Текст книги "11/22/63 "
Автор книги: Стівен Кінг
Жанр:
Альтернативная история
сообщить о нарушении
Текущая страница: 28 (всего у книги 54 страниц)
Дік звів руки вгору, просячи тиші, а потім Еллен Докерті зробила крок вперед і заговорила чистим вчительським голосом, котрий легко понісся понад стишеним гомоном і задавленими смішками.
– Леді і джентльмени, сьогоднішню виставу «Джоді Джемборі»буде повторено ще тричі.
Це викликало нову хвилю оплесків.
– Це бенефіснівистави, – продовжила Еллі, коли завмерли аплодисменти, – і мені приємно, так, мені дуже приємно повідомити вам, для кого накопичуватимуться збори з цих бенефісів. Минулої осені ми втратили одного з наших дорогих учнів, і всі ми тужили за покійним Вінсом Нолзом, котрий відійшов надто, надто, надторано.
Тепер вже аудиторія застигла в мертвій тиші.
– Дівчина, яку ви всі знаєте, одна з провідних зірочок у нашому учнівському середовищі, отримала в тій аварії жорстокий шрам. Містер Емберсон і міс Дангіл домовилися про операцію з реконструктивної хірургії обличчя для Роберти Джилліан Оллнат у червні, в Далласі. Родині Оллнат це не буде нічого коштувати; містер Сильвестер, котрий взяв на себе функції бухгалтера «Джоді Джемборі», сказав мені, що співучні Боббі Джилл – і наше місто – запевняють, що за операцію буде заплачено у повному обсязі.
Звисла мить тиші, поки публіка переварювала почуте, а потім всі підхопилися. Аплодисменти котилися літнім громом. Я побачив саму Боббі Джилл в задніх рядах. Вона ридала, затуливши руками собі обличчя. Її обнімали її батьки.
Один вечір в маленькому містечку, одному з тих містечок віддалік головного шляху, про котрі ніхто особливо не думає, окрім тих людей, котрі там живуть. І це нормально, бо вони самі про себедумають і дбають. Я дивився на Боббі Джилл, як вона ридає собі в долоні. Я дивився на Сейді. У неї залип крем у волоссі. Вона посміхалась. І я теж. Вона показала мені губами: «Я кохаю тебе, Джордже». Я артикулював їй у відповідь: «Я кохаю тебе теж». Того вечора я кохав їх усіх і себе за те, що живу з ними. Ніколи я не почувався таким живимі таким щасливимвід того, що я живий. Дійсно, як я міг все це покинути?
Нарив зірвало через два тижні.
10
Була субота, день закупівлі харчів. Ми з Сейді привчилися робити це разом у «Вайнгартені» [483]483
«Weingarten’s» – мережа супермаркетів, що існувала в Техасі у 1901–1983 рр.
[Закрыть], на шосе № 77. Над головами грав Мантовані [484]484
Annunzio Paolo Mantovani (1905–1980) – британський диригент італійського походження, керівник оркестру легкої музики, чиї записи часто використовуються як звуковий фон.
[Закрыть], ми, йдучи пліч-о-пліч, штовхали поперед себе візочки, вивчаючи фрукти, вибираючи, що краще купити з м’яса. Там були майже всі різновиди філе, які тільки можна було собі забажати, якщо говорити про курятину чи телятину. Мене це цілком задовольняло; навіть після трьох років життя тут я все ще перебував у захопленні від неймовірно низьких цін.
Проте не бакалія, а дещо інше привертало мої думки того дня: родина Газзард, що живе в будинку № 2706 на Мерседес-стрит, дерев’яній халупі навпроти і трохи лівіше від трухлого дуплекса, котрий Лі Освальд невдовзі називатиме домом. Я був дуже зайнятий з «Джоді Джемборі», але спромігся на три поїздки на Мерседес-стрит тієї весни. Свій «Форд» я залишав на стоянці в середмісті Форт-Ворта, а потім по Вінскот-роуд їхав автобусом, котрий зупинявся менш ніж за півмилі звідти. У ті поїздки я одягав на себе джинси, збиті черевики і вицвілу джинсову куртку, яку прикупив на одному надвірному розпродажі. Моя історія, якби хтось мене запитав: я шукаю дешеву оренду, бо щойно отримав роботу нічним охоронцем на «Техаському сталепрокатному» у Форт-Ворті. Це робило мене вартим довіри парубком (якщо ніхто не почне з’ясовувати детальніше) і пояснювало причину, чому дім мусить бути тихим, з вікнами, затуленими шторами серед білого дня.
У своїх прогулянках вздовж Мерседес-стрит до складу «Мавпячого Ворда» і назад (завжди з газетою, складеною назовні сторінкою оголошень про оренду житла) я побачив містера Газзарда, ґевала років тридцяти з чимось, двійко дітей, з котрими не бажала гратися Розетта, і стару леді з застиглим обличчям, котра, йдучи, підволікала ногу. Одного разу матінка Газзарда, стоячи біля поштової скриньки, підозріливо супроводжувала мене очима, поки я повільно чимчикував повз неї рівчаком, що правив тут за хідник, але не заговорила.
Під час третьої моєї розвідки я побачив іржавий старий трейлер, підчеплений ззаду до Газзардового пікапа. Він разом з дітьми вантажив туди коробки, тимчасом як стара леді, спираючись на ціпок, стояла поряд на тільки-но зазеленілому бур’яні з паралітичним усміхом, що приховував будь-яку емоцію. Я продемонстрував цілковиту незацікавленість, відчуваючи в душі радість. Газзарди виїжджають. Щойно це станеться, фальшивий роботяга на ім’я Джордж Емберсон винайме будинок № 2706. Важливо опинитися першим у черзі.
Тож займаючись суботніми закупами, я саме міркував, чи є якийсь безпечний спосіб цього досягти. На поверхневому рівні я відповідав логічними зауваженнями на репліки Сейді, пожартував з неї, коли вона надовго затрималася перед молочним відділом, штовхав навантажений покупками візок на автостоянку, перекладав пакети до багажника «Форда». Але робив я все це на автопілоті, більша частина мого розуму ширяла думками у Форт-Ворті, міркуючи, як там все обладнати, і саме це принесло мені погибель. Я не звертав уваги на те, що вилітає з мого рота, а коли живеш подвійним життям, це небезпечно.
Ведучи машину назад до Джоді (з Сейді, яка сиділа тихенько поряд – занадто тихенько), я співав сам, оскільки фордівське радіо барахлило. І клапани також уже починали стукотіти. «Санлайнер» все ще мав блискучий вигляд, і я з відомих причин мав до нього особисті почуття, але вже минуло сім років відтоді, як він з’їхав з конвеєра, і на спідометрі в нього було намотано понад дев’яносто тисяч миль.
Я за один раз заніс до кухні Сейді її бакалію, хекаючи і крекчучи для ефекту. Я не помічав, що вона не посміхається, я зеленого поняття не мав, що наш з нею період дозрівання вже закінчився. Я так само думав про Мерседес-стрит, загадуючись, якого роду виставу мені варто розігрувати там – чи радше, наскільки то буде саме вистава. Все мусить виглядати автентичним. Мені хотілося примелькатися там, бо знайоме обличчя породжує заразом із фамільярністю також незацікавленість, а мені не хотілося виділятись. Знову ж таки, Освальди. Вона не говорить англійською, а він за натурою холодна риба, все на краще, але дім № 2706 все одно розташований жахливо близько. Нехай минуле опірне, але ж майбутнє тендітне, як картковий будиночок, і я мушу бути дуже-дуже обережним, щоб не змінити його, поки не буду до цього готовим. Отже, мені треба…
І саме в цей момент до мене заговорила Сейді, і скоро після цього моменту моє життя в Джоді, яким я його знав (і любив), полетіло шкереберть.
11
– Джордже? Ти не зайдеш до вітальні? Я хочу поговорити з тобою.
– А може, тобі краще спершу покласти до холодильника м’ясо й свинячі котлети? І я, здається, бачив у нас морози…
– Нехай тане! – крикнула вона, і цей її вигук миттю висмикнув мене з власної голови.
Я обернувся до неї, але вона вже зникла у вітальні. Витягла там сигарету з пачки, що лежала на столику біля дивана, і закурила. Після моїх делікатних зауважень вона вже намагалася менше курити (принаймні біля мене), тож цей її жест здався мені зловіснішим за підвищений голос.
Я ступив до вітальні.
– Що таке, серденько? Що не так?
– Все. Що то була за пісня?
Обличчя бліде, закам’яніле. Сигарету вона тримала в себе перед губами, мов щит. Я почав усвідомлювати, що десь послизнувся, але не міг второпати, де саме і яким чином, і від цього мені стало лячно.
– Я не розумію, що ти…
– Пісня, яку ти співав у машині, поки ми їхали додому. Та, яку ти ревів на всю силу своїх легень.
Я намагався пригадати і не зміг. Все, що мені згадалося, це думки про те, що на Мерседес-стрит, аби вписатися у тамтешній пейзаж, я мушу одягатися, немов трохи невдатний роботяга. Звісно, я співав, але я часто це робив, міркуючи про щось інше – але ж хіба не всі так роблять?
– Гадаю, якусь попсову пісню, яку чув по радіо. Щось таке, що запало в голову. Ти ж знаєш, як то трапляється з піснями. Я не розумію, що тебе так розстроїло.
– Щось таке, що ти чув по радіо. З отакими-от словами: «Я стрів просяклу джином кралю в Мемфісі, вона мене потягла гоцати нагору»?
Не тільки серце в мені обірвалося; здалося, все в мені, що було нижче шиї, осіло на п’ять дюймів. «Панянки в ханкі-тонк барах» [485]485
«Honky Tonk Women» (1969) – хіт гурту «Rolling Stones», де йдеться про танцівницю в барі, котра підробляє й проституткою; «honky tonk» – простацькі бари з живою музикою, поширені від початку ХХ ст. на півдні США.
[Закрыть]. Ось що я співав. Пісню, яку буде записано лише через сім чи вісім років, гуртом, про який ще наступних три роки ніхто не знатиме в Америці. Мій розум був зайнятий зовсім іншим, та все одно – як я міг так протупити?
– «Вона висякала мені носа, а потім виссала і мозок»? По радіо? Федеральна комісія з комунікацій враз би закрила радіостанцію, яка б таке програла!
Отоді я почав злитися. Більше сам на себе… проте не тільки на себе. Я тут ходжу, балансую на натягнутому дроті, а вона кричить на мене через якийсь мотивчик «Роллінг Стонз».
– Охолонь, Сейді. Це всього лиш пісня. Я сам не знаю, деїї чув.
– Це брехня, і ми обоє це знаємо.
– У тебе глюки. Гадаю, мені краще зі своїми покупками поїхати додому, – я намагався говорити заспокійливо. Тон був вельми знайомим. Так я завжди намагався говорити з Кристі, коли вона поверталася додому п’янючою. Спідниця перекривлена, блуза напіврозстебнута, волосся стирчить врізнобіч. Не кажучи вже про помаду розмазану. Вінцями чарки чи губами якогось п’яного дружка?
Сам лише спогад про це додав мені злості. Подумалось: «Знову хтось винний». Я не знав, кого маю на увазі: Кристі, Сейді чи самого себе, і не переймався тим у ту мить. Ніщо нас так не бісить, як коли нас схоплено на гарячому, правда?
– Якщо ти маєш бажання коли-небудь сюди повернутися, гадаю, було б краще, аби ти розповів мені, де чув цю пісню. І звідки ти підчепив ту фразу, яку сказав хлопцю на касі, коли він запропонував тобі покласти курку в подвійний пакет, щоб не протекла.
– Я не маю жодного поняття…
– «Бомбезно, пацику», ось що ти йому сказав. Гадаю, тобі краще сказати мені, де ти такечув. А ще «урвати кайфу». І «буґі-мешти». І «срака-дошка». «Убійно»та «глюки», я хочу знати, звідки ти чув усі ці вирази. Чому ти таке говориш і більше ніхто такого не говорить? Я хочу знати, чому тебе так налякала та ідіотська речівка «Джимла», що ти навіть уві сні про неї балакаєш. Я хочу знати, де міститься Деррі й чому воно таке саме, як Даллас. Я хочу знати, коли ти був жонатий і на кому, і як довго це тривало. Я хочу знати, де ти був до того, як приїхав у Флориду, бо Еллен Докерті каже, що вона цього не знає, бо деякі з твоїх рекомендацій фальшиві. «Виглядають якимись дивнуватими», так вона висловилася.
Я був певен, що Еллен нічого не казав Дік… але вона дізналася. Хоча насправді мене це не здивувало, і в той же час мене збісило те, що вона розтріпала про це Сейді.
– Вона не мала права розказувати тобі таке!
Сейді вгатила сигаретою у попільничку і затрусила рукою, на яку, підстрибнувши, потрапив гарячий жар.
– Іноді ти такий, наче звідкілясь… я не знаю… ти наче з іншого космосу! З того, де співають про те, як трахають п’яних жінок з М-м-мемфіса! Я силувалася себе переконувати, що все це не має значення, що л-л-любов долає все, але ж ні. Вона не долає брехні.
Голос у неї дрижав, але вона не заплакала. І очі її не відривалися від моїх. Якби ж то в них був лише гнів, тоді почувалося б трішки легше. Але в них світилося ще й благання.
– Сейді, якби ти тільки…
– Я не можу. Не можу більше. І тому не починай знову про те, що ти не робиш нічого такого, чого мав би соромитися, і я тоді не буду, гаразд? Це речі, які я мушу сама для себе вирішити. Все зводиться до одного: або швабра геть, або ти.
– Якби ти знала, ти б…
– Тоді розкажи мені!
– Я не можу. – Гнів здувся, немов проштрикнута повітряна кулька, залишивши по собі емоційну притупленість. Я відірвав очі від її закам’янілого обличчя, перевівши погляд на стіл. Від того, що я там побачив, у мене перехопило подих.
Там лежала купка стандартних бланків для заяв на роботу до різних закладів у Ріно на цей літній сезон. Верхній бланк до «Готелю й казино Герраха». Перший пункт у ньому вже містив її ім’я, написане великим друкованими літерами. Її повнеім’я, включно з середнім, про яке мені ніколи в голову не спадало її спитати.
Я нахилився, дуже повільно простягнув руки і прикрив великими пальцями її перше ім’я та останній склад прізвища. Залишилося: ДОРІС ДАН.
Я згадав той день, коли, прикидаючись торговцем нерухомістю, що цікавиться сусіднім Рекреаційним центром, я балакав з дружиною Френка Даннінга. Вона була на двадцять років старшою за Сейді Доріс Клейтон, в дівоцтві Дангіл, але обидві жінки мали сині очі, бездоганну шкіру й чудову, повногруду фігуру. Обидві курили. Все це могло бути збігом, але не було ним. І я це знав.
– Що ти робиш? – звинувачувальний тон означав, що насправді запитання мало звучати: «Чого ти ухиляєшся, чого відводиш очі», але я вже не злився. Анітрішечки.
– Ти цілком певна, що він не знає, де ти живеш? – запитав я.
– Хто? Джонні? Ти маєш на увазі Джонні? Чому… – і тут вона вже вирішила, що все це пусте. Я помітив по її обличчю. – Джордже, ти мусиш піти.
– Але він може дізнатися, – промовив я. – Бо знають твої батьки, а твої батьки вважають його безмаль не медяником солоденьким, ти сама про це розповідала.
Я зробив крок до неї. Вона відступила на крок. Як ото відступають від особи, яка вже встигла продемонструвати, що трохи несповна розуму. Я побачив страх в її очах і повне нерозуміння і все одно не міг зупинитися. Не забувайте, мені й самому було страшно.
– Навіть якщо ти прохала їх не казати йому, він може з них виманити цю інформацію. Бо він повабний. Він же такий, Сейді? Коли не миє маніакально руки, не упорядковує за абеткою книжки, не говорить про те, як огидно мати ерекцію, він є вельми, вельми чарівливим чоловіком. Він же був очарував тебе.
– Прошу, забирайся звідси, Джордже, – голос її тремтів.
Натомість я зробив ще один крок до неї. Вона, витримуючи відстань, зробила крок від мене, уперлася в стіну… і зіщулилася. Це подіяло на мене, як ляпас на істерика або склянка холодної води, вихлюпнута в лице сновиді. Я відступив до арки між кухнею і вітальнею, з притиснутими до обличчя долонями, як людина, яка визнає свою поразку. Що насправді зі мною і сталося.
– Я йду. Але, Сейді…
– Я просто не в змозі зрозуміти, як ти міг… – промовила вона. Тепер вже з’явилися й сльози, вони повільно скочувалися по її щоках. – Або чому ти відмовляєшся відкритися. У нас все було так чудово.
– І далі може бути.
Вона похитала головою. Повільно, але рішуче.
Я перетнув кухню, почуваючись, ніби не йду, а пливу, вихопив з торби на кухонній стійці відерце ванільного морозива і поставив його в морозилку її «Колдспота» [486]486
«Coldspot» (1928–1976) – бренд домашнього електрообладнання, яке відзначалося новаціями в дизайні й функціональності, першими у 1960 р. почали випускати холодильники, що не потребують розморожування.
[Закрыть]. Якась частка мого єства запевняла мене, що все це просто дурний сон і ось-ось я прокинуся. Проте в цілому я розумів, що це дійсність.
Сейді стояла в арці, дивилася на мене. В одній руці вона тримала свіжу сигарету, в другій заяву на роботу. Тут уже її схожість на Доріс Даннінг упала в очі так, що ледь не кров захолола мені в жилах. Від чого постало питання, чому я не помічав цього раніше. Бо був заклопотаний іншими справами? Чи тому, що й досі не усвідомив страшенну безмірність речей, з якими тут бавлюся?
Я вийшов за сітчасті двері й став на ґанку, дивлячись на неї крізь вічка сітки.
– Стережися його, Сейді.
– Джонні сповнений різних дивацтв, але він безпечний, – відповіла вона. – І мої батьки ніколи не розкажуть йому, де я. Вони обіцяли.
– Люди вміють порушувати обіцянки, і люди можуть кусатися. Особливо ментально нестабільні, коли вони перебувають під сильним тиском, як на те пішло.
– Ти мусиш їхати, Джордже.
– Пообіцяй мені, що стерегтимешся його, і я також назиратиму.
Вона закричала:
– Обіцяю я, обіцяю, обіцяю!
Недобре тремтіла та сигарета у неї в пальцях; суміш шоку, почуття втрати, гніву й горя в її очах була ще гіршою. Йдучи до машини, я відчував, як вони невідривно дивляться на мене.
Гаспидські «Роллінг Стонз».
Розділ 17
1
За кілька днів до початку річної екзаменаційної сесії мене покликала до себе в кабінет Еллен Докерті. Причинивши двері, вона сказала:
– Перепрошую за неприємності, Джордже, але, якби мені довелося робити це знову, я не певна, що зробила б інакше.
Я не промовив на це нічого. Гнів з мене вже пішов, але ошелешення ще залишилось. Я дуже мало спав після нашого розриву і підозрював, що в найближчому майбутньому моя близька дружба з четвертою годиною ранку не припинятиметься.
– Стаття двадцять п’ята Шкільного адміністративного кодексу штату Техас, – оголосила вона так, ніби це все пояснювало.
– Перепрошую, Еллі?
– Ніна Волінгфорд звернула на це мою увагу. – Ніна була окружною фельдшеркою. На своєму «Форді Ранч-вагоні» [487]487
«Ford Ranch Wagon» – великий легковик-універсал, який випускався у 1952–1977 рр.
[Закрыть]вона накручувала десятки тисяч миль, регулярно об’їжджаючи впродовж навчального року всі вісім шкіл округу Денголм, три з них все ще одно-чи двокімнатного типу. – Стаття двадцять п’ята містить правила імунізаційних заходів у школах. Вони стосуються як учнів, так і вчителів, і Ніна вказала мені на те, що вона не має ніяких ваших довідок про імунізацію. Фактично, взагалі ніяких медичних документів.
Отут-то й воно. Фальшивого вчителя викрили завдяки відсутності в нього щеплення проти поліомієліту [488]488
У 1950—1960-х рр. світ переживав найпотужнішу епідемію поліомієліту з частими смертельними випадками, багато людей залишилися паралізованими.
[Закрыть]. Ну принаймні не через моє зараннє знання репертуару «Роллінг Стонз» чи недоречне використання дискотечного сленгу.
– Ви були такі заклопотані постановкою «Джоді Джемборі» і всім тим іншим, тому я, щоб позбавити вас бодай цього клопоту, вирішила сама написати до шкіл, де ви викладали раніше. З Флориди я отримала відповідь, що вони не вимагають імунізаційних карток у підмінних викладачів. З Мейну і Вісконсину я отримала однакові відповіді: «Ніколи про такого не чули».
Вона подалася вперед понад своїм столом, вдивляючись у мене. Довго витримати її погляд я не зміг. Але, переш ніж перевести очі собі на долоні, я побачив у її очах не що інше, як нищівну симпатію.
– Чи стривожилася б Освітня рада штату через те, що ми взяли на роботу ошуканця? Цілком можливо. Вони могли б навіть вчинити юридичний позов щодо повернення вашої річної зарплатні. Чи тривожить це мене? Абсолютно ні. Ваша робота у ДКСШ була зразковою. Те, що ви з Сейді зробили для Боббі Джилл Оллнат, абсолютно чудесне. Такі речі достойні номінації на звання Вчитель року штату.
– Дякую, можна подумати, – буркнув я.
– Я в себе запитала, що робила б Мімі Коркоран. І Мімз повідала мені: «Якби він підписав контракт на наступний рік або два, ти б змушена була діяти. Але оскільки він вже за місяць іде, насправді в твоїх інтересах – і в інтересах школи – не робити нічого. – Але потім вона додала: – Проте є одна людина, котра муситьзнати, що він не той, кого з себе вдає». – Еллі зробила паузу. – Я сказала Сейді, що у вас напевне є якесь резонне пояснення, але, скидається на те, що ви його не маєте.
Я поглянув собі на годинник.
– Якщо ви не виганяєте мене з роботи, міз Еллі, то я вже запізнююсь на п’ятий урок. Учні мусять відтворювати речення в діаграмах. Мені здається, варто їм задати фразу: «Я безвинний в цьому питанні, але не можу сказати чому».Як ви гадаєте? Не занадто це складно?
– Для мене, безумовно, занадто, – відповіла вона лагідно.
– Є одна проблема, – сказав я. – Сейді мала нелегкий шлюб. Її чоловік був диваком такого штибу, в деталі якого я не бажав б входити. Його звуть Джон Клейтон. Я гадаю, він може становити небезпеку. Вам треба спитати у Сейді, чи має вона його фото, тоді ви знатимете, який він на вигляд, і впізнаєте, якщо він раптом з’явиться тут і почне щось розпитувати.
– А ви гадаєте, що так може статися, бо…
– Бо я вже бачив подібне раніше. Такого пояснення достатньо?
– Сподіваюся, так, а чом би й ні?
Така відповідь мене не задовольняла.
– То ви в неї спитаєте?
– Так, Джордже, – вона могла це сказати серйозно, а могла й поглузувати з мене. Здогадатись напевне я не міг.
Я вже був біля дверей, коли вона промовила так, ніби просто побажала доброго дня:
– Ви розбиваєте серце цій молодій жінці.
– Я знаю, – кивнув я і пішов.
2
Мерседес-стрит. Кінець травня.
– Зварювальник, ге?
Я стояв на ґанку будинку № 2706 з його хазяїном, добропорядним американцем на ім’я містер Джей Бейкер. Кремезний чолов’яга з випнутим черевом, котре він називав домом, який збудував Шайнер [489]489
Shiner – містечко в окрузі Лавака, Техас, де міститься заснована 1909 року броварня «Spoetzl», яка славиться своїм темним пивом.
[Закрыть]. Ми тільки-но завершили скоренькі оглядини апартаментів, про які Бейкер наголошував, що вони «поряд з автобусною зупинкою», ніби це в них вибачало провислі стелі, сліди патьоків води на стінах, тріснутий бачок у туалеті й загальну атмосферу ветхості.
– Нічний охоронець, – відповів я.
– Невже? То гарна робота. Повно часу, хоч собакам хвости крути, на такій роботі.
Схоже, на це не потребувалося відповіді.
– Ні жінки, ні дітей?
– Розведений. Вони залишились на Сході.
– Платите галіменти, авжеж?
Я знизав плечима. Він не перепитував.
– То вам підходить дім, Емберсоне?
– Гадаю, так, – зітхнув я.
Він видобув із задньої кишені довгу орендну книгу в м’якій шкіряній палітурці.
– За перший і останній місяці, плюс завдаток за пошкодження.
– Завдаток за пошкодження? Та ви смієтеся.
Бейкер правив собі далі так, ніби мене не чув.
– Сплата оренди в останню п’ятницю місяця. Неповна сума або затримка, і ви ураз на вулиці, за люб’язної допомоги поліцейського департаменту Форт-Ворта. В мене з їми відношення тіп-топ.
З нагрудної кишені він витяг обвуглений недопалок сигари, встромив його пожований кінець собі в пащеку і запалив об ніготь великого пальця дерев’яний сірник. На ґанку стояти було жарко. Майнула думка, що на мене очікує довге й гаряче літо.
Я знову зітхнув. А тоді – з показовою нехіттю – дістав гаманець і почав витягати з нього двадцятки.
– Ми віримо лиш Богу, – промовив я. – Всі інші платять готівкою.
Він зареготав, заразом пихкаючи хмарами їдучого сизого диму.
– Добре сказано, тре’ запам’ятати. Особливо згодиться по останніх п’ятницях місяця.
Мені не вірилося, що я житиму у цій безнадійній халупі, на цій безнадійній вулиці після мого гарненького будиночка, що залишився стояти на південь звідси, де я з гордістю тримав регулярно підстриженим справжній моріжок. Хоч я поки що навіть не виїхав із Джоді, я вже відчував ностальгію.
– Дайте мені, будь ласка, розписку, – сказав я.
Хоч це я отримав задарма.
3
Був останній день навчального року. Класи і коридори порожні. Вентилятори під стелями гребли вже гаряче повітря, хоча було лиш восьме червня. Освальди покинули Росію; згідно з нотатками Ела, за п’ять діб пароплав «Маасдам» пришвартується в Хобокені [490]490
Hoboken – засноване на початку ХVII ст. голландцями портове місто в штаті Нью-Джерсі, розташоване на ріці Гадсон навпроти Мангетена.
[Закрыть], де вони зійдуть по трапу на американський ґрунт.
Порожньо було і в учительській, якщо не рахувати Венні Лейверті.
– Гей, друже. Розумію так, що ти відбуваєш у Даллас закінчувати свою книжку.
– Авжеж, планую. – У моїх планах насправді головно фігурував Форт-Ворт, принаймні на початковому етапі. Я почав вичищати свою комірку, захаращену всякими реляціями, що накопичилися під кінець року.
– Якби я був сам собі господар, вільний, не прив’язаний до дружини, трьох голопуцьків і заставної на дім, я би, можливо, й сам спробував написати книгу, – повідомив Денні. – Я був на війні, знаєш.
Я знав. Всі знали про це зазвичай уже на десятій хвилині знайомства з ним.
– Маєш достатньо, щоб вистачало на життя?
– З цим у мене все гаразд.
Більш ніж достатньо, щоб протриматися до наступного квітня, коли я сподівався завершити свою справу з Освальдом. Мені не треба буде робити ніяких нових вилазок до «Фінансового забезпечення» на Грінвіл-авеню. Навіть єдина туди експедиція була непомірним глупством. За бажання я міг би переконати себе в тім, що випадок з моїм будиночком у Флориді був результатом невдалого розиграшу, проте я також запевняв себе, що у нас із Сейді все пречудово, і лишень поглянути, як воно обернулося.
Я зсипав пачку паперів зі своєї комірчини у сміття… і побачив маленький запечатаний конверт, який раніше чомусь уник моєї уваги. Я знав, хто користується такими конвертами. На тому аркушику з блокнота, що знайшовся всередині, не було слів вітання, не було й підпису, окрім ледь вловимого (либонь, взагалі ілюзорного) запаху її парфуму. Записка була короткою.
Дякую тобі за те, що показав мені, як може бути гарно.
Прошу, не прощайся.
Я тримав цей папірець у руці цілу хвилину, задумливо, а потім засунув собі до задньої кишені і поспіхом вирушив до бібліотеки. Я не знав, що там зроблю, чи що скажу, але це не мало значення, оскільки в бібліотеці було темно і стільці стояли на столах. Але я все одно посмикав ручку дверей, вони були замкнені.
4
Тільки дві машини залишалися в кінці стоянки, седан «Плімут» Денні Лейверті і мій «Форд», складаний дах якого вже мав доволі пошарпаний вигляд. Я й сам почувався дещо пошарпаним.
– Містере Е! Зачекайте, містере Е!
То були Майк і Боббі Джилл, вони бігли через розжарену автостоянку до мене. Майк ніс маленький запакований презент, який тут же мені і вручив.
– Я з Боббі хочу подарувати вам дещо.
– Ми з Боббі хочемо. Але не варто було, Майку.
– Ми вважаємо, що варто, чоловіче.
Мене зворушило, коли я побачив, що Боббі Джилл плаче, і водночас стало радісно від того, що товстий шар «Макс Фактора» вже не вкриває її обличчя. Тепер, коли вона знала, що дні бридкого шраму минають, вона перестала його замазувати. Вона поцілувала мене в щоку.
– Дякую вам дуже, дуже, дуже, містере Емберсон. Я вас ніколи не забуду, – вона подивилась на Майка. – Мивас ніколи не забудемо.
Імовірно, вони й не забудуть. Це було приємно. Це не перебивало темної, замкненої бібліотеки, але все ж таки – це було дуже приємно.
– Відкрийте, – попрохав Майк. – Ми сподіваємося, що вам сподобається. Це для вашої книги.
Я відкрив пакуночок. Всередині містився дерев’яний ящичок приблизно вісім дюймів завдовжки і два дюйми завширшки. Всередині ящичка, в шовковому гніздечку лежала авторучка «Вотермен» [491]491
«Waterman» – заснована 1884 р. в Нью-Йорку, одна з найстаріших понині діючих компаній з виробництва авторучок.
[Закрыть]з вигравіюваними на защіпці ініціалами Дж. Е.
– О, Майку, – промовив я. – Це занадто.
– Це було б не занадто, навіть аби вона була з чистого золота, – заперечив він. – Ви змінили моє життя. – Він поглянув на Боббі. – Наші життя.
Він мене обійняв, а у 1962-му то був недешевий жест серед чоловіків. Я радо обійняв його навзаєм.
– Ви давайте про себе знати, – сказала Боббі Джилл. – Даллас не так вже й дальоко. – Вона затнулася. – Далеко.
– Авжеж, – сказав я, знаючи, що не буду, і вони, радше за все, також не будуть. У них попереду власні життя, і якщо їм пощастить – то життя осяйні.
Вони вже пішли, та раптом обернулася Боббі:
– Це сором, що ви одне з одним порвали. Мені самій від цього так погано.
– Мені теж від цього погано, – сказав я, – але, можливо, це на краще.
Я вирушив додому спакувати друкарську машинку та деяке інше майно, якого, я був певен, у мене все ще не так багато, щоби йому не вміститися в одній валізі та кількох картонних коробках. Затримавшись перед черговим світлофором на Головній-стрит, я відкрив маленьку коробочку й подивився на авторучку. То була гарна річ, і мене вельми зворушило, що вони мені її подарували. Ще більше я був зворушений тим, що вони дочекались мене, щоб попрощатись. Світло перемкнулося на зелене. Я закляпнув кришку коробочки і поїхав далі. Клубок підступив до горла, але очі мої залишались сухими.
5
Життя на Мерседес-стрит не відзначалося шляхетними подіями.
Вдень було не так вже й погано. Дні відлунювали криками щойно відпущених зі школи дітей, всі у завеликому одязі, успадкованому від старших; базіканням домогосподарок біля поштових скриньок чи під мотузками для білизни на задніх дворах; тінейджерами на іржавих таратайках з переробленими на рик глушниками і волаючими приймачами, налаштованими на радіо КЛІФ. Години між другою ночі і шостою ранку також не були задуже поганими. Тоді на вулиці западала ледь не оглушлива тиша, коли врешті, втомившись кричати від колік, засинали немовлята в своїх колисках (або шифоньєркових шухлядах), а їхні батечки нахроплювали хропака перед черговим трудовим днем у якійсь крамниці, на фабриці або на котрійсь із недалеких звідси ферм за погодинну платню.
Натомість між четвертою дня й шостою вечора по всій вулиці лунали голоси матусь, котрі криками заганяли своїх чортових чад додому робити уроки, а потім голоси татусів, котрі, повертаючись додому, кричали на своїх дружин, ймовірно тому, що не мали більше на кого кричати. Більшість дружин відповідали їм тим самим. Татусі-п’яниці починали прибувати десь близько восьмої, а справжній галас здіймався ближче до одинадцятої, коли вже або бари закривалися, або гроші кінчалися. Тоді я чув, як грюкають двері і б’ється скло, як лунають крики болю, коли котрийсь п’яндило гамселить свою жінку або дітей, або й її, і їх разом. Часто за моїми затуленими шторами миготіли червоні спалахи, це прибували копи. Пару разів були пролунали постріли, хтось, може, стріляв у небо, а може, в когось іншого. А одного ранку, вийшовши забрати газету, я побачив жінку, вся нижня половина обличчя якої була у вже засохлій крові. Вона сиділа на узбіччі перед будинком за чотири номери від мого, пила з бляшанки «Самотню зірку». Я вже було ледь не пішов до неї запропонувати допомогу, хоча й розумів, що мені не варто вв’язуватися в життя цього безпорадного робітничого кварталу. Але тут вона помітила, що я на неї дивлюся, й виставила мені середній палець. Я повернувся в дім.
Сюди не з’являлися посланниці «Вітального фургона» [492]492
«Welcome Wagon» – заснована 1928 року компанія, представниці якої відвідували нових мешканців кварталу з набором подарунків, купонів і буклетів від місцевих крамниць та інших бізнесів.
[Закрыть], жодна жіночка з іменем на кшталт Маффі чи Баффі не поспішала звідси на збори «Малої ліги» [493]493
«Junior League» – заснована 1901 року жіноча організація, волонтерки якої працюють на поліпшення умов проживання, освіти тощо в своїх районах, містах.
[Закрыть]. Чого було вдосталь на Мерседес-стрит, так це часу на роздуми. На сум за моїми друзями в Джоді. На сум за моєю роботою, котра перед тим відволікала мої думки від справи, заради виконання якої я сюди прибув. На те, щоб усвідомити, що учительство слугувало мені не просто способом згаяння часу; воно удовольняло мій розум так, як це може робити тільки небайдужа тобі робота, коли ти відчуваєш, що в твоїх силах дійсно щось змінювати на краще.
Там навіть вистачало часу на те, щоб жаліти мого колись такого чепурного «Санлайнера». Окрім непрацюючого радіоприймача й стукотіння клапанів, він тепер підвивав і стріляв заіржавілою вихлопною трубою, а на лобовому склі красувалася тріщина від камінця, що вдарив туди з-під одного навантаженого асфальтом самоскида. Я перестав його мити, і тепер – сумно сказати – його зовнішність цілком відповідала іншим зачуханим транспортним засобам на Мерседес-стрит.
А найбільше мого часу займали думки про Сейді.
«Ви розбиваєте серце цій молодій жінці», – сказала тоді Еллі Докерті, і моє також не почувалося в повнім порядку. Думка про те, щоб викласти все Сейді, відвідала мене однієї ночі, коли я лежав без сну, слухаючи п’яну сварку по сусідству: «Ти сама винна, це ти винний, та пішла ти на хер».Я відкинув геть цю ідею, але наступної ночі вона повернулась до мене знов, з оновленою потугою. Мені уявилося, як я сиджу за столом на кухні в Сейді, п’ю каву в щедрому потоці надвечірнього світла, що навскіс ллється крізь вікно понад кранами мийки. Ми спокійно балакаємо. Я кажу їй, що насправді мене звуть Джейкоб Еппінг, що насправді я народжуся тільки за чотирнадцять років, що я прибув з 2011 року крізь тріщину в часі, яку мій покійний друг Ел Темплтон називав кролячою норою.