Текст книги "Опівнічні стежки"

Автор книги: Михайло Канюка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 30 страниц)

Санднер сів і по паузі вже спокійніше наказав:

– Попросіть Берлін прискорити операцію з Петером. Можливо, вам доведеться самому туди злітати і все зробити. Нехай Петер тікає з табору. Пора влазити у це підпілля по-справжньому!

– Слухаю, гер штурмбанфюрер…

Коли Ролінг вже було взявся за ручку дверей, Санднер раптом повернув його:

– Стривайте… Мені потрібен один документ: розпорядження генералкомісара Києва про заборону німецьким керівникам вести будь-які розмови на політичні та військові теми в присутності українців… Пункт про обмін думками! Сьогодні цей документ мені хотілося б перечитати!

– Зараз знайду, шеф.

Кубрак у Києві?

На подвір'ї Києво-Печерської лаври до «святого» колодязя підходили якісь бабусі, хрестилися, набираючи воду. Дехто з них навіть тут же її пробував.

Пахло весною, хоча сніг ще лежав попід деревами, біля старовинних монастирських стін.

Одного такого дня обіч стежки, протоптаної до колодязя, на великому камені сидів сліпий Жорж, вклоняючись богомольцям. У шапці перед ним лежало кілька дрібних монеток, ложка, шматочок цукру, цибулина, окраєць хліба. Професійним жестом жебрака він обмацував свої скарби, щось вдячно бубонів…

Підійшов із вузликом у руках Роман. Набрав у бляшану кружку води, випив. Потім рушив до Жоржа, сів поруч, почав розв'язувати свій вузлик. Жорж дивився просто перед собою, хрестився і тихо говорив:

– Дані Дзюби підтверджуються. «Альфа» у Києві, керівник – майор Міллер. Живе у Стефанської, на вулиці Кузнечній.

– Ясно. Там радіоприймач і, мабуть, чимало жильців. У всякому разі, харчів носять туди чоловік на вісімдесят…

Роман покопирсався у своєму вузлику, запитав:

– Що нового про Кубрака? Повернувся до Києва?

– Цікавого нічого… Сусіди його не бачили. Відомо тільки, що він лікувався у професора Солоуха…

Роман ласкаво глянув на сліпця:

– Дурню, оце так нічого цікавого… Через цю хворобу ми й знайдемо Кубрака, аби він у Києві з'явився. Я, до речі, вже цікавився Солоухом, знаю, що він сам лікував Кубрака.

Романова вдячність цілком реальна: він кинув у шапку Жоржеві хліб і гроші. Коротко мовив:

– Починаємо готувати операцію «Пауль». Продумай, де і коли можемо його взяти… Порадься з Дзюбою, операцію почнете удвох.

– Зрозумів. – У голосі Жоржа забриніла неприхована радість, плечі його розправились.

Роман підвівся, обтрусив одяг.

– Спокійно, божий чоловіче… Кортить тобі!

– Аякже! З хорошою людиною приємно буде побесідувати, – сказав Жорж і почав перекладати милостиню в кишені. – Поліщук доповів: до Дусі прийшов чоловік.

– Політрук? Звідки?

– Втік з табору полонених, аж з Німеччини, і не один… Якийсь хлопець з ним, з Волги начебто родом. Переховуються обидва в Дусі, мріють зв'язатися з партизанами…

– Думка Поліщука?

– Старий молиться на кожного нашого, тому й ці хлопці йому до душі. Просить допомогти їм.

– Хіба я проти? Але невчасне це діло для нас, Жорже. До того ж людей треба перевірити. Хто їх зна?

– Так це ж рідний Дусин чоловік, – заперечив Жорж.

– З ним, звичайно, простіше… А його друг? Хто він такий?

– Друг її чоловіка. Це вже дещо…

– Можливо. Але… Хатинку Дусі треба нам звільнити, там не схованка для них. Гаразд! Ти більше не займайся цією справою, я доручу Бражникові.

Повз Романа і Жоржа дві жінки пронесли носилки з битою цеглою. Друзі помовчали, потім Роман запитав:

– Що це вони роблять?

– Хіба ти не знаєш? Розбирають зруйновані храми. А головне – полюють за міддю. Вже з місяць, як німці наказали зібрати всю листову мідь. Кажуть, до десятка тонн вже вивезли звідси. До речі, Романе, маю передати тобі один документ. Зміст такий: комендант охоронної поліції Богданівського району запрошує колишніх кваліфікованих робітників з'явитися до поліції під загрозою смерті. Буквально сказано так: «Вам належить з'явитися з власним інструментом до Богданівського району поліції на Пушкінську, 38. Коли не з'явитесь, то за законом військового часу будете покарані смертю…» Вдалося встановити, звідки, як то кажуть, тут ноги ростуть. Штадткомісаріат наказав міськуправі організувати, як сказано в наказі, «добровільний виїзд» на роботу до Німеччини мешканців Києва віком від 16 до 55 років у кількості не менше двадцяти тисяч осіб. Відправка щодня, не включаючи свят. Відправляються з Львівської вулиці, 24. Може, використаєш для листівки?

– Звичайно. У тебе все?

– Все, Романе. – Жорж перехрестився.

– Бувай, божа людино. – Роман усміхнувся. – Я сьогодні маю зустрітися з Оксаною Отрадною.

– З артисткою?

– Так.

– Щасти тобі, Романе. Підстраховувати не треба?

– Ні, ти тут потрібен. А от о третій будь біля майстерні Гая. Вкрай важлива зустріч з ним, він має привести професора Солоуха…

Роман повільно пішов від сліпого, а Жорж нахилився над своєю шапкою. А Роман йшов, міркуючи над тим, як провести важливу розмову з Отрадною. Не хотілося б її засмучувати, але треба… Необхідно!

… За вікном – весняна відлига. У кімнаті Оксани велике дзеркало, багато фотографій, афіші, ваза з розкішним букетом живих квітів. Зручно влаштувавшись в кріслі, Оксана читає книжку.

Хтось тихо постукав у двері. Оксана натягла теплу хустку на ноги, неголосно відгукнулась. Потім підвелася, поклала книжку – оповідання Джека Лондона – і пішла до дверей.

Мовчки, з інтересом дивилася на Романа. Вони привіталися без слів, і тепер Оксана чекала, поки Роман щось скаже. Нарешті не витримала:

– Це ви? Мене попередили про ваш прихід. Сідайте. Правда, холодно?

Роман глянув на книжку, потім на Оксану, чемно вклонився:

– Вам казав… барон Мантейфель?

Оксана сіла, знову закутала ноги у хустку.

– Тобто пан Ковальчук?

– Якщо хочете – так… – усміхнувся Роман. – Але, коли точніше, товариш Ковальчук…

Оксана відкинулась у кріслі. Її очі радісно блиснули. Вона одверто зраділа своєму гостеві. Як довго чекала такої зустрічі!

– Отже, розмову, почату з вами Ковальчуком…

Оксана жваво перебила його:

– Так-так! Я… Але він не сказав, що мені треба робити…

Роман не поспішав: Подивився навколо, зупинив погляд на афіші, потім глянув на Оксану.

– Спочатку – невеличка передмова. Можете мене звати Романом. Я дізнався про вечерю у генерала Ебергарда і повинен зробити вам серйозне зауваження. Ви поводились необережно.

Оксана спохмурніла.

– Хто ви такий, що робите мені зауваження? Я поводилась так, як вважала за потрібне…

– Ви будете поводитись так, як це буде потрібно усім нам, а не вам одній. Це у ваших інтересах. Крім того, я маю право робити зауваження.

Оксана пильно глянула на Романа, але змовчала. Вона не могла собі пояснити, чому зараз підкоряється цьому чоловікові. Як він тримається!

– Отже, Оксано, – вів далі Роман, – ви зробили помилку. Ви не повинні були при всіх так реагувати на тост генерала про «фердинанди». Особливо – в присутності шефа гестапо Санднера. Тост, до речі, дуже цікавий. Треба було його запам'ятати, а потім, наодинці з генералом, знову завести розмову про це. Ви могли знайти такий момент.

– А якби не знайшла?

– Це залежить від вас. А так, можливо, ви викликали непотрібну підозру у Санднера…

Оксана посміхнулася. Роман це помітив.

– Чому вам весело?

– Мене давно вже ніхто так не відчитував. А головне, я вже давно так терпляче не слухала нотацій. – Вона засміялася.

– Краще вислухати нотацію, ніж ризикувати собою.

– О, мною, виявляється, дорожать! – Вона сказала це з грайливою і хитруватою посмішкою.

Роман пройшовся по кімнаті.

– Давайте домовимося, Оксано: ми з вами товариші по боротьбі. І я – ваш керівник. Відповідно і розмовлятимемо без будь-якого кокетування…

– Як ви можете? – обурилась Оксана. – Це ж грубо!

– Зате чесно. Ви – мій товариш, і, якщо потрібно, і я, і Ковальчук, і інші не пошкодують для вас життя. – Роман зупинився. – Я, здається, заговорив високим стилем… Але зараз… Ви зрозуміли мене?

– Слухаю вас. Я зрозуміла і згодна, – раптом серйозно сказала Оксана, не відриваючи погляду від Романа.

Роман сів біля неї. «Напрочуд гарна жінка, – зловив себе на думці. – Між іншим, зблизька ще краща, ніж на сцені». Врешті сухо сказав:

– У мене вкрай обмаль часу. Для вас є завдання.

– Зроблю все. – Голос у Оксани схвильований, теплий. Вона розуміє, що виглядає дивною – вперше ж побачила людину! – але інакше не може: Роман для неї – це саме уособлення омріяного героя, що поведе її стежками боротьби; мужній, суворий і, напевне, ніжний друг і товариш.

– Отже, для початку – нічого складного. Чи не змогли б ви, приміром, відвідати вашого батька?

– Він хворіє.

– Тим більше причин побувати у нього. Треба постаратися з'ясувати, що це за будівництво ведуть таємно німці біля міста. Де саме, що будують? Ми ще нічого не знаємо про цей об'єкт, але хочемо дізнатися. Головне – обережність! Зберіть факти, не уникайте жодного, навіть найдріб'язковішого. Не ризикуйте даремно, від цього постраждає наша спільна справа.

Вони підвелися, глянули одне одному в очі. Від Оксаниного погляду Роман на якусь мить зніяковів.

– Ви… прямо на вулицю? – запитала вона. – Це небезпечно, тут багато німців живе…

– Спасибі, Оксано. Я буду обережним. Бажаю успіху…

* * *

Крізь брудне віконце старої слюсарної майстерні скупе світло ранньої весни ледве пробивалося. Гай витер ганчіркою полагоджений примус і передав його худорлявій бабусі. Та вклонилася:.

– Спасибі вам, майстер. Ніхто вже й не брався, а як мені без нього?

Стара притиснула примус до грудей, як найкоштовнішу річ, пішла до виходу. Гай, усміхаючись, провів її, прислухався, а потім дбайливо почав зачиняти двері. Але ззовні постукали, і Гай знову розчинив їх. На сходах стояв професор Солоух. Посміхаючись у вуса, простягнув довгого ключа:

– Скажіть, добродію, не змогли б ви зробити мені ще одного такого?

– Спробуємо. Заходьте, Кіндрате Степановичу, вас ждуть…

Гай замкнув двері, вивісив табличку з написом: «Обід».

Роман поклав на верстат ключ, глянув старикові в очі:

– Кіндрате Степановичу, вважайте, що ми познайомилися. Є до вас одне запитання…

Солоух спокійно сів.

– Слухаю вас, молодий чоловіче.

– Чи був у вас такий пацієнт – Кубрак Микола Павлович?

Солоух здивовано підвів кошлаті брови.

– Чому це був? Він є…

Тепер здивувався Роман:

– Не розумію вас. Як це є? Хіба він у Києві?

– Так, з'явився знову…

– З'явився?

– І навіть якусь роботу пропонує моєму синові…

Роман переглянувся з Гаєм, підсунувся ближче до професора.

– Це дуже цікаво, Кіндрате Степановичу. Якщо можна, розкажіть докладніше…

Невидимий фронт розширюється

Поодинокі лампи під стелею тьмяно освітлювали великий цех друкарні. Він був майже порожнім, і лише в одному кутку поралося кілька чоловік. Старий робітник, піднявши на лоба окуляри, вручну набирав текст. А поруч з ним метушився сухорлявий чоловік у вишуканому костюмі із метеликом замість галстука. Нетерпляче поглядаючи через плече наборщика, редактор української газети скоромовкою говорив:

– Не тягни, Петров! Три шпальти ми привезли готові, а з одною ти ніяк не вправишся протягом вечора. За смертю тебе посилати!…

Старий неквапно зв'язав колонку мотузкою.

– Куди поспішати? На тому світі корчми не знайдеш… – Він примірився, спритно підхопив зв'язану колонку, переніс її на металевий стіл-талер. – От і поставили. Надто велика стаття, пане редактор. Не лізе!

– Як це так – не лізе? Треба, щоб влізла!

– Ні, скоротити треба. Ніяк не лізе… Я можу скоротити.

– Що-о?

– У нас, поліграфістів, кажуть: шило граматику знає… Скорочу так, що й не помітить ніхто!

– Як?

– А через абзац, не дивлячись. У нас кажуть – чим більше скорочень, тим менше дурниць…

– Тобі, Петров, що, жити набридло? Що ти верзеш? Це ж стаття про нашого фюрера…

– Так прислів'я ж таке.

– Знаю я ваші прислів'я!

Петров рішуче повернувся до редактора.

– Ви б краще, добродію, написали у своїй газетці, коли в місті хліб буде, вода, електрика…

Редактор почервонів, грюкнув кулаком по столу.

– Більшовик! Я тобі покажу! Партизан?!

– Де вже там… – повільно мовив старий. – Сили вже не ті в мене. А ти все: «фюрер» та «фюрер»… У мене в касі вже літери «фе» не вистачає.

– Що-о-о!?

Редактор націоналістичної газети люто грюкнув дверима. А з-за сусіднього верстата, сміючись, підійшов юнак у фартусі. Петров зв'язав металеву газетну шпальту, зняв свіжий відбиток газетної сторінки, акуратно поклав її на редакторський стіл. Пробурчав:

– А вона, та стаття, таки влізла, клята… Чого ти смієшся? – запитав він раптом юнака.

– Цікаво ви з редактором бесідували, Іване Сидоровичу.

– А що з, ним бесідувати? Одне слово – гнида…

– Готово у вас, Іване Сидоровичу?

– Аякже, синку. Вже й відбиток дав.

– От і добре. Тепер справа за мною.

Юнак нахилився під касу, повільно витяг звідти зверстану газетну сторінку, поставив її на талер. А ту сторінку, яку щойно закінчив старий, сховав під касу. І лише тоді звернувся до старого:

– йди з друкарні мерщій, батьку! Тебе тут вже немає! А у вартового внизу спитай – котра година… Ми там йому годинника поставили, як треба!

– Ач, які спритні… Добре, піду. Встигну ще. От ти не затримуйся в місті, синку, бо завтра тут таке весілля буде…

– Що правда, то правда, Іване Сидоровичу! Шуму буде на весь Київ!

* * *

У колишньому кабінеті комісара Сенченка стоїть за столом Санднер. Він люто тицяє пальцем у газету. Обіч виструнчився Ролінг, трохи далі позаду – тремтить редактор газети.

– Що це таке? Що це, питаю я тебе?!

– С… свіжий номер, пане штурмбанфюрер!

– Свіжий, кажеш? От я тебе… освіжу зараз! Йолопе! Читай, читай свою газету!

Редактор перехилився через стіл, надяг тремтливою рукою пенсне, боязко посунув газету до себе. Прочитав уголос:

– Товариші… Підпільний райком партії… Що це?

Санднер і Ролінг презирливо подивилися на нього.

– Це справді свіжий номер твоєї газети? З вставленою більшовицькою сторінкою? Геть, негіднику! Е, ні, стій! Ти в мене насидишся разом із своєю друкарською бандою! Взяти!

Редактор поточився, Ролінг підштовхнув його до дверей, повернувся до столу. Санднер сів, витяг папірця.

– Думаєте, Ролінг, у мене до вас немає нічого? Помиляєтесь! Ось що твердить автор цього папірця, що його сьогодні вранці вартовий здер із стіни управління гестапо: «Кожен, кому дорога свобода, повинен боротися на боці Червоної Армії». Чуєте, Ролінг? І це пишеться, розвішується і, ясна річ, читається в місті, завойованому нашою армією! А ви, її офіцер, миритеся з цим…

– Але ж, шеф…

Санднер скочив на ноги.

– Я людина спокійна, Ролінг. Та хіба це не може будь-кого вивести з рівноваги? У мене була неприємна, дуже неприємна розмова з комендантом м ста генералом Ебергардом. Він мені поставив кілька запитань, і я передаю їх вам… Перше: звідки російські льотчики знають, що будинок оперного театру треба бомбити саме в день офіцерських зборів? Звідки вони знають, що на Рейтерській ми обладнали новий склад, на Марийській відкрили офіцерський клуб? Отже, підпілля діє! Адже справа не лише у цих листівках. У них зв'язок з російською авіацією. Ведеться активна розвідка!

– Шеф, це може робити один або кілька професійних розвідників! Згадайте нашого Гуго…

– Краще б ви його не згадували, Ролінг… Тоді поясніть, хто перерізав у трьох. місцях підземний телефонний кабель Київ – Берлін? Хто підпалив завод «Спорт», де за одну лише ніч згоріли механічний, слюсарний, нікелювальний і електричний цехи та ще й гараж? Звідки щодня в місті розклеюються сотні нових листівок різного змісту, надрукованих у різних місцях? Це теж роблять кілька професійних розвідників?

Санднер вийняв із столу дерев'яну модель якоїсь великої деталі.

– Знаєте, що це таке?

Ролінг знизав плечима.

– Це модель гвинта річкового катера. Зовні тут усе правильно, але лопаті поставлено у зворотному напрямку. Такий гвинт практично непридатний, хоча відразу цього не побачиш…

– Це, шеф…

– Це саботаж, Ролінг, от що це. І хитрюща диверсія! А здійснена вона на Київській судноверфі. От тільки ким – невідомо, бо все обставлено так, що, як кажуть, і комар носа не підточить. Але нам треба бути хитрішими за цих диверсантів, розгадувати їхні витівки одразу!

Ролінг з полегшенням зітхнув. Адже Санднер сказав «нам», отже, гроза минула…

А Санднер і справді охолонув. Чорт з ним, з Ебергардом! На кожну його скаргу можна відповісти трьома. Хто-хто, а Санднер – майстер таких справ. А підпілля? Що ж, у нього, в Санднера, ще не найгірші діла. Он почув би Ебергард, що розповідали гестапівські функціонери на нараді у Варшаві! Санднера попереджали, що в Києві ще не те буде, що зараз тільки початок. Потрібна он яка пильність!

– До речі, Ролінг, – сказав штурмбанфюрер, розпалюючи сигару, – ви перевірили отого старика, який так сподобався генералові Ебергарду? Садівника, якого він узяв до себе на дачу…

– Так точно. В архівах знайдено справу про репресії щодо нього.

– Справу не підроблено?

– Ні, всі документи справжні.

– Завербувати пробували?

– У своїй лояльності клянеться, але інформатором ставати не хоче… «Ненавиджу політику» – та й годі. Ситуація тим складніша, що інформувати він має не про більшовиків, яких він свято ненавидить, а про свого благодійника – генерала та його гостей… Вивчаємо уподобання, смаки, можливо, вдасться підкупити, може, доведеться виділити земельну ділянку старому…

– Вивчайте, але часу не гайте. Мені така інформація потрібна була вже сьогодні, під час моєї розмови з Ебергардом. Як справи з операцією «Петер»?

– Все в порядку, шеф. Ви недаремно покладаєтесь на мене. Я і в Берліні, і в таборі доклав усіх зусиль, щоб операція пройшла якнайкраще. І, можу сказати, так воно і сталося.

– Розкажіть докладніше.

Ролінг замислився. Чи варто все розповідати? Адже великих зусиль у Берліні він не докладав. Все було простіше і приємніше, ніж можна уявити…

… Ролінг і гауптштурмфюрер Берг добряче посиділи у тому кафе, що розмістилося в подвір'ї управління. Щоправда, довелося вечеряти у шинелях, але пляшка французького коньяку цілком нейтралізувала сиру берлінську погоду… Зал кафе був майже порожній, ніхто не заважав поговорити.

– Не приховую, – сказав тоді Ролінг, – я радий, що дістав можливість побувати в Берліні.

– Вам пощастило, сьогодні ще не було російських літаків.

– Ну, цього добра, як кажуть росіяни, і в Києві вистачає.

– Не думаю, – сказав Берг. – Тут справжнє пекло…

– Не варто мірятися, – Відповів Ролінг. – От у чому мені пощастило, так це в тому, що я зустрів вас в управлінні, колего, і мені не треба їхати в таку погоду до табору…

Вони помовчали, знову випили. На естраді почав грати поріділий оркестр – лише скрипаль і акордеоніст. Знов зазвучала старовинна німецька пісенька. Ролінг не втримався, усміхнувся:

– А оркестрик, того… зазнав втрат.

Берг глянув на естраду, спохмурнів.

– Так… Усе Східний фронт з'їдає. У мене двох кращих офіцерів не стало…

Ролінг значущо пожував губами, похитав головою.

– Правий наш фюрер: росіяни кидають у бій свої найостанніші резерви, перемолоти їх не просто, -. і, мабуть, під впливом коньяку одважився на досить сміливий жарт: – Правда, млин меле на обидва боки…

Гауптштурмфюрер похмуро глянув на Ролінга.

– Не розумію, – сказав холодно.

– Я хотів сказати, що наша перемога вже близька, – підхопив Ролінг, який миттю відчув пронизливий берлінський вітер на власній спині. – До речі, пане гауптштурмфюрер, я можу передати у Києві, що Петер незабаром буде у нас?

– Все буде зроблено згідно із затвердженим планом. А чому так терміново? Він пішов разом із політруком Миколенком. Поки що стежимо, але згодом знімемо опіку. Людей обмаль.

– Та… З цим підпіллям. – Ролінг явно втратив смак до розмови. – Спочатку все йшло чудово, а зараз вони підняли голову…

Ще два дні Ролінг байдикував у Берліні, кілька разів відсиджувався серед берлінців у бомбосховищах, а потім, коли дізнався, що Петер із своїм супутником вже досяг Варшави, поїхав і сам на схід.

… Ролінг з скромною усмішкою вклонився Санднерові.

– Я особисто чергував тієї ночі у таборі, коли Петер тікав. Потім разом з оперативною службою підтримував зв'язок з постами, які фіксували просування Петера на схід. Коли він дістався Варшави, я поспішив сюди, шеф. Тепер можу доповісти, що Петер вже прибув до Києва. З нами він ще не зв'язувався, але ми, звичайно, вже засікли його появу. Ось фото, зроблене сьогодні в Києві, – і Ролінг подав знімок Санднерові.

– Петера не впізнати. Страшенно схуд, правда? – Санднер, розглядаючи фотографію, примружився від задоволення. – Як тільки подасть знак, доповісте мені.

– Слухаю, шеф. Згідно з вашими вказівками, продовжуємо стежити за артисткою Отрадною.» Поки що нічого тривожного. Правда, учора вона звернулася з незвичайним проханням до генерала Ебергарда…

– Яким?

– Просить дозволити поїхати до Вінниці.

Санднер жваво ворухнувся у кріслі, відклав сигару. Швидко спитав:

– До Вінниці? Причина?

– Батькова хвороба.

– Отого попа?

– Так.

Санднер замислився.

– Цікаво… І генерал Ебергард, звичайно, дозволив?

– Так, гер штурмбанфюрер.

По паузі Санднер наказав:

– Перевірте, чи справді він хворіє.

– Вже зроблено.

– І що?

– Нездужає.

– Так… У Вінниці нам треба знати кожен її крок. Кожен крок, Ролінг! Повідомте наших, нехай візьмуть під нагляд. А Отрадна… Нехай їде, – сказав задумливо. І, пригадавши, закінчив: – До речі, про частину «Альфа». Знайдіть якусь причину і відселіть сусідів на всьому поверсі. Міллер незадоволений оточенням. Але грубо цього робити не слід, це приверне увагу. З Міллером раджу бути якомога люб'язнішим: ним увесь час цікавиться Берлін.

– Слухаю, шеф. – Ролінг витяг блокнота, але потім щось згадав, сховав його до кишені.

Санднер потягся до телефону.

– Ми, Ролінг, зобов'язані бути ще й дипломатами… – В трубку – Алло, колего! Це Санднер. Добрий вечір! Я хотів повідомити, що вже дав вказівку щодо вашого прохання. Завтра ж поверх буде вільний Г цілком до ваших послуг. Як бачите, ми йдемо назустріч. До речі, ми виконали ще одне ваше прохання. Перевірили. Батько – Солоух Кіндрат Степанович, професор хірургії, безпартійний. Знаєте? Так. А про сина? Студент філологічного факультету місцевого університету. У день зайняття міста нашими військами повернувся до Києва. Нічого поганого не помічено, нікуди не виходить, ні з ким не спілкується. Так… Ну, що ви, майоре! У мене діло поставлено чітко. На добраніч!

Поклав трубку, потер руки. Помітив Ролінга, нахмурився:

– Ви вільні, Ролінг.

За батьком – син

Уткнувшись обличчям у подушку, Роман міцно спав. На столі поруч з постіллю – попільниця з купою недокурків, склянка недопитого чаю. Через відчинену кватирку вітер полоскав плащ-палатку, що затемнювала вікно.

Прозвучав настійливий дзвінок. Роман повернувся. Повторний дзвінок примусив його підняти голову, прислухатися. Рука машинально потяглася до будильника.

Сонний сів, покрутив скуйовдженою головою. Знову дзвінок. Все ще сонний, Роман машинально взяв телефонну трубку, послухав і кинув. Знову не те… І лише тепер усвідомив, що дзвонять знадвору. Зірвався з постелі, відчинив. За дверима стояв Жорж. Роман протер очі, всміхнувся:

– Заходь, старче…

Дудкін увійшов, присів біля столу.

– Ти, Романе, вмієш спати.

Той глянув на годинника.

– Та ні, майже й не спав. Недавно ліг.

Дудкін озирнувся. Потім вийняв з кишені газету, подав її Романові.

– Будь культурною людиною, почитай, що українські, чи то пак – німецькі газетки пишуть… Корисно!

– Заради цього не варто було будити, – пробурчав Роман, але газету взяв і розгорнув. Хвилину дивився, потім його обличчя розпливлося у щасливій усмішці. Він почав реготати. – Таки втнули! Молодці!

– Це, Романе, у прямому контакті з людьми Гая. Цей хлопчина з друкарні пояснив: «У нас подвійний виграш: місто насміється сьогодні досхочу, а німці зубами скреготітимуть…»

Роман сів поруч з Жоржем.

– Кращого способу розігнати в мене сон ти вигадати не міг, друже! Що в тебе ще цікавого для мене?

– Рита дещо передала, може, знадобиться… – Жорж витяг з-за пазухи папери. – По-перше, німці склали списки та адреси квартир партійних працівників, списки з адресами відомих митців. Тут же список осіб, у яких були дорогі картини, книги, коштовності.

– Ясно. Грабіжництво, організоване з чисто німецьким розмахом і акуратністю… Далі.

– Ось доповідна записка київської німецької спортивної спілки комендантові міста. Бач, що пишуть: «При відзначенні спортивного дня минулої неділі знову можна було спостерігати, як військові, а також службовці цивільних управ приводили з собою на німецький стадіон місцевих жінок і чоловіків. Особливо незручною була присутність цих осіб під час звучання національного гімну. Відвідувачі стадіону – німці – незадоволені присутністю тубільців… В інтересах додержання чистоти німецьких спортивних закладів було б бажано, щоб проти осіб, які порушують встановлені порядки і все ще ходять у місця, призначені лише для німців, було вжито певних заходів. Ми просимо вас вказати в комендантському наказі, що приводити тубільців на німецький стадіон забороняється. Проти допущення на стадіон фольксдойчів з пред'явленням документів ми не маємо нічого».

– Як поставився до цього прохання генерал?

– Задовольнив.

– Що ж робитимемо з документом? Для центру він інтересу не являє. Нічого нового про німців не сказано, фашисти є фашистами. А от з цим листом… Давай-но його розмножимо і замість листівки вивісимо. Нехай кияни знають, хто зараз хазяйнує у місті і як ставиться до нашого народу гітлеризм.

– Добре. Сьогодні почнемо розмножувати. – Жорж підвівся, зняв з вікна плащ.

У кімнаті одразу посвітліло, хоча занедбаність приміщення теж стала явною.

– От що, Жорже… Розмова з професором Солоухом дала нам дуже багато. Є підстави думати, що Кубрак і Міллер – одна й та ж особа. Це дуже важливо. Та ще важливіше інше: саме сім'я Солоуха почне наступ на Міллера, почне штурм частини «Альфа». За усіма даними, син професора Василь – якраз той хлопець, який нам потрібен, а довір'я Міллера до цієї сім'ї відкриває перед нами вкрай важливі перспективи. Запам'ятай: щодня о п'ятнадцятій ти мусиш бути в Ботанічному саду. До альтанки прийде молодий чоловік з підручником української мови в руці. Спитай, як пройти на вулицю Саксаганського. Він тобі відповість: «Тобто на Марийську? йдіть, тут близько…» Це і буде син Солоуха. Саме сьогодні ми чекаємо початку цієї операції. Можливо, вона вже й розпочалася…

І справді, у квартирі Солоухів Міллер в цей час розмовляв з дружиною професора:

– Жаль, що не застав Кіндрата Степановича…

– Служить мій Кіндрат Степанович, – зітхнула. – Прийде тільки вранці…

– Вранці? Де ж він працює?

– Вибачайте… нічним сторожем влаштувався. У пекарні, – ще сумніше повідомила професорша. – Хлібом там, бачте, платять…

Міллер здивовано підвів брови:

– Хіба в клініці йому місця не знайшлося?

– Роки вже не ті. Кому немічний старик потрібен? А ви що, його знайомий?

– Так, пацієнтом був колись. Хотів порадитись, знову мій радикуліт розігрався. До весни, чи що…

Вона знову зітхнула.

– Нам, старим, вже, мабуть, належить хворіти… А зараз і молоді недужі.

Міллер наче байдуже:

– Це хто такий у вас?

– Син, третій день з ангіною лежить. Слабкий став.

– А чого він у Києві в такий час?

Було видно, що синова доля весь час мучила матір. Вона рада поділитися хоч з випадковою людиною:

– Мобілізували хлопчика, потім у полон потрапив, та, спасибі, відпустили… Що з ним буде? Розумний, мови знає, такий кмітливий, а тепер…

Міллер виявив інтерес до цієї теми.

– Діло знайти йому нескладно. Я, приміром, якраз шукаю такого молодого чоловіка, можу допомогти вашому синові… – Він підвівся, взяв шапку, зробив крок до дверей. – Піду, мабуть, вже пізнувато. Мій привіт Кіндратові Степановичу.

– А від кого?

– Скажете, Кубрак заходив. Він, напевно, пам'ятає, бо я у свій час набрид йому з своїми болячками…

Він вже було попрямував до дверей, коли дружина професора, підвівшись на руках з крісла, запитала:

– А відносно сина ви серйозно? То, може, ви зараз поговорите з ним… Хлопчик просто змучився.

– Поговорити зараз? Це можна. – Міллер, не розстібаючи пальта, рушив до внутрішньої кімнати. Мати напружилась, намагаючись почути хоч слово. Минуло кілька хвилин, і звідти вийшли Міллер та Василь з перев'язаною шиєю. Міллер зупинився, ласкаво поглянув на юнака:

– Навіщо ви піднімаєтесь, молодий чоловіче? Лежіть…

Василь тихо, з натугою відповів:

– Мені вже краще…

Міллер повернувся до матері.

– Не знаю, пані Солоух, чи влаштовує вас моя пропозиція. Дещо я можу зробити… Ваш син матиме цілком пристойну, інтелігентну і, я б сказав, вигідну роботу. Сьогодні це рідкість.

Мати з гідністю вклонилась у своєму кріслі.

– Дуже вдячна вам, пане Кубрак! Це нескінченне, жахливе існування у чотирьох стінах. Хлопчик нервує. Васю, чому ти не дякуєш?

– Я, мамо, вже…

Міллер узяв ціпок, пішов до дверей. Мати посунулась ближче до нього.

– О боже… Ви не дочекалися Кіндрата Степановича, а ваш радикуліт, я бачу, дошкуляє… Може, все ж таки;…

Але Міллер вклонився:

– На жаль, не можу черкати. У мене справи. Зайду іншим разом. – Повернувся до Василя: – Отже, чекаю вас…

– Обов'язково буду, – чемно пообіцяв Василь.

Мати провела поглядом сина і гостя. Коли Василь повернувся до кімнати, сказала:

– Ох, що ж скаже нам батько… Цей же пан з німцями водиться, не інакше.

Василь намагався уникнути материнського погляду:

– Еге ж…

Коли Міллер вже спускався сходами, назустріч йому важко піднімався професор Солоух. Професор був одягнений у ватяну куртку, шапку-ушанку, через плече висіла сумка від протигаза. Солоух уже пройшов мимо, коли Міллер зупинився, потер підборіддя.

– Не впізнаєте, Кіндрате Степановичу?

Солоух зупинився.

– Здається… Кубрак, Микола Павлович?… Ходімте, подивлюся вас за старою пам'яттю.

– Дякую, але мені вже час іти. Якщо можна, я іншим разом. – По паузі додав: – Кіндрате Степановичу, я можу допомогти вам влаштуватися у клініку… чи у шпиталь…

Солоух похитав головою:

– Старий я, спасибі…

– Я запропонував вашому синові цікаву роботу. Він вам розкаже.

Солоух підвів очі на Міллера:

– За сина спасибі. І мені легше буде.

– На все добре. – Міллер підняв капелюха. – Я зайду, якщо можна, надвечір.

– Прошу.

В кімнаті дружина зустріла запитанням:

– Пана Кубрака часом не бачив? Він щойно від пас…

Професор кивнув:

– Зустрів.

Старий довго вовтузився, витягаючи з сумки мішечок.

– Я сьогодні з удачею! Ось! Дві склянки пшона виміняв!

Він обережно розв'язав мотузок, висипав трохи пшона на руку, потім ретельно підібрав крупинки зі столу. Мати жалібно глянула на сина, який втупився у стіну.

– Кіндрате! Пан Кубрак зробив нашому Васильку дуже вигідну пропозицію.

Професор хмикнув:

– Уявляю!

– Каже, що це комерція… Чиста робота і вигідна. Ти не сердься, Кіндрате, але ж із твоїм здоров'ям бути нічним сторожем… Треба, щоб і Вася…

Старий розпалився:

– Блискуча перспектива для філолога!