Текст книги "11/22/63 "

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 54 страниц)

– Марина чекала на нього футів за двадцять далі на хіднику, намагаючись заспокоїти дитину, заколисати. Тоді спекотний день був, гірший за пекло, але на голові в неї була хусточка, в ті часи багато східноєвропейок такі носили. Він підійшов до неї й ухопив за лікоть – наче коп якийсь, а не її чоловік – та й каже: «Походу! Походу!»Тобто: пішли, пішли. Вона йому щось сказала, можливо, спитала, чи не поніс би він дитину трохи. Але він її лише відштовхнув і гаркнув: «Походу, сука!»Ходи, курва, тобто. Вона й пішла. Вони попрямували в бік автобусної зупинки. Оце і все.

– Ти говориш російською?

– Ні, в мене добрий слух і маю комп’ютер. Тут, у нашому часі, маю.

– Ти бачив його ще колись?

– Тільки здаля. На той час я вже був серйозно захворів. – Він усміхнувся. – Нема в Техасі кращого барбекю за барбекю у Форт-Ворті, а я його не міг їсти. Цей світ жорстокий іноді. Я сходив до лікаря, отримав діагноз, який міг уже й сам собі встановити на той час, і повернувся у двадцять перше століття. По суті, там уже не було більше на що дивитися. Просто кістлявий, мізерний мучитель власної дружини, який чекає на славу.

Він нахилився вперед.

– Знаєш, на що був схожим чоловік, котрий змінив американську історію? Він був як той хлопець, що кидається камінням на інших хлопців, а тоді тікає геть. На той час, коли він вступив до морської піхоти – щоби стати, як Бобі, він ідолізував Бобі, – він уже встиг пожити майже у двох дюжинах різних міст, від Нью-Орлеана до Нью-Йорка. Він плекав грандіозні ідеї і не міг зрозуміти, чому люди до нього не дослухаються. Його це бісило, він скаженів, проте він ніколи не втрачав тієї своєї стервозно-облудливої усмішечки. Знаєш, як назвав його Вільям Манчестер?

– Ні, – відповів я. – Я не знаю навіть, хто такий Вільям Манчестер [87]87
  William Manchester (1922–2004) – ветеран Другої світової війни, колишній морпіх-снайпер, професор Весліанського університету, автор багатьох бестселерів, зокрема книги «Смерть президента» (1967), де він детально простежує дії Кеннеді і Освальда перед замахом і подає психологічний портрет убивці.


[Закрыть].

– Жалюгідним заблудою. Манчестер описує всі ті теорії змов, що розквітли потім, після вбивства президента… і після того, як було застрелено й самого Освальда. Сподіваюся, ти про це знаєш, правда ж?

– Звісно, – кивнув я трохи роздратовано. – Парубок на ім’я Джек Рубі це зробив. – Але, зважаючи на провали в моїх знаннях, котрі я уже встиг продемонструвати, я вирішив, що Ел має право на сумніви.

– Манчестер пише: якщо поставити вбитого президента на одну шальку терезів, а Освальда – жалюгідного заблуду – на іншу, вони не врівноважаться. Нема підстав для балансу. Якщо хтось хоче додати більшого сенсу загибелі Кеннеді, той мусить докласти щось вагоміше. Що й пояснює розповсюдження всяких теорій змови. Типу, це робота мафії – Карлос Марчелло [88]88
  Карлос «Малюк» Марчелло (1910–1993) – дон нью-орлеанської мафії, у 1959 р. допитувався Сенатським комітетом з розслідування організованої злочинності, членами якого були брати Кеннеді, у 1961 р. президент ДжФК наказав призначеному ним генпрокурору РФК вислати «Малюка» у Гватемалу, звідки той скоро повернувся до США; не раз висловлював погрози в бік Кеннеді.


[Закрыть]наказав застрелити. Або: це зробили з КГБ. Або Кастро, щоб відплатити ЦРУ за те, що ті намагалися підкласти йому отруєні сигари. До наших днів є люди, котрі вірять, що це зробив Ліндон Джонсон, аби стати президентом. Але врешті-решт… – Ел струснув головою. – Це майже напевне був Освальд. Ти чув про бритву Оккама, еге ж?

Приємно було почути про таке, що сам точно знаєш.

– Це базовий трюїзм, також знаний як принцип ощадливості. «За всіх інших рівних умов найпростіше пояснення зазвичай є правильним». То чого ж ти його не вбив, коли він не бувна вулиці зі своєю дружиною і дитиною? Ти ж і сам колись був морпіхом. Коли ти вже про себе знав, що смертельно хворий, чому ти просто сам не вбив цього дрібного довбограя?

– Бо дев’яностоп’ятивідсоткова впевненість – це не 100 %. Бо хай яким він не був придурком, а мав сім’ю. Бо тому що, коли його заарештували, Освальд сказав, що він лише відбувайло, а я бажав бути певним, що він бреше. Не думаю, щоб бодай хтось міг бути впевненим бодай у чомусь на сто відсотків у цьому злому світі, але я бажав підняти ставку до дев’яноста восьми. А проте я не збирався чекати до 22 листопада, щоб зупинити його в Техаському книгосховищі шкільних підручників – такий результат був би занадто малим, і я мушу пояснити тобі, в чому тут полягає велика причина.

Очі його більше не мали того блиску, і борозни на його обличчі поглибшали знову. Мене лякало те, що запаси сили в Ела так тепер зміліли.

– Я все записав. І хочу, щоб ти це прочитав. Фактично, я хочу, аби ти все те визубрив, як сучий син, напам’ять. Глянь-но, он там, на телевізорі, друже. Ти зробиш це? – він подарував мені зморену посмішку і додав: – Прошу по-домашньому, бо, як то кажуть у Техасі, сам вже не вилажу з піжамних штанів.

Там лежав товстий блакитний зошит. Штамп на обкладинці вказував його ціну: двадцять п’ять центів. Бренд для мене виглядав якимсь чужинницьким:

– Що таке Кресґі?

– Мережа супермаркетів, відома тепер як «Кей-Март» [89]89
  «Kresge» – найбільша в світі мережа супермаркетів низьких цін, котру з єдиної відкритої ним 1899 року крамнички у Мемфісі, штат Теннессі, розбудував син німецьких емігрантів Себастьян Кресґі (1867–1966); з 1977 року мережа має назву «K-Mart».


[Закрыть]. Не переймайся обкладинкою, звертай увагу тільки на те, що всередині. Це хроніка Освальда, плюс всі факти, що їх було проти нього зібрано… котрих тобі не конче необхідно перечитувати, якщо ти покладаєшся тут на мене, бо ти мусиш зупинити цього дрібного тхора у квітні 1963-го, більш як за півроку до приїзду Кеннеді в Даллас.

– А чому у квітні?

– Бо саме тоді хтось намагався вбити генерала Едвіна Вокера… хоча на той час генералом він уже не був. Його було розжалувано у 1961, це зробив особисто ДжФК. Генерал Едді розповсюджував серед своїх підлеглих сегрегаціоністську літературу й наказував їм її читати [90]90
  Edwin Anderson Walker (1909–1993) – уродженець Техасу, заслужений генерал-майор, 1944 р. командував «Диявольською» спецбригадою, що відзначилась у звільненні від німців півдня Франції й Риму, у 1950-х гостро критикував президента Айзегавера і його наступника Кеннеді.


[Закрыть].

– То Освальд намагався його вбити?

– От у цьому ти й мусиш упевнитися. Гвинтівка така сама, тут нема сумнівів, балістична експертиза це довела. Я очікував побачити, як він стріляє. Я міг дозволити собі не втручатися, бо того разу Освальд промазав. Куля відхилилася завдяки дерев’яній лиштовці посеред кухонного вікна Вокера. Не дуже, але достатньо. Куля буквально чесонула йому крізь волосся, а скалками від тієї планки йому трохи посікло руку. Єдине його поранення. Я не кажу, ніби ця людина заслуговувала на смерть – дуже мало є людей настільки лихих, щоб їх варто було застрелити з засідки, – але я обміняв би Вокера на Кеннеді будь-якої хвилини.

Я майже не звертав уваги на його останні слова. Я гортав «Елову Книгу Освальда», щільно списані сторінки, одна за одною. Вони були цілком читабельні на початку, трохи менше наприкінці. Кілька останніх сторінок заповнювали кривульки дуже хворої людини. Я закляпнув зошит і спитав:

– Якби ти міг переконатися, що в замаху на генерала Вокера стрільцем був Освальд, це прибрало б твої сумніви?

– Так. Мені треба впевнитися, що він на таке здатний. Джейку, Оззі людина погана – паршивець, як таких називали у п’ятдесятих, – проте биття власної дружини, утримування її фактично в ув’язненні, бо вона не говорить тутешньою мовою, ще не доводить здатності до вбивства. І ще дещо. Якби мене навіть не підкосило оте, що зветься на велике Р, я розумів, що можу не отримати другого шансу виправити справу, якщо вб’ю Освальда, а хтось інший все одно застрелить президента. Коли людина перетнула шістдесятирічну межу, її гарантійний строк вже вичерпано, якщо ти розумієш, що я маю на увазі.

– А чи мусить це бути вбивством? Хіба ти не міг просто… ну, не знаю… заманити його в якусь пастку чи ще щось?

– Можливо, але на той час я вже був недужий. Я не знаю, чи зміг би, навіть бувши здоровим. І взагалі, мені здавалося простішим просто порішити його, щойно я в усьому переконаюся. Це як прибити осу, перш ніж вона тебе ужалить.

Я мовчав, думав. Годинник на стіні показував десяту тридцять. Ел розпочав цю розмову, зауваживши, що витримає до півночі, але мені достатньо було поглянути на нього, аби зрозуміти, що його сподівання були безвідповідально оптимістичними.

Я взяв наші склянки, відніс до кухні, помив і поставив на сушарку для посуду. В моїй голові буяв торнадо. Замість засмоктувати корів, тини і шматки паперу, той торнадо вирував іменами: Лі Освальд, Бобі Освальд, Марина Освальд, Едвін Вокер, Фред Гемптон, Патті Херст. Яскравіли в тому вирі акроніми: ДжФК, РФК, МЛК, СВА. Цей коловорот навіть мав звукове супроводження, два російських слова, вимовлювані знову й знову по-південному низько й тягуче: «Походу, сука».

5

– Скільки часу я можу вирішувати? – спитав я.

– Недовго. Харчевня проіснує до кінця місяця. Я балакав з юристом, думав виторгувати ще трішки часу – зв’язати їх якимсь позовом чи ще якось, – але юрист не має на те ради. Бачив коли-небудь оголошення у меблевих крамницях: «ЗАКІНЧУЄТЬСЯ ОРЕНДА. ЗАКРИВАЄМОСЯ. РОЗПРОДАЖ»?

– Авжеж.

– У дев’яти випадках з десяти це всього лиш маркетинговий трюк, але наразі тут десятий варіант. І наразі йдеться не про якусь дешеву крамничку з доларовими знижками, яка бажає мене посунути. Я кажу про «Бін», а якщо взяти роздрібну торгівлю, то «Л. Л. Бін» – найбільша мавпа в джунглях Мейну. Прийдеш першого липня, а харчевня пропала, як той «Енрон» [91]91
  «Enron Corporation» – газово-нафтова і електроенергетична компанія з Х’юстона, Техас, котра вважалася чи не найефективнішою в своїй галузі; 2001 року була викрита у махінаціях з фінансовими звітами і збанкрутувала.


[Закрыть]. Та й це не найгрізніше. До першого липня яможу вже пропасти. Можу підхопити застуду і за три дні помру. Можу дістати інфаркт або інсульт. Або вб’ю себе цим клятим оксиконтином випадково. Патронажна медсестра, котра відвідує мене, щодня перепитує, чи я обережний, чи не перевищую дози, і я такиобережний, проте бачу, як вона боїться, що ввійде якогось ранку і знайде мене мертвим, либонь, завдячуючи тому, що я в обдовбаному стані збився з рахунку. Крім того, ці пігулки ослаблюють дихання, а легені в мене ні к чорту. А на додачу я ще й схуд сильно.

– Справді? Я й не помітив.

– Ніхто не любить хитросраких, друже… коли доживеш до мого віку, сам взнаєш. Та хай там як, я хочу, щоби ти разом із зошитом взяв і оце, – він подав мені ключ. – Це від харчевні. Якщо зателефонуєш мені завтра й почуєш від медсестрички, що вночі я відійшов, мусиш діяти хутко. Тобто завжди зважаючи не те, що ти взагалі вирішиш діяти.

– Еле, ти ж не плануєш…

– Тільки намагаюся убезпечитися. Бо це важливо, Джейку. На мій розсуд, це важить більше, ніж будь-що інше. Якщо тобі коли-небудь мріялося змінити цей світ, це твій шанс. Врятувати Кеннеді, врятувати його брата. Врятувати Мартіна Лютера Кінга. Зупинити расові бунти. Зупинити В’єтнамську війну, можливо. – Він нахилився ближче. – Позбавишся одного покидька, друже, і ти врятуєш мільйони життів.

– Це збіса крутий маркетинговий хід, – сказав я, – але ключ мені не потрібен. Коли завтра вранці зійде сонце, ти так само перебуватимеш у нашому великому блакитному автобусі [92]92
  Ідіома стабільності за назвою заснованої 1928 року в каліфорнійському місті Санта-Моніка автобусної компанії «Big Blue Bus», як вважається символом надійності й комфорту.


[Закрыть].

– Ймовірність дев’яносто п’ять відсотків. Але це замало. Візьми цей чортів ключ.

Я взяв той чортів ключ і поклав собі до кишені.

– Дозволю тобі трохи відпочити.

– Ще одне, перш ніж ти підеш. Мені треба тобі розповісти про Каролін Пулен і Енді Каллема. Сідай знову, Джейку. Це забере лише кілька хвилин.

Я залишився стояти.

– Нє-нє. Ти змучений. Тобі треба поспати.

– Висплюся, коли помру. Сідай.

6

Після того, як він знайшов те, що сам для себе назвав «кролячою норою», розпочав Ел, він спершу збирався користатися нею для закупівлі продуктів, роблячи невеличкі ставки в одного букмекера, якого він надибав у Люїстоні [93]93
  Lewiston – друге за населенням (40 тис.) місто штату Мейн в окрузі Андроскоґґін.


[Закрыть], щоб таким чином поповнювати свій запас готівки з п’ятдесятих. І ще він вряди-годи, серед тижня, влаштовував собі пікніки на озері Себаго [94]94
  Sebago – друге за площею (117 кв. км) і найглибше (96 м) озеро в штаті Мейн.


[Закрыть], яке кишіло рибою, що була й смачною, і цілком безпечною для споживання. Люди боялися осадів після випробувань атомних бомб, сказав він, але страх отруїтися ртуттю через заражену рибу все ще ховався десь у майбутньому. Він називав ці вилазки (зазвичай на вівторок і середу, хоча іноді він залишався там і до п’ятниці) своїми міні-відпустками. Погода завжди була гарною (бо завжди тією самою) і риболовля фантастичною (ймовірно, він виловлював знову й знову одну й ту саму рибину).

– Я точно знаю, що ти зараз відчуваєш, Джейку, бо й сам перебував у такому ж збентеженні перші кілька років. Знаєш, що насправді шокує? Спуститися тими сходинками серед січня, коли дме північно-східний вітер, і вийти на яскраве вересневе сонце. Погода підкочених рукавів, я правий?

Я кивнув і попрохав його продовжувати. Та бліда рожевість, що була в нього на щоках, коли я прийшов, тепер зовсім зникла, він також знову постійно кашляв.

– Але дай людині трохи часу і вона звикне до будь-чого, тож коли потрясіння врешті почало вицвітати, я почав думати, що знайшов ту кролячу нору не дарма. От тоді-то мої думки перейшли на Кеннеді. А тут і знамените питаннячко вистромило свою бридку голівку: чи можливо змінити майбутнє? Я не замислювався про наслідки – принаймні не відразу, – а лише взагалі, чи можна це зробити. Під час одної з моїх подорожей на Себаго я дістав ніж і вирізав на дереві біля будиночка, в якому зупинявся, слова: Ел Т, з 2007. Повернувшись сюди, я миттю стрибнув за кермо і помчав на озеро Себаго. Будиночків, де я тоді відпочивав, більше нема; там тепер якийсь готель для туристів. А от дерево на місці. І слова також, що я їх на ньому був колись вирізав. Старі, згладжені, але все ще видні: Ел Т, з 2007. Отже, я зрозумів, що все можна зробити. От тодія й почав думати про ефект метелика.

– У тому часі у Фолзі виходить газета, «Лізбон віклі ентерпрайз», у нашій бібліотеці у 2005 році зісканували й завантажили до комп’ютера всі її старі мікроплівки. Це вельми прискорило користування ними. Я шукав повідомлення про один інцидент, що трапився восени чи на початку зими 1958. Особливого роду інцидент. Я дорився б, за потреби, аж до початку 1959 року, але знайшов, що шукав, п’ятнадцятого листопада 58-го. Дванадцятирічна дівчинка на ім’я Каролін Пулен була зі своїм батьком на полюванні за рікою, в тій частині Дерама [95]95
  Durham – місто (4 тис. мешканців) в окрузі Андроскоґґін.


[Закрыть], що зветься Бові-Гілл. Близько другої того дня – тоді була субота – один мисливець з Дерама на ім’я Ендрю Каллем в тій же частині лісу вистрелив у оленя. В оленя він промазав, але поцілив у дівчинку. Хоча вона й перебувала за чверть милі віддалік, але він її поцілив. Я весь час думаю про це, сам розумієш. Коли Освальд стріляв у генерала Вокера, дистанція була меншою тридцяти ярдів. Але куля зачепила дерев’яну лиштовку посеред вікна і він промахнувся. Куля, що паралізувала юну Пулен, пролетіла понад чотири сотні ярдів – набагато довшу путь, аніж та, що вбила Кеннеді, – й не зачепила жодного стовбура чи гілляки на своєму шляху. Якби вона бодай злегка чиркнула об якусь гілочку, дівчину б не поцілила. Тож ясно, чому я про це думаю.

Тоді фраза «монетка життя обертається мигцем»зринула в моєму мозку вперше. Але не востаннє. Ел ухопив чергову максі-прокладку, викашлявся, відплювався, зім’яв її й викинув до кошика. Тоді він зробив щось схоже на глибокий, який тільки міг, вдих і заходився оповідати далі. Я його не зупиняв. Я знову підпав під той чар.

– Я ввів її ім’я в пошуковик по базі даних «Ентерпрайз»і знайшов ще кілька історій про неї. Вона закінчила ЛСШ у 1965 році – на рік пізніше свого класу, але змогла ж – і вступила до Мейнського університету. Спеціальність – бізнес. Стала бухгалтеркою. Вона живе у Ґреї [96]96
  Gray – засноване 1736 року місто (7 тис. мешканців) в окрузі Камберленд, сусідньому з округом Андроскоґґін, де розташований Лізбон-Фолз.


[Закрыть], менше ніж за десять миль від озера Себаго, де я любив проводити свої міні-відпустки, і досі вона працює на фрілансі. Бажаєш вгадати, хто є одним з її найбільших клієнтів?

Я похитав головою.

– Автосалон Джона Крафтса, тутешній, у Фолзі, один з його продавців, Сквіґі Вітон, регулярно вчащає до моєї харчевні, й от коли одного разу він сказав мені, що вони роблять річну інвентаризацію і «леді рахівниця» сидить зараз в них над гросбухами, я застановив собі зразу ж туди під’їхати, побачити її на власні очі. Їй тепер шістдесят п’ять і… ти знаєш, як у такому віці деякі жінки бувають насправді гарними?

– Так, – кивнув я. А сам згадав матір Кристі, котра повністю не розквітла, аж поки їй не перевалило за п’ятдесят.

– От така й Каролін Пулен. У неї класичне обличчя, того типу, що любили художники двісті-триста років тому, також у неї срібне волосся, довжелезне, аж до низу спини.

– Ти говориш так, як говорять закохані, Еле.

Який не знесилений, а він іще подужав тицьнути мені «птаха».

– Вона також в чудовій фізичній формі… ну, цього й можна було очікувати, незаміжня жінка, котра щодня виважує себе до візка і з візка, сама пересаджується за кермо спеціально переобладнаного «вена», яким вона кермує. Не кажучи вже про те, щоб лягти і встати з ліжка, залізти й вилізти з ванни і все таке інше. А вона це робить – Сквіґі каже, що вона цілком самодостатня. Я був вражений.

– Отже, ти вирішив врятувати її. Так би мовити, зробити тест.

– Я повернувся до кролячої нори, тільки цього разу залишався в хатині на Себаго понад два місяці. Сказав хазяїну, що мені підкотилися деякі гроші після смерті дядька. Мусиш про це пам’ятати, друже: тема багатого дядечка випробувана і правдива. Кожен цьому вірить, бо кожен мріє й собі мати такого. Отже, настав той день: 15 листопада 1958. Я не морочився з Пуленами. Перейнятий думками про те, як зупинити Освальда, я більше цікавився Каллемом, стрільцем. Щодо нього я також зробив дослідження і з’ясував, що він живе приблизно за милю від Бові-Гілл, біля старого місцевого Грейндж-хола [97]97
  The National Grange – засноване 1867 року товариство взаємодопомоги фермерів, членами якого наприкінці ХІХ ст. були мільйон хазяїв, а тепер 300 тисяч.


[Закрыть]в Дерамі. Я планував дістатися туди до того, як він вирушить у ліс. Не зовсім сталося, як гадалося. Я покинув будиночок на Себаго дуже рано, і це вийшло мені на добре, бо не проїхав я й милі по дорозі, як моя орендована в «Герца» машина скульгавіла, спустило колесо. Я дістав запаску, поставив, і хоча та на вигляд була абсолютно файною, не проїхав я й другої милі, як і це колесо теж спустилося. Я проголосував, і мене підкинули до заправки «Ессо» у Нейпелзі [98]98
  Naples (Неаполь) – засноване 1790 року місто (3,5 тис. мешканців) в окрузі Камберленд, штат Мейн.


[Закрыть], де парубок з автосервісу розказав мені, що в нього й без мене до чорта роботи, щоб іще їхати кудись, ставити нову шину на якийсь там герцівський драндулет. Гадаю, він так пінився, бо сам пропустив суботнє полювання. Двадцятка від мене допомогла йому змінити свою думку, але все’дно я дістався Дерама лише після полудня. Я вибрав стару Окружну озерну дорогу, бо це найкоротший шлях, і знаєш що? Виявилося, що міст через Смішливий ручай провалився к чорту в воду. Великі біло-червоні козла; димогони; великий оранжевий щит з написом ДОРОГУ ПЕРЕКРИТО [99]99
  Нафтовими горілками-димогонами, які широко використовувалися для окурювання садів у приморозки, колись також послуговувалися для попередження водіїв про дорожні роботи.


[Закрыть]. На той момент в мене вже сформувалася цікавенька думка про те, що відбувається, народилося лячне відчуття, що я не спроможний зробити того, що я вранці застановив собі зробити. Зважай, просто щоб мати запас часу, я виїхав о восьмій ранку, а знадобилися чотири години, щоби подолати вісімнадцять миль. Та я не здався. Натомість я поїхав кругом, тією дорогою, що веде повз Методистську церкву, гатячи ту орендовану таратайку так, як вона на те й заслуговувала, півнячий хвіст куряви тягнувся позаду мене – всі тамтешні дороги були тоді ґрунтовими путівцями. Гаразд, отже, бачу я вже автівки й вантажівки там і тут, припарковані на узбіччях та при початку лісових просік, бачу також і мисливців, що ходять зі своїми відкритими, переламаними через лікоть рушницями. Кожен з них, без винятку, помахав мені рукою – люди тоді, у 58-му, були більш дружніми, тут жодних сумнівів. Я їм теж махав у відповідь, але чого я насправді очікував, так це того, що знову почнуть спускати колеса. Або лопатись. У такому випадку мене найімовірніше просто викинуло б з дороги просто в рівчак, бо мчав я зі швидкістю не менш ніж шістдесят миль. Пам’ятаю, один з мисливців погладив у повітрі долонями, як ото робиш, коли хочеш комусь показати, щоби стишився, та я не звернув на це уваги. Я вилетів на Бові-Гілл, повз старий Дім зібрань друзів [100]100
  Релігійна спілка друзів – протестантська конфесія, відома також як квакери.


[Закрыть], й угледів припаркований біля кладовища пікап. На дверцятах напис: ПУЛЕН: БУДІВЕЛЬНІ Й ТЕСЛЯРНІ РОБОТИ. Машина порожня. Пулен з дівчинкою вже в лісі, мабуть, сидять на якійсь прогалині, їдять свій ланч і балакають, як годиться батькові й дочці. Чи то я так собі уявляю, бо власної ніколи не мав…

Нова серія нападів кашлю закінчилася жахливим звуком відригування слизу.

– Ох, лайно, як же воно болить, – простогнав він.

– Все, що тобі зараз треба, це зупинитися.

Він помотав головою і витер сподом долоні цівку крові собі з нижньої губи.

– Що мені насправді треба, так виплеснути з себе це, отож замовкни і дай мені своє доробити. Я задивився на пікап, продовжуючи котитися зі швидкістю шістдесят чи близько того, а коли знову глянув на дорогу, побачив, що поперек неї лежить повалене дерево. Я зупинився саме вчасно, щоб в нього не врізатися. Дерево не таке вже й велике, а до того, як мене переробив рак, я був доволі дужим. А ще й розлюченим, як той чорт. Я виліз і почав його поборювати. Поки я цим займався – ще й лаючись на всі заставки – з протилежного боку під’їхав легковик. З нього вилазить чоловік в помаранчевому мисливському жилеті. Я не знаю, мійце чоловік чи ні – «Ентерпрайз»ніколи не публікувала його фото, – але за віком він виглядає схожим. Він каже: «Давайте допоможу, земляче». «Красно вам дякую», – відповідаю я й простягаю йому руку: Білл Лейдло. Він її потискає й називається: Енді Каллем. Отже, це він. Зважаючи на всі ті негаразди, крізь які я діставався Дерама, мені було важко в це повірити. Я почувався, ніби виграв у лотерею. Він вхопився за дерево, і вдвох ми його зрушили. Коли дерево відсунули, я сів просто на дорогу і вхопився за груди. Він спитав, чи все зі мною гаразд. «Ну, та не знаю, – кажу я. – В мене ніколи не було інфаркту, але зараз таке відчуття, ніби це він». От тому-то містер Енді Каллем так і не потрапив ні на яке полювання того листопадового дня, Джейку, саме тому він так і не підстрелив жодної маленької дівчинки. Він був заклопотаний тим, щоби відвезти бідного старого Білла Лейдло до Центральної клінічної лікарні Мейну в Люїстоні.

– Ти це зробив? Ти насправді це зробив?

– Бодай тобі всратися. Я там їм сказав, у шпиталі, що поснідав улюбленим великим героєм [101]101
  Big Hero – розрізаний навпіл уздовж французький хліб, прокладається шаткованою капустою, шматочками салямі, сиру, вареної шинки, кружальцями зеленого перцю, вареними яйцями й підсмаженим хрустким беконом.


[Закрыть]– так називали один італійський сендвіч у ті часи, – тож і діагноз мені поставили «гостра нестравність». Я заплатив двадцять п’ять доларів готівкою, і вони мене промили. Каллем весь цей час чекав і потім відвіз мене назад до моєї машини від «Герца», як тобі така доброзвичайність? Я повернувся додому в 2011 рік того ж вечора… насправді, звісно, лише через дві хвилини після того, як туди пішов. Таким збоєм біоритмів тебе жоден сраний реактивний літак не нагородить. Найперше я завітав до міської бібліотеки, де знову продивився репортаж про шкільний випуск 1965 року. До того там була фотографія Каролін Пулен, як ти мусиш пам’ятати. Вона сидить у своєму інвалідному візку, вся така в сукні й капоті, а тодішній директор – Ерл Гіґінс, давно покійний, хай йому легко лежиться – нахилився і вручає їй атестат. Підпис під знімком був такий: «Каролін Пулен долає велику гору на довгому шляху до свого зцілення».

– І там все було так само?

– Репортаж про шкільний випуск був, аякже. Випускний день завжди займає першу шпальту в газетах маленьких міст, ти сам це знаєш, друже. Але після мого повернення з 58-го на фото був хлопець з недолуго підстриженою «бітлівською» зачіскою, він стояв на подіумі, а заголовок повідомляв: «Кращий випускник Тревор „Бадді“ Брігз оголошує промову перед зібранням випускників».Вони надрукували імена геть усіх – їх там було з сотню всього – але Каролін Пулен не було серед них. Тому я перевірив репортаж за 64 рік, котрий був би роком її випуску, якби вона не втратила час на одужання після того, як їй у спину попала куля. А там бінго! Без фото, без спеціального згадування, але в переліку випускників її ім’я надруковане між Девідом Платтом і Стефані Рутьєр.

– Просто звичайна дитина проходить під «Урочистий церемоніальний марш» [102]102
  «Pomp and Circumstance» – перший зі збірки маршів, написаних англійським композитором Едвардом Елгаром (1857–1934), який став світовою оркестровою класикою.


[Закрыть], правильно?

– Правильно. Тоді я загнав її ім’я в пошукову систему «Ентерпрайз»і отримав деякі знахідки після 1964 року. Небагато, всього три чи чотири. Те, що й можна було очікувати від ординарної жінки, яка живе ординарним життям. Вона вступила до Мейнського університету, закінчила курс бізнес-адміністрування, потім поїхала на магістерство до Нью-Гемпшира [103]103
  Заснований 1866 року університет штату Нью-Гемпшир, сусіднього з Мейном.


[Закрыть]. Я знайшов ще одне повідомлення, за 1979 рік, незадовго до того, як газета «Ентерпрайз»закрилася. Під заголовком «КОЛИШНЯ ШКОЛЯРКА З ФОЛЗА ПЕРЕМОГЛА В НАЦІОНАЛЬНОМУ КОНКУРСІ ЛІЛЕЙНИКІВ». Було там і її фото, вона стоїть на власних двох здорових ногах, з лілеєю-переможницею в руках. Вона живе… жила… не знаю, як буде правильно, можливо, і так, і так… в якомусь містечку неподалік Олбані, в штаті Нью-Йорк [104]104
  Albany – столиця штату Нью-Йорк, найстаріше місто в США (98 тис. мешканців), розташоване за 240 миль від міста Нью-Йорк.


[Закрыть].

– Заміжня? Діти?

– Не думаю. На фото вона тримає свою переможну лілею і на її лівій руці нема ніяких обручок. Я знаю, що ти думаєш, небагато чого змінилося, окрім того, що вона має змогу ходити. Але хтозна, як воно насправді. Вона жила в іншому місці і хтозна-як впливала на життя хтозна-скількох різних людей. Тих, яких вона ніколи б не взнала, якби її підстрелив Каллем і вона залишилася у Фолзі. Утямив, що я маю на увазі?

Що я втямив, того абсолютно неможливо було висказати словами, хоч так, хоч інакше, проте я погодився, бо хотів з цим закінчити, перш ніж він впаде безтямним. І ще, до того як піти, я мав намір побачити, що він безпечно дістався свого ліжка.

– Що я торочу тобі, Джейку, так це те, що ти можешзмінити минуле, хоча це не так легко, як тобі могло здаватися. Сьогодні вранці я почувався, як людина, що намагається прорватися крізь нейлонову панчоху. Вона піддається трішки, а потім лясь – збігається назад і знов стала тугою, як перше. А втім, кінець кінцем мені вдалося її прорвати.

– Чому це мусить бути важким? Тому що минуле не бажає, щоб його змінювали?

–  Щосьне бажає, щоб його змінювали. Я цілком упевнений щодо цього. Але все можна зробити. Якщо братимеш до уваги той спротив, зробити все можна. – Ел дивився на мене, очі яскравіли на його змученому обличчі. – В підсумку, найважливіше в історії Каролін Пулен те, що закінчується вона так: «І після того жила вона щасливо», що ти на це скажеш?

– Так.

– Зазирни під задню сторінку обкладинки того зошита, що я тобі дав, друже, і тоді ти, можливо, переміниш свою думку. Там є дещо, що я надрукував сьогодні.

Я зробив, як він просив, і знайшов там картонну кишеньку. Для зберігання таких речей, як бізнес-картки і пам’ятки, вирішив я. Там лежав єдиний складений аркуш паперу. Я його витяг, розправив і довго на нього дивився. Це була комп’ютерна роздруківка першої шпальти газети «Віклі Лізбон Ентерпрайз». Дата під назвою стояла 18 червня 1965. І заголовок: ВИПУСК-65 ЛСШ ПРОХОДИТЬ В СЛЬОЗАХ РАДОСТІ. На фотографії лисий чоловік (академічна шапочка затиснута в нього під пахвою, щоб не впала з голови) нахилився до усміхненої дівчинки в інвалідному візку. Він тримається за один край атестата, вона за інший. «Каролін Пулен долає велику гору на довгому шляху до свого зцілення» —повідомляв підпис.

Я звів очі на Ела, збентежений.

– Якщо ти змінив майбутнє і врятував її, звідки в тебе оце?

– Кожна подорож все скасовує, друже. Пам’ятаєш?

– О Боже мій. Коли ти повернувся туди, щоб зупинити Освальда, все, що ти перед тим зробив, аби врятувати Пулен, стерлося?

– Це так… і ні.

– Що ти маєш на увазі цими «так» і «ні»?

– Подорож у минуле, щоб врятувати Кеннеді, мусила бути останньою, але я не поспішав мчати на південь, до Техасу. Навіщо? Оззі Кролика – так кликали його колеги в морській піхоті – у вересні 58-го навіть в Америці не було. Він весело випускав пару в південній частині Тихого океану, оберігаючи демократію на Формозі і в Японії. Тому я повернувся до «Тінистих будиночків» на Себаго і байдикував там до п’ятнадцятого листопада. Знову. Але коли воно підкотилося, я виїхав ще раніше вранці, що було збіса розумним з мого боку, бо я отримав не просто два спущених колеса цього разу. В моєму орендованому «Шеві» обірвалася якась із тяг. У підсумку довелося заплатити тому парубку з автосервісу в Нейпелзі шістдесят баксів, щоб він позичив мені на той день свою машину, я ще й перстень йому свій морпіхівський залишив у заставу. Були й інші пригоди, переліком яких затрудняти себе не хочу…

– А той міст у Дерамі стояв?

– Не знаю, друже, я навіть не намагався поїхати тією дорогою. Особа, яку не навчає минуле, – ідіот, як на мою думку. Єдине, що язапам’ятав, звідки під’їжджатиме Ендрю Каллем, і не марнував часу, добираючись туди. Те дерево лежало поперек дороги, точно так, як і перше, і коли він під’їхав, я з ним боровся, точно, як перед тим. Невдовзі в мене стався біль у грудях, точно, як до того. Ми відіграли всю комедію, Каролін Пулен провела суботу зі своїм татом у лісі, а за пару тижнів я гукнув «гайда» і сів на потяг до Техасу.

– А як же я тоді дивлюся на це випускне фото, де вона в інвалідному візку?

– Бо кожна подорож крізь кролячу нору все скасовує.

І Ел почав просто дивитися на мене, чекаючи, чи я второпаю. За якусь хвилину мені дійшло.

– Я?..

– Так і є, друже. Ти сьогодні випив на десять центів кореневого пива. Ну, й заодно ти всадив Каролін Пулен назад до інвалідного візка.