Текст книги "11/22/63 "

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 51 (всего у книги 54 страниц)

– І з кожною зміною, яка мені вдавалася, цих обертонів більшало. Саме в цьомуі полягає справжня небезпека, так? В тих клятих обертонах?

Без відповіді. Можливо, він колись знав, а тепер забув; можливо, не знав цього ніколи.

«Легше, – напучував я себе… як був робив це п’ять років тому, коли до перших пасом сивини в моєму волоссі ще залишався час. – Легше, не переймайся так».

Я підпірнув під ланцюг, ліве коліно в мене скрикнуло, потім на якусь секунду затримався, постояв під зеленою стіною сушарні, що височіла ліворуч. Цього разу там не було уламка цементу, котрий би відзначав місце, де починаються невидимі сходи. На якій відстані від ланцюга вони були? Я не міг пригадати.

Я рушив повільно-повільно, підошви моїх туфель скреготіли по потрісканому цементу. Шух-ШВАХ, шух-ШВАХ, —проказували шерстеткацькі верстати… а тоді, коли я зробив шостий крок, а потім сьомий, звук перемінився на ген-ГЕН, ген-ГЕН. Я зробив наступний крок. І наступний. Скоро я дійду до кінця сушарні й опинюся на тому кінці двору. Пропала. Бульбашка лопнула.

Я зробив ще один крок і, хоча сходинки там не було, на крихітну мить побачив свою туфлю у двох позиціях. Вона стояла на цементі, але водночас і на брудному зеленому лінолеумі. Я зробив ще один крок, і тут уже сам яопинився у двох позиціях. Більша частина мого тіла стояла біля сушарні Ворумбо наприкінці листопада 1963 року, але частина мене була ще деінде, але зовсім не в коморі Елової харчевні.

А що, як я вийду зовсім не в Мейні, навіть не на землі, а в якомусь іншому вимірі? У якомусь місці зі скаженим червоним небом і повітрям, яке отруїть мені легені й зупинить моє серце?

Я знов озирнувся назад. Ленг стояв, де стояв, з пальтом, що хльостало на вітрі. Його обличчя залишалось так само безвиразним. «Ти сам собі пан, – здавалося, говорить те обличчя. – Я не можу змусити тебе бодай щось зробити».

Це правда, але якщо крізь кролячу нору я не потраплю до Країни Буде, я не зможу повернутися до Країни Було. І Сейді залишиться мертвою назавжди.

Я заплющив очі і змусив себе зробити новий крок. Раптом я дочув аміачний запах, а разом й інший, ще неприємніший дух. Після того як ти проїхав через усю країну автобусами «Ґрейгаунд», займаючи в них задні місця, цей, другий запах, не впізнати було неможливо. Це був гидкий аромат туалету, який для своєї реабілітації потребував би чогось кардинальнішого за збризкування стінок освіжувачем повітря «Глейд».

Очі заплющені, я роблю ще один крок і чую у себе в голові оте «лусь». Розплющив очі. Я стою в маленькому, брудному туалеті. Тут нема унітаза; його демонтовано, на тому місці залишилася лиш тінь від його основи. Древній пісуар, колись яскраво-блакитний, тепер вицвілий до свинцево-сірого кольору, лежить в кутку. Туди-сюди по ньому марширують мурашки. Куток, з якого я вийшов, було заставлено картонними ящиками з порожніми пляшками й бляшанками. Це нагадало мені снайперське гніздо Лі Освальда.

Відсунувши вбік пару ящиків, я розчистив собі шлях в цю маленьку кімнатку. Вирушив до дверей, але потім підсунув коробки на місце. Нема сенсу полегшувати комусь можливість випадково провалитися в кролячу нору. А вже потім я вийшов надвір, назад у 2011 рік.

7

Було темно, коли я останній раз спускався крізь кролячу нору, тож, природно, темно було і зараз, бо відтоді промайнуло лише дві хвилини. Тим не менше, багато чого змінилося за ці дві хвилини. Я побачив це навіть у темряві. Протягом минулих сорока восьми років якогось дня була трапились пожежа і фабрика згоріла впень. Все, що від неї залишилось, це кілька почорнілих стін і повалений димар (що нагадав мені, аякже, той, який я колись бачив на місці ливарні Кіченера в Деррі) та декілька куп каміння. Не було там ані сліду крамниць «Твої Мейнські одяганки» чи «Л. Л. Бін експрес». Просто стояла зруйнована фабрика на берегах Андроскоґґіну. І більше нічого.

Того червневого вечора, коли я відбув у свою п’ятирічну місію з урятування Кеннеді, температура була приємно помірною. Зараз було дико жарко. Я зняв ту смушкову куртку, яку був купив собі в Оберні, й закинув її до сморідної вбиральні. Удруге причинивши двері, я побачив на них табличку: ТУАЛЕТ НЕ ПРАЦЮЄ!!! НЕСПРАВНА КАНАЛІЗАЦІЙНА ТРУБА!!!

Хоч помирають молоді, красиві президенти чи живуть молоді, красиві президенти, хоч живуть молоді й вродливі жінки, а потім помирають, але несправні каналізаційні труби під двором старої фабрики Ворумбо, вочевидь, вічні.

І ланцюг там був також. Я пройшов до нього вздовж брудної стіни якоїсь старої будівлі, що замінила собою сушарню. Підпірнувши під ланцюгом і зайшовши за ріг, я опинився перед її фасадом і побачив, що це покинута цілодобова крамниця «Квік-Флеш». Вітрини було потрощено і всі полиці з неї вивезено. Від закладу не залишилося нічого, окрім шкаралупи, де єдиний, з майже мертвою батареєю, аварійний вогник зудів, мов помираюча муха на зимовому вікні. На рештках підлоги аерографом було намальовано графіті, й світла якраз вистачало, щоб його прочитати: ЗАБИРАЙСЯ З МІСТА, ТИ, ПАКІ КУРВАЛЬ [688]688
  Paki – пакистанець, «чурка».


[Закрыть].

Я пройшов по потрісканому цементу подвір’я. Автостоянка, де фабричні робітники колись залишали свої машини, зникла. На тому місці нічого не було збудовано; залишився просто прямокутний пустир, де валялись розбиті пляшки, уламки асфальту та одинокими купками стирчав бур’ян. З деяких кущиків, немов старовинні конфеті, звисали використані кондоми. Я задер голову подивитися на зірки і не побачив жодної. Небо вкривали низькі хмари, достатньо нещільні, щоб дозволяти трішки пробиватися крізь себе непевному світлу місяця. Мигавку на перехресті Мейн-стрит і 196-го шосе (колись знаного як Старий Люїстонський шлях) тут замінили світлофором, але він не працював. Та з цим усе було гаразд; жодного автомобільного руху на дорогах не було.

«Фруктова» зникла також. На тому місці, де була крамниця, зяяла діра льоху. Навпроти неї, де у 1958 році стояв «зелений фронт», а в 2011-му мусив стояти банк, містилося щось під назвою «Харчовий кооператив провінції Мейн». Але ж і тут вітрини було розбито, а всі харчі, котрі колись могли зберігатися всередині, давно зникли. Заклад стояв так само випатраний, як і «Квік-Флеш».

На півдорозі через перехрестя я враз застиг, вражений гучним водянисто-крижаним скреготінням. Єдине, що в моїй уяві могло створювати такий звук, це якийсь екзотичний літак, що, пробиваючи звуковий бар’єр, одночасно скидає з себе обледеніння. Стрепенувся ґрунт в мене під ногами. Десь вискнула автомобільна сигналізація та й замовкла. Загавкали собаки, а потім одна по одній позатихали.

«Землетрус в Лас-Анджліісі,– згадав я. – Сім тисяч загиблих».

На 196-му шосе спалахнули фари, і я поспіхом кинувся на хідник. Автомобіль виявився маленьким кутастим автобусом з написом КІЛЬЦЕВИЙ на освітленому маршрутному шильді. Мені слабенько дзенькнуло в пам’яті, але я не знав, до чого це.

Той чи інший обертон, подумав я. На даху в автобуса містилося кілька обертових приладів, на вигляд ніби вентилятори-остуджувачі. Повітряні турбіни, ймовірно? Чи таке можливе? Звуку двигуна внутрішнього згоряння я не почув, лише неголосне електричне гудіння. Я дивився йому вслід, допоки не зник удалині єдиний на ньому задній вогник.

Гаразд, отже, бензинові двигуни ліквідовано у цій версії майбутнього – в цьому пасмі, якщо скористатися термінологією Зака Ленга. Це ж добра новина, хіба не так?

Можливо, хоча повітря, яке я втягував своїми легенями, відгонило чимсь мертвотним, на додачу в ньому вчувався ще якийсь запах, який нагадав мені запах трансформатора мого потяга «Лайонел», коли я, хлопчиком, ганяв його надто довго [689]689
  «Lionel» – заснована 1900 року електротехнічна компанія, особливо уславлена своїми іграшковими залізницями та дитячими комплектами для наукових досліджень.


[Закрыть]. «Час уже його вимкнути, нехай трохи відпочине», – зазвичай казав мені тоді батько.

Було там, на Мейн-стрит, кілька закладів, у котрих, здавалося, ще сяк-так ідуть справи, але здебільшого стояли розвалища. Хідник лежав потрісканий, всяка негідь валялася на ньому. Я побачив з півдесятка запаркованих машин, і всі були або бензиново-електричними гібридами, або з тими вертушками на дахах. Стояла там така собі «Хонда Зефір», інша машина називалася «Такуро Спірит»; ще одна «Форд Бриз». Вигляд вони мали старий, а пару з них було вандалізовано. У всіх на лобовому склі були рожеві наліпки з написами чорними літерами, достатньо великими, щоб прочитати у напівтемряві: ПРОВІНЦІЯ МЕЙН. КАРТКА «А». ЗАВЖДИ ВІДПОВІДАЄ ХАРЧОВИМ ТАЛОНАМ.

На іншому боці вулиці тусувалася зграя підлітків, вони про щось гомоніли, сміялися.

– Агов! – гукнув я їм. – А бібліотека ще працює?

Вони вирячилися на мене. Я побачив світляки сигарет… от лишень запах долітав майже напевне одурманливий.

– Пішов на хер, дядьку! – гукнув мені у відповідь один з них.

Інший відвернувся і, приспустивши штани, блиснув до мене задом.

– Отут знайдеш всяку книжку, всі твої!

Ватага зареготала, вони пішли, балакаючи упівголоса, озираючись.

Мене не вразило те, що мені показали голу сраку – це було не вперше, – але мені не сподобалися їхні погляди, а притишені голоси ще менше. Там могли про щось змовлятися. Джейку Еппінгу в це не зовсім вірилося, але Джордж Емберсон мало сумнівався; Джордж пройшов крізь чимало різного, і саме Джордж наразі нахилився, підняв два уламки цементу, як кулаки завбільшки, й засунув їх собі до передніх кишень, просто, на добру вдачу. Джейк вирішив, що це глупство, але заперечень не висував.

На наступному розі бізнесовий квартал (який він не був) раптом урвався. Я побачив літню жінку, що поспішала вулицею, нервово оглядаючись на тих хлопців, котрі тепер були трохи далі попереду на іншому боці Мейн-стрит. На жінці була хустка й щось схоже на респіратор – на кшталт тих, що ними користуються люди з хронічними обструктивними захворюваннями легенів або з прогресуючою емфіземою.

– Мем, ви не підкажете, чи бібліотека…

– Облиште мене в спокої! – Очі в неї були великі, злякані. На мить крізь прогалину в хмарах сяйнув місяць, і я помітив, що обличчя в неї порите виразками. Та, що містилася в неї під правим оком, здавалося, дожерлася аж до самої кістки. – Я маю папір, де говориться, що я маю право бути на вулиці, на ньому є печатка Ради, то вже облиште мене в спокої! Я йду до своєї сестри, мушу її відвідати! Оті хлопці – погані хлопці, і скоро вони розпочнуть свої дикунства. Тільки торкніться мене, я дзвякну своїм брязкалом й констебль ураз під’їде сюди.

Якось я мав щодо цього сумніви.

– Мем, я всього лише хочу дізнатися, чи бібліотека ще…

– Вона вже багато років як закрита й жодних книжок там нема! Тепер там провадять Сходини Ненависті. Облиште мене в спокої, кажу вам, бо інакше я дзвякну констеблю.

Вона поквапилася геть, кожні кілька секунд озираючись, щоб упевнитися, що я не переслідую її. Я дозволив їй віддалитися від мене на достатню дистанцію, аби лиш жінка трохи заспокоїлася, а тоді й сам знову вирушив уздовж Мейн-стрит. З коліном у мене дещо налагодилося після того перенапруження на сходах Книгосховища, але я все ще кульгав і кульгатиму й далі якийсь час. У затулених шторами вікнах деяких будинків горіло світло, але я був майже цілком певен, що постачається воно не Енергокомпанією Центрального Мейну. То були коулменівські ліхтарі [690]690
  Ліхтарі з одною або й двома горілками, що живляться бензином, гасом, мазутом чи пропаном і дають сліпучо-біле світло; традиційно випускаються заснованою 1900 року Вільямом Коулменом компанією, що спеціалізується на туристичному обладнанні.


[Закрыть], а в деяких випадках гасові лампи. Більшість домів стояли темні. Від деяких залишилися обвуглені руїни. На одному з руйновищ була намальована свастика, а на іншому аерографом написано: ЄВРЕЙСЬКИЙ ПАЦЮК.

А… а чи дійсно вона сказала Сходини Ненависті?

Перед фасадом одного з тих будинків, що перебували у гарному стані – він був схожий на справжній маєток, порівняно з іншими – я побачив довгу жердину конов’язі, немов у якомусь старому фільмі-вестерні. І там стояли справжні коні. Коли небо освітилося в черговому спазматичному розриві, я побачив і кінські «яблука», деякі кізяки зовсім свіжі. Під’їзна алея туди лежала за зачиненими воротами. Місяць сховався знову, тому я не зміг прочитати табличку на залізних ґратах, проте мені не було необхідності її читати, аби здогадатись, що там написано: СТОРОННІМ ЗАБОРОНЕНО.

Раптом просто попереду я почув, як хтось чітко вимовив єдине слово:

– Пиздець!

Голос явно немолодий, несхоже на тих дикуватих хлопців, і пролунало це не з їхнього, а з мого боку вулиці. Той чоловік, судячи з його голосу, був напідпитку. А ще скидалося на те, що балакає він сам з собою. Я вирушив на цей голос.

– Матір’во’ йоб! – скрикнув голос роздратовано. – ’лядьсрана!

Мабуть, він був від мене за квартал. Перш ніж встигнути туди дістатися, я почув металевий брязк і той голос заволав:

– Забирайтесь геть звідси! Богом кляті шмаркачі сучі! Забирайтесь геть звідси, поки я не дістав свого пістолета!

Відповіддю на це пролунав глузливий регіт. То були ті шибайголови, хлопці-дурокури, і голос, що озвався, безперечно, належав тому з них, котрий був показав мені сраку:

– Єдиний пістоль, що ти маєш, ховається у тебе в штанях, та й в того, можу поспорити, криве дуло!

Знову регіт. А слідом високий металічний звук «спеннньг».

– Уйобки, ви зламали мені шпицю! – тепер у голосі того чоловіка, котрий кричав на них, уже забринів несвідомий себе страх. – Геть, геть, стійте, де стоїте, на своєму боці!

Хмари розщепилися. Крізь шпару проглянув місяць. У його непевному світлі я побачив старого в інвалідному візку. Він сидів далі попереду, на перехресті Мейн-стрит з Годдард-стрит, якщо цій вулиці не змінили назву. Одне колесо його застрягло у вибоїні, від чого крісло візка п’яно перекосилося на лівий бік. Хлопці вже рушили через вулицю до нього. Той, що був послав мене на хер, тримав рогатку з зарядженою до неї величенькою каменюкою. Цим пояснювався той металічний брязк.

– Маєш старих баксів, діду? Та направду, нам згодяться й нові бакси, і консерви, є?

– Ні! Якщо в вас нема бодай краплини совісті, щоби витягти мене з баюри, в якій я застряг, то хоч облиште мене в спокої, йдіть своєю дорогою!

Але вони уже роздрочилися і просто так відступитися не бажали. Вони збиралися пограбувати його навіть на те дрібне лайно, яке він міг мати, можливо, ще й побити, а перекинути його, так це напевне.

Джейк з Джорджем злилися водно, і в обох у очах почервоніло від люті.

Увага поганців вся була націлена на стариганя в інвалідному візку, тож вони не помітили, коли я вирушив до них по діагоналі – точно, як тоді на шостому поверсі Книгосховища. Від моєї лівої руки все ще було небагато користі, натомість права, укріплена тримісячним курсом фізіотерапії спершу в Паркленді, а потім в «Едемських перелогах», була в повнім порядку. Ну, й малися ще залишки влучності, завдяки якій я колись виступав третім бейсменом у шкільній команді [691]691
  На третій базі в бейсболі потрібні гравці, що мають особливо потужний кидок.


[Закрыть]. Перший уламок цементу я вгатив просто в груди тому, який був засвітив мені свою сраку. Він скрикнув від болю і подиву. Всі хлопці – їх там було п’ятеро – обернулись до мене. І коли це сталося, я побачив, що обличчя вони мають такі ж понівечені, як було в тої переляканої жіночки. Хлопець з рогаткою, юний містер На Хер, виглядав найгірше. На тому місці, де в людини стирчить ніс, в нього не малося нічого, крім діри.

Я перекинув другий шматок цементу з лівиці в правицю й метнув його у найвищого з хлопців, одягненого у величезні мішкуваті штани, підтягнуті вгору так, що їх пояс сидів у нього ледь не на грудях. Він задер руку, захищаючись. Камінь вдарив по руці, вибивши з неї на землю цигарку. Глянувши лишень на моє обличчя, він крутнувся й побіг. Слідом рвонув і Голосрачко. Залишилось троє.

– Покажи їм, як цапам роги правлять, синку! – заволав старий у кріслі-візку. – Заради Христа, вони на це заслужили!

Я в цьому не сумнівався, але їх було більше, а мій боєзапас вичерпався. Коли маєш справу з підлітками, єдиний можливий спосіб перемогти в такій ситуації – це не виказувати страху, тільки натуральну брутальність дорослого. Мусиш наступати, і саме це я й зробив. Я вхопив правою рукою містера На Хер за перед його драної майки, а лівою вихопив у нього рогатку. Він вирячився на мене, очі широко розплющені, але не поворухнувся, щоби чинити якийсь спротив.

– Ти серло, – промовив я, наблизивши своє обличчя впритул до його… і начхати, що там не було носа. Він тхнув потом, дуром і глибокою немитістю. – Що ти за серло таке, щоб нападати на старого в інвалідному візку?

– Хто ви за…

– Чарлі Блядьма Чаплін. Той, що їздив до Парижа, де леді люблять танцювати. А тепер геть на хер звідси.

– Віддайте мені мою…

Я зрозумів, чого він хоче, і торохнув нею його в центр лоба. Бризнула одна з його виразок, і біль певне був диявольський, бо очі його сповнились сльозами. Я ж сповнився відразою й жалем, але нічого з цього я намагався не виказати.

– Нічого ти не отримаєш, серло, окрім шансу забратися звідси раніше, аніж я вирву з твоєї безсумнівно гнилої мошонки твої нікчемні яйця й запхаю їх в ту діру, де в тебе мусив би рости ніс. Маєш єдиний шанс. Користайся. – Я набрав у груди повітря, а тоді загорлав йому просто в обличчя, бризкаючи вереском і слиною. – Тікай!

Дивлячись, як вони мчать геть, я відчував сором і переможну радість у дуже приблизно рівних пропорціях. Старий Джейк був майстром заспокоювати розбуялих підлітків у шкільних коридорах в останню п’ятницю перед початком канікул, але вище того його досвід і вміння не сягали. Натомість новий Джейк був почасти Джорджем. А Джордж чимало через що уже був пройшов.

З-позаду мене почувся важкий напад кашлю. Це навернуло мене думкою до Ела Темплтона. Упоравшись з кашлем, старий сказав:

– Приятелю, я був би ладен висцяти за раз п’ятирічну дозу ниркових каменів, аби лиш побачити, як ті зловредні паскудники накивають п’ятами. Не знаю, хто ти є, але я маю трохи «Гленфідиха» [692]692
  «Glenfiddich» – односолодовий шотландський віскі, який виробляється з 1886 року.


[Закрыть]у себе в коморі – справжнього – і якщо ти виштовхаєш мене з цієї клятої баюри і довезеш додому, я поділюся ним з тобою.

Місяць був сховався знову, але коли він врешті знов проглянув крізь проріху в хмарах, я роздивився обличчя цього старого. Він мав довгу сиву бороду і трубочку, вставлену в ніс, але навіть через п’ять років мені не становило жодного клопоту впізнати чоловіка, котрий втягнув мене до цієї авантюри.

– Привіт, Гаррі, – промовив я.

Розділ 31

1

Він так само жив на Годдард-стрит. Я закотив його по пандусу на ґанок, і там він уже видобув лячно велику низку ключів. Недарма. Його передні двері замикалися не менш як на чотири замки.

– Ви орендуєте чи власний дім?

– О, це все моє, – відповів він. – Хоч яке, а власне.

– Радий за вас.

Раніше він винаймав житло.

– Ви так і не сказали, звідки знаєте моє ім’я.

– Спершу давайте вип’ємо. Зараз я дійсно маю таку потребу.

Двері прочинилися до вітальні, яка займала всю передню половину будинку.

– Вйо, – гукнув він мені, немов якомусь коню, показуючи жестом, щоб я заходив, і засвітив коулменівський ліхтар.

При його світлі я побачив меблі того кшталту, що їх називають «старими, але надійними». На підлозі лежав гарний вузликовий коц. На жодній зі стін не вбачалося диплома ЗОР – ну, й звісно ж, ніякого обрамленого письмового твору на тему «День, що змінив моє життя», – зате там висіло чимало католицьких ікон і ще більше фотографій. Абсолютно не дивуючись, я впізнав на них кількох людей. Аякже, вони ж були мені знайомі.

– Замкніть там за собою, гаразд?

Я зачинив двері, відгородивши нас від темряви й неспокійного Лізбон-Фолза, і замкнув їх на обидва запори.

– І на засув теж, якщо вам неважко.

Я крутнув ручку, почувся важкий брязк. Гаррі тим часом їздив по своїй вітальні, запалюючи гасові лампи з високими скляними димарями, подібні до тих, що я їх, як мені неясно пригадувалося, колись бачив у домі моєї бабусі Сари. Їхнє світло краще годилося для кімнати, аніж сяйво коулменівського ліхтаря і, коли я загасив його білу горілку, Гаррі Даннінг схвально кивнув.

– Як ваше ім’я, сер? Моє вам уже відоме.

– Джейк Еппінг. Гадаю, у вас воно не дзеленькнуло якимсь відгуком, чи як?

Він поміркував, потім похитав головою.

– А мало б?

– Та, певне, ні.

Він простягнув мені свою долоню. Та трішки тремтіла від початкового парезу.

– Та хай там як, а я потисну вам руку. Мерзотне діло могло трапитися там.

Я радо потис його долоню. Вітаю, новий друже. Вітаю, старий друже.

– Окей, тепер, коли ми це з’ясували, можемо й випити з чистим сумлінням. Зараз дістану нам того односолодового. – Він вирушив у бік кухні, крутячи свої колеса нехай і трохи тремтячими, проте все ще дужими руками. Його візок мав маленький двигун, але той чи не працював, чи, може, він економив заряд в акумуляторі. Гаррі озирнувся на мене через плече. – Ви як, безпечний? Маю на увазі, для мене?

– Особливо для вас, Гаррі, – усміхнувся я. – Я ваш добрий янгол.

– Це звучить дико смішно, – промовив він. – Але що є інакшим у наші дні?

Він поїхав до кухні. Скоро світла ще додалося. Затишного, жовто-помаранчевого, домашнього. У цьому помешканні все здавалося домашнім. Але там… у зовнішньому світі…

Та що ж я таке збіса наробив?

2

– За що ми вип’ємо? – спитав я, коли ми вже тримали в руках склянки.

– За кращі, аніж теперішні, часи. Годиться вам такий тост, містере Еппінг?

– Мені цілком підходить. І звіть мене Джейком.

Ми цокнулися. Я не міг пригадати, коли востаннє пив щось міцніше за пиво «Самотня зірка». Віскі був смачним, як гарячий мед.

– Електрики нема? – запитав я, озираючись довкола на лампи. Він їх усі прикрутив до мінімуму, мабуть, економлячи гас.

Обличчя Гаррі скривилося в кислій міні.

– Немісцевий, авжеж?

Запитання, яке я вже чув раніше, від Френка Анічетті, у «Фруктовій». Під час моєї першої прогулянки в минуле. Тоді я збрехав. Мені не хотілося робити цього тепер.

– Я не зовсім певен, яким чином відповісти на це запитання, Гаррі.

Він відмахнувся.

– Нам мусили б подавати електрику три дні на тиждень, і сьогодні один з тих самих днів, але її відключили вже близько шостої вечора. Маю довіру до Провінційної Енергокомпанії не більшу за мою віру в Санта Клауса.

Почувши це, я пригадав наліпки, які бачив на машинах.

– І давно Мейн став частиною Канади?

Він подарував мені погляд «а ви, бува, не причинний», але я примітив, що йому це подобається. Таке собі дивацтво, не-тутешність. Мені подумалося, коли ж це він востаннє міг мати справжню розмову бодай з кимсь?

– З 2005 року. Вас хтось по голові був ударив, чи щось іще трапилося?

– Фактично саме так. – Я підійшов до його крісла й опустився на одне коліно, те, яке ще гнулося легко й безболісно, і показав йому те місце в мене на голові, де ніколи більше не ростиме волосся. – Мене вельми сильно побили кілька місяців тому…

– Йой, я помітив, як ви накульгували, коли бігли на тих хлопців.

– …і тепер я не пам’ятаю дуже багато чого.

Несподівано під нами здвигнулась долівка. Затремтіли язички полум’я в лампах. Заторохтіли рамками фотографії на стінах, а двохфутової висоти гіпсовий Ісус з простягнутими вперед руками, тривожно вібруючи, пройшовся до краю камінної полиці. Він скидався на якогось парубка, котрий зважується на самогубство, і за наявного стану доступних моєму спостереженню речей я не міг його ганити.

– Здвиг, – промовив Гаррі прозаїчно, коли тремтіння припинилося. – Це ж ви пам’ятаєте, правда?

– Ні. – Я підвівся, підійшов до каміна й відсунув Ісуса назад, де він знову став поряд зі своєю Святою Матір’ю.

– Дякую. Я вже к чорту втратив половину апостолів з полиці у себе в спальні, і за кожним тужу. Вони були ще мамині. Здвиги – це тремтіння землі. У нас вони часті, але більшість справді важнецьких землетрусів трапляються на Середньому Заході чи ще далі, у Каліфорнії. У Європі й Китаї також, звичайно.

– Люди причалюють свої яхти в Айдахо, десь так? [693]693
  Цитата з пісні «День за днем» (1969) гурту «Shango», в якій співається: «День за днем все більше люду прибуває в Лос-Анджелес, не кажи нікому, що ціле узбережжя сповзає в океан, куди нам дітися, коли не стане й Сан-Франциско, готуймося причалювати свої яхти в Айдахо» (Айдахо – штат у Скелястих горах на північному заході США, за 200 км від Тихого океану).


[Закрыть]– Я так і стояв поки що біля каміна, роздивляючись на фотографії.

– До такого поки ще не дійшло, але… наприклад, чотири японських острови вже зникли, ви про це знаєте?

Я глянув на нього недовірливо.

– Ні.

– Три з них були маленькі, але й Хоккайдо зник також. Опустився в океан чотири роки тому, наче на якомусь клятому ліфті. Вчені кажуть, щось відбувається з земною корою. – І далі він буденно зауважив: – Вони кажуть, якщо це не припиниться, десь під рік 2080 вся планета розлетиться на друзки. І тоді сонячна система матиме два астероїдні пояси.

Я допив решту свого віскі одним ковтком, і крокодилові алкоголічні сльози вмент подвоїли мені зір. Коли кімната знову ствердилася, я показав на знімок, де Гаррі було років п’ятдесят. Він уже сидів у кріслі-візку, але мав здоровіший, бадьоріший вигляд, принаймні вище пояса; холоші вихідних брюк жолобилися на його всохлих ногах. Поряд з ним стояла жінка в рожевій сукні, що кольором нагадала мені той костюм, який був на Джекі Кеннеді 22 листопада 1962 року. Я згадав, як моя мати навчала мене ніколи не казати, що в жінки «простацьке обличчя»; такі люди мають, казала вона «благі лиця». У цієї жінки лице було благе.

– Ваша дружина?

– Йо. Це знято в день нашого двадцятип’ятирічного ювілею. Вона померла через два роки. Це тепер трапляється повсякчас. Політикани вам казатимуть, що все це через атомні бомби – відтоді, як трапилося Ханойське Пекло у 69-му, їх було двадцять вісім, чи, може, двадцять дев’ять зірвано навзаєм. Вони в цьому клястимуться, аж синітимуть, та кожен знає, що виразки й рак не поширювалися так сильно, не було так погано до того, як з Вермонтською Янкі приключився Китайський синдром [694]694
  Китайський синдром – іронічний термін фізиків-атомників, що означає гіпотетичну аварію АЕС з розплавленням енергоблоку й проникненням ядерного пального глибоко в ґрунт («аж до Китаю»).


[Закрыть]. Це трапилося, коли роками вже тривали мітинги протесту проти цієї станції. «Ох, – казали вони тоді, – не буде жодних сильних землетрусів у Вермонті, ні-ні, тільки не тут, не в Божому царстві, хіба що звичайні тремтіння й здвиги». Йой. А поглянути, що відбувається.

– Ви кажете, що у Вермонті вибухнув реактор? [695]695
  Vermont Yankee – АЕС у місті Вернон, штат Вермонт, працює з 1972 року; у 2010 р. Сенат штату проголосував за закриття станції після 1912 р., компанія, яка володіє станцією, оскаржує це рішення в суді.


[Закрыть]

– Радіація поширилася на всю Нову Англію і південний Квебек.

– Коли?

– Джейку, ви з мене насміхаєтеся?

– Аніскілечки.

– Дев’ятнадцятого червня 1999 року.

– Мені дуже жаль вашу дружину.

– Дякую, синку. Вона була доброю жінкою. Гарною жінкою. Вона на таке не заслуговувала. – Він повільно витер рукою собі очі. – Давно вже я не балакав про неї, та де там, багато часу минуло відтоді, як я взагалі бодай з кимсьбалакав. Можна, я наллю вам ще трохи цього звеселяючого соку?

Я розсунув пальці, показуючи крихітну дещицю. Я не збирався довго тут розсиджуватися; всю цю макабричну історичну картину, всю цю мрякуя мусив збагнути похапцем. Мені багато чого слід було зробити, і не в останню чергу повернути до життя моючудову жінку. Це означає попереду нову розмову з містером Зелена Картка. Мені не хотілося провадити її підпилим, але ще один ковток віскі не завадить. Я його потребував. Емоції в мене перебували ніби в замороженому стані, що, либонь, було на краще, бо обертом йшла голова.

– Вас паралізувало під час Операції Тет? – думаючи при цім: «Звісно, там вас і ранило, але все могло бути ще гірше; в попередній версії ви загинули».

Він якусь мить здавався спантеличеним, а потім лице в нього прояснішало.

– Гадаю, так, якщо подумати, це дійсно тоді трапилося під час свята Тет. Хоча ми звикли називати це Великим Сайгонським Пройобом 1967-го. Вертоліт, у якому я сидів, розбився. Мені пощастило. Більша частина хлопців, що були зі мною в тому птаху, загинули. Дехто з них були дипломати, а дехто ще зовсім діти.

– Тет шістдесят сьомого року, – перепитав я. – Не шістдесят восьмого?

– Саме так. Ви тоді ще не народилися, але, гадаю, ви читали про це в історичних книжках.

– Ні. – Я дозволив йому наточити ще скотчу в мою склянку – лише, щоб покрило денце – і продовжив: – Я знаю, що на президента Кеннеді був замах, його ледь не вбили у 1963 році. Після того я не знаю нічого.

Він замотав головою.

– Це найдивовижніший випадок амнезії з усіх, про які я бодай колись чув.

– А Кеннеді переобрали?

– Проти Ґолдвотера? [696]696
  Barry Goldwater (1909–1998) – сенатор від Аризони, кандидат Республіканської партії у президентських виборах 1964 року, які він програв Ліндону Джонсону.


[Закрыть]Авжеж, будьте певні.

– І він знову взяв Джонсона собі в партнери?

– Звичайно. Кеннеді потрібен був Техас. І він отримав його підтримку. Губернатор Коннолі працював на нього в тих виборах, немов раб, хоч як він сам не зневажав президентську ідею Нового Фронтиру [697]697
  Новий Фронтир – запропонована у 1960 р. президентська програма ДжФК, в назві якої закладено спрямованість на досягнення мети вищої за сподівання, як це було під час освоєння Дикого Заходу й Тихоокеанського узбережжя в ХІХ ст.


[Закрыть]. Це тоді називали Зірковою Заморокою. Через те, що трапилося того дня в Далласі. Ви про це справді не знаєте? Ніколи не вчили цього в школі?

– Ви через це прожили, Гаррі. То розкажіть мені.

– Та мені неважко, – погодився він. – Сьорбайте до дна, синку. Киньте роздивлятися на ті знімки. Якщо ви не знали того, що у 1964-му Кеннеді було переобрано, то, звісно, аж ніяк не можете знати бодай когось з моєї родини.

«Якби ж то, Гаррі», – подумав я.

3

Коли я був ще зовсім малюком – чотири, а може, й три рочки мені тоді було, – мій п’яний дядьо розповів мені про «Малу Червону Кобу». Не ту казку про «Червону Шапочку» зі стандартної дитячої збірки, а її дорослу версію, повну криків, крові і важких ударів сокири дереворуба. Я й тепер живо пам’ятаю, як тоді це слухав, але залишилося лише кілька деталей: оскалені в сяючій усмішці ікла вовка, це певна річ, а ще криваве місиво, що виявилося бабусею, яка відродилася з розчиненого вовчого черева. Я таким чином хочу сказати, що, якщо ви очікуєте на «Короткий курс альтернативної Історії Світу у викладенні Гаррі Даннінга Джейку Еппінгу»,краще про це забудьте. Справа не тільки в тому, що страшно було дізнаватися, як все паскудно пішло. Просто я мусив швидше повернутися й усе виправити.

Проте кілька фактів удержались. Всесвітні пошуки Джорджа Емберсона, наприклад. Нічого пожиточного з того не вийшло – Джордж зник, як колись був зник той суддя Крейтер [698]698
  Joseph Crater (1889–1930) – член Верховного суду штату Нью-Йорк; ввечері 6 серпня 1930 року вирушив пішки з ресторану до сусіднього театру, але по дорозі безслідно зник, кілька років його шукала вся Америка, інсинуації щодо його таємничого зникнення не припиняються й тепер.


[Закрыть], – але за ці сорок вісім років, що минули з часу невдалого замаху в Далласі, Емберсон перетворився на ледь не містичну фігуру. Рятівник чи учасник змови? Люди збиралися на спеціальні сходини для обговорення цієї теми, слухаючи розповідь Гаррі в цій частині, я не міг втриматися від думок про всі ті теорії змови, що розплодилися й буяли після вдалого замаху Лі Освальда. Як нам відомо, учні, минуле гармонізується.

Очікувалося, що у 1964-му Кеннеді змете геть Баррі Ґолдвотера, але він виграв з перевагою менш ніж у сорок голосів членів колегії виборщиків, різниця, яку тільки найвпертіші послідовники Демократичної партії вважали респектабельною. На початку свого другого терміну він розлютив як правий електорат, так і військовий істеблішмент заявою, що «Північний В’єтнам несе меншу загрозу нашій демократії, аніж расова нерівність у наших школах і містах». Він не прибрав звідти цілком американські війська, але їх було відведено до Сайгона і це кільце навкруг міста було названо – дива, дива – Зеленою Зоною [699]699
  Зеленою зоною став називатися центр міжнародної присутності в Багдаді після окупації Іраку американськими військами у 2003 р.


[Закрыть]. Замість ввергання великої кількості вояків, друга адміністрація Кеннеді вкидала туди великі суми грошей. Це Американський Стиль.

Великих реформ 1960-х, які б забезпечували рівні громадянські права, так і не було впроваджено. Кеннеді не був Ліндоном Бенджаміном Джонсоном, а сам Джонсон як віце-президент був абсолютно безсилий йому допомогти. Республіканці й Діксікрати [700]700
  Dixiecrats – назва нетривалої Демократичної партії за права штатів, організованої у 1948 р. ультраправими сегрегаціоністами, котрі відокремилися від класичної Демократичної партії.


[Закрыть]сто десять днів блокували прийняття законопроектів, один навіть помер у залі і став героєм правих. Коли врешті-решт Кеннеді здався, він експромтом видав фразу, яка переслідувала його до самої смерті у 1983 році: «Біла Америка заповнила наш дім розпалом; тепер він згорить».