Текст книги "Опівнічні стежки"

Автор книги: Михайло Канюка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 30 страниц)

Annotation

У романі «Опівнічні стежки» українського радянського письменника відтворена діяльність чекістів по знешкодженню шпигунського закордонного центру, агентами якого були українські буржуазні націоналісти. У повісті «Місто гасить вогні» автор розповідає про діяльність київського підпілля в роки Вітчизняної війни. Подвигам радянських розвідників присвячена повість «Поєдинок».

Михайло Канюка

ОПІВНІЧНІ СТЕЖКИ

Завдання

Міст для Гражини

Відхилення

Початок

Капкан

Зустріч

«Навіжений»

Перемога

Майстер

Повернення

Несподіване

Пильність

І знову ранок…

Зверхник

Сумнів

Час збирання плодів

Злочин

Знахідка

Останнє

Епілог

МІСТО ГАСИТЬ ВОГНІ

«Ваша думка, колего Міллер!»

Останній огляд сил

Комісар Сенченко робить контрхід…

Народження Петера

«І це мине…»

Чи потрібні левам вітаміни?

Мета – частина «Альфа»

День, що став ніччю

«Я ваш підслідствений, товаришу капітан!»

Свідок двобою – Тарас

Наживка майора Міллера

Невидима облога

Нерви штурмбанфюрера Санднера

Кубрак у Києві?

Невидимий фронт розширюється

За батьком – син

Вечір цікавих зустрічей

У лігві хижака

Події на цвинтарі

Салон баронеси Врангель

Чиє ж це фото?

Операція «Пауль»

На напрямку головного удару

Загадка паперових смужок

Гість з іншого світу

Маску зірвано!

Бій на світанні

Побратими стрічаються знову

Шкода лише квітів…

Останні крапки

Що побачив Жорж

ПОЄДИНОК

Частина перша

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

Частина друга

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

Примітки

Михайло Канюка

Опівнічні стежки

ОПІВНІЧНІ СТЕЖКИ

Роман

Завдання

Травневої ночі 1943 року з партизанського аеродрому піднявся літак і тепер летів на граничній висоті. Ірина причаїлася у кутку між першим ілюмінатором і кабіною пілота. Киснева маска неприємно стискала обличчя. Чи то від холоду, чи то від нервового збудження її злегка трясло. «Нерви розхиталися…» – подумала, розсердившись чомусь на себе.

У літаку не світилася жодна лампочка.

Ірина вкотре визирнула в ілюмінатор. А небо, небо!… Їй ніколи не доводилося літати так високо. І зірки тут яскраві, колючі, немов щедрою рукою розсипані на чорному тлі. Чомусь раніше сприймала вона це небо не як безодню, а як поверхню, гаптовану безліччю діамантів… Ірина скоріше відчула, ніж побачила поруч постать людини. До її обличчя наблизилися очі другого пілота, вона прочитала в них німе запитання і хитнула головою – все гаразд! Очі молодого пілота дивилися на неї тепло і співчутливо, він потис їй руку і показав на свого годинника: вони летіли майже півтори години.

«Треба відпочити», – наказала собі Ірина. Хто зна, що чекає на неї в кінці польоту. І вона зручніше вмостилася на вузькій лаві.

Ірина Олександрівна Кабардіна була з родини потомствених російських аристократів. Її дід, граф Кабардін, відомий воєначальник, відзначався справедливістю і вимогливістю. Ірина ж запам'ятала його ніжним і лагідним, особливо до себе. Свою єдину онучку старий любив до нестями.

А от батько… Батько був запеклим монархістом, з презирством ставився до людей не свого кола. І часто повторював: «Ці холопи своїм лементом про республіку намагаються завадити нам користуватися благами кращої з монархій…» Сам він широко користувався цими благами, дбаючи лише про свою кар'єру при дворі та ще про кінний завод. Дід не поділяв поглядів свого єдиного сина, для нього понад усе були слава і щастя Росії, закони гідності і честі…

Після смерті матері дворічну Іринку виховували дід та численні няньки. А коли дівчинці минуло десять років, номер і дід. Батько, оточивши дочку гувернерами та вчителями, залишив її в маєтку під Білою Церквою, а сам знову повернувся до столиці. І був дуже здивований, коли її дні революції Ірина відмовилася тікати до Франції.

Обізвавши дочку червоною наволоччю, граф замкнув її у колишній дитячій кімнаті, щоб на ранок силоміць повезти до Парижа. Але вранці він знайшов тільки порожню кімнату, у яку крізь відчинене вікно сіявся сніг…

Вельможний граф не знав, що його дочка, зростаючи її оточенні слуг і няньок – простих, чистих серцем і думками людей, спостерігала, як все важче живеться простому людові, як зубожіє село, шукала всьому цьому пояснення часом у близьких людей, а часом доходила до всього своїм розумом. Вона давно вже перестала сприймати і батька, і те коло аристократів, у якому він жив. Ще коли вона була дівчинкою, молодий учитель математики потай приніс їй прокламації та марксистські брошури, розповів про партію більшовиків, про її вождя – Леніна. Ці розповіді зацікавили Ірину, допомогли їй знайти відповідь на чимало запитань.

Згодом, упевнившись, що батько втік-таки за кордон, Ірина повернулася в колишній графський маєток. Ледь жива, голодна й холодна, з'явилася вона на очі своєї няньки. Та так і лишилася біля старої, переживши разом з нею і германську навалу, і відчайдушні наскоки батька Махна, доки врешті не прийшли червоні.

Спочатку цуралася їх: боялася, що вони, дізнавшись про її аристократичне походження, скривдять. Так воно іі сталося: командир червоної сотні хотів заарештувати Ірину як засланого в їхні ряди лазутчика. Але все село піднялося на її захист. Згадали люди і доброту, і розум дівчини, і те, що вона рішуче і назавжди порвала з батьком.

З того часу жодна серйозна подія – чи то розподіл землі, чи організація школи – без Ірини не обходилася.

Про все це Ірина розповідала Ігореві Славінському вже потім, коли вони одружилися. А за два роки до того була перша зустріч у сільському комнезамі, де два юнаки – командир загону червоноармійців Олексій Василенко і його найближчий друг і комісар Ігор Славінський одностайно доводили сивуватому, з прокуреними вусами дядькові, що доручати будь-яку серйозну справу дівчиськові, та ще й графському охвістю – це справжня зрада революції. О, вона добре пам'ятає, як стрункий і по-юначому незграбний ще Ігор залишився стояти з відкритим ротом, коли до синьої від тютюнового диму кімнати увійшла Ірина. Тієї миті вона ніби побачила своє відображення в скруглілих від подиву очах обох хлопців: висока, тендітна, з тонкими рисами видовженого обличчя і уважним поглядом темних очей, вогонь яких був притінений довгими віями.

Не звертаючи уваги на почуті слова про «графське охвістя», Ірина підійшла до них:

– Здрастуйте, товариші, – першою простягла їм руку з довгими тонкими пальцями, з подивом відзначивши, що від її тихого, мелодійного голосу обох бравих солдатів революції кинуло в жар. – Отже, будемо працювати разом?…

Після тієї несподіваної зустрічі, як згодом признався Ігор, він довго розмірковував, чи буває кохання з першого погляду і чи не може воно стати на заваді революції. Не спав ночі, мало не задушив товаришів, з якими мешкав, тютюновим димом, змарнів, але нічого вдіяти з собою не міг: тільки-но з'являлася Ірина, його долоні одразу ж пітніли, а чоло, запалі щоки і навіть шию заливала зрадлива червона фарба.

Не спав ночі, марнів від несподіваного кохання і бойовий командир їх загону Олексій Василенко. Таївся від друга, бо з болем відзначив, що кохання до Ірини геть заполонило Ігоря, з яким до цього часу нарівні ділив хліб і біль, радощі і смуток.

Ірина добре пам'ятала і той вечір, і ніжний дотик своїх пальців до Ігоревих гарячих губ, і слова, від яких запаморочилося в голові: «Я люблю тебе!»

З тої хвилини Ірина й Ігор пішли життєвим шляхом пліч-о-пліч, майже ніколи не розлучаючись. І в громадянську війну, і в роки служби Ігоря в Червоній Армії, коли він комісарував, спочатку в Середній Азії, а потім під час навчання в академії в Москві. Ірина була для Ігоря не тільки люблячою дружиною, а й другом, соратником, товаришем по боротьбі з ворогами молодої Радянської республіки. Буваючи у Москві, до них навідувався Василенко, мовчазний, суворий. Він так і не одружився і завжди відмахувався від запитання: «Чому?» Молоді здогадувалися про причину сімейної невлаштованості друга і з відкритим серцем зустрічали свого бойового побратима, прагнучи теплом і привітністю хоч якоюсь мірою притлумити той мимовільний біль, якого вони завдали Василенку своїм щастям.

Почалася Велика Вітчизняна війна. З перших її годин Ігор був уже у військах: командування з огляду на його гаряче прохання і чималий бойовий досвід направило комісара Славінського під Брест. Ірина Кабардіна, як знавець мов і незмінний супутник чоловіка у його бойових мандрах по пісках Середньої Азії, коли доводилося тижнями ганятися за бандами терористів і диверсантів, була рекомендована на роботу в органи держбезпеки. Вона виїхала в Київ у розпорядження полковника Микитенка. Так Ігор і Ірина вперше у житті надовго розлучилися. А через кілька тижнів до рук Олексія Петровича Василенка потрапило повідомлення про смерть комісара Славінського, який, виводячи з оточення батальйон, «поліг смертю хоробрих, прикриваючи його відхід», як писалося у цьому страшному документі…

Ірина важко переживала смерть чоловіка і, щоб хоч трошки забутися, з головою поринула в роботу. Лейтенантові Кабардіній можна було доручати завдання будь-якої складності і бути впевненим, що вона все зробить якнайкраще.

Нарешті Ірина одержала важливе і складне завдання, про яке могла тільки мріяти. Вона повинна була дістатися до Франції. Там, за даними радянської розвідки, жив її батько, старий граф Кабардін. Він був зв'язаний з одним із шефів так званого другого оперативного відділу фашистської військової розвідки, що мав кодову назву «Ноги абверу» і здійснював саботажі, диверсії, терористичні акти у ворожих Німеччині країнах, – полковником Штольце. Саме з ініціативи цього відділу і на його кошти у західних областях України, окупованих фашистами, почали організовуватися збройні банди українських націоналістів. У разі перемоги Радянської Армії в– її тилу повинно було залишитися збройне підпілля, яке б продовжило на західноукраїнських землях боротьбу проти Радянської влади.

Радянські чекісти вирішили найдетальніше розпізнати плани гітлерівської розвідки, втіливши у життя сміливу і ризиковану операцію по закиду радянського розвідника до відділу полковника Штольце. Цим розвідником і мала стати лейтенант Ірина Олександрівна Кабардіна.

У ролі блудної доньки вона повинна була з'явитися перед очі свого «улюбленого» батечка і через нього спробувати проникнути в оточення російської та української еміграції в Парижі, а там – за його допомогою – і до відділу Штольце.

Старанно розроблялись деталі цієї операції. Спочатку група полковника Микитенка довго шукала район, де б Ірина могла розпочати виконання завдання: адже батько був у Парижі, і, щоб дістатися до нього, треба було пройти через кордони багатьох країн, охоплених другою світовою війною. Отже, в який спосіб здолати цей важкий шлях, з якою легендою? Ці та силу-силенну інших питань, коли навіть дрібниця могла стати фатальною, треба було вирішувати полковнику Микитенку, майорові Василенку і їй, лейтенанту Кабардіній.

З матеріалів, надісланих центром для розробки цієї операції, з'ясувалося, мабуть, найголовніше: шлях Ірини повинен розпочатися у Словаччині. Там з весни 1942 року Комуністичною партією, яка знаходилася у глибокому підпіллі, було розпочато велику роботу по організації руху Опору фашистським загарбникам. До цього часу у Чехії та Словаччині і діяли окремі загони партизанів. Але, не маючи централізованого керівництва і належної допомоги іззовні, вони швидко гинули у сутичках з фашистськими регулярними частинами.

І ось на початку 1942 року у Чехословаччині виникли загони, очолювані комуністами. Олексій Петрович Василенко розповів Ірині про групу Опору, яка діяла в Остравському краї. Згодом вона виросла до розмірів бригади. Були відомості і про інші точки Опору в Східній Словаччині. Стало очевидним, що саме там, у Словаки, з партизанами якої можна було зв'язатися, Кабардіна знайде і підтримку, і допомогу.

Але час початку операції все відкладався. Сталося непередбачене: в цьому ж році гестапівцям вдалося заарештувати членів другого підпільного ЦК КПЧ – Фучіка, Зіку, Чорного та багатьох інших. Було розгромлено первинні партійні організації в областях і районах, порушено зв'язок, зокрема, і з представництвом ЦК Чехословаччини у Москві. Але партія продовжувала боротьбу.

Для чехословацьких комуністів і патріотів стало очевидним, що боротьба беззбройного народу проти окупантів не може бути ефективною: жахливій машині фашистського терору і насильства треба протиставити збройну силу численних бойових груп і партизанських загонів. Організувати збройний опір було нелегко – тут давалися взнаки і стратегічно важливе географічне положення країни, і значення її промисловості для гітлерівської Німеччини, тому окупанти зібрали на чехословацькій території великі сили гестапо й численні загони поліції. Але Компартія Чехословаччини, незважаючи на труднощі, мобілізувала всі сили на боротьбу проти ненависного ворога.

Йшов 1943 рік. Наша країна ціною неймовірних зусиль одержала перемогу під Сталінградом. Це змінило не тільки хід всієї світової війни, а й підняло народи Європи на боротьбу за своє звільнення від фашистського ярма.

По всій Чехословаччині прокотилася хвиля страйків. ЦК Компартії закликав народ до активної збройної боротьби, надаючи виключної ваги дальшому розвитку національно-визвольного руху.

Зваживши на все це, Віталій Романович Микитенко, Олексій Василенко та Ірина терміново виїхали до Москви. Тоді остаточно й вирішили, як і де слід розпочати операцію. У Словаччині, в малопривабливих для фашистів Високих Татрах, де знаходилися опорні партизанські пункти, лейтенант Ірина Олександрівна Кабардіна повинна була зустрітися з сільським священиком Тодором Коваржем, керівником бойової дружини Яношика. Так називали себе патріоти Канторської долини, віддаючи шану герою селянського повстання XVII століття Юраю Яношику.

Довго мудрували над картою Микитенко й Василенко. 1 так і сяк прикидали. І все одно виходило, що Ірині доведеться їхати за маршрутом: Східна Словаччина – Австрія – Франція, через великі міста, де завжди повно гестапівських лазутчиків і поліції.

Почалася старанна підготовка. Кабардіна повинна була вміти і знати мало не все: водити машину і їздити верхи, шифрувати і працювати з радіоприймачем, танцювати, розбиратися у найскладніших премудростях «високої» політики оунівських ватажків, плести світську інтригу (бо графиня ж!) і ставити пастки своїм ворогам, бездоганно володіти мовами і своїми нервами та багато чого іншого. Ірина мала вжитися у розроблену її другом Олексієм і керівником групи Микитенком легенду нещасної дочки емігранта, витонченої і розумної, над якою знущалась Радянська влада. Тому їй довелося пригадати й уроки «хорошого тону», що їх ще в дитинстві давала дівчинці гувернантка – мадемуазель Вікторі.

У відчинене вікно кабінету, де сиділи всі троє, линув шум по-військовому стриманої весняної Москви. До початку операції залишалося зовсім мало часу, а й досі ще не було остаточно вирішено, в який спосіб Ірина дістанеться до Чехословаччини.

Поклавши за звичкою руки із сплетеними пальцями на стіл, Василенко вкотре доводив обом:

– Ви зрештою примушуєте мене нагадати вам, що я тут не як стурбований друг. Я – чекіст і перш за все думаю про найбільш раціональний і безпечний варіант. Звичайно, елементи ризику є і в тому, що Ірина їхатиме поїздом. Мало що може статися у дорозі… Зате абсолютно бездоганне алібі для будь-яких перевірок.

– Алібі! – перебив його Микитенко. – Але ж мало що може статися… Ми повинні знайти спосіб, який виключав би будь-які «мало що». Я, наприклад, вважаю: якщо Ірина Олександрівна полетить літаком, це звільнить її від багатьох дорожніх ускладнень і до того ж ніяк не відіб'ється на легенді. Згадай про шлях, яким вона їхатиме: партизанська Білорусія, Польща, Німеччина, де перший-ліпший солдафон може викинути її з поїзда… Зрозумій, Олексію, у мирний час твоя пропозиція була б бездоганною, а зараз… Уяви собі: перейти лінію фронту, дістатись до окупованого Києва тільки для того, щоб стати перед очі військового коменданта – чи не забагато ризику? Та ще й невідомо, чи дасть їй Ебергард дозвіл на виїзд! А літаком вона дістанеться якнайближче до місця, звідки можна буде вже легально виїхати до батька.

Ірина під час таких суперечок сиділа мовчки, тільки переводила погляд з одного на другого. Вона не втручалася, бо розуміла: вони досвідченіші за неї і кожен з них зацікавлений в успішному проведенні операції. Знала Ірина і те, що коли один з них доведе свою правоту, другий обов'язково погодиться з доказами свого опонента, як це бувало вже не раз.

Між тим Віталій Романович продовжував:

– Гадаю, дозвіл можна буде дістати більш раціональним і безпечним шляхом. Для цього досить використати можливості, що їх має у Києві група Кудрі. Хлопці й дозвіл дістануть, і навіть зареєструють його у канцелярії Ебергарда.

– Але не забувай, що у дозволі Ебергарда повинна стояти дата виїзду, яка буде зафіксована у канцелярських документах. Тобто Ірина повинна буде точно дотримуватись графіка подорожі, визначеного, на жаль, не нами.

– Тим більша необхідність летіти! Адже поки цей дозвіл дійде врешті до нас, Ірина згідно з його датою повинна буде вже під'їжджати до місця…

Міст для Гражини

Ірина розплющила очі і одразу заплющила їх від сліпучого білого світла, що на мить вдарило в лице. Все зрозуміло! Літак, наближаючись до місця висадки пасажирки, знизився, його засікли по гуркоту моторів. Тепер по небу нишпорили леза прожекторів.

Треба швидше стрибати, поки ці гігантські стовпи світла не схрестилися на літаку!

Схопилася з місця, ось і викидний люк. Біля нього метушиться молодий пілот. Останній дотик дружньої руки – і Ірина летить у безодню. «Одна, дві, три…» – лічить вона секунди затяжного стрибка, а здається, що тягнуться ці секунди неймовірно довго.

І раптом наче могутня рука підкинула її тіло вгору і вбік, почувся сильний вибух, повітряний потік відносив її від палаючого літака, що швидко падав донизу.

… Ранок тільки народжувався, і у ріденькому ліску було тихо-тихо, як буває перед сходом сонця. Небо чисте – ані хмаринки! Перше, що побачила Ірина, було саме воно, таке безневинне, лагідне… Де вона, що з нею? Облизала спечені губи. Пити…

До неї потроху поверталися сили. Ірина згадала і чорне тло бездонного неба, і сміливі очі молодого пілота, якого вперше побачила на партизанському аеродромі, і той жахливий спалах літака. Мабуть, в останню мить, перед тим як втратити свідомість, вона встигла смикнути кільце парашута.

Ірина сперлася на лікоть і огледілась. Лісок виповнився пташиним гамором, на верхівках дерев заграли перші промені сонця. Вона підвелася, тримаючись за стовбур дерева. Руки цілі, ноги теж. Мабуть, контузило під час вибуху літака… Згадавши про політ, подумала: «Ось тобі й хороше, лагідне небо!…»

Сонце стояло в зеніті. При кожному кроці босі ноги обпікав асфальт – Ірина так і не знайшла другого черевика, який загубився під час приземлення. У благенькій сукенці вона прямувала шляхом, що вів казна-куди. І жодного тобі покажчика! А кажуть, що німці – акуратний народ…

Ірина йшла нешироким розміреним кроком, намагаючись не дивитися прямо перед собою: так менше паморочилося в голові. Обабіч шляху росли кленові деревця. Вона з насолодою входила в їх тінь, але не дозволяла собі й на мить притишити ходу, щоб відпочити під шелесткими вітами.

«Звичайно ж, німці на всяк випадок прочешуть місцевість, шукатимуть парашутистів, можливо, знайдуть парашут, почнуть шукати і мене… А може, вже шукають?»– думала Ірина.

– Агов, голубонько! Куди прошкуєте? – почувся насмішкуватий голос звідкілясь згори.

Від несподіванки Ірина здригнулася. «Ет, роззява! Зовсім розум загубила… Але запитання – по-словацьки. Це вже легше…» – І вона скоса зиркнула через плече.

У ніс вдарив гіркувато-свіжий дух сіна, що височіло на возі. Віз поволі тягла стара конячина, обережно ступаючи по м'якому від спеки асфальту. На сіні, широко розставивши ноги, сидів парубок. Від його вільної пози, білозубої посмішки на довгастому засмаглому обличчі, притіненому насунутим по самі брови картузиком, а найбільше від дужих рук, що злегка перебирали віжки, віяло таким спокоєм, доброзичливістю, що Ірина мимоволі посміхнулася у відповідь.

Але, певно, її вимушена посмішка викликала у хлопця жалість. Він зіскочив з «трону» й дістав з-під купи сіна фляжку.

– На пий!

Терпке, прохолодне вино життєдайною хвилею розлилося всередині. Зробивши кілька великих ковтків, Ірина відірвалася від фляжки і полегшено зітхнула.

– Добре вино… Домашнє?

– Так. Сам чавив ще до приходу фріців… Мати зберегла – сховала у землі чималий жбан. Пий іще!

– Ні, досить. Ще сп'янію… – Ірина розсміялася і простягла фляжку хлопцеві. – Як тебе звуть?

– Іржі. А тебе?

– Магда.

– Магда? – перепитав він. – Чудове ім'я. – І знову посміхнувся своєю білозубою посмішкою.

Коли б Ірина могла попросити в цього симпатичного хлопця допомоги! Та хто зна, що криється за тою посмішкою і зацікавленим поглядом, що його – це вона бачила з-під напівприкритих він – раз по раз кидав на неї хлопець. І чи не робить вона помилки, їдучи з ним оце зараз невідомо куди? Хоч би обмовився.

Але хлопець, чим більше Ірина придивлялася до нього, тим більше подобався їй. За час роботи в розвідці у неї виробилося майже безпомилкове відчуття партнера, на якого можна було б розраховувати в разі потреби. Іржі викликав у неї довіру й симпатію. Подобалося їй і те, що він нічого не розпитував, не виявляв набридливої зацікавленості. «Стриманий», – з повагою подумала Ірина.

Так мовчки вони проїхали тим безлюдним шосе кілька кілометрів…

– Ти не спиш? – Голос Іржі повернув Ірину з напівзабуття.

– Вже ні, – озвалася вона і почала закручувати важку косу.

Іржі обвів її струнку постать критичним поглядом і зняв з шиї квітчасту хустку.

– Зараз за поворотом, біля мосту, – пост фріців. Запам'ятай: ти – моя старша сестра. Ми веземо свіже гірське сіно для улюбленого рисака обера – начальника місцевого гарнізону, його кінь тільки цим сіном і живе. А я, як бачиш, доставляю його у містечко…

«Хоч би сказав у яке!» – подумала Ірина.

– У мене є перепустка, – продовжував Іржі. – А ти, поки я розводитиму теревені з вартовим візьмеш Квітку за віжки і потихеньку підеш через міст. І замотай оце. – Хлопець окреслив пальцем своє обличчя. – 3 такою виставкою гірськими дорогами без документів не ходять…

«Ось тобі й маєш! – здивувалася Ірина. – «Симпатичний хлопець». Не такий уже він і простий…»

А тим часом конячина, здолавши крутий підйом, завернула за скелю, й Ірина побачила, що шлях, яким вони оце плентаються, стрімко збігає до легкого мосту, що ажурним плетивом навис над грайливою гірською річечкою. На протилежному березі у розлогій долині ледь мріють у рожево-зеленій імлі гостроверхі будівлі невеличкого міста, як здалося Ірині, охайного і затишного.

Схилами гір збігають розмережані на нерівні клапті виноградники.

– Ой яка краса! – сплеснула долонями Ірина.

– Наш Склабін, – широко повів правицею Іржі, наче показуючи свої володіння. – Подобається?

Він був від душі задоволений тим враженням, яке справив на Ірину цей, на перший погляд, мирний куточок його землі.

– Зараз будь обережна: фріци вже помітили нас…

Візок з розгону вкотився на міст.

– Хальт! – заволав рудий німець, кидаючи недоїдене печиво і хапаючись за автомат, що відтягував пташину шию.

Іржі попустив віжки і, зіскочивши на землю, кинув їх Ірині.

– О, гер Шмульке! – Широко розвівши руки, він пішов назустріч фріцові. – Яка зустріч! Давненько вас не було на цьому вельми важливому посту…

– А, це ти знову із своїм сіном… – Бліда фізіономія німця витягнулася від нудьги і спеки. Очікуваної розваги не відбулося… – Не було, не було… – пробурмотів гер Шмульке. – А все через таких, як ти…

На обличчі Іржі закарбувався непідробний жах.

– Через нас?! Тобто ви хочете сказати, що через мене у вас, пане, були неприємності? Та боронь боже, я ж поважаю вас, як рідного.

– Авжеж! – перебив балакучого словака Шмульке. – Їздять тут всякі із своїм вином… – І він тоскно подивився на чисте, без єдиної хмаринки небо. – Та хіба ж втримаєшся у таку спеку!

Іржі співчутливо зітхнув, а потім довірливо схилився до веснянкуватого вуха:

– Можу порекомендувати, гер Шмульке, – божественний напій, нектар! – і витяг з бокової кишені брудних штанів невеличку пляшку. – Освіжає, бадьорить! Така дещиця, звичайно ж, не завадить вашій службі на благо фюрера і великої Німеччини! Хайль! – І викинув вгору праву руку з затиснутою в ній пляшкою.

Шмульке пожадливо зиркнув спочатку на пляшку, потім на Іржі.

– Гадаєш?

Іржі ствердно хитнув головою.

Німець, тяжко зітхнувши, знову звів очі до неба і звичним рухом сховав пляшку до кишені.

– А то хто з тобою? – кивнув він у бік Ірини, що потихеньку вела конячину по мосту і була вже майже на середині.

– Та хіба ж ви не знаєте моєї сестри? – здивовано вирячив очі Іржі.

– О, швестер! – ожив Шмульке. – Шейн! Ну-у… красива?

Вони обидва подивилися услід Ірині. Біля візка чалапала босими ногами – мов на ходулях – згорблена постать, голова якої була замотана линялою ганчіркою. Жінка якимось дерев'яним жестом піднімала віжки і стиха підганяла конячку, на що та, до речі, аж ніяк не реагувала.

Хлопець гірко зітхнув:

– Вона в нас той… – і покрутив пальцем біля скроні.

– А-а, ненормальна… – Очі німця знову стали олов'яними. – Гаразд, іди геть. – І поплентався під дерево, у затінку якого сиділо ще кілька солдатів.

Іржі полегшено зітхнув, витер спітніле чоло і попрямував до свого візка, коли раптом один із солдатів охорони ліниво підвівся і, все прискорюючи крок, пішов за візком.

«Ой господи, – жахнувся Іржі, – все пропало!»

Солдат тим часом наздогнав візок і саме заходив з того боку, де йшла Ірина. Але конячина, мабуть згадавши молоді роки, дзвінко заіржала і брикнула задньою ногою так, що німець ледве втримався на ногах.

Іржі пополотнів. А ті, хто сидів під деревом, покотилися зо сміху.

– Ганс, – покликав гер Шмульке солдата, готового вже випустити чергу в оцю стару шкапу, – іди сюди! Це сіно для коня нашого оберштурмбанфюрера. Не стріляй!…

Коли під'їжджали до містечка, Ірина змолилася:

– Можна вже зняти хустку? Жарко…

– Можна, – буркнув Іржі.

Вони подивилися один одному в очі і голосно розреготалися, повалившись горілиць на духмяне сіно.

Це був щирий і відчайдушний сміх, сміх людей, які щойно пережили небезпеку. І їм захотілося сказати одне одному щось добре, розкрити свої серця, які нещодавно сковував жах, а тепер заполонила радість.

– А ти молодець, Магдо, – відхекавшись, мовив хлопець. – Здорово зіграла! Я й сам не повірив, що за мить перед тим на візку поруч зі мною сиділа красуня…

Ірина хитро примружила очі:

– Кажеш, красуня?…

Витягнувши ноги і зручніше вмостившись на сіні, вона із задоволенням подумала, що все не так уже й погано, як їй здавалося вранці, і що їй, може, ще пощастить виконати завдання.

– Слухай, Іржі, а чому твоя конячина, як підійшов той німець, почала брикатися?

У відповідь хлопець пирснув:

– Розумієш, у неї спрацював умовний рефлекс. Один з цих йолопів якось сунув їй під хвоста запалену цигарку. От вона тепер як побачить їхню форму, так і починає брикатися!

І знову над долиною задзвенів веселий сміх.

– Запам'ятається мені цей міст, – витираючи сльози, сказала Ірина.

– Його у нас називають мостом для Гражини.

– Чому?

– Тут своя історія… Хочеш, розповім?

І під розмірений цокіт підківок по бруківці перших вуличок Склабіна він повідав Ірині трагічну, схожу на легенду бувальщину.

– Син місцевого священика Тодора Коваржа любив блукати гірськими стежками…

– Стривай-но, – перебила його Ірина. – Як ти сказав, Тодора Коваржа?

– Так, Коваржа… А що, тобі знайоме це прізвище? – хитро примружившись, перепитав Іржі.

– Та ні, продовжуй, – попросила його Ірина, а сама з хвилюванням подумала: «Невже збіг?… А якщо це той самий Коварж, що конче необхідний мені? Ні, таке буває тільки у казках».

– Так от, – вів далі Іржі. – Люди часто бачили його на високій скелі, де він чекав на схід сонця.

Але якось він зустрів на стрімкій стежині дівчину з гірського селища і покохав її, як можна покохати лише у дев'ятнадцять літ.

Для того щоб прийти на місцеве побачення, Гражині – так звали дівчину – доводилося спускатися в ущелину і переходити вбрід швидку річку, яка під час дощів перетворювалася на бурхливий потік. Тоді юнак вирішив збудувати міст, щоб його кохана без перешкод могла приходити до нього на побачення. Син священика вивчився і став добрим будівельником. Він мріяв звести мости для всіх закоханих, щоб вони через найстрашніші прірви і найглибші ріки йшли назустріч одне одному. Але свій перший міст він збудував тут, у цій прекрасній долині, для своєї Гражини. Після приходу німців містечко стало опорним пунктом, а міст зв'язав партизанів з гір і мешканців Склабіна, що допомагали їм. Одного разу дівчина йшла до мосту з черговим повідомленням для міських підпільників і… потрапила у засідку…

Я знав її, – помовчавши, додав Іржі. – Вона була дуже красива… чимось на тебе схожа.

Хлопець замовк, і тільки руки, стиснувши віжки, важко лежали на колінах і ледь здригалися, виказуючи його внутрішнє напруження.

«Гай-гай!» – сумно подумала Ірина. – А чи не свою часом історію розповів ти мені, друже?»

Ще до того, як візок зупинився біля невеличкого кафе під скромною вивіскою «Затишок», Ірина твердо вирішила, що хоча чудес на світі й не буває, зате бувають щасливі розвідники, до яких, – до речі, не без підстав, – вона відносила й себе. Ірина вже зрозуміла, що цілком випадково натрапила саме на тих, хто на неї чекає. За це говорив і випадок біля мосту, і особливо ця історія, з якої, між іншим, можна було зрозуміти, що в цих краях активно діє дружина Яношика, про яку вона дізналася ще вдома і до якої вона мала прибути, якби не катастрофа. Отже, все переконувало її, що вона може покластися на цього хлопця, звичайно, у межах розумного…

Те, що відбулося далі, відкинуло будь-які сумніви щодо неймовірності розвідницького щастя.

– Заходь, – шепнув їй на вухо юнак. – Тут усі свої… – І вже вголос додав: – Добридень, шановне товариство! – зробив загальний уклін. – Здрастуйте, хазяїне найзатишнішого «Затишку» на світі! – І шанобливо стягнув з голови перед господарем свій картузик.

У кафе було всього кілька чоловік. «Мабуть, постійні його відвідувачі», – подумала Ірина. По тому, як усі вони дружно і по-приятельськи відповіли на вітання Іржі, Ірина зрозуміла, що хлопця тут не тільки добре знають, а й люблять. Тільки хазяїн – кругленький, невеличкий на зріст чоловічок з пухлим ротиком і рожевими щічками, які надавали його обличчю дитячого виразу, – енергійно перетираючи склянки за високим шинквасом, пробурмотів: