Текст книги "11/22/63 "

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 33 (всего у книги 54 страниц)

Це тривало до п’ятої години вечора. Я вже зібрався було їхати до себе на Нілі-стрит, аж тут помітив Маргариту Освальд, вона наближалася від автобусної зупинки на Вінскот-роуд.

«А ось і халепа надходить», – подумалось мені, і який же я був правий.

І знову Маргарита уникла пастки так і не відремонтованої сходинки; знову вона увійшла до хати без стуку; феєрверк вибухнув моментально. Вечір стояв теплий, і вікна там були відчинені. Я знехтував дистанційним мікрофоном. Лі зі своєю матір’ю лаялися на повній гучності.

Його не звільнили з роботи у «Зварювальній компанії Леслі» врешті-решт, як з’ясувалося. Він сам її покинув. Шукаючи його, бос зателефонував Вейді Освальд, бо йому якраз не вистачало робітників, а не отримавши допомоги від дружини Роберта, зателефонував уже й Маргариті.

– Я збрехалазаради тебе, Лі! – волала Маргарита. – Я сказала, що в тебе грип! Чому ти завжди змушуєш мене брехати заради тебе?

– Я не змушую тебе ні до чого! – кричав він їй у відповідь. Вони стояли у вітальні ніс проти носа. – Я не примушую тебе нічого роботи, а ти все одно робиш!

– Лі, як ти збираєшся забезпечувати свою сім’ю? Ти мусиш працювати!

– Та знайду я собі роботу! Нехай тебе це не хвилює, ма!

–  Де?

– Я ще не знаю…

– Ох, Лі! Як ти платитимеш оренду?

– …але в неї повнісінько друзів. – Він кивнув пальцем на Марину, котра аж здригнулася. – Путнього чогось від них майже нічого, але, може, хоч тут на щось придадуться. Краще б ти йшла звідси, ма. Вертайся додому. Дай мені хоч віддихатися.

Маргарита метнулася до дитячого манежу.

– Звідки тут це з’явилося?

– Ті друзі, про котрих я тобі казав. Половина з них багачі, а решта пнуться. Їм подобається балакати з Риною. – Лі в’їдливо ощирився. – Підстаркуваті котрі, ті зирять сласно на її цицьки.

–  Лі! – шокований голос, але вираз в неї на обличчі… задоволений? Мамочка зраділа люті, яку дочула в голосі свого синочка?

– Іди вже, ма. Дай нам трохи спокою.

– Вона хоча б розуміє, що чоловіки, котрі щось дарують, очікують і собі чогось навзаєм? Вона розуміє це, Лі?

–  Забирайся к чорту геть! – потрясаючи кулаками. Ледь не танцюючи від безсилої люті.

Маргарита посміхнулася:

– Ти розстроєний. Та й нема дива. Я прийду знову, коли ти краще собою володітимеш. І тоді я допоможу. Я завжди хочу допомогти.

І раптом вона кинулася до Марини з дитиною. Точнісінько, наче в атаку. Обцілувавши личко Джун, вона рушила кімнатою назад. Вже біля дверей вона обернулася, показуючи на дитячий манеж:

– Скажи їй, щоб гарненько це почистила, Лі. У людських залишках завжди повно мікробів. Якщо дитинка захворіє, ти ніколи не настачишся на лікаря.

– Ма! Йди!

– Мене вже нема, – лагідна, як молоко з булочкою. Вона покрутила пальцями в дитячому жесті «бай-бай» і зникла за дверима.

Марина, тримаючи дитину, як щит, підійшла до Лі. Вони почали говорити. Потім кричати. Сімейна солідарність розвіялась за вітром; Маргарет про це потурбувалася. Лі забрав дитину, почав її колисати на згині руки, а тоді – абсолютно несподівано – бахнув в обличчя свою дружину. З носа і губ у неї ринула кров, голосно ридаючи, Марина впала. Лі дивився на неї. Дитина також почала плакати. Лі погладив Джун по її ніжному волоссячку, поцілував доню в щічку, знов почав її колихати. Важко підводячись, в полі зору з’явилася Марина. Лі вдарив її боковим, і вона знову повалилася. Я побачив тільки мельк темної хмари її волосся.

«Кинь його, – подумав я, розуміючи, що вона на це нездатна. – Бери дитину і тікай. Поїдь до Джорджа Бухе. Зігрій його постіль, якщо на те підеться, але забирайся геть від цього сухореброго монстра, материного підкаблучника, якомога швидше».

Але на ділі це Лі її кинув, принаймні на якийсь час. Я більше ніколи не бачив його на Мерседес-стрит.

5

Це було їхнє перше розставання. Лі поїхав у Даллас шукати роботу. Я не знаю, де він ночував. Згідно з нотатками Ела, у ХАМі [543]543
  Християнська асоціація молоді (YMCA), окрім іншої діяльності, також утримує нічліги для бездомних.


[Закрыть], але насправді не там. Можливо, він знайшов собі місце в якомусь з будинків дешевих мебльованих кімнат у середмісті. Мене це не обходило. Я знав, що вони знову зійдуться і винаймуть квартиру наді мною, а наразі я вже від них втомився. То було велике полегшення, не слухати оте його уповільнене записом «я знаю», яке він промовляв десятки разів упродовж будь-якої розмови.

Марина утрималася на плаву завдяки Джорджу Бухе. Бухе приїхав пікапом «Шевроле» разом з якимсь чоловіком невдовзі після візиту Маргарити і втечі Лі й вивіз Марину звідти. Коли ваговоз рушав від дому № 2701 по Мерседес-стрит, мати з дочкою їхали в кузові. Рожеву валізу, котру Марина привезла з собою з Росії, застелили ковдрами, і в цьому імпровізованому гніздечку спала Джун. Пікап набрав швидкості, і Марина заспокійливо поклала руку доні на груди. На це дивилися дівчатка-стрибунки, і Марина їм помахала. Вони помахали їй у відповідь.

6

Адресу Джорджа де Мореншильда я знайшов у «Білих сторінках» Далласа і кілька разів за ним простежив. Мене цікавило, з ким він може зустрічатися, хоча, якщо б там трапився якийсь ЦРУ-шник, хтось із банди Ланського або інший імовірний змовник, навряд би я про це взнав. Усе, що можу сказати, він не зустрічався ні з ким, хто б міг здатися мені підозріливим. Він їздив на роботу; він відвідував Далласький Кантрі-клуб, де грав у теніс або плавав зі своєю дружиною; іще вони з нею ходили до парочки стрип-клубів. Він не чіплявся до танцюристок, але мав схильність на людях пестити груди й сідниці своїй жінці. Схоже, вона була аж ніяк не проти.

Двічі він зустрічався з Лі. Одного разу це відбулося в улюбленому стрип-клубі де Мореншильда. Схоже було, що Лі почувався незручно в тій атмосфері, тож вони не залишалися там довго. Другого разу вони ланчували в кав’ярні на Бравдер-стрит. Там вони просиділи майже до другої пополудні, чашка за чашкою п’ючи каву. Лі вже було підвівся, передумав і знову щось собі замовив. Офіціантка принесла йому кусень торта, і він їй вручив щось, що вона, мимохідь на те поглянувши, сховала собі в кишеню фартушка. Коли вони нарешті звідти вирушили, я, замість того щоби слідувати за ними, підійшов до офіціантки і спитав, чи можу я побачити те, що їй передав той молодик.

– Ви його мо’ете собі забрати, – відповіла вона, віддаючи мені аркуш жовтого паперу з надрукованим чорним таблоїдним шрифтом заголовком: РУХ РУКИ ГЕТЬ ВІД КУБИ!Текст закликав «зацікавлених осіб» вступати до філії цієї благоліпної організації у Далласі – Форт-Ворті. НЕ ДОЗВОЛЯЙ ДЯДЬКУ СЕМУ ТЕБЕ ДУРИТИ! ПО ІНФОРМАЦІЮ ПРО НАСТУПНІ ЗБОРИ ПИШИ НА АДРЕСУ: П/С 1919.

– Про що вони говорили? – запитав я в неї.

– Ви коп?

– Ні, я віддячую краще за копів, – відповів я, вручаючи їй п’ятидоларову банкноту.

– Про оце, – показала вона пальцем на прокламацію, котру Освальд напевне видрукував на своєму новому місці роботи. – Про Кубу. Наче мені на те не насрати.

Але двадцять другого жовтня, менше ніж через тиждень від того дня, президент Кеннеді також заговорив про Кубу. І тоді вже обісралися всі.

7

Це блюзовий трюїзм: ти не сумуєш за водою, допоки не висохне твій колодязь, проте до осені 1962 року я собі не уявляв, що це так само стосується маленьких ніжок, які тупотять, стрясаючи стелю над тобою. Відтоді, як те сімейство з другого поверху виїхало, дім № 214 на Західній Нілі-стрит сповнився якимсь моторошним, примарним духом. Я сумував за Сейді, я почав тривожитися за неї майже маніакально. Утім, трохи подумавши, тут можна відкинути слово «майже». Еллі Докерті й Дік Сімонс не сприйняли всерйоз мою тривогу щодо її чоловіка. Сама Сейді не сприйняла це серйозно; наскільки я розумів, вона гадала, ніби я намагаюся залякати її Джоном Клейтоном лише з метою завадити їй зовсім випхнути мене з її життя. Ніхто з них не знав того, що, прибираючи з її повного імені «Сейді», отримуєш ім’я, яке лиш на один склад відрізняється від імені Доріс Даннінг. Ніхто з них не знав про ефект гармонізації, до якого, либонь, я й спричинився самим лиш своїм перебуванням у Країні Було. Кого в такому разі звинувачувати, якщо щось трапиться з Сейді?

Почали повертатися погані сни. Снилося Джимла.

Я кинув стежити за де Мореншильдом і почав вирушати в довгі прогулянки, що починалися після полудня, а завершувалися поверненням на Західну Нілі-стрит о дев’ятій, а то й о десятій годині вечора. Я ходив і думав про Лі, котрий тепер працював помічником друкаря в одній із Даллаських компаній мистецького друку, яка називалася «Джагерз-Чайлз-Стовол». Або про Марину, котра тимчасово жила зараз у недавно розлученої жінки на ім’я Еліна Голл. Пані Еліна працювала в дантиста Джорджа Бухе, і саме він, цей дантист, був за кермом пікапа того дня, коли Марина з Джун виїхали з тієї діри на Мерседес-стрит.

Але найбільше я думав про Сейді. Знову й знову про Сейді. І про Сейді знову.

Під час однієї з тих прогулянок я, окрім звичного пригнічення, відчув спрагу і, зайшовши до місцевої корчми, що звалася «Плющ», замовив собі пива. Там мовчав музичний автомат і публіка сиділа незвично тихо. Тільки коли офіціантка принесла й поставила переді мною кухоль, сама вмент обернувшись до телевізора, що висів на стіні поза шинквасом, я второпав, що всі тут зараз дивляться на того чоловіка, якого я прибув рятувати. Він був блідим, серйозним. Темні кола виднілися в нього під очима.

– Для припинення нагромадження наступальної зброї впроваджується жорсткий карантин всіх кораблів, які перевозять на Кубу наступальну зброю. Всі кораблі, всіх типів, які прямують до Куби, якщо вони транспортують зброю масового враження, буде повернуто на зворотній курс.

– Ісусе Христе! – промовив якийсь чоловік у ковбойському капелюсі. – Шо він собі думає, шо на це мусять ро’ити русскі?

– Стули пельку, Білле, – гукнув бармен. – Нам треба це послухати.

– Такою буде політика нашої країни, – продовжував Кеннеді. – Розглядати будь-яку ядерну ракету, запущену з Куби проти будь-якої країни в Західній півкулі, як напад Радянського Союзу на Сполучені Штати, що спричинить повномасштабний удар у відповідь по Радянському Союзу.

Застогнала, вхопившись за живіт, жінка в кінці шинкваса. Чоловік, що сидів з нею поряд, обняв її, вона схилила голову йому на плече.

Я побачив на обличчі в Кеннеді страх і рішучість рівною мірою. А що ще я побачив – так це енергію життя, повну відданість довіреній йому роботі. Йому залишалося рівно тринадцять місяців до зустрічі з кулею вбивці.

– Як необхідний захід, я посилив нашу військову базу в Гуантанамо і вже сьогодні евакуював звідти членів сімей нашого персоналу.

– Питво усім присутнім за мій рахунок, – раптом оголосив Ковбой Білл. – Бо схоже вже на кінець шляху, амігос. – Він поклав дві двадцятки поряд зі своєю чаркою, але бармен ані рукою не ворухнув, щоби їх забрати. Він дивився на Кеннеді, котрий якраз закликав пана Хрущова усунути «цю таємну, необачну, провокаційну загрозу миру у всьому світі».

Офіціантка, котра приносила мені пиво, непохитно тверда й несхильна до рюмсань фарбована білявка років п’ятдесяти, раптом вибухнула сльозами. Це поклало край моїм сумнівам. Я підвівся зі стільця, зигзагами пройшов між столами, сидячи за якими, наче слухняні діти, чоловіки й жінки не відривалися очима від телевізора, і прослизнув до однієї з телефонних кабінок, що стояли біля машини «Скі-Болл» [544]544
  Skee-Ball – схожа на боулінг гра, де, катаючи кулі, треба ними потрапити в номерні лузи.


[Закрыть].

Телефоністка сказала мені, що за перші три хвилини розмови я мушу вкинути сорок центів. Я вкинув два четвертаки. Апарат сито дзеленькнув. Притишено до мене долітали слова Кеннеді, котрий продовжував говорити тим своїм гугнявим ново-англійським голосом. Тепер він звинувачував радянського міністра закордонних справ Андрія Громико в тому, що той брехун. Хто б сумнівався.

– З’єдную, сер, – озвалася телефоністка. А далі бовкнула: – Ви зараз слухаєте президента? Якщо ні, ви мусите ввімкнути радіо або телевізор!

– Я слухаю, – відповів я. Сейді, мабуть, також. Сейді, чий чоловік уже встиг був випустити з себе багацько апокаліптичного лайна, гладенько полакованого науковими термінами. Сейді, чий дружок-політик, випускник Єльського університету, казав їй, що щось серйозне мусить виприщитися в Карибському регіоні. Нова гаряча точка; можливо, Куба.

Я поняття не мав, що скажу, щоб її заспокоїти, але з цим проблеми не виникло. Телефон дзвонив і дзвонив. Мені це не подобалося. Де вона може бути в понеділок, о пів на дев’яту вечора, в Джоді? В кіно? Мені в це не вірилося.

– Сер, ваш абонент не відповідає.

– Я знаю, – сказав я і скривився, почувши, як з мого власного рота вискочила улюблена фраза Лі.

Я повісив слухавку, і мої четвертаки брязнули в лоток повернення монет. Я вже було націлився вкинути їх знову до апарата, але передумав. Що доброго мені подарує дзвінок до міз Еллі? Мене занесено до її списку злісних порушників. І в такому ж списку Діка я, либонь, теж. Обоє скажуть мені, щоб не пхав носа до чужих справ.

Коли я повернувся до бару, Волтер Кронкайт показував зроблені U-2 [545]545
  Lockheed U-2 – створений 1955 року висотний літак-розвідник (один з таких було збито над СРСР у 1960 р. радянською ракетою земля-повітря).


[Закрыть]знімки радянських ракетних баз, які там будуються. Говорив, що багато членів Конгресу намовляють Кеннеді, щоби той віддав наказ їх бомбардувати або терміново ініціював повномасштабне вторгнення. Уперше в історії американські ракетні бази і Стратегічне командування ВПС перейшли в стан готовності DEFCON-4 [546]546
  DEFCON – абревіатура стану готовності до воєнних дій різних (або всіх) родів військ США; 5 – найнижча готовність, 4 – посилені заходи безпеки, 3 – готовність вище звичайної, 2 – за крок від ядерної війни, 1 – ядерна війна почалася.


[Закрыть].

– Невдовзі американські бомбардувальники Б-52 почнуть баражувати впритул до кордонів Радянського Союзу, – говорив Кронкайт тим своїм глибоким, заворожливим голосом. – І – це очевидно для всіх нас, тих, хто відстежував події останніх семи років цієї дедалі більш зловісної холодної війни, – ймовірність помилки, потенційно згубноїпомилки, зростає з кожною новою ескалацією…

– Не чекай! – заволав чоловік, що застиг біля більярдного столу. – Бомбардуй уже зараз тих клятих хуєсосів коммі, щоб аж лайно з них летіло!

На цю кровожерливу репліку пролунало кілька протестуючих вигуків, але вони потонули у загальному шквалі аплодисментів. Я вийшов із «Плюща» й підтюпцем побіг на Нілі-стрит. Діставшись туди, я стрибнув до «Санлайнера», і його колеса закрутилися в бік Джоді.

8

Я мчав по шосе 77 навздогін за променями власних фар, а по радіо, яке в моїй машині знову працювало, не подавалося нічого іншого, окрім дедалі жахливіших страв. Навіть діджеї підхопили ядерну лихоманку, заговоривши фразами на кшталт: «Господи, благослови Америку» та «Тримаймо порох сухим». Коли діджей радіостанції КЛІФ заграв «Бойовий гімн Республіки» [547]547
  «Battle Hymn of the Republic» (1862, інша назва – «Glory, Glory Halleluiah») – патріотична пісня часів Громадянської війни, на слова відомої аболіціоністки Джулії Гау (1819–1910); якраз незадовго до часу дії роману була записана й отримала премію «Гремі» версія цієї пісні у виконанні Мормонського молитовного хору.


[Закрыть], я вимкнув приймач. Це вже занадто було схоже на те, що відбувалося після атак 11.09.2001.

Я «втоптав педаль в метал» і не відпускав її, незважаючи на страждання «Санлайнера» і на ту стрілку, яка на циферблаті ТЕМПЕРАТУРА ДВИГУНА уже підповзала до найвищої позначки. Всі дороги лежали майже геть порожніми, тому вже близько пів на першу ночі двадцять третього жовтня я завернув на під’їзну алею Сейді. Її жовтий «Фольксваген-Жук» стояв перед зачиненими воротами гаража, і світло горіло у нижніх вікнах, але на мій дзвінок у двері ніхто не відгукнувся. Я обійшов будинок і забарабанив у кухонні двері, але також без усякого результату. Мені подобалося це дедалі менше.

Вона ховала запасний ключ під сходинкою задніх дверей. Виловивши його, я дозволив собі ввійти в дім. У ніс мені вдарив безпомилковий дух віскі й застояний сморід сигарет.

– Сейді?

Тиша. Я перетнув кухню й опинився у вітальні. На низенькому столику перед диваном стояла вщент заповнена недопалками попільниця, лежали чимсь залиті журнали «Лайф» і «Лук». Торкнувшись їх, я понюхав свої пальці. Скотч. Зараза.

– Сейді?

Тепер я дочув ще й інший запах, який добре пам’ятав по запоях Кристі: гострий настій блювотини.

Я кинувся коротким коридорчиком по інший бік вітальні. Там стояли, одні проти інших, двоє дверей, одні вели до її спальні, інші до кімнатки, що слугувала кабінетом. Вони були закриті, але прочинені були двері ванної в кінці коридору. Безжальні флуоресцентні лампи освітлювали заляпані блювотинням вінця унітаза. А ще було й на рожевих кахлях підлоги, і на краю ванни. На умивальнику, біля мильниці, стояв аптечний слоїк. Без кришки. Я побіг до спальні.

Вона лежала поперек зім’ятого покривала, у комбінації й одному замшевому мокасині. Другий валявся на підлозі. Шкіра в неї була кольору свічного воску, спершу здалося, що вона не дихає. А тоді вона, хропнувши, втягнула в себе повітря і з харчанням його випустила. Груди її цілих чотири жахливих секунди залишались нерухомими, потім знову відбувся той джеркотливий вдих з видихом. На нічному столику теж стояла переповнена попільниця. Зім’ята пачка «Вінстона» – з одним кутом, обпаленим незграбно погашеною сигаретою, – лежала поверх трупів мертвих солдатів. Поряд із попільницею стояв напівпорожня склянка і пляшка «Ґленлівету» [548]548
  Glenlivet – сорт односолодового шотландського віскі.


[Закрыть]. Віскі залишилося ще багато – дяка Богові за маленьку ласку, – але мене турбував насправді не скотч. А пігулки. Також на столі лежав конверт з манільського паперу, звідки визирали начебто якісь фотографії, але я на них не глянув. Не тоді.

Я обхопив її руками і спробував підважити в сидячу позицію. Шовкова комбінація сковзнула під моїми долонями. Вона знову відвалилася на ліжко і знову захропла, джеркотливо дихаючи. Одне заплющене око їй заліпило волоссям.

– Сейді, прокинься!

Даремно. Вхопивши під пахви, я підсмикнув її на узголів’я ліжка. Від поштовху воно здригнулося.

– Да’ ме’і спо’ій, – слабенько, слиняво, та все ж краще, ніж нічого.

– Прокидайся, Сейді! Ти мусиш прокинутися!

Я почав легенько ляскати її по щоках. Очі в неї залишилися заплющеними, але вона підняла руки, намагаючись – безсило – відмахнутись від мене.

– Прокинься! Прокинься, чорти тебе забирай!

Очі її розкрилися, дивлячись на мене й не впізнаючи, а тоді знов заплющились. Але дихати вона почала нормальніше. Тепер, коли вона сиділа, ті жахливі задушливі хрипи минулися.

Я кинувся до ванної кімнати, викинув з рожевого пластикового стаканчика її зубну щітку і ввімкнув холодний кран. Поки в стакан точилася вода, я прочитав напис на аптечному слоїку. Нембутал. Там залишалося десь близько дюжини капсул, отже, це не спроба самогубства. Принаймні не очевидна. Я висипав пігулки в унітаз і побіг назад до спальні. З сидячої позиції, в якій я її був покинув, вона тепер сповзла вниз, похиливши голову, упершись підборіддям собі в грудну кістку, дихання в неї знову наповнилося гарчанням.

Я поставив стакан з водою на нічний столик і на мить завмер, дивлячись на одну з фотографій, що стирчали з конверта. На ній, мабуть, була жінка – те, що залишилося від волосся, було довгим, – але напевне сказати було важко. На місці обличчя залишилося сире м’ясо, з дірою в нижній частині. Діра та немов кричала.

Я знову посадив Сейді, вхопив її за жмут волосся й відтягнув голову назад. Вона щось простогнала, щось схоже на «Не треба, боляче». А тоді я виплеснув їй в обличчя воду. Вона різко смикнулася, очі її розплющились.

– Джор’е? Що ти ’ут ро’иш, Джор’е? Чом-чом мені мокро?

– Прокинься. Прокинься, Сейді, – я знову почав ляскати її по щоках, але тепер делікатніше, майже пестячи. Цього явно не вистачало. Очі знову почали змикатися.

– Іди… геть!

– Нізащо, поки ти не погодишся, щоби я викликав «швидку допомогу». Тоді ти побачиш своє ім’я в газетах. Шкільній раді це страх як сподобається. Гопля.

Я сяк-так зумів зчепити свої руки в неї за спиною і стягнув її на долівку. Комбінація збрижилася, задершись угору, а потім знову розправилася, коли Сейді впала навколішки на килим. Повіки її розчахнулися, і вона скрикнула від болю, але я підвів її на ноги. Вона хиталася вперед-назад, дедалі дужче ляскаючи мене по обличчю.

– ’ди гесь! ’ди гесь! Джор’е!

– Ні, мем, – я обхопив її за талію і, напівведучи, напівтягнучи, примусив рухатися до дверей. Ми повернули в бік ванної, але тут у неї підігнулися коліна. Я її поніс, що, зважаючи на її зріст і розміри, було таки чималим подвигом. Дякувати Богу за адреналін. Я штовхнув униз кільце унітаза й посадовив її раніше, аніж в мене самого підкосилися ноги. Я засапався, почасти від зусиль, почасти від страху. Вона почала кренитися на правий борт, і я вперіщив її навідмаш – лясь.

– Сиди прямо! – закричав їй просто в обличчя. – Сиди прямо, Кристі, чорти тебе забери!

Через силу розплющилися її очі. Жахливо налиті кров’ю.

– Х’о ’ака Кристі?

– Солістка Роллінг-блядських-Стонз, – проказав я. – Як давно ти вже приймаєш нембутал? І скільки пігулок ти випила сьогодні?

– За ’еце’ом, – відповіла вона. – Не твоє ді’о, Джор’е.

– Скільки? Скільки ти випила?

– ’ди гесь.

Я на повну відкрутив кран холодної води, а тоді смикнув за перемикач душу. Вона побачила, що я збираюся робити, і знову почала відбиватися.

– Ні, Джор’е! Ні!

Я не реагував. Я ж це не вперше затягав напіводягнену жінку під холодний душ, а деякі навички – вони як їзда на велосипеді. Я пересадив Сейді через край ванни різким ривком, який наступного дня нагадуватиме про себе у мене в крижах, і чіпко там тримав, поки її шмагала холодна вода, поки її не почало колотити. Вона верещала, тягнучись по рушник. Тепер очі в неї вже широко відкрилися. Краплі води блищали в волоссі. Комбінація стала прозорою, і навіть за таких обставин неможливо було мені не відчути на мить хоті, коли всі ті її форми проявилися в повні красі.

Вона хотіла було вилізти. Я посунув її назад.

– Стій там, Сейді. Стій там, потерпи ще.

– С-с-с-ільки ще? Холод-д-д-но!

– Поки я не побачу, що твої щоки знову порожевіли.

– Н-н-авіщо ти це роб-б-б-иш? – цокотіли в неї зуби.

– Бо ти себе ледь не вбила! – закричав я.

Вона відсахнулася. Підсковзнулася, але встигла вхопитися за рейку-вішак рушника і встояла на ногах. Рефлекси повертаються. Це добре.

– Піг-г-г-улки не діяли, я мусила ще й вип-п-п-ити, от і все. Дай мені вилізти звідси, я дуже змерзла. Благаю, Дж-ж-ордже, будь ласка, дай я вилізу. З прилиплим до щік волоссям вона тепер скидалася на потопаючого пацюка, але щоки в неї уже почали рожевіти. Лише ледь-ледь, але початок було покладено.

Я вимкнув душ, вхопив її в обійми і тримав, поки вона непевно переступала через край ванни. Вода з її промоклої комбінації стікала на рожевий мат, я прошепотів їй у вухо:

– Я перелякався, що ти померла. Коли увійшов і побачив, як ти лежиш там, я подумав, що ти, бля, мертва. Ти не уявляєш, як мені стало страшно.

Я відпустив її. Вона дивилася на мене широко розплющеними, зачудованими очима. А потім промовила:

– Джон був правий. І Р-р-роджер також. Він мені телефонував сьогодні, до промови Кеннеді. З Вашингтона. То яке тепер все це має значення? Вже за тиждень усі мибудемо мертві. Або благатимемо про смерть.

Спершу я поняття не мав, про що вона каже. Я побачив перед собою Кристі, промоклу, зачухану, повну лайна, і буквально оскаженів. «Ти, малодушне курвисько», – подумав я. Вона, либонь, помітила щось в моїх очах, бо відсахнулася.

Це прояснило мені голову. Хіба мав я право називати її малодушною тільки тому, що сам знав, як виглядає краєвид за обрієм?

Я зняв з вішака на стіні махровий рушник і вручив їй.

– Зніми з себе все, а потім обсушися.

– Тоді вийди. Дай мені трохи приватності.

– Дам, якщо скажеш мені, що ти цілком прийшла до пам’яті.

– Я цілком при пам’яті, – вона подивилася на мене недружелюбно і, можливо, з крихітним зблиском гумору. – Ти таки майстер ефектно виходити на сцену, Джордже.

Я обернувся до аптечної шафки.

– Там нема більше, – сказала вона. – Все, що не залишилося в мені, вирвано в каналізацію.

Бувши впродовж чотирьох років жонатим на Кристі, я все одно туди зазирнув. Потім змив воду в унітазі. Зробивши ці справи, я прослизнув повз неї до дверей ванної.

– Даю тобі три хвилини, – сказав їй.

9

Зворотна адреса на конверті з манільського паперу інформувала: Джон Клейтон, 79 Східна Оглторп-авеню, Саванна, Джорджія. Цього сучого сина не можна було звинувачувати в тому, ніби він прикривається чужим ім’ям або підповзає анонімними манівцями. Штемпель показував двадцять восьме серпня, отже, мабуть, це чекало на неї тут, коли вона повернулася з Ріно. Відтоді майже два місяці вона змушена була насиджувати вміст цього конверта. Голос у неї був сумний, пригнічений, коли я балакав з нею ввечері шостого вересня? Ну, то й не дивно, зважаючи на знімки, які так завбачливо надіслав їй її колишній чоловік.

«Ми всі в небезпеці,– сказала вона, коли я останній раз балакав з нею по телефону. – Джонні правий щодо цього».

То були фотографії японських чоловіків, жінок і дітей. Жертв вибухів атомних бомб у Хіросімі й Нагасакі. Декотрі були сліпі. Багато облисілих. Більшість постраждали від радіаційних опіків. Декілька, як та жінка без обличчя, засмажилися на вуглини. На одній з фотографій було чотири чорних статуї в зіщулених позах. Четверо людей стояли перед стіною, коли вибухнула бомба. Люди випарувались, і більша частина стіни також випарувалася. Єдине, що залишилося, це ті частини стіни, які прикривали собою ті четверо людей, що були стояли перед нею. Фігури ті були чорними, бо їх вкривала обвуглена плоть.

На задньому боці кожної фотографії він написав акуратним, розбірливим почерком одне й те саме: «Скоро це буде в Америці. Статистичний аналіз не помиляється».

– Гарні, хіба не так?

Голос у неї звучав безживно, пласко. Вона стояла в одвірку, закутана в рушник. Волосся розляглося на її голих плечах вологими колечками.

– Скільки ти вже випиваєш, Сейді?

– Тільки пару чарочок, коли пігулки не діють. Я тобі, здається, це вже намагалася пояснити, коли ти мене трусив і ляскав по щоках.

– Якщо ти чекаєш від мене вибачень, довгенько тобі доведеться чекати. Барбітурати з алкоголем – погана комбінація.

– Це неважливо, – сказала вона. – Я й раніше отримувала ляпаси.

Це стуснуло мене згадкою про Марину, і я скривився. Не зовсім начебто схоже, але ляпас є ляпас. Ну, і розлючений я також був, а не лише наляканий.

Вона підійшла до стільця в кутку і сіла, туго обмотавшись рушником. Дивилася надуто, по-дитячому.

– Мій друг, Роджер Бітон, дзвонив. Чи я тобі вже казала?

– Так.

– Мій добрийдруг Роджер. – Викличний вираз в її очах підштовхував мене якось на це відреагувати. Я змовчав. Врешті-решт, це її власне життя. Я лише хотів упевнитися, що вона його матиме, життя тобто.

– Гаразд, твій добрий друг Роджер.

– Він мені сказав, щоб я обов’язково подивилася сьогодні ввечері промову ірландського засранця. Так він його називає. А потім він спитав мене, яка відстань від Далласа до Джоді. Я йому сказала, а він на це: «Достатньо далеко, звісно, залежно від того, в який бік дутиме вітер». Сам він вибирається з Вашингтона, багато інших людей також, але я не думаю, що це їм сильно допоможе. Неможливо втекти від ядерної війни. – І тоді вона почала плакати, гірко, конвульсивно схлипуючи, здригаючись усім тілом. – Ті ідіоти хочуть знищити цей чудовий світ! Вони хочуть вбити дітей! Я їх ненавиджу! Я усіх їх ненавиджу! Кеннеді, Хрущова, Кастро, я молюся, щоб усі вони зогнили в пеклі!

Вона затулила обличчя долонями. Я став навколішки, немов якийсь старомодний джентльмен, просячи дівочої руки, і обняв її. Вона обхопила мене руками за шию, вчепившись ледь не з відчаєм потопельниці. Після душу тіло її ще було холодним, але щока, якою вона притулилася до мого плеча, палала вогнем.

У ту мить я також їх усіх ненавидів, а дужче за інших Джона Клейтона, котрий посіяв ці страхи в молодій жінці, непевній, незахищеній психологічно. Він їх сіяв, поливав, підгортав і дивився, як вони зростають.

А хіба єдина Сейді переживала жах тієї ночі, хіба вона була єдиною, хто звернувся до пігулок і алкоголю? Як багато, як швидко п’ють зараз, скажімо, у «Плющі»? Я собі тупо припускав, що люди зустрінуть Кубинську ракетну кризу, як і будь-яку іншу тимчасову міжнародну пікіровку, бо на той час, коли я вступав до коледжу, все це було лише прозаїчним перехрещенням імен та дат, які слід запам’ятати перед черговим іспитом. Для людей у долині (у темній долині) теперішнього часу, все це виглядало інакше.

– Фото чекали мене тут, коли я повернулася з Ріно. – Сейді подивилася на мене своїми зляканими, почервонілими очима. – Я було хотіла їх викинути, але не змогла. Я продовжувала їх розглядати.

– Цього й бажав той сучий син. Заради цього він їх і прислав.

Здавалося, вона не чує.

– Статистичний аналіз його хобі. Він каже, що колись, коли комп’ютери стануть достатньо потужними, це буде найважливіша наука, бо статистичний аналіз ніколи не помиляється.

– Неправда, – подумки я уявив собі Джорджа де Мореншильда, облесника, котрий став єдиним другом Лі. – Завжди залишається вікно невизначеності.

– Я гадаю, дні суперкомп’ютерів Джонні ніколи не настануть, – сказала вона. – Люди, які залишаться, якщо такі взагалі будуть, житимуть у печерах. Ядерна ніч, так називає це Джонні.

– Він сущий мішок із лайном, Сейді. І твій друг Роджер також.

Вона похитала головою. Її налиті кров’ю очі печально мене роздивлялися.

– Джонні знав, що росіяни збираються запустити щось в космос. Ми тоді якраз тільки закінчили коледж. Він мені про це влітку сказав, і точно, у жовтні вони запустили свій Спутнік. «А далі вони пошлють собаку або мавпу, – сказав Джонні. – А потім людину. А вже після того вони запустять двох людей і бомбу».

– І вони це зробили? Зробили вони це, Сейді?

– Вони послали собаку, і вони послали людину. Собаку звали Лайка, пам’ятаєш? Вона там і померла. Бідна собачка. Їм вже не треба запускати двох людей і бомбу, правда ж? Вони використають свої ракети. А ми свої. І все через якийсь сраний острів, де скручують сигари.

– Ти знаєш, як кажуть фокусники?

– Хто? Про що ти говориш?

– Вони кажуть: можна обманути вченого, але ніколи не обманеш іншого фокусника. Нехай твій чоловік викладає наукові дисципліни, але він аж ніяк не фокусник. Росіяни, натомість, якраз фокусники.

– Ти не розумієш. Джонні каже, що вони просто мусятьрозпочати війну, і то скоро, бо зараз вони мають ракетну перевагу, але вона триватиме недовго. Тому-то вони й не відступлять з Куби. Це просто привід.

– Джонні занадто передивився тих телерепортажів, коли в них ракети на Перше травня тягають по Красній площі. А того він не знає– і той же сенатор Кікел, либонь, також не знає, – що більше ніж половина тих ракет не мають двигунів.

– Ти не мусиш… ти не можеш…

– Він не знає, скільки міжконтинентальних балістичних ракет вибухають на стартових майданчиках у Сибіру через некомпетентність їхніх ракетників. Він не знає, що більше половини тих ракет, які сфотографували наші U-2, це насправді пофарбовані дерева з картонними стабілізаторами. Це лише спритність рук, Сейді. На це клюють вчені, такі як Джонні, і політики, такі як сенатор Кікел, але не інший фокусник.

– Це… це не… – вона на мить оніміла, закусивши губу. Та врешті проказала. – Звідки тиможеш знати про такі речі?