі «Beverly Hillbillies» (1962–1971).


[Закрыть]. Я їй сказав, що викинув свій мобільник у ставок.

– Він тепер спить там з рибами. А мені так би хотілося, щоб той гад був зараз у мене.

ЮНА ПАРА приходила. Сейді сказала:

– Подивися, це Майк і Боббі Джилл.

Я промовив:

– Майк Коулсло.

ЮНАК сказав:

– Дуже близько, містере Е.

Він усміхався. А по щоці в нього сповзала сльоза.

Пізніше, приїжджаючи в «Едемські перелоги», Сейді й Дік зазвичай сиділи зі мною на дивані. Сейді брала мене за руку й питала:

– Як його звуть, Джейку? Ти ніколи не називав мені його імені. Як же ми зможемо його зупинити, якщо не знаємо, хто він і де він мусить бути?

Я сказав:

– Я його усиню. – Я старався з усієї сили. Від цього в мене заболіло в потилиці, але я постарався ще дужче: – Я його зупиню.

– Ви без нашої допомоги й блощиці не в змозі зупинити, – сказав Дік.

Але Сейді була мені надто дорогою, а Дік занадто старим. Та й не мала вона йому про це розповідати, перш за все. А втім, може, все гаразд з цим, бо він їй насправді не повірив.

– Містер Жовта Картка зупинить вас, якщо ви вв’яжетеся, – сказав я. – Я єдиний, кого він не може зупинити.

– Хто це такий, містер Жовта Картка? – спитала Сейді, нахиляючись до мене, беручи мої руки в свої.

– Я не пам’ятаю, але він мене не може зупинити, бо я нетутешній.

От тільки він мене зупиняв. Чи не він, а щось. Доктор Перрі казав, що моя амнезія неглибока й тимчасова, і він був правий… але лише почасти. Коли я силкувався пригадати щось найважливіше, в мене дико починала боліти голова, кульгава хода ставала геть калічною, спотикливою, а зір туманився. Найгіршою була тенденція раптом засинати. Сейді спитала в доктора Перрі, чи це не нарколепсія. Він відповів, що, либонь, ні, але я подумав, що в нього занепокоєне лице.

– Він прокидається, якщо ви його погукаєте або струснете?

– Завжди, – сказала Сейді.

– Це зазвичай трапляється, коли він розстроєний, бо не зміг чогось пригадати?

Сейді підтвердила, що саме так.

– Тоді я майже певен, що це минеться так само, як минається його амнезія.

Врешті-решт – помалу-потроху – мій внутрішній світ почав змикатися з зовнішнім. Я вже знав, що я Джейкоб Еппінг, учитель, і якимсь чином я потрапив сюди з майбутнього, щоби завадити вбивству президента Кеннеді. Спершу я намагався викинути з голови цю ідею, але занадто багато я знав про інші часи, і ці знання не були уявними. То була реальна пам’ять. «Роллінг Стонз», слухання в Сенаті з приводу імпічменту Клінтона, палаючий Світовий Торгівельний Центр, Кристі, моя проблемна і проблематична екс-дружина.

Одного вечора ми з Сейді дивилися «Битву» [633]633
  «Combat!» (1962–1967) – серіал про важкі бої американського військового підрозділу під час звільнення 1944 року окупованої німцями Франції.


[Закрыть]і я раптом згадав, що я зробив з Френком Даннінгом.

– Сейді, я застрелив людину, перед тим як приїхати до Техасу. Це було на цвинтарі. Він збирався замордувати всю свою сім’ю.

Вона дивилися на мене широко розплющеними очима, з роззявленим ротом.

– Вимкни телевізор, – попросив я. – Актору, котрий грає сержанта Сондерза, не пригадую його імені, відіб’є голову гвинтом вертольота. Прошу, Сейді, вимкни телевізор.

Вона послухалась, а потім опустилася на коліна переді мною.

– Хто збирається вбити Кеннеді? Де цей вбивця в той момент буде?

Я старався з усієї сили, я навіть не заснув, але пригадати не міг. Я проїхав від Мейну до Флориди, це я пам’ятав. У «Форді-Санлайнері», чудовий був автомобіль. Я поїхав з Флориди до Нового Орлеана, а з Нью-Орлеана я приїхав у Техас. Згадав, як, перетинаючи кордон між штатами зі швидкістю сімдесят миль за годину по шосе № 20, я слухав по радіо пісню «Янголе земний, чи будеш ти моєю» [634]634
  «Earth Angel» (1954) – пісня вокального гурту «The Penguins», яка й потім неодноразово ставала хітом у виконанні інших музикантів.


[Закрыть]. Я згадав щит з написом: ТЕХАС ВІТАЄ ВАС. І рекламний білборд «БАР-Б-КЮ СОННІ», 27 миль. Після цього обрив плівки. Спливали на поверхню й інші спогади, про моє учительство, про життя в Джоді. Найяскравіші, як ми танцюємо з Сейді, як лежимо з нею в ліжку в «Кендлвудських Бунгало». Сейді мені сказала, що я жив також у Форт-Ворті й Далласі, але вона не знає тамтешніх адрес; вона лише мала два телефонні номери, які більше не відповідали. Я також не знав, де я жив, хоча гадав, що одне з тих місць десь на Кадилак-стрит. Вона перевірила по картах вулиць і доріг і сказала, що в жодному з цих міст нема Кадилак-стрит.

Я тепер пригадував багато речей, але ні імені вбивці, ні того, де він перебуватиме в момент замаху, згадати не міг. А що тут дивного? Минуле приховувало це від мене. Опірне минуле.

– У вбивці є дитина, – сказав я. – Здається, дівчинку звуть Ейпріл [635]635
  April – квітень; June – червень.


[Закрыть].

– Джейку, я хочу дещо спитати в тебе. Це тебе може страшно збісити, але оскільки так багато від цього залежить – доля світу, як ти запевняєш, – я мушу.

– Гаразд, питай, – я не міг собі уявити від неї питання, яке могло б мене розізлити.

– Ти мене обманюєш?

– Ні, – відповів я. То була правда. Тоді.

– Я сказала Діку, що нам треба зателефонувати до поліції. Він показав мені статтю в «Морнінг Ньюз», там пишеться, що вже зафіксовано понад дві сотні погроз і доносів про потенційних убивць. Він каже, що праві з Далласа й Форт-Ворта і ліві з Сан-Антоніо намагаються залякати Кеннеді, щоб той не приїздив до Техасу. Він каже, що далласька поліція всі погрози й доноси передає до ФБР, але ніхто не робить нічого. Він каже, що є лише одна людина, яку Едгар Гувер ненавидить дужче за Джона Кеннеді, і ця людина брат президента, Боббі Кеннеді.

Мене не вельми обходило, кого ненавидить Едгар Гувер.

– Ти мені віриш?

– Так, – промовила вона, зітхаючи. – А Вік Морроу справді мусить загинути?

О, саме так його звуть.

– Так.

– Під час зйомок «Битви»?

– Ні, якогось іншого фільму [636]636
  Vic Morrow (1929–1982) – актор і двоє маленьких в’єтнамських дітей загинули, коли на них упав гелікоптер на зйомках фільму Спілберга «Присмеркова зона», в якому Морроу грав расиста, котрий потрапляє в трагічні моменти минулого в личині тих, кого він ненавидить: єврея, негра, азіата.


[Закрыть].

Вона залилася сльозами.

– Тільки тине помирай, Джейку, прошу. Я так хочу, щоб ти одужав.

Мені часто снилися важкі сни. Місцини різнилися – іноді це була безлюдна вулиця, схожа на Мейн-стрит у Лізбон-Фолзі, іноді цвинтар, на якому я застрелив Френка Даннінга, іноді кухня Енді Каллема, аса гри в крибедж… але найчастіше снилася харчевня Ела Темплтона. Ми з ним сиділи за столиком, а на нас дивилися фотографії з його Стіни знаменитостей. Ел був хворий – помираючий, – але очі в нього палали ясним вогнем.

– Містер Жовта Картка – це персоніфікація опірного минулого, – говорив Ел. – Ти ж сам це розумієш, хіба ні?

Так, я це розумів.

– Він сподівався, що ти помреш від побиття, а ти вижив. Він гадав, ти помреш від інфекцій, а ти живий. Тепер він блокує твою пам’ять – життєво важливі спогади, – бо розуміє, що це його остання надія тебе зупинити.

– Як він може це робити? Він же мертвий.

Ел похитав головою.

– Ні, це я мертвий.

– Хто він такий? Щовін таке? І як він міг знову ожити? Він же собі перерізав горло, і його картка стала чорною! Я це на власні очі бачив!

– Не маю поняття, друже. Знаю лише, що він тебе зупинити не зможе, якщо ти відмовишся зупинятися. Ти мусиш дістатися до своєї пам’яті.

– Тоді допоможи мені! – крикнув я, хапаючи його за тверду, як кіготь, руку. – Скажи мені ім’я того парубка! Його прізвище Чепмен? Менсон? [637]637
  Марк Чепмен застрелив 1980 р. Джона Леннона; Чарлз Менсон – ватажок переважно дівочої банди хіпі, які у 1969 р. безпричинно й жорстоко замордували чимало людей.


[Закрыть]Обидва прізвища дзенькнули в мені, але не здалися істинними. Ти мене до цього втягнув, тож допоможи мені!

У цю мить сновидіння Ел відкриває рота, щоби щось сказати, але втручається Жовта Картка. Якщо ми на Мейн-стрит, він з’являється з «зеленого фронту» або з «Кеннебекської фруктової». Якщо це на цвинтарі, він постає з розкритої могили, як зомбі в Джорджа Ромеро [638]638
  George Romero (нар. 1940 р.) – кінорежисер, що сатиричними фільмами жахів заробив собі прізвисько «батько зомбі-апокаліпсису».


[Закрыть]. Якщо в харчевні, там раптом розчахуються двері. Картка, що стирчить у нього з-за бинди капелюха-федори, така чорна, що здається прямокутним проломом з цього до іншого світу. Він мертвий, вже зогнилий. Його старезне пальто вкрите пліснявою. У його очницях буйно курбелиться черва.

–  Він тобі нічого не може сказати, бо сьо’ні день подвійної ціни! – верещить містер Жовта Картка, котрий тепер став Чорною Карткою.

Я обертаюся до Ела, та от тільки Ел тепер став скелетом з сигаретою в зубах, і я прокидаюся, весь облитий потом. Я сягаю до своєї пам’яті, але пам’яті на місці нема.

Наближався візит Кеннеді, і Дік приносив мені газетні статті на цю тему, сподіваючись, що вони якось підштовхнуть мою пам’ять до відкриття. Не допомагало. Якось, лежачи на дивані (я щойно прокинувся з чергового раптового сну), я почув, як вони знов сперечаються про звернення до поліції. Дік сказав, що на анонімне повідомлення ніхто не реагуватиме, а якщо підписатися справжнім іменем, це на всіх нас накличе неприємності.

– Мені все одно! – крикнула Сейді. – Я знаю, ви вважаєте, що в нього не всі дома, але якщо він правий? Як ви почуватиметься, якщо Кеннеді повертатиметься з Далласа до Вашингтона в ящику?

– Любонько, якщо ви ув’яжете сюди поліцію, вони впритул займуться Джейком. А за вашими словами, перед тим як приїхати сюди, він вже убив когось в Новій Англії.

«Сейді, Сейді, краще б я тобі цього не розповідав».

Вона припинила сперечатися, але не здалася. Подеколи вона пробувала витягти з мене спогади ляком, так, як ото ляком у когось припиняють затяжну гикавку. Не допомагало.

– Що ж мені робити з тобою? – питала вона печально.

– Не знаю.

– Спробуй підібратися з якогось іншого боку. Спробуй якусь хитрість.

– Я пробую. Мені ввижається, ніби той парубок служив в армії або в морській піхоті, – я почухав собі потилицю, де знову почав народжуватися біль. – Але може бути, що й у флоті. Чорт, Кристі, я не знаю.