Текст книги "11/22/63 "

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 54 страниц)

– Якби так, то розповів би.

– А знаєш, що ще цікаво? У тебе є добрі друзі в Джоді – не тільки я – і ніхто з них не знає, де ти живеш.

– Сейді…

– Ти кажеш, що в Далласі, але телефонна лінія в тебе «Елмхерст», а це Форт-Ворт.

А я про це ніколи не думав. Про що ж іще я ніколи не думав?

– Сейді, все, що я можу тобі сказати, це те, що я зайнятий дуже важли…

– О, я не сумніваюся. І те, чим займається сенатор Кікел, теж дуже важливе. Роджер доклав зусиль, щоби мені про це розказати і сказати, що якщо я… приїду до нього у Вашингтон, я в якомусь сенсі всядуся біля підніжжя величі… чи стоятиму біля дверей в історію… чи щось таке. Влада його збуджує. Це одна з небагатьох рис у ньому, з якою важко змиритися. Що я подумала – що й зараз думаю – та хто я така, щоб сидіти біля підніжжя величі? Я всього лиш розлучена бібліотекарка.

– Хто я такий, щоби стояти біля дверей в історію? – мовив я.

– Що? Що ти сказав, Джордже?

– Нічого, серденько.

– Може, тобі краще не називати мене так?

– Вибач. (Я не жалкую.)Про що ми взагалі зараз говоримо?

– Про тебе і про мене, і чи залишається іще хоч щось, завдяки чому ти і я можемо вважатися «ми». Було б легше, аби ти міг розповісти мені, навіщо ти в Техасі. Бо я знаю, що ти приїхав сюди не заради того, щоб писати книгу або викладати у школі.

– Розказати тобі – це для тебе було б небезпечно.

– Ми й так усів небезпеці, – заявила вона. – Джонні правий щодо цього. Розказати тобі дещо, що мені розказав Роджер?

– Гаразд. (Де він тобі те розказував, Сейді? І коли відбувалася та ваша розмова, були ви тоді у вертикальному чи в горизонтальному положенні?)

– Він тоді випив трішки більше звичайного, і в нього розв’язався язик. Ми були в його готельному номері, але не переживай – ступнями я торкалася підлоги і була цілком одягнена.

– Я не переживаю.

– Якщо так, ти мене розчарував.

– Гаразд, я переживаю. Що він розповів?

– Він сказав, що йде поголоска, ніби затівається якась серйозна справа у Карибському регіоні цієї осені або зими. Гаряча точка, так він це назвав. Я припускаю, що він мав на увазі Кубу. Він ще сказав: «Цей ідіот ДжФК збирається нас усіх занурити в окріп, аби лише показати, що він має яйця».

Я згадав про все те лайно про кінець світу, яке був заливав їй до вух її колишній чоловік. «Кожний, хто читає газети, розуміє, що це неминуче, – казав він їй. – Ми помиратимемо з виразками по всьому тілу, викашлюючи власні легені». Такі речі залишають враження, особливо коли промовляються сухим тоном впевненого в своїх словах науковця. Враження вони залишають? Точніше сказати – шрами.

– Сейді, це все лайно.

– О? – відгукнулася вона роздратовано. – Гадаю, в тебе є інсайдерська інформація, недоступна сенатору Кікелю?

– Скажімо, є.

– Скажімо, ні. Я ще трішки зачекаю, може ти врешті чесно все розкажеш, але не дуже довго. Либонь, просто тому, що ти гарно танцюєш.

– Тоді давай потанцюємо, – промовив я навіжено.

– На добраніч, Джордже.

І перш ніж я встиг щось ще сказати, вона відключилася.

15

Я почав їй тут же передзвонювати, але коли телефоністка запитала в мене «номер, будь ласка?», до мене повернувся здоровий глузд. Я поклав слухавку. Вона сказала все, що хотіла сказати. Намагатися примусити її сказати більше, тільки погіршить ситуацію.

Я переконував себе, що її дзвінок був провокацією, розрахованою на те, щоб зрушити мене з мертвої точки, на кшталт знаменитого: «Говоріть за себе, Джоне Алдене». [526]526
  Знаменита фраза з історичної поеми Генрі Лонгфелло (1807–1882) «Сватання Майлза Стендіша» (1852) про те, як овдовілий капітан колонії перших англійських переселенців в Америці Стендіш послав бондаря Джона Алдена своїм сватом до юної Прісцили Маллін, а та, вислухавши передану сватом пропозицію капітана, промовила: «Чому б вам не сказати за себе, Джоне Алдене?» – і в результаті вийшла заміж за бондаря.


[Закрыть]Але дарма, це зовсім не було схоже на Сейді. Її дзвінок радше був схожим на благання допомоги.

Я знову підняв слухавку, і цього разу на прохання телефоністки дати номер я його назвав. Двічі продзвенів телефон на іншому кінці, а потім озвався голосом Еллен Докерті:

– Слухаю? Хто телефонує, будь ласка?

– Вітаю, міз Еллі. Це я, Джордж.

Мабуть, та штука, мить заціпенілого мовчання, виявилася заразною. Я чекав. Нарешті вона сказала:

– Вітаю, Джордже. Боюся, я зовсім забула про вас, авжеж? Це тільки тому, що зараз я страшенно…

– Зайняті, так. Я знаю, як воно, в перші пару тижнів. Я дзвоню вам тільки тому, що мені щойно телефонувала Сейді.

– О? – це прозвучало вельми обережно.

– Якщо це ви сказали їй, що мій номер належить лінії не в Далласі, а у Форт-Ворті, в цьому нема нічого поганого.

– Я не продукувала пліток. Сподіваюся, ви це розумієте. Я гадала, вона має право знати. Мені небайдужа Сейді. Ви мені теж небайдужі, звісно, Джордже… але ви поїхали від нас. А вона ні.

Я все це розумів, хоча й було мені від цього боляче. Повернулося відчуття замкненості в космічній капсулі.

– Я не маю заперечень щодо цього, Еллі, та з мого боку це не було зовсім неправдою. Я дійсно скоро збираюся перебратися в Даллас.

Нуль реакції, та й що вона могла сказати? «Може, воно й так, але ми обоє знаємо, що ви таки трішечки брехун?»

– Мені не сподобався її голос. Як на ваш погляд, з нею все гаразд?

– Я не певна, чи хочу вам відповідати на це запитання. Якщо скажу ні, ви можете примчати сюди, щоб її побачити, а вона не хоче бачитися з вами. Не за такого стану речей.

Фактично вона відповілана моє питання.

– З нею було все гаразд, коли вона повернулася в місто?

– Вона була в порядку. Зраділа, нас усіх побачивши.

– Але тепер в неї збентежений голос і сама вона каже, що їй печально.

– А хіба це дивно? – міз Еллі заговорила різко. – Тут чимало спогадів для Сейді, багато з них пов’язаних з деяким чоловіком, до якого вона все ще має почуття. Гарний чоловік і чудовий вчитель, але сягнув успіху під фальшивим прапором.

Оце вже дійсноболюче.

– Там справа в іншому, здається. Вона говорила про наближення якоїсь кризи, про яку чула від… – Від випускника Єлю, котрий сидить під дверима в історію? – Від когось, з ким вона познайомилася в Неваді. Її чоловік вже колись був натовк їй у голову всяких нісенітниць…

– Їй у голову? В її гарненьку голівку? – тепер уже не просто різкість, тепер звучав уже справжній гнів. Через це я відчув себе маленьким і зніченим. – Джордже, переді мною стос паперів з милю заввишки, і я мушу з ними усіма розібратися. Ви не можете піддавати Сейді Дангіл віддаленому сеансу психоаналізу, а я не можу допомогти вам у ваших проблемах з коханням. Єдине, що я можу, це порадити вам розповісти всю правду, якщо Сейді вам небайдужа. Краще раніше, аніж пізно.

– Ви не бачили десь там поблизу її чоловіка, я сподіваюся?

–  Ні!На добраніч, Джордже.

Вдруге за сьогоднішній вечір жінка, яка була мені не чужою, кинула слухавку. Новий персональний рекорд.

Я пішов до спальні і почав роздягатись. Приїхала «в порядку». «Раділа», що повернулася до своїх друзів у Джоді. А тепер не в порядку. Бо розривається між вродливим, та ще й таким, котрий прискореним темпом мчить до успіху, новим хлопцем і високим таємничим незнайомцем з невидимим минулим? Таке пояснення цілком годиться для якогось любовного роману, але якби це пояснення було наразі слушним, чому тоді вона не була пригніченою, коли повернулась з Невади?

Неприємна думка прохромила мене: а може, вона п’є? Багато. Потайки. Що в цьому неможливого? Моя дружина роками була потайною п’яницею – фактично ще до того, як я з нею одружився, – а минуле прагне гармонії. Легко було б від цього відмахнутись, сказати собі, що міз Еллі щось би вже запідозрила, але п’яниці бувають вельми тямущими в хитрощах. Подеколи минає багато років, перш ніж людям розвиднюється. Якщо Сейді вчасно з’являється на роботу, Еллі може й не помічати, що в неї червоні очі, а віддих густо відгонить м’ятою.

Думка ця ймовірно була анекдотичною. Всі мої припущення базувались тільки на підозрах, які лише доводили, що Сейді мені й досі небайдужа.

Я лежав навзнак у ліжку, дивлячись в стелю. У вітальні клектав нафтовий камін – чергова холодна ніч.

«Попустися, друже, – промовив Ел. – Ти мусиш. Пам’ятай, ти там не для того, щоб отримати…»

Дівчину, золотий годинник і все таке інше. Авжеж, Еле, я про це пам’ятаю.

«Крім того, вона, скорше за все, в порядку. Це ти маєш проблему».

І фактично не одну, як на те, тож я довго ще не міг заснути.

16

Наступного понеділка, коли я вже звично вкотре проїжджав повз будинок № 214 на Західній Нілі-стрит в Далласі, я помітив там припаркований на під’їзній алеї довгий сірий катафалк. Дві гладкі леді стояли на ґанку, дивилися, як пара чоловіків у темних костюмах, засовують ззаду в катафалк ноші. На ношах лежало тіло, накрите простирадлом. З хибкого на вигляд балкона над ґанком на це також дивилася молода пара, яка займала верхню квартиру. Їхня найменша дитина спала на руках у матері.

Візок з попільничкою на поручні осиротіло стояв під тим деревом, де його старий пасажир проводив влітку більшість своїх днів.

Я зупинився і стояв поряд з машиною, допоки катафалк не поїхав. А тоді (хоча й розумів, що зараз це, скажімо так, доволі безтактно) перейшов вулицю і наблизився по доріжці до ґанку. Біля підніжжя сходів я торкнувся краєчка свого капелюха.

– Леді, я співчуваю вам у вашій втраті.

Старша з них – дружина, котра, як я здогадався, тепер стала вдовою, – сказала:

– Ви з’являлися тут раніше.

«Авжеж, з’являвся, – хотів було я сказати. – Ця штука загадковіша за професійний футбол».

– Він вас бачив, – не звинувачуючи, просто констатуючи факт.

– Я шукав собі квартиру в цьому кварталі. Ви залишатиметеся в цій?

– Ні, – відповіла молодша. – Він мав якусь страх-овку. Ледь не єдино-одно, що він мав. Окріім іще кількох медалей у коробці. – Вона схлипнула. Кажу вам, у мене трохи серце рвалося, бачити, якими вбитими горем були ті леді.

– Він говорив, що ви привид, – сказала мені вдовиця. – Він говорив, що бачить крізь вас наскрізь. Свіссно, він був божевільний, як сортирна миша. Останні три роки, після того як його розбив інсульт і йому приладнали той мішечок для сечі. Я з Айдою вертаємось назад до Оклахоми.

«А чого не в Мозелл? – подумав я. – Туди від’їжджають, покидаючи житло».

– Чого вам тре’а? – спитала молодша. – Нам тре’а знайти й відвезти йому костюм туди, у похоронну контору.

– Я хотів би дізнатися номер вашого хазяїна, – сказав я.

Очі вдовиці сяйнули.

– С’іільки це коштуватиме вам, містере?

– Я дам вам його безплатно! – гукнула молода жінка з балкона на другому поверсі.

Осиротіла дочка підняла голову і наказала їй заткнути її йобаний рот. Це було в Далласі. Не гірше, як в Деррі.

Сусідська привітність.

Розділ 19

1

Джордж де Мореншильд здійснив свою величну появу пополудні п’ятнадцятого вересня, в похмуру дощову неділю. Прибув він за кермом «Кадилака» кольору кави, який ніби ось щойно виїхав з пісні Чака Беррі [527]527
  У пісні Чака Беррі «Nadine» (1963) герой, їдучи в автобусі, бачить «свою майбутню наречену», котра нібито сідає до чийогось «Кадилака» кольору кави, але далі з’ясовується, що вона просто пройшла повз дорогу машину.


[Закрыть]. Разом з ним приїхав чоловік, котрого я вже знав, Джордж Бухе, та інший, невідомий мені – худий, як тріска, парубок з пушком білявого волосся на голові й прямою, як шомпол, спиною того, хто довгенько був прослужив у війську і досі тому радий. Де Мореншильд підійшов до заду машини й відкрив багажник. Я кинувся по дистанційний мікрофон.

Повернувшись на місце зі своїм апаратом, я побачив під пахвою в Бухе складений дитячий манеж і військового з повними руками іграшок. Попереду цих двох де Мореншильд з порожніми руками сходив на ґанок, високо тримаючи голову, з випнутими вперед грудьми. Був він високим, міцної будови. Мав сивіюче волосся, косо зачесане назад від його широкого лоба в той спосіб, який оголошував – принаймні мені – «дивіться на мої творіння, ви, могутні, і тремтіть. Бо я є ДЖОРДЖ».

Я підключив магнітофон, одяг навушники і націлив миску з мікрофоном на протилежний бік вулиці.

Марини ніде не було видно. Лі сидів на дивані, читав якусь товсту книжку в паперовій обкладинці при світлі лампи на бюро. Почувши кроки на ґанку, він підняв нахмурено голову і пожбурив книжку на кавовий столик. «Знов ті чортові емігранти», – либонь, подумав він.

Але пішов відчинити на стук. Він простягнув руку до срібноволосого незнайомця на ґанку, але де Мореншильд його здивував – і мене також – він ухопив Лі в обійми і розцілував у обидві щоки. А потім відсунув від себе, тримаючи за плечі. Заговорив він глибоким, акцентованим голосом – мені подумалося, що акцент у нього не російський, а радше німецький.

– Дайте подивитися мені на юнака, котрий подорожував у таку далечінь і повернувся звідти зі своїми незламними ідеалами!

І він знов притягнув Лі до себе в обійми. Голова Освальда вигулькнула над плечем цього величного чоловіка, і я побачив дещо ще більш дивовижне: Лі Гарві Освальд посміхався.

2

З дитячої спальні вийшла Марина з Джун на руках. Побачивши Бухе, вона радісно скрикнула, подякувавши йому за манеж і за, як це вона назвала своєю непевною англійською, «дитячі гуляточки». Бухе відрекомендував худого чоловіка Лоренсом Орловим – полковник Лоренс Орлов, до ваших послуг, – а де Мореншильда «другом всієї російської громади».

Бухе й Орлов на підлозі посеред кімнати зайнялися встановленням манежу. Марина стояла поряд з ними, щебечучи щось російською. Орлов, як і Бухе, схоже, очей не міг відірвати від молодої матері-росіянки. Марина була одягнена в блузку з рюшами й шорти, під якими її ноги здавалися безкінечно довгими. Усмішка Лі зав’яла. Він повертався до звично притаманної йому похмурості.

От лишень зробити цього йому не дозволив де Мореншильд. Він помітив і підібрав книжку, яку перед тим читав Лі.

– «Атлант випростався»? – Заговорив він тільки до Лі. Цілком ігноруючи решту присутніх, котрі завзято поралися біля дитячого манежу. – Айн Ренд? Навіщо молодому революціонерові таке? [528]528
  «Atlas Shrugged» (1957) – найвідоміший роман-антиутопія засновниці філософії об’єктивізму Айн Ренд (1905–1982, справжнє ім’я Аліса Розенбаум, емігрувала з СРСР у 1925 р.), в якому описується занепад США через тоталітарний контроль соціалістичним урядом творчо продуктивних верств суспільства: бізнесменів, промисловців, винахідників тощо.


[Закрыть]

– Щоби пізнати власного ворога, – відповів Лі, і коли де Мореншильд вибухнув реготом, усмішка знову повернулася на лице Лі Освальда.

– І що ти вирозумів із цього cri de coeurміс Ренд?

Певна струна бренькнула в моїй душі, коли я прослуховував записану плівку. Я двічі перемотував її назад до цієї фрази, аж поки мені сяйнуло: майже точно такими ж словами Мімі Коркоран колись запитувала в мене про «Ловця в житі».

– Гадаю, сама вона проковтнула отруєну наживку, – відповів Освальд. – А тепер заробляє гроші, продаючи її іншим людям.

– Саме так, друже мій. Ніколи не чув кращого визначення. Настане день, коли Ренди всього світу даватимуть відповідь за свої злочини. Ти віриш в це?

– Я це знаю, – відповів Лі. Це в нього прозвучало безапеляційно.

Де Мореншильд поплескав по дивану.

– Сідай поряд. Я хочу почути про твої пригоди на моїй батьківщині.

Але спершу до Лі й де Мореншильда з чимсь звернулися Орлов і Бухе. Почалася жвава розмова російською. Лі виглядав розгубленим, але коли де Мореншильд сказав йому щось, також російською, Лі кивнув і кинув кілька слів Марині. Те, як він махнув рукою на двері, ясно дало зрозуміти сенс: «Давай, катай тоді».

Де Мореншильд перекинув Бухе ключі до своєї машини, але той їх не вловив. Він вхопив їх тільки з брудного зеленого килима, на що де Мореншильд з Лі обмінялись веселими поглядами. Потім вони поїхали, Марина з дитиною на руках у схожому на корабель «Кадилаку» де Мореншильда.

– Нарешті ми маємо спокій, друже мій, – сказав де Мореншильд. – А чоловіки нехай потрусять своїми гаманцями, що на добре, так?

– Я вже втомився від того, що вони тільки й роблять, що трусять гаманцями, – сказав Лі. – Рина почала забувати, що ми приїхали до Америки не для того, щоби лише купити клятий холодильник і купу одягу.

Де Мореншильд заперечливо відмахнувся:

– Це лише дрібка поту із зашийка капіталістичного кнура. Чоловіче, хіба тобі не обридло жити в цьому депресивному свинюшнику?

Лі на це зауважив:

– А що ме’і й де сві’ить, крім як тут?

Де Мореншильд ляснув його по спині з такою силою, що ледь не змів цього тендітного молодика геть з дивана.

– Не журися! За все, що на тебе валиться зараз, ти відплатиш у тисячу крат потім. Хіба не в це ти віриш? – А коли Лі кивнув: – А тепер скажи мені, товаріщ, як обстоять справи в Росії – я можу називати тебе товаріщем, чи ти відкидаєш таку форму звертання?

– Звіть, як вам завгодно, аби лиш не забували звати обідати, – відповів Освальд, регочучи. Я побачив, що він розкривається перед де Мореншильдом, як ото квітка після довгих дощів розкривається до сонця.

Лі заговорив про Росію. Розповідав він пафосно. Мені нецікаво було слухати у його виконанні багатослівний реп про те, як комуністичні бюрократи спаплюжили чудесні довоєнні ідеали соціалістичної країни (великі сталінські чистки тридцятих він оминув). Не схвилювала мене також його заява, що Микита Хрущов ідіот; і тут у будь-якій перукарні чи в будці чистильника взуття можна почути такі ж пусті теревені про американських лідерів. Можливо, через чотирнадцять місяців Освальду й було призначено змінити хід історії, але від того він не був менш нудним.

Що мене цікавило, так це те, як його слухав де Мореншильд. Він це робив, як то роблять найчарівливіші, найпринадніші в світі люди, котрі завжди вчасно вставляють доречні запитання, ніколи не відволікаються, не відривають своїх очей від обличчя співбесідника, даруючи тому нагоду відчути себе найбільш обізнаною, красномовною, інтелектуально непересічною особистістю на планеті. Це, либонь, уперше хтось таким чином слухав Лі.

– Я вбачаю тільки одну надію для соціалізму, – закінчив Лі, – і нею є Куба. Там революція іще в чистоті. Одного дня я сподіваюся потрапити туди. Міг би прийняти тамтешнє громадянство.

Де Мореншильд поважно кивнув.

– Було б чудово. Я був там багато разів, ще до того, як наш теперішній уряд зробив подорожі туди майже неможливими. Гарна країна, авжеж… а тепер, завдяки Фіделю, ця гарна країна належить людям, котрі в ній живуть.

– Я знаю, – сяяв усім лицем Лі.

– Проте! – підняв по-менторському палець де Мореншильд. – Якщо ти вважаєш, ніби американські капіталісти безперешкодно дозволятимуть Фіделю, Раулю й Че [529]529
  Маються на увазі лідери кубинської революції 1959 року Фідель і Рауль Кастро та Че Гевара.


[Закрыть]творити свої чуда, значить, ти живеш у примарному світі. Шестерні вже крутяться. Чи чув ти про такого собі Вокера?

Я нашорошив вуха.

– Про Едвіна Вокера? Генерала, котрого витурили? – Лі промовив «ви’урили».

– Саме так.

– Знаю я його. Живе в Далласі. Балотувався на губернатора, та отримав підсрачника. А тоді метнувся до Міссісіпі, аби постояти поряд з Россом Барнетом, коли Джеймс Мередит інтегрував Добру Стару Міс [530]530
  У лютому 1962 р. на виборах губернатора Техасу Едвін Вокер посів останнє місце серед кандидатів від демократичної партії; у вересні він взяв участь у кампанії губернатора Міссісіпі Росса Барнета, який підтримував численних расистів, які намагалися завадити розпочати навчання в університеті штату Джеймсу Мередиту, першому афроамериканцю, котрий туди вступив; для забезпечення прав Мередита генпрокурор РФК послав у «Добру Стару Міс» (неформальна назва Міссісіпського університету) понад півтисячний контингент Служби федеральних маршалів та інженерних військ армії США.


[Закрыть]. Звичайний сегрегаціоніст, дрібний Гітлер.

– Безумовно, він расист, але для нього ідеї сегрегації й дебіли з ку-клукс-клану слугують лише ширмою. Він використовує заперечення прав негрів як дрючок для побиття соціалістичних принципів, котрі й сам він і вся та порода ненавидять. Джеймс Мередит? Комуніст! Національна Асоціація сприяння розвитку кольорового населення? Змовники! Члени Студентського комітету координації ненасильницьких дій? Зверху чорні, червоні всередині!

– Достеменно, – погодився Лі, – саме так вони й діють.

Я не міг добрати, чи насправді де Мореншильд щирий у тому, що він зараз тулить Лі, чи накручує його просто заради спортивного інтересу.

– А де вбачають усі ці Вокери з Барнетами і клоуни-проповідники на кшталт Біллі Греєма та Біллі Джеймса Хергіса [531]531
  Billy James Hargis (1925–2004) – впливовий у 1950—1960-х рр. проповідник, чиї виступи транслювало 700 радіо-і телестанцій, у 1974 р. втратив репутацію після секс-скандалу; Billy Graham (нар. 1918 р.) – баптист південного напрямку, найвідоміший у світі телепроповідник, спершу толерував сегрегацію, але у 1960-х почав підтримувати рух за рівні громадянські права.


[Закрыть]живе серце того злісного комуністичного монстра, що обожнює нігерів? У Росії!

– Я знаю.

– А де вони бачать чіпку руку комунізму, і то всього лиш за дев’яносто миль від берегів Сполучених Штатів? На Кубі! Вокер більше не носить форму, але його найкращий друг все ще керує військами. Ти розумієш, про кого я кажу?

Лі похитав головою. Очі його невідривно дивилися на де Мореншильда.

– Кертис Лемей [532]532
  Curtis LeMay (1900–1990) – син бідного бляхаря, талановитий студент, цивільний інженер, став пілотом-навігатором бомбардувальника «Летюча фортеця», під час Другої світової війни командував військово-повітряними з’єднаннями в Європі й на Тихому океані, автор концепції й організатор тотальних бомбардувань Німеччини та Японії, повний генерал, після війни служив у ВПС і Пентагоні, уславився як активний пропагандист «превентивних ядерних ударів».


[Закрыть]. Не менший расист, котрому під кожним кущем ввижається комуніст. На чому наголошують Вокер з Лемеєм, до чого вони хочуть змусити Кеннеді? Бомбити Кубу! Потім вдертися на Кубу! Потім зробити Кубу п’ятдесят першим штатом. Після приниження в Затоці Свиней вони стали ще більш затятими! [533]533
  У квітні 1961 р. в Затоці Свиней на південному узбережжі Куби було відбито підготовлений ЦРУ збройний десант кубинських контрреволюціонерів.


[Закрыть]– У промові де Мореншильд використовував власні знаки оклику: бив себе кулаком по стегну. – Такі, як Лемей і Вокер, набагато небезпечніші за ту курву Айн Ренд, і не лише тому, що вони мають зброю. А тому, що вони мають послідовників.

– Я розумію цю небезпеку, – сказав Лі. – Я вже почав організовувати збори руху Руки геть від Куби тут, у Форт-Ворті. Маю вже десь з десяток прихильників.

Це було сильно. Наскільки я знав, єдине, що збирав Лі у Форт-Ворті, це алюмінієві двері, ну, й ще іноді карусельну сушарку на задньому подвір’ї, коли Марині вдавалося умовити його розвішати дитячі пелюшки.

– Тобі варто пришвидшити цю справу, – промовив де Мореншильд рішуче. – Куба – це рекламний щит революції. Коли стражденні народи Нікарагуа, Гаїті та Домініканської республіки дивляться на Кубу, вони бачать мирне сільськогосподарське суспільство, де диктатора скинули, а таємну поліцію погнали геть, декого з їхніми ж киями, засунутими їм у тлусті сраки.

Лі верескливо розреготався.

– Вони бачать, що великі цукрові плантації і ферми рабської праці «Юнайтед Фрут» повернуто селянам. Вони бачать, що погнали «Стандард Ойл» [534]534
  Транснаціональні компанії, символи неоколоніалізму: «United Fruit Company» – заснована 1899 року, до 1970-х рр. майже монопольно контролювала вирощування і експорт тропічних фруктів у Латинській Америці; «Standard Oil» – заснована 1870 р. Джоном Рокфеллером найбільша в світі нафтова компанія, яку в 1911 р. через її монопольні апетити було розформовано й подрібнено рішенням Верховного суду США.


[Закрыть]. Вони бачать, що всі казино, якими правила мафія Ланського [535]535
  Meyer Lansky (1902–1983, Меєр Суховлянський, родом з Гродно, в Білорусі) – гангстер єврейського походження, ідеолог примирення між собою різних національних банд і співтворець мафіозного «Синдикату», особливо відзначився в розвитку ігрового бізнесу.


[Закрыть]…

– Я знаю, – сказав Лі.

– …позакривали. Віслючі шоу [536]536
  Секс-шоу з елементами зоофілії.


[Закрыть]припинили, друже мій, і жінки, котрі раніше торгували своїми тілами… і тілами своїх дочок, знайшли собі чесну роботу. Будь-якого пеона, котрий під пресом свинячого гузна Батисти [537]537
  Fulgencio Batista (1901–1973) – підтримуваний США президент-диктатор Куби у 1940–1959 рр.


[Закрыть]помер би серед вулиці, тепер кладуть до шпиталю й лікують, як людину. А чому? Бо при Фіделі і лікар, і пеон рівноправні громадяни!

– Я знаю, – сказав Лі. Це була його постійна позиція.

Де Мореншильд підхопився з дивана і почав ходити навкруг щойно встановленого дитячого манежу.

– Ти гадаєш, Кеннеді і його ірландська кліка дозволять стояти цьому рекламному щиту? Цьому маякові, що блимає навсібіч світлом надії?

– Мені взагалі-то подобається Кеннеді, – промовив Лі трохи ніби знічено. – Попри Затоку Свиней. То був план Айзенгавера, ви це знали?

– Президент Кеннеді переважно подобається ВБА. Ти знаєш, що я маю на увазі під ВБА? Можу тебе запевнити, цю штуку добре знає та скажена ласка, котра написала книжку «Атлант випростався». Велику Безмозку Америку я маю на увазі. Громадяни Сполучених Штатів житимуть щасливо й помиратимуть вдоволеними, якщо матимуть холодильник, який робить лід, дві машини в гаражі та «77 Сансет Стрип»по ящику. Велика Безмозка Америка любить усмішкуКеннеді. Саме так. Безумовно. У нього чудесна усмішка, я визнаю це. Але хіба не Шекспір сказав, що людина може всміхатися й всміхатися і бути лиходієм? Ти знаєш, що Кеннеді ухвалив план замахуЦРУ на Кастро? Так! Вони вже намагалися – і не зуміли, слава Богу – рази три-чотири його вбити. Я маю цю інформацію, Лі, зі своїх власних джерел в Гаїті й Домініканській республіці, і інформація ця достовірна.

Лі явно стривожився.

– Але Фідель має надійного друга, Росію, – не перестаючи ходити, продовжив де Мореншильд. – Це не та Росія, про яку мріяв Ленін – чи ти або я, – але вона має власні причини, щоб виступити пліч-о-пліч з Фіделем, якщо Америка знову зважиться на вторгнення. От згадаєш мої слова: Кеннеді на це готовий і спробує дуже скоро. Він дослухається до Лемея. Слухає Даллеса й Енглтона з ЦРУ [538]538
  James Angleton (1917–1987) – шеф контррозвідувального департаменту ЦРУ в 1954–1975 рр.


[Закрыть]. Йому потрібен тільки зручний привід, і тоді він нападе, аби лиш показати світу, що має яйця.

Вони продовжували балакати про Кубу. Коли повернувся «Кадилак», його заднє сидіння було загромаджене продуктами – на позір, їх мало вистачити на місяць.

– Чорт, – промовив Лі. – Вони вже повернулись.

– І ми їх радісно зустрічаємо, – ласкаво сказав де Мореншильд.

– Залишайтеся на вечерю, – запросив Лі. – З Рини не така щоб аж прекрасна куховарка, але…

– Я мушу їхати. Моя дружина нетерпляче чекає моїх вражень, і я їй скажу, що вони в мене якнайкращі. Наступного разу я привезу її з собою, ти не проти?

– Йо, звісно, приїжджайте разом.

Вони пішли до дверей. Марина стояла біля машини, балакаючи з Бухе й Орловим, тимчасом як чоловіки діставали з багажника картонні ящики з консервованими харчами. Проте вона не просто балакала; вона одночасно фліртувала, трішечки. Схоже було, що Бухе готовий бухнутись перед нею на коліна.

Вже на ґанку Лі сказав щось про ФБР. Де Мореншильд перепитав у нього, скільки разів. Лі показав три пальці.

– Ім’я одного з агентів Фейн. Цей приходив двічі. Прізвище іншого Гості.

– Дивись їм просто в очі й відповідай на їхні запитання! – порадив де Мореншильд. – Тобі нема чого боятися, Лі, і не лише тому, що ти невинний, а тому, що ти правий!

Тепер й інші на них дивилися… і не лише вони. З’явилися дівчатка-стрибунки, вони стояли у рівчаку, що на нашому кінці Мерседес-стрит слугував хідником. Тепер, коли де Мореншильд отримав ширшу аудиторію, він почав проголошувати промову до неї.

– Ви молода, ідеологічно цілеспрямована людина, містере Освальд, тож вони й приходять. Ця банда Гувера! Звідки нам знати, може вони й зараз десь поряд, звідкілясь стежать, може, навіть з отого будинку, що навпроти!

Де Мореншильд тицьнув пальцем у бік моїх затулених штор. Лі обернувся подивитися. Я застиг у напівтемряві, радий, що вже опустив свою звукоуловлюючу миску, хоча вона й була тепер заклеєна чорною стрічкою.

– Я знаю, що вони таке. Хіба не вони та їхні кузени з ЦРУ вже чимало разів відвідували мене, намагаючись залякати, щоб я доносив їм на моїх друзів росіян та латиноамериканців? Хіба не вони після війни називали мене прихованим нацистом? Не вони хіба заявляли, нібито я заплатив тонтон-макутам, аби ті били й піддавали тортурам моїх конкурентів у нафтовому бізнесі в Гаїті? [539]539
  «Добровільна міліція національної безпеки» (прозвана гаїтянцями «тонтон-макути», що в креольській міфології відповідає нашим «бабаям», котрі крадуть і пожирають дітей) була створена 1959 року диктатором Гаїті Франсуа Дювальє (1907–1971) на прізвисько Папа Док; відзначалася уніформою (чорні окуляри, джинсові сорочки й солом’яні брилі) та надзвичайною жорстокістю.


[Закрыть]Хіба то не вони звинувачували мене в тому, ніби я давав хабарі Папі Доку і фінансував організацію замаху на Трухільйо? [540]540
  Rafael Trujillo (1891–1961) – диктатор Домініканської республіки з 1930 року, один з найкривавіших в історії Латинської Америки, був застрелений змовниками.


[Закрыть]Так, так все це і ще чимало іншого.

Дівчатка-стрибунки дивилися на нього з роззявленими ротами. Марина також. Щойно розігнавшись, де Мореншильд змітав геть усе зі свого шляху.

– Хоробрим будь, Лі! Коли вони прийдуть, виступи наперед! Покажи їм отак! – Він вхопив себе за сорочку й рвонув нарозхрист. Сипонули ґудзики, цокотячи по ґанку. Дівчатка-стрибунки охнули, надто шоковані, щоб загиготіти. На відміну від більшості американців того часу, де Мореншильд не носив спідньої майки. Шкіра в нього була кольору навощеного червоного дерева. Жирні цицьки звисали на старі м’язи. Він вдарив себе правим кулаком у груди над лівим соском.

– Скажи їм: «Тут моє серце, і серце моє чисте, і серце моє віддане моїй справі!» Скажи їм: «Навіть якщо Гувер вирве в мене з грудей моє серце, воно все одно битиметься, і тисяча інших сердець битимуться з ним в єдиному ритмі! А потім і десять тисяч. А потім сто тисяч. А потім мільйон!»

Орлов поставив коробку з консервами, яку він до того тримав у руках, щоби відреагувати на це злегка глузливими аплодисментами. В Марини вогнем палали щоки. Найцікавішим, утім, був вираз обличчя Лі Освальда. Як той Павло з Тарса дорогою в Дамаск, він отримав просвітлення [541]541
  Савл із міста Тарс ганив християн, поки на дорозі в Дамаск йому не явився Ісус, й відтоді Савл став ревним проповідником християнства під ім’ям Апостол Павло.


[Закрыть].

Сліпота спала йому з очей.

3

Проповідь де Мореншильда разом з блазенським розривання на собі сорочки – не вельми відмінні від трюків, до яких вдаються у своїх молитовних наметах праві євангелісти, котрих він перед тим паплюжив – глибоко мене стривожила. Я сподівався, що, підслухавши відверту розмову сам на сам цих двох чоловіків, я зможу відкинути підозри щодо де Мореншильда як рушійного фактора замаху на генерала Вокера, а відтак і на президента Кеннеді. Щиру розмову я почув, але вона, замість щось прояснити, ще більше все заплутала.

Єдине здавалося ясним: настав час розпрощатися з Мерседес-стрит, сказавши їй не вельми ласкаве «адью». Я вже орендував квартиру на першому поверсі в будинку № 214 на Західній Нілі-стрит. Двадцять четвертого вересня я завантажив до свого доволі вже спрацьованого «Санлайнера» одяг, книжки та друкарську машинку і перевіз усе в Даллас.

Дві гладкі леді залишили по собі просмерділий хворобою свинюшник. Квартиру я прибирав самотужки, дякувати Богу, Елова кроляча нора виводила в той час, коли вже вироблялися аерозольні освіжувачі повітря. На надвірному розпродажі я купив собі портативний телевізор і притулив його на кухонній робочій стійці поряд із пічкою (яку подумки назвав Сховищем древніх жирів). Замітаючи, відшкрібаючи, миючи й пшикаючи освіжувачем, я дивився серіали на кшталт «Недоторканних»та ситкоми, як-ото «Авто 54, де ви є?» [542]542
  «Untouchables» (1959–1963) – серіал за мемуарами федерального агента Еліота Несса, члена спецгрупи «Недоторканних», про жорстоку боротьбу з алкогольною мафією Чикаго в часи Сухого закону 1920–1930 рр.; «Car 54, Where Are You?» (1961–1963) – комедійний серіал про пригоди нью-йоркських поліцейських.


[Закрыть]. Коли вночі стихали крики й грюкання дітей нагорі, я падав у ліжко і спав, як убитий. Без сновидінь.

Будинку на Мерседес-стрит я поки що тримався, але в № 2703 навпроти мого мало що бачив. Подеколи Марина садовила Джун у коляску (черговий подарунок її літнього обожнювача, містера Бухе) і катала її до автостоянки біля складу й назад. Пополудні, коли закінчувалися уроки в школі, її часто супроводжували дівчатка-стрибунки. Марина й сама кілька разів була стрибала з ними через скакалку, рахуючи російською. Дитина радісно сміялася, дивлячись, як її матуся скаче вгору-вниз, вимахуючи пишною хмарою темного волосся. Дівчатка-стрибунки сміялися також. Марину то не обходило. Вона з ними багато балакала. Не виказуючи жодного роздратування, коли вони, хихотячи, її поправляли. Навпаки, вона виглядала задоволеною. Лі не хотів, щоб вона знала англійську мову, але попри все вона її вивчала. Розумничка.

Другого жовтня 1962 року я прокинувся у себе в квартирі на Західній Нілі-стрит серед лячної тиші: жодної біганини нагорі, жодних материнських покриків на старших двох, щоби збиралися до школи. Вони виїхали посеред ночі.

Я піднявся нагору і спробував відкрити їхні двері своїм ключем. Той виявився непридатним, але замок там був пружинного типу і я його легко відтиснув дротяними плічками для одягу. Я звернув увагу на порожню книжкову шафу у вітальні. Просвердливши маленьку дірочку в підлозі, я підключив другу обладнану жучком настільну лампу і крізь зроблений отвір пустив секретний дротик до своєї квартири. Потім я підсунув книжкову шафу на місце.

Жучок працював добре, але котушки підступного японського магнітофончика починали крутитися, тільки коли ймовірні квартиронаймачі заходили до помешкання і їм кортіло для перевірки ввімкнути лампу. Заходили, роздивлялися, але ніхто не вселявся. Аж поки туди не переїхали Освальди, в будинку на Нілі-стрит я залишався сам-один. Після того зухвалого карнавалу, яким відзначалася Мерседес-стрит, тут панував спокій, хоча мені було трішки сумно без дівчаток-стрибунок. Вони були ніби моїм грецьким хором.

4

У своїй Даллаській квартирі я спав ночами, а вдень спостерігав, як Марина катає дитину в колясці у Форт-Ворті. Тим часом, поки я займався всіма цими справами, наближався черговий вододільний момент шістдесятих, але я його ігнорував. Я весь був захоплений Освальдами, котрі якраз переживали чергові сімейні конвульсії.

Раз, посеред другого тижня жовтня, Лі рано повернувся з роботи. Марина була надворі, вигулювала Джун. Вони почали балакати при початку під’їзної алеї, прямо навпроти мене. Під кінець розмови Марина промовила англійською: «Що означати звільнено?»

Він пояснив їй російською. Марина розвела руками в жесті «що тут зробиш» і обняла його. Лі поцілував її в щоку і взяв з коляски дитину. Він її підняв високо в себе над головою, а Джун сміялася, тягнучись ручками, намагаючись вхопити батька за волосся. Вони разом зайшли в дім. Щаслива маленька родина, непіддатна тимчасовому тиску злигоднів.