Текст книги "Опівнічні стежки"

Автор книги: Михайло Канюка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 30 страниц)

– Верзеш казна-що… Годі! Забув, що ми тут не на екскурсії?

Голуб замовк, слухняно підвівся:

– Правда твоя, друже провідник. Ходімо.

– … Надвечір дісталися вони на старенькому трамваї до містечка Цеплиці. Походивши навколо, зайшли до непримітного будиночка у садку. Господар, напівукраїнець-напівполяк Стах Павловський, обмінявшись паролем, прийняв їх досить гостинно. Познайомив з дружиною, потім представив трьох своїх дітей:

– Оце, прошу пана, старша дочка Тереза, це – Богдан, а це – Галя.

Він раптом прислухався, спохмурнів і тихо наказав дітям іти геть. За мить він і сам пішов за ними: у дверях стояв високий чоловік у зеленому френчі. З-за його плеча виглядав вусатий товстун у вишиваній сорочці.

Стах зупинився біля виходу, вклонився у бік високого чоловіка, неголосно сказав Богунові:

– То є пан Бень, референт безпеки.

Бень ступив уперед, коротко кивнув. Вусатий теж вклонився, представився:

– Байда, зв'язковий крайового провідника Заламая. Він, мабуть, хотів ще щось сказати, але Бень нетерпляче ворухнув плечем, і Байда замовк.

– Слава героям! – сказав Богун, звертаючись до Беня.

Той стримано відповів звичною формулою привітання. Пройшов до середини кімнати, сів на стілець біля столу, розправив зморшки на скатертині. Звів на Богуна великі сірі очі, байдуже глянув на Голуба, який виструнчився в кутку, сказав:

– Поговоримо?

Богун пильно подивився в очі Беню. Якусь мить міркував. Він розумів, що настав час першого серйозного випробування. Спокійно наблизився до столу, взяв і собі стільця, неквапно сів, присунувся ближче. Дивився в обличчя Беню, а бачив перед собою обличчя генерала й полковника Василенка, друзів по Києву і Львову, згадував їх теплі прощальні побажання. Вони були з ним тут, у цій затишній кімнаті, де зараз мав розгорнутися невидимий, але запеклий двобій не на життя, а на смерть.

Повернення

Тихо. Світло настільної лампи окреслює чітке коло на столі, де великим стосом лежать товсті» й тонкі папки: сині, рожеві, зелені. Такі ж папки акуратно складено на стільцях, у кріслі, на підвіконні. За столом, підперши кулаком щоку, сидить полковник Василенко, другою рукою гортає уже, мабуть, тисячну архівну справу і час від часу присьорбує із склянки міцний чай з лимоном. Обличчя полковника стомлене, під очима різко окреслилися сині півкола, очі червоні від безсоння.

Важкі штори заколивалися від протягу. Василенко підняв голову, примружився, намагаючись розгледіти у темряві кімнати пізнього гостя.

– «Ни сна, ни отдыха измученной душе…» – продекламував Микитенко. Підійшов до столу і тихо присвиснув: – Ого! Тебе скоро доведеться шукати під цими папками.

– Не спиться, Віталію Романовичу. Здається, голову б тільки встигнути донести до подушки, а як ляжу – очі на маківці, і до сну, як до неба.

– Н-да, старіємо потроху…

– Авжеж. Чай питимеш?

– Не хочу я твого сиропу, душа не приймає. Кави б…

– Єй кава. – Василенко вийшов з освітленого кола, не розчинився. Тільки брязкіт посуду і булькання води вказували на його присутність. Полковник знав про пристрасть свого друга і начальника до міцного запашного напою і завжди для таких випадків тримав у шафі баночку кави. – Пий, Віталію Романовичу, на здоров'я.

– Спасибі, друже… – Генерал ковтнув густої рідини і блаженно відкинувся на спинку крісла. – Ну розказуй, як Німий?

– А що Німий? Мовчить, як і годиться всім бідолахам. Тільки мугикає…

– Да-а, фрукт…

Василенко суворо подивився на генерала.

– Не можу я, Віталію Романовичу; позбутися відчуття, що вже десь бачив і такі очі, і таку ж біляву чуприну. Тільки в кого?…

– Тому й гортаєш оці папери? – Микитенко знову присьорбнув із чашки.

– Подивись уважніше на нього, може, згадаєш, бо у мене вже голова іде обертом. – І Василенко простягнув генералу фото Німого.

Микитенко глянув на молоде похмуре обличчя і розхвилювався, мало не випустивши з рук чашки.

– А знаєш, Олексію, здається мені, що він як дві краплі води схожий на Довбню!

– Довбня… Довбня… Лесь Чорнобай! Зажди-но… – Василенко скочив з місця, ввімкнув верхнє світло і підбіг до підвіконня. – Є! – радісно вигукнув він за хвилину і поклав на стіл розгорнуту папку. – Дивись…

– Так і є… Навіть вираз обличчя нагадує батьківський, – сказав генерал.

– От чортівня! – почухав чуприну Василенко. – Старію-таки, не зміг зіставити такі явні прикмети і однакові прізвища!

– Та не засмучуйся ти, Чорнобай – не таке вже й рідкісне прізвище. До того ж батько загинув на Україні хтозна-коли, а синочок завітав із-за кордону. Та годі, чи не збіг це?

– І досі не «можу заспокоїтись, що випустив цього ката – Боруша. Пам'ятаєш? Він разом з сином Леся втік тоді з Чорного лісу. Хлопчика теж звали Андрієм… За нашими даними, Семен Чорнобай виринув потім у Мюнхені і невдовзі знову зник… А про племінника і зовсім нічого невідомо, – зітхнув Василенко.

– Стривай, адже Чорнобай жива!…

– Так, ледь виходили її тоді. Сім ножових ран це не жарти.

– А де вона зараз?

– Живе, мабуть, і досі у своєму селі. Гадаєш…

– Неодмінно треба знайти її і привезти до Києва, і якнайшвидше! Мати є мати.

– Слухаю, товаришу генерал!

– От і добре. Олексію, розпорядись і йди відпочивати, Думаю, тепер заснеш одразу…

* * *

Сонце вже хилилося за полудень, спека, настоюючись, тисла на серце. Василенко розстебнув комірець легкої сорочки, потер спітнілу шию.

– Ну й жарота, – звернувся він до Андрія, який, зїщулившись і час від часу здригаючись, немов від холоду, сидів навпроти. На його їдоках і підборідді виросла солом'яна щетина, і вигляд він мав досить жалюгідний.

– Така спека, – вів далі полковник, – а тебе трусить… Чому не поголився?

Андрій провів рукою по обличчю і знизав плечима.

– Дарма, – сказав Василенко. – йди і дай собі лад, тобі це знадобиться. – І натиснув на кнопку дзвінка.

Андрій здивовано глянув на літнього чоловіка, що аж ніяк не був схожий на тих звірів-чекістів, про яких так багато говорили його шефи. Перед ним сиділа вкрай стомлена і змучена спекою людина з мудрими і лагідними очима. Андрій піднявся і поволі вийшов з кімнати.

Василенко ні на мить не припускався думки, що Андрієва німота справжня, його впевненість базувалася не тільки на власному враженні, а й на висновку лікарського консиліуму. Німий повинен говорити! І полковник наполегливо вишукував засоби, які б примусили Андрія припинити безглуздий опір.

Сьогодні мала відбутися ще одна спроба, на думку Василенка, – вирішальна.

Зачекавши трохи, полковник знову подзвонив і запитав:

– Марія Іванівна Чорнобай уже тут?

– Так точно, товаришу полковник! – відповідав ад'ютант.

– Запросіть її!

До кабінету зайшла невисока, сухенька жінка похилого віку. Мабуть, у молодості була дуже красивою, бо ще й досі на, блідому обличчі горіли чорні очі, а голову відтягувала сива коса, що великим вузлом лежала на потилиці. Жінка вклонилася ще з порога, на плечі впала біла хустинка, кінчиком її витерла спітніле чоло.

– Добридень, товаришу, – сказала співуче.

– І вам доброго здоров'ячка, Маріє Іванівно. Прошу! – Василенко вказав на стілець біля столу.

Марія Чорнобай сіла на краєчок і уважно глянула о очі полковнику.

– Здається мені, добродію, що я вже вас десь бачила…

Василенко посміхнувся і сказав:

– Так-так, Маріє Іванівно, ви не помиляєтесь. А було це вже давненько. Чорний ліс пам'ятаєте?

Жінка пильніше придивилася до Василенка, і очі її сповнилися сльозами.

– Йой, леле! Та це ж ви і є той самий поважний чоловік, що знайшов мене напівмертвою… А потім приходили до лікарні, провідували… А я, дурепа, і не пізнала свого рятівника!

– Нема нічого дивного, дорога, стільки років спливло. Як живете тепер, як здоров'я?

– Спасибі, слава богу… – Жінка розправила сухими руками спідницю на колінах. – Живу добре. Хатку нову поставила, корівка є, кури, качки. У колгоспі нашому трудодні добрі. Всього доста. Та й чи багато мені самій треба? Іноді, правда, серце так зайдеться болем від туги… Хоч би хто був поруч, а то все одна й одна…

Василенко співчутливо похитав головою, а потім сказав:

– Ви не ображайтеся, що відірвали вас від роботи у таку гарячу пору… Але є у нас одна важлива справа до вас. – І він подав Марії фото Андрія. – Подивіться, будь ласка, чи не впізнаєте?

Жінка взяла до рук фото, довго мовчки вдивлялася в обличчя, а потім зітхнула:

– На чоловіка мого замолоду дуже схожий. Але не він…

– Ні, Маріє Іванівно, це не ваш чоловік. Фото зроблене кілька днів тому, а звуть цю людину Андрієм.

Вона здригнулася, ще раз глянула на фото і прошепотіла побілілими губами:

– Не може бути… Так, значить, він живий!… Не може цього бути… – заплакала жінка, схлипуючи і витираючи кінцем хустки сповнені болю очі.

– Заспокойтеся, прошу вас. Не треба так нервувати. – Василенко подав їй склянку води. – Я розумію, така несподіванка, але спробуйте опанувати себе і допоможіть нам, – сказав він упевнено і твердо. Василенко знав, що тільки цей діловий і суворий тон зможе заспокоїти її, і продовжував – Ми влаштуємо вам зустріч з цією людиною, і якщо це ваш син, то горе може обернутися для вас радістю. Розкажете йому і про себе, і про загибель чоловіка. Якщо ж це не ваш Андрій…

Марія, все менше схлипуючи, уважно слухала Василенка.

– Так-так, добродію… Звичайно… – ствердно хитала вона головою. – Я все зроблю… Дай вам боже здоров'я!…

– От і добре, Маріє Іванівно. А тепер заспокойтеся, наберіться мужності. Зараз він прийде. – Василенко вийшов з кабінету і наказав привести Чорнобая.

Андрій увійшов до приймальні виголений, у почищеній одежі, зачесаний. Тільки зараз Василенко з подивом побачив, що перед ним зовсім молодий хлопчина. Німий зупинився перед полковником, думаючи, що той почне допитувати саме тут. Але Василенко замахав рукою і сказав, хитро мружачи очі:

– Іди, іди, хлопче, до кабінету.

Андрій байдуже глянув на полковника і слухняно попрямував до дверей.

Назустріч йому підвелася сухенька літня жінка, якусь мить мовчала, а потім простягла вперед руки і прошепотіла:

– Андрійку… Андрієчку…

– Мамо! – скрикнув Андрій і впав на коліна.

Марія цілувала його біляву голову, мокрі очі, пестила дужі плечі і руки. Марія плакала за сином, якого після стількох років розлуки повернула їй доля, і за чоловіком, якого земля вже не поверне ніколи. Відривала Андрієву голову од зсохлих грудей, дивилась на його губи, затуманені сльозами очі, на пам'ятну запечену родимку біля рожевого вуха і все шепотіла:

– Мій… мій сину… – мій…

А сам Андрій, схлипуючи і тулячись до її грудей, як і багато років тому, коли малим плакав від образи й болю, крізь сльози дивився на неї і не бачив на її обличчі печаті часу. Мати стояла перед ним така ж вродлива, як і колись. Андрій дивився на неї очима пам'яті і плакав, захлинаючись, вдихаючи на повні груди неповторний материн запах.

Їх провели у приміщення для побачень, і вони цілий день були разом. Часом Андрій навмисне заплющував очі, потім широко розкривав їх і знову бачив перед собою матір. Він слухав її, говорив сам. А коли нарешті пішов до камери, весь час схлипував уві сні, кликав її.

Вранці ж, тільки-но розпочався робочий день, Андрій попросився передати «пану начальнику» Василенку, що пін хоче говорити з ним.

– Я розповім усе… Все, що знаю.

Полковник дивився на його змарніле, сухе обличчя, на рішучий погляд величезних темних очей, на буйну чуприну, яку хлопець від хвилювання куйовдив п'ятірнею, дивився і думав: «Такий не може бути запроданцем. Органічно не придатний для цього… як і його батько!»

– Спочатку ми з дядьком Семеном, – глухим голосом став розповідати Андрій Чорнобай, – довго відсиджувались у схроні в самій гущавині Чорного лісу. Дядько говорив тоді з гордістю, що тільки він і знає про цю схованку, бо сам же й викопав її, і що жоден собака не знайде нас там. Тоді він і сказав мені, що матір зарізали Совєти, а батько як герой поліг у сутичці з ними. Я й справді чув навкруг стрілянину, але, очманілий від сну й жаху, нічого не зрозумів. А дядько схопив мене за плечі і, підштовхуючи в спину, гнав усе далі й далі. Хоча, як я зараз пригадую, стрілянини за нами більше не було.

Потім дядько сказав, що нас шукають і якщо я не хочу висіти догори ногами, як син зрадника, то треба тікати за кордон. Там нас і цінуватимуть, і гроші великі сплачуватимуть, і будемо ми жити як люди. Правда, за що платитимуть, він так і не сказав, та я й не запитував, бо дуже сумував за батьками, плакав так, що аж набрид дядькові своїм скиглінням. Він навіть сказав, що даремно взяв мене з собою і що краще було б залишити мене біля отих трупів. Я злякався, що залишусь зовсім один у глухому лісі, і вже не плакав при ньому. Ще за кілька днів ми вийшли із схрону і пішли, ховаючись від людей, до кордону.

Ми довго поневірялися по світу нікому не потрібні і ні до чого не придатні. Тоді у повоєнних країнах Європи було багато таких бездомних, як ми, і нас ніхто не чіпав. Наголодувалися і настраждалися досхочу. Я часто згадував у той час дядькові слова про сите життя за кордоном і все запитував, коли ж воно настане. Дядько від цього лютував і бив мене мало не до синців. Тоді я й зовсім замовк, за що він прозвав мене німим. Та й про що було говорити з ним? А з іншими не міг, бо не знав їхньої мови.

Дядько Семен усіма правдами і неправдами прагнув дістатися до Мюнхена, де, як він казав, на нас і чекають всі блага життя. Дивлячись на його брудну і подерту одежину, я не дуже вірив його словам і мріяв тільки про одне – великий кусень чорного хліба з сіллю і часником…

Андрій коротко зітхав, весь під впливом своїх спогадів, і так же розмірено вів далі:

– Але я помилявся щодо здібностей дядька Семена. Тільки-но ми дісталися до цього міста, як дядько залишив мене на вокзалі і наказав чекати, доки не повернеться, його не було аж до самого ранку наступного дня. Я, грішним ділом, подумав уже, що він мене кинув, але все ще сидів на місці, бо боявся свого родича, як вогню.

Дядько з'явився на вокзалі у новому костюмі, в крислатому капелюсі, від нього тхнуло, як від бочки з самогоном. Витяг з кишені шмат ковбаси і хліба, кинув мені і, дивлячись, як я жадібно ковтаю їжу, говорив: «У цього щеняти виростуть довгі і цупкі зуби… Виростуть!»– і комусь погрожував кулаком.

Розмістилися ми у невеличкій, але затишній квартирці. Дядько не часто бував вдома, зникав іноді на кілька днів. Інколи до нього приходили гості – такі ж здорові і пикаті чоловіки. Вони багато пили, горлали українських пісень, а я бігав за горілкою для них.

Коли ж дядька не було вдома, я теж не нудьгував: він найняв для мене вчителів, щоб я «не ріс бовдуром», як він говорив, і я багато вчився. Англійська й німецька мови, математика, радіотехніка. А у вільний час бігав по місту. Навіть зараз я міг би провести вас по ньому із заплющеними очима.

Андрій посміхнувся Василенку. Полковник простяг йому коробку з цигарками, і хлопець жадібно затягнувся.

– Ось, Андрію, вам папір і олівець, згадайте, будь ласка, гостей свого дядька, їхні імена, зовнішні прикмети. Я розумію, багато часу минуло, а все ж…

– Добре, я постараюся пригадати, пане начальнику.

– Та який я, до біса, пан! – засміявся Василенко. – Зви мене Олексієм Петровичем… Ну, розповідай далі.

– Так от, Олексію Петровичу, пробули ми в Мюнхені три роки… Ні, три з половиною. А потім переїхали до однієї капіталістичної держави. Там дядько віддав мене до пансіону закритого типу, пояснивши наше розставання тим, що й сам їде вчитися до якоїсь спеціальної школи. На прощання передав мені цілу купу українських книжок, щоб, бува, не забув рідної мови і неньки України.

Розпрощався він зі мною аж на цілих три роки. Раз на рік заїжджав у гості, часто писав. Про що? Все про одне й те ж: щоб не забував злої смерті батьків, мову, щоб був готовий, як покличе Україна, до помсти.

– Чому саме вчили вас у пансіонаті? – запитав Василенко.

– Всього потроху – знову мови, більш глибоко математику, фізику, радіосправу. Багато уваги приділялося спорту, вчили стріляти. А дисципліна була – як у війську: строєм на заняття, строєм до їдальні… Жили окремо один від одного. Товариські стосунки заводити не рекомендувалося. Там було багато таких приблуд, як і я, з різних куточків світу.

Коли закінчив навчання у цьому пансіонаті, зітхнув полегшено. Та трохи зарано. Дядько з рук до рук передав мене в іншу казарму, тепер уже до спеціальної розвідувальної школи, де, як я потім дізнався від нього, вчився і він сам.

– Цікаво, цікаво… – проказав Василенко. – Розкажіть про школу докладніше…

Багато про що розповів Андрій Чорнобай. І про школу, і про своє бойове хрещення та перебування під крильцем сера Елвіса Рочестера, і про підготовку до операції. Імена, прикмети, явки, шифри, методика навчання…

Розказане Андрієм підтверджувало і деталізувало те, що було вже відомо від Кабардіної, давало чимало нового. Шпигунські центри, наприклад, відверто використовували представників націоналістичної еміграції для підготовки з них професійних шпигунів і диверсантів. Значить, деякі капіталістичні держави вирішили розширити фронт холодної війни проти Радянського Союзу. Було над чим замислитись…

Василенко дивився, як генерал гортав списані аркуші розпухлої справи Чорнобая, і в сотий раз стримував себе, щоб не заговорити про хлопця.

– Ну, що ж будемо з ним робити? – запитав генерал.

Полковник здивовано глянув на нього.

– Чого дивуєшся, Олексію? – засміявся Віталій Романович. – Адже у тебе на очах написано, що ти прийшов говорити про свого Чорнобая!

Олексій Петрович теж всміхнувся і, як завжди, коли дивувався, струснув чуприною.

– Ой товаришу генерал, нічого від вас не приховаєш! Так, я хочу поговорити з вами про цього юнака. Каяття його таке повне, таке шире й відверте, що у мене виникли деякі плани щодо нього.

– Стривай-но! – перервав його Микитенко. – Я вже все зрозумів: ти хочеш підключити його до операції, чи не так?

Василенко ствердно кивнув.

– А ти подумав про те, що як би він не каявся, на нього все одно чекатиме радянський суд? Хіба ж ти не усвідомлюєш, Що він, хоч і не вчинив убивства чи ще якого кримінального злочину, але прийшов на нашу землю як ворог, а тому підлягає суду і покаранню.

– Так, я це розумію, – відповів Василенко. – Тому і прийшов до вас з проханням клопотати за нього з тим, щоб пом'якшити долю хлопця. Самі ж кажете, що він не вчинив ніякого злочину.

Генерал заперечливо похитав головою.

– Ні-ні, не відмовляйте! – запротестував Олексій Петрович. – Я розумію, що то виключна міра, але ж не буває правил без винятку! До того ж я можу поручитися за те, що хлопець не тільки не підведе, а й стане нам у великій пригоді. Ось послухайте, за вашою згодою ми відпустимо його в село до матері. І сину, і Марії Іванівні буде спокійніше. Крім того, в селі Андрій спокійно може вести радіогру з Рочестером, а відомості ми йому підкидатимемо справно.

– А чому саме там спокійніше? – запитав генерал.

– Ага, вже зацікавилися! – зрадів Василенко. – А тому, що в Андрія дуже суворий режим зв'язку: двічі на тиждень. Явно розрахований на перебування у спокійній місцевості, подалі від людських осель, та ще й з постійної точки, тобто звідти, де має насправді знаходитись Утяй. От я і подумав про деяку імітацію робочих умов Андрія. Ви ж знаєте, як найменші дрібниці можуть виливати на характер передачі радистом тексту. А в селі спокійно, та й мати буде поруч. Це настроюватиме хлопця на оптимістичний лад…

– У тебе вже, виявляється, все добре продумано! – засміявся Микитенко.

Він постукав гостро відточеним олівцем по столу, поміркував, а потім сказав:

– Хай буде по-твоєму, Олексію. Будемо клопотати за Чорнобая перед законодавчими органами, бо у мене теж склалося враження, що цей хлопчина подає надії, якщо врахувати теперішній стан справ у нашій операції по знешкодженню оунівського мотлоху. Я цілком згоден з тобою, що «воскресіння» його матері справило на хлопця надзвичайне враження. Більше того – перевернуло всю душу. Подобається мені цей хлопець, хай йому грець! – постукав долонею по столу, немов припечатав Микитенко. – Нехай місяць-другий поживе з матір'ю. А потім… потім подумаємо разом, що з ним робити…

Андрій лежав горілиць на купі запашного сіна, широко розкинувши натруджені на косовиці руки, і дивився на безхмарне, вицвіле від денної спеки передвечірнє небо. Губи торкала ледь помітна усмішка, на душі було спокійно.

Що ж сталося з ним за якихось кілька тижнів? Андрій відчував себе людиною, яку поставили з голови на ноги. Від цього було якось незвично і… хороше. Все, що робив він досі, здавалося йому тепер непотрібним і до очманіння безглуздим, йому навіть соромно ставало за свою сліпоту і невігластво. Дурень, не міг розібратися, що й до. чого!

Андрій аж розсміявся, згадавши, які нісенітниці розповідали йому про чекістів там, за кордоном… Власне, йому завжди було байдуже, де жити. Тільки тепер він пізнав, що таке Батьківщина. Тут він народився, тут була його мати, і все навколо здавалося рідним і необхідним.

І все для Андрія набувало нового змісту, з'явилася мета, і власне життя здавалося тепер не таким безнадійно втраченим…

Там був хаос. Тільки так оцінював Андрій тепер своє колишнє життя за кордоном. Він був немов заблукана вівця у цьому безмежному світі, до якої нікому немає ніякого діла. А зараз Андрій відчував себе невід'ємною часточкою цього величезного світу.

Як дитина, що тільки-но навчилася говорити, він розсипає скрізь безліч своїх «чому» і «навіщо», з яких поступово складався новий фундамент його особистості.

Сутінки оповили землю, і на білому тлі нескінченного неба проступили бліді цяточки зірок. Андрій спав, дихаючи рівно і глибоко, інколи здригаючись; як колись.; у дитинстві.

На небі народився вузенький серп місяця. Завтра день обіцяв бути таким же безхмарним…

* * *

Вже тоді, коли Василенко вів про Андрія розмову з генералом, він вирішив зайнятися хлопцем всерйоз. Полковник знав, що його постійна увага й розмови якнайкраще вплинуть на Андрія, допоможуть йому швидше знайти себе у незвичному середовищі, зроблять з нього повноправного члена суспільства. Полковник бачив у хлопцеві чисту, незаплямовану душу, незастиглий, жадібний розум, іноді уявляючи, якою білою вороною став би з часом Андрій там. Тож дякувати щасливій долі, що звела їх разом і не дала хлопцеві загинути.

За час перебування у матері Андрій багато думав, по-новому оцінюючи і своє минуле життя, і теперішнє становище. Він жадав не тільки спокутувати свою провину перед Батьківщиною. Всі колишні його думки про помсту здавалися тепер дикими і безглуздими. На що і на кого хотів він підняти руку?! Не міг Андрій думати про таке без пекучого болю в серці. Тому при зустрічі з Василенком хлопець вирішив просити, щоб його використали для боротьби з колишніми «друзями», аби не стояти осторонь і не бути зайвим. Відчуття причетності до всього, що оточувало Андрія, кликало його до дії.

Але для того, щоб зважитись на це, Василенку треба було перш за все визначити глибину зрушень і перетворень, що сталися в душі Андрія.

Тільки-но Андрій ступив на поріг кабінету, як гарячково почав викладати все, що накипіло на душі.

Полковник слухав мовчки, не перебивав. І коли хлопець виговорився, запитав:

– А ти скажеш все це на суді?

– Так! – ствердив Андрій.

– І приймеш покарання без гніву й образи?

– Так-так!

– І будеш вважати його справедливим?

– Буду, – відповів Чорнобай. – Я знаю, що завинив перед Батьківщиною.

Василенко задоволено мугикнув.

– Що ж, я радий, що ти дійшов такого висновку. Як ти сам розумієш, я не можу нічого гарантувати тобі. Скажу тільки, що генерал Микитенко і я будемо клопотати за тебе при умові, що ти й надалі щиро триматимешся того ж русла.

Хлопець аж підскочив на радощах. Але полковник рухом правиці зупинив його.

– Поговоримо про справи. На нашу думку, твоє вилучення з операції є дещо передчасним. Отже, ти будеш і надалі виконувати роль радиста, обумовлену для тебе Рочестером. З тією тільки різницею, що тексти для твоїх сеансів будемо готувати разом.

– Ну, це ясно! – прогудів Андрій.

Василенко уважно подивився на Чорнобая і повів про найголовніше, що його хвилювало:

– Ярно, та, мабуть, не все. Я не хотів би, щоб ти вважав, що ти працюєш тепер на нового «хазяїна». «Хазяїн» залишився там. – Василенко махнув рукою кудись вбік. – Ти розумієш мене?

Андрій помітно захвилювався.

– Так, розумію… Майже… Але я зроблю все, щоб зрозуміти до кінця… – Він замовк, схвильований. – Постараюсь заслужити прощення своєї Вітчизни!

У тиші кабінету це прозвучало впевнено і рішуче, як клятва.

… Вдарили перші морози, у гори прийшла справжня зима. Поодинокі бандитські боївки, що чудом уціліли, позаривалися у свої нори-схрони. На час зимових місяців переривався не тільки будь-який зв'язок між бандитами у горах, а й радіозв'язок між краєм і Мюнхенським центром. Пересуватися радисти вже не могли, а постійну точку можна було запеленгувати і швидко відшукати її місцезнаходження.

Отже, для Андрія Чорнобая настав час перепочинку. Він остаточно переїхав з села до Львова, оселився на квартирі у старенької і майже зовсім глухої бабусі, у її такому ж, як і вона, старому будиночку на околиці міста. Так порадив Василенко. Він же запропонував і роботу, непомітну і спокійну, – майстром по ремонту радіоапаратури і невеличкій майстерні, неподалік від його житла.

Про людське око Андрій був скромним тихим хлопцем-одинаком, який мало чим цікавиться і мало кого цікавив. Все, що становило справжнє його життя, для сусідів, та й для тих, хто міг розшукати хлопця і стежити за ним, було абсолютною таємницею.

Чорнобай досить часто бачився із своїм «хрещеним батьком», як він тепер називав полковника Василенка.

Несподіване

Для них обох, і полковника і Андрія, настав радісний час взаємного відкриття і пізнання. Василенко, проживши все життя одинаком, почав поступово розуміти, що Андрій став для нього таким же необхідним, як і він для хлопця. Багаторічна самотність, відсутність поруч близької Василенку людини давалися взнаки. Полковник виливав на Андрія потоки незнаних раніше батьківських почуттів, і ці прояви ніжності і турботи ставали тим більшими, чим більше вбирав їх у себе Андрій. Полковник, чуючи за своєю спиною шарудіння сторінок чергової, підсунутої «між іншим» Андрієві книги і натужне сопіння, мало не фізично відчував, як холодна пустка в душі, що не раз будила його серед ночі, відступала перед відчуттям затишку і спокою…

– Ну, що тобі там не зрозуміло? – озирнувся полковник через плече.

Андрій з готовністю скочив на ноги і підійшов до столу.

– Отут сказано… – нахилився він, водячи пальцем по густих рядках.

Василенко із задоволенням дивився на вицвілий за літо хлоп'ячий чуб, на міцну засмаглу шию, відтінену вільно розстебнутим коміром білої сорочки, на вертикальну зморшку, що так часто стала перерізати високе чоло.

– Не второпаєш? Це ж просто, як двічі по два…

– Угу, – загудів Андрій невдоволеним басом, – це для вас просто, а у мене голова іде обертом, сіру речовину треба перелопатити мало не повністю.

– Що ж, так і зроби, – серйозно порадив Василенко, ховаючи під насупленими бровами іскорки сміху.

Хлопець отетеріло глянув на нього, а потім, зрозумівши, розреготався, поклав книжку знову на килим і став над нею на руки, виспівуючи на всі лади: «Матерія безконечна й існує як вічний рух…»

– Обережніше, шибенику! – засміявся Олексій Петрович. – Не зачепи люстру ногами…

Того вечора вони засиділися за північ, так що Андрієві довелося вертатися додому пішки: міський транспорт вже не ходив.

Була третя година ночі, в будинках не світилося жодне вікно. Тільки в одному з них на другом» у поверсі через щільні штори пробивалося вузьке лезо світла. Звідти ж чувся п'яний галас. Раптом нічну тишу перерізав жіночий вереск, шибка тріснула, і під ноги Андрію впала порожня пляшка, що розбилася на друзки.

– Ого! Так і вбити недовго, – присвиснув Андрій.

Ззаду хтось торкнув його за плече. Чорнобай різко обернувся, готовий до опору, але побачив перед собою двох міліціонерів.

– Вас не поранило? – запитав один із них.

– Ні, на щастя, – відповів хлопець.

– Ач, гуляють, – вступив у розмову другий. – Ну, нічого, зараз прибуде наряд, одразу їх вгамуємо, всю вулицю переполошили… – І оцінююче ковзнув поглядом по плечах Андрія. – Чи не будете понятим, не хочеться ще когось турбувати у такий час. А ви у такій ситуації можете і допомогти, якщо згодні…

Чорнобай подумав було, що не варто встрявати в нічну історію, але, засоромившись, зразу ж погодився.

У цей час до них підкотила машина, з якої вийшло троє міліціонерів. Угледівши офіцерські погони одного з них, патрульні виструнчилися і по-військовому чітко почали доповідати.

– Коротше, – зупинив їх худорлявий офіцер, старший лейтенант Смєхов. – Що тут сталося?

– Крук гуляє… Зібрав тут малину… – сказав високий міліціонер, який щойно пропонував Андрієві йти понятим.

– Їх там багато, а то ми самі давно б уже навели лад.

– Крук… – замислився офіцер. – Так він же сидить.

– Ні, вийшов.

– Що, святкує повернення? – втрутився у розмову Чорнобай.

– Схоже на те. А ще, мабуть, дружків старих докупи зібрати хоче, – пояснив офіцер.

– Все ясно, товариші. А де ж поняті?

– Ось товариш…

– Чорнобай… – прийшов на допомогу Патрульним Андрій.

– Так-так, товариш Чорнобай дав свою згоду допомогти.

– Чудово! – глянув схвально на Андрія старший лейтенант. – Нехай один з вас подзвонить до районного відділення міліції, щоб надіслали фургон з охороною, інші – за мною! – скомандував Смєхов і першим попрямував до вхідних дверей.

Вони зайшли до темного під'їзду, де, мабуть, не один рік настоювався міцний котячий сморід.

– Ох і дух! – затулив носа Андрій.

– Засвітіть хто-небудь ліхтарик, нічого не видно, – попросив старший лейтенант.

Вузький промінь вихопив захаращені східці, що несамовито рипіли при кожному кроці, обшарпані стіни, що колись були пофарбовані у рожевий колір. Тиньк місцями обвалився, і було видно переплетення дранки.

– Ну й клопівник! – похитав головою один з міліціонерів. – Скоріше б позносити ці розвалюхи, тоді б ніде було збиратися оцим…

– Ви так гадаєте? – обернувся до нього. Смєхов. – Невже вони стануть кращими, якщо оселяться у сучасних будинках з кахлевими клозетами і балконами? У даному випадку не середовище впливає на них, а самі вони відповідають обстановці клопівника, в якому мешкають. Випалити б цю наволоч, а на згарищі сад посадити… – з гіркотою сказав Смєхов. Підійшли до дверей, з оббивки яких повилазила вата, постукали:

– Відчиніть! Міліція!

За дверима стало тихо. Потім почувся брязкіт замків, у щілині показалася якась розкуйовджена голова. Голова закліпала вицвілими круглими очима, заплющилася від яскравого світла ліхтарика, потім шурхнула кудись углиб, залишивши двері прочиненими.