Текст книги "11/22/63 "

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 54 страниц)

Тут з’явився автобус. Роб підвищив голос, щоби мати почула попри виск гальм.

– Він клятий коммі, Ма, і додому він не повернеться. Звикни до цього.

–  Ти мені подзвониш! – заверещала вона. Її похмуре личко закам’яніло. Вона стояла, широко розставивши ступні, немов боксер, готовий прийняти удар. Будь-який удар. Всякий удар. Блищали її очі з-за клоунських окулярів у чорній оправі. Хустка в неї під підборіддям була зав’язана подвійним вузлом. Вже почав накрапати дощ, але вона тим не переймалася. Набрала повітря й підвищила голос ледь не до справдешнього вереску:

– Я мушу знати все про мого гарного хлопчика, ти чуєш?

Роберт Освальд, нічого не відповівши, забіг угору сходами і зник в автобусі. Пихкаючи синім димом, той відчалив. І вже тоді її обличчя освітила усмішка. Вона сотворила те, на що, як я до того гадав, ніяка усмішка нездатна: зробила цю жінку молодшою і водночас потворнішою.

Повз неї пройшов якийсь роботяга. Наскільки я міг бачити, він не штовхнув, навіть не тернувся об неї, але вона гаркнула:

– Дивіться, куди йдете! Ви тут не хазяїн тротуару!

Маргарита Освальд рушила назад до своїх апартаментів. Вона все ще усміхалася.

Назад у Джоді того дня я повертався в сум’ятті й роздумах. Лі Освальда я не побачу ще півтора року, але, залишаючись так само рішуче налаштованим на те, щоб його зупинити, я вже співчував йому більше, аніж будь-коли міг співчувати Френку Даннінгу.

Розділ 13

1

18 травня 1961 року, сьома година сорок п’ять хвилин вечора. Світло довгих техаських сутінків простягнулося через моє заднє подвір’я. Вікно відчинене, й фіранки тріпотять на легкому вітерці. По радіо Трой Шондел співає «Цього разу ми дійсно розлучаємось» [355]355
  Troy Shondell (нар. 1940 р.) – співак, уславлений 1961 року єдиним хітом «This Time We’re Really Breaking Up».


[Закрыть]. Я сиджу в кімнаті, яка в цьому будиночку слугувала другою спальнею, а тепер стала моїм кабінетом. Стіл колись списаний з середньої школи. Одна ніжка в нього трішки закоротка, довелося її підкласти. Друкарська машинка «Вебстер», портативна. Я сидів і вичитував перші сто п’ятдесят з чимсь сторінок мого роману «Місце вбивства», взявшись за це насамперед тому, що Мімі Коркоран не переставала докучати мені проханнями, щоб я дав їй його почитати, а Мімі, як мені відкрилося, була того сорту особистістю, якій, нехай із вибаченнями, відмовляти можна, проте аж ніяк не безкінечно. Насправді робота йшла добре. Ще під час першої правки для мене не становило проблеми переробити Деррі на Досон, а Досон перероблювати на Даллас виявилося навіть легше. Я за це взявся лише тому, що робота з текстом допоможе підтримати мою легенду, коли я врешті дозволю Мімі прочитати роман, але тепер ці правки й мені самому почали здаватися значущими й необхідними. Здавалося, що цій книзі від самого початку бажалося бути написаною про Даллас.

Пролунав дзвінок у двері. Я поклав на рукопис прес-пап’є, щоб не розлетілися аркуші, і пішов подивитися, хто там до мене з візитом. Все це я пам’ятаю дуже ясно: танцюючі фіранки, гладенький річковий камінь у ролі прес-пап’є. По радіо грає «Цього разу», довге світло техаського надвечір’я, яке я вже встиг полюбити. Я мушу це пам’ятати. Це ж тоді я перестав жити в минулому, а почав просто жити.

Я відчинив двері, за ними стояв Майкл Косло.

– Я не можу, містере Емберсон, – рюмсав він. – Я просто не можу.

– Гаразд, Майкле, заходь, – сказав я. – Давай про це поговоримо.

2

Я не здивувався, побачивши його. Перш ніж втекти до Епохи Всезагального Куріння, я п’ять років керував театром у Лізбонській середній школі і за той час достатньо надивився випадків сценобоязні. Режисерувати акторів-підлітків – це немов жонглювати банками з нітрогліцерином: хвилююче й небезпечно. Я бачив, як дівчата з чудовою пам’яттю, котрі абсолютно природно грали на репетиціях, раптом стають примороженими на сцені; я бачив недолугих хлопчиків-коротунів, котрі розквітають, ледь не підростаючи на фут, з першою вимовленою ними реплікою, на яку радісно відгукнувся зал. Під моєю режисерською орудою бували наполегливі трудяги, вряди-годи траплялася дитина з іскрою таланту. Але ніколи ще я не мав такого актора, як Майк Косло. Підозрюю, що існують середні школи й факультети в коледжах, де все життя ставлять театральні вистави, працюють з акторами, але ніхто й ніколи не мав там такого хлопця, як він.

Мімі Коркоран і насправді правила Денголмською консолідованою середньою школою, і це саме вона улестила мене взятися за постановку спектаклю силами учнів середніх і старших класів, коли викладача математики Елфі Нортона, котрий займався цим багато років, було діагностовано на гострий мієлолейкоз і він переїхав на лікування до Х’юстона. Я намагався відмовитися, аргументуючи це тим, що все ще займаюся дослідженнями в Далласі, але взимку і ранньої весни 1961 року я туди наїжджав не вельми часто. Мімі про це знала, бо, коли б Дік не потребував підміни на уроки літератури в той період навчального року, я завжди був доступний. А щодо Далласа, то я поки що тримався очікувальної тактики. Лі все ще перебував у Мінську, де невдовзі мав одружитися з Мариною Прусаковою, дівчиною в червоній сукні й білих туфлях.

– У вас повно вільного часу, – сказала Мімі. При цім вперши руки у свої неіснуючі стегна: того дня вона цілком перебувала в настрої «полонених не беремо». – І вам за це заплатять.

– О, так, – відповів я. – Ми це з’ясовували з Діком. П’ятдесят баксів. Затусуюся на всю губу у трубу.

–  Як це?

– Не звертайте уваги, Мімі. На даний час у мене все гаразд з грошима. Може, ми на цьому й зупинимось?

Ні. Ніяких «може». Міз Мімі була бульдозером у людській подобі, і якщо натикалася на нібито непохитний об’єкт, вона просто опускала свій ніж-відвал і додавала обертів двигуну. Без мого втручання, сказала вона, за всю історію їхньої школи вперше невідбудеться вистави. Батьки будуть розчаровані. Шкільна рада буде розчарована. «І, – додала вона, суплячи брови, – я зневірюся».

– Господь простить вам зневіру, міз Мімі, – сказав я. – Але послухайте. Якщо ви дозволите мені самому вибрати п’єсу – що-небудь таке, не дуже неоднозначне, обіцяю – я за це візьмуся.

Похмурість Мімі Коркоран розчинилася в тій сяючій посмішці, котра завжди перетворювала Діка Сімонса на казанок ось-ось закипаючої вівсянки (що, пристрасно кажучи, не було аж надто значною трансформацією).

– Прекрасно! Хтозна, можливо, вам пощастить знайти блискучого лицедія, що невпізнаним ходить нашими коридорами.

– Авжеж, – кивнув я, – в свинячий голос [356]356
  В оригіналі гра слів «and pigs may whistle» («і свині можуть засвистати») натякає на характерну (ледь не стандартну) для класичних англійських п’єс назву пабів «Свиня і свисток».


[Закрыть].

Проте – життя це ще той жарт – я дійсно знайшов блискучого драматичного актора. Абсолютно природного. І ось тепер, напередодні нашої прем’єри, після якої мусить відбутися ще три спектаклі, він сидить у моїй вітальні, займаючи ледь не весь диван (що покірно угнувся під його двома сотнями й сімдесятьма фунтами ваги), і ридає ридма, як дурненький [357]357
  270 фунтів = 122,5 кг.


[Закрыть]. Майк Косло. Відомий також, як Ленні Малюк у зробленій Джорджем Емберсоном для шкільного рівня адаптації твору Джона Стейнбека «Про мишей і людей» [358]358
  Ленні Малюк – дужий, добрий, розумово обмежений сезонний наймит і випадковий убивця дружини Керлі, трагічний герой повісті «Про мишей і людей» (1937) одного з найпопулярніших американських авторів ХХ ст., нобелівського лауреата (1962) Джона Стейнбека (1902–1968); театральні адаптації повісті широко ставляться у світі.


[Закрыть].

Тобто це якщо я зумію його умовити вийти завтра на сцену.

3

Я подумав, чи не дати йому кілька серветок клінекс, але вирішив, що вони тут не зарадять. Натомість дістав на кухні з шухляди рушник для витирання посуду. Він витер обличчя, сяк-так опанував себе, а потім безутішно подивився на мене. Очі мав червоні й вогкі. Він не почав плакати перед моїми дверима; виглядало на те, ніби це в нього триває всю другу половину дня.

– Окей, Майку. Поясни мені все толком.

– Всі в команді з мене сміються, містере Емберсон. Тренер почав називати мене Кларком Ґейблом [359]359
  William Clark Gable (1901–1960) – кіноактор, секс-символ 1920—1930-х рр. на прізвисько «король Голлівуду».


[Закрыть]– це було на весняному пікніку Лев’ячого прайда – і тепер геть усітак мене кличуть. Навіть Джимі. – На увазі мався Джим Ла-Дью, супер-форсований квотербек команди й кращий друг Майка.

Мене не здивувала поведінка тренера Бормана, то був прозаїчний, навіжено відданий своїй справі чоловік, котрий не терпів, коли хтось заступав на його територію, неважливо, було це під час сезону чи поза ним. А Майка обзивали й гірше; чергуючи в коридорах, я чув, як його кликали Заробітчанином Майком, Тарзаном і Ґодзилою. Він відбивався від прізвиськ сміхом. Така смішлива, навіть неуважна реакція на глузування й кпини може бути найціннішим додатком до зросту й загальних розмірів, яким обдаровуються величезні хлопці, а я біля Майка з його висотою далеко за два метри й вагою 270 фунтів виглядав, як той Мікі Руні [360]360
  Mickey Rooney (нар. 1920 р.) – актор Голлівуду, став зіркою ще дитиною, працюював найдовше.


[Закрыть].

У футбольній команді «Левів» була лише одна зірка, і нею був Джим Ла-Дью – хіба не він мав власний білборд на перехресті шосе № 77 й дороги № 109? Але якщо й був гравець, котрий забезпечував можливістьДжимові бути зіркою, то це саме Майк Косло, котрий запланував собі, щойно закінчиться шкільний сезон, вступити до Техаського університету A & M. Ла-Дью ж збирався потрапити до ударної групи Бамської «Кармазинової хвилі» (про що завжди були раді вам доповісти як він сам, так і його батько) [361]361
  «Кармазинова хвиля» (Crimson Tide) – неофіційна назва футбольної команди Алабамського університету, який має неофіційне прізвисько Бама.


[Закрыть], але якби хтось попрохав мене вибрати з цих двох того, хто має більші шанси вийти у профі, власні гроші я поставив би на Майка. Джим мені подобався, але разом з тим мені повсякчас задавалося, що в нього або травма коліна ось-ось станеться, або вивих плеча. З іншого боку, Майк з його будовою, схоже, більше був готовий до довготермінової праці.

– Що каже Боббі Джилл?

Майк і Боббі Джилл Оллнат ходили практично стегно до стегна, наче зрощені. Розкішна дівчина? Гаразд. Білявка? Гаразд. Чирлідерка? Чи варто питатися?

Він розплився в усмішці.

– Боббі Джилл за мене на тисячу процентів. Каже, щоб я узяв себе в руки, щоби перестав звертати увагу на тих хлопців, що козу навкруг мене водять.

– Слова розсудливої юної леді.

– Йо, вона абсолютно найкраща.

– До речі, я підозрюю, що всі ті клички – зовсім не те, що тебе бентежить. – А коли він не відповів: – Майку? Не мовчи.

– Я вийду на сцену перед усіма тими людьми і буду там клеїти з себе дурника. Це Джимі так мені сказав.

– Джимі – пекельний квотербек, до того ж я знаю, які ви з ним друзі, але коли йдеться про акторство, він не відрізнить лайна від цукерки. – Майк лупнув очима. У 1961 році незвично було почути слово «лайно»від учителя, навіть якби той мав його повний рот. Але ж, звісно, я був усього лиш підмінним викладачем і це мене певною мірою робило вільнішим. – Гадаю, ти сам це розумієш. Як то кажуть у цих краях: ти можеш вагатися, але це не значить, ніби ти дурень.

– А люди вважають, що я ним і є, – промовив він тихо. – А ще я трієчник. Може, ви не знаєте цього, може, підмінним не показують особові справи учнів, але я справді круглий трієчник.

– Я спеціально переглянув твої академічні дані після другого тижня репетицій, коли побачив, що ти можеш творити на сцені. Ти трієчник, тому що ти футболіст, всі припускають, що ти й мусиш бути трієчником. Це частина етосу.

– Чого?

– Це зрозуміло з контексту, а ладити з себе дурників залиш своїм приятелям. Не кажучи вже про тренера Бормана, котрий, либонь, мусить шнурок на своєму свистку зав’язувати, щоб не помилитися, з якого боку в нього дути.

Майк загиготів, попри свої очі червоні і все таке.

– Послухай мене. Люди автоматично вважають усіх таких, як ти, велетнів тупуватими. Доведи мені, що я неправий, якщо бажаєш; судячи з того, що я чув, ти ходиш в такому тілі відтоді, як тобі виповнилося дванадцять, тож сам мусиш знати.

Він не став мені щось доводити. Натомість сказав:

– Всі в команді пробувалися на Ленні. Заради жарту. То, типу, такий був розиграш, – і тут же він поспішив додати: – Нічого такого проти вас, містере Е. Всім у команді ви подобаєтеся. Навіть тренеру ви подобаєтеся.

Гравці дійсностадом носорогів були вломилися на проби, налякавши до оніміння більш академічно успішних кандидатів, і всі заявляли, що бажають попробуватися на роль великого тупого друга Джорджа Мілтона [362]362
  Джордж Мілтон – колишній інтелігент, сезонний наймит, друг Ленні по мандрах, котрий убиває Ленні, щоб врятувати його від тортур фермерів, які хочуть його лінчувати.


[Закрыть]. Звісно, то був жарт, але читання Майком слів Ленні виявилося найвіддаленішою від забавок річчю в світі. То було збіса найправдивіше одкровення. Я б скористався електрошокером для худоби, щоби затримати його в тій кімнаті, якби постала така потреба, але, звісно, потреби в таких екстраординарних заходах не виникло. Хочете взнати, що найкраще в учительстві? Бачити той момент, коли дитина відкриває в собі той чи інший дар. Нема в світі рівного цьому відчуттю. Майк знав, що друзі по команді глузуватимуть з нього, але пропри це він узявся за роль.

І тренеру Борману це, звісно, не сподобалося. Тренерам Борманам всього світу завжди таке не подобається. Проте в цьому випадку він мало що міг вдіяти, особливо з Мімі Коркоран на моєму боці. Ясно, що він не міг заявити, ніби у квітні й травні Майк потрібен на футбольних тренуваннях. Отже, йому залишалося лише кликати свого кращого лайнмена [363]363
  Гравець ударної групи в американському футболі.


[Закрыть]Кларком Ґейблом. Є такі парубки, котрі не здатні позбавитись уявлення, що акторство – це заняття тільки для дівчат та збоченців, котрим, типу, хотілося ббути дівчатами. Ґейвін Борман належав саме до таких парубків. На щоквітневій пивній вечірці у Дона Хегарті в День дурня він почав мені скиглити, що я «вкладаю непотрібні ідеї до голови цього здорового вайла».

Я відповів йому, що він має право думати, як йому заманеться; таке право має будь-хто, включно з гівнюками. І пішов геть, залишивши його стояти з паперовим стаканом у руці й розгубленим виразом на обличчі. Тренери Бормани всього світу також звикли досягати своїх цілей за допомогою своєрідних жартівливих залякувань, і він не міг зрозуміти, чому це не подіяло на якогось дрібного позаштатника, котрий в останню хвилину зайняв режисерську посаду замість Елфі Нортона. Навряд чи я зміг би пояснити Борману, що розстріл бодай одного чоловіка заради того, щоб не дозволити йому замордувати власну дружину й дітей, має здатність змінювати стрільця.

В принципі, тренер не мав ніяких шансів. Я задіяв у виставі й кількох інших футболістів у дрібних ролях мешканців містечка, але Майка я побачив у ролі Ленні в ту саму мить, коли він розкрив рота й промовив: «Я пам’ятаю про кроликів, Джордже!»

Він стававЛенні. Він заволодівав не лише вашими очима – бо був аж таким збіса здоровезним, – але й серцем у ваших грудях. Ви забували про все, як ото люди забували про свої щоденні справи, коли Джим Ла-Дью відступав, щоб послати пас. Нехай Майк був збудований таким, щоб у блаженному невіданні трощити захисну лінію супротивників, але створенимвін був – Господом, якщо є така божественна сутність, або перетасуванням колоди генетичних карт, якщо такої нема – щоби самому зникати на сцені, втілюючись у когось іншого.

– То був розиграш для всіх, окрім тебе, – сказав я.

– Для мене теж. Спочатку.

– Бо спочатку ти сам не знав.

– Еге ж. Не знав.

Здоровило. Ледь не пошепки. Він похилив голову, бо знову виступили сльози, яких він не хотів, щоб я в нього бачив. Борман обзивав його Кларком Ґейблом і, якби я зробив тренеру зауваження, він відповів би, що це всього лиш жарт. Розиграш. Присмішка. Так, ніби не розумів, що решта команди підхоплять і діставатимуть цим хлопця. Так, ніби не розумів, що це лайно ранитиме Майка так, як його ніколи не поранить прізвисько Заробітчанин Майк. Чому люди роблятьтаке талановитим людям? Що це, ревнощі? Страх? Либонь, і те, й інше. Але цей хлопець мав щастя розуміти, наскільки він добрий актор. І обидва ми розуміли, що не в тренері Бормані головна проблема. Єдиним, хто міг завадити Майку вийти завтра ввечері на сцену, був сам Майк.

– Ти грав у футбол перед удев’ятеро більшими натовпами людей, ніж завтра їх сидітиме в аудиторії. Чорт забирай, коли ви, хлопці, їздили у Даллас на регіональні ігри минулого листопада, ти виступав на очах десяти чи дванадцяти тисяч глядачів. І зовсім недружніх.

– Футбол – то інше. Ми вибігаємо на поле всі в однаковій формі й у шоломах. Люди нас відрізняють тільки за номерами. Ми всі заодно…

– Майку, разом з тобою у виставі ще дев’ятеро акторів, і це не рахуючи мешканців містечка, котрих я вписав до п’єси, аби лиш чимось зайняти твоїх футбольних друзів. Це теж, до речі, свого роду команда.

– Це не те.

– Можливо, не зовсім те. Але одна річ єтакою самою – якщо ти їх зрадиш, все розвалиться на лайно, програють усі. Актори, технічна група, дівчата з Пеп-клубу [364]364
  Pep-club – самоорганізація учнів для пропаганди досягнень власної школи, з членів Пеп-клубів формуються також групи заводіїв-чирлідерів.


[Закрыть], котрі займалися рекламою, і всі люди, що збираються побачити виставу, дехто з них поприїжджають зі своїх ранчо за п’ятдесят миль звідси. Не кажучи вже про мене. Я також втрачу.

– Ну, я гадаю, мабуть, так, – промовив він. Дивився він при цьому на свої ступні, а які ж то ген-ген величезні були ступні.

– Я пережив би втрату Сліма або Керлі [365]365
  Персонажі «Мишей і людей»: Керлі – задиристий син хазяїна ранчо, який безупинно ревнує свою самозакохану красуню-дружину; Слім – старший наймит, поважаний усіма персонажами.


[Закрыть]; просто послав би когось із книжкою скоренько вивчити роль. Гадаю, я навіть пережив би втрату дружини Керлі…

– Хотілося б, аби Сенді працювала трішки краще, – зауважив Майк. – Вона гарна, як та лялечка, але якщо коли й промовить свою ремарку вчасно, то лише випадково.

Я дозволив собі потай внутрішньо усміхнутись. З’явилася обережна віра, що все може піти нормально.

– Чого я не можу пережити – чого не переживе вистава– це втрати тебе або Вінса Нолза.

Вінс Нолз грав Джорджа, супутника в мандрах і друга Ленні, ба насправді ми моглиб і пережити його втрату, якби він підхопив грип або скрутив собі в’язи в дорожній аварії (така можливість завжди була, зважаючи на те, як він ганяв фермерським пікапом свого батька). Я б сам став на місце Вінса, якби до такого дійшло, хоча я й надто великий для цієї ролі, натомість мені не треба її виучувати. Після шести тижнів репетицій я вже обходився без книжки, як і будь-хто з моїх акторів. Деякі ролі знав навіть краще. Але я не міг замінити Майка. Ніхто його не зміг би замінити з наявною комбінацією його розмірів і таланту. Він був стрижнем усього спектаклю.

– Що, як я з’їбуся? – запитав він і зразу ж, почувши, що щойно промовив, ляснув собі долонею по губах.

Я сів на диван поряд з ним. Місця там було мало, проте я якось примостився. Тоді я не думав ані про Джона Кеннеді, ані про Ела Темплтона, ані про Френка Даннінга, ані про той світ, з якого потрапив сюди. В ту мить я не думав ні про що, окрім цього величезного хлопця… і моєї вистави. Бо в якийсь момент вона сталамоєю так само, як весь цей колишній час з його спареними телефонними лініями й дешевим бензином тепер став моїм. У ту мить я більше переймався «Мишами і людьми», аніж Лі Гарві Освальдом.

Але ще більше я переймався Майком.

Я прибрав його долоню з губ. Поклав її йому на коліно. Свої руки поклав йому на плечі. Подивився йому в очі.

– Слухай сюди, – промовив я. – Ти мене слухаєш?

– Йо-сер.

– Ти нез’їбешся. Повтори.

– Я…

–  Кажи.

– Я не з’їбуся.

– Ти зробиш інше, ти їх приголомшиш. Я тобі це обіцяю, Майку, – проказав я, сильніше стискаючи його плечі. Відчуття було, ніби намагаєшся занурити пальці в камінь. Цей хлопець міг підхопити мене й переламати собі об коліно, але він тільки сидів, дивився парою очей, смиренних, повних надії і залишків сліз. – Ти чуєш мене? Я обіцяю.

4

Сцена була острівцем світла, далі лежало озеро темряви, де сиділа публіка. Джордж з Ленні стояли на березі уявної ріки. Інших чоловіків було відіслано геть, але вони повернуться, і то невдовзі; якщо цей великий, з примарною усмішкою парубок-гора в комбінезоні має померти з достоїнством, Джордж заопікується цим сам.

– Джордже? А куди вони пішли?

Праворуч від мене сиділа Мімі Коркоран. У якийсь момент вона взяла мою руку і тепер стискала її. Дужче, дужче, дужче. Ми сиділи на першому ряді. Поруч з нею, з іншого боку, з напіввідкритим ротом на сцену дивився Дік Сімонс. То був вираз обличчя фермера, котрий побачив динозавра, що пасеться на його дальнім полі.

– На полювання. Вони пішли полювати. Сіддай, Ленні.

Вінсу Нолзу ніколи не стати актором – радше за все, йому світить стати продавцем філії компанії «Крайслер-Додж» у Джоді, як його батько, – але сильна вистава може відразу підняти рівень гри всіх акторів, і саме це трапилося того вечора. Вінс, котрий на репетиціях тільки пару разів був сягнув найнижчого рівня достовірності (здебільшого завдяки своєму виснаженому, інтелігентському обличчю стейнбеківського Джорджа Мілтона), але зараз він чимсь заразився від Майка. Раптом, десь посеред першої дії, він, здається, усвідомив, що це значить – блукати по життю з єдиним другом, таким, як Ленні, і він утрапив у роль. Тепер, побачивши, як він зсунув на потилицю старий фетровий капелюх, я подумав, що Вінс схожий на Генрі Фонду в «Гронах гніву» [366]366
  «The Grapes of Wrath» (1940) – фільм за однойменним романом (1939) Джона Стейнбека, в якому головну роль грає актор Генрі Фонда (1905–1982).


[Закрыть].

– Джордже!

– Га?

– Ти не збираєшся завдати мені прочуханки?

– Що ти маєш на увазі?

– Ти знаєш, Джордже. – Усміхається. Того ґатунку усмішкою, що каже: «Йо, я знаю, що я йолоп, але ми обоє знаємо, що я не маю на це ради». Сидить на березі уявної річки. Знімає з себе бриля, шпурляє його вбік, куйовдить своє коротке біляве волосся. Говорить голосом Джорджа. Майк вловив ці інтонації вже на першій репетиції, без жодної допомоги з мого боку. – Якби я був один, я міг би жити так легко. Я б знайшов собі роботу і не мав більше ніякого клопоту. – Знов повертається до свого голосу… чи радше до голосу Ленні. – Я можу піти геть. Я можу піти просто в гори і знайти собі печеру, якщо я тобі не потрібен.

Вінс Нолз був понурив голову, а тепер, коли він її підвів і промовив свої наступні слова, голос його звучав непевно, він затинався. Це було те відтворення жалю, якого він ніколи не міг добитися, навіть під час найвдаліших репетицій.

– Ні, Ленні, я хочу, щоб ти залишився тут, зі мною.

– Тоді скажи мені, як ти це казав раніше! Про інших хлопців і про нас!

Саме тоді я й почув перший схлип у залі. За цим прозвучав другий. Потім третій. Такого я не очікував, ні, навіть у найфантастичніших мріях не очікував. Мороз перебіг мені поза плечима, я скрадливо поглянув на Мімі. Вона не плакала поки що, але вологість в її очах підказала мені, що скоро почне. Так, навіть вона – така стара, міцна бейбі, якою вона була.

Джордж завагався, потім взяв Ленні за руку, жест, якого він ніколи б не зробив на репетиціях. «Це манери гоміків», – сказав би він.

– Хлопці, як ми… Ленні, хлопці, як ми, ніколи не мають родин. Вони не мають нікого, кому б до них було небайдуже. – Вільною рукою намацує бутафорський пістолет, схований в нього під піджаком. Наполовину його витягає. Ховає знову. Потім, укріпившись духом, знов дістає. Тримає його в себе біля ноги.

– Але це не про нас, Джордже! Не про нас! Хіба це не так?

Майк зник. Сцена зникла. Тепер там були тільки ці двоє, і на той час, коли Ленні просив Джорджа розказати йому про їхнє маленьке ранчо, про кроликів, про життя з плодів землі, рюмсала вголос уже половина залу. Вінс плакав так гірко, що заледве зумів проговорити свої останні слова, кажучи бідному дурненькому Ленні, щоб той дивився туди, вдалечінь, що ранчо, на якому вони будуть жити, там. Якщо він видивлятиметься достатньо пильно, він зможе його побачити.

Сцена повільно занурювалася в повну темряву, цього разу Сінді Мак-Комас керувала освітленням ідеально. Берді Джеймісон, шкільний сторож, вистрелив холостим набоєм. Якась жінка в залі коротко скрикнула. Такого ґатунку реакції зазвичай супроводжуються нервовим сміхом, але цього вечора лунали тільки схлипи сидячих на стільцях людей. А в іншому сенсі тиша. Вона тривала десять секунд. Ну, може, п’ять. Скільки б вона не тривала, мені це здалося вічністю. А потім вибухнули аплодисменти. То був найкращий грім з усіх чутих мною в житті. Загорілося світло в залі. Вся аудиторія стояла. Перші два ряди займали викладачі, і мені впав до ока тренер Борман. Бодай мені згинути, якщо він теж не плакав.

За два ряди позаду, де разом сиділи всі шкільні спортсмени, ляскав себе по кульшах Ла-Дью.

– Ти потрясний, Косло! – заволав він.

Це викликало схвальні вигуки й сміх.

Трупа почала виходити на поклони: спершу футболісти-мешканці містечка, потім Керлі й дружина Керлі, далі Кенді зі Слімом і рештою фермерських наймитів. Аплодисменти почали трішки пригасати, але тут вийшов Вінс, щасливий, сяючий, і щоки в нього теж були ще мокрими. Майк Косло, човгаючи ступнями, наче в замішанні, вийшов останнім і, почувши, як викрикнула «Браво!» Мімі, почав її шукати очима в кумедному здивуванні.

Цей викрик підхопили інші, і скоро вже весь зал скандував:

– Браво! Браво!

Браво!Майк уклонився, махнувши своїй брилем так низько, що той промів по сцені. Випростався він уже усміхненим. Втім, то було дещо більше за просто усмішку; його обличчя було позначено тим щастям, що зарезервоване лише для осіб, котрим врешті даровано привілей сягнути самісінької вершини.

А тоді він закричав:

– Містере Емберсон! Піднімайтесь сюди, містере Емберсон!

Трупа взялася скандувати:

– Режисер! Режисер!

– Не гасіть овацію, – пробурчала поряд зі мною Мімі. – Йдіть, піднімайтеся туди, ви, бовдуре!

Тож я так і зробив, і аплодисменти загриміли знову. Майк обхопив мене, обняв і підважив, аж мої ступні відірвалися від підлоги, а потім знов мене поставив і здорово чмокнув у щоку. Всі розсміялися, включно зі мною. Ми всі вхопилися за руки, підняли їх до залу і вклонилися. Я слухав аплодисменти, і в той же час мені навернулася одна думка, від якої потьмарилося на душі. А в Мінську молодята зараз. Якраз дев’ятнадцять днів відтоді, як Лі з Мариною стали чоловіком і дружиною.

5

За три тижні перед тим, як школі закритися на літо, я поїхав у Даллас, щоби зробити кілька фотознімків тих трьох квартир, де мешкатимуть разом Лі з Мариною. Знімав я маленьким «Міноксом» [367]367
  Minox – супермініатюрний фотоапарат, створений 1936 року латвійським винахідником Вальтером Заппом (1905–2003), до 1943 р. випускався в Ризі, а з 1948 року в Західній Німеччині.


[Закрыть], тримаючи його в долоні так, щоб об’єктив проглядав між моїми двома розсунутими пальцями. Я почувався смішним – схожим більше на закутаного в плащ карикатурного персонажа з коміксу «Шпигун проти шпигуна»в журналі «Скажений» [368]368
  «Mad» («Скажений») – заснований 1952 року сатиричний журнал, який значно вплинув на розвиток вільної думки в Америці ХХ ст.; автором коміксу «Шпигун поти шпигуна» був відомий кубинський політичний карикатурист Антоніо Прохіас (1921–1998), котрий емігрував до США у травні 1960 р.


[Закрыть], аніж на Джеймса Бонда, – але я вже був навчений обережно ставитися до таких станів.

Повернувшись додому, я побачив припаркований біля бордюру небесно-блакитний «Неш» [369]369
  «Nash» – бренд автомобілів, що випускалися заснованою 1916 року компанією «Nash Motors», котра після багатьох пертурбацій з 1987 року належить корпорації «Крайслер».


[Закрыть]Мімі Коркоран і її саму, вона якраз прослизала за його кермо. Побачивши мене, вона знову вилізла. Лице її напружилось у миттєвій гримасі – чи то болю, чи то зусилля, – але на під’їзну алею вона вже ступила зі своєю звичайною сухою усмішкою. Так, ніби я її чимсь здивував, проте в гарному сенсі. У руках вона тримала пухкий манільський конверт, у якому містилися сто п’ятдесят сторінок «Місця вбивства». Я врешті піддався її домаганням… але ж то трапилося лише напередодні.

– Текст вам або страшенно сподобався, або ви не просунулися далі десятої сторінки, – промовив я, приймаючи конверт. – Де я вгадав?

Усмішка її, окрім того що відбивала подив, тепер здавалася ще й загадковою.

– Як і більшість бібліотекарів, я читаю швидко. Можемо ми зайти в дім, щоби про це поговорити? Ще навіть не середина червня, а вже так спекотно.

А таки так, вона спітніла, чого я раніше ніколи не бачив. А ще здавалося, ніби вона схудла. Не вельми добре як для леді, котра не мала жодного зайвого фунта ваги.

Сидячи у моїй вітальні з великими склянками кави з льодом – я в кріслі, вона на дивані, – Мімі викладала свої враження.

– Я розкошувала, читаючи той шматок, де йдеться про вбивцю, одягненого клоуном. Назвіть мене зіпсутою, але я отримувала задоволення аж до мурашок по тілу.

– Якщо ви зіпсуті, то й я теж.

Вона посміхнулась.

– Я певна, ви знайдете собі видавця. Назагал роман мені дуже сподобався.

Я відчув себе дещо ображеним. Нехай «Місце вбивства»було розпочато лише для камуфляжу, та чим глибше я занурювався в нього, тим важливішим ставав для мене цей текст. Він був немов моїми секретними мемуарами. Однією з умов самореалізації.

– Це ваше «назагал» призвело мені на думку фразу Александера Поупа… оте його, знаєте, «зганьби хисткою похвалою» [370]370
  Alexander Pope (1688–1744) – англійський поет, філософ, автор сатиричних епіграм; фраза «Зганьби хисткою похвалою, кинь приватний погляд скоса й, сам не хихотячи, усіх до того підучи» походить з його твору «Послання доктору Арбатнату» (1735).


[Закрыть]?

– Я не мала зовсім такого на увазі. – А далі уточнення. – Просто, просто… чорт забирай, Джордже, це не те, чим ви мусили б займатися. Ваше призначення – учительство. А якщо ви опублікуєте таку книгу, жоден департамент освіти в США не візьме вас на роботу. – Вона зробила паузу. – Хіба що, можливо, в Массачусетсі.

Я не відповів. У мене відібрало мову.

– Що ви зробили з Майком Косло… що ви зробили дляМайка Косло – то найдивовижніше, найчудесніше з усього баченого мною в світі.

– Мімі, то не я. Він від природи тала…

– Я знаю, що в нього природний талант, це було очевидно з тієї миті, як він вийшов на сцену й відкрив рота, проте я вам скажу ще дещо, друже мій. Приблизно років сорок роботи в школах і шістдесят років життя навчили мене дечого, і навчили дуже добре. Артистичний талант є набагато більш звичайним явищем, аніж талант до виховуванняартистичних талантів. Будь-який родитель з важкою рукою може його зруйнувати, але виростити його набагато важче. Саме цей талант ви маєте, і то в набагато більшому обсязі, ніж той, що створив оце. – Вона поплескала по стосу аркушів на кавовому столику перед собою.

– Я навіть не знаю, що сказати.

– Скажіть «дякую» і похваліть мене за високу оцінку.

– Дякую. А цінність вашого напоумлення перевершує лише ваш приємний вигляд.

На ці мої слова знову повернулася її усмішка, тепер ще сухіша.

– Не перебільшуйте вашого захвату, Джордже.

– Так, міз Мімі.

Усмішка зникла. Вона нахилилася до мене. Сині очі за скельцями окулярів були величезними, затоплюючи все обличчя. Шкіра під засмагою в неї була жовтуватою, недавно ще тугі щоки позападали. Коли це відбулося? Помітив це Дік? Прикольне питання, як кажуть дітлахи. Дік не помічав на собі шкарпеток різного кольору, поки не знімав їх увечері. А може, й тоді ні.

Вона почала:

– Філ Бейтмен уже не просто погрожує, що піде на пенсію, він висмикнув чеку й шпурнув гранату, як сказав би наш чарівний тренер Борман. Що означає вакансію на факультеті англійської. Зважайтеся, йдіть викладачем в ДКСШ на повну ставку, Джордже. Діти вас люблять, а громада після цієї вистави вважає вас другим пришестям Альфреда Гічкока [371]371
  Alfred Hitchcock (1899–1980) – британський кінорежисер, вважається батьком-засновником жанру психологічного трилера в кіно.


[Закрыть]. Дік, той просто чекає вашої заяви – він мені про це сказав учора ввечері. Прошу. Опублікуйте це під псевдонімом, якщо вже так хочеться, але приходьте і вчіть. Це те, для чого ви створені.

Мені страшенно хотілося сказати «так», бо вона мала рацію. Не моя то була робота писати книжки, а тим більше вбивати людей, не має значення, наскільки вони заслуговують на смерть. А ще Джоді. Я приїхав сюди чужаком, котрого викинуло з його рідного міста, з його епохи, і перші слова, почуті мною тут – промовлені Елом Стівенсом у харчевні – були дружніми словами. Якщо ви бодай колись відчували тугу за домом або відірваність від усіх людей і речей, що колись вас оточували, ви зрозумієте, як важать вітальні слова й дружні усмішки. Джоді було анти-Далласом, а тепер одна з найвпливовіших його громадянок пропонувала мені стати замість візитера мешканцем цього міста. Але наближався вододільний момент. Хоча він ще не поряд. Можливо…

– Джордже? У вас такий химернийвираз обличчя.

– Це називається розмірковуванням. Ви дозволите мені подумати, на вашу ласку?