Текст книги "11/22/63 "

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 41 (всего у книги 54 страниц)

Розділ 25

1

Зранку п’ятого серпня я залишався з Сейді, аж поки її не поклали на каталку і повезли до операційної. Там на неї чекав доктор Еллертон разом з іншими лікарями, кількості котрих вистачило б, щоб скласти баскетбольну команду. Очі в неї блищали від уже отриманого наркозу.

– Побажай мені удачі.

Я нахилився і поцілував її.

– Всієї удачі всього світу.

Минуло три години, поки її не прикотили назад до її палати – тієї самої, з тією самою картиною на стіні, з тим самим приплюснути унітазом – вона міцно спала, хропучи, лівий бік її обличчя ховався під свіжою пов’язкою. Ронда Мак-Ґінлі, медсестра з плечима футбольного захисника, дозволила мені залишитися з Сейді, поки вона трішки очуняє, що було великим порушенням правил. Правила для відвідувачів більш суворі в Країні Було. Якщо старша медсестра не подарує вам своєї симпатії, тобто.

– Як ти? – спитав я, тримаючи Сейді за руку.

– Стражденна. І сонна.

– Тоді спи, серденько.

– Може, іншим разом… – її голос завмер з в’янучим звуком хрррррр. Очі заплющились, але вона з натугою розплющила їх знову. – …буде краще. У твоєму світі.

Після цього вона вже відключилася, а я мав про що подумати.

Повернувшись до посту медсестри, я почув від Ронди, що внизу, в кафетерії, на мене чекає доктор Еллертон.

– Ми потримаємо її сьогодні і ще, мабуть, завтра, – сказав він. – Найменше нам хотілося б, аби причепилася якась інфекція. (Я, звісно, сам щойно про це був думав – один з тих збігів забавних, хоча й невеселих.)

– Як все пройшло?

– Як і очікувалося, але поранення, заподіяні їй Клейтоном, вельми серйозні. Залежно від швидкості регенерації, я думаю, наступна операція відбудеться десь у листопаді або у грудні. – Він закурив сигарету, видмухнув дим, і продовжив: – Маю зараз пекельну команду хірургів, і ми робимо все, що тільки можемо… але існує межа.

– Так, я знаю. – Я був певен, що знаю також іще дещо інше: не буде більше операцій. Тут принаймні. Коли Сейді наступного разу ляже під ніж, ножа взагалі там не буде. Там буде лазер.

У моємусвіті.

2

Дрібна економія завше віддячує, кусаючи тебе за сраку. Я відмовився від телефону в квартирі на Нілі-стрит, щоб зекономити вісім чи десять доларів на місяць, а як він мені тепер потрібен. Добре, що за чотири квартали звідти стояла крамниця «Ю-Тот-М» [605]605
  «UtoteM» – мережа бакалійних крамниць, яка існувала в Південно-Західних штатах до 1984 року.


[Закрыть], а в ній, поряд з кулером для кока-коли, стояла будка таксофону. Номер де Мореншильда в мене був записаний на папірці. Кинувши в апарат дайм, я його набрав.

– Резиденція де Мореншильда, чим можу допомогти?

Голос не Джинні. Мабуть, служниця… а все ж таки, звідки беруться де Мореншильдові бакси?

– Я волів би побалакати з Джорджем, будь ласка.

– Боюся, він зараз в офісі, сер.

Я вихопив з нагрудної кишені ручку.

– Ви можете продиктувати мені тамтешній номер?

– Так, сер. Сі-Чепел 5-6323.

– Дякую.

Номер я записав у себе на тильному боці долоні.

– Як мені передати, хто телефонував, якщо ви до нього не додзвонитеся, сер?

Я повісив слухавку. Знову мене немов огорнуло холодом. Я вітав це. Якщо мені бодай колись була потрібна холодна ясність, то це саме зараз.

Я вкинув ще дайм, цього разу почувши секретарку, котра повідомила мені, що я потрапив до корпорації «Сентрекс». Я сказав їй, що хочу поговорити з де Мореншильдом. Вона, звісно, захотіла взнати навіщо.

– Скажіть йому, що йдеться про Жана-Клода Дювальє [606]606
  Жан-Клод Дювальє (нар. 1951 р.) – син і наступник Франсуа Дювальє на посту президента Гаїті, мав прізвисько Бейбі Док.


[Закрыть]та Лі Освальда. Скажіть, що це в його інтересах.

– Ваше ім’я, сер?

Розірвати-Лопнути тут не прокотить.

– Джон Леннон [607]607
  John Lennon (1940–1980) – гітарист, композитор, співак гурту «Beatles»; іронія в тому, що на час описуваних подій у США ще ніхто не знає про існування цього британського гурту, хоча вже за кілька місяців там спалахне тотальна «бітломанія».


[Закрыть].

– Не вішайте слухавку, будь ласка, містере Леннон. Я дізнаюся, чи він наразі доступний.

Не зазвучало жодної чекальної музики, що вже сприймалося як велике благо. Я прихилився до стіни будки, втупившись поглядом у табличку: ЯКЩО ВИ КУРИТЕ, ВВІМКНІТЬ, БУДЬ ЛАСКА, ВЕНТИЛЯТОР. Я не курив, але вентилятор все одно ввімкнув. Користі від нього було мало.

У вусі мені клацнуло так, що я аж скривився, а слідом почувся голос секретарки:

– Ви на зв’язку, містере Джон?

– Алло, – той бадьористий, самовпевнений акторський голос. – Алло? Містере Леннон?

– Алло. Це безпечна лінія?

– Що ви маєте… Так, звісно, звичайно. Одну хвилинку. Я зачиню двері.

Після невеличкої паузи він з’явися знову.

– Про що йдеться?

– Про Гаїті, друже мій, і нафтові концесії.

– А до чого тут мсьє Дювальє і той парубок Освальд? – у його голосі не прозвучало стривоженості, сама лиш життєрадісна цікавість.

– О, ви їх обох знаєте значно краще, ніж я. Називайте їх просто Бейбі Док і Лі, чого вам соромитись?

– Я дуже зайнятий сьогодні, містере Леннон. Якщо ви мені не поясните, про що взагалі мова, боюся, буду змушений…

– Бейбі Док може ухвалити те, на що ви чекаєте протягом останніх п’яти років, ліцензії на розробку нафтових родовищ у Гаїті. Вам це відомо; він права рука свого батька, він керує тонтон-макутами,і він перший у черзі на трон. Ви йому до вподоби, і ви до вподоби нам…

Голос де Мореншильда втратив акторські інтонації, став схожим на голос справжньої людини.

– Кажучи «нам», ви маєте на увазі…

– Ви усім нашимподобаєтеся, де Мореншильде, але нас непокоїть ваш зв’язок з Освальдом.

– Господи, та я з цим парубком ледь знайомий! Я його вже не бачив місяців сім чи й вісім!

– Ви бачилися з ним на Великдень. Коли привезли в дарунок його маленькій дочці плюшевого кроля.

Дуже довга пауза. А тоді:

– Так, пригадую, дійсно привозив. Зовсім про це був забув.

– І про того, хто стріляв у Едвіна Вокера, теж забули?

– Який це має стосунок до мене? Чи до мого бізнесу?

У справжність його обуреного здивування майже неможливо було не повірити. Ключове слово тут майже.

– Кажіть далі, – заохотив я. – Ви звинувачували Освальда в тому, що це зробив він.

–  Я жартував, чорти б його забрали!

Я подарував йому два удари серця і лише потім промовив:

– Ви здогадалися, на яку компанію я працюю, де Мореншильде? Я вам натякну – це не«Стандард Ойл».

На іншому кінці лінії запанувала тиша, поки де Мореншильд прокручував собі в голові все те лайно, яке я йому же встиг згодувати. Хоча це не булолайном, не суцільним принаймні. Про плюшевого кроля я точно знав, знав і про те, як він почав піддрочувати Лі «як же це ти в нього промазав?», коли його дружина помітила гвинтівку. Висновок мав здаватися цілком очевидним. Моя компанія – це була та сама Компанія, і єдине питання, яке зараз хвилювало де Мореншильда – я на це сподівався, – що ще і як багато ми вже встигли піддивитися-підслухати з його беззаперечно цікавого життя.

– Це якесь непорозуміння, містере Леннон.

– Заради вашого ж блага, я сподіваюся на правду з вашого боку, бо з нашого боку це виглядає так, ніби це саме ви підбурювали його до того пострілу. Раз у раз повторюючи, який той Вокер запеклий расист та що невдовзі він стане американським Гітлером.

– Це абсолютна неправда!

Я проігнорував його вигук.

– Але не це найбільше нас непокоїть. Найбільше нас непокоїть те, що ви могли перебувати в компанії з Освальдом у його діях десятого квітня.

–  Ach, mein Gott! [608]608
  О Боже мій ( нім.).


[Закрыть]Це зовсім безглуздя!

– Якщо ви спроможні це довести… і якщо ви пообіцяєте триматися подалі від неврівноваженого містера Освальда в майбутньому…

– Заради Бога, він тепер у Новому Орлеані!

– Стуліть пельку, – наказав я. – Нам відомо, де він і чим займається. Розповсюджує прокламації «За справедливе ставлення до Куби». І якщо найближчим часом не перестане, опиниться у в’язниці. – Він дійсно в ній опиниться, і станеться це менш ніж за тиждень. Його дядько Датц, той, що пов’язаний з Марчелло, витягне Лі, заплативши за нього заставу. – Доволі скоро він повернеться в Даллас, але ви з ним не бачитиметеся. Ці ваші дрібні ігрища скінчилися.

– Я вам кажу, я ніколи…

– Зазначені концесії ще можуть дістатися вам, але не інакше, як після того, коли ви зможете довести, що не були разом з Освальдом десятого квітня. Ви здатні це зробити?

– Я… дайте подумати. – Залягла довга пауза. – Так. Так. Гадаю, я можу.

– Тоді ми зустрінемося.

– Коли?

– Цього вечора. О дев’ятій. Наді мною стоять люди, яким я мушу звітувати, ці люди вельми засмутяться, якщо я подарую вам час для вибудовування собі алібі.

– Приїздіть до мене додому. Я скажу Джинні, щоб сходила в кіно з подругою.

– Маю на думці інше місце. І вам його легко буде знайти.

І я назвав йому те місце.

– Чому там? – запитав він зі щирим здивуванням.

– Просто приїздіть. І якщо не бажаєте, щоби на вас розсердилися pè reі fils [609]609
  Батько і син ( фр.).


[Закрыть]Дювалює, ви приїдете туди сам, друже мій.

Я повісив слухавку.

3

Рівно о шостій я знову був у шпиталі, де півгодини просидів із Сейді. Голова в неї знов була ясною, і біль, як вона запевняла, був не зовсім нестерпним. О шостій тридцять я поцілував її в гарну щоку, повідомивши, що мушу йти.

– Та справа? – спитала вона. – Та твоя справжня справа?

– Так.

– І там ніхто не постраждає без абсолютної в цьому потреби. Правильно?

Я кивнув: «І помилково ніхто».

– Будь обережним.

– Діятиму, наче по яйцях ходжу.

Вона спробувала усміхнутись. А вийшла гримаса, бо противилася свіжостягнута шкіра на лівій половині її обличчя. Очі її дивилися мені за плече. Я обернувся й побачив у дверях Діка й Еллі, вбраних у свій найкращий одяг. Дік був у легкому літньому костюмі з краваткою-бантом і в капелюсі міського ковбоя, Еллі у шовковій сукні рожевого кольору.

– Якщо хочете, ми можемо почекати, – промовила Еллі.

– Ні, заходьте. Я вже йду. Але не балакайте з нею надто довго, вона втомилася.

Я двічі поцілував Сейді – в сухі губи і вологий лоб. А потім поїхав на Західну Нілі-стрит, де розклав перед собою речі, куплені в крамниці маскарадних костюмів і сувенірів. Довго й уважно я працював перед дзеркалом у ванній, часто зазираючи до інструкції, жалкуючи, що поряд нема Сейді, котра могла б мені з цим допомогти.

Мене не тривожила думка, що де Мореншильд може на мене поглянути й запитати: «А чи не бачив я вас десь раніше?»; я переймався тим, щоби він не впізнав «Джона Леннона» де-небудь потім. Зважаючи на його схильність до правдивості, мені, ймовірно, знову доведеться на нього тиснути. Якщо так трапиться, я хотів запопасти його зненацька.

Першим чином я приклеїв вуса. Кущасті такі, з ними я став схожим на якогось негідника з вестерна Джона Форда [610]610
  John Ford (1894–1973) – кінорежисер, що зняв понад 140 фільмів, найбільше цінуються його вестерни і драми.


[Закрыть]. Настала черга гриму, яким я покрив і обличчя й руки, надавши собі ранчерської засмаги. Далі окуляри в роговій оправі з простими скельцями. Я було подумав, чи не освітлити собі волосся, але в такому разі виникла б паралель з Джоном Клейтоном, стерпіти якої мені було несила. Натомість я нацупив на голову бейсбольний картуз «Сан-Антоніо Буллетс» [611]611
  «San Antonio Bullets» («Кулі Сан-Антоніо») – команда Малої бейсбольної ліги, яка часто змінювала свою назву (цю мала тільки в сезоні 1963–1964 рр) і тепер називається «San Antonio Missions».


[Закрыть]. Закінчивши, я ледь упізнав себе в дзеркалі.

– Ніхто не постраждає без абсолютної в цьому потреби, – сказав я своєму відображенню в дзеркалі. – І помилково ніхто. Домовилися?

Незнайомець кивнув, але очі поза тими його фальшивими окулярами залишались холодними.

Останнє, що я зробив, перед тим як звідти піти – дістав з верхньої полиці шафи револьвер і поклав собі до кишені.

4

На стоянку наприкінці Мерседес-стрит я приїхав на двадцять хвилин раніше, але де Мореншильд там уже чекав, його помпезний «Кадилак» стояв під цегляною задньою стіною складу «Монтгомері Ворд». Це означало, що він стривожений. Чудово.

Я роззирнувся довкола, майже очікуючи, що побачу дівчаток-стрибунок, але ж, звісно, ввечері їх не було – може, вже спали, дивлячись сни про Париж і Чарлі Чапліна, котрий поїхав знімати тамтешніх леді.

Я припаркувався біля яхти де Мореншильда, опустив вікно, висунув ліву руку і поманив його вказівним пальцем. Якусь мить де Мореншильд залишався сидіти на місці, ніби вагаючись. Потім виліз. Ефектного вистрибу з машини не продемонстрував. Вигляд мав зляканий, принишклий. І це також було чудово. У руці він тримав якусь теку. Судячи з того, яка вона була тоненька, мало чого лежало всередині неї. Я сподівався, що ця тека не просто для реквізиту. Бо інакше нам доведеться з ним тут довгенько витанцьовувати, і танок той буде не лінді-гоп.

Він відчинив дверцята, нахилився й промовив:

– Послухайте, ви не збираєтеся мене застрелити, нічого такого, ні?

– Нєа, – відповів я, сподіваючись, що це в мене прозвучало ліниво. – Якби я був з ФБР, вам цим варто було б турбуватися, але я не звідти, і ви самі це розумієте. А з нами ви уже мали справи.

Я молив Бога, щоби Ел у своїх нотатках не помилявся щодо цього.

– Ця машина прослуховується? А ви самі?

– Якщо будете обережним у висловлюваннях, вам нема про що непокоїтися, вам це ясно? Нумо, сідайте.

Він сів і закрив дверцята.

– Щодо тих концесій…

– Про це ви зможете поговорити іншим разом, з іншими людьми. Нафта – не моя спеціалізація. Я спеціалізуюся на роботі з людьми, котрі нерозважливо поводяться, а ваші стосунки з Освальдом були вельминерозважливими.

– Мені було просто забавно, і більше нічого. Це чоловік, котрий зумів утекти до Росії, а потім звідти втекти до Сполучених Штатів. Неосвічений лобур, але навдивовижу спритний тип. Ну, й іще… – він прокашлявся, – я маю приятеля, котрий хоче трахнути його дружину.

– Про це нам відомо, – сказав я, думаючи про Бухе – чергового Джорджа в нескінченному параді людей з цим іменем. Мені вельми полегшало б, аби існувала можливість відімкнути цю луна-камеру минулого. – Єдиний інтерес для мене полягає у з’ясуванні істини, чи ви дійсно не мали нічого спільного з тим нездарним замахом на Вокера.

– Подивіться на це. Я взяв це з альбому для газетних вирізок моєї дружини.

Розкривши теку, в якій, як виявилося, лежав єдиний газетний аркуш, він простягнув його мені. Я ввімкнув верхній світильник «Шеві», сподіваючись, що моя засмага не здасться йому тим, чим вона була – гримом. А з іншого боку, кого це могло хвилювати? Це б іще більше налякало Де Мореншильда, як підтвердження шпигунської схильності до гри в «плащі й кинджали».

То була шпальта газети «Морнінг Ньюз»за 12 квітня. Рубрику я знав. Називалась вона ВЕРШКИ МІСТА, і більшість далласців читали її уважніше за національні й світові новини. Там було повно набраних жирним шрифтом імен та фотографій чоловіків і жінок у вечірньому вбранні. Де Мореншильд не забув червоною ручкою обвести місце на півдорозі до низу шпальти. На фотоілюстрації біля замітки легко упізнавалися Джордж і Джинні. Він був у смокінгу і демонстрував усмішку, в якій зубів було – як клавіш у піаніно. Дженні демонструвала дивовижно глибоке декольте, до якого, схоже, уважно зазирала третя особа за їхнім столом. Кожен з цієї трійці тримав у руці бокал шампанського.

– Це газета за п’ятницю, – сказав я. – Постріл у Вокера було зроблено в середу.

– Новини у «Вершках міста» завжди відстають на два дні. Бо це ж рубрика про нічне життя, розумієте? Крім того, не дивіться тільки на фото, ви прочитайте, гаразд? Там все написано, чорним по білому!

Я прочитав, хоча й відразу, щойно побачив його ім’я, набране в газеті тим нахабно-сороміцьким масним шрифтом, я зрозумів, що він від початку казав мені правду. Обертони в гармонії забриніли гучно, немов хтось ввімкнув тумблер реверберації в гітарному підсилювачі.

Місцевий нафтовий раджа Джордж де Мореншильдзі своєю дружиною підняли бокал (а може, їх там було піднято цілу дюжину!) у клубі «Карусель»увечері в середу, святкуючи день народження означеної стильно-розвеселеної леді. Якого віку? Голубочки не зізналися, але, на наш погляд, виглядом вона ані на день не старша двадцяти трьох років (чи ти ба!). Їх особисто привітав імпозантний господар «Каруселі» Джек Рубі, пославши їм пляшку шампану, а потім приєднавшись до них, щоб підняти тост. З днем народження Джинні, сяй нам ще довго!

– Шампанське – дешевка дешевкою, у мене похмілля не проходило до третьої години наступного дня, але це було того вартим, якщо ви тепер задоволені.

Я був задоволений, а заразом заінтригований.

– Наскільки добре ви знаєте цього чоловіка, Рубі?

Де Мореншильд фиркнув – весь його баронський снобізм виявився в цьому короткому посмику повітря крізь роздуті ніздрі.

– Не вельми знаю і не жалкую з того. Цей скажений єврейчик пригощає випивкою поліцейських, щоби вони дивилися в інший бік, коли він дає волю своїм кулакам. А він полюбляє цю справу. Колись такий норов доведе його до великих неприємностей. Джинні подобаються стриптизерки. Вони її збуджують. – Він знизав плечима, немов кажучи, хто зрозуміє цих жінок. – Ну, а тепер ви… – Він перевів погляд на мене, побачив револьвер у моїй руці й закляк. Очі його вибалушилися. Вистромився язик і облизнув губи. Кумедне «цмок» пролунало, коли він втягував його назад собі до рота.

– Чи я задоволений? Це ви збиралися знову в мене спитати? Я поткнув його дулом револьвера, отримуючи чимале задоволення від того, як він почав хапати ротом повітря. Вбивство змінює людину, я вам це кажу, людина жорсткішає, але на мій захист, якщо й існував хтось вартий благодійного залякування, то це саме він. На Маргариті почасти лежала відповідальність за те, яким став її менший син, чимало вини в тому було на самому Лі – всі ті його примарні мрії про славу, – але де Мореншильд також зіграв свою роль. А чи був це якийсь складний план, визрілий десь у глибинних нутрощах ЦРУ? Ні. Барона просто розважало його товаришування з покидьком. Як і викиди гніву й відчаю з розжареної духовки розладнаної психіки Лі.

– Прошу, – прошепотів де Мореншильд.

– Я задоволений. Але послухай сюди, ти, напиндючений гусак: ти більше ніколи не бачитимешся з Лі Освальдом. Ніколи не балакатимеш з ним по телефону. Ніколи й словом не прохопишся про цю розмову ні його жінці, ні його матері, ні Джорджу Бухе і жодному з решти емігрантів. Тобі зрозуміло?

– Так. Абсолютно. Я вже й так ним знудився.

– І вполовину не так, як я знудився тобою. Якщо я дізнаюся, що ти говорив з Лі, я тебе вб’ю. Допер?

– Так. А ті концесії…

– Хтось зв’яжеться. А тепер уйобуй з моєї машини.

Так він і зробив, і то хутко. Коли він уже сів за кермо «Кадилака», я знову виставив руку з вікна своєї машини. Цього разу, замість його поманити, я показав вказівним пальцем у напрямку Мерседес-стрит. Він поїхав.

Я ще трохи посидів на місці, дивлячись на газетний аркуш, який він у своїй поспішливості забув забрати. Джек Рубі й де Мореншильди разом, з піднятими бокалами. Чи це не ознака того, що дійсно існувала змова? Конспірологи, котрі вірять у стрільців, які вискакують з каналізаційних люків, та в примарних Освальдових двійників, либонь, саме так і вирішили б, але я знав, у чім справа. Це всього лиш чергова гармонізація. Звичайна справа в Країні Було, де все вібрує обертонами-відлуннями.

Мені вірилось, що врешті я зачинив Елове вікно невизначеності і жодному протягу крізь нього більше не прослизнути. Освальд мусить повернутися в Даллас третього жовтня. Згідно з нотатками Ела, в середині жовтня його приймуть на роботу в Техаському сховищі шкільних підручників. От тільки цього не станеться, бо десь між третім і шістнадцятим числом я мав намір покласти край його жалюгідному, небезпечному життю.

5

Мені дозволили забрати Сейді зі шпиталю вранці сьомого серпня. Всю дорогу додому, до Джоді, вона сиділа тихесенько. Я міг тільки здогадуватися, як вона ще страждає від болю, але майже всю поїздку вона мирно тримала свою руку в мене на стегні. Коли ми біля великого білборда Денголмських Левів звернули з 77-го шосе, вона промовила:

– У вересні я повертаюсь на роботу до школи.

– Правда?

– Так. Якщо я змогла постати перед усім містом в «Грейнджі», гадаю, зможу й перед зграйками дітей у бібліотеці. Крім того, маю відчуття, що нам не завадять гроші. Якщо в тебе нема якихось невідомих мені джерел прибутку, ти скоро зовсім збанкрутуєш. Завдяки мені.

– Я очікую деяких грошей наприкінці цього місяця.

– Той двобій?

Я кивнув.

– Добре. Та все одно мені недовго залишилось чути сміх і перешіптування за спиною. Бо коли поїдеш ти, тоді й я з тобою. – Вона затнулася. – Якщо ти цього все ще хочеш.

– Сейді, це все, чого я хочу.

Ми повернули на Головну вулицю. Джем Нідем якраз завершував щоденний рейс на своєму молочарському фургоні. Перед пекарнею розкладав під марлевою наміткою буханці свіжого хліба Білл Гейвері. З машини, що проїхала повз нас, Джен і Дін співали про те, як гарно у Серф-сіті, де на одного хлопця припадають аж дві дівчини [612]612
  Jan and Dean (1958–2004) – вокальний дует, заснований у Лос-Анджелесі Дженом Беррі (1941–2004) та Діном Торренсом (нар. 1940 р.); їхня пісня «Surf City» очолювала хіт-парад у липні 1963 р.


[Закрыть].

– Джейку, а мені там сподобається? У твоєму світі?

– Сподіваюся, серденько.

– Там дуже все не схоже на тутешнє?

Я посміхнувся.

– Люди більше платять за бензин і мусять натискати більше кнопок. А в іншому все майже так само, як тут.

6

Той спекотний місяць серпень ми, як могли, старалися зробити схожим на наш медовий місяць, і нам було хороше. Я перестав прикидатися, ніби живу в Діка, хоча машину, як і перше, на ніч я залишав на його під’їзній алеї.

Сейді швидко оклигувала після останніх тортур її плоті, і хоча шкіра під оком залишалася обвислою і щока запалою, пошрамованою там, де Клейтон її прорізав аж досередини рота, були видимі вже й явні покращення. Зважаючи на те, що він мав, Еллертон зі своєю командою зробив гарну роботу.

Сидячи рядком в неї на дивані перед вентилятором, що розвіював нам з лоба волосся, ми читали книжки – у неї в руках «Група», у мене «Джуд Непомітний» [613]613
  «The Group» – бестселер 1963 року, роман Мері Мак-Карті (1912–1989) про життя освічених жінок у Нью-Йорку 1930-х рр., про їх боротьбу за власні сімейні й професійні права; «Jude the Obscure» (1895) – роман Томаса Гарді про життя молоді в атмосфері культурно-соціальної забобонності Вікторіанської Англії.


[Закрыть]. Ми влаштовували пікніки в неї на задньому подвір’ї під тим її пречудовим китайським горіхом, випиваючи галони кави з льодом. Сейді знову почала намагатися менше курити. Ми дивилися «Сирицю»і «Бена Кейсі» [614]614
  «Rawhide» (1959–1966) – серіал про техаських ковбоїв у середині ХІХ ст.; «Ben Casey» (1961–1966) – серіал про молодого, талановитого хірурга.


[Закрыть]і «Трасу 66». Одного вечора вона ввімкнула канал, де показували «Нові пригоди Еллері Квіна», але я попрохав її переключити на щось інше. Не люблю детективів, пояснив я.

Перед тим як іти до ліжка, я делікатно намащував кремом її поранене обличчя, а коли ми опинялися вліжку… там було так хороше. Та облишмо про це.

Одного дня, виходячи з бакалії, я наштовхнувся на поважну членкиню шкільної ради Джессіку Келтроп. Вона сказала, що хотіла б зайняти в мене хвилинку для розмови, як вона це означила, на «делікатну тему».

– Цікаво, на яку саме, міз Келтроп? – поцікавився я. – Бо я купив морозиво і хотів би донести його додому раніше, ніж воно розтане.

Вона подарувала мені крижану усмішку, від якої французькому ванільному ще довгі години не загрожувало б розмерзання.

– Домом ви називаєте дім на Бортьовій алеї, містере Емберсон? Там, де живете з нещасною міс Дангіл?

– А яким чином це стосується ваших справ?

Її усмішка ще трішечки покрижанішала.

– Як членкиня шкільної ради, я мушу стежити за тим, щоби мораль нашого педагогічного персоналу залишалася незаплямованою. Якщо ви живете разом з міс Дангіл, це безпосереднім, найсерйознішим чином торкається мене. Підлітки швидко все підхоплюють. Мавпують те, що бачать у дорослих.

– Ви так гадаєте? Маючи за плечима п’ятнадцять років роботи в школі, можу вас запевнити, що, спостерігаючи поведінку дорослих, підлітки якомога швидше тікають в протилежному напрямку.

– Поза всякими сумнівами, наша дискусія щодо вашого бачення підліткової психології, містере Емберсон, могла б бути цікавою, але не для того я попрохала вас про цю розмову, якою вона не є неприємною для мене особисто. – Жодного неприємного почуття не виражало її обличчя. – Якщо ви живете з міс Дангіл у гріху…

– Гріх, – промовив я. – Ось де цікаве слово. Ісус сказав, хай кине перший камінь той, хто сам без гріха. Чи радше він мав на увазі ту. А сама вибез гріха, міз Келтроп?

– Розмова не про мене.

– Але ми могли б зробити її розмовою про вас. Я міг би її такою зробити. Наприклад, міг би почати розпитувати там і тут про байстрюка, якого ви колись позбавилися.

Вона поточилася, немов від удару, відступивши на два кроки під стіну бакалійної крамнички. Я зробив два кроки вперед, торби з покупками крутнулись у мене в руках.

– Я вважаю це мерзотною образою. Якби ви й досі викладали, я би…

– Не маю сумніву, що ви би, але я у вас не працюю, отже, раджу вам вислухати мене вельми уважно. Наскільки мені відомо, ви народили дитину, коли вам було шістнадцять років і ви ще жили на ранчо Солодка Вода. Я не знаю, хто був батьком тієї дитини, хтось із ваших однокласників, приблудний ковбой чи, може, навіть ваш власний батько…

–  Ви огидний!

Дійсно. І подеколи це буває такприємно.

– Мене не турбує, ким він був, але я турбуюся про Сейді, котра пережила більше болю й сердечних мук, аніж вам довелося відчути за все життя. – Тепер я вже притискав її до цегляної стіни. Вона дивилася на мене знизу вгору, побілілими від жаху очима. В інший час і в іншому місці я відчув би до неї жаль. Та не тепер. – Якщо ви бодай єдиним словомзачепите Сейді – бодай єдине слівце, бодай комусь – я докладу всіх зусиль, щоб з’ясувати, де зараз та ваша дитина, і рознесу про це звістку від краю до краю цього міста. Ви мене зрозуміли?

– Геть з мого шляху! Дайте мені пройти!

–  Ви мене зрозуміли?

– Так! Так!

– От і добре. – Я відступив вбік. – Живіть власним життям, міз Келтроп. Маю підозру, воно у вас, відтоді як ви були шістнадцятирічною, доволі сіреньке – хоча й клопітке, риття в чужій брудній білизні робить людину постійно заклопотаною, – але воно ваше. А нам дайте жити нашим життям.

Вона шмигнула ліворуч вздовж цегляної стіни, в напрямку парковки поза крамницею. Очі мала вибалушені. Вони невідривно дивились на мене.

Я ласкаво всміхнувся:

– Перш ніж нам забути про цю бесіду, уявити, що її ніколи не відбувалося, хочу дати вам маленьку пораду, моя дрібненька леді. Просто від душі. Я кохаю Сейді, а до закоханого чоловіка не варто дойобуватися. Якщо ви встромлятиме носа до моїх справ – або справ Сейді – я добре постараюся, щоби зробити вас найжалюгіднішою сучкою з усіх пуристок в цілому Техасі. Така моя вам щира обіцянка.

Вона кинулася навтьоки в бік парковки. Бігла незугарно, як людина, котра давно-давно не рухалася інакше, як тільки повільною, статечною ходою. У своїй брунатній сукні завдовжки до середини литок, непрозорих панчохах і поміркованих черевиках на низьких підборах вона була втіленням тієї епохи. З вузлика в неї на голові вибилося волосся. Колись, я не мав сумніву, вона носила його розпущеним, як це подобається у жінок чоловікам, але давним-давно то було.

– І доброго вам дня! – гукнув я їй вслід.

7

Я перекладав покупки до морозилки, коли в кухню зайшла Сейді.

– Тебе так довго не було. Я почала непокоїтися.

– То все через балачки. Ти ж знаєш, як воно в Джоді. Завжди стрінеться хтось охочий потеревенити.

Вона посміхнулась. Посмішка їй давалася вже трішки легше.

– Ти такий ласкавий.

Я подякував Сейді, повідомивши їй, що це вона ласкава дівчина. Одночасно загадуючись, чи розповість Келтроп щось Фреду Міллеру, іншому члену шкільної ради, котрий теж вважав себе охоронцем міської моралі. Щодо цього я мав сумніви. Проблема полягала не просто в тому, що я знав про її юнацьку нерозсудливість; я ставив на меті її налякати. Це подіяло на де Мореншильда, так само це подіяло й на неї. Залякування людей – брудна справа, але ж хтось її мусить робити.

Сейді перетнула кухню й обняла мене однією рукою.

– Як би ти поставився до вікенду у «Кендлвудських Бунгало» перед початком занять у школі? Як тоді, в наші колишні часи? Сейді іноді буває занадто розв’язною, чи не так?

– Ну, що тут сказати, хіба що, коли як, – я вхопив її в обійми. – Мова йде про безстидний вікенд?

Вона спалахнула. Тільки шкіра біля шрамів залишалася білою, лискучою.

– Абсолютно безстидний, сеньйоре.

– Ну, тоді чим швидше, тим краще.

8

Насправді вікенд не вийшов безстидним, хіба що ви вважаєте – як це притаманне Джессікам Келтроп усього світу, – ніби заняття коханням є безстидним. Авжеж, правда, багато часу ми проводили в ліжку. Але й надворі ми також провели чимало часу. Сейді була невпинною ходачкою, а відразу поза Кендлвудом на відрогах пагорбів відкривався широчезний простір. Там буяло розмаїття польових квітів пізнього літа. Деякі з них Сейді знала за іменами – іспанський кинджал, колючий мак, щось із назвою юкка пташина, – але щодо решти вона лише хитала головою, а потім нахилялася, щоби вдихнути їхній аромат, бодай скільки його там іще залишалося. Ми гуляли рука в руці, висока трава обмітала нам холоші джинсів, а у високому техаському небі пливли величезні білі хмари з пухкими верхівками. Довгі віконниці з тіней і світла сунули полем. Того дня дув свіжий бриз і зовсім не чулося запаху нафти. На вершині пагорба ми обернулись і подивилися назад. Бунгало здавалися дрібненькими, нікчемними цятками на де-не-де утиканій деревами широкій долоні прерії. А дорога здавалася стрічечкою.

Сейді сіла, підтягнувши коліна під груди, й обхопила себе руками за гомілки. Я сів поряд.

– Хочу спитати у тебе дещо, – мовила вона.

– Гаразд.

– Це не про те… ну, не про те, звідки ти прибув… про те я зараз не в силах навіть думати. Це про людину, котру ти прибув зупинити. Про того, котрий, як ти казав, збирається вбити президента.

Я завагався.

– Це делікатна тема, серденько. Ти пам’ятаєш, я тобі казав про велику машину, повну гострих зубів?

– Так.

– І ще сказав, що не дозволю тобі бути поряд зі мною, коли я з нею дрочуся. Я й так уже встиг наговорити зайвого – більше, ніж хотів, і, либонь, більше, аніж мусив би. Бо минуле не бажає, щоб його змінювали. Воно відбивається, коли намагаєшся це робити. І чим серйозніша потенційна зміна, тим жорстокіше воно відбивається. Я не хочу, щоб тебе понівечило.

– Мене вже понівечено, – промовила вона тихо.

– Ти питаєшся, чи є в цьому моя вина?

– Ні, милий, – торкнулася вона долонею моєї щоки. – Ні.

– Але, можливо, саме так і є, принаймні почасти. Є така річ, що зветься ефект метелика… – Сотні їх пурхали навкруг нас, ніби ілюструючи сам цей факт.

– Я знаю, що це таке, – сказала вона. – У Рея Бредбері є про це оповідання.

– Справді?

– Воно називається «І прогримів грім». Дуже красиве й дуже хвилююче оповідання [615]615
  «A Sound of Thunder» (1952) – оповідання про те, як турист із майбутнього випадково розчавив у мезозойській епосі метелика і які зміни він побачив, коли повернувся у свій час.


[Закрыть]. Але ж, Джейку… Джонні був божевільним задовго до того, як вийшов на сцену ти. Я покинулайого задовго до того, як ти тут з’явився. І якби не було тебе, міг нагодитися якийсь інший чоловік. Я певна, що він не був би таким чудовим, як ти, але я-то про це не знала б, хіба не так? Час – це дерево з багатьма гілками.

– Що тобі хочеться знати про того парубка, Сейді?

– Головно, чому ти просто не подзвониш у поліцію – звісно, анонімно – і не доповіси на нього.

Я зірвав і почав жувати травинку, тим часом думаючи, як їй все пояснити. Перше, що спливло мені до голови, це слова, сказані де Мореншильдом на парковці біля «Монтгомері Ворда»: «Він неосвічений лобур, але навдивовижу спритний тип».

Точна характеристика. Лі вирвався з Росії, коли вона йому набридла; а потім, застреливши президента, він зумів вислизнути з Книгосховища, попри майже миттєву реакцію поліції й спецслужб. Звісно, що реакція була швидкою, багато людей бачило, звідки саме стріляли.

Лі стоятиме перед націленою на нього зброєю, відповідаючи на перші питання в кімнаті відпочинку на другому поверсі Книгосховища, ще до того, як помираючого президента довезуть до шпиталю Паркленд. Коп, який його там опитуватиме, потім згадає, що хлопець відповідав розсудливо й переконливо. Оскільки за Лі як за свого працівника поручиться тамтешній бригадир Рой Трулі, коп дозволить Оззі Кролику піти, а сам поспішить нагору шукати місце, звідки стріляли. Здавалося цілком імовірним, що могли минути дні й тижні, перш ніж Освальда десь би схопили, аби він не нарвався на патрульного Тіппіта.