Текст книги "11/22/63 "

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 54 страниц)

Вона фиркнула:

– Ваша повага до цього повсякчас вишкіреного ірландця значно більша за мою. Скажіть мені, він бодай хоч колись підстригається?

Ми не стали коханцями, але стали друзями. Іноді вона перечіплювалася через щось (у тому числі через власні ступні, величенькі ж бо мала), і в двох випадках я допомагав їй відновити рівновагу, але таких пам’ятних уловлювань, як було те, перше, більше не траплялося. Іноді вона заявляла, що муситьзараз же викурити сигарету, і я супроводжував її на майданчик, де курили учні, поза майстернею для занять з металообробки.

– Жаль, що скоро не зможу приходити сюди в старих джинсах, розсідатися отак на лаві, – сказала вона одного дня. До настання навчального року тоді залишалося вже менше тижня. – А в учительській така духотінь.

– Колись все це зміниться. На шкільній території палити буде заборонено. І вчителям, і учням.

Вона усміхнулася. Гарна була та усмішка, бо губи вона мала повні, розкішні. І джинси, мушу сказати, на ній сиділи гарно. В неї були довгі, довгіноги. Не кажучи вже про порядно звабний задок.

– Суспільство без сигарет… Негритянські діти пліч-о-пліч, у цілковитій гармонії навчаються з білими дітьми… не дивно, що ви пишете роман, уява у вас дай Боже. А ще що ви бачите у вашій кришталевій кулі, Джордже? Ракети на Місяць?

– Авжеж, але це займе трохи більше часу, ніж інтеграція. Хто вам сказав, що я пишу роман?

– Міз Мімі, – відповіла вона й кинула недопалок в урну з піском, яких там стояло з півдесятка. – Сказала, що хороший. А оскільки зайшлося про міз Мімі, гадаю, нам треба повертатися до роботи. Здається, з фотографіями ми вже майже закінчили, а ви як гадаєте?

– Так.

– А ви певні, що крутити ту мелодію з «Вест-Сайдської історії» [399]399
  «West Side Story» (1957) – мюзикл Леонарда Бернстайна (1918–1990) і знятий за ним 1961 р. однойменний фільм; у дуеті «Десь там є тихе місце для нас» автор мюзиклу також процитував музичні фрази з Бетховена й Чайковського.


[Закрыть]під час слайд-шоу – це не провінціальщина?

Я був певен, що «Десь там»відгонить більшою провінційністю, аніж разом узяті Небраска з Айовою, проте Елен Докерті запевняла, що це була улюблена пісня Мімі.

Я сказав про це Сейді, й вона недовірливо розсміялася:

– Не так вже добре я встигла її взнати, але мені це здається зовсім несхожим на Мімі. Ймовірно, це улюблена пісня самої Еллі.

– Тепер, коли ви сказали, мені теж так почало здаватися. Слухайте, Сейді, хочете піти разом зі мною на футбольний матч у п’ятницю? Заодно показатися всім дітям ще до того, як у понеділок розпочнуться заняття?

– Я б залюбки, – тут вона зробила паузу, з якоюсь непевністю в очах. – Якщо ви не маєте, ну, знаєте, ніяких отих міркувань. Я поки що не готова з кимсь зустрічатися. І, мабуть, ще довший час не буду готова.

– Я теж. – Вона, либонь, подумала про свого колишнього, але я подумав про Лі Освальда. Він невдовзі знову отримає американський паспорт. Тоді йому залишиться тільки одна проблема – виманити в Совєтів виїзну візу для своєї дружини. – Але іноді й друзі разом ходять на стадіон.

– Правильно, ходять. І мені подобається поряд з вами, Джордже.

– Бо я вищий.

Вона жартома вдарила мене по руці – так, ніби старша сестра ляснула.

– Правильно, паар’нере. Ви того ґатунку чоловік, на котрого я можу дивитися знизу вгору.

9

На матчі практично геть усідивилися на нас, і то з легким благоговінням – немов ми були представниками якоїсь трохи іншої людської раси. Мені це було приємно, нарешті Сейді не змушена була щулитися, щоби вписатися в загал. На ній був светр «Лев’ячий Прайд» і улюблені вицвілі сині джинси. Із зав’язаним ззаду у хвіст білявим волоссям вона сама була як старшокласниця. Висока така, можливо, центральна нападниця дівочої баскетбольної команди.

Ми сиділи в учительському ряду, волаючи, коли Джим Ла-Дью півдесятком коротких пасів обдурив захист арнетських [400]400
  Арнет – вигадане С. Кінгом місто в Східному Техасі, яке вперше згадується в його романі «Протистояння» (1978).


[Закрыть]«Ведмедів», а тоді з шістдесяти ярдів провів бомбовий кидок, який підхопив на ноги весь натовп. Рахунок першого тайму: Денголм 31, Арнет 6. Коли гравці побігли з поля, а туди натомість, киваючи тубами і тромбонами, вийшов Денголмський духовий оркестр, я запитав у Сейді, чи не хоче вона хотдога і кока-коли.

– Авжеж, хочу, але зараз там черга буде завдовжки аж до парковки. Дочекаємося тайм-ауту в третій чверті чи ще чогось. Мусимо ричати, як ті леви, виконувати Джим-рик.

– Мені здається, ви й самі з цим добре впораєтеся.

Вона посміхнулась, стискаючи мою руку:

– Ні, мені потрібна ваша допомога. Я ж тут новенька, пам’ятаєте?

Від її доторку в мені перебіг тихенький теплий дрож, що не асоціювався з суто дружніми чуттями. А чом би й ні? Щоки її палали, очі іскрилися; під ліхтарями й зеленаво-блакитним небом гуснучих техаських сутінків вона виглядала набагато більш, аніж просто гарненькою. Все могло прогресувати між нами швидше, аніж воно насправді йшло, якби не той інцидент, що стався в перерві.

Оркестр маршував, як зазвичай марширують шкільні оркестри, ступаючи в ногу, граючи трохи врозбрід, видуваючи попурі, мотиви якого важко було ідентифікувати. Коли оркестр завершив виступ, на п’ятдесятиярдову лінію висипали чирлідерки, кинули під ноги свої помпони і вперлися руками собі в боки: «Ану, подайте сюди Л!»

Ми видали попрошене, а далі пішли вимоги на літери Е, В, И.

–  А цілком?

–  Л-Е-В-И! – заволали на трибунах усі місцеві, ляскаючи в долоні.

–  Хто виграє?

–  Л-Е-В-И! – після рахунку в першій половині гри щодо цього майже не було сумнівів.

–  Ми хочемо почути ваш рик!

Ми заричали на традиційний манер, спершу обертаючись наліво, а потім направо. Сейді вся віддавалась забаві, приклавши долоні до рота, хвостик на потилиці метлявся з одного її плеча на інше.

А слідом настала черга Джим-рику. У три попередніх роки – авжеж, наш містер Ла-Дью навіть в юніорах починав уже квотербеком – цей церемоніал був доволі простим. Чирлідерки кричали щось на кшталт «Покажіть лев’ячий рев! Хто в команді чільний лев!»І все місто скандувало: «ДЖИМ! ДЖИМ! ДЖИМ!»Після цього чирлідерки робили ще кілька кульбітів і бігли з поля, поступаючись місцем оркестру й клубу підтримки іншої команди. Але цього року, либонь, на честь прощального сезону Джима, речівка змінилася.

На кожний викрик натовпу «ДЖИМ»чирлідерки відповідали першим складом його прізвища, тягнучи його, немов нав’язливу музичну ноту. Трюк був новий, проте нескладний, і натовп навчився його скоренько. Сейді кричала незгірш за найкращих тутешніх скандувальників, але лише допоки не помітила, що я мовчу. Я стояв з роззявленим ротом.

– Джордже, з вам все гаразд?

Я не спромігся на відповідь. Фактично я майже не почув запитання. Бо подумки перенісся назад, у Лізбон-Фолз. Я щойно вийшов з кролячої нори. Щойно пройшов повз стіну сушарні і прослизнув під ланцюгом. Я був готовий до зустрічі з містером Жовта Картка, але не до того, що він нападе на мене. Що й відбулося. От лишень він тоді вже не був більше містером Жовта Картка; тепер він був містером Помаранчева Картка. «Ти не мусиш тут бути,– сказав він. – Хто ти? Що ти тут робиш?»А коли я намагався спитати його, чи не звертався він до АА зі своїми алкогольними проблемами, він сказав…

– Джордже? – тепер в її голосі вже звучала разом із занепокоєнням також турботливість. – Що таке? Що не так?

Фанати були цілком захоплені грою у виклик-відповідь. Чирлідерки гукали «ДЖИМ», а трибуни їм відповідали «ЛА».

«Пішов ти на хер, Джимла!»– ось що гаркнув мені той Жовта Картка, котрий на тоді вже став Помаранчевою Карткою (але поки що не загиблим від власної руки містером Чорна Картка), і саме це я чув зараз, частинами цього слова, немов подушкою перекидалися між собою чирлідерки з поля й дві з половиною тисячі фанатів з трибун.

«ДЖИМЛА, ДЖИМЛА, ДЖИМЛА!»

Сейді вхопила мене за руку й струснула.

– Скажіть щось, містере! Говоріть до мене, бо мені лячно!

Я обернувся до неї, вимучивши з себе посмішку. Це далося нелегко, повірте.

– Просто нестача цукру в організмі, я гадаю. Піду-таки, дістану чогось попити.

– Ви не збираєтеся зомліти, ні? Я можу провести вас до амбулаторії, якщо…

– Зі мною все гаразд, – запевнив я, а тоді, не думаючи сам, що роблю, поцілував її в кінчик носа. Якийсь хлопець вигукнув: «Молодчага, містер Е!»

Замість розсердитися, вона наморщила носа, наче кролик, а потім усміхнулась:

– Тоді забирайтеся звідси. Поки не зруйнували мені репутацію. І принесіть мені чилі-дог [401]401
  Чилі – мексикансько-техаська страва, м’ясо, тушковане з гострим перцем чилі.


[Закрыть]. Щоб багато сиру.

– Авжеж, мем.

Минуле прагне гармонії в собі, це я вже загалом зрозумів. Але про що його пісня? Я не знав, і це непокоїло мене, і то вельми. На бетонній доріжці, що вела до ятки з напоями, речівка звучала так гучно, що мені схотілося затулити собі вуха долонями, лиш би її не чути.

«ДЖИМЛА, ДЖИМЛА, ДЖИМЛА!»

Частина 4
Сейді й генерал

Розділ 14

1

Меморіальні збори відбулися наприкінці першого дня нового навчального року, і якщо можливо оцінити успіх за кількістю мокрих носовичків, то зорганізоване мною разом із Сейді шоу стало сенсаційним блокбастером. Я певен, що для дітей це був катарсис, і гадаю, воно сподобалося б і самій Мімі. «Саркастичні люди під панциром зазвичай приховують зефір, —якось сказала вона мені. – І я така ж».

Вчителі трималися майже впродовж усього вшанування. Це Майк почав проймати їх своєю спокійною, щиросердою декламацією 31 розділу Приповістей. А вже коли пішло слайд-шоу під акомпанемент того смальцю з «Вест-сайдської історії», попливли уже й педагоги. Порадував мене, зокрема, тренер Борман. Сльозами, які спливали по його червоних щоках, і потужними схлипами, що з кректанням виринали з його масивних грудей, футбольний гуру Денголма нагадував мені того, хто завжди посідає друге місце в списку улюбленців усіх дітлахів – каченя Бейбі Х’юї [402]402
  Baby Huey – гігантське наївне каченя, створений 1950 року художником Мартіном Тарасом (1914–1994) персонаж багатьох мультиків студії «Парамаунт».


[Закрыть].

Цим своїм спостереженням я пошепки поділився з Сейді, разом з котрою ми стояли біля великого екрана, на якому один за одним змінювалися образи Мімі. Сейді також плакала, але змушена була зникнути зі сцени, сховатися за лаштунками, коли сміх почав спершу придушувати їй сльози, а потім і зовсім переміг їх. Звідти, з напівтемряви, вона дивилась на мене докірливо… а потім показала мені пальця. Я вирішив, що залужив на це. І зачудувався, чи Мімі й зараз так само вважала б, що ми з Сейді прекрасно поладимо.

А потім подумав, що, мабуть, так.

П’єсу на ту осінь я вибрав «Дванадцять сердитих чоловіків», нібито ненароком забувши поінформувати компанію «Семюел Френч» [403]403
  «12 angry men» (1954) – п’єса Реджиналда Роуза (1920–2002), яка дебютувала у форматі телесеріалу, а вже потім ставилася в театрах й адаптувалася у фільми для великого кіноекрану; «Samuel French Company» – заснована 1830 року видавнича фірма, що купує й контролює права на постановку й публікацію п’єс.


[Закрыть]про те, що нашу версію я збираюся перейменувати на «Журі», щоб ввести таким чином у дію кількох дівчат. Кастинг я проведу наприкінці жовтня, а репетиції розпочнуться 13-го листопада, після останньої календарної гри «Левів» у минаючому сезоні. Я поклав око на Вінса Нолза в ролі присяжного № 8 – ухильника, котрого в кіно грав Генрі Фонда, – а Майк Косло щоб зіграв найкращу, на мою думку, роль у цій п’єсі: впертого, жорсткого присяжного № 3.

Але заразом я почав концентруватися на важливішому шоу, на тому, порівняно з яким справа Френка Даннінга виглядатиме потішно мізерним водевілем. Назвімо його «Джейк і Лі в Далласі». Якщо все йтиме добре, станеться одноактна трагедія. Коли надійде час, я мушу бути готовим особисто вийти на сцену, а це означає, що починати треба заздалегідь.

2

Шостого жовтня Денголмські «Леви» виграли п’ятий матч на своєму шляху до завершення переможного сезону, який буде присвячено Вінсові Нолзу, хлопцю, котрий грав Джорджа у «Мишах і людях»і котрому не випаде шансу зіграти у «Дванадцяти сердитих чоловіках»у постановці режисера Джорджа Емберсона – а втім, детальніше про це дещо згодом. А поки що розпочався триденний вікенд, бо на наступний понеділок припадав День Колумба [404]404
  Започатковане 1907 року в штаті Колорадо свято, яке стало загальнонаціональним 1937 року.


[Закрыть].

До Далласа я поїхав у святковий день. Більшість закладів були відкриті, і першу зупинку я зробив біля одного з ломбардів на Грінвіл-авеню. Чоловічку за прилавком я сказав, що хочу придбати найдешевшу з усіх, які він лишень має, обручку. Вийшов я звідти з восьмидоларовим золотим колечком (принаймні воно виглядалозолотим) на підмізинному пальці лівої руки. Звідти я поїхав у середмістя Далласа, до одного закладу на Нижній Головній вулиці, адресу якого я винюшив у місцевих «Жовтих сторінках», називався той заклад «Космічна електроніка Тихого Міча»). Там мене привітав охайний невисокий чоловік в окулярах з роговою оправою й дивовижно футуристичним значком-ґудзем на жилеті. НЕ ДОВІРЯЙ НІКОМУ було написано на тім значку.

– Ви Тихий Міч? – запитав я.

– Йоп.

– Ви й справді тихий?

Він усміхнувся:

– Залежить, хто слухає.

– Припустімо, що крім нас ніхто, – сказав я і розповів, що мені потрібно. Виявилося, що я міг би зекономити собі вісім баксів, бо його абсолютно не зацікавила історія про мою нібито зрадливу дружину. Власника «Космічної електроніки» цікавило обладнання, яке я хотів придбати. Ця тема робила його Балакучим Мічем.

– Містере, така апаратура, може, й мається на якійсь іншій планеті, звідки випевне сюди з’явилися, але в нас такої точно нема.

У пам’яті мені ворухнулася згадка про те, як міз Мімі порівняла мене з прибульцем з фільму «День, коли земля зупинилась».

– Не розумію, що ви маєте на увазі.

– Ви потребуєте маленького бездротового підслуховуючого пристрою? Чудово. Он там у мене їх купка лежить, у тій скляній вітрині ліворуч від вас. Вони називаються транзисторними радіоприймачами. Маю і «Моторолу», і «Дженерал Електрик», але найкращі з них уже роблять японці [405]405
  Кінг іронізує з того, що перші в світі транзисторні приймачі (1954) й інтегральні схеми (1958) були розроблені й випущені саме в Далласі компанією «Texas Instruments».


[Закрыть]. – Він відкопилив нижню губу, здувши собі з лоба кучерик волосся. – Хіба це не копняк нам у гузно? Ми їх побили п’ятнадцять років тому, розбомбивши два їхні міста на радіоактивний пил, та хіба вони загинули? Ні! Вони ховалися в своїх норах, поки не влігся пил, а потім знову виповзли, озброєні замість кулеметів «Намбу» [406]406
  «Nambu» – заснована 1927 року генералом і винахідником Кіджиро Намбу (1869–1949) японська фірма, яка випускала пістолети й важкі кулемети.


[Закрыть]паяльниками та монтажними платами. До 1985 року вони вже заволодіють світом. Принаймні тією його частиною, де живу я.

– То ви можете мені допомогти?

– Ачи’ищо, насміхаєтеся? Звісно, можу. Тихий Міч Мак-Ічерн завжди радий задовольнити електронні потреби клієнта. Але це коштуватиме деяких грошей.

– Я готовий добре заплатити. Це мені зекономить більші витрати, коли я притягну до суду мою зрадливу курву.

– Угу-угу. Зачекайте тут хвилинку, поки я принесу дещо зі складу. І оберніть ту табличку на дверях на ЗАКРИТО, гараздо? Хочу показати вам дещо таке, що, ймовірно, поки що… ну, можливо, воно й легальне, проте хтозна. Хіба Тихий Міч Мак-Ічерн прокурор?

– Гадаю, ні.

Мій проводир до світу електроніки епохи шістдесятих повернувся з якимсь химерного вигляду приладом в одній руці й маленькою картонною коробочкою в другій. Написи на коробочці були японською. Прилад мав вигляд встановленого на чорному пластмасовому диску дилдо для крихітних фей. З диска, який мав три дюйми товщини і був приблизно вчетверо ширший діаметром, стирчав жмут дротів. Міч поставив його на прилавок.

– Це «Луна». Штука створена тут, у нашому місті, синку. Якщо бодай хтось здатен побити синів Японії у їхній власній грі, то це саме ми. У сімдесятих у Далласі електроніка прийде на зміну банкінгу. Згадаєте мої слова. – Він перехрестився, штрикнув пальцем у небо й додав: – Боже, благослови Техас.

Я взяв до рук прилад.

– І що ж це за «Луна» така, в якої з гузна цілий кущ завдовжки з фут стирчить?

– Судячи з вашого опису, це найближча річ до тієї, якої ви потребуєте. Маленька, бо зовсім не має ніяких радіоламп, і плюс їй не потрібні батареї. Живиться від звичайної домашньої електромережі.

– Її треба вмикати в розетку?

– Авжеж, а що не так? Ваша дружина з її бойфрендом побачать цю штуку й скажуть: «Як гарно, поки нас не було, хтось оснастив квартиру підслухом, давай-но спершу погарцюємо гарненько, щоб аж луна йшла, а потім уже любесенько поговоримо про всі наші справи».

Гаразд, нехай химерний чудасій цей парубок. Тим не менше, терпіння є великою чеснотою. А я потребую того, що потребую.

– І що в такому разі з цим робити?

Він поплескав по диску:

– Ця штука вмонтовується в основу лампи. Тільки не в торшер, якщо вас не цікавлять записи тупотіння мишей під дошками підлоги, вам це втямки? Вмонтовується у настільну лампу, котра стоятиме достатньо високо, щоб ловити людські балачки. – Він погладив пальцями дроти. – Червоний і жовтий під’єднуються до шнура лампи, шнур лампи встромляється в розетку. Жучок спить, аж поки хтось не ввімкне лампу. Але щойно її ввімкнули, тут вам і бінго, смакуйте на повну.

– А оця штука, це мікрофон?

– Йоп, до того ж, як на американський виріб, це добрий майк. Осьо, бачите ще оці два дроти? Синій і зелений?

– Угу.

Він відкрив картонну коробочку з надрукованими на ній японськими літерами і витяг звідти котушковий магнітофон. Той був більшим за пачку улюбленого «Вінстона» Сейді, проте не набагато.

– Ці дроти підключаєте сюди. Базовий прилад в лампі, магнітофон кладете в якусь шухлядку, можна під трусики вашої дружини. Або просвердлюєте дірочку в стіні й ховаєте його в шафі.

– Магнітофон також живиться через шнур лампи?

– Природно.

– Можу я отримати пару таких «Лун»?

– Я можу організувати вам хоч би й чотири штуки, якщо бажаєте. Хоча це може забрати з тиждень часу.

– Двох вистачить. Скільки?

– Апарати цього штибу недешеві. Пара стане у сто сорок. Дешевше не можу. І тільки готівкою. – Він говорив з жалем, який натякав на те, що ось лишень ми з ним разом щойно насолоджувалися такими приємними техно-мареннями, а тепер наше спільне сновидіння уже майже скінчилося.

– А скільки мені коштуватиме, якщо ви особисто займетеся монтажем? – Я помітив на ньому тінь тривоги і поспішив її розвіяти. – Я не маю на увазі нелегальне вторгнення до будинку, ні, нічого й зблизька такого. Просто встановити жучки в пару ламп і підключити магнітофони – можете ви це зробити?

– Звичайно, я можу, містере…

– Скажімо, містер Доу. Джон Доу [407]407
  Джон Доу – колись стандартний замінник невідомого (або того, яке не можна розголошувати) імені під час юридичних процедур, тепер так зазвичай називають невпізнаний труп.


[Закрыть].

Очі його спалахнули, як, можу собі уявити, вони були спалахнули в Е. Говарда Ганта, тільки-но той уздрів ті перспективи, що крилися в готелі «Вотергейт» [408]408
  Everette Howard Hunt (1918–2007) – офіцер ЦРУ і письменник, автор десятків детективів і кількох документальних книг; організував 1972 року прослуховування штаб-квартири демократичної партії в готельно-офісному комплексі «Вотергейт», що призвело до гучного скандалу й відставки у 1974 р. зі свого поста замовника цієї операції – президента Ричарда Ніксона.


[Закрыть].

– Гарне ім’я.

– Дякую. І бажано було б мати пару варіантів шнурів. Короткий, якщо мені вдасться сховати магнітофон поблизу, та довший, якщо мені доведеться ховати його в шафі або по інший бік стіни.

– Це я можу, але не варто робити їх довшими за десять футів, бо звук тоді буде зовсім брудний. Ну й, чим довший шнур, тим більше шансів, що хтось його помітить.

Навіть викладач англійської спроможний був це зрозуміти.

– Скільки за всю оборудку?

– Ммм… сто вісімдесят?

Він явно готовий був торгуватися, але я не мав на це ані часу, ані бажання. Тому, виклавши на прилавок п’ять двадцяток, я сказав:

– Решту ви отримаєте, коли я забиратиму апаратуру. Але спершу ми її перевіримо, аби впевнитися, що все працює, згодні?

– Йо, чудово.

– А, ось що ще. Дістаньте вживані лампи. Щоб такі були, ветхі.

– Ветхі?

– Такі, ніби їх надибали десь на надвірному розпродажі або на блошиному ринку по четвертачку за штуку. – Коли маєш в себе за плечима кілька спектаклів (рахуючи з тими, що я колись ставив у ЛСШ, «Про мишей і людей» був у мене п’ятим), ти бодай хоч трішечки, але вже розумієшся на декораціях. Найменше мені хотілося, щоб з якоїсь напівумебльованої квартири хтось поцупив лампу, начинену підслухом.

На коротку мить він зачудовано завмер, а потім його обличчя розквітло співучасницькою посмішкою:

–  Второпав. Реалізм.

– Так в плані, казала пані. – Я вже було вирушив до дверей, але раптом повернувся назад, сперся долонями на вітрину з транзисторними радіоприймачами і зазирнув йому в очі. Не можу присягтися, ніби він в мені упізнав людину, котра вбила Френка Даннінга, але також не можу сказати напевно, що він її не впізнав. – Ви ж не збираєтеся про це базікати, чи не так?

– Ні! Звісно ж, ні! – він ніби зіпер зашморгнув собі на губах порухом пари пальців.

– Оце й файно, – мовив я. – Коли?

– Дайте мені кілька днів.

– Я повернуся наступного понеділка. О котрій ви закриваєтеся?

– О п’ятій.

Я прикинув відстань від Джоді до Далласа і сказав:

– Ще двадцятка згори, якщо зачекаєте до сьомої. Це найраніше, коли я зможу встигнути. Вам годиться?

– Йо.

– Добре. Щоб усе було готове.

– Буде. Щось іще?

– Йо. Якого біса вас звуть Тихим Мічем?

Я гадав, що він відповість «бо я вмію тримати мовчанку про чужі таємниці», але почув інше.

– Коли я був ще зовсім малий, я вважав, що та Різдвяна пісня про мене. Отак воно до мене й пристало.

Я не перепитував, але сенс його пояснення дійшов мені вже на півдорозі до машини, і я зареготав.

Тихий Міч, Святий Міч.

Іноді світ, в якому ми живемо, справді буває місциною, де трапляються дивні дива.

3

Повернувшись до Сполучених Штатів, Лі з Мариною жили в багатьох дешевих орендованих квартирах, включно з тією в Новому Орлеані, яку я вже встиг відвідати, але, засновуючись на нотатках Ела, я гадав, що мені варто сконцентруватися лише на двох з них. Одна містилася під номером 214 на Західній Нілі-стрит у Далласі. Друга була у Форт-Ворті, і саме туди я вирушив після мого візиту до Тихого Міча.

Я мав мапу міста, але все одно довелося тричі питатися про дорогу в людей. Останньою була літня чорна жінка, продавчиня в крамничці «Мама & Тато» [409]409
  «Mom & Pop» – загальна назва незалежних від великих мереж сімейних крамничок чи ремонтних майстерень, чиї власники зазвичай і мешкають при своїх закладах.


[Закрыть], котра й показала мені правильний напрямок. Побачивши врешті те, що шукав, я не здивувався, що це місце було так важко знайти. Це задуп’я Мерседес-стрит було немощеною, вбитою до бетонної твердості дорогою, вздовж якої тягнулися облуплені будинки, хіба що лише трішки кращі за халупи фермерських наймитів. Вулиця вливалася до великої, загалом майже порожньої автостоянки, де крізь потрісканий асфальт проросли бур’яни. Поза цим паркінгом стирчала задня стіна складської будівлі. На її шлакоблочній поверхні великими, футів з десять заввишки, білими літерами було написано: ВЛАСНІСТЬ МОНТГОМЕРІ ВОРД [410]410
  «Montgomery Ward» – заснована 1872 року бродячим торговцем Аароном Монтгомері Вордом (1843–1913) перша в світі компанія «товари поштою», яка згодом виросла в мережу супермаркетів; у народі компанія дістала прізвисько «Monkey Ward» – «Мавпячий Ворд».


[Закрыть]. ПОРУШНИКИ ПЕРЕСЛІДУВАТИМУТЬСЯ та ПІД КОНТРОЛЕМ ПОЛІЦІЇ.

З напрямку Одеса-Мідленд [411]411
  Odessa – засноване 1881 року техаське місто (80 тис. мешканців у 1960), столиця округу Ектор, сусіднього з округом Мідленд, де містяться великі родовища нафти.


[Закрыть]тягнуло запахом крекінгового бензину, а десь зовсім зблизька в повітрі тхнуло неочищеними стічними водами. Крізь прочинені вікна лилися звуки рок-н-ролу. Я встиг почути «Довеллз», Джонні Бернета, Чабі Чекера [412]412
  «The Dovells» (1957–1968) – вокальний гурт, особливо популярний в «епоху твісту» 1959–1963; Johnny Burnette (1934–1964) – співак і гітарист у стилі рокабілі; Chubby Checker (нар. 1941 р.) – композитор і співак, «названий батько» музичного стилю і танцю твіст.


[Закрыть]… і це лише впродовж перших сорока ярдів, чи близько того. Жінки розвішували прання на іржавих вертушках. Геть усі в робочих халатах, придбаних, либонь, у «Зейрі» або в «Мамот-марті» [413]413
  «Zayre’s» (1956–1990); «Mammoth Mart» (1956–1978) – мережі універмагів дешевих цін, яких тепер не існує.


[Закрыть], і майже всі на вигляд вагітні. На потрісканій глиняній стежці брудний маленький хлопчик разом з не менш брудною дівчинкою стояли й дивилися на мою машину. Вони трималися за руки й були надто схожими, щоби не впізнати у них близнюків. Голий, якщо не рахувати єдиної шкарпетки, хлопчик тримав у вільній руці іграшковий пістонний пістолет. У дівчинки з-під майки «Клуб Мікі Мауса» звисав підгузок. Вона стискала пальцями пластикову ляльку, так само брудну, як і її хазяйка. Двоє голих по пояс чоловіків, залишаючись кожен на своєму подвір’ї, перекидалися футбольним м’ячем, в обох в куточку губ звисало по цигарці. Поза ними півень і дві забрьохані курки рилися в пилюці біля кістлявого пса, який чи то спав, чи то просто лежав собі мертвий.

Я зупинився перед будинком № 2703, до якого Лі привезе дружину й дочку, коли вже не зможе витримувати задушливо-вбивчої материнської любові Маргарити Освальд. Дві бетонні колії вели до лисого шматка закапаної мастилом землі, де, аби це було в кращому районі міста, мусив би стояти гараж. На занехаяній, порослій мишієм ділянці, що мала правити за моріжок, валялися покинуті дешеві пластмасові іграшки. Там же дівчинка в заношених рожевих шортах без упину била в дерев’яну обшивку будинку європейським футбольним м’ячем. За кожним ударом м’яча в стіну вона вигукувала: «Чамба!»

Жінка у великих синіх бігуді на голові й сигаретою в пащі виткнула голову з вікна й закричала:

– Бий-бий, Розетто, а я от вийду та й наб’ю тобі сраку! – і тут вона помітила мене. – Шо вам тре’а? Якшо це якийсь рахунок, нічим не мо’ допомогти. Усім таким займається мій чоловік. Сьо’оні він отримав роботу.

– Не йдеться про жодний рахунок, – відповів я. Розетта з ненависною міною вдарила м’ячем у мій бік, але обличчя її скривилося у вимушеній посмішці, коли я прийняв м’яч боком ступні й акуратно відбив їй назад. – Я хотів би на секундочку перемовитися з вами.

– Вам тре’а зачекати тоді. Я ще не в пораа’ку.

Голова її зникла. Я чекав. Цього разу від удару Розетти м’яч полетів по високій, широкій дузі ( «Чамба!»), але раніше, ніж він вдарився у стіну буднику, я спромігся прийняти його на долоню.

– Не моо’на лапати руками, ти, старий, паскудний курвалю, – гукнула вона. – Це пенальті.

– Розетто, а шо я тобі казала про той твій чортів рот? – з’явилася на ґанку матінка вже з прикритими напівпрозорим жовтим шарфом бігуді. Тепер вони скидалися на кокони комах якогось такого роду, що, вилупившись, напевне виявляться отруйними.

– Старий, паскудний, йобанийкурваль! – заверещала Розетта й дременула геть вздовж Мерседес-стрит у напрямку «Мавпячого Ворда», копаючи поперед себе м’яч і маніакально регочучи.

– Чо’о вам пот’і’но? – матінці було від двадцяти двох до п’ятдесяти. В роті її не вистачало кількох зубів, а під оком відцвітав синець.

– Хочу поставити вам кілька запитань, – сказав я.

– Шо вам за спраави до моїх спраав?

Я витяг гаманець і показав їй п’ятидоларову банкноту:

– Не питайтеся в мене нічого, і я вам не брехатиму.

– А ви не зві’сіля бу’ете. Говірка ніби як у янкі.

– Ви бажаєте отримати ці гроші, місіз?

– Залежить, шо питатимете. Я не збираюся вам казати розмір свого ліфону.

– Для початку я хотів би дізнатися, скільки ви тут уже живете?

– В цім домі? Шість тижнів, гадаю я. Гаррі думав, шо зможе на шось згодитися на «Мавпячім Ворді», але вони зара’ не наймають. Тоді він звернувсь до «Трудових ресурсів» [414]414
  «Manpower» – заснована 1948 року американська компанія з працевлаштування й перенавчання, сьогодні діє у всьому світі.


[Закрыть]. Знаєте, шо воно за таке?

– Поденна робота?

– Йо, та ще й робить він зара’ зі зграєю нігерів, – тільки в неї це прозвучало: «нігеїв». – За якихось дев’ять доларів на день робити зі зграєю клятих нігеїв шляховиком. Каже, це ніби знов опинитися у Західнотехаській виправній…

– Яку ви платите оренду?

– П’я’сят на місяць.

– Мебльована?

– Напів. Ну, мо’натак сказати. Є сране ліжко та срана газова пічка, яка нас майже напевне уб’є. Всере’ину я вас не прошу, то не зобижайтеся. Я ж вас не знаю з часів клятого Адама.

– Квартира здавалася з лампами і всяким таким?

– Та ви сказилися, містере.

– А все ж таки, як?

– Йо, пара є. Одна робить, інша ні. Я би тут нізащо збіса не за’ишилася, аби на то моя змога. Він говорить, як то йому геть не хочеться знов жити з моєю ма в Мозеллі [415]415
  Mozelle – тепер вже покинуте, безлюдне містечко в окрузі Коулмен на південний захід від Далласа.


[Закрыть], але «сутужна цицька казала кицька». Я тут не зостануся. Ви чуєте сморід?

– Так, мем.

– А то ж ніщо інше, як тільки лайно, синочку-джиме. І не котячі гівна, не собчачі гівна, а саме людські гівна. Робити з нігеями то одна річ, але жити, як вони? Ані-сер. Вам досить?

Ні, мені не було досить, хоча хотілося, аби було навпаки. Мені неприємна була вона і неприємний був я сам за те, що маю нахабство її ганити. Вона ув’язнена в своєму часі, в своєму виборі, в обставинах цієї вулиці. Але я не міг відірвати очей від її бігуді під жовтим шарфом. Жирні сині комахи, що чекають на своє вилуплення.

– Ніхто тут надовго не залишається, я гадаю?

– О, на ’седес-стрит? – вона махнула сигаретою в бік збитого путівця, що вів до автостоянки й величезного складу, заповненого гарними речами, котрих вона ніколи не матиме. Махнула на тісно поставлені халупи зі шлакоблочними покришеними сходинками ґанків і розбитими, затуленими шматками картону вікнами. На обсмоктаних дітей. На старі, поїдені іржею «Форди», «Гадсони» та «Студебекери-жайворонки» [416]416
  «Hudson Motor Car Company» – компанія, заснована 1909 року, автомобілі під цим брендом перестали випускатися з 1958 р.; «Lark» («Жайворон») – компактний легковик, що випускався у 1959–1966 рр. заснованою 1868 року компанією Studebaker.


[Закрыть]. На безжальне техаське небо. А тоді видала скрипучий сміх, сповнений здивування і відчаю.

– Містере, це просто автобусна зупинка на дорозі в нікуди. Ми із Задьорою Су [417]417
  Су, Сукі – пестливо-зменшувальний варіант імені Розетта.


[Закрыть]відпливаємо до Мозелла. Якщо Гаррі не захоче з нами, попливемо й без нього.

Із задньої кишені я витяг мапу, відірвав від неї смужку і надряпав на ній номер свого телефону в Джоді. Потім додав ще одну п’ятидоларову банкноту. Простягнув гроші їй. Вона на них подивилася, але не взяла.

– Нашо мені ваш номер телефону? Ніякого телефону в мене к чорту нема. Тим більше це номер не міської мережі ДФВ. Це ж збіса тре дзвонити далеко.

– Зателефонуйте мені, коли зберетеся виїжджати звідси. Це все, чого я прошу. Подзвоните мені й скажете: «Містере, це мама Розетти, ми переїжджаємо». От і все.

Я бачив, як вона зважує. Це не забрало багато часу. Десять доларів були більшою сумою, ніж її чоловік отримував за цілий день роботи під пекучим техаським сонцем. Бо «Трудові ресурси» нічого не бажали знати про півтори ставки за роботу в святкові дні. І вінпро ці десять доларів нічого не знатиме.

– Дайте мені ще сімсятп’ять центів, – промовила вона, – на міжміський дзвінок.

– Ось, беріть бак. Розгуляйтесь трохи. І не забудьте.

– Не забуду.

– Авжеж, не варто. Бо якщо забудете, може так трапитися, що я розшукаю вашого чоловіка й перекажу йому. Це важлива справа, місіз. Для мене важлива. Як вас, до речі, звуть?

– Айві Темплтон.

Я так і застиг там, серед пилу й бур’яну, серед смороду лайна, напівперевареної нафти та пишного пердючого аромату природного газу.

– Містере? Шо з вами? У вас такий забавний вигляд став раптом.

– Нічого, – відповів я. І може, й дійсно в цьому нема нічого. Темплтон й зблизька не таке вже рідкісне прізвище. Авжеж, людина здатна переконати себе в будь-чому, якщо добре постарається. Я сам ходячий, говорючий тому доказ.

– А вас як звати?

– Мене звати Розірвати, – відповів я. – А прізвище Лопнути.

На цей жарт рівня початкової школи її обличчя врешті розпливлося в усмішці.

– Зателефонуйте мені, місіз.

– Йо, окей. Ви вже їдете. Як побачите на зворотній дорозі ту мою малу чортову курву, то, мо’, зробите мені ласку.

Повернувшись до Джоді, я побачив у себе на дверях приколоту кнопкою записку:

Джордже…

Чи не зателефонуєте мені? Потрібна допомога.

Сейді (котра знов у халепі!!)

Що це могло означати? Я увійшов до будинку, зателефонував і дізнався.

4

Зламала собі стегно мати тренера Бормана, котра жила в санаторії для літніх людей в Ебіліні [418]418
  Abilene – місто на заході Центрального Техасу (90 тис. мешканців у 1960 р.).


[Закрыть], а наступної суботи в ДКСШ запланована танцювальна Вечірка Сейді Гокінс [419]419
  Sadie Hawkins Dance – танцювальний вечір, куди дівчата запрошують хлопців, відбувається у листопаді; традиція розквітла під впливом сатиричного коміксу «Малюк Ебнер», що випускався у 1934–1977 рр. художником Альфредом Капліним (1909–1979), котрий вигадав героїню Сейді Гокінс та свято її імені (між іншим, латиський єврей за походженням Ал Каплін також ввів до англійської мови слово «чмо»).


[Закрыть].

– Тренер умовив мене чергувати з ним на танцях! Сказав, я цитую: «Як ви можете опиратися, коли це свято практично має ваше ім’я?» Лишень на минулому тижні це було. І я погодилася, мов та дурочка. А тепер він їде до Ебіліна, а я з чим залишаюся? Як мені самій наглядати за двома сотнями статево стурбованих шістнадцятирічних дітей, котрі вихилятимуться у твісті й філлі [420]420
  Philly Bop – популярний у 1950-х рр. танок, повільніша версія танцю лінді-гоп, бере початок з Філадельфії.


[Закрыть]? Не уявляю! А якщо хтось із хлопців принесе з собою пиво?

Я подумав, що дивно було б, аби хтось його не приніс, але вирішив, що краще цього не казати.

– А якщо бійка раптом трапиться на автостоянці? Еллі Докерті казала, що одного разу в минулому році на танці вдерлася зграя хлопців з Гендерсона і в результаті двоє їхніх і двоє наших потрапили до шпиталю! Джордже, ви можете мені допомогти? Будь ласка!

– Чи не запросила мене щойно Сейді Дангіл на Вечірку Сейді Гокінс? – промовив я, посміхаючись. Думка про те, щоб піти з нею на танці, аж ніяк не могла змусити мене спохмурніти.