Текст книги "11/22/63 "

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 54 страниц)

Двір затопило світлом фар, я зробився видимим, мов комаха на тарілці. Переді мною відстрибнула і простяглась далеко моя кістлява тінь. Я заціпенів, коли до мене підкотив великий ваговоз. Я очікував, що водій зупиниться, висунеться з кабіни й запитає мене, що я тут к чорту роблю. Він стишив хід, але не зупинився. Підняв руку у вітанні. Я теж махнув йому навзаєм, і він проїхав далі, в бік вантажних дебаркадерів, з дюжиною порожніх бочок, що вибрязкували у нього в кузові. Я попрямував до ланцюга, швидко роззирнувся навсібіч і підпірнув під нього.

Я йшов повз сушарню, серце важко колотилося у моїх грудях. У такт йому стугоніла рана в мене на голові. Цього разу там не було уламка цементу, котрий відзначав би місце. «Тихше, – наказав я собі. – Повільно. Сходинка осьтут».

От тільки її там не було. Нічого не було, окрім бетону, під моєю підошвою, що шукала навпомацки.

Я пройшов трішки далі, але й там нічого. Було доволі прохолодно, отож я міг бачити легеньку пару у своєму віддиху, але руки і шия мої взялися тонким шаром липкого поту. Я пройшов ще трохи далі, але тепер вже був майже певен, що зайшов надто далеко. Кроляча нора або зникла, або її тут взагалі ніколи не було, а це означало, що все моє життя як Джейка Еппінга – все, від мого, нагородженого премією МФА [241]241
  FFA (Future Farmers of America), «Майбутні фермери Америки» – заснована 1928 року найбільша в США (понад півмільйона членів) молодіжна громадська організація, яка має на меті розвиток у її членів агрокультурних знань і лідерських якостей.


[Закрыть]садочка в початковій школі до мого покинутого недописаним роману в коледжі й шлюбу із засадничо ласкавою жінкою, котра майже втопила мою любов до неї в алкоголі, – було божевільною галюцинацією. Я весь час був Джорджем Емберсоном.

Я пройшов трішки далі, потім зупинився, важко дихаючи. Десь – можливо, у фарбувальні, може, в одному з ткацьких цехів – хтось крикнув «Йоб тебе розтуди!»Я здригнувся, потім знову здригнувся, коли слідом за цим викриком диким реготом вибухнули чиїсь голоси.

Не тут.

Пропала.

Або ніколи не існувала.

А чи відчував я розпач? Жах? Безроздільну паніку? Нічого з того, фактично. Що я насправді відчував, так це поки ще неясно усвідомлюване полегшення. Вповзали думки: «Я міг би жити тут. І то доволі легко. Щасливо навіть».

Чи й правда так? Так. Так.

Смерділо поблизу фабрик і в публічних закладах, де геть усі курили безперервно, як скажені, але в більшості інших місць повітря було неймовірно солодким. Неймовірно новітнім. Їжа смакувала добре; молоко доставляли прямо тобі під двері. Після періоду доволі довгого відлучення від комп’ютера я отримав перспективне бачення, що дало мені можливість усвідомити, яким присадженимна цю курв’ячу машинку я став, витрачаючи години на читання ідіотських посилань з електронних листів та відвідування веб-сайтів з тієї ж причини, що змушує альпіністів лізти на Еверест: бо воно просто існує. Мобільний телефон у мене не дзвонив, бо ніякого мобільного я не мав, а яке ж то було полегшення. Поза великими містами більшість народу ще перебувала на спарених телефонних лініях, а чи замикала більшість із них двері своїх помешкань на ніч? Їх непокоїла можлива ядерна війна, але я перебував у безпеці мого знання про те, що люди 1958 року постарішають і помруть, ніколи не почувши про те, що десь вибухнула атомна бомба, хіба що на випробувальному полігоні. Нікого не хвилювало глобальне потепління або терористи-смертники, що спрямовують захоплені ними авіалайнери на хмародери.

І якщо моє життя у 2011 році не було галюцинацією (в душі я про це знав), я все ще міг зупинити Освальда. Я просто не міг би дізнатися про загальні наслідки цього. Я гадав, що без такого знання я міг би прожити.

Гаразд. Перше, що треба зробити, це повернутися до «Санлайнера» і забиратися з Лізбон-Фолза. Я поїду на Люїстон, знайду там автобусну станцію і куплю квиток до Нью-Йорка. Звідти сяду на потяг до Далласа… або, чорт забирай, чому б мені туди не полетіти? У мене ще повно готівки, а жоден зі службовців авіаліній не попросить мене показати посвідчення з фотокарткою. Все, що я маю зробити, це викласти гроші за квиток, і «Транс-Ворлд Ерлайнз» радо запросить мене на борт [242]242
  Trans World Airlines (TWA) – заснована 1930 року авіакомпанія, пік могутності якої був у 1950-60-х рр., коли нею володів знаменитий мільйонер-авіатор Говард Х’юз (1905–1976).


[Закрыть].

Полегшення від такого рішення було настільки всеохопним, що ноги піді мною знову зробилися ватяними. Слабкість була не такою сильною, як нещодавно в Деррі, коли мені довелося сісти, але, щоб утриматися на ногах, я прихилився до стіни сушарні. Мій лікоть стукнувся об неї з неголосним звуком «бонг». І чийсь голос заговорив до мене просто з порожнечі. Хрипло. Ледь не гарчачи. Голос майбутнього, так би мовити.

– Джейку? Це ти? – за цими словами прозвучав залп сухого, гавкаючого кашлю.

Я ледь не змовчав. Я міг бипромовчати. Але тоді я подумав про те, як багато свого життя Ел вклав у цей проект, і про те, що я залишився єдиним, на кого він покладав свої надії.

Я обернувся в напрямку звуків того кашлю і тихим голосом заговорив:

– Еле? Говори до мене. Рахуй, – я міг би додати «або просто й далі кашляй».

Він почав рахувати. І я вирушив на звук цифр, намацуючи перед собою ногою. За десять кроків – набагато далі того місця, де я був здався, – носок мого черевика почав рух вперед і одночасно стукнувся об щось, що зупинило його рух. Я ще раз роззирнувся довкола. Ще раз вдихнув просмерділе хімією повітря. А потім заплющив очі й почав підніматися сходинками, яких бачити не міг. На четвертій зимне нічне повітря змінилося густим теплом і запахами кави і спецій. Принаймні для верхньої частини мене. Нижче пояса я все ще відчував ніч.

Так я простояв там, либонь, секунди зо три, наполовину в теперішньому, наполовину в минулому. І лише після того розплющив очі, побачив Елове змарніле, виснажене, страшенно схудле обличчя і вступив у 2011 рік.

Частина 3
Життя в минулому

Розділ 9

1

Сказати б, що на той час я вже втратив здатність чомусь дивуватися, проте побачене ліворуч від Ела змусило відпасти мою щелепу: тліюча сигарета у попільничці. Сягнувши повз нього рукою, я загасив той недопалок.

– Ти хочеш вихаркати ті рештки легенів, які поки ще працюють?

Ел на це не зреагував. Я навіть не певен, що він мене почув. Просто дивився на мене широко розплющеними очима.

– Господи-Ісусе, Джейку… хто тебе скальпував?

– Ніхто. Ходімо звідси, поки я не вдушився від твого секонд-хендового диму.

Втім, то було пусте нарікання. За тижні, прожиті в Деррі, я призвичаївся до запаху тліючих сигарет. Невдовзі я й сам підхоплю цю звичку, якщо не остерігатимуся.

– Ти ж справдіскальпований, – не вгавав він. – Просто сам про це не знаєш. Он, за вухом, звисає шматок волосся і… до речі, скільки з тебе витекло крові? Кварта буде? Та хто ж тобі це зробив?

– Відповідь перша: менше кварти. Відповідь друга: Френк Даннінг. Якщо твої питання задоволено, ятепер хотів би поставити власне. Ти казав, що молитимешся. Чому ти натомість закурив?

– Тому що нервувався. Ну й ще, тому що зараз це не має жодного значення. Кульгавого коня марно кувати.

На це мені нічим було заперечити.

2

Ел повільно забрів за шинквас, де, відчинивши одну з шафок, дістав звідти пластикову коробочку з намальованим на ній червоним хрестом. Я сів на барний стілець і поглянув на годинник на стіні. Коли Ел відімкнув двері і ми увійшли до харчевні, той показував за чверть восьму. Скинути, скажімо, хвилин п’ять на мій спуск сходинками і крок до Країни Чудес 1958 року. Ел казав, що кожна мандрівка туди забирає рівно дві хвилини, і схоже на те, що годинник це підтверджує. Я прожив у 1958-му п’ятдесят два дні, а тут було лише 7:59 ранку.

Ел дістав бинт, пластир, дезінфектант.

– Нахилися сюди, щоб мені було видніше, – попросив він. – Поклади підборіддя просто на шинквас.

– Можеш пропустити перекис водню. Це трапилося чотири години тому, все вже засохло, бачиш?

– Береженого Бог береже, – промовив він, завдаючи пекельного жару моїй голові.

–  Оххх!

– Пече, авжеж? Бо там все ще відкрите. Ти хочеш, аби якісь костоправи у п’ятдесят восьмому курували тобі інфекцію на голові, перш ніж ти зможеш вирушити на південь до Великого Д? Повір мені, друже, тобі б це не сподобалося. Тихо сиди. Мені треба зістригти трохи волосся, бо інакше пластир не пристане. Слава Богу, воно в тебе коротке.

Чик-чик-чик. А потім він ще додав болю – сипонув солі на рану, як то кажуть, – притиснувши до продряпаного місця клейкий пластир.

– За пару днів пластир зможеш зняти, але до того тобі варто носити капелюха. Якийсь час верхівка в тебе виглядатиме дещо паршивенько, але якщо волосся там зовсім знову не відросте, ти завжди зможеш його зачісувати на те місце. Аспірину дати?

– Так. І чашку кави. Сам звагранити зможеш? – хоча кава допоможе ненадовго. Чого я насправді потребував – це виспатись.

– Зможу, – він клацнув вмикачем на «Бан-О-Матику» [243]243
  «Bunn-o-Matic» – заснована 1963 року винахідником гофрованого фільтру Джорджем Баном компанія, яка здебільшого випускає промислові апарати для готування кави та чаю.


[Закрыть], а тоді знову почав ритися у своїй аптечці. – Ти на вигляд нібито схуд.

«Хто б оце казав», – подумав я.

– Я там трішки був захворів. Підчепив 24-годинний вірус… – і раптом я затнувся.

– Джейку, щось не так?

Я дивився на обрамлені світлини на стіні. Коли я вирушав звідси крізь кролячу нору, там висіло фото мене з Гаррі Даннінгом. Ми усміхалися, разом тримаючи перед об’єктивом ЗОР-атестат Гаррі.

Тепер цього знімка не було.

3

– Джейку? Друже? Що трапилося?

Я взяв покладений ним на шинквас аспірин і поклав собі до рота, проковтнувши пігулку всуху. Потім підвівся й повільно підійшов до Стіни знаменитостей. Почувався я, ніби зі скла зробленим. Там, де останні два роки висів наш із Гаррі портрет, тепер було фото, на якому Ел ручкався з Майком Міш’ю, членом Палати представників від другого округу Мейну [244]244
  Michael Michaud (нар. 1955 р.) – уродженець Мейну, колишній металург, профспілковий діяч, президент Сенату штату, з 2002 – член Нижньої палати Конгресу США; другий виборчий округ Мейну покриває 80 % штату на північ від лінії Бенгор-Агаста.


[Закрыть]. Мабуть, Міш’ю йшов на переобрання, бо Ел мав причеплені до фартуху два значки-ґудзі. На одному був напис: МАЙКА В КОНГРЕС. На іншому: ЛІЗБОН ♥ МІШ’Ю. Високоповажний конгресмен красувався перед камерою в яскраво-помаранчевій сорочині Моксі, тримаючи в руках фетбургер, з якого скрапував жир.

Я зняв світлину з цвяшка.

– Скільки це вже тут висить?

Ел подивився на знімок і задумався.

– Зроду ніколи не бачив цього фото. Знає Бог, я підтримував Міш’ю в обох останніх кампаніях – чорт забирай, я завше підтримував усякого демократа, котрого ще не застукали за трахом з його помічницями, – і бачив його на мітингу у дві тисячі восьмому, але то було в Касл-Року. А в цій харчевні його ноги ніколи не ступало.

– Очевидно, він все-таки тут був. Це ж твій шинквас, хіба ні?

Ел взявся за фото пальцями, схожими радше на кігті – такі вони в нього вже стали кістляві, – й підніс собі ближче до обличчя.

– Гм-м, – гмукнув він. – Авжеж, мій.

– От ми й отрималиефект метелика. І ця світлина тому доказ.

Він дивився на знімок, не відводячи очей, злегка усміхаючись. З подивуванням, я гадаю. А може, з трепетом. А потім знову віддав його мені, пішовши за шинквас наливати каву.

– Еле? Ти ж іще пам’ятаєш Гаррі, правда? Гаррі Даннінга?

– Звісно, що так. Хіба ти не заради нього поїхав у Деррі, де тобі ледь голову не відбили?

– Заради нього і решти його родини, так.

– Ну, то ти їх урятував?

– Всіх, окрім одного. Їхній батько дістав Туггу раніше, аніж ми встигли його зупинити.

– Хто це, ми?

– Я все тобі розповім, але спершу мені треба додому, до ліжка.

– Друже, ми не маємо аж так багато часу.

– Це мені відомо, – відповів я, подумавши при тім: «Еле, мені для цього достатньо лишень на тебе поглянути». – Але я помираю, так спати хочу. Для мене зараз пів на другу ранку, а я мав… – рот мій широко розверзся у позіханні, – ще ту нічку.

– Гаразд. – Він приніс каву, повну чашку чорної мені й собі півчашки, щедро присмаченої вершками. – Розкажи мені, що встигнеш, поки питимеш.

– Спершу ти мені поясни, як ти можеш пам’ятати Гаррі, якщо він тепер не був прибиральником у ЛСШ і ніколи в житті не замовляв у тебе біфштекса? По-друге, поясни мені, чому ти непам’ятаєш візиту до твоєї харчевні Майка Міш’ю, коли цей його портрет доводить, що він тут таки був?

– На ділі, ти ще не знаєш, чи не живе й зараз у нашому місті Гаррі Даннінг, – почав Ел. – Фактично, ти не знаєш напевне, чи не працює він і тепер прибиральником у Лізбонській школі.

– Якщо так, це було б результатом збіса неймовірного збігу обставин. Еле, я круто змінив минуле… за допомоги парубка на ім’я Білл Теркотт. Гаррі не мусить переїжджати жити у Гейвен до своїх тітки з дядьком, бо його мати не загинула. Живими залишилися також його брат Трой і сестра Еллен. І Даннінг з тим молотком навіть не наблизився до Гаррі. Якщо Гаррі після таких змін все одно живе тепер у Фолзі, я безмежно здивуюсь.

– Це просто перевірити, – сказав Ел. – Маю комп’ютер, лептоп, у себе в офісі. Ходімо. – Він пішов попереду, кашляючи, тримаючись за меблі. Чашку з кавою я поніс з собою; він свою залишив.

Офіс– занадто гучна назва для комірки розміром з шафу збоку від кухні. Там ледь вистачало місця для нас обох. По стінах висіли правила, дозволи і директиви санітарних адміністрацій як штату, так і федеральних. Якби всі ті люди, котрі поширювали плітки та брехні про знаменитий кицьбургер Ела, побачили всі ці офіційні папери – включно з «Сертифікатом чистоти першого розряду», виданим після останньої інспекції, проведеної Ресторанною комісією штату Мейн, – їм довелося б переглянути свою упередженість.

Його «МакБук» стояв на столику, схожому на парту, за якою я сидів у третьому класі. На стілець того ж дитячого розміру Ел опустився, застогнавши від болю й разом від полегшення.

– Школа має власний веб-сайт, еге ж?

– Звичайно.

Чекаючи, поки завантажиться комп, я загадався, скільки ж це електронних листів накопичилося за п’ятдесят два дні моєї відсутності. Потім пригадав, що фактично мене тут не було лише дві хвилини. От дурник.

– Здається, я трохи ніби причмелений, Еле.

– Знайоме відчуття. Попустися, друже, просто… чекай-но, ось воно. Ану, подивимося. Факультети… літній розклад… склад викладачів… адміністрація… технічне забезпечення…

– Клацни тут, – сказав я.

Він погладив сенсорну панель, мурмотнув щось, кивнув, клікнув на чомусь і втупився в комп’ютерний екран, немов якийсь свамі [245]245
  Почесний титул в індуїзмі, учитель-аскет, гуру.


[Закрыть]у магічний кристал.

– Ну? Не змушуй мене чекати.

Він повернув лептоп так, щоб я міг бачити. ТЕХНІЧНІ ПРАЦІВНИКИ ЛСШ – було написано там – НАЙКРАЩІ В МЕЙНІ! І фотографія двох чоловіків і жінки, вони стояли посеред спортивного залу. Всі троє усміхнені. Всі в светрах «Лізбонських хортів». Серед них не було Гаррі Даннінга.

4

– Ти пам’ятаєш його прибиральником і своїм учнем, бо ти ходив крізь нашу кролячу нору, – промовив Ел. Ми з ним знову сиділи в залі, за одним зі столиків. – Я його теж пам’ятаю, бо також ходив крізь кролячу нору або просто тому, що перебуваю біля неї. – Він поміркував. – Ймовірно, так. Свого роду радіація. Той п’яниця, містер Жовта Картка, також поблизу неї, тільки по інший бік, і він її теж відчуває. Ти бачив його, отже, сам знаєш.

– Він тепер Помаранчева Картка.

– Що це ти таке говориш?

Я знову позіхнув.

– Якщо я намагатимуся тобі зараз все розповісти, вийде повна нісенітниця. Давай, я підвезу тебе додому, а потім поїду до себе. Мені ще б чогось поїсти, бо я голодний, як той ведмідь…

– Я зроблю тобі омлет, – запропонував він. Почав було підводитись, але осів назад на стілець, зайшовшись у кашлі. Кожен вдих супроводжувався поривчастим гарчанням, від якого стрясалося все його тіло. Щось деренчало у нього в горлі, немов та гральна карта в шпицях велосипедного колеса.

Я поклав долоню йому на руку.

– Все, що тобі зараз треба, це поїхати додому, прийняти свої ліки й відпочити. Заснути, якщо зможеш. Сам-то я зможу, я знаю. На вісім годин. Заведу будильник.

Він перестав кашляти, але все ще чулося деренчання тієї карти в його горлі.

– Виспатись. Гарна річ. Я пам’ятаю, як воно. Заздрю тобі, друже.

– Я приїду до тебе сьогодні ввечері о сьомій. Ні, давай о восьмій. Так матиму можливість дещо перевірити в інтернеті.

– І якщо все буде джейк? – він слабенько усміхнувся своєму жарту… який я, звісно, чув уже не менш як тисячу разів [246]246
  Jake – чоловіче ім’я, а також жаргонне слівце, що означає «гаразд», «окей».


[Закрыть].

– Тоді я знову повернуся туди завтра вранці, готовий робити діло.

– Ні, – заперечив він. – Ти підеш, щоб скасувати те діло. – Він стиснув мою долоню. Пальці в нього були тоненькі, але сила все ще вчувалася в його потиску. – Заради цього все й затіяно. Знайти Освальда, скасувати скоєну ним херню і стерти ту самовдоволену усмішечку з його лиця.

5

Щойно ввімкнувся двигун моєї машини, перше, що я зробив – це, намацуючи лівою ногою педаль зчеплення, потягнувся до оцупкуватого фордівського важеля трансмісії при колонці керма. Пальці мої зімкнулись на порожнечі, а ступня вперлася лише в підлоговий мат, і я розсміявся. Просто несила було втриматися.

– Що? – запитав Ел з пасажирського сидіння.

Я вже сумував за своїм шпетним «Санлайнером», авжеж, але з цим все буде гаразд; скоро я куплю його знову. Хоча, порівняно з попереднім разом, фінанси я матиму обмеженіші, принаймні на початку (мій депозит у «Трасті рідного міста» пропаде, зітреться наступного разу), я можу трішки вигідніше поторгуватися з Біллом Тайтесом.

Я гадав, що зможу це зробити.

Я став іншим.

– Джейку? Щось забавне?

– Та ні, нічого.

Я шукав очима зміни вздовж Мейн-стрит, проте всі будівлі були на звичних місцях і в повнім порядку, включно з «Кеннебекською фруктовою компанією», котра мала вигляд – теж звичний – ніби за пару несплачених боргів до фінансового колапсу. Так само стояла в міському парку статуя вождя Ворумбо, і банер у вікні меблевого салону Кабелла так само запевняв: МИ НЕ ПРОДАЄМО НІЧОГО УЦІНЕНОГО.

– Еле, ти ж пам’ятаєш той ланцюг, під яким треба прошмигнути, щоб повернутись до кролячої нори, еге ж?

– Звісно.

– І ту табличку на ньому?

– Де написано про каналізаційну трубу? – він сидів, наче той солдат, котрий очікує, що дорога попереду може бути замінованою, кривлячись кожного разу, коли траплялася вибоїна.

– Коли ти повернувся з Далласа – коли ти зрозумів, що занадто хворий, щоби з цим впоратися, – табличка там так само висіла?

– Йо, – відповів він після хвилинного міркування. – Висіла, як і до того. Забавно, чи не правда? Кому ж це потрібно цілих чотири роки, аби відремонтувати якусь там каналізаційну трубу?

– Нікому. Особливо на фабричному подвір’ї, де і вдень і вночі заїжджають і виїжджають вантажівки. Тоді чому це не привертає нічиєї уваги?

Він помотав головою:

– Без поняття.

– Вона може там висіти саме для того, щоб ніхто випадково не натрапив на кролячу нору. Але якщо так, хто ж тоді її повісив?

– Не знаю. Я навіть не знаю, чи є в твоїх словах якась рація.

Я повернув на його вулицю, сподіваючись, що благополучно заведу його в дім, а потім ще подолаю близько восьми миль до Сабатуса, не заснувши за кермом. Проте ще одна думка роїлася мені в голові, і я таки мусив її висловити. Нехай навіть для того, щоб Ел не завищував рівень своїх сподівань.

– Минуле опирається, Еле. Воно не бажає піддаватись змінам.

– Я це знаю. Я тобіпро це казав.

– Так, казав. Але от що я зараз подумав: цей опір є пропорційним тим змінам, що за кожною конкретною дією мусять відбутися в майбутньому.

Він подивився на мене. Кола в нього під очима були темнішими, ніж зазвичай, а самі очі світилися болем.

– А ти можеш повторити мені те ж саме, тільки людською мовою?

– Зміна майбутнього для сімейства Даннінгів була важчою за зміну майбутнього для Каролін Пулен, почасти через те, що там було задіяно більше людей, але передусім тому, що дівчинка Пулен у будь-якому випадку залишалася живою. А Доріс Даннінг з її дітьми мусили померти… і одна дитина таки загинула, хоча я маю намір це виправити.

Привид усмішки торкнувся його губ:

– Браво. Тільки наступного разу не забудь нижче пригнутися. Убезпеч себе якось від досадного шраму на голові, де волосся в тебе може ніколи більше не вирости.

Щодо цього я мав власні ідеї, але не вважав за потрібне їх висловлювати. Я спрямував машину на його під’їзну алею.

– Я хочу сказати, що мені, може, й не вдасться зупинити Освальда. Принаймні з першого разу, – реготнув я. – Та к чортовій матері, перший екзамен з водіння машини я теж був колись провалив.

– І я теж, але нас не змушували чекати п’ять років до нової спроби.

Тут він мав цілковиту рацію.

– Скільки тобі, Джейку, тридцять? Тридцять два?

– Тридцять п’ять. – І на два місяці ближче до тридцяти шести, ніж було ще сьогодні вранці, але що таке пара місяців у стосунках між друзями?

– Якщо ти проїбеш перший шанс і змушений будеш розпочинати знову, коли рулетка вдруге обернеться до призової позначки, тобі вже буде сорок п’ять. Багато чого може трапитися за десять років, особливо коли минуле проти тебе.

– Я знаю, – кивнув я. – Поглянути лишень, що трапилося з тобою.

– Я собі рак отримав через паління, от і все, – немов на підтвердження цих слів, він закашлявся, проте, окрім страдницького виразу, я помітив ще й сумнів у його очах.

– Можливо, так і є. Я сподіваюся, що саме так воно й є. Але це одна з тих речей, яких ми не можемо зна…

Бахнули, прочиняючись, його передні двері. Дорідна молода жінка у салатовому халаті й білих туфельках медсестрички Ненсі [247]247
  Nancy Nurse – дівчинка-героїня однойменної книжки авторства популярної в 1940—1950-х рр. дитячої письменниці Кетрин Джексон; книжка випускалася з вкладеним до неї набором з двох лейкопластирів.


[Закрыть]майже бігом спустилася з ґанку. Побачивши скоцюбленого на пасажирському сидінні моєї «Тойоти» Ела, вона смикнула дверцята машини.

– Містере Темплтон, де ви були? Я прийшла, принесла вам ліки, а коли побачила, що в домі порожньо, подумала…

Він спромігся на посмішку.

– Я знаю, що ви подумали, але я в порядку. Не в прекраснім, але в порядку.

Вона перевела погляд на мене.

– А ви? Навіщо ви катаєте його невідь-де? Хіба не бачите, який він кволий?

Звісно, я це бачив. Але оскільки навряд чи зумів би пояснити їй, чим ми займаємось, то тримав свого язика на припоні, готовий зносити її дорікання, як справжній мужчина.

– Ми мали важливу справу, мусили дещо обговорити, – сказав Ел. – Окей? Зрозуміло?

– Все одно…

Він прочинив дверцята.

– Допоможіть мені зайти в будинок, Доріс. Джейкові треба їхати додому.

Доріс.

Ім’я – як у пані Даннінг.

Він не зауважив цього збігу – і, звісно ж, це суто випадковий збіг, ім’я доволі поширене, – але все одно дзвіночок брязнув мені в голові.

6

Я щасливо дістався додому, і цього разу тим, що я нашукував, виявилося ручне гальмо «Санлайнера». Вимикаючи двигун, я подумав, яка ж вона тісна, жалюгідна і взагалі неприємна, ця зліплена з пластику й скловолокна сральня на колесах, моя «Тойота», порівняно з автомобілем, до якого я звик у Деррі. Я увійшов до будинку, хотів було нагодувати кота, та побачив, що їжа в його мисочці ще свіжа, сира. А як могло бути інакше? Тут, у 2011-му, вона пролежала там всього якихось години півтори.

– Доїж спершу те, Елморе, – сказав я котові. – У Китаї є такі голоднючі коти, що залюбки б виїли по такій мисочці січеного м’яса «Фріскіз».

Елмор подарував мені погляд, якого я заслуговував, і вислизнув крізь котячі дверцята. Я розігрів у мікрохвильовці пару заморожених порцій обіду «Ставфера» [248]248
  «Stouffer’s» – заснована 1922 року мережа сімейних ресторанів, яка згодом виросла у велику компанію з виробництва різноманітних заморожених страв.


[Закрыть](з думками на рівні Франкенштайнового монстра, коли той лише навчався говорити: мікрохвильовка добре, сучасні машини погано). Я з’їв геть усе, позбавився сміття і пішов до спальні. Зняв з себе чисто-білу 1958 року сорочку (дякувати Богу, Елова медсестра Доріс була надто розлютована, щоби помітити на ній плями крові), сів на край ліжка й розшнурував свої помірковані 1958 року туфлі, а вже тоді дозволив собі впасти навзнак. Я цілком певен, що заснув, ще перебуваючи в падінні.

7

Про те, щоб завести будильник, я зовсім забув і проспав би ще довго після п’ятої вечора, але о чверть по четвертій на груди мені стрибнув Елмор і почав принюхуватися до мого обличчя. Це означало, що він підчистив свою миску і вимагає поповнення. Я дав котиську ще їжі, сполоснув собі обличчя холодною водою, а потім сам з’їв тарілку «Спешел Kей» [249]249
  «Special K» – трохи підсмажені рисово-пшеничні пластівці, що їх з 1956 року випускає компанія «Kellogg», рекламуючи як поживний дієтичний сніданок із низьким умістом жирів.


[Закрыть], думаючи про те, що мине чимало днів, поки в мене встановиться нормальний режим харчування.

Вже з повним шлунком я пішов до свого кабінету і ввімкнув комп’ютер. Першу кібер-зупинку я зробив на сайті міської бібліотеки. Ел був правий – у їхній базі даних малися всі числа «Лізбон Віклі ентерпрайз».Перш ніж отримати доступ до їх ласощів, я мусив стати Другом бібліотеки, що коштувало десять доларів, але зважаючи на обставини, ця ціна мені здалася доволі помірною.

Той номер «Ентерпрайз», який я шукав, був датований 7 листопада. На другій шпальті, затиснута між повідомленнями про фатальну автокатастрофу та про підозріливу, схожу на підпал, пожежу, містилася стаття під заголовком: МІСЦЕВА ПОЛІЦІЯ РОЗШУКУЄ ТАЄМНИЧОГО НЕЗНАЙОМЦЯ. Таємничим незнайомцем був я… або радше моє альтер его з епохи Айка Айзенгавера. Знайдено було кабріолет «Санлайнер», згадувалося і про знайдені в ньому плями крові. Білл Тайтес ідентифікував цей «Форд» як той, що він його був продав певному містеру Джорджу Емберсону. Тон статті мене зворушив: щире занепокоєння долею пропалої (і, можливо, пораненої) людини, чиє місцезнаходження невідоме. Ґреґорі Дюзен, мій банкір з «Трасту рідного міста», описував мене як «судячи з мови, освіченого, ввічливого чоловіка». Едді Бавмер, власник перукарні, майже буквально повторив його слова. Жодна тінь підозри не торкнулася містера Емберсона. Все могло б виглядати зовсім інакше, якби мене якимсь чином пов’язали з певною сенсаційною подією в Деррі, але нічого такого.

Нічого такого не було й у номерах газети за наступний тиждень, де мій випадок змалів до коротенької замітки в «Поліцейській хроніці»: ПОШУКИ ПРОПАЛОГО МЕШКАНЦЯ ВІСКОНСИНУ ПРОДОВЖУЮТЬСЯ. З наступного номера газета почала несамовито обговорювати наближення святкового сезону і Джордж Емберсон остаточно зник з її поля зору. «Але я таки побував там». Ел колись вирізав своє ім’я на дереві. Я своє знайшов на сторінках старої газети. Саме на це я й очікував, проте дивитися на наявний доказ все одно було хвилюючим відчуттям.

Потім я зайшов на сайт «Деррі Дейлі ньюз». Доступ до їх архіву коштував мені значно більших грошей – $34.50, – зате вже за пару хвилин я мав перед очима передню шпальту номера за перше листопада 1958 року.

Ви, либонь, очікуєте, що репортаж про сенсаційний злочин мусив стати головним на першій шпальті місцевої газети, але в Деррі – тому Химерному містечку – про власні криваві жахи намагалися розводитися якомога менше. Головна стаття того дня стосувалася зустрічі в Женеві представників Росії, Великої Британії та Сполучених Штатів, де обговорювався можливий договір про заборону ядерних випробувань. Під нею йшов репортаж про чотирнадцятирічного шахового вундеркінда на ім’я Боббі Фішер [250]250
  Robert «Bobby» Fischer (1943–2008) – переможець чемпіонату США з шахів 1958 року, одинадцятий чемпіон світу (1972–1975).


[Закрыть]. А вже в самісінькім низу передньої шпальти, зліва (куди, як повчають нас медіа-експерти, людське око якщо й позирає, то вкрай рідко) містився заголовок: КРИВАВА БІЙНЯ ПРИЗВЕЛА ДО ЗАГИБЕЛІ 2-х ОСІБ. Повідомлялося, що «видний член бізнесової спільноти й активний учасник багатьох благодійних справ» Френк Даннінг «у стані оп’яніння» прибув ввечері в п’ятницю близько 20:00 до будинку своєї дружини, з якою вони жили окремо. Після сварки з нею (а я нічого такого не чув… хоча особисто там перебував) Даннінг ударив дружину молотком і зламав їй руку, а потім убив свого дванадцятирічного сина Артура Даннінга, коли той намагався захистити матір.

Стаття продовжувалася на сторінці 12. Прокрутивши туди, я отримав винагороду у вигляді знімка ворога, котрий став мені приятелем, Білла Теркотта. Текст повідомляв, що «містер Теркотт проходив повз садибу Даннінгів». Почувши звідти крики й плач, він кинувся бігом до будинку, побачив крізь прочинені двері, що там відбувається і закликав містера Даннінга «припинити вимахувати молотком». Даннінг відмовився; містер Теркотт помітив на поясі в Даннінга мисливський ніж у піхвах і витяг його; Даннінг обернувся до містера Теркотта, той з ним зчепився; під час боротьби, що виникла між ними, Даннінг дістав смертельний уріз. А за кілька секунд по тому героїчного містера Теркотта вразив інфаркт.

Я сидів, дивився на старий знімок – Теркотт стоїть з сигаретою в кутику губ, спираючись ногою на бампер якогось седана випуску кінця сорокових – і барабанив пальцями собі по стегнах. Даннінг отримав удар у спину, і не мисливським ножем, а багнетом. Даннінг не мавпри собі ніякого мисливського ножа. Кувалда – котру ніде не було названо як таку – була його єдиною зброєю. Чи могла поліція Деррі пропустити такі кричущі деталі? Я не бачив для цього підстав, хіба що вони там були такими ж сліпими, як Рей Чарлз [251]251
  Ray Charles Robinson (1930–2004) – сліпий з семирічного віку чорний композитор, піаніст, співак, «єдиний геній шоу-бізу» за словами Френка Сінатри.


[Закрыть]. Утім, для того Деррі, яке я встиг пізнати, ця газетна стаття була цілком логічною.

Мабуть, я усміхався. Історія виглядала настільки дикою, що аж розкішною. Всі безпорадні кінці було між собою пов’язано. Ось вам оскаженілий п’яниця-чоловік, ось заціпеніла в переляку родина, ось героїчний випадковий перехожий (жодної згадки про те, навіщо й кудивін ішов). Що вам іще потрібно? Ну й, звісно, не було згадки про присутність там якогось Таємничого Незнайомця. Написано геть-чисто в стилі Деррі.

Я порився у холодильнику, знайшов залишки шоколадного пудингу і зжер його, стоячи біля столу, дивлячись у вікно на своє заднє подвір’я. Взявши на руки Елмора, я пестив його, аж поки він не почав пручатися, вимагаючи звільнення. Повернувшись до комп’ютера, я стукнув по першій-ліпшій клавіші, щоб прогнати з екрану сполоханий скрін-сейвер, і ще якийсь час дивився на фото Білла Теркотта. Героя, який втрутився в рятування чужої родини, отримавши за свої старання інфаркт.

Врешті-решт я підійшов до телефону і набрав номер довідкової служби.

8

У Деррі не виявилося номерів, зареєстрованих на Доріс, Троя і Гарольда Даннінгів. Останньою моєю спробою, без покладання великих надій, стала Еллен; якщо вона навіть зараз живе ще в Деррі, то, найімовірніше, має прізвище свого чоловіка. Проте подеколи саме неблизькі постріли потрапляють у ціль (зловредним тому доказом є, зокрема, постріл Лі Гарві Освальда). Я так здивувався, коли телефонний робот прокашляв мені номер, що навіть впустив олівець. Замість передзвонювати до довідкової служби, я натиснув 1, щоб набрався щойно повідомлений мені номер. Не певен, що я наважився б за ним телефонувати, якби взяв якийсь час на роздуми. Іноді ми не бажаємо знати, правда? Іноді ми боїмося знання. Доходимо до якоїсь межі й вертаємо назад. Але я хоробро тримався за слухавку, поки в Деррі лунали гудки: один, другий, третій. Після наступного, мабуть, ввімкнеться автовідповідач, і я вже вирішив, що жодного повідомлення наговорювати не буду. Я не мав уявлення, що сказати.

Проте посеред четвертого гудка почувся жіночий голос:

– Алло?

– Це Еллен Даннінг?

– Ну, це залежить від того, хто телефонує, – проговорила вона насторожено-заінтриговано.

Голос звучав ніби з натяком і якось так, скрадливо. Якби я був зовсім стороннім, уявив би собі жінку трішки за тридцять, а не таку, якій зараз мусить бути десь близько шістдесяти в той чи інший бік. «Це голос, – подумалося мені, – людини, котра користується ним професійно. Співачка? Актриса? Можливо, врешті-решт, якогось іншого ґатунку лицедійка?»Жодна з цих професій не могла мати щось спільне з Деррі.