Текст книги "Опівнічні стежки"

Автор книги: Михайло Канюка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 30 страниц)

– Що далі?

– Точно не знаю. Листування не було, моя мати померла десять років тому, і відтоді…

– Нам відомо, що ваша тітка також померла. Льотчик здивовано глянув на Ролінга.

– Вам… відомо? Чому вам?

– Юначе, не ставте дурних запитань. У вас в Києві є двоюрідна сестра, яка багато років жила десь в Сибіру, а нещодавно повернулась у це місто. Маргарита Бренер. Чули про неї?

– Чув, але… ніколи…

– Ви діяли цілком правильно, що не підтримували стосунків з жителями «більшовицької Росії. Але зараз – інша річ! Вам потрібно з нею побачитися…

– Побачитися? Але ж я…

– Що? Служите? Ми допоможемо вам побувати в Києві, зустрітися з сестрою. Голос крові і таке інше… Про вашу згоду не питаю. Я певен у «ній. Чи не так?

– Ну, звичайно. Якщо треба…

«І це мине…»

Рита любила свою кімнату. Зі смаком обставлена, вона радувала зір господині затишністю і скромною вишуканістю. Вузький диванчик, що правив за ліжко вночі, маленький письмовий стіл біля балкона, невеличка шафа з ретельно добраною бібліотечкою – Толстой, Лермонтов, Роллан, Маяковський… Кожна з цих книжок мала свою історію, викликала у Рити певні спогади й асоціації. От, приміром, проза Лермонтова. Покійний батько казав, що кращого посібника для вивчення російської мови не знайдеш у всій російській літературі. Батько був німець, інженер-будівельник, і тихими зимовими вечорами любив згадувати, як колись будував Шатурську електростанцію, як зустрічався і розмовляв з Леніним. Про Леніна він розповідав якось незвичайно, по-особливому тепло і людяно – наче про близького родича.

Рита, приходячи до школи, дивувала вчительку історії тим, що понад програму знала якісь цікаві подробиці про Ілліча – його манеру розмовляти, про загнуті угору носки черевиків… Крім цих спогадів, від батька лишилося ще кілька книжок – стареньких, пошарпаних, надрукованих на грубому жовтому папері: статті Леніна, план ГОЕЛРО, брошури Кржижановського та інших авторів. Рита ці книжки берегла, як живу згадку про теплі руки і хрипкий, на все життя застуджений голос батька.

Ще були книги, які краяли їй серце згадкою про чоловіка, – географічні брошури про Урал і Сибір, історія Японії, підручник японської мови. Мало хто знав, що Рита зовсім юним дівчиськом вийшла заміж за набагато старшого за неї, суворого і різкого чекіста, разом з ним мандрувала по країні, аж поки на Далекому Сході не поховала… Ніколи й нікому не розповідала про ці кілька років щастя з любимою людиною. Вона пам'ятала, як шанували, любили, але майже боялися його підлеглі і як тільки їй, юній дівчині, не боявся він розкривати своєї звичайної, людської слабкості, не могла забути, яким був він ніжним і палким у коханні… Вже пізніше, після переїзду до Києва, Рита дивувала знайомих: вродлива, струнка, з короткими, непокірними білявими кучерями, вона чемно, але суворо і беззастережно відхиляла будь-які залицяння. Скільки їх було, отих претендентів на її «руку і серце», як любила гірко жартувати сама з себе Рита! Але кожного, навіть найкращого, вона терпіла біля себе лише до тієї миті, коли мимоволі, а інколи й свідомо (особливо, коли починав їй подобатися) порівнювала свого нового знайомого з передчасно померлим чоловіком…

І знову лишалася одна, з своїм прихованим жіночим сумом, з тугою по теплому слову й ласці… Оце півроку, як оселилася у неї подруга, оперна співачка Оксана Отрадна, та не полегшало Риті. Навіть прихід війни, який усе перевернув, порушив, не зняв звичного каменя з серця – тільки ще впертіше працювала, допомагала знедоленим, переляканим жінкам і дітям, які тікали із заходу через Київ далі, на схід. Вона чергувала на евакопункті, і в ці години, сердито підвищуючи голос на знесилених, розгублених біженок, без зайвого слова одягаючи, годуючи, влаштовуючи їх на поїзди, все ж знаходила хвилинку, щоб подумати, що їй, зрештою, мабуть, пощастило – вона одна в усьому світі, і ніхто не пожалкує, якщо з нею щось трапиться під час чергового нальоту німецьких бомбардувальників…

От хіба що… Вона ловила себе на думці про нього – цього юнака з одвертим поглядом, який познайомився з нею на евакопункті, когось шукаючи. Жорж – так звали хлопця – пронизав її пильним поглядом веселих очей, на мить глянув якось серйозно і навіть трішечки сумно і раптом примусив Риту зніяковіти, зашарітися. Хто він? Невже той, про кого мимоволі мріялося наодинці? Вона зовсім не знала його, але була певна: хоч і красивий, але не гультяй, і, мабуть, чесний, мужній… Чому їй так здалося? На це Рита не могла відповісти, але відчувала, що це справді хороша людина. «Просто закохалася, як дівчисько…» – картала себе і навіть вдавалася до випробуваного прийому: згадувала чоловіка. Та надто вони були різні й за віком, і за зовнішністю. І думки про Жоржа не йшли з голови.

Вона сіла у качалку біля балкона, потяглася до улюбленої книги – роману Петра Павленка «На Сході». Слідом за автором поринала завжди в атмосферу тих напружених, гарячих років на Далекому Сході, про які йшлося в романі і які вона добре знала з особистого досвіду. Ця книга, читана ледве не десяток разів, завжди одвертала увагу від сьогоднішнього болю, «виключала», як казала про себе, всміхаючись, Рита. Але сьогодні й це не допомагало…

Перегорнула Оксанині книжки. Оповідання майора Овалова, Шерлок Холмс, Шервуд… Що таке? Чого це співачка Отрадна раптом так зацікавилася детективами? Останнім часом вона поводиться дивно – нервує, ночами не спить. Війна, війна… З гучномовця долинала така популярна останнім часом пісня: «Если завтра война». Рита посміхнулася, слухаючи знайомі слова. Пригадала ще одну свою улюблену: «Любимый город может спать спокойно…» Спокійно! І навіть бачити сни! А натомість – на шість бомбардувань за день, і всі по улюбленому місту. Парадокс? Рита заплющила очі, потяглася у кріслі. Батько любив повторювати слова царя Соломона з «Пісні пісень»: «І це мине…» Оті слова були у царя викарбувані на персні, і за будь-якої біди він дивився на руку і повторював їх.

За спиною почувся шурхіт, Рита повернулася до дверей.

Вбігла Оксана – чорноока красуня, на відміну від Рити одягнена навіть дещо строкато. М'яка шляпа-берет із заколкою, шовкова накидка, довга спідниця, туфлі на високих каблуках. В руках – довгі рукавички і сумочка. Якусь мить Оксана мовчки дивилася на Риту, наче спокійно слухала радіо, а потім рвучко вимкнула гучномовець. У раптовій тиші чутнішим став гуркіт далекої канонади, і Оксана наче задоволена цим: «Ось, мовляв, що треба слухати!…» Рита повернула голову, здивовано повела віями.

– Що з тобою, Оксанко?

– Не можу, Рито… Якщо завтра війна… «Яке там завтра, ось вона! Чуєш?

– Нерви.

– Я більше не можу! – прошепотіла Оксана, припадаючи до Рити, і одразу перейшла на крик: – Вони прийдуть?! Скажи, Рито, вони таки прийдуть? Це правда?

Рита тихо погладила голову подруги, задумливо дивлячись на вулицю.

– Заспокойся, дівчинко. Ти не повинна…

– Не повинна боятися? Тобі легко радити – ти німкеня! Не образять…

– І тому образити мене хочеш ти? Німкеня, кажеш? Досі не соромилась цього…

– О, тепер можеш!

– Не всі німці такі, Оксанко.

– Всі! Вішають, палять… Навіть дітей! Розумієш? Живих у землю закопують! Собаки скажені!… Хто їх зупинить? Хто?!

Оксана металася по кімнаті, потираючи скроні. Рита, навпаки, спокійнісінько сиділа у кріслі, раз по раз підносячи сірника до тоненької цигарки. Вона пильно стежила за подругою, і було видно, що болісно роздумувала: спробувати сказати?

Повільно мнучи цигарку в пальцях, наважилася:

– Скажених собак знищують… Розумієш?

Оксана глянула в обличчя подруги, ніби його вперше побачила. Спантеличено поворушила губами, наче хотіла спитати: «Як тебе розуміти? То пишаєшся належністю до них, то так розсудливо – та ба! Не розсудливо, а з жахливою і навіть жорстокою холодністю радиш знищувати?» Оксана звикла слухатися Рити, вона й зараз чекала її слів. Але Рита замовкла, помітивши здивування в Оксаниних очах.

– Заспокойся, Оксано, – сказала, підводячись і беручи її за плечі. – Чого тобі боятися? Солістка Київської опери… Дочка священика до того ж.

Оксана зовсім розгубилася.

– Що це ти кажеш, Риточко? Мій батько… Він невимовно страждає, пише, що служить молебні за нашу перемогу. Хоч цим корисний, не те, що я…

– Користь, звичайно, відносна, – ледь помітно всміхнулася Рита. – Та, здається мені, Оксано, ти й сама не знаєш, чого хочеш!

– Я? Я занадто добре знаю це, Рито. Але… але я. Риточко, смертельно боюся свого завтра!

З Оксани Рита перевела погляд на вулицю. Попід вікнами якраз проїжджала відкрита автомашина, переповнена малюками. Одягнені по-дорожньому, вони з цікавістю дивилися навколо, з насолодою підстрибували на лавах. З ними молода вихователька – дівчина з ластовинням на кирпатому носі, у недбало накинутому жакеті. Вона тривожно поглядала на небо.

Рита повернулася до Оксани, і раптом нова думка пронизала її.

– Стривай. А що це ти читаєш, поясни? Шерлок Холмс, майор Овалов… І знову до світанку читала? Ти ж ніколи раніше подібним не цікавилась.

– А знаєш, цікаво!

– Не думала. – В голосі забриніла насмішка.

– Так, тим більше, що ми живемо у такий час.

– Шпигуни, розвідка, стрілянина – так?

– А що?

– Нічого. – Рита посміхнулася. – Руку набиваєш? Чогось навчитися хочеш? Наївність безмежна…

Оксана трохи зніяковіла.

– Дурниці, просто розважаюсь. Хоча дещо корисне і там можна знайти. Але хіба я на щось здатна? От ти – ти у мене смілива і рішуча?

– Я?

– Так. Цікаво, який би ти собі обрала підпільний псевдонім, якби довелося?

– Псевдонім? – Рита здивована до краю.

– Так, не можна ж під своїм іменем. Я б тобі радила щось на зразок… Ну, наприклад, Біляночка! Білява, чарівна арійка, яка нещадно карає ворогів…

Рита підвелася з крісла, мовчки глянула на вулицю.

– Ні, Біляночка – погано… Це надто просто!

Чи потрібні левам вітаміни?

У синьому світлі тьмяних ламп, яких явно не вистачало в просторому цеху тютюнової фабрики, обличчя старого майстра видавалося неприродно блідим, а вуса – сріблястими. Сімнадцятирічний Сергійко, який щойно прийшов у цех із класів технічного училища, ніяк не міг звикнути до цих дивовижних змін у зовнішності шанованого Петра Івановича і раз у раз посміювався. Старому, зрештою, це обридло, і він визвірився на юнака:

– Годі тобі, ледарю! Дивися, он клеїш криво!

Сергійко не образився, тільки тихенько чмихнув у рукав і заходився ще ретельніше наклеювати на новенькі ящики з патронами біло-блакитні папірці із знайомою етикеткою цигарок «Казбек». Стрічка конвейєра лише на перший погляд повзла повільно, насправді ж у хлопця вже добряче боліло у попереку… І коли Петро Іванович, зробивши позначку у пухлому блокноті, вимкнув рубильника, юнак із задоволенням потягнувся. Хороший настрій не залишав Сергійка. Поплескавши долонею по ящику, він підморгнув старому:

– Тютюнець – перший сорт!

Завила сирена. Обоє прислухалися, і з обличчя Сергійка повільно сповзла усмішка. Очі стали тоскні.

– Знову…

Тепер посміхнувся Петро Іванович.

– Чого скис? Берись за роботу! Відпочивати будемо після перемоги!

Він уже було насунув кашкета глибше на лоба і взявся за рукоятку, коли раптом Сергійко метнувся до відчиненого вікна. Попід темними деревами ледь проступили тьмяні обриси двох чоловіків, які наче грали у піжмурки. Один сховається, другий перебіжить за інше дерево. Потім знову перебіжка.

– Хто це, Петре Івановичу? – прошепотів Сергійко, вдивляючись у пітьму.

– Хотів би і я це знати, хлопче, – голосно відповів майстер, протираючи скельця старих окулярів. – Ходімо!

І він швидко вийшов у темний двір, певний, що юнак йде за ним.

… Бражник знову притиснувся до стовбура, тамуючи, як йому здавалося, биття серця. Неясна фігура попереду ще раз перебігла під крислату акацію. «До башти прямує», – раптом збагнув Бражник і рушив уперед. Четверту годину не спускає він очей з цього миршавого чоловічка у потертому комбінезоні. Спершу він йшов з маленькою лопаткою, які у ті дні можна було бачити в руках багатьох киян. Потім лопатка зникла, а натомість з'явився невеликий кошик. Бражник терпляче почекав, поки чоловік зайшов у старенький сарай на подвір'ї великого будинку, потім вийшов звідти. Разом вони проїхали півміста в трамваях, поблукали тихими вулицями залізничної колії, доки не вийшли сюди – до корпусів тютюнової фабрики… Чоловік уміло сідав у трамвай, оглядався – але не дрімав і Бражник! Жодної підозри не викликав він у «підшефного», як називав подібних типів веселий Жорж Дудкін. І тепер відчував: наближається фінал. Він повинен довести остаточно, що цей чолов'яга в комбінезоні – зовсім не якийсь службовець чи робітник, мобілізований на окопні роботи, а справжнісінький ворожий диверсант! Чекісти за ним уже третій день стежать, і зараз Бражникові випало закінчити операцію. Власне кажучи, такого завдання він не мав… Але те, що агент дочекався темряви і тепер вийшов до тютюнової фабрики (що тут випускають оборонну продукцію, Бражник знав), свідчило про його недобрі наміри. Доведеться перешкодити…

Може, подзвонити до наркомату, викликати підмогу? Ні, не можна залишати ворога й на мить! Бражник потерся щокою об кору старого дерева, заспокоїв дихання і переклав пістолет у кишеню піджака. А чоловік тим часом підійшов до башти, що піднеслася над фабрикою, і раптом прослизнув у напіввідчинені двері. Бражник кинувся за ним. Устиг помітити якихось двох робітників, що вибігли з цеху…

А чоловік у комбінезоні вже минув другу площадку на звивистих сходах колишньої пожежної каланчі, яка доживала свій вік на фабричному подвір'ї. На мить зупинився, присвітив сірником, глянув на годинника – і знову метнувся угору. Оглушлива сирена, яка звучала десь поруч, дала змогу бігти без остраху, що його почують… Нарешті! На невеликій площадці чоловік зупинився, глянув згори на темне місто з рідкими спалахами трамвайних дуг.

І в цю ж мить біля ніг диверсанта в отворі з'явилася Бражникова голова. «Вдарити ногою?» – подумав один, витягаючи з кошика великого електричного ліхтаря. «Схопити за ногу, якщо вдарить», – вирішив другий. Так і сталося… Коли Петро Іванович, захекавшись, піднявся на площадку, він побачив, як Бражник одним з прийомів боротьби звалив шпигуна на підлогу. Але чоловік у комбінезоні виявив неабияке знайомство з вільною боротьбою – руки Бражника миттю розчепилися, звільняючи тулуб ворога. Крок до сходів, ривок униз – і зустріч з стариком та юнаком, які притиснулися до стіни…

Минула ще якась коротка мить, поки ворог зрозумів, що порятунку нема, бо ззаду залізними лещатами його знову схопив Бражник. Тепер у хід пішов бокс. Короткий, різкий удар, чекіст поточився – і чоловік у комбінезоні, не роздумуючи, метнувся через низенький ґратчастий парканчик за межі площадки. Кинувся за ним і Бражник, устиг схопити за комір.

Якби Сергійка потім попросили докладно розповісти про ці кілька секунд, він би всього і не згадав… Висить за стіною чоловік, далеко внизу – знайоме фабричне подвір'я, дахи і автомашини з ящиками, а тут точиться шалена боротьба. Чоловік викручується, кусає щосили Бражникову руку, а той, терплячи диявольський біль, хрипить:

– Ні, не вийде…

І тягне тіло у комбінезоні до себе, кидає шпигуна на цементну підлогу, заламує йому руки за спину і, потираючи вкушені пальці, спокійно каже:

– Здохнеш, не хвилюйся… Але в належний час.

А потім повертається до Петра Івановича і Сергійка.

– Допоможіть звести цього… І нікому ані пари з вуст!

Згодом Бражник крокує мокрою бруківкою, перекинувши плаща через плече. Давно вже відзвучали кремлівські куранти, і прифронтове місто затихло у нічній пітьмі.

– Стій! – Перед юнаком виріс патруль. – Документи!

Бражник подав перепустку, всміхнувся. Настрій у нього чудовий. Вдивляючись в обличчя» трьох, питає:

– Змокли, хлопці?

Але комсомольці не настроєні на розмови. Старший повернув Бражникові документи, підкинув на плечі гвинтівку.

– Проходьте, громадянине.

Пішов патруль. Бражник подивився йому вслід, похитав головою.

– Серйозні хлопці…

Підійшов до. знайомого будинку, взявся за двері. А з під'їзду – жіноча постать.

– Хто тут? Це ти, Павлику?

– Мамо? – здивувався Бражник. – Чому не спиш?

– Хіба тільки тобі ночами гуляти? Чергова я сьогодні. Бражник обійняв матір за плечі.

– О, раз ти на посту, тоді все в порядку! Любиме місто може спати спокійно… – Він нахмурився, вглядаючись у материні очі. – йди-но спати, рідна. Йди, лягай, я вже почергую за тебе…

– Е, ні, синку, ти ж з ранку на ногах. Все одно мені не спиться…

– Я звичний, йди, мамусю, – і він провів її до дверей.

Вона знову повернулася.

– А їсти хочеш, синку?

– Спасибі, мамо, двічі вечеряв…

– Візьми протигаз.

– Навіщо?

– А який же ти черговий без протигаза? – серйозно пояснює мати.

– Повірять і так… – Бражник умостився на сходах, розвів руками. Лише тепер відчув, як смертельно стомився. Він потер очі, підвівся, зробив крок. Ззаду зарипіли двері. Павло озирнувся. Куди й сон подівся!

– Любонько!

– Я. Ти що, чергуєш?

– Який же я черговий без протигаза? Так собі, підчасок. А як це ти здогадалася вийти? Вже ж третя година.

– Чекаю з вечора на тебе, Павле. Від'їжджаю завтра.

– Куди?

– Хто знає… На схід. Вже два ешелони з заводу пішли, а ледве відпросилася до завтра, хотіла тебе побачити. А ти, Павле, як?

– Поки що лишаюся…

Любине обличчя наблизилося до Павла. Вона погладила його щоки, брови, губи. А він тихо поцілував її пальці.

– Рідний, скажи мені правду – що з тобою буде? Усі твої друзі давно на фронті. Знаєш, що про тебе в будинку говорять?

– Догадуюсь, Любонько…

– Навіщо ж це? Ти ж сміливий у. мене. Скажи, заспокой. Ти будеш підпільником?

Павло засміявся, відвів її руки.

– Любов моя Федорівно! Не усім дано бути героями. Накажуть, і я евакуююсь. А може, на фронт пошлють. Не знаю, кохана моя.

– Ти кажеш неправду, Павле.

– Ні, правду. Чекаю наказу.

– Якого? Від кого?

Він закрив їй рота поцілунком, але Люба вирвалась. і рішуче встала.

– Хитруєш! А може, ти – боягуз? Кажи!

– Нема чого мені тобі казати…

Якусь мить Люба гнівно дивиться йому в очі.

– Соромно… соромно так спокійно дивитися і… брехати! Прощавай!

Підвівся Бражник. Мовчить. А Люба, повагавшись, раптом грюкнула дверима і зникла. Він напружено послухав, як застукотіли її підбори на сходах, як угорі десь зачинилися двері… Довго ще слухав Павло навколишню тишу, потім зітхнув і важко сів. Спершись на кулак, замислився. Сон і справді як рукою зняло.

Він не помітив, як з безлюдного провулка раптом виїхала знайома емка, як зупинилася біля його ґанку. І лише тоді, коли Жорж торкнувся його плеча, Павло підвів голову.

– Спиш, хлопче? Ходімо. Ти хоч трохи відпочив?

– Аякже… – пробурчав Бражник, влізаючи в автомашину і киваючи Романові, який сидів попереду.

Машина помчала порожніми вулицями, зрідка підсвічуючи собі дорогу короткими лезами вузьких променів. Зупинилися біля воріт зоопарку.

– Впізнав? – запитав Жорж, витягаючи важкого пакета з машини і йдучи поруч з Бражником. – Без тебе нам сюди йти нема чого, а треба ж завезти вантаж сьогодні…

– Чого так спішно? – розсердився Бражник.

– Значить, треба, друже, – посерйознішав Жорж. – Роман наказав цієї ночі все перевірити, все доробити… Цейтнот!

Бражник похмуро дивиться на друга, з яким не раз сидів за шахівницею. «Нестача часу? – подумав він. – Отже, наближається…»

І, мовчки взявши пакет з рук Жоржа, залишив того під деревом, тихо постукав у двері низенького будиночка. У відповідь оглушливо заревів лев.

… Синько, наглядач левів, акуратно поправив затемнення на вікні, підсунув Бражникові стільця і голосно гукнув кудись у глибину приміщення:

– Цезар, я тут… Цезар, спокійно!

Вгамувалася тварина. А Бражник сів, поклав-пакунок на коліна, запитав:

– Хвилюються звірі?

– Звісно, і їм спокою нема… Бомби їх не так дратують, як ота сирена.

– Бомба? А якщо сюди влучить?

– Біда буде… Голодні ж вони, на базі у нас нікого вже не лишилось. Я один на весь зоопарк. Бігаю немов навіжений, чим можу, годую звірят… Я тут, тут, Цезар! – підвищив голос Синько.

Бражник сказав:

– Отже, першу партію я приніс… – і подав пакунок Синькові.

– Що тут? – поцікавився той.

– Тут? Лимони тут… Вітаміни, дорогий друже. Для голодних левів. А точніше – гранати. Де покладеш?

– Влаштую як слід…

– А все ж таки? Я повинен знати…

– Від твого знаття користі ніякої. Ти не візьмеш. У клітці Цезаря сховаю.

– Підходяще! Я не візьму, отже, й ніхто не візьме.

– Це так.

– Я пішов, товаришу Синько. Прощавай, чекай, як умовились.

– Може, дощ перебудеш? – запитав господар.

– Ні, злива нам сьогодні якраз потрібна…

Бражник вийшов, застебнув плаща, бо дощ і справді знову припустив… Під деревом зустрів Жоржа:

– Влаштував?

– Так! У клітці лева сховає… Коли забиратимеш, скажеш, крім пароля, що прийшов за вітамінами…

– Вітаміни? Хіба ж левам вони потрібні?

– Виходить, що так…

Мета – частина «Альфа»

Роман глянув на годинника, підвівся з трави і крізь кущі попрямував до порожнього шосе. Віддалік темніли корпуси якогось заводу, по дорозі підняла хмарку пилюки автомашина. Роман не звернув на неї уваги. Він повільно і байдуже йшов обіч кювету, коли його наздогнала сіра емка. Стишила хід, зупинилася. Не кажучи й слова, він відчинив дверцята, сів. Лише тепер повернувся убік, міцно потиснув руку комісарові Сенченку. Той привітно усміхнувся:

– Здрастуй, Романе. У тебе, друже, непоганий вигляд. Загорів…

Автомашина вискочила на берег Дніпра, промчала під мостом, виїхала на околицю міста. На розі – вимушена зупинка: провулком повільно йшов артилерійський підрозділ. Неквапно рухалися біля великих коней загорілі до чорноти бійці, байдуже обминаючи емку. Сенченко й Роман мовчки дивилися на їх стомлені обличчя, думаючи про одне: «Як важко в ці страшні дні нашій армії!» Це був не жаль – це було співчуття і розуміння солдатів, які самі знають ціну нелегкому воєнному трудові… І, наче відчувши провину за те, що сидять на зручному сидінні без діла, повернулися один до одного.

– Отже, Бражник вже домовився про все з Гаєм, – тихо промовив комісар. – Радься частіше з Сергієм Павловичем, не соромся просити допомоги та й сам, чим можеш…

– Ясно, товаришу комісар.

– Так. Є цікаві новини, Романе. Цілком можливо, що німці, увійшовши до Києва, розмістять тут таємну школу диверсантів. Звідси їх перекидатимуть через фронт. Отже, твоє завдання конкретне: знайти школу, розкрити її, попереджати нас про кожного підготовленого в ній агента. Назва школи – частина «Альфа». Ясно?

– Так.

– Потрібні дані про агентів гестапо та СД, націлених проти партійного підпілля. Дещо ми підготували й для тебе. – Сенченко нахилився вперед, наказав шоферові:– Поверни зараз праворуч…

Машина проїхала вулицею Горького. Сенченко ледве помітно вказав Романові на будинок:

– Ось тут, у шостій квартирі, проживає одна стара полька, Стефанська Юлія Йосипівна… Полька вона така, як я. Думаємо, що німкеня. Однак поки що не чіпаємо, а ти поцікався її поведінкою…

Роман ще раз озирнувся на будинок.

– Зрозумів.

– Відомо, наприклад, що друзів у неї майже не було, якщо не рахувати одного. Це Кубрак, Микола Павлович, років за п'ятдесят, очі сірі, волосся ріденьке, зовнішність невиразна. Характерний жест: любить потирати підборіддя лівою рукою… – Роман узявся за підборіддя лівою рукою. – Це інтересний для нас суб'єкт, недавно ми дійшли висновку, що, мабуть, зв'язаний з німецькою розвідкою… Та він зник з Києва. А Стефанська лишилася. Отже, орієнтуйся.

– Ясно, товаришу комісар.

Автомашина пропустила трамвай, звернула в завулок.

– Паралельно з тобою лишається ще одна група. Керівник – Ковальчук, він же барон Мантейфель. – Сенченко показав Романові фотографію. – У нього своє завдання, але можеш розраховувати на допомогу, його координати…

– Запитання можна?

– Давай.

– А група Горбенка? Я чув, що й вона залишається… – Роман пильно глянув на Сенченка.

– Хіба я тобі не казав? – Сенченко всміхнувся. – Тримайся, друже, далі від Горбенка…

– Ми так і робимо.

– Правильно дієте, його завдання – особливе. Тепер докладно розкажи про свою групу. Про кожного окремо: як підготовлений, який настрій…

… Машина помчала широкою вулицею швидше, завернула на околицю. Слухаючи розповідь Романа, Сенченко уважно дивився навколо. Раптом торкнув за плече водія.

– Зачекай-но… – Комісар показав Романові у вікно.

Озброєні лопатами, четверо дівчат вели міліціонера у пошматованій, брудній формі. Це був Гуго. Вигляд у нього жалюгідний, петлиці напівобірвані, під оком – великий синяк… Одна з дівчат – тендітна, білява – не приховуючи боязкості, несла у витягнутій руці кобуру з наганом. Хоча й одібрала у диверсанта, але ж лячно тримати близько таку штуку! Зате дівчина в штанах, яка командувала групою, була дуже рішучою. Крокувала впевнено, швидко.

– Ану, стій! – наказала вона і звернулася до Гуго! – Свисток тобі не забули покласти?

Сенченко з інтересом прислухався до розмови і навіть опустив скло в кабіні. Машина стояла під деревом, і дівчата її не помітили. Роман зробив рух до дверей, але Сенченко застережливо поклав йому руку на коліно.

На запитання дівчини Гуго зневажливо одвернувся.

– Ти не задавайся… – розсердилася дівчина і зняла з плеча лопату. – Ану, свисни! Виклич собі підмогу! Мерщій!

Гуго презирливо закопилив губу.

– Галько, ану, покажи йому нагана… – скомандувала дівчина в штанах.

Галька лякливо простягла, руку з наганом ще далі від себе. І тоді дівчина в штанах передумала й піднесла над головою лопату:

– Давай, свисти!

Гуго повільно тягнеться рукою до кишені на грудях, двома пальцями витягає свисток. Прикладає його до вуст, свистить. Дівчата стежать за ним, а Галька навіть почала усміхатися.

– Ще! – гнівно закричала дівчина в штанах.

Гуго знову засвистів.

З-за парканчика раптом вискочив молоденький міліціонер, зупинився, приголомшений.

– Ви що?! – заволав він на дівчат. – Як же це? На представника Радянської влади?

– Не кричи, – спокійно порадила йому дівчина в штанах. – Одержуй свого представника… З посагом!

І вона витягла з мішка зібганий парашут. Міліціонер якусь мить дивився на купу шовку, потім повернувся до Гуго, почав його ретельно обшукувати.

– А тепер пішли, – сказав, закінчивши обшук.

Сенченко засміявся. Засміявся й Роман. Комісар на хилився вперед, наказав:

– До наркомату, швиденько. От тільки Романа висадимо тут недалеко… До речі, Романе, ти нічого не розповів про ремонт дачі над Дніпром. Та я вже й так знаю. Дача вдала, – а ще вдаліший, на мій погляд, дід Поліщук.

– Ми й будиночок його з садом на Пріорці освоїли, товаришу комісар. Там думаємо радиста розмістити. А дід Поліщук наче народився розвідником. От послухайте, яку комбінацію він запропонував… Якраз зараз Дудкін пішов до міліції, почав готувати, – і Роман почав розповідати.

… Відділення міліції на околиці міста. Лейтенант кричить у трубку:

– Черговий по четвертому відділенню слухає! Що? Який гість? А київська прописка є? Нема? Ведіть гостя сюди!

У дверях з'явився Жорж Дудкін. Послухав чергового, підійшов до столу, вийняв посвідчення. Черговий без слів вказав на стілець. Дудкін із задоволенням сів, розминаючи натомлені ноги. Черговий поклав трубку, перехилився через стіл до Жоржа.

– Слухай, лейтенанте, – запитав Дудкін, – у тебе в камері часом нема самогонниці?

– Кого? – Черговий навіть очі вирячив.

– Ну, затриманих за самогон…

– Таких сьогодні не поступало, – розвів руками черговий і раптом почав хитрувато мружитися. – А що, похмелитися треба?

– Скажеш таке, – обурився Жорж. – Є потреба, раз запитую. Треба технологію цієї справи вивчити. Терміново.

Черговий зсунув кашкета на потилицю, запитливо глянув на Дудкіна. Похитав головою:

– Завжди у вас вигадки різні…

– Треба, значить.

– Треба? На Бессарабку їдь, там, може, знайдеш…

– Доведеться, – зітхнув Жорж.

Він сумно подивився через вікно на розжарений асфальт і вже було підвівся з стільця, коли раптом хтось постукав. Рвучко розчинилися двері, і до кімнати увійшли дівчата разом з молодим міліціонером та Гуго.

– Товаришу черговий! – доповів міліціонер. – Ось одержуйте, просто з неба зняли…

Дівчина в штанах виклала на стіл парашут, німецький кишеньковий ліхтар, револьвер. Жорж з цікавістю глянув на Гуго. Черговий підвівся.

– Документи? – і тут же. змахнув рукою. – А, все одно липа. Веди його до підполковника. А вам, дівчата, спасибі…

З-за дівочих спин виткнулась Галька.

– Знаєте, як його взяли?

Але черговому було ніколи. Він одмахнувся:

– Ясна річ як… Взяли, скрутили, обеззброїли. Методика відома. Спасибі вам, товариші, ви вільні…

Черговий вийшов із-за столу, провів дівчат до дверей. Жорж, трохи подумавши, присунув до себе телефонний апарат.

– Товаришу комісар, – доповідає Жорж. – Допіру взяли якогось міліціонера, точніше – молодшого командира міліції. Що? Вже знаєте? Як знаєте?

Сенченко, тримаючи трубку, усміхнувся:

– Бачиш, знаю. Років під тридцять, чорнявий, сухорлявий, петлиці обірвані, руки зв'язані зеленою ганчіркою… Правильно? Отож чекіст, навіть сидячи у кабінеті, має знати все, що йому треба…

Коли комісар поклав трубку, усмішка зникла з його обличчя. Він мимоволі уважніше почав стежити через вікно за тим, що діялося на широкій вулиці і далі, на площі навколо пам'ятника Богданові Хмельницькому. Туди проїхала важко навантажена автомашина – і слідом за нею побігла бруківкою літня жінка з якимись пакунками в руках. Хто вона? Чому побігла за машиною? Чи відстала і зараз втратила останню можливість евакуюватися? Чи на машині поїхав хтось близький і серце зараз крає туга і біль? Не наздогнала, відстала… В опущених плечах, у в'ялій ході – стільки горя, що Сенченко не витримав, підвівся і запнув фіранку. Потер стомлені очі, взявся за свіжу пошту. Довго вчитувався у маленький папірець, не маючи сил збагнути його страшний смисл… Не зразу зняв трубку з апарата, що заливався довгим дзвінком.

– Слухаю… Слухаю вас, Сергію Павловичу. Що? Так, знаю… Ну що ж, до скорого побачення. До скорого…

Ще більш спохмурнів. Взяв раковину, послухав її невгамовну розмову з людиною, потім знову взявся за телефонний апарат. Присунув його до себе ближче, поставив зручніше. Зовсім повільно набрав номер, тихо сказав:

– Терміново знайдіть Горбенка. Мій наказ – його групу сьогодні ж евакуювати з Києва! Агентів, за якими велося спостереження, брати негайно. І повідомте про це Романа. – Пройшовся по великій кімнаті. Отже, все… Навіть у найгарячковішому сні б не повірив у таке: залишити рідне місто! Протягом цих страшних тижнів Сенченко багато разів бував на західних околицях столиці, на власні очі бачив жорстокі бої у Голосіївському лісі, непохитну стійкість захисників міста. І хоча він за своїм службовим становищем знав набагато більше за інших, знав, що ймовірність сьогоднішнього дня передбачена, – ні на мить у серці не припускав такого… Важке, невимовне горе, від якого стислося серце, забило дух у грудях, затуманило на мить думки. Ні, не можна піддаватися!