Текст книги "Опівнічні стежки"

Автор книги: Михайло Канюка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 30 страниц)

– Кіндрате, заради бога! А що ти зараз знайдеш краще?

– Тільки не холуйську роботу! А втім, моє діло – сторона! Дорослий син може вже й сам порадитися з власною совістю!

Василь здивовано подивився на батька. Але той гнівно схопив пшоно і вибіг з кімнати.

Коли Василь згодом увійшов на кухню, старий стояв біля столу і наливав воду в каструлю. На мить він підняв голову і підморгнув: мовляв, знай наших! Василь полегшено розсміявся:

– Ну й талант. Ти ж актор, тату!

Але батько різко відповів:

– А ти – базіка… Матір, звичайно, шкода. Але ж нічого не вдієш. Правду їй казати не можна. З її здоров'ям…

– Але ж то Кубрак…

– Досить. Яку роботу пропонував?

– Нічого певного поки що не сказав. Говорив туманно. Мовляв, маєте змогу виконати обов'язок інтелігентної людини, послужити вищим інтересам своєї нації і так далі… Конкретніше він, очевидно, скаже завтра.

– Так. Тепер слухай, сину, – стишив голос старий. – Я нічого не доповідатиму, сам розкажеш…

– Кому?

Професор Солоух озирнувся на двері, сказав тихо, але чітко, тоном наказу:

– Сьогодні о п'ятнадцятій у Ботанічному саду. До альтанки, що біля ставка, підійде чоловік. Пароль: «Як пройти на вулицю Саксаганського?» Твоя відповідь: «Тобто на Маріїнську? йдіть, тут близько…»

Вечір цікавих зустрічей

В залі ресторану, що на Хрещатику, танці були в розпалі. За столиками, крім офіцерів, сиділо кілька пар літніх чоловіків у вишиваних сорочках. Коли танець скінчився, Роман провів Марію на місце, галантно поцілував їй руку.

Біля їхнього столика хазяйнував Заремба. Він уважно обводив поглядом зал і прислухався.

З-за дверей долинув різкий звук автомобільних гальм. Заремба кинувся до входу, Роман з цікавістю подивився л йому вслід.

Увійшли до залу Пауль і Дзюба, озирнулися навкруги, пішли до вільного столика. Заремба ввічливо вклонився, провів. Оркестр заграв нову мелодію…

Коли Дзюба згодом оглянувся, то побачив, як жваво розмовляли між собою Роман і Марія. Він уловив легку усмішку на губах Романа, адресовану йому.

А Заремба тим часом чимдуж старався для Пауля й Дзюби. Він примчав до вікна видачі страв.

– Два біфштекси, тільки швидше! – закричав і раптом помітив Жоржа, який примостився за вікном. – Що тобі тут треба?

За сліпця заступилася Дуся:

– Голодний він…

– Нехай на базар іде. Гей, ти, геть звідси!

Жорж промимрив щось невиразне, вклонився і пішов від вікна, жуючи шматок хліба.

Роман, нахиляючись до Марії, весело засміявся:

– Ну що ж, оглядини вдалися. Наречена непогана…

І він, обережно підтримуючи її, повів між столиками до виходу. Услід їм байдуже дивився Пауль.

* * *

В кімнаті Поліщукового будинку за столом сиділи Петер, Бражник, політрук Миколенко. Біля нього – щаслива Дуся. Петер – високий, широкоплечий білявий чоловік – стримано посміхався:

– Думав, що ти не прийдеш.

– Чому? – Бражник здивовано підвів брови.

– Побоїшся. От так, браток, ми й дійшли сюди…

Бражник кивнув, запитав:

– А далі що?

– Не знаю, що ви за люди тут, у Києві. Може, звиклися з новими хазяями. Я хочу пробиватися на Волгу, одному тільки важкувато. А може…

– Що? – запитав Бражник.

– Може, й тут знайдеться діло, – вів далі Петер. – Ось ти, приміром, хлопець молодий, здоровий. Не повірю, щоб залишився сам, з доброї волі. Значить, такий, як і я.

Бражник скрутив цигарку, сказав, не дивлячись на Петера:

– Звідки ж ти знаєш, який я? Може, я тебе зараз… передам куди слід?

Петер завмер, потім підвівся з-за столу, ворухнув широкими плечима.

– Ні, браток, голіруч мене не візьмеш! От трохи відпочину – і до партизанів… Люди кажуть, їх навколо Києва чимало.

Бражник байдуже:

– Тільки тебе там і чекали…

Миколенко відсунувся од Дусі, вставив слово:

– Коршунов нормальне училище закінчив, молодший лейтенант.

Петер додав:

– Бойова підготовка, тактика – відмінно, стрілецька справа…

Бражник припалив, відвів очі:

– Небезпечна штука, розумієш?

– Ех, ти, – Петер аж почервонів від злості. – Бачу я, з тобою каші не звариш… Тоді я сам!

Бражник посміхнувся:

– Та не воюй ти так! Повторюю – діло небезпечне і складне. Але хіба я сказав, що неможливе? Подумаю…

Миколенко тихо попросив:

– Може, й справді нас у загін можна? Все ж таки лейтенант, а я – політрук…

Бражник підвівся, попрямував до дверей. Петер теж схопився, загородив йому дорогу:

– Вже йдеш?

– Треба, – сказав Бражник і простягнув руку. – Так от, слухай, воїне… Через кілька днів дам знати.

– Оце діло! – радісно трусонув Бражникову руку Петер.

Бражник мовчки потиснув руку Миколенку, стримано продовжив, звертаючись до Петера:

– Бувай здоров, Степане, чи як тебе?

Петер кивнув, радісно представився:

– Точно! Степан Олексійович Коршунов…

* * *

У будинку Оксаниного батька, в селі поблизу Вінниці, багато ікон. На одній стіні, в рушниках, теж, наче ікона, портрет Тараса Шевченка. В кімнаті багато сундуків, етажерка з старими книгами. Було в ній чисто й затишно, особливо тому, що тепло світила велика гасова лампа на столі.

Батько Оксани – літній, але ще міцний чорнобородий чоловік – підвівся з-за столу назустріч дочці. У нього високе, чисте чоло, у волоссі – перша сивина. Очі розумні, жести м'які. Розмовляв він високим, не за ростом і фігурою, голосом, тихо і ввічливо.

– Радість мені бог, послав! – сказав, витираючи сльозу і хрестячи Оксану. – Знімай пальто, доню!

Поки вона роздяглася, потім зачісувалась біля дзеркала, старий метушився навколо, втративши звичну величавість.

– Я погодую тебе, донечко… Дай допоможу, Оксанко…

– Спасибі, тату, я не голодна. Як здоров'я ваше?

Він зупинився, потім присів на стілець.

– Оце щойно повернувся з поїздки та й занедужав, їздив по селах. Чотири похорони за один день! Ох…

Оксана приникла до батькового плеча, обняла його:

– Важко, тату, вам. Він зітхнув.

– Що мені зробиться? Людям важко, ось що… За гріхи наші, доню. Ховав я вдовицю, зовсім молоду. З хати виганяли, вона не скорилася. Хату спалили, а її шомполами… – Він схилив голову на руки.

– За що ж виганяли?

– Хто зна… Все село вигнали, порожньо там стало, як у пустці. Наче будувати щось збираються.

Очі Оксани розширилися, вона нахилилася ближче.

– А де це, тату?

Він здивовано глянув на дочку. І в цей час стукнули двері. Швидка, нервова, увійшла Нанетта – чорноволоса, кучерява, з жвавими очима і рухами. Обличчя хоч і молоде, але якесь нездорове, опухле, рот і вії підфарбовані. Благеньке пальто розстебнуте, хустка збилася на потилицю, у руках – корзинка.

– Оксано! – здивовано й радісно кинула з порога.

– Надюшо! – теж здивовано і радісно відгукнулась Оксана.

Але гостя закопилила губи:

– А я вже й одвикла від цього імені. Нанеттою кличуть тепер. Часи нові й імена.

– А яким же ти вітром тут опинилася? Ти ж, казали, у самій Вінниці влаштувалась?

Нанетта зняла пальто, хустку, по-хазяйському повісила біля дверей, поправила зачіску.

– В місті? Голодно там. Я до своїх стариків у гості приїхала…

Оксанин батько вставив своє слово про Нанетту, яка йому, видно, подобалася:

– Надійка, спаси її боже, уже третій день за мною, недужим, ходить. Бач, і в хаті прибрала, і випрала все. І гарячою їжею годувала мене. Наче знала, що ти приїдеш, доню, – простодушно посміхаючись, розповідав старий.

Нанетта тільки кинула погляд від дзеркала. Оксана вдячно засміялась.

– А як же інакше, отче? – сказала Нанетта, повертаючись до них. – Хіба ж Оксана моїх батьків би в біді залишила? Як-не-як – у школу разом ходили, подруги…

Вона з приязню подивилася на Оксану:

– А ти, Оксанко, все співаєш? У Києві? І в опері, кажуть?

Трохи ніяково Оксані – подруга, видно, мріяла теж про подібний успіх, і вона сказала скромно:

– Так, співаю. Задоволені мною начебто…

– Розкажи, подружко. – Очі Нанетти загорілися непідробним інтересом, вона сіла біля Оксани і ласкаво обійняла її…

У лігві хижака

У квартирі Стефанської на Кузнечній вулиці з приходом німців нічого не змінилося. Юлія Йосипівна була не такою людиною, щоб принижуватися до грабіжництва. Старі віденські стільці, потертий диван, на ньому ручна вишивка. Правда, дещо не вписувався у стару, обжиту кімнату новенький могутній «Філіпс».

На дивані лежав Міллер. Натягаючи на себе великий плед, він морщився й тихо стогнав. Нахилившись над ним, Стефанська підкладала під бік грілку.

З приймача неголосно линула німецька пісенька. Міллер вмостився, махнув рукою в бік приймача. Стефанська клацнула вимикачем, стало тихо.

– Розповідайте, – тихо наказав Міллер. – Сідайте.

Стефанська сіла на край стільця, поклала руки на коліна.

– З кого накажете починати?

– Як Солоух?

– Старається… Скромний, розумний. Трохи, мабуть, занадто інтелігентний.

– Це мине, – ледь посміхнувся Міллер. – Додому не пускайте, хай тільки передає продукти. Пайок давайте найкращий, нехай сім'я буде задоволена. Простежте тільки, щоб не було ніяких записок. Привіт на словах – і все. Через Дзюбу. Так. А що за дівиця? Мені вона сподобалася при знайомстві, а її злість – справі на користь…

Стефанська задоволено підхопила:

– Голубенко? Так, це справжня знахідка! Я її знаю, можна сказати, добре. Коли наші чоловіки опинилися на лаві підсудних, разом передачі носили. Вона рішуча, смілива, охорони не боялась, сварилася з-за кожної дрібниці, я навіть стримувала її. Ось і все, мабуть. Зустрілися два тижні тому на вулиці. У Києві вона лишилася свідомо, це мені ясно…

– Живе одна?

– Якийсь учитель приходить інколи. Вдова, знаєте…

– На вашу думку, підійде для нас?

– Ви ж самі бачили…

– Я її бачив у вікно – оце і все знайомство.

– Самі вирішуйте, Миколо Павловичу…

Міллер сердито глянув, потер підборіддя. Перейшов на німецьку мову.

– Скільки разів казав вам…

– Пробачте, гер майор. Я думаю, вона підійде. Цікавилась нею в районній управі, нічого поганого.

– Скільки їй років? Вона здорова?

– Близько тридцяти, на здоров'я не скаржиться.

– Вона тут?

– Так.

Міллер трохи подумав.

– Покличте.

Стефанська підвелася, плавно вийшла з кімнати. Міллер теж піднявся з дивана, крекчучи, підійшов до приймача, ввімкнув. Він терпляче покрутив ручку, слухаючи уривки музики, свист, вигуки, шуми. Та ось почулась російська мова. Московське радіо передавало зведення про важкі бої на Південному фронті, в районі Ростова.

Відчинилися двері, увійшла Марія Голубенко, за нею у дверях зупинилась Стефанська. Юлія Йосипівна показала Марії рукою на стілець, повела очима на Міллера. Марія сіла, а Стефанська зникла. Міллер продовжував слухати московську передачу, стежачи за виразом Маріїного обличчя. Але вона ніяк не реагувала на зведення з Москви, байдуже розглядала кімнату. Тоді Міллер підійшов, підсунув стільця, сів поруч.

– Давно знаєте Юлію Йосипівну?

Марія подумала:

– Чотири роки і чотири місяці…

Ще й чотири дні. Міллер зрозумів цю точність, кивнув, тихо спитав:

– Ваш чоловік повернувся?

Марія, не відповідаючи, дивилася на радіоприймач. Міллер простежив за її поглядом. Вийняв портсигар, розім'яв цигарку. Марія раптом потяглась до портсигара:

– Дозволите? Якби чоловік був, не сиділа б тут…

Міллер вийняв запальничку, підніс їй вогника і дивився, як Марія ретельно, але невміло розпалює цигарку.

– Нащо ви курите? Не вмієте ж…

Марія визивно глянула йому в очі:

– Багато чого я не вміла, поки чоловік був… А тепер…

– Чому ви не цікавитеся роботою, яку ми вам пропонуємо?

– А що, хіба є вибір?

Міллер мовчки підвівся, вимкнув радіоприймач, знову сів біля Марії. Вона трохи почекала його відповіді, зрозуміла, що нічого він не скаже, і вела далі:

– Мені вибирати вже нічого… Що є – те й підійде. Я була вчителькою німецької мови, поки чоловіка не засудили.

Міллер пересів на диван – так йому зручніше було дивитися в Маріїне обличчя. Він перейшов на німецьку мову. Трохи повільно, старанно вибираючи слова, вона теж відповідала йому по-німецьки.

– Треба ще вміти працювати…

– А чого ми, баби, не вміємо? – скупо всміхнулась Марія.

Міллер взявся за бік рукою, скривився, застогнав. Негайно увійшла Стефанська – вона, очевидно, стояла під дверима, – почала виймати ліки з буфета. Міллер не звернув на неї уваги.

– Я можу вам дати можливість, Маріє…

Марія підвелась:

– Що?

Міллер закінчив:

– Розплатитися за чоловіка…

Стефанська піднесла йому таблетку, склянку з водою.

* * *

… Василь Солоух увійшов до ванної кімнати, ретельно зачинив за собою двері. Прислухався. Відкрив кран, виліз на ванну, глянув у віконце, що виходило на парадні сходи.

На ньому були недбало наліплені смужки паперу від бомбардувань. Василь обережно відірвав дві смужки, змочив їх водою, знову наклеїв, але вже інакше.

Зліз з ванни, закрутив кран, глянув угору…

А в цей час Марія допитливо глянула на Міллера, потім запитала:

– Що я повинна робити?

Міллер недбало змахнув рукою.

– Сідайте… Поки що нічого… або майже нічого. Житимете тут.

Марія помовчала, в голові у неї раптом виник страх: «Я переграла, помітив, не вірить мені…» І, осяяна новою думкою, ніяково всміхнулася, похитала головою:

– Тут? Не можу. У мене…

– Знаю, але ж це не чоловік… – Міллер підвівся на лікті, перегорнув якісь папірці на столику. – Посваріться. Один-два місяці повчитеся, потім… почнете працювати. Ви, здається, на Уралі колись жили?

– Так…

– От і чудово.

Міллер старанно погасив цигарку, відкинувся на подушку.

– Крім моральної сторони – крупна винагорода… Домовились? Я незабаром від'їжджаю, тому всі подробиці – у Юлії Йосипівни. Єдина умова: ані пари з вуст. Зрозуміло?

Марія кивнула, підвелася. Міллер холодно попрощався. Марія і Стефанська вийшли з кімнати.

Сходами вони спускалися разом. Пройшовши один проліт, Марія підвела очі, поглянула на смужки паперу на віконці у ванній. Пішла швидше вниз, але перед поворотом знову подивилася на віконце, запам'ятовуючи малюнок. Вдячно усміхнулася Стефанській…

У кімнаті, куди з ванної зайшов Василь, сиділи троє. Вони не звернули на нього уваги. Один читав, двоє інших вправлялися за телеграфними апаратами, передаючи один одному тексти. На стіні, за столиком викладача, висіла невелика чорна дошка, поруч – завішена шторкою карта. Вікна теж були щільно завішені шторами.

Невдовзі увійшов Пауль, розкрив папку. Слухачі підвелися. Він кивнув:

– Продовжимо заняття… Але перш ніж перейти до уставу караульної служби Червоної Армії, дещо вам скажу… Строки нашої підготовки скорочуються. Обстановка така, що з завтрашнього дня кількість занять подвоїться.

Події на цвинтарі

Біля воріт, що вели на цвинтар, жебрак низько вклонявся рідким перехожим. За ворітьми, серед кущів на плиті, сиділи Миколенко і Петер. Вони мовчки курили, дивлячись у різні боки. Ззаду виглянув з-за пам'ятника Бражник, неголосно кашлянув. Петер підхопився, радісно всміхнувся. Підвівся й Миколенко. Вони обережно рушили за Бражником.

Коли вже майже минали брудний ярочок – осторонь щось зашелестіло. Присідаючи, Петер зойкнув.

– Що таке?

– Стара рана, клята, ниє…

– Недоречно, – похмурнів Бражник. – Йти нам доведеться чимало…

– У загін? – запитав Миколенко. Його худе обличчя просвітліло. Приблизився ближче до Бражника.

А Петер тримався стримано. У його плани зовсім не входило йти зараз із міста. Він скривився, продовжуючи розтирати ногу. Потім спитав:

– Далеко йти?

– Кілометрів з тридцять.

– Хоча б дійти… – скривився Петер, потім іронічно додав: – Теж цінне поповнення. А коли підемо?

– Сьогодні.

– Нескладно виходить.

Але тут рішуче втрутився Миколенко:

– Ти, Степане, не крути, йшов по Німеччині більше – і нічого! На плечах донесу! А не хочеш, залишайся!

– Чого ти? – посміхнувся Петер. – Звісно, піду. Командуй, куди й до кого, – звернувся до Бражника.

– Отже, – мовив Бражник, – почнемо з пароля.

А в Жоржа, який стояв у цей час під мокрим кущем, заніміли ноги. Він обережно випростав одну, повернувся і раптом побачив у кущах коротке дуло німецького автомата. Не гаючи й миті, він різко свиснув.

Бражник прошепотів:

– Німці!…

Всі кинулися в різні боки. Солдат-снайпер подивився на Пауля, припав до гвинтівки. В окулярі оптичного прицілу він побачив спочатку Петера, потім – Бражника й Миколенка. Пауль скомандував:

– Першого пропусти. Бери третього!

Гримнув постріл. Миколенко впав. Бражник вистрілив у німця. Петер теж вийняв пістолет. Тримаючи його перед собою, широко стрибнув через могилу. І коли перед ним підвівся поліцай, – демонстративно вигукнув:

– На, діставай! – і вистрілив поліцаєві в обличчя.

З-за огорожі цвинтаря Жорж пильно стежив за цією боротьбою. Він побачив, як Петер перестрибнув через тіло поліцая, скотився у яр, як Бражник збив з ніг одного, потім другого німця, але захрипів під кількома солдатами. Паулеві слова – «взяти – живим!» – боляче-хльоснули по напружених нервах…

* * *

Оксана розповідала:

– Власне кажучи, з німцями я не зустрічалась.

– Правильно робила. А з тими, хто їм служить?

– Була одна розмова. До батька зайшов староста з села Новомихайлівського. За обідом він, між іншим, сказав: «Незабаром у ліс по гриби асфальтом їздитимемо…» Я подумала і рискнула: «Німці брешуть, а ви їм вірите…» – «Ні, пані артистко, я знаю точно… Кому ж, як не мені, доручають виділяти людей і підводи на шляхові роботи. А оце наказали виселити з хутора дві сім'ї… Мовляв, приїдуть спеціалісти, щось будуватимуть у лісі…»

Роман усміхнувся:

– Ти стаєш хорошою розвідницею, Оксано… Це якраз те, що нам треба…

– Спасибі, Романе…

– Якихось знайомств для листування не вдалося зав'язати?

Оксана ніяково всміхнулася:

– У Новомнхайлівському любителів опери не густо… А втім, я приголубила старостину доньку. Обіцяла прийняти її у Києві…

– Що ж, це. теж непогано. Напиши їй докладного листа про різні жіночі дрібниці: моди, магазини… Важливо, щоб вона відповіла так само, а там, може, знайдеться потрібна для нас деталь.

Роман глянув у вікно, потім на годинника:

– Наступна наша зустріч…

– Може, в мене? – з надією глянула на нього Оксана.

Вона дивилася прямо в очі, не приховуючи своєї туги. Роман витримав цей погляд. Він не міг не віддавати належне Оксані – її вроді, іскристій, веселій вдачі, доброті, йому подобалися її звички: прикушувати зубами нижню губу, погладжувати мізинцем праву брову, у невтримному сміху закидати голову назад… Він милувався її ходою, блиском очей, голосом, формою красивих рук.

Що й казати, Оксана була чарівною! І головне – кохала його, він це добре розумів, та й Оксана майже не крилася.

Хто зна, що було б, якби вони зустрілися у мирний час? Роман любив свою дружину, дітей, у найважчі дні знаходив час, щоб згадати про них. І про стосунки з Оксаною намагався просто не думати, щоб не ускладнювати й без того напружене життя. А коли, як зараз, змушений був думати – коротко казав собі: «Яке ти маєш право? Хіба належиш собі?» І суворо обривав найменші її спроби повести розмову про їхні стосунки.

От і сьогодні: сказати все це їй? Не наважувався. Почував, якого болю завдасть… І на її пропозицію сухо відповів:

– Ні, це неможливо. Але якщо буде лист з села чи вдасться щось про Вінницю дізнатися від генерала, тоді зробимо так: дочці священика доречно відвідувати службу, приміром, у Володимирському соборі.

– Звичайно…

Сказала це безбарвним голосом, і Роман зрозумів: з усіх його слів Оксана запам'ятала лише фразу, що зустрітися наступного разу в неї він відмовився. Роман сердитим тоном повторив:

– Я поясню, де класти листи. Мені їх пізніше передадуть… Розумієш?

– Звичайно, розумію…

Вона – ця вродлива і самовпевнена жінка, відома актриса, для якої не існувало ніяковості, – стояла перед ним, наче дівчисько, тремтливими пальцями гладила його рукав.

Це було важче, ніж йти назустріч німецькому патрулеві під час облави. Це було у сто разів складніше, ніж викликати на себе бомбардування з радянських літаків і щомиті чекати майже вірної смерті від своїх… Ступив уперед, поклав руки на її плечі й відчув, як уся вона немов у лихоманці…

Ще важче було знімати руки з плечей і примусити себе зробити перший крок до дверей…

… В цей час по Пріорці, піднявши комір плаща, поспішав Петер. Він прямував до Дусі, і все ж здивувався, побачивши її на. вулиці під рясним дощем.

– Ти чого тут?…

– Дитина захворіла, аж горить, – заплакала вона. – Сусідка обіцяла привести лікаря, от і виглядаю. Ти до мене?

– Хотів провідати…

Згадавши чоловіка, Дуся гірко заплакала. Петер торкнувся її руки. В такому стані жінка може що завгодно сказати…

– Дусенько, може, тобі гроші потрібні? Ми ж з Іваном друзі були, разом тікали з неволі.

Вона хитнула головою.

– Ти не порадиш, кого мені знайти замість Бражника? його ж взяли тоді…

Думаючи про щось своє, Дуся механічно відповіла:

– Хіба я знаю? Романа спитаю…

Схаменувшись, замовкла, з острахом дивлячись на Петера. Але він не виявив ніякого інтересу до її слів:

– Розумію, тобі зараз не до мене… А все ж таки спитай. У кого – сама знаєш… Хочу помститися за твого Івана. Я ще зайду до тебе. А оце візьми, – і подав пакуночка, його серце співало від радості. Отже, ім'я відоме – Роман!

Салон баронеси Врангель

Сюди, у величезний генеральський кабінет, гамір з центральної магістралі Берліна ледве долинав. Вікна були завішені масивними шторами, підлога встелена величезним пухнастим килимом. З інтересом розглядаючи Міллера, генерал узяв його за лікоть і повільно провів по кімнаті.

– Одверто кажучи, – промовив він, – ваші повідомлення мене радують… Я чув про вас хороше, майоре, але робота в школі перевершила наші сподівання. Випуск за такий короткий строк! Поздоровляю: ми представимо вас до нагороди… Та чи добре підготовлені агенти? Часу ж було надто мало…

Міллер скромно, але з гідністю відповів:

– Є серед них, звичайно, і скороспілі. Часу справді було малувато. Але, по-перше, ми форсували проходження програми, аніскільки не зменшуючи її, по-друге, і ці люди принесуть певну користь. Хіба у наших офіцерських училищах зараз юнаки не проходять скорочену підготовку? А воюють не гірше кадрових…

– Певною мірою це правильно, – погодився генерал. – Інша справа – хто ті люди, яких ми брали до школи? Тут вже діло не в часі, а в якості добору агентів. Довелося шукати перших-ліпших, і критерієм для нас було їхнє негативне ставлення до Радянської влади. Ну, а тут розраховувати на велику мужність чи якісь особливі таланти, одверто кажучи, не варто. Довелося в кількох випадках зупинятися і на карних злочинцях…

– Біди в цьому немає, аби служили як слід.

– Я згоден, гер генерал. Проте кадри для нового набору залишаються у мене проблемою і сьогодні. От, приміром, я хочу навіть у Берліні пошукати. Вирішив зв'язатися з старою російською еміграцією, від вас піду до салону баронеси Врангель. Там, кажуть, збираються найактивніші…

Генерал замислився.

– Навряд чи щось знайдете, майоре… Все, що було активного і кращого, – там, у Росії, разом з армією. А втім, рішення ваше правильне. Адже вас влаштовують і жінки? Та й чоловіків пошукайте… У вас є до мене якесь прохання?

Міллер виструнчився:

– Єдине, гер генерал… Навколо школи ходять російські контррозвідники. До моєї квартири під різними приводами намагаються проникнути сторонні люди. Помітив, що за мною стежать.

Генерал, який прислухався до знайомої мелодії старовинної німецької пісеньки, що долинала через вікно, повернувся до Міллера:

– А Санднер навіщо? Міллер знизав плечима.

– У нього, звісно, вистачає свого клопоту. Та й людей малувато.

– Так, з людьми у нас зараз туго. Східний фронт… Нічого не поробиш. Бажаю успіху, майоре! Ви вільні.

… Баронеса Врангель – бабуся у старовинному широкому платті – сховалась у великому кріслі. Звідти вона через лорнет уважно розглядала Ковальчука. Він, чемно схилившися, теж поглядав на господиню, на великий портрет барона Врангеля, на російський самовар, що стояв посеред столу перед баронесою. Вона звернулася до нього, говорячи з помітним німецьким акцентом:

– Ви теж родом з північних земель, бароне?

– Так, баронесо, – вклонився Ковальчук. – Наші маєтки у Мекленбургу…

– А мій чоловік, незабутній барон Врангель, – її голова помітно хиталася, – був остзейським бароном.

– Ваш чоловік був насамперед великим воєначальником, і таким він увійшов в історію…

Баронеса розквітла в усмішці:

– О, звичайно! Скажіть, бароне, його пам'ятають у Росії?

– Спитайте першого-ліпшого школяра, і він назве ім'я вашого чоловіка. У будь-якому підручнику…

– О барон! Як це радісно чути! Я згадую Лівадію, рожеву кімнату у палаці… Вона ціла?

– Звісно, баронесо! – Ковальчук посміхнувся. – У вас чудова пам'ять!

– Таке не забувається, – прошепотіла стара. – Я там провела останню ніч у Росії… перед…

Обличчя її скривилося. Ковальчук вклонився.

– О, я розумію… – І він поцілував її суху руку.

– Я просто щаслива, що познайомилася з вами, і буду рада бачити вас у себе в салоні. У мене збираються цікаві люди.

– Спасибі вам, баронесо, я розраховую на вашу увагу. Адже я, можна сказати, новачок у Берліні.

– Мої друзі – це ваші друзі, бароне!

Увійшла покоївка, вклонилася:

– Майор Курт Міллер!

– Проси, – сказала баронеса і повернулась до Ковальчука. – От і маєте нагоду познайомитись з людиною, яка відмінно знає Росію…

Вона простягла руку Міллерові, представила Ковальчука.

– Барон Мантейфель!

Простягаючи руку, Ковальчук щиро усміхнувся:

– Ми, здається, знайомі.

– Пробачте, не маю честі. – Міллер потер підборіддя, пильно глянув на Ковальчука. – А втім… десь…

– Дозвольте нагадати. У генерала Ебергарда, на дачі. Нас знайомив генерал Рігель. Щоправда, ви тоді були у цивільному, але повинен вам сказати: форма вам до лиця…

Міллер примружив очі:

– А-а… Пан Ковальчук, здається?

– Пробачте, барон Мантейфель, – з гідністю промовив Ковальчук. – Відновлений, так би мовити, у законних правах!

– Поздоровляю вас, бароне! Отже, ви тепер у Берліні?

– Ні, повертаюся до Києва… Справи!

– До Києва? – Міллер помовчав, потім запитав: – Які ж у вас там справи?

– Чимало… Магазин, кафе. Крім того, маю цікаві пропозиції для київських фірм «Ганнебек», «Сімменс-Шуккерт», «Усма»…

– А що це – «Ганнебек»? Здається, будівництво мостів?

– Яка різниця? Аби можна було заробити? Я – комерсант…

– Барон-комерсант, – посміхнувся Міллер.

– Цілком вірно, – серйозно підтвердив Ковальчук. – Але ви цього не зрозумієте, майоре. Поки я скнів у Росії, мої фамільні маєтки тут… – Він розвів руками. – Отже, доводиться думати про комерцію.

– Звичайно, я цього не розумію, – задумливо мовив Міллер.

Баронеса звернулася до чоловіків:

– Прошу вас, панове, по склянці чаю…

Вони рушили до столу, на ходу ведучи розмову:

– А ви, майоре, ще довго будете в Берліні?

– Ні, мабуть, швидко повертатимусь…

– Може, разом поїдемо?

– Я людина військова. Коли накажуть, тоді й поїду, – розвів руками Міллер. – Я б з радістю…

Чиє ж це фото?

Що час – категорія відносна, довів ще» Ейнштейн. І справді, ці жаркі липневі дні в Києві минали зовсім неоднаково для різних людей. Глуха, непроглядна ніч панувала цілодобово для невтішної Дусі, яка оплакувала свого Івана; з дедалі гострішою жагою чекав ясного дня Ролінг, якого лякали партизанські ночі і який почував себе впевненим і сильним лише при яскравому сонці; зовсім повільним здавався плин часу Зарембі, який теж щохвилини чекав удару підпільників і тому не жив, а животів; нарешті, невимовно короткою видавалася доба Романові і Гаю, яким завжди не вистачало кількох годин для щоденних справ. І лише Жорж не звертав уваги на час: йому було байдуже, коли і як бити непрошених гостей рідного міста. Щоправда, удень він любив подивитися ворогові в очі, спотворені тваринним страхом перед смертю. Але в пітьмі можна було більше зробити, і цю обставину Дудкін дуже цінував.

Правда, саме зараз Жорж трохи сердився на повільну ходу стрілок годинника. О четвертій у парку мала з'явитися Рита з своїм німецьким родичем. Жорж зайняв пост біля входу, поклав перед собою рваного кашкета і нетерпляче виглядав дівчину. Хто б міг подумати, що він, справжній мужчина, цілком байдужий до дівочих чар, так чекатиме якоїсь білявої молодички? Але так сталося, і Жорж з радістю корився новому, незвіданому почуттю…

Та ось і вона. Лейтенант Нагель повільно шкутильгав, спираючись на ціпок, Рита його підтримувала. Вони йшли з глибини парку, не поспішаючи, і так само неквапно сперечалися про талант і голос Оксани Отрадної.

– Ти даремно кепкуєш, братику… Піди послухай, вона справжнісінька Кармен! – переконувала Нагеля Рита.

– Після Берлінської опери я не можу цього визнати, – іронічно зауважив Нагель і раптом почав сміятися – Послухай-но, Рито, якби він не був сліпий, я б сказав, що він стежить за тобою! Яка зустріч! Цікаво, хто його годуватиме, коли ти перестанеш це робити?

– Ернсте! – Рита докірливо похитала головою, зупинилася біля Жоржа, відкрила сумочку. Нагель пішов уперед, і тоді Рита прошепотіла: – В гестапо звідкись дізналися про ім'я Романа. У них навіть є підозра, що Бражник це і є Роман. – Заглядаючи в сумочку, закричала: – Ернсте, в тебе є дрібні гроші? А втім, не треба, знайшла! – і продовжувала: – Передай Романові, що, мабуть, у нас з'явився провокатор…

– Спасибі, Риточко… – вклонився Жорж.

Вона пройшла вперед і попрямувала за Нагелем на бруківку, по якій тягнулися трамвайні колії.

Саме в цей час на площі група німецьких офіцерів сідала в трамвай. Фельдфебель, що стояв біля входу, відштовхнув двох зляканих жінок з мішками.

У вагоні – гамір і веселий сміх. Один з німців намагався на акордеоні зіграти пісню про Волгу. Трамвай рушив. Поруч з вагоновожатим – одним з тих, хто колись сидів у кабінеті Гая – раптом виникла постать Гаврилюка в скромному робочому одязі. Ці двоє, не рахуючи ще кількох п'яних дівчат, були єдиними киянами серед пасажирів вагона.

На повороті Гаврилюк кивнув вожатому. Той вистрибнув на ходу. Трамвай тепер повів Гаврилюк. Він різко збільшив швидкість. Один з німців. помітив це і п'яно гукнув:

– Шнелер! Шнелер!

Хтось із офіцерів хотів відкупорити пляшку з вином, хтось шалено смикнув за вірьовку, обриваючи дзвінок. Всі зареготали.

Гаврилюк не оглядався. Він швидко розкручував колесо гальма. А вагон мчав все швидше й швидше. Коли за вікнами замиготіли дерева, Гаврилюк вистрибнув.

Услід вагонові мчала легкова автомашина. Поруч з водієм сидів Пауль.

– Переганяй! – закричав він. – Треба зустріти його на зупинці!…

Через годину він був у кабінеті Санднера.

– Я йшов за ним півтора кварталу по Хрещатику, потім загубив. Він, мабуть, сів у той трамвай…

– На будь-якій автомашині треба було переслідувати! – сердито перебив Санднер.

– Так я і зробив, гер штурмбанфюрер, але… вже було пізно! Серед трупів його не знайшов, мабуть, зіскочив на ходу.

Санднер люто вдарив кулаком по столу:

– А тридцять офіцерів більше не повернуться на фронт! Через одного бандита…

– Він не з'являвся цілий рік, – тихо виправдовувався Пауль. – Відтоді як ми увійшли в Київ, я жодного разу не бачив Гаврилюка, гер штурмбанфюрер.