355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Стівен Кінг » 11/22/63 » Текст книги (страница 12)
11/22/63
  • Текст добавлен: 8 октября 2016, 16:08

Текст книги "11/22/63 "


Автор книги: Стівен Кінг



сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 54 страниц)

Летіли дні. Я перечитував записи Ела Темплтона про Освальда і міг уже цитувати з них цілі довгі пасажі просто з пам’яті. Я ходив до бібліотеки, де читав про вбивства і зникнення, що тероризували Деррі у 1957 й 1958 роках. Я шукав історії про Френка Даннінга і його знамениту запальну вдачу, але не знайшов жодної; якщо він і потрапляв хоч раз під арешт, то повідомлення про це не потрапило до газетної колонки «Поліцейська хроніка», яка залишалась стандартного розміру в усі дні, окрім понеділка, коли займала цілу шпальту, подаючи звіти про всі бешкети, що відбулися за вікенд (більшість їх коїлися після закриття барів). Єдина згадка про батька прибиральника, на яку я натрапив, стосувалася благодійного заходу у 1955 році. Тієї осені маркет «Централ-стрит» пожертвував десять відсотків своїх прибутків Червоному хресту на допомогу постраждалим від ураганів Конні й Діана, що перед тим налетіли на Східне узбережжя, убивши дві сотні душ і викликавши потопи, які спричинили серйозні руйнування в Новій Англії. Була там також і фотографія батька Гаррі, на якій він вручав голові регіонального осередку Червоного Хреста ненормально великого розміру чек. Даннінг на ній сяяв суто голлівудською посмішкою.

Я більше не робив походів на закупи до «Централ-стрит», але два вікенди – останній у вересні і перший у жовтні – я присвятив стеженню за улюбленим різником Деррі після закінчення його скороченої суботньої зміни за прилавком. Для цього у відділку «Герца» при аеропорті я взяв в оренду непримітний «Шевроле». Для стеження, вирішив я, мій «Санлайнер» виглядає трохи занадто екстравагантним.

Першої суботи він їздив на блошиний ринок до Бруера [208]208
  Brewer – місто-супутник (9,5 тис. мешканців) заснованого 1769 року м. Бенгор, яке стоїть на протилежному березі річки Пенобскот.


[Закрыть]
на своєму «Понтіаку», яким рідко користувався в робочі дні, тримаючи його у помісячно оплачуваному гаражі. У неділю він поїхав до свого дому на Кошут-стрит, забрав дітей і повіз їх в «Аладін» на подвійний сеанс діснеївських мультиків. Навіть здаля було помітно, яким знудженим виглядав Трой, як перед сеансом, так і щойно вийшовши з кінотеатру.

Даннінг не заходив до хати ні тоді, коли забирав дітей, ні тоді, коли привіз їх назад. Приїхавши по них, він посигналив, а повертаючи, просто висадив на тротуар і дивився їм услід, поки всі четверо не зникли в будинку. Навіть після того він не одразу поїхав геть, а закурив сигарету і ще якийсь час сидів за кермом свого «Боневілла» [209]209
  «Bonneville» – у 1957–1958 рр. компанія «Pontiac» випускала як кабріолети, так і купе цієї моделі.


[Закрыть]
, що працював на холостому ходу. Можливо, сподівався, що захоче вийти, побалакати красуня Доріс. Упевнившись, що дружина не вийде, він розвернувся на сусідській під’їзній алеї і рвонув з місця так різко, що аж колеса завищали, залишаючи по собі сизий димок.

Я зіщулився за кермом своєї винайнятої автівки, хоча дарма непокоївся. Проїжджаючи повз мене, він навіть не поглянув у мій бік, а коли віддалився на значну відстань, на Вітчем-стрит, я рушив за ним слідом. Він повернув машину в гараж, зайшов до «Ліхтарника», випив у майже безлюдному барі один кухоль пива, а тоді вже, з похиленою головою, поплентався на авеню Милосердя до мебльованої квартири Едни Прайс.

Наступної суботи, четвертого жовтня, забравши дітей, він повіз їх до Ороно, міста миль за тридцять від дому, на футбольний матч у Мейнському університеті [210]210
  Orono – засноване 1774 року місто (10,5 тис. мешканців), де діє заснований 1865 р. Мейнський університет, найбільший і єдиний у штаті, що має статус дослідницького.


[Закрыть]
. Я припаркувався там на Стілвотер-авеню і чекав, поки закінчиться гра. Дорогою назад вони зупинилися пообідати у «95» [211]211
  Кафе, що містяться вздовж автомагістралі № 95, яка тягнеться по всьому Атлантичному узбережжі США.


[Закрыть]
. Я припаркувався на дальньому кінці стоянки і чекав, поки вони вийдуть, міркуючи, яке, либонь, нудне життя має приватний детектив, зовсім не схоже на те, що нам показують в кіно.

Коли Даннінг доставив дітей додому, на Кошут-стрит уже заповзав присмерк. Трою футбол явно сподобався більше за пригоди Попелюшки; він вилазив із батьківського «Понтіака» усміхнений, розмахуючи прапорцем «Чорних ведмедів» [212]212
  Black Bears – назва всіх команд ігрових видів спорту в Мейнському університеті.


[Закрыть]
. Тугга з Гаррі теж тримали в руках прапорці й виглядали збудженими. А от Еллен навпаки. Вона міцно спала. Даннінг на руках доніс її до дверей будинку. Цього разу на порозі з’явилася ненадовго місіс Даннінг – тільки щоб перейняти маленьку дівчинку в свої руки.

Даннінг щось сказав Доріс. Її відповідь йому, схоже, не сподобалася. Відстань була завеликою, щоб зрозуміти щось з виразу його обличчя, але, говорячи, він кивав пальцем. Вона його вислухала, похитала головою, відвернулась і зайшла всередину. Він постояв ще пару секунд, а потім зірвав з голови капелюха й хльоснув ним собі об стегно.

Все це було цікавим – ілюструвало їхні стосунки, – проте слабо допоміжним. Не тим, чого я шукав.

Те я отримав наступного дня. Тієї неділі я вирішив зробити тільки два розвідувальних рейди, побоюючись, що навіть у темно-коричневій орендованій автівці, яка майже зливалася з пейзажем, робити більше ризикова справа. За першим разом я не побачив нічого й вирішив, що він, мабуть, не виходитиме надвір весь день, а чом би й ні? Погода була сірою, сіялася мжичка. Сидить, либонь, у загальній вітальні та дивиться спортивні передачі по телевізору разом з іншими квартирантами, і геть усі палять, як димогони.

Але я помилявся. Тільки-но під час мого другого рейду я виїхав на Вітчем-стрит, як побачив його. Він пішки йшов у бік середмістя, вдягнений сьогодні в джинси, вітрівку і водостійкий капелюх із широкими крисами. Я його обігнав і став на Мейн-стрит десь за квартал від його гаража. За двадцять хвилин я вже їхав услід за ним з міста в західному напрямку. Рух на дорозі був млявим, і я тримався далеко позаду.

Його метою виявився цвинтар Лонгв’ю, за дві милі після кінотеатру Деррійський драйв-ін. Він зупинився навпроти квіткарських яток і, проїжджаючи повз них, я побачив, як він купує там у літньої леді, котра впродовж усієї трансакції тримала над ними обома чорну парасольку, два кошики осінніх квітів. У люстерко заднього огляду я побачив, як він ставить кошики на пасажирське сидіння своєї машини, сідає за кермо і завертає до цвинтаря.

Я розвернувся і поїхав назад до Лонгв’ю. Якийсь ризик у цьому був, але я мусив ним знехтувати, бо це здавалося доречним. На тамтешній стоянці було пусто, якщо не рахувати двох пікапів із накритим брезентом знаряддям для ландшафтних робіт та роздовбаного автонавантажувача, придбаного напевне десь на армійському розпродажі. Ані сліду «Понтіака» Даннінга. Я проїхав через стоянку до гравійної дороги, що вела в глиб цвинтаря, величезного, пагірчастого, який займав не менш як дюжину акрів.

Вже на території цвинтаря від головної дороги відгалужувалися менші алеї. З улоговин і заглибин повз низовий туман, мрячка погустішала, переходячи в дощ. Не вельми гожий день для відвідин дорогих покійників, взагалі-то, і тому зі своїми Даннінг перебував там наодинці. Легко було помітити його «Понтіак», що стояв на одному з бічних узвозів. Даннінг поставив по кошику квітів на дві сусідні могили. Там його батьки, припустив я без особливої зацікавленості. Я розвернув машину, залишивши його самого на цвинтарі.

На той час, коли я дістався до своєї квартири на Гаррис-авеню, Деррі вже обложило першим жорстким осіннім дощем. У середмісті мусить розбухнути канал і монотонний химерний плескіт, що долинає крізь бетон у Нижньому місті, стане ще чутнішим, ніж завжди. Схоже, індіанському літу вже край. Але я цим не переймався. Я відкрив свій блокнот, перегорнув сторінки майже до кінця і, знайшовши нарешті чистий аркуш, записав: 5 жовтня, 15:45, Даннінг на цвинт. Лонгв’ю кладе квіти на могили батьків (?). Дощ.

Я знайшов, що шукав.

Розділ 8
1

Упродовж тих тижнів, що залишалися до Гелловіну, містер Джордж Емберсон обстежив майже кожну зоновану під комерційне використання ділянку в Деррі й довколишніх містечках.

Я чудово розумів, що за той час, який маю, мене не почнуть сприймати тут як свого, але хотів, аби місцеві мешканці звикли до виду мого червоного кабріолета «Санлайнер», як до деталі тутешнього пейзажу. «Оно поїхав отой парубок, агент з нерухомості, він уже майже місяць тут крутиться. Якщо він дійсно знається на тому, чим займається, декому можуть світити грубі гроші».

Коли мене хтось питав, що саме я шукаю, я лише усміхався й підморгував. Коли мене питали, скільки я ще тут пробуду, я відповідав: «Важко сказати». Я вивчив географію цього міста і почав орієнтуватися у вербальній географії 1958 року. Наприклад, запам’ятав, що «війна»означає Другу світову війну, натомість «конфлікт»– це війна в Кореї. На щастя, обидві вже закінчилися. Занепокоєння в людей викликала Росія та так звана «нерівність у ракетному озброєнні», але не сильне. Людей непокоїла юнацька злочинність, але також не дуже. Тривала рецесія, але люди бачили й гірші часи. Торгуючись, абсолютно нормальним було сказати, що ти когось «пережидував» (або «перециганив»). Серед дешевих дрібних цукерок ще були «горошинки», «воскові губки» та «негритосики» [213]213
  «Wax lips» – замішані на бджолиному воску солодощі у формі «негритянських» губ, які для комічного ефекту закусювали зубами, таким чином перед власними губами стирчали великі штучні, далі їх можна було жувати, як гумку; «Niggerbabies» – шоколадні цукерки у формі чорних немовлят.


[Закрыть]
. На Півдні панував закон Джима Кроу [214]214
  Місцеві закони південних штатів, які діяли у 1876–1965 рр., юридично забезпечуючи расову сегрегацію.


[Закрыть]
. У Москві покрикував свої погрози Микита Хрущов. Президент Айзенгавер у Вашингтоні дзижчав своє «не занепадаймо духом».

Уже невдовзі після розмови з Чезом Фраті я вирішив дійсно оглянути ливарню Кіченера. Покинутий завод займав великий довгий порослий бур’яном пустир на північній околиці міста, і дійсно, виглядало на те, що, коли сюди дотягнеться подовження шосе «Миля за хвилину», ця ділянка може стати чудовим місцем для торгівельного центру. Але на день мого туди візиту – коли дорога перетворилася на вбивчу для кардана дику бруківку, я залишив машину і вирушив далі пішки – вона виглядала, мов руїни якоїсь древньої цивілізації: «Дивіться на мої творіння, ви, могутні, і тремтіть» [215]215
  Перекручена популярна цитата з сонета «Озімандіас» англійського поета Персі Біші Шеллі (1792–1822) про пам’ятник колись могутньому, а тепер всіма забутому цареві.


[Закрыть]
. Купи цегли й іржаві уламки старих механізмів стирчали з високої трави. Посередині лежав давно завалений димар з вогнетривкої цегли, його закопчене величезне жерло зяяло темрявою. Нахиливши голову й трохи згорбившись, я міг би до нього запросто ввійти, а я аж ніяк не скидався на коротуна.

Чимало чого я побачив у Деррі впродовж тих тижнів перед Гелловіном, я достатньо прочувДеррі. Постійні мешканці були зі мною ввічливими, проте – за єдиним винятком – ніколи не товариськими. Винятком залишався Чез Фраті, і, озираючись назад, я дивуюся, чому та його спонтанна відвертість не здалася мені дивною, але ж я тоді цілком переймався думками про важливіші речі, і Фраті зовсім не здавався мені кимсь надто важливим. Я собі думав: «Іноді життя просто зводить тебе з дружелюбним парубком, от і все», та й поготів. Природно, я уявлення не міг мати, що Фраті був приставлений до мене чоловіком на ім’я Білл Теркотт.

Білл Теркотт, він же Безпідтяжко.

2

Беві-з-греблі казала, що, на її думку, погані часи в Деррі минулися, проте чим довше я роздивлявся по місту (і чим глибше прочувавйого – це головне), тим дужчало в мені враження, що Деррі не таке, як інші. З Деррі щось було негаразд. Я спершу намагався запевнити себе, що справа тут у мені, а не в місті. Я був людиною позасистемною, тимчасовим бедуїном, отже, будь-яке місце я мусив би відчувати бодай трохи чужим, дещо викривленим – як ті, схожі на важкі сновидіння міста, що їх описує в своїх романах Пол Боулз [216]216
  Paul Frederic Bowles (1910–1999) – американський письменник, перекладач, композитор; більшу частину життя прожив у французьких колоніях у Північній Африці, де й відбувається дія багатьох його романів.


[Закрыть]
. Спершу це здавалося переконливим, але минали дні, я продовжував досліджувати моє нове довкілля, і моя переконаність слабшала. Я навіть почав ставити під сумнів твердження Беверлі Марш, що погані часи минулися, і уявляв собі (в ті ночі, коли не міг заснути, а таких було доволі), що вона теж в цьому сумнівалася. Чи не помітив я тоді зернятка непевності в її очах? Виразу людини, котра сама не зовсім вірить, хоча й дуже хоче вірити? Чи навіть потребує віри?

Щось зле, щось погане.

Деякі порожні будинки, що, здавалося, лупляться на тебе очима людей, котрі страждають на якусь жахливу хворобу мозку. Порожня стодола за містом, двері сінника повільно відчиняються й зачиняються там на іржавих завісах, спершу являючи темряву, потім ховаючи її, а тоді знову її являючи. Чийсь потрощений паркан на Кошут-стрит, всього за квартал від будинку, де жила місіс Даннінг з дітьми. Мені той паркан немов показував, як щось – чи хтось– метнулося крізь нього й шубовснуло донизу, в Пустовище. Порожній ігровий майданчик з каруселькою, що повільно обертається, хоч і нема там дітей, котрі б її підштовхували, і вітру хоча б трохи помітного, який би її крутив, теж нема. Одного дня я побачив, як каналом, а далі в тунель під Канал-стрит, проплив грубо різьблений Ісус. Довжину мав зо три фути. І зуби виглядали з-за викривлених у гидливій усмішці губ. Тернова корона дженджуристо посаджена набакир дугою перехоплювала йому лоба; криваві сльози було намальовано під його фатально білими очима. Він скидався на ідола культу джу-джу [217]217
  Традиційна шаманська релігія племен Західної Африки, елементи якої потрапили в Америку з чорними рабами.


[Закрыть]
. На так званому Мості Поцілунків у Бессі-парку серед написів, що декларували шкільний патріотизм та невмируще кохання, хтось вирізав слова: СКОРО Я ВБ’Ю МОЮ МАТІР, а трохи нижче хтось дописав: СКОРШЕ БО ВОНА ПОВНА ФОРОБИ. Якось надвечір, ідучи східним краєм Пустовища, я почув жахливе верещання і, скинувши очі, побачив силует якогось висушеного чоловіка, котрий стояв неподалік, на залізничній платформі GS & WM [218]218
  GS & WM – вигадана С. Кінгом залізниця, що також фігурує в його романі «Цикл вовкулаки» (1983) та інших творах.


[Закрыть]
. В його руці здіймався й падав дрючок. Він щось бив. Виск припинився, і я подумав: «Там був собака, і він його прикінчив; він притягнув собаку туди на мотузяній шворці й забив до смерті».Абсолютно ніяк мені було про це дізнатися, звісно… а тим не менше, я це точно знав. Я й тоді був цього певен, і зараз також.

Щось зле.

Щось погане.

Чи мають усі ті речі стосунок до історії, яку я розповідаю? Історії батька прибиральника і Лі Гарві Освальда (того дрібного тхора з усмішечкою типу «я знаю таємницю» й сірими очима, які ніколи не зустрічаються з твоїми)? Напевно я не знаю, але можу сказати вам ще одну річ: там було щось, всередині того поваленого димаря на місці колишньої ливарні Кіченера. Не знаю, що саме, і знати не бажаю, але перед жерлом тієї труби я бачив купу обгризених кісток і крихітний пожований нашийник з дзвіночком. Нашийник, що очевидно належав улюбленому кошеняті якоїсь дитини. А всередині труби – у самій глибині її нутрощів – щось ворушилося й форкало.

«Заходь і побачиш, – здавалося, шепоче мені у голові те щось. – Не зважай на все те, Джейку. Заходь у гості. Тут час нічого не значить; тут час просто спливає геть. Ти ж знаєш, що сам цього хочеш, ти знаєш, що тобі цікаво. Можливо, тут навіть є ще одна кроляча нора. Ще одинпортал ».

Можливо, він там дійсно був, але мені не віриться. Я гадаю, там, всередині, ховалося Деррі– все те зле, що було в нім, все, що набакир, ховалося в тій трубі. Залягало у сплячці. Дозволяло людям повірити, що погані часи минулися, чекало, поки вони розслабляться і забудуть, що взагалі були колись погані часи.

Я поспішив звідти забратися і до тієї частини Деррі ніколи більше не повертався.

3

Одного дня серед другого тижня жовтня – на той час дуби і в’язи вздовж Кошут-стрит уже буяли золотом і червінню – я ще раз відвідав недіючий Рекреаційний центр Західного берега. Жоден наділений самоповагою полювач на нерухомість не знехтував би повним дослідженням можливостей такого першокласного об’єкта, отже, я звернувся з запитаннями до кількох мешканців тієї вулиці, на що був раніше цей центр схожим усередині (на його дверях, звісно, висів замок) та коли його було закрито.

Одною з тих, з ким я поговорив, була Доріс Даннінг. «Гарна, як картинка», – сказав про неї Чез Фраті. Загалом безсенсова фраза-кліше, але в даному випадку правдива. Роки позначилися делікатними рисочками навкруг її очей і глибшими в кутиках губ, але вона мала бездоганну шкіру й чудову повногруду фігуру (у 1958 році, в золоту пору Джейн Менсфілд [219]219
  Jayne Mansfield (1933–1967) – театральна й кіноактриса, зірка Голлівуду, платинова блондинка з фігурою типу «фужер».


[Закрыть]
, великі груди вважалися привабливими, а не брутальними). Балакали ми на ґанку. Запросити мене в порожню хату, коли діти в школі, було б неправильним і безсумнівно стало б темою для сусідських пліток, особливо зважаючи на те, що її чоловік «жив окремо». В одній руці вона тримала ганчірку, а в другій сигарету. З кишені її фартуха стирчала пляшка меблевої політури. Як і більшість мешканців Деррі, говорила вона ввічливо, але прохолодно.

Так, підтвердила вона, коли Рекреаційний центр іще діяв, це було гарне місце для діток. Дуже зручно було мати поблизу таке місце, куди вони могли піти після школи і гасати там досхочу. Ігровий і баскетбольний майданчики їй видно було з кухонного вікна, і дуже сумно бачити, що там тепер порожньо. Вона сказала, що, на її думку, Центр було закрито через бюджетні скорочення, але те, як метнулися в неї очі, як вона підібгала губи, підказало мені дещо інше: заклад було закрито під час того періоду вбивств і зникнень дітей. Бюджетні причини могли відігравати якусь роль, але другорядну.

Я їй подякував і вручив одну з моїх нещодавно видрукуваних бізнес-карток. Вона її взяла, розсіяно мені посміхнулась і причинила двері. Тихенько їх закрила, не затріснула, але я почув з-за них брязк і зрозумів, що вона замкнулась на ланцюжок.

Я гадав, що той Центр, хоч він мені й не вельми подобався, може прислужитися, коли настане Гелловін. Якихось особливих проблем з проникненням усередину я не очікував, а з котрогось з його фасадних вікон певне відкривався гарний вид на вулицю. Даннінг прибуде не пішки, а радше за все машиною, але ж я її впізнаю. Згідно з твором Гаррі, це буде після настання темряви, але на вулиці є ліхтарі.

Звісно, така виднота обосічна. Якщо він не буде цілком зациклений на тому, що збирається зробити, Даннінг майже напевне побачить мене, коли я до нього бігтиму. Я маю револьвер, але той вбивчо точний лише до п’ятнадцяти ярдів. Мені треба підібратись до нього ще ближче, перш ніж я наважусь на постріл, бо під ніч Гелловіну по Кошут-стрит безсумнівно тинятиметься повно крихітних привидів та гоблінів. До того ж я не можу залишатись у засідці, чекаючи, поки він увійде в будинок, бо, згідно з твором, відлучений від сім’ї містер Даннінг береться там зразу за свою справу. На той час, коли Гаррі виходить з туалету, там уже всі лежать на підлозі і всі вони, окрім Еллен, уже мертві. Якщо я зволікатиму, мене може чекати те саме видовище, яке побачив Гаррі: мозок його матері на оббивці дивана.

Не заради того я промандрував більш ніж крізь півстоліття, щоб урятувати лиш одного з них. А що, як він побачить мене, коли я бігтиму? Я буду з револьвером, він з молотком – можливо, викраденим з шухляди з інструментами у тому готелику, де він винаймає квартиру. Якщо він побіжить на мене, це добре. Я буду, мов той клоун на родео, що відволікає бика. Я дурнувато скакатиму й галасуватиму, поки він достатньо не наблизиться, а тоді всаджу йому парочку зарядів у груди.

Припускаючи, що я буду в змозі натиснути на гачок, тобто.

І припускаючи, що револьвер не підведе. Я з нього стріляв для перевірки у гравійному кар’єрі за містом, і він здався мені цілком годящим… але ж минуле таке опірне.

Воно не бажає змінюватись.

4

У процесі подальших міркувань я додумався, що може знайтися навіть краще місце для моєї гелловінської засідки. Трохи везіння мені потрібно, але, либонь, не так вже й багато. «Бачить Бог, нерухомості повно на продаж у цих місцях»,– сказав бармен Фред Тумі у перший мій вечір у Деррі. Мої розвідки це лише підтвердили. Невдовзі після серії тих убивств (і після великого потопу 1957 року, не забуваймо також про це), схоже, півміста було виставлено на продаж. У якомусь більш дружелюбному містечку такому потенційному покупцеві, як я, либонь, уже вручили б ключ від міста й подарували розгульний вікенд з Міс Деррі.

Одну вулицю я поки ще не встиг розвідати – Ваймор-лейн, яка пролягала за квартал від Кошут-стрит. Це означало, що задні двори тамтешніх садиб мусять стикатися з задніми дворами тих, фасади яких дивляться на вулицю Кошута. Перевірити було неважко.

Дім на Ваймор-лейн під номером 206, котрий стояв прямо проти того, де жили Даннінги, виявився заселеним, а от сусідній ліворуч, № 202, був схожий на пусту молитву того, хто залишився без відповіді. Свіжа сіра фарба, новенький ґонт, проте віконниці зачинені наглухо. На недавно заметеному моріжку стояв жовто-зелений щиток з оголошенням, які мені вже не раз траплялись на очі по всьому місту: ПРОДАЄТЬСЯ СПЕЦІАЛІСТАМИ З ЖИТЛОВОЇ НЕРУХОМОСТІ ДЕРРІ. Оголошення запрошувало мене звернутися до спеціаліста Кіфа Гейні, щоб обговорити умови продажу в кредит. Я такого наміру не мав, але заїхав своїм «Санлайнером» на свіжозаасфальтовану доріжку (хтось дуже старався продати цю садибу) і пішов на заднє подвір’я з високо піднятою головою, плечі розправлені, поважний, як чорт мене забирай. Я відкрив для себе багато чого, досліджуючи моє нове довкілля, і одним з моїх відкриттів було те, що, якщо ти десь поводишся так, ніби маєш там повне право перебувати, всі вважають, що так воно й є.

Траву на задньому дворі було акуратно підстрижено, опале листя відгорнуто граблями, щоб показати оксамитову зелень. Під піддашком гаража стояла ручна косарка з ротаційними ножами, акуратно обгорнутими шматками зеленого брезенту. Біля ляди льоху містилася собача будка, напис при якій демонстрував Кіфа Гейні з якнайкращого боку вигадливості: ЦЕ ДОМИК ДЛЯ ВАШОГО ЦУЦИКА. Всередині будки ховалися невикористані мішки для листя й садовий совок, поверх якого лежали ножиці для підстригання живоплоту. У 2011 році ці інструменти зберігали б під замком; у 1958-му комусь вистачило лише подбати про те, щоб їх не мочило дощем, та й поготів. Я був певен, що дім замкнуто, але й нехай. Я не мав наміру туди вламуватися.

У дальнім кінці заднього двору садиби № 202 живопліт сягав висоти приблизно футів шість. Іншими словами, був трішки нижчим за мій зріст, і, хоча ріс він щільно, тому, хто не злякається кількох можливих подряпин, легко вдасться крізь нього продертися. Найкращим з усього було те, що, дійшовши до дальнього правого кутка двору, за гаражем, я з’ясував, що звідти я зможу навскоси бачити все заднє подвір’я садиби Даннінгів. Зараз я побачив там пару велосипедів. Один з них стояв, спираючись на сошку – хлоп’ячий «Швінн» [220]220
  «Schwinn» – заснована 1895 року в Чикаго компанія, яка довго була найбільшим виробником велосипедів у США.


[Закрыть]
. Другий, що лежав на боку, наче якийсь мертвий поні, належав Еллен Даннінг. Помилитися не дозволяли його навчальні коліщатка.

А ще там були розкидані різні іграшки. Серед них і духова рушниця Гаррі.

5

Якщо ви коли-небудь брали участь в аматорській театральній виставі – або режисирували учнівські постановки, що кілька разів доводилося робити мені в ЛСШ, – ви можете собі уявити, якими були для мене дні перед Гелловіном. Репетиції спершу йдуть лінькувато, розслаблено. Буяє хіба що імпровізація, жарти, дуркування, а також флірт, поки не встановляться статеві опозиції. Якщо під час цих перших репетицій хтось забуде пару слів або схибить з реплікою, це черговий привід посміятися. Якщо хтось з акторів з’являється з п’ятнадцятихвилинним запізненням, він чи вона отримають м’яке зауваження і не більше того.

Чимдалі прем’єра починає здаватися вже не недолугою мрією, а реальною можливістю. Імпровізації відпадають. А також і дуркування, і хоча жарти залишаються, сміх, що їх вітає, починає бриніти нервовою енергією, котрої до того не було чутно. Переплутані монологи й пропущені репліки більше не веселять, а дратують. Коли акторський склад вже усталився і прем’єра чекає за якихось кілька днів попереду, чиєсь запізнення може спровокувати серйозну прочуханку від режисера.

Надходить головний вечір. Актори вбираються у костюми, гримуються. Дехто з них відверто боїться; всі почуваються не зовсім готовими. Незабаром вони постануть перед залом, повним людей, котрі прийшли побачити їх у пишноті і славі. Те, що здавалося далеким на голій сцені, на початку розбору ролей, врешті-решт настало. І перед тим, як піднятись завісі, якийсь Гамлет, Віллі Ломен або Бланш Дюбуа [221]221
  Віллі Ломен – герой п’єси Артура Міллера (1915–2005) «Смерть торговця» (1949); Бланш Дюбуа – героїня п’єси Теннесі Вільямса (1911–1983) «Трамвай, що зветься „Бажання“» (1947).


[Закрыть]
мусять кинутися до найближчого туалету, бо їх нудитиме.

Вірте мені щодо цього. Я знаю.

6

На світанку Гелловінського дня я опинився не в Деррі, а посеред океану. Посеред штормовогоокеану. Я вчепився у леєр якогось великого судна – мабуть, яхти, я так гадаю – яке перебувало за мить від затоплення. Гнаний штормовим вітром дощ шмагав мені обличчя. Величезні хвилі, чорні біля основ і в зеленаво-пінявих завитках на вершечках, котились на мене. Яхта здійнялася, вихнулася, а потім різко впала донизу, закручуючись диким гвинтом.

Я прокинувся з цього сну зі збунтованим серцем, скрючені пальці все ще намагались утриматися за той леєр, що його наснив собі мій мозок. Проте не лише мозок, бо ліжко все ще ходило ходором униз і вгору. Здавалося, мій шлунок зірвався з тих швартових м’язів, яким належало утримувати його при місці.

У такі хвилини тіло майже завжди розумніше за мозок. Я віджбурнув простирадла й метнувся до ванної, дорогою крізь кухню перекинувши той ненависний жовтий стілець. Пізніше мені саднитиме пальці на ногах, але тоді я це ледь зауважив. Я намагався перемкнути собі горло, але досяг у цьому лише часткового успіху. З глибини горла мені до рота сочився якийсь дивний звук. Ульк-ульк-бульк-урп, приблизно так це звучало. Мій шлунок був яхтою, тою, що спершу підноситься, а потім жахливим гвинтом спадає донизу. Я впав на коліна перед унітазом і викинув з себе останню вечерю. Слідом пішли обід і вчорашній сніданок: о Боже, яйця з шинкою. Щойно я побачив весь той сяючий лій, як мене знову знудило. Далі надійшла пауза, а потім відчуття, що все з’їдене мною за минулий тиждень покинуло будівлю.

Тільки-но я був повірив, що все нарешті скінчилося, мої нутрощі видали жахливий водянистий виверт. Я наспотич скочив на рівні, з грюком опустив кільце унітаза й зумів сісти раніше, аніж з мене ринула та водяниста маса.

Але ж ні. Далебі ще не все. Щойно кишки взялися до роботи, мій шлунок видав ще один карколомний кидок. Залишалося робити одне, і я це зробив: нахилився й виригав у рукомийник.

Так тривало до полудня Гелловінського дня. На той час обидва мої вихідні порти вже не продукували нічого, окрім ріденької кашки. Щоразу, як мене вивертало, щоразу, як мої кишки вхоплювали судоми, я думав одне й те саме: минуле не бажає змінюватись; минуле опирається.

Але я настановив собі бути там, куди Френк Даннінг прибуде сьогодні ввечері. Навіть якщо так і ригатиму й сратиму брудною водичкою. Я мушу бути там. Навіть якщо воно мене вб’є, мій обов’язок бути там.

7

Коли я після полудня тієї п’ятниці ввійшов до аптеки на Централ-стрит, за прилавком стояв її власник, містер Норберт Кін. Вентилятор у нього над головою вертів дерев’яними лопатями, здіймаючи його ще вціліле волосся в якомусь вихилястому танку: павутиння під літнім бризом. Одного погляду на це вистачило, щоби мій ображений шлунок знову видав попереджувальний хлюп. Всередині свого білого бавовняного халата аптекар був худим – майже висушеним, – але, коли він побачив мене, його бліді губи скривилися в усмішці.

– Друже мій, ви маєте такий вигляд, ніби трохи перепили.

– Каопектат [222]222
  Kaopectate – торгова назва вісмуту субсаліцетата, протипроносних, противиразкових засобів; випускається у вигляді пігулок і суспензії.


[Закрыть]
, – промовив я захриплим голосом, що здався мені геть чужим. – Маєте? – загадуючись, чи його вже винайшли на цей час.

– То ми таки трішечки підчепили вірусу? – він повів головою, і верхнє світло, впавши у скельця його невеличких окулярів без оправи, шварконуло колом. «Мов вершкове масло на пательні», – подумав я, і мій шлунок відповів на це новим випадом. – Він зараз ходить містом. Боюся, наступні двадцять чотири години будуть для вас неприємними. Ймовірно, якийсь мікроб, адже ви, либонь, користалися публічним туалетом, забуваючи потім помити руки. Чимало людей лінуються це зро…

– Ви маєте каопектат чи ні?

– Звичайно, зберігається в другій секції.

– А підтримуючі труси, як щодо них?

Тонкогуба усмішка поширшала. Підтримуючі труси – забавна річ, аякже, вельми смішна. Звісно, якщо ви не той, кому вони вкрай потрібні.

– П’ята секція. Хоча якщо ви триматиметеся неподалік дому, вони вам не знадобляться. Судячи з вашої блідості, сер… і того, який ви спітнілий… либонь, найрозумнішим було б саме це.

– Дякую, – перебив я, уявивши собі, як б’ю його просто в губи, вгачуючи весь набір його зубних протезів прямо в глотку. «Посмокчи трохи „Полідента“, колего» [223]223
  Перекручена рекламна фраза засобу для очищення зубної смаги «Polident».


[Закрыть]
.

Скуплявся я повільно, не бажаючи струшувати мої розріджені нутрощі більше, ніж було потрібно. Купив каопектат («велику економну пляшку?» чек), потім підтримуючі труси («для дорослих?» чек). Труси лежали в секції знаряддя для накладання стом, між гумовими клізмами та збуджуючими уяву жовтими звивинами пластикового шлангу, про призначення якого я не бажав нічого знати [224]224
  Стома – хірургічний отвір, який робиться на передній черевній стінці для виведення калових мас або сечі.


[Закрыть]
. Були там також і дорослі памперси, але їх я відцурався. Якщо виникне потреба, я підкладу собі в підтримуючі труси кухонних рушничків. Ця ідея вразила мене забавністю, і попри всю мою жалюгідність, я мусив докласти зусиль, щоб не розсміятися. Регіт у моєму теперішньому делікатному стані міг призвести до катастрофи.

Ніби відчуваючи мій розпач, схожий на скелета аптекар пробивав чеки повільними рухами. Я подав йому п’ятидоларову банкноту помітно тремтячою рукою.

– Що-небудь іще?

– Лише одне. Мені погано, мені жахливо погано, то чому збіса ви підсміюєтеся з мене?

Містер Кін зробив крок назад, усмішка злетіла з його губ.

– Запевняю вас, я не підсміювався. Я щиро сподіваюся, що вам покращає.

Нутрощі в мені зсудомило. Я трохи похитнувся, хапаючи паперовий пакет з придбаним і тримаючись за прилавок вільною рукою.

– У вас є тут туалет?

Усмішка явилася знову.

– Боюся, не для покупців. Чому б вам не звернутися до якогось… з закладів через дорогу?

– Ви ж справжній мудак, чи не так? Показовий, к лихій годині, громадянин Деррі.

Він заціпенів, а тоді відвернувся й гордовито почимчикував геть, у краї потойбічні, де перебували його пігулки, присипки й сиропи.

Я повільно пройшов повз апарат содової і далі крізь двері. Я почувався немов зі скла зробленим. День був прохолодний, температура не вище сорока п’яти градусів [225]225
  45 ˚F = 7,2 ˚С.


[Закрыть]
, але мені обпекло сонцем обличчя. Липке. Знову скрутило кишки. Якусь хвильку я стояв стовпом, з похиленою головою, одна ступня на хіднику, друга в риштаку. Судоми стишились. Я перетнув вулицю, не оглядаючись на рух машин, і хтось мені посигналив. Я утримався, щоб не тицьнути середнього пальця сигнальнику, але тільки тому, що й без того мав достатньо проблем. Не міг ризикувати, встряючи в неприємності; я вже мав їх.

Знову мене вразила судома, подвійний розворот ножа в кишках. Я кинувся бігом. Найближчим був «Тьмяний срібний долар», тож його двері я й рвонув, увіпхнувшись своїм нещасним тілом у напівтемряву й дріжджовий дух пива. У музичному автоматі Конвей Твітті жалівся, що все це лише облуда [226]226
  Conway Twitty (1933–1993) – співак у стилі кантрі; «It’s Only Make Believe» – його хіт 1958 р. про облудну красуню й нещасне кохання.


[Закрыть]
. Бажав би я, аби він був правий.

У залі було порожньо, якщо не рахувати одного клієнта, що сидів за порожнім столом і здивовано-злякано дивився на мене, та бармена, що схилився над олівцем, заклопотаний кросвордом у щоденній газеті. Він звів на мене очі.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю