Текст книги "Опівнічні стежки"

Автор книги: Михайло Канюка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 30 страниц)

– І не побачите! У солдати, Пауль, на фронт! Замість тих, що загинули!

Ролінг обережно вставив:

– А чи не Роман це? Той, про кого почув Петер. Керівник підпілля. Глибоко законспірований. Рідко виходить на вулицю.

Санднер замислився:

– Можливо… Хоча це тільки догадка. Ви вже думали і про арештованого, що це Роман. Так от, – він звернувся до Пауля, – даю вам змогу реабілітувати себе… З ранку і до вечора в супроводі кількох агентів шукайте цього Гаврилюка. Через нього ми всіх візьмемо!

– Слухаю, гер штурмбанфюрер!

Пауль, полегшено зітхнувши, повернувся і вийшов. Санднер сів.

– Хто ж це такий? І чи не відвертає він нашої уваги від когось іншого? Га, Ролінг?

Ролінг, побачивши, що шеф заспокоївся, подав йому папір на підпис:

– Ось звіт в імперське управління.

Санднер прочитав, посміхнувся:

– Ви називаєте Бражника керівником підпілля. Чи не занадто? Він поки що не відповів нам на жодне запитання…

– Це справі не завадить, а хрести повинен не один Міллер одержувати.

– Які хрести? – здивувався Санднер.

– Я говорив з Берліном. Міллер учора одержав хрест за успішний випуск слухачів із школи. Ми що, гірші від нього?

Санднер, повагавшись, підписав папір.

– Ну що ж, версію про керівника підпілля поки що приймемо. До речі, як ваша артистка? Як її батько?

– Батько її справді хворів. Відомий вам агент стежить за нею.

– Пильнуйте! Нас дуже цікавить її листування. Отрадна їздила до Вінниці недаремно. Може, там хтось залишився? І ось що: треба відзначити Петера, підготуйте документи на офіцерське звання, він заслужив. А де, до речі, цей старий, який приймав Бражника і Петера?

Ролінг ніяково покашляв.

– Поліщук зник. Удома його не знайшли.

– Ще одна помилка, Ролінг. Треба було його взяти. Це ж садівник генерала Ебергарда! Ви розумієте, Ролінг, кого випустили? Негайно треба повідомити генерала!

… Сонце наче гойдалося на дніпрових хвилях – ось-ось зникне за обрієм. Генерал Ебергард, сидячи на веранді, із задоволенням дивився на ріку. Він обчистив яблуко, поклав у рот скибочку. Перед ним – Поліщук. Старий, мнучи в руках кашкета, стояв на східцях і доповідав:

– Дай, думаю, подивлюсь, що буде далі. Вранці він привів до мене ще одного чоловіка. І цей, Степан, значить, почав умовляти того – до партизанів, мовляв, треба йти, і так далі. Я мовчу, тільки запам'ятовую. Цей Степан, що з табору втік, такі промови, такі промови виголошував!… І все за більшовиків. Ну, про що вони там остаточно умовились, я не чув.

– Чому ж ти одразу не сказав? – запитав генерал, прожовуючи яблуко.

В дверях виструнчився ад'ютант:

– Гер генерал, біля телефону штурмбанфюрер Санднер! – і підніс на довгому шнурі апарат. Генерал витер губи, взяв трубку.

– Так-так… Ну і що? Я хотів вам дзвонити про це, Ганс. Там не тільки цей. Там й другий, як його?… Як його? – запитав Поліщук.

– Степан Коршунов! – підказав той.

– Коршунов! Так… Уже? Який Петер? Нічого не розумію… Ну, ви самі розберіться, Ганс, це по вашій лінії. Поліщук? Що? Хороший старик, сам, як бачите, мені доповів. І садівник чудесний! Ні, не дозволяю!

Ад'ютант забрав телефон, генерал погрозив Поліщукові пальцем:

– Диви, не встрявай у політику. Твоє діло – квіти! – і до ад'ютанта: – Машину! Поїдемо до опери, сьогодні «Кармен»…

… Оксана у гримі Кармен сиділа перед дзеркалом у своїй кімнаті в театрі. Перед виходом на сцену вона відпочивала.

У двері постукали. Ввійшов, опираючись на ціпок, Ернст Нагель. На грудях у нього – рицарський хрест. Він зробив крок до Оксани, простягнув букет квітів і при цьому незграбно штовхнув столик. Задзвеніло скло – щось впало на підлогу. Нагель зніяковів:

– Пробачте, Ернст Нагель. Я ще погано говорю по-вашому. Дозвольте подякувати. Моя сестра була права: ви незрівнянна Кармен…

– О, це ви, герой Варшави, брат Рити? Сідайте…

Офіцер довго вмощувався на стільці, витягнув ногу.

Оксана сказала:

– Недавно генерал Ебергард показував нам кінохроніку. Вона, здається, називалась «Ми літаємо над Варшавою», і там така пісня-марш… Польської авіації вже тоді не існувало? І зеніток – теж? Це так?

Нагель зніяковів, пересунув ногу.

– Даруйте, фрау Оксано. Все це так, але я був збитий залпом з рушниць над центром міста.

– Ви любите оперу так само, як свої польоти? Нагель трохи посмілішав:

– О, ширяти над хмарами – це те ж саме, що слухати хорошу музику…

Оксана повернулася на стільці.

– А які ж ви арії слухали над Варшавою?

– Небо Варшави пропахло димом, – сказав Нагель, опускаючи очі під допитливим поглядом Оксани. – Іноді мені здавалося, що чув плач дітей і жінок… Це правда! – додав він чомусь роздратовано.

… Знову постукали в двері. Ввійшла Нанетта – у яскравому платті, яскраво нафарбована. Кинулася до Оксани.

– Ксанко!

– О, Нато! Ти в Києві?

Вони сердечно обнялися, але тут Нанетта побачила Нагеля, відійшла убік. Оксана звернулася до нього:

– Пане Нагель, я буду рада, коли побачу вас у опері, – і по паузі додала: – І не тільки в театрі… Передайте мій привіт Риті!

Вклонившись, Нагель вийшов. Дівчата дочекалися, поки зачинились двері, потім розсміялися.

– Ти чудесна, Оксано. Я привезла тобі листа від батька.

– Спасибі! Давно вже не було листів, я турбувалася. Все розповім, усе!

– Де ти зупинилася, чи надовго?

– А ніде, – весело відповіла Нанетта. – Набридла Вінниця, хочу влаштуватися в Києві… Може, ти допоможеш?

– О, для тебе постараюсь! Де ти працювала у Вінниці?

– Так. Де доведеться… Здебільшого в магазинах. Оксана замислилась. Але тут пролунав дзвінок, і вона почала поспішати.

– У магазині? Добре, познайомлю тебе з паном Ковальчуком, він мені не відмовить…

Операція «Пауль»

На Володимирській гірці біля залізного парканчика вмостився сліпий Жорж. Він даремно старався захиститися від дощу рваним плащем. Поруч, теж біля огорожі, вдивлявся у задніпрові далі Роман. Над ним – велика чоловіча парасолька.

Чухаючи щоку, Жорж скоромовкою доповів:

– Міллер повернувся з Берліна. Вчора вночі з квартири на Кузнечній машина відвезла двох чоловік на Печерськ, звідти – на аеродром… Схоже на те, що пташки починають залишати гнізда.

Роман вийняв хусточку, покашляв:

– Так, це випуск школи. Про це ж доповідає і Василь Солоух. Головне: де зберігаються списки підготовлених агентів? І потрібно, не гаючи й дня, поспішати з операцією «Пауль»…

– До операції все готове, хоч сьогодні проводь. Пауля приведе Дзюба…

– Комісар Сенченко не тільки підганяє нас, він і допомагає! У загоні Баті з'явився Гаврилюк. Учора він був у місті.

– Трамвай – це Гаврилюк?

Роман кивнув.

– Ех, Бражника немає… Як потрібен зараз! Що там було на цвинтарі?

Жоржу наче стало холодно, він закутався у рваний плащ.

– Всього я не бачив, помітив лише, як Коршунов застрелив поліцая, а потім побіг у бік ярів… Начебто непоганий хлопець!

– Подивимося ще. Старий Поліщук про нього іншої думки.

– Щось має певне?

– Та ні, але сумнівається…

– Стареча підозрілість. Я сам бачив, як він стріляв у поліцая.

– А може, стареча мудрість? Семен Семенович на своєму віку надивився на людей більше за нас з тобою.

– Ет, психологія. Як на мене, то я вірю лише тому, що бачу, і тому, що людина робить, а не каже… Я на цвинтарі навіть хотів йому допомогти, коли він біг повз мене. Адже у нього нога хвора, я чув, як він скаржився за кілька хвилин до бою…

– Нога хвора? А як він біг?

– Стрибав, наче молоде зайченя, це правда. Але коли в тебе стріляють з трьох боків, і без ноги побіжиш…

– А хто ж тобі дозволяв навіть думати про те, щоб відкриватися? Адже тобі було ясно наказано…

– Коли товариш у біді, Романе, я вважаю…

– Так от, щоб ти надалі не вважав, оголошую тобі догану.

Жорж помовчав хвилину, потім сказав:

– Вибач, Романе. Не подумав я, та й Дуся мене умовляла.

– Умовляла?

– Так. Просила цього Коршунова переправити у загін.

– Зачекаємо. Поки що явка у неї знімається. Отже, операція «Пауль» готова? Проводимо сьогодні ввечері. Ясно?

Він повільно пішов з гірки, даючи проїхати повз себе довгій чорній автомашині.

… У машині їхали Ролінг і Нанетта. Вона злякано поглядала у вікна автомобіля. Ролінг закрив шторки. Нанетта полегшено зітхнула і вела далі:

– Оксана мені довіряє, і дещо вдалося з'ясувати…

– Що? – у голосі Ролінга явно нетерпіння.

– Вона, здається, закохана у якогось Романа. В усякому разі, спитала мене, чи подобається таке чоловіче ім'я.

– Роман? – Ролінг значуще нахмурився, але не подав виду, що його зацікавило це повідомлення. Підкреслено позіхнув. – Які ще чоловічі імена їй подобаються?

– Я розумію, пане Ролінг, все це – дрібниці. Так, жіноче базікання…

– Ні, Нанетто, це цікаво. Далі?

– Вона ще симпатизує якомусь майорові Міллеру, хоче з ним познайомитися.

– Так. – Ролінг насупився ще більше.

– Вона навіть дзвонила генералові, просила запросити на вечерю і Міллера…

– Далі, далі!

– Сьогодні вранці вела зі мною дивну розмову – про почуття до батьківщини, яке властиве кожній порядній людині. Розповіла про… про акцію у Бабиному яру.

– Все?

– Так, пане Ролінг.

– Я задоволений вами, Нанетто, і ми оцінимо вашу старанність. Ваше завдання: усіма способами шукати цього Романа. Пригадайте і дізнайтеся про всіх знайомих Отрадної, шукайте зустрічей з ними, розпитуйте про її друзів і дорогих для неї людей… Шукайте Романа! – Ролінг підніс пальця. – Романа! Це – завдання номер один!

Машина зупинилася біля глухої стіни на тихій вуличці. Нанетта вистрибнула на тротуар. Ролінг задоволено розлігся на сидінні, потер лоба, промовив уголос:

– Гм, Отрадна… – І шоферові: – До генерала Ебергарда!

* * *

У яскраво освітленому Володимирському соборі на сходах товпилися кияни. У руках в усіх – квіти, гілочки зелені. Могутній церковний хор перекривав усі шуми. З'явилася Оксана. Вона йшла у супроводі Ернста, який підтримував її за руку. Обережно ступаючи по підлозі, застеленій зеленню, несла букет білих троянд.

– Навіть не уявляв собі, що цей собор такий великий, – сказав Нагель, оглядаючись навкруги. – А живопис! Я бував у Відні, в уславленому Карлскірхе – навіть порівнювати нічого!

– Так, ви праві, – відповіла йому Оксана, думаючи про щось своє. Вона нервово посміхнулася, намагаючись зорієнтуватися.

Зупинилися біля ікони, прикрашеної квітами. Оксана поклала букет білих троянд, повільно перехрестилася. Трохи позаду з'явився Ковальчук, він теж рушив до ікони з букетом білих троянд…

– Чудовий хор! – захоплено прошепотів Ернст, витягуючи шию.

З «опеля», що під'їхав до собору, вийшли Ролінг і два офіцери.

Ковальчук почав пильно стежити за Ролінгом і за тим, як старанно молилася Оксана. Вона, мабуть, відчувала, що за нею слідкують, бо трохи повернула голову. Згодом в Оксани з'явилося відчуття якоїсь небезпеки. Вона повернула голову у другий бік і побачила під стіною офіцера, який дивився на неї. Тоді Оксана наважилася йти. Не дивлячись на свого супутника, пройшла мимо Ковальчука і на якусь мить стишила ходу. В цей час два офіцери тихенько взяли її під руки.

Нагель, кусаючи губи, зрозумів, хто затримав Оксану.

Тим часом зруйнованою вулицею в центрі Києва крокували двоє – німецький офіцер і цивільний. Несподівано пролунало:

– Хальт!

З-за рогу вийшов німецький патруль. Довго і причепливо перевіряв документи. Зрештою, солдати відкозиряли офіцерові і пішли у темряву. Двоє рушили далі. Це були Пауль і Дзюба.

– Погибелі нема на ці закапелки! – сердито мовив Пауль, спотикаючись. – Клята темрява!

– До війни тут було світло… – спокійно зауважив Дзюба.

Пауль гнівно глянув на свого супутника:

– Мало що було до війни! Куди ти мене ведеш? Хіба в цих руїнах може бути пристойне приміщення?

– Звичайно, ні, – вибачився Дзюба. – Однак тут є прохідний двір, через нього ми вийдемо на Хрещатик. А там… Зараз.

Пауль відверто нервував:

– Ще так і на міну напорешся!

– Ні, я тут часто ходив. Наліво… Нахиліться, прошу вас, – попередив Дзюба.

І раптом згори на Пауля стрибнули двоє. Дзюба допоміг зв'язати йому руки, і Пауль, нарешті, затих.

У цей час почулися кроки німецького патруля, який повертався. Підпільники принишкли. Один з них сів просто на Паулеву голову.

Патруль повільно пройшов. Один із солдат підозріло оглянув вікна в зруйнованому будинку.

… Полум'я свічки здригнулося. Від нього по стінах поповзли химерні тіні. Біля стіни в підземеллі зв'язаний Пауль з жахом дивився на Романа і Жоржа. Жорж акуратно підправив свічку, пожартував:

– Тьма єгипетська. Гостя навіть не роздивишся. Шкода, що електрики не підвели.

Роман незадоволено глянув на нього, повернувся до Пауля:

– Що трапилося з підпільником, якого заарештували минулого тижня на цвинтарі?

Пауль покректав, не зводячи очей з пістолета в руках Жоржа, помовчав. Від повторного різкого запитання здригнувся.

– У нас немає часу! Відповідай!

– Усіх повісять! – люто прошипів Пауль. – Я – німецький офіцер!

– Тому й взяли тебе… – сказав Роман вже спокійно. – Відповідай, бо це, Пауль, твій останній шанс!

Очі Пауля розширились. Було видно, він вражений тим, що знають його ім'я. Через секунду запитав:

– Що вам треба?

– Повторюю: що трапилося з підпільником?

– Не знаю. Це гестапо. – Пауль відвернув голову, демонструючи непричетність до справ гестапо.

– Брешеш, – прошепотів Жорж, і стільки ненависті було в його голосі, що Пауль заплющив очі. Роман поклав руку на Жоржеве плече.

– Спокійніше. Отже, ти відмінно знаєш про все, що робиться саме в гестапо…

– Розстріляно. Але я…

Роман нахилився до Пауля:

– Що таке – частина «Альфа»? Хто такий майор Курт Міллер?

Пауль відкинувся до стіни, притиснувся до неї головою. Тепер він остаточно зрозумів, наскільки серйозне його становище і наскільки грізна небезпека нависла над ним.

– А коли я розповім?

– Відпустимо, ти нам потрібний живий, – спокійно відповів Роман.

На його обличчі витанцьовував відблиск полум'я свічки.

– Уточнюю своє запитання: де Міллер переховує найважливіші документи? – І по паузі: – У нас зовсім мало часу!

Пауль застогнав, заплющив очі. Роман присунувся ближче.

– Розп'яття, під ним – сейф. Запасні ключі – у лівій тумбочці столу. Більше нічого не знаю…

– Скільки чоловік випускає зараз школа?

– Понад тридцять, а загалом шістдесят…

– Дати відправки через фронт?

– Кожної середи і щоп'ятниці, від першої до третьої години ночі…

Роман замислився, знову запитав:

– Коли буде відправлено Василя Солоуха? Куди?

– Не знаю… Мабуть, швидко, – механічно відповів Пауль і раптом застогнав. Не приховуючи огиди, Жорж подав йому флягу з водою. Німець продовжував:

– Олексій Коршунов – це агент Петер. З табору прийшов разом з політруком Миколенком. Петер повідомив, ідо керівника підпілля звати Романом, про це він випадково дізнався від дружини цього політрука…

Жорж не помітив, як з фляги виливається на землю вода. Роман подумав, потім знову запитав:

– Що в гестапо відомо про Гаврилюка?

– Є його фото, зроблені до нашого приходу в Київ.

– Залізничником?

– Так. – Пауль з острахом глянув на Романа. Він був певний, що і про нього самого теж знають усе, тому поспішив: – Пан Ролінг запевняє, що Гаврилюк – це і є Роман…

– Ще одне запитання. – Голос Романа сухий. – Ти допитував підпільника, якого арештували на цвинтарі?…

– Ні.

– Брехня, ми знаємо, що ти…

Згори раптом посипався пісок, щось зашаруділо. Роман і Жорж озирнулися. До підвалу звалився схвильований Ковальчук. Пауль жахнувся:

– Барон фон Мантейфель?…

Але Ковальчук не звернув на нього уваги. Він кивнув Романові:

– Вийдемо.

По його обличчю Роман зрозумів, що трапилося якесь нещастя. Глянув на Жоржа. Той зрозумів без слів. Роман і Ковальчук полізли угору, до виходу. А Жорж неквапно подув на свічку…

Вийшовши з підвалу, Роман і Ковальчук присіли під каменем.

– Годину тому у соборі арештували Оксану, – сказав Ковальчук і віддав Романові конверта. – Встигла покласти до приходу гестапівців… Арештом керував сам Ролінг.

Роман мовчки розгорнув листа, почав читати: «Рідний мій, любий…»

У світлі місяця слів було майже не видно. Тому Роман низько схилився над аркушем. Прочитавши, повернувся до Ковальчука:

– Під Вінницею – ставка Гітлера. На вечері у генерала розповіли офіцери. Треба повідомити Центр.

– Єсть, повідомити… Але Оксана? Невже вони натрапили на наші сліди?

– Спокійно, бароне.

В цей час Жорж тихенько підповз до них. Він сів, почав ретельно чистити одяг.

– Взяли Оксану. – Роман не сказав, а швидше прошепотів, і повернувся до Ковальчука. – А як відносно тебе?

Ковальчук знизав плечима: ' – Ти про це у зв'язку з Оксаною? Гадаю, що тут можна бути спокійним. Магазин, туалети, моди. Наше знайомство з нею цілком закономірне.

– Можливо, і все ж – ніякого зайвого риску! Займися виключно комерційними справами. Зв'яжемося, коли буде треба. Відтепер – усім тимчасово на консервацію! Через цього Пауля німці все місто перевернуть.

Зашарудів пісок, підійшов Дзюба: – Все в порядку, товаришу Романе.

– Спасибі вам, Гнате Яковичу. Вранці постарайтеся передати Василеві, як дістатися до міллерівських документів. Сейф у стіні під розп'яттям, ключі – у лівій тумбочці столу. Треба зробити до середи, бо в цей день і в п'ятницю можлива відправка через фронт…

– Передам, товаришу Роман. А як Пауль?

Роман заспокоїв:

– Його знешкоджено, працюйте спокійно. Пауля ви бачили за обідом і більше не зустрічалися… Щастя вам, Гнате Яковичу. Ще: зустрічі зі мною не шукайте, я знайду вас сам.

Дзюба зник у руїнах. Роман, тримаючи в руці Оксаниного листа, повернувся до Жоржа.

– Втрачаємо друзів, – промовив з гіркотою. – Передай Поліщукові, нехай іде в загін до Баті, ним рискувати не будемо. Сьогодні ж уночі сховай Дусю з дітьми у нашій печері. Пізніше переправимо в загін. Тільки обережно: це ж малі діти…

– Все зроблю, Романе! А як з мостом?

– З мостом доведеться зачекати. А втім, можливо, треба саме зараз… За Оксану.

Роман задумливо глянув на кістяки будинків. Зметнулась ракета, освітила руїни. Перед його очима виникла Оксана. Ось на генеральській дачі вона танцює з Ебергардом. У розкішному генеральському «майбаху» під'їжджає до оперного театру, співає на авансцені. Піднімає квіти…

Місячне небо, спалахи німецьких ракет, руїни Хрещатика, промінь прожектора на хмарі – все поблякло, все відступило перед її прекрасним образом…

На напрямку головного удару

Міряючи широкими кроками величезний килим, генерал Ебергард поглядав туди, де на паркеті виструнчився Ернст Нагель. Лейтенант злегка повертався услід за генералом, уважно слухав:

– Чудові справи у нас в Києві! – Генерал випив воду, сердито витер мундир. – Офіцер німецької армії супроводжує партизанку на явку!

– Гер генерал, але ж Отрадна була прийнята у найвищих сферах. Навіть ви…

Куди подівся добродушний любитель квітів! Генерал оскаженів:

– Замовкни, йолопе! На фронт! Я. забезпечу тобі таке місце, де ти мріятимеш про смерть щогодини! Ви чули: вона була прийнята!… – Генерал щось згадав і схопився за голову. – Геть звідси!

Нагель клацнув підборами, чітко повернувся і вийшов. А генерал Ебергард знову заходив по кімнаті, тримаючись за скроні.

– Боже праведний, що мене чекає на цій клятій землі завтра? – прошепотів він.

* * *

… Василь Солоух зрідка дивився у вікно квартири Стефанської. Він старанно збивав у мисці крем. На кухонному столику лежав його «Лонжін», інколи він поглядав на нього. Почувся голос Міллера:

– Юліє Йосипівно!

Василь рушив до дверей, але в них вже з'явився Міллер.

– Що це? – запитав-_він здивовано. – А де Стефанська?

– Завдання, – зніяковів Василь. – Юлія Йосипівна кудись пішла, звеліла мені сорок хвилин збивати оцей… Я потрібен вам, шеф?

– Ні, виконуйте завдання, – сказав, посміхаючись, Міллер. – Я йду години на дві, нехай Стефанська почекає мене вдома.

– Я передам.

Міллер пішов, а Василь знову взявся до роботи. Тихо й рівномірно стукала збивалка у Василевих руках. Солоух узяв миску, пішов з нею до дверей, продовжуючи стукати. Він висунув голову і заглянув через коридор у сусідню кімнату. Над диваном висіло дзеркало, і в ньому Василь побачив Міллера, який сидів за столом.

А Міллер в цей час розглядав фото Пауля в формі лейтенанта Червоної Армії, потім фото Дзюби. Поклав їх у теку, замислився.

Нарешті підвівся, поклав теку у маленький сейф у стіні, посунув на це місце розп'яття. Ключ поклав у кишеню. Василь швидко повернувся до свого столу.

Міллер пішов коридором. Стук збивалки припинився. Міллер зупинився, різко повернувся, потім стукнув вихідними дверима, але сам лишився у коридорі. Прислухався. Стук збивалки у кухні відновився.

Василь зрозумів, що Міллер не пішов, усміхнувся. Міллер різко ввійшов до кухні, його очі розширилися, потім у них заграли смішинки. Василь Солоух, який перестав збивати крем, з насолодою облизував ложку. Він страшенно почервонів, побачивши у дверях Міллера. Той якусь мить постояв, потер підборіддя, потім сказав:

– Я пішов…

За письмовим столом Міллера – Василь. Він обмацав тумби: всі були зачинені. Вийняв в'язку ключів, спробував відімкнути. Одним ключем, другим, третім…

Тумба відчинилася! Але на сходах почулися чиїсь голосні кроки. Солоух миттю опинився на кухні, почав збивати крем. Хтось пройшов вище.

… Василь відчинив дверцята сейфа, обережно почав перебирати папери.

Натрапивши на один, невимовно зрадів. Швиденько підсунув стілець, почав гарячково переписувати…

А внизу в цей час біля під'їзду Стефанська розмовляла з сусідкою. Коли вже попрощалася і почала підніматися сходами, та знову її покликала. Саме в цей час підійшов Дзюба. Він церемонно підняв капелюха:

– Добрий день, Юліє Йосипівно! Я до вас.

– Ну що ж, ходімте.

Дзюба узяв її під руку.

Десь на восьмій сходинці Стефанська зупинилась, взялася за серце.

– Чого ви так поспішаєте, пане Дзюба? Я так швидко не можу…

– То неправда, пані! – чемно посміхнувся Дзюба. – Я у ваші роки ще не скаржився на серце!

Стефанська грайливо погрозила йому пальцем, рушила далі.

Двері відмикала довго. Коли зайшли до кімнати, сказала:

– Шефа немає, зачекайте.

… Підійшла до Василя, покуштувала крем. Скривилася:

– Малувато! Треба ще збивати… О, та ви зовсім мокрий! – здивовано помітила вона.

Василь винувато витирає вільною рукою лоба. Позаду всміхнувся Дзюба:

– Старається хлопець!

Загадка паперових смужок

Розкидані речі, поламане дитяче ліжко, зірваний із стіни килимок – такий вигляд мала квартира Дусі Миколенко. Серед цього безладдя стояв старий Поліщук, важко зітхав. У його руках був «Кобзар» і стара, обшарпана лялька з відірваною рукою. Поліщук повернувся і, важко пересуваючи ноги, мовчки рушив до себе.

Він сів у своєму будиночку, замислився. У вікно заглянув Жорж:

– Здрастуй, батьку!

Поліщук здригнувся, але Жоржеві не відповів нічого. Лише показав поламану ляльку. В його очах з'явилися сльози.

Жорж швиденько вліз у вікно, підійшов.

– Це вони від злості… – заспокоїв старого Дудкін. – Я ж ще вночі Дусю з дітьми вивіз, не турбуйся, Семене Семеновичу.

– Синку… – розчулено почав Поліщук, але Жорж не дав договорити:

– Є Романів наказ.

Раптом він зупинився, прислухався. Потім обережно виглянув у вікно.

– Хтось до тебе, Семене Семеновичу.

Старик метнувся до дверей у внутрішню кімнату, розчинив їх Жоржеві:

– Мерщій сюди, синку.

І в ту ж мить, як за Жоржем зачинилися двері, до кімнати ступив Петер у легкому плащі. Він повільно роздягнувся і лишився перед Поліщуком у новенькому мундирі молодшого офіцера СС – унтерштурмфюрера. Посміхнувся. Поліщук мовчки глянув.

– А що, не впізнаєш Коршунова? – засміявся Петер. – Приймай волзького гостя, старий дурню! – сказав він і по-хазяйськи сів на стілець.

– Сідай, Степане… – мовив старий, виявляючи запізнілу ввічливість. – Чи як там вас тепер звати?

– Унтерштурмфюрер СС Герберт Зайдлер. Зрозумів?

Поліщук ще якусь мить мовчки дивився на Петера, потім почав тихенько сміятися. Петер здивувався:

– Вперше бачу, щоб людина у твоєму становищі… сміялася!

Поліщук перестав реготати, потім знову залився сміхом.

– Слухай-но, старий. Я прийшов сюди не веселитися! І тобі, помічникові більшовиків, радив би поводитися скромніше!

– Мені? – Поліщук вийшов на середину кімнати, став перед Петером: – А де ти був, коли я у серпні сорок першого під бомбами тут чекав війська фюрера? Га? Де ти був? У Берліні сосиски їв?

– Зачекай… – Петерові очі округлилися.

– Не чекатиму! Де ти був, коли я генералові Ебергарду доповідав про більшовицьку пропаганду у моєму домі? Га? Ти на зустріч з партизанами ходив? Кому ж ти служив? Більшовикам чи нашим визволителям?

Петер розлючено вдарив кулаком по столу.

– Ти… ти дивись!

Поліщук теж грюкнув:

– На горло мене не візьмеш! Ось доповім генералові, що ти мене ображаєш, він тебе вижене в шию.

Петер, зрозумівши, що «спектакль» не вийшов, миролюбиво сказав:

– Ну, досить галасу. Я радий, що помилився. По ділу прийшов, не сваритися. Хотів просити допомогти нам, а якщо ти свій – тим краще… Твоя сусідка, Дуся, знає підпільників. Куди вона поділася?

– Звідки ж мені знати? Я на дачі ночував!

– Якби її знайти, ми б з тобою всю цю… – Петер крутнув коло шиї пальцем.

– Так, це нитка добряча, – погодився старий. – Приходь до мене завтра на дачу, поговоримо.

Петер ретельно натяг плащ на свій мундир, вийшов.

Поліщук важко сів на табурет, жадібно вдихнув повітря. Він стомлено глянув на Жоржа, потер груди біля серця.

– Чув, синку? Хіба це для мене? Серце ж не те, що раніш…

– Спасибі, батьку. – Жорж ласкаво обійняв Поліщука. – Спасибі за мужність, за розум, за все! Сьогодні ж доповім Роману.

… День згасав. У кімнаті Марії Голубенко за столом сидів Роман, розглядаючи малюнок. Марія в цей час складала речі в чемодан.

– Ти не помилилася? Смужечки було наклеєно саме так?

– Романе, вчетверте кажу: саме так…

– А може, так? Тоді все було б ясно. Так, навчання. Точніше: Міллер задоволений навчанням. А далі чомусь: повернуся незабаром! Звідки? Не розумію…

У двері постукали. Роман сховав малюнок, Марія підійшла, відчинила. На порозі стояв Дзюба.

– Доброго здоров'я! – сказав він, витираючи пишні вуса. – Прийшов сюди за крайньою необхідністю. Важливі новини.

Роман підвівся.

– Сьогодні вночі Солоух летить на той бік.

– До нас?

– Так, на радянську землю. Ледве встиг мені сказати. А для Марії велів передати: ванна кімната, правий Куток, друга червона плитка від стіни.

– Устиг… – прошепотів Роман.

У цю мить вдалині пролунав сильний вибух. Роман підвів голову, поглянув на годинника, усміхнувся:

– Б'юся об заклад, що це Жорж салютує Василеві Солоуху!

* * *

У яскравому сонячному промінні стіни Видубецького монастиря здавалися особливо старими. Ховаючись у тіні древніх будівель, йшов Жорж. З ним був і юнак-поводир. Вони спустилися у підвал. Там на ящику сидів Гаврилюк. Поруч з ним літній робітник акуратно наповнював сумку від протигаза плитками толу. Жорж якусь мить спостерігав за цим, потім сказав:

– Поспішайте. Обідня пора надходить.

Гаврилюк поклав зверху на тол картоплю, ретельно п розрівняв. Зваживши на руці сумку, звернувся до Жоржа:

– Може, я теж з вами?…

– Непогано придумав, – іронічно відповів той. – Твої фото німці тільки у газетах не друкували, а так, вважай, у кожного поліцая є. Ось поглянь, Дзюба передав.

Гаврилюк узяв фото, сумно похитав головою. Жорж засміявся:

– Тридцять фріців з трамваєм, – йому, бачте, мало! Спасибі, братику, за тол, давайте шнур.

Він неквапно перемотав на руці довгий шнур, сховав у сумку. Уважно поглянувши на друзів, тихо сказав:

– Сядьмо…

Здалеку долинув паровозний гудок. Підпільники підвелися і рушили по стежці.

Залізничний міст через Дніпро, до якого вони незабаром підійшли, був щойно відремонтований після нальоту. Подекуди рейки лежали просто над залізним мереживом ферм, і звідси, з великої висоти, сірі дніпрові хвилі здавалися зовсім спокійними. Свіжі дошки виблискували смолою, під ногами шаруділи стружки. На початку мосту лише невеличка зенітна площадка мала пристойні поручні. На них сидів німецький єфрейтор, грав на губній гармошці.

Назустріч робітникам, які йшли на обід, крокував літній робітник з сумкою від протигаза. За ним обережно переступав Жорж з поводирем. Поліцай, який стояв попереду єфрейтора, тицьнув рукою: покажи, мовляв. Робітник байдуже відкрив сумку, показав кілька картоплин. На робітника ззаду наткнувся невидющий Жорж, почав хреститись. Ліниво загарчала вівчарка, що грілася на сонці поряд з єфрейтором. Жорж злякано відсахнувся, потиснув хлопчика до себе. Поліцай, байдуже штрикнувши пальцем в сумку, махнув рукою:

– Проходьте!

Тримаючи перепустки, робітник, Жорж і поводир попрямували далі.

Вівчарка підвела голову, неспокійно повела вухами. Почувся гуркіт поїзда. Поліцай підняв руку, заборонив прохід кільком робітникам, що йшли позаду.

На міст повільно вповз вантажний поїзд. Пропускаючи його, притиснулися до поручнів. Поки над ними гуркотіли вагони й платформи, навантажені лісом, робітник зняв сумку, поклав її на дошки і пішов уперед. Жорж вклав запал, почав тягти шнур. Дійшовши до робітника, який саме розпалював велику цигарку, залишив шнур. на. дерев'яному брусі. Робітник, наче й не звернувши уваги на Жоржа, спокійно приклав до нього цигарку… Кинувши її в Дніпро, робітник рушив до єфрейтора з собакою, чемно зняв біля нього кашкета, зійшов з мосту. За ним – Жорж з поводирем.

– Спаси і помилуй, господи… – сказав виразно в обличчя поліцаєві.

Той нахмурився:

– Вештаються тут…

… Жорж із юнаком звернули на стежку, пішли швидше.

Ешелон вже минав середину мосту. І в цю мить здригнулися ферми. Загриміла, перекриваючи всі навколишні звуки, ціла низка вибухів. То рвалися снаряди і міни.

Гість з іншого світу

У просторій штабній землянці сидів білявий боєць з гармонією, повільно тягнув мелодію пісні «Вьется в тесной печурке огонь». Тихо її наспівував. А поруч, жадібно слухаючи, примостився Василь Солоух. Після ревіння літака йому здавалося, що чує погано. Тому приклав руку до вуха. Боєць проспівав, почав крутити цигарку. Василь попросив:

– Заспівай ще раз, друже…

– А ти що, вперше її чуєш?

– Уперше.

Боєць зареготав:

– А ти часом не з місяця звалився?

– З місяця, мабуть…

… Стрімко увійшов Сенченко. Кивнув бійцеві, який скочив назустріч, щоб вийшов. Солоух з жалем провів поглядом співця. А Сенченко тим часом з інтересом розглядав Василя. Глянувши на Сенченка, Солоух сказав:

– Пробачте, мені потрібна певна людина.

– Хто саме? – перепитав Сенченко і додав: – Я комісар державної безпеки Павло Романович Сенченко.

Василь виструнчився:

– Василь Солоух, з групи товариша Романа.

В цю мить здригнулася земля, посипався зверху пісок. Сенченко глянув на годинника, всміхнувся:

– Почався! Генеральний, по всьому фронту… Ну, розповідай. Тільки все по порядку і докладно!

Десь близько гриміли гармати, з ними чергувалися оглушливі залпи «катюш». Василь почав говорити, хоча його голос тонув у цьому гуркоті. Зрештою, канонада вщухла, Василів голос залунав голосніше. Поруч стукотіла друкарська машинка. То юна дівчина в гімнастерці записувала його розповідь. Сенченко ходив по землянці, слухав. Перед його очима спливали виразні картини.