Текст книги "11/22/63 "

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 54 страниц)

Через всі ці підготовчі до наступного дня дії я завітав до «Ліхтарника» на щовечірнє пиво дещо пізніше, ніж зазвичай, але ризику стрітися там з Френком Даннінгом не вбачалося. Цього дня він повіз своїх дітей на футбольний матч в Ороно, а на зворотному шляху вони зупиняться у «Дев’яносто п’ятці» [278]278
  Черговий свідомий анахронізм Кінга, оскільки в нашій реальності їдальні «Дев’яностоп’ятки» (Ninety-Five Market Diners) з’явилися тільки у 1980-х рр., позичивши назву від добудованої тоді автостради I-95, яка пролягає від Мейну до Флориди.


[Закрыть]поїсти смажених устриць і випити молочних коктейлів.

У барі сидів Чез Фраті, сьорбав житній з содовою.

– Уповайте на те, щоб «Мілвокі» виграли завтра, бо інакше плакали ваші п’ять сотень, – сказав він.

Вони мусятьвиграти, але наразі я мав на думці важливіші речі. Я пробуду в Деррі рівно до того часу, коли зможу забрати у містера Фраті виграні мною три штуки, але своє істинне завдання я збирався виконати вже наступного дня. Якщо все піде, як сподівано, я впораюсь з Деррі ще до того, як «Мілвокі» у шостому інінґу доб’ються того, що виявиться єдиною необхідною їм пробіжкою.

– Атож, – зауважив я, замовляючи собі ще пива і збіранки лобстера, – нам залишається лише чекати, чи не так?

– Саме так, колего. У цьому й полягає вся радість тоталізатора. Не проти, якщо я про дещо у вас спитаю?

– Аж ніяк. За умови, якщо вас не образить, якщо я не відповім на ваше питання.

– Оце-то мені в вас і подобається, колего, – ваше чутяумору. Певне, це така штука, характерна для Вісконсину. А що мене цікавить, так це питання, навіщо ви в нашому благословенному місті?

– Нерухомість. Мені здається, я вам про це вже казав.

Він прихилився ближче. Я відчув запах «Віталісу» від його гладенько зачесаного волосся і «Сен-Сен» [279]279
  Sen-Sen – локричні пігулки для освіження віддиху, випускаються з ХІХ ст.


[Закрыть]в його віддиху.

– А якщо я скажу, що йдеться про ділянку під мол, я влучив?

Отак ми ще потеревенили далі, але ви вже знаєте цю частину історії.

6

Я вже казав, що тримався подалі від «Ліхтарника», коли, як гадав, можу стикнутися там з Френком Даннінгом, тому що про нього я знав уже все, що мені було потрібно знати. Це правда, але не всяправда. Я мушу дещо уточнити. Якщо не зроблю цього, ви ніколи не зрозумієте, чому я поводився в Техасі саме так, а не інакше.

Уявіть собі, що ви входите до кімнати і бачите на столі багатоповерховий дім, складно вибудований з гральних карт. Ваше завдання зруйнувати його. Якби ж то тільки це, це зробити просто, правда? Сильного удару ногою в підлогу чи повіву повітря – як то робиться, коли надимаєшся й дмухаєш з наміром погасити заразом всі свічки на іменинному торті – вистачило б для виконання такої роботи. Але й це все ще невсе. Штука в тім, що ви мусите зруйнувати цей картковий будинок в точно означений момент часу. До того він мусить стояти.

Я вже знав, де збирається бути Даннінг після полудня 5 жовтня 1958, і не бажав ризикувати, не хотів, щоб якась найдрібніша дрібка збила його з курсу. Навіть побіжна зустріч очима в «Ліхтарнику» могла спричинитися до цього. Можете пхекнути, можете назвати мене понадміру обачливим; ви можете сказати, що це вкрай малоймовірно, щоби такі дрібниці змінили хід подій. Але минуле делікатне, як крильце метелика. Або як будинок із гральних карт.

Я прибув до Деррі, щоб зруйнувати картковий будинок Френка Даннінга, але до потрібного моменту я мусив його оберігати.

7

Я побажав Чезу Фраті доброї ночі й повернувся до своєї квартири. Куплена заздалегідь пляшка каопектату стояла у шафці для медикаментів у ванній кімнаті, а новенька сувенірна подушка з вишитою на ній золотими нитками Колоною Деррі лежала на кухонному столі. З шухляди для столового наряддя я дістав ніж і акуратно розпоров подушку по діагоналі. Всередину вклав револьвер, глибоко зануривши його в набивку.

Я не був певен, що зможу заснути, але заснув, і то міцно. «Роби, що робити маєш, про решту Господь подбає», – одна з тих багатьох примовок, що Кристі їх була натягала з АА. Я не знаю, чи є Бог, чи нема – для Джейка Еппінга журі присяжних ще не дійшло згоди в цьому питанні, – але коли лягав у ліжко того вечора, я був цілком певен, що я старався і зробив усе можливе. Єдине, що можу зробити зараз, це виспатися, а решта подбає сама про себе.

8

Ніякого шлункового вірусу не вчепилося. Цього разу я прокинувся з першим світлом, заціпенілий від найстрашнішого з усіх, які тільки мав у житті, болю в голові. Це мігрень, вирішив я. Напевне я не знав, бо ніколи раніше її не мав. Навіть тьмяне ранкове світло перед очима викликало нудоту, що глухими важкими ударами перекочувалася в мені від зашийка до перенісся. З моїх очей струмили ідіотські сльози.

Я встав (хоч як це боляче було), начепив дешеві сонячні окуляри, які десь купив ще по дорозі в Деррі, і прийняв п’ять пігулок аспірину. Їх допомоги вистачило рівно на те, щоб одягнутися і влізти у плащ, який мені був потрібен: ранок видався холодним і сірим, збиралося на дощ. У певному сенсі це був плюс. Хтозна, чи я вижив би при сяйві сонця.

Варто було поголитися, але я цим знехтував; подумав, що стояння перед яскравим світлом – подвоєним у дзеркалі ванної – просто знищить мій мозок. Неможливо було собі уявити, як я перебуду цей день, отже, я й не намагався цього робити. « Один крок – один щабель», – повторював я собі, повільно спускаючись сходами. Однією рукою я чіплявся за перила, у другій тримав сувенірну подушечку. Мабуть, скидався на переросле дитя з м’яким ведмедиком. «Один крок – один ща…»

Перила тріснули.

Якусь мить я валився вперед, у голові гуло, руки дико молотили в повітрі. Подушку я впустив (всередині неї брязнув револьвер) і шкрябонув нігтями по стіні над головою. В останню секунду перед тим, як я, ламаючи собі кістки, мусив покотитися додолу по сходах, мої пальці вчепилися в один зі старомодних стінних світильників, прикручених шурупами до тиньку. Канделябр відірвався, але електродріт утримався достатньо довго для того, щоб я встиг віднайти рівновагу.

Я сів на східець, упершись гудучою головою собі в коліна. Біль пульсував синхронно з гупанням відбійного молотка мого серця. Сповнені слізьми очі здавалися завеликими для моїх очниць. Я міг би сказати вам, що прагнув заповзти назад до квартири і про все забути, але це не було би правдою. Правда полягає в тім, що я прагнув померти прямо там, на сходах, і таким чином разом покінчити з усім. Існують люди, котрі переживають такий біль у голові не просто вряди-годи, а регулярно? Якщо такі є, поможи їм Боже.

Одне лише могло змусити мене знову звестись на рівні, і я присилував свій стражденний мозок не тільки згадати, а й побачити те: раптом стирається обличчя Тугги Даннінга, коли він повзе в мій бік. А його волосся і шкіра бризкають вгору.

– Гаразд, – промовив я. – Гаразд, йо, окей.

Я підібрав сувенірну подушечку і, тремтливо шкутильгаючи, подолав решту сходів донизу. Я вийшов у хмарний день, що здався мені полуднем у Сахарі. Помацав ключі. Їх не виявилося. У правій передній кишені штанів, де їм належало лежати, знайшлася значного розміру діра. Минулого вечора її там не було, я майже не мав щодо цього сумніву. Роблячи маленькі, непевні кроки, я розвернувся назад. Ключі лежали на ґанку серед калюжки розсипаних монет. Нагинався я, кривлячись від ваги свинцевої кулі, що перекочувалася в моїй голові. Підібрав ключі і якось добрів до «Санлайнера». А коли спробував ввімкнути запалювання, мій до того безвідмовний «Форд» відмовився заводитись. Тільки соленоїд клацнув. І все.

До такого варіанта я був заздалегідь приготувався; до чого я не був готовий, так це тягти назад угору сходами свою затруєну голову. Ніколи в житті мені так гостро не сумувалося за моєю «Нокією». З нею я міг би зателефонувати, на вилазячи з-за керма, а потім тихо сидіти з заплющеними очима, чекати, поки під’їде Ренді Бейкер.

Сяк-так я видерся назад сходами, повз зламані перила й стінний канделябр, що звисав проти вирваного тиньку, мов мертва голова на зламаній шиї. На автостанції ніхто не відповідав – ще було рано, а до того ж неділя, – тому я набрав домашній номер Бейкера.

«Можливо, він мертвий,– думав я. – Інфаркт вразив серед ночі. Вбитий опірним минулим за співучасті непідсудного Джейка Еппінга».

Мій механік не був мертвим. Він відповів на другий гудок, заспаним голосом, а коли я повідомив йому, що в мене не заводиться машина, поставив мені цілком логічне запитання: «Звідки ви могли знати про це ще вчора?»

– Я добрий провидець, – сказав я. – Приїздіть сюди якомога швидше, гаразд? Вас чекає ще одна двадцятка, якщо змусите цю штуку працювати.

9

Коли він поставив на місце кабель акумулятора, який таємничим чином відпав уночі (можливо, в ту саму мить, що й діра у мене з’явилася в кишені штанів), а «Санлайнер» все одно не завівся, Бейкер перевірив контакти і знайшов їх буквально роз’їденими. У його великому зеленому ящику малися запасні, тож, коли вони встали на місце, моя колісниця з гарчанням ожила.

– Мабуть, це не моє діло, але єдине місце, куди вам варто було б поспішати, це назад до ліжка. Або до лікаря. Ви блідий, мов той привид.

– Це просто мігрень. Скоро все буде нормально. Давайте подивимося в багажнику. Я хочу перевірити запаску.

Ми перевірили. Запасне колесо спущене.

Я їхав услід за ним до «Тексако» вже крізь іще нещільну, але вперту мжичку. Зустрічні машини світили фарами, і навіть з моїми сонячними окулярами кожна їх пара, здавалося, просвердлює діри у мене в мозку. Бейкер відімкнув ремонтну секцію і спробував накачати мою запаску. Дарма. Колесо шипіло, випускаючи повітря крізь не менш як півдюжини таких крихітних тріщинок, що були ледь не як пори на людській шкірі.

– Ого, – здивувався він. – Ніколи такого не бачив. Мабуть, балон дефектний.

– Змонтуйте новий на диск, – сказав я.

Поки він цим займався, я обійшов станцію і став позаду неї. Нестерпним був звук компресора. Там я сперся на шлакоблочну стіну і задер угору обличчя, дозволяючи холодній мжичці обсідати мені розжарену шкіру. «Один крок за раз, – сказав собі я. – Один крок за раз».

Коли я намагався заплатити Ренді Бейкеру за колесо, він похитав головою.

– Ви вже видали мені половину моєї тижневої зарплатні. Хіба я собака, щоби ще щось хапати. Я лише боюся, щоб вас не знесло з дороги, чи ще щось. Невже там щось аж таке важливе?

– Родич хворий.

– Ви самі хворий, чоловіче.

Заперечити я не мав чим.

10

Я їхав з міста дорогою № 7, пригальмовуючи на кожному перехресті, щоб подивитися в обидва боки, незважаючи на те, мав я наразі перевагу чи ні. Метод виявився вельми корисним, бо на перехресті 7-ї дороги та Старого Деррійського шляху з верхом навантажений щебенем самоскид прогуркотів просто на червоне світло. Якби я, попри зелений сигнал світлофора, не призупинився, мій «Форд» ущент рознесло б. А я всередині нього перетворився б на біфштекс. Я наліг на клаксон, попри біль у моїй голові, але водій самоскида не звернув на це уваги. Він сидів, мов той зомбі, за кермом.

«Я абсолютно не здатен цього зробити», – подумалося мені. Але якщо я не зможу зупинити Френка Даннінга, як я можу плекати хоча б якусь надію зупинити Освальда? Який сенс, врешті-решт, мені тоді їхати до Техасу?

Втім, зовсім не це спонукало мене рухатись далі. Думка про Туггу робила це. Не кажучи вже про інших трьох дітей. Я вже був урятував їх один раз. Якщо не врятую їх знову, хіба зможу позбавитись думки, що я взяв участь у їхньому мордуванні, попросту ввімкнувши нове перевстановлення?

Наблизившись до Деррійського драйв-іна, я завернув на гравійну алею, що вела до ветхої будочки каси. Обабіч алеї вишикувались декоративні сосонки. Я зупинився під їх прикриттям, вимкнув двигун і хотів вилізти з машини. Не зміг. Дверцята не відкривалися. Кілька разів я штовхав їх плечем, а вони ніяк, і лише потім я зауважив, що опущена засувка, хоча це відбувалося задовго до ери автомобілів з автоматичним замиканням дверей, а сам я їх точно не замикав. Я потягнув засувку. Вона не подалася. Я її хитав. Вона не бажала йти вгору. Я покрутив важіль відкривання вікна, вихилився і якось спромігся встромити ключ у щілину замка, розташовану під хромованим ґудзем для великого пальця на дверній ручці. Цього разу засувка підскочила. Я виліз, а потім простягнув руку по сувенірну подушку.

«Опір є пропорційним тим змінам, що за кожною конкретною дією мусять відбутися в майбутньому», – прорікав я Елу з найкращою з усіх, які лишень тільки мав, педагогічно-менторською інтонацією, і так воно й є. Але я тоді жодного уявлення не мав, чого це коштує особистості. Натомість тепер мав.

Я повільно вирушив по дорозі № 7, комір піднято проти дощу, капелюх натягнуто низько, на самісінькі вуха. Коли над’їжджали машини – вони траплялись нечасто, – я зникав за деревами, що росли вздовж мого краю дороги. Пригадується, ніби я пару разів брався руками за скроні, щоб упевнитися, що голова в мене не пухне. Відчуттяв ній було саме таке.

Нарешті дерева залишились позаду. Натомість з’явилася кам’яна стіна. Поза цією огорожею лежали акуратно доглянуті, хвилясті пагорби, поцятковані обелісками й монументами. Я прийшов до цвинтаря Лонгв’ю. Я зійшов на пагорб, і ось вона там, ятка з квітами по той бік дороги. Закрита віконницями, темна. По вікендах зазвичай багато людей приїздять відвідати своїх померлих, але в таку погоду, як зараз, не може бути жвавого бізнесу, отже, я припустив, що літня леді, котра займається яткою, дозволила собі трохи довше поспати. Хоча пізніше вона відкриється, я вже це бачив на власні очі.

Я виліз на стіну, очікуючи, що вона піді мною завалиться, але та встояла. І щойно я опинився власне на Лонгв’ю, трапилось чудо: почав стишатися біль у голові. Я сів на чийсь намогильний камінь під похиленим в’язом, заплющив очі і прислухався до рівня болю. Те, що було верещало на позначці 10 – можливо, навіть підкручувалося до 11, як на підсилювачах у «Spinal Tap», – знизилося до позначки 8 [280]280
  Регулятори стандартного підсилювача звуку мають тільки 10 позицій; більшу їх кількість собі вигадали музиканти фіктивного геві-метал-бенду «Spinal Tap» (з однойменного пародійного фільму про життя рок-зірок), члени якого пізніше почали давати справжні концерти й записувати диски.


[Закрыть].

– Здається, я прорвався, Еле, – промовив я. – Гадаю, я таки втрапив у потойбіччя.

Проте рухався я обережно, готовий до нових трюків – падаючих дерев, лютих грабіжників могил, можливо, навіть до палаючого метеора. Нічого такого не трапилось. Коли я досяг подвійної могили з написами АЛТЕА ПІРС ДАННІНГ та ДЖЕЙМС АЛЛЕН ДАННІНГ, рівень болю в моїй голові опустився до рисочки 5.

Я роззирнувся на місці й побачив усипальню з викарбуваним на рожевому граніті знайомим іменем: ТРЕКЕР. Я підійшов і взявся за хвіртку. У 2011-му вона виявилась би замкнутою, але ж зараз був 1958 рік і хвіртка легко відчинилась… хоча й з пронизливим плачем заіржавілих завіс, немов у якомусь фільмі жахів.

Я увійшов за огорожу, прориваючись ступнями крізь замети старого крихкого листя. Перед фасадом усипальні стояла кам’яна лава для благочестивих дум; а по боках містилися камери схову решток Трекерів, що сягали 1831 року. Згідно з мідною табличкою на найдавнішій крипті, там лежали кістки мосьє Жана-Поля Треше.

Я заплющив очі.

Ліг на медитаційну лаву і задрімав.

Заснув.

Коли я прокинувся, було вже близько полудня. Я підійшов до хвіртки усипальні Трекерів, щоб чекати там на Даннінга… точно, як Освальд за п’ять років відтепер, безсумнівно чекатиме на автомобільний кортеж Кеннеді в своєму стрілецькому сховку на шостому поверсі Техаського сховища шкільних підручників.

Біль у голові зовсім ущух.

11

«Понтіак» Даннінга з’явився майже в той самий час, як Ред Шейндінст забезпечив «Відчайдухам Мілвокі» переможну пробіжку [281]281
  Albert «Red» Schoendienst (нар. 1923 р.) – гравець «Відчайдухів Мілвокі» у 1957–1960 рр., який вивів їх у чемпіони Національної ліги і забезпечив їм перемогу 5.10.1958 в 4-му матчі Світової серії проти «Нью-Йорк Янкі».


[Закрыть]. Даннінг припаркувався на найближчій бічній алеї, виліз, підняв комір, а потім, обернувшись назад до машини, нагнувся по кошики з квітами. З кошиком у кожній руці він спустився пагорбом до могил своїх батьків.

Тепер, коли настав час, я почувався цілком у порядку. Я прорвався по інший бік того, чим воно там не було, що намагалося мене спинити. Сувенірна подушечка ховалася в мене під плащем. З моєю рукою всередині неї. Мокра трава приглушувала мої кроки. Жодне сонце не відкидало з мене тіні. Він не підозрював, що я за спиною в нього, поки я не промовив його імені. Лиш тоді він обернувся.

– Коли я відвідую тут рідних, я не потребую компанії, – промовив він. – Хто ви збіса такий, до речі? І що це таке? – Він дивився на подушечку, яку я вже дістав. Вона сиділа на мені, мов рукавичка.

Я попустився лише до відповіді на перше запитання:

– Моє ім’я Джейк Еппінг. Я прийшов сюди, щоб про дещо спитати у вас.

– То питайте і залиште мене самого.

З крисів його капелюха капотів дощ. З мого теж.

– Яка річ є найважливішою в житті, Даннінгу?

–  Що?

– Для чоловіка, маю на увазі.

– Ви що, юродивий? Навіщо, до речі, ця подушка?

– Потіште мене. Дайте відповідь.

Він стенув плечима.

– Його родина, я гадаю.

– Я теж так думаю, – промовив я і двічі натиснув гачок. Перший постріл прозвучав приглушеним «гуп», наче хтось вибивалкою вдарив по килиму. Другий був трохи гучнішим. Я гадав, що подушка займеться вогнем – бачив таке у «Хрещеному батьку-2», – але вона тільки ледь затліла. Даннінг перекинувся, ламаючи кошик з квітами, який він уже було встиг поставити на могилу свого батька. Я опустився на одне коліно, видавлюючи воду з намоклої землі, приставив вирваний край подушки йому до скроні і вистрелив знову. Просто для певності.

12

Я затягнув Даннінга до усипальні Трекерів і кинув обпалену подушку йому на обличчя. Йдучи звідти, я побачив пару автомобілів, що повільно рухалися кладовищем, кілька людей стояли під парасольками біля могил, але ніхто не звернув уваги на мене. Я без поспіху пішов у бік кам’яної стіни, вряди-годи затримуючись, щоб поглянути на могильну плиту або монумент. Щойно мене приховали дерева, я підтюпцем побіг до свого «Форда». Почувши наближення машини, я зникав за деревами. Під час одної з таких ретирад я поховав револьвер під футовим шаром землі й листя. «Санлайнер» неторканий чекав мене там, де я його залишив, і завівся з першого оберту. Я повернувся у свою квартиру й дослухав закінчення бейсбольної гри. Ну, трішки поплакав, гадаю. То були сльози полегшення, не каяття. Неважливо, що відбулося зі мною, головне родина Даннінгів була в безпеці.

Тієї ночі я спав, мов немовля.

13

У понеділковому номері «Деррі Дейлі Ньюз»було багато про Світову серію, включно з гарною фотографією, на якій Шейндінст у переможній пробіжці поковзом втрапляє на домашню базу після похибки Тоні Кубека [282]282
  Anthony Kubek (нар. 1935 р.) – бетер-лівша «Янкі» у 1957–1962 рр.


[Закрыть]. Ред Барбер писав у своїй колонці, що Бомберам з Бронксу гаплик [283]283
  Walter «Red» Barber (1908–1992) – легендарний спортивний коментатор, уславлений своїм гострим, простонародним стилем мовлення й письма.


[Закрыть]. «Вони спеклися, встроміть у них виделку й переконаєтеся. „Янкі“ мертві, хай живуть „Янкі“».

Робочий тиждень у Деррі почався без будь-якої згадки про Френка Даннінга, натомість у вівторок він став героєм першої шпальти, де він щирився з фотографії тією своєю доброю сердечною усмішкою «леді-люблять-мене». Де було достеменно зафіксовано той його диявольський вогник в очах (як у Джорджа Клуні [284]284
  George Clooney (нар. 1961 р.) – голлівудський актор, вважається зразком чоловічої краси.


[Закрыть]).

БІЗНЕСМЕНА ЗНАЙДЕНО ВБИТИМ НА МІСЦЕВОМУ ЦВИНТАРІ

Даннінг брав активну участь у багатьох благодійних справах

За словами шефа поліції Деррі, його департамент має доволі всіляких провідних ниточок, тож невдовзі очікуються арешти. У телефонному коментарі Доріс Даннінг повідомила, що вона «шокована і пригнічена». Про той факт, що вона і покійний жили окремо, в матеріалі не згадувалося. Різноманітні друзі й колеги по роботі в маркеті «Централ-стрит» також говорили про шок. Усі, здавалося, погоджувалися з тим, що Френк Даннінг був абсолютно чудовим парубком, і ніхто собі уявити не міг, навіщо комусь могло заманутися його застрелити.

Особливо лютився Тоні Трекер (ймовірно, через те, що труп було знайдено в його фамільному тілосховищі). «За такого хлопця необхідно знову повернути смертну кару», – сказав він [285]285
  Смертну кару в штаті Мейн було скасовано ще 1887 року.


[Закрыть].

У середу восьмого жовтня на Окружному стадіоні в Мілвокі «Янкі» вичавили з «Відчайдухів» перемогу 2–1; у четвер вони прорвали ланцюг рахунку 2–2 у восьмому інінґу, виконавши чотири пробіжки й вигравши серію. У п’ятницю я завітав до закладу «Чесна оборудка. Застави & Позики», гадаючи, що зустрінуть мене там місіс Гарикало й містер Скорботник. Дебела леді більш ніж сповнила мої очікування – побачивши мене, вона закопилила губу й гаркнула: «Чеззі! З’явився наш містер Товстосум!» А тоді посунулася геть крізь завішений одвірок і назавжди з мого життя.

Фраті вийшов з тією ж бурундучковою усмішкою на обличчі, яку я запам’ятав з нашого першого з ним знайомства в «Ліхтарнику» під час моєї попередньої подорожі у благоліпне минуле Деррі. В одній руці він тримав пухкий конверт, на лицьовому боці якого друкованими літерами було написано Дж. ЕМБЕРСОН.

– А ось і ви, колего, – промовив він, – великий, як життя, і вдвічі гарніший. А тут ваша здобич. Не стидайтесь, порахуйте.

– Я вам довіряю, – сказав я і поклав конверт до кишені. – Ви напрочуд привітний, як для хлопця, котрий щойно розлучився з трьома штуками.

– Не буду заперечувати, ви дійсно вихопили гарний шматок з Осіннього Класика [286]286
  Fall Classic – фанатська назва Світової серії.


[Закрыть], – сказав він. – Добрячийшматок вирізали з цьогорічного пирога, а втім, я все одно заробив трішки баксів. Як це завжди роблю. Хоча й беру участь у цій грі головним чином лише тому, що це, як то кажуть, мій громадянський обов’язок. Люди бажають закладатися, люди завжди бажають закладатися, і я вмент сплачую вигране, якщо хтось виграє. І ще я люблю приймати ставки. Це щось на кшталт хобі для мене. А знаєте, коли це мені подобається найбільше?

– Ні.

– Коли з’являється хтось, на кшталт вас, нахабний рейнджер, котрий пре на шанси баксами і вириває своє. Це відновлює мою віру у випадкову природу всесвіту.

Я собі подумав, якої він заспівав би про випадковість, аби побачив Елову шахрайську таблицю.

– Погляди вашої дружини не здаються аж такими, гм-м, ліберальними.

Він розсміявся, сяйнули його маленькі чорні оченята. Виграш, програш чи нічия, цей чоловічок з русалкою на передпліччі відверто насолоджувався життям. Мене це надихало.

– О, Марджорі. Коли сюди приходить якийсь печальний бідолаха з обручкою своєї дружини й оповідає сльозливу історію, вона розпливається купкою желе. Але коли йдеться про спортивні ставки, вона зовсім інша леді. Це вона контролює особисто.

– Ви її дуже кохаєте, правда, містере Фраті?

– Як місяць зорі, колего. Як місяць зорі.

Марджорі перед моєю появою читала сьогоднішню газету, і та залишилася на вітрині, під склом якої лежали каблучки й інші подібні речі. Заголовок повідомляв: ФРАНК ДАННІНГ ПОХОВАНИЙ З МИРОМ. ПОЛЮВАННЯ НА ТАЄМНИЧОГО ВБИВЦЮ ПРОДОВЖУЄТЬСЯ.

– Заради чого, на ваш погляд, це було зроблено?

– Не знаття мені, але можу вам дещо сказати, – нахилився він ближче, і посмішка спливла з його вуст. – Не був він аж таким святим, яким його намагається представити ця місцева шмата. Я про нього всякого міг би вам повідати.

– То вперед. Переді мною цілий день.

Усмішка повернулася знову.

– А ні. Ми тут, у Деррі, своє тримаємо при собі.

– Я це помітив, – кивнув я.

14

Мені хотілося побувати на Кошут-стрит. Я розумів, що за будинком Даннінгів можуть назирати копи, щоб подивитися, чи не проявлятиме хтось незвичайного інтересу до цієї родини, але все одно, бажання було надто сильним. Проте не Гаррі мені хотілося побачити; я хотів побачити його сестру. Хотів дещо їй сказати.

Що їй слід піти у вечір Гелловіну на «каверзи або ласощі», хоч хай як жаль їй свого татуся.

Що вона буде найгарнішою, найбільш чарівною індіанською принцесою з усіх, яких тільки бачили, і повернеться додому з горою цукерок.

Що попереду в неї щонайменше п’ятдесят три, а можливо, й більше років довгого і цікавого життя.

А найбільше про те, що одного дня її братик Гаррі захоче одягти уніформу, піти в солдати, і вона мусить зробити все-все-все можливе, щоби відмовити його від цього.

От тільки діти забудькуваті. Кожний вчитель це знає.

А ще вони вважають, що житимуть вічно.

15

Час було полишати Деррі, але перш ніж поїхати, я мав зробити ще одну невеличку справу. Я чекав понеділка. Того дня, тринадцятого жовтня, я закинув свою валізу до багажника «Санлайнера», а потім, вже сидячи за кермом, написав коротку записку. Всунув її до конверта, заклеїв і на його лицьовому боці надписав друкованими літерами ім’я адресата.

Я спустився в Нижнє Місто, припаркувався і зайшов до «Тьмяного срібного долара». Як я й очікував, там було порожньо, якщо не рахувати Піта, бармена. Той мив склянки й дивився по ящику «Любов до життя» [287]287
  «Love of Life» – телесеріал, що в денний час транслювався на каналі Сі-Бі-Ес від 1951 до 1980 року.


[Закрыть]. Він знехотя обернувся до мене, одним оком не перестаючи споглядати за Джоном і Маршею, чи як там їх звали.

– Що я можу вам налити?

– Нічого, але ви можете зробити мені послугу. Яку я відповідно компенсую вам п’ятьма доларами.

Його це, на позір, не вразило.

– Справді? І що ж то за послуга?

Я поклав на шинквас конверт.

– Передасте оце, коли з’явиться належна особа.

Він поглянув на ім’я на конверті.

– Що вам треба від Біллі Теркотта? І чому ви не віддасте йому це особисто?

– Це зовсім просте доручення, Піте. Ви бажаєте отримати п’ятірку чи ні?

– Звісно. Якщо тільки це не піде на шкоду. Біллі доброї душі чоловік.

– Це йому не зашкодить ніяким чином. Навпаки, може піти йому на добро.

Я поклав поверх конверта купюру. Піт вмить змусив їх зникнути і повернувся до своєї мильної опери. Пішов і я. Теркотт, скоріш за все, отримав той конверт. Зробив він щось чи ні, після того як прочитав те, що було всередині, інше питання, одне з тих багатьох, на які я ніколи не отримаю відповідей. Ось що я йому написав.

Дорогий Білле.

Щось негаразд у тебе з серцем. Тобі треба якомога скоріше звернутись до лікаря, бо інакше буде пізно. Ти можеш подумати, ніби це жарт, але це не так. Ти можеш подумати, що неможливо мені про таке знати, але я знаю. Я знаю це так само точно, як і те, що Френк Даннінг замордував твою сестру Клару і твого небожа Мікі. ПРОШУ, ПОВІР МЕНІ І ПІДИ ДО ЛІКАРЯ!

Твій друг.

16

Я сів до свого «Санлайнера» і, здаючи задом з парковочної шпари, побачив вузьке, недовірливе обличчя – з аптеки за мною спостерігав містер Кін. Я відкрутив віконце, висунув руку і послав йому птаха [288]288
  Ідіома, що означає показати середній палець «фак».


[Закрыть]. А вже тоді я нарешті виїхав на Горбатий пагорб і востаннє забрався з Деррі.