Текст книги "Опівнічні стежки"

Автор книги: Михайло Канюка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 30 страниц)

Він помітив, що стоїть перед знайомим входом до управління гестапо…

У просторій кімнаті в приміщенні гестапо друкарка старанно відстукувала якісь документи. Поруч неї вився молодий офіцерик.

Над усім панувала хрипка, гарячкова промова Гітлера, що лунала з радіоприймача. Він говорив спершу тихо, поступово підвищуючи голос. Коли фюрер доходив до крику, в гучномовці чулося оглушливе ревіння сотень горлянок: «Гох!» Потім промовець знову починає стиха, щоб через кілька хвилин дійти до репетування… Кілька гестапівців сиділи навпроти приймача, захоплено слухаючи промову.

За столом у кутку»– Дзюба. Почорніле, схудле лице, очі запали. Без будь-якого інтересу він брав з купки конвертів чергового листа, розкривав його, переглядав, потім реєстрував і відкладав убік. Не бачачи написаного, думав:

«… Гадав, що він злякається, стане просити не видавати його гестапо, а він…»

Руки нервово, неакуратно розірвали ще один конверт. Дзюба й не помітив, що тримав листа догори. Потім схаменувся, перевернув. Але гіркі думки його не покидали.

«А як розмовляє! Наче це в сороковому, на допиті…»

Очі Дзюби байдуже ковзнули по кімнаті.

«А що я міг тоді зробити? Наче голий був… Взяли в мене на квартирі агентів, очні ставки… Хіба я міг опиратися?»

Скінчив промову Гітлер, гестапівці шумно підвелися. Офіцерик щось весело пояснив друкарці, а Дзюба болісно подумав:

«Цей чекіст, звісно, залишився в Києві не один… Його візьмуть, а інші… зі мною… Сказати? А потім що?»

А втім, хіба в особистій безпеці йото, Дзюби, справа? Він сьогодні зрозумів головне: не по тому шляху йде, якщо хоче бути корисним народові… Марточка, і та зрозуміла, що до чого. А він? І цей капітан… Господар! Що він, до речі, тоді у сороковому ще робив з Дзюбою? Сьогодні не нагадав, а сам уже забув… Тепер пригадав! Цей капітан їздив до нього в сім'ю, розмовляв з ними, потім влаштував побачення йому, Дзюбі, з дружиною і дочкою, а сам пішов… Адже тоді він, Дзюба, цілком щиро вирішив просити помилування у Верховної Ради! Дружина Богдана і Марточка переконали його, примусили повірити, що капітан і справді бажає йому добра… Добра! Еге ж, якби не так! А чом би й ні? Адже він тоді міг просто підвести його, Дзюбу, німецького агента, під розстріл – і край! Але не зробив цього! Чого ж ти сьогодні, телепню, сумніваєшся? Зачекай-но, добродію, а до чого це ти все ведеш? Ну, годі на сьогодні! Треба заспокоїтись. Треба й попрацювати, а то Пауль може так нагримати…

Дзюба взявся за папери, присунув їх до себе. Але що це за нещастя! Наче спеціально, й документи сьогодні йдуть відповідні. Якраз до розмови з капітаном!

Ну, от хоча б цей… Наказ голови міста Києва головам райуправ про необхідність прискорити відправку робочої сили до Німеччини: «Категорично вимагаю…», «Негайно виявити…», «Віддавати під суд…» А от – найцікавіше, точніше, найогидніше: «В паспортах осіб робити помітку «На роботу до Німеччини добровільно», і рядком нижче: «При відправці відбирати хлібні картки». І нарешті: «Встановлюю кожному району таку мінімальну щоденну норму відправки робочої сили до Німеччини: Богданівська райуправа – 53, Володимирська – 45, Залізнична – 50, Куренівська – 30, Печерська – 58, Подільська – 70, Софіївська – 63, Шевченківська– 70, Ярославська – 80, Святошинська – 15». Наче не про людей, а про коней! І ти з ними, Дзюбо, разом з іродами! Так ти ж і справді холоп, іуда! І ось останній удар: промова Коха. Кох заявив: «Немає ніякої вільної України. Мета нашої роботи полягає в тому, що українці повинні працювати на Німеччину, що ми тут не для того, щоб ощасливити цей народ…»

Зрозумів, Дзюбо!? Сам Кох відповідає за тебе капітанові… А ти ще сумніваєшся?

Дзюба закам'янів. Він і не почув голосу. Пауля, який став над ним:

– Що з вами?

Дзюба схаменувся, вискочив з-за столу, виструнчився. А той уважно подивився у вусате обличчя, подав пакета:

– Терміново віднесіть за тією ж адресою!

Дзюба низько вклонився і вийшов.

Наживка майора Міллера

Сіра колона військовополонених повільно втягувалася у ворота табору, що розкинувся на пагорбі біля Дніпра. Неквапно переставляючи натруджені ноги, бійці тоскно дивилися на далекі луки за рікою. Колона розлилася на два струмки, обминаючи дерево й есесівця, який стоїть під ним, широко розставивши ноги.

Увагу полонених привернула чимала група жінок, які скупчилися перед самим входом у табірні ворота, виглядаючи рідних і близьких. Колона ще більш уповільнила крок. Очі поранених жадібно вглядалися в жіночі обличчя. Ось майже зовсім зупинився Заремба, який за ці дні густо обріс бородою, але, підштовхнутий прикладом, знову рушив уперед. Блиснули надією очі в червоноармійця, який тікав від німецьких танків через міст, потім не уник полону. Це – київський студент Василь Солоух, який особливо сподівався на зустріч. Рідне ж бо місто!

Він раптом штовхнув ліктем сусіда в строю:

– Диви! Це ж артистка Отрадна з нашої опери…

І Василь, рівняючись з Оксаною, підняв у вітанні руку. Та вона не помітила! Стиснувши долонями щоки, Оксана стояла попереду жіночого натовпу і теж виглядала знайомих. Чим допомогти цим знесиленим, голодним людям? Вона була готова на все. І, боячись, що колона от-от ввійде у ворота, кинулася до найближчого юнака з криком:

– Милий мій, любий! – і побігла, спотикаючись, за ним уздовж дроту…

А колона тим часом втягнулася у ворота. Полонені розмістилися на великому й порожньому плаці, до глянцю витоптаному тисячами ніг. В'язні посідали на землю, і лише кілька чоловік, серед них і Заремба, кинулися до куща калини, який зберігся обіч площі. Але ягід на ньому не було. Зате поблизу куща чатував фельдфебель з перекладачем, який мав завдання одразу виділити найголодніших. Погляд німця сковзнув по Зарембі, він без слів показав на нього перекладачеві. Той підійшов ближче, наказав:

– Ей, ти, до комендатури! Швидше!

І разом з фельдфебелем пройшов далі. А Заремба, жалібно озирнувшися на колону, в супроводі солдата пішов до низенького кам'яного будинку.

З невеликого вікна вдалині видно води Дніпра, ближче – низенький барак і дротяну огорожу, вишку вартового. На стіні в кімнаті яскравий плакат: німецький солдат обіймає напівроздягнену красуню. Меблі тут зібрано поспіхом, випадково: кілька різних стільців, шкіряне крісло, невеликий «дамський» стіл. Ролінг, який сидів за ним, похмуро відсунув од себе чорнильницю, якісь папери, зручно влаштувався на стільці. Під стіною, заглибившись у газету, сидів у кріслі Міллер. Він, однак, не читав – поглядав на Зарембу, який відійшов у цю мить од столу.

Це – кабінет коменданта концтабору, а Міллер і Ролінг тут гості. Заремба – у розхристаній, брудній гімнастерці, без чобіт – пішов до дверей, втупивши зір у долівку. Ролінг терпляче почекав, доки конвоїр зачинив за ним двері, повернувся до Міллера.

– От так і виглядає ця процедура, – каже він. – Тут, по суті, немає відбору. Та він і не потрібен! Боягуз завжди готовий служити кому завгодно. Як цей, – він зазирнув у папірця, – Заремба…

Міллер потер підборіддя, гидливо примружився:

– Ну, це… не агент. Так собі, філер, дрібний шпик.

– І такі потрібні, майоре. – Ролінг розвів руками. Міллер змахнув рукою, одвернувся до вікна. Він вдивлявся в далекий силует лаврської дзвіниці, потім перевів погляд на групу полонених, що розташувалися під бараком просто неба. Знесилені, брудні люди тиснулися докупи, прагнучи зігрітися на пронизливому осінньому вітрі. Трохи осторонь, тоскно дивлячись на силует дзвіниці, сидів Василь Солоух. Пілотку він десь загубив і тепер ховав голову у комір чорної, як земля, шинелі.

– Може, досить на сьогодні, Ролінг? – позіхнув Міллер.

Ролінг охоче підвівся з-за столу, потягся:

– Як скажете, майоре… Ми сидимо з вами у цій норі вже четверту годину, а успіху поки що…

Ролінг любовно протер пальцем кришку великого старовинного срібного годинника, потім показав його Міллерові.

– Подивіться, майоре. Непоганий подарунок зробив мені щойно комендант табору. Справжній «Лонжін»…

Міллер байдуже взяв годинника в руки, клацнув кришкою. Раптом нахмурився, уважно перечитав дарчий напис, потім ще раз прочитав його – вже по-українському – Ролінгу:

– «Дорогому професорові Кіндрату Степановичу Солоуху від вдячних студентів». У кого взятий цей годинник? – запитав він Ролінга.

– Хто його зна. У якогось солдата.

Міллер потер підборіддя, замислився.

– Професора цього я знаю, лікувався у нього. Нехай мені покажуть цього солдата. Через вікно, приміром…

– Будь ласка, гер майор, – відповів Ролінг і вийшов.

Міллер вийняв з кишені записну книжечку, щось пошукав у ній, повернувся до вікна. Крізь шибку бачив, як фельдфебель підійшов до барака, щось спитав. Назустріч йому підвівся Василь Солоух. Німець підштовхнув його, повільно провів під вікном.

Нечутно увійшов Ролінг, запитав Міллера:

– Ви знаєте цього солдата? Напевно, вкрав годинника у вашого професора.

Не дивлячись на Ролінга, Міллер пояснив:

– Це син професора Солоуха. Я бачив його ще хлопчаком. Так от, Ролінг, відпустіть його додому. І годинника, до речі, поверніть.

Ролінг промимрив щось невиразне, але заперечити не насмілився. Тільки здвигнув плечима. Відпустити? Це можна, звичайно. Врятується хлопець від неминучого (Ролінг тільки сьогодні перечитував вказівки Берліна з цього приводу), але при чому тут його, Ролінга, «Лонжін»? Він цілком серйозно вважав годинника своєю річчю і тепер не бачив потреби віддати його комусь. Міллер зрозумів це, поглянувши на незадоволене обличчя Ролінга, але свого категоричного тону не змінив.

– Нічого не пояснюйте, коли відпускатимете. А втім, скажіть, що відпускаєте його до хворої матері. Нехай цінує ставлення німецьких властей. А годинника поверніть. Обов'язково.

– Охоче, майоре, тільки навіщо все це? Покличте його сюди, поговоріть, як із Зарембою, і все…

– Кажу ж вам, що знаю цю сім'ю, отже, можу й про сина судити, – усміхнувся кутиками губ Міллер. – Зробіть, як сказав, а там подивимось…

Він розгойдав перед собою годинника на ланцюжку, а потім віддав його Ролінгові. Ролінг намагався жартувати:

– Вермахт сьогодні зазнав подвійної втрати.

– Не розумію вас, – байдуже мовив Міллер.

– Ну, по-перше, один з офіцерів втратив хороший годинник, а по-друге… По-друге, зважаючи на те, що ваш професорський синок устиг в російській армії вже відростити собі чималі кучері, наше з вами відомство не дістало цінної сировини…

– Знову не розумію.

– Охоче поясню, майоре. Я привіз комендантові табору щойно одержане розпорядження начальника головного господарського й адміністративного управління СС про те, щоб усе зрізане людське волосся, добуте в концтаборах, було відповідним чином використане. От що тут написано: «Людське волосся переробляється у промислову повсть і пряжу. З розчесаного волосся виробляються для команд підводних човнів ступні панчіх з волосяної пряжі і для імперської залізниці панчохи з волосяної повсті». І далі тут одна цікава деталь: «Щоб запобігти полегшенню втеч у зв'язку з подовженням волосся, у випадках, в яких комендант знайде за потрібне, вимічати ув'язнених таким чином, щоб за допомогою вузької машинки посередині голови вистригалась волосяна доріжка». Підписано: «Глюкс, СС – бригадефюрер і генерал-майор військ СС». Дотепно і по-господарському, чи не правда, майоре?

– Не думаю… – раптом сердито сказав Міллер.

– Тобто як це так? Тепер я вже не розумію вас, майоре! – Ролінг хитрувато всміхнувся.

– Боюся, що ви й не зрозумієте, Ролінг, – холодно процідив Міллер. – Цей захід дасть грошовий прибуток і величезну, неоціненну шкоду.

– Он як! Що ж шкідливого у тому, щоб… Щоб трохи підстригти деяких більшовиків?

– Справа, звичайно, не у волоссі, Ролінг. Треба знати цю країну і цих людей. Заходи, які йдуть урозріз з так званою мораллю цієї країни, викликають тут обурення і велику небажану для нас активність. Корот, – ще кажучи, наказ генерала Глюкса лише викличе непотрібні акції місцевого населення…

– О, тепер я бачу, що перебування, особливо тривале, серед більшовиків, небезпечне не тільки можливістю арешту… – уїдливо мовив Ролінг.

– Не знаю і не хочу знати, Ролінг, на що ви натякаєте. Я більшовиків знаю краще і ненавиджу більше, ніж ви. А от боротися з ними я теж умію краще, ніж ви і…

– І генерал Глюкс, хотіли ви сказати, майоре?

– Ні, я хотів сказати: ніж ви і вам подібні. – Міллер підвівся. – Ця розмова не варта витрати часу…

– О, звичайно, звичайно! І я поспішаю виконати ваше настійливе прохання про повернення годинника синові професора Солоуха.

Ролінг швиденько зібрав на столі папери і вийшов, не бажаючи продовжувати гостру розмову. Він, звичайно, був би радий насолити цьому зарозумілому майорові. Але, з іншого боку, звідки у Міллера така впевненість у тому, що він може казати що завгодно? Невже якась рука там, у Берліні? Сьогоднішню розмову варто міцненько запам'ятати, але не більше. Поки що… О, Ролінг розумівся на людях і вмів уникати непотрібних конфліктів!

А Міллер, потираючи підборіддя, підійшов до вікна. Бридка людина цей Ролінг… Та невже він виняток? Дедалі більше спілкування з співвітчизниками й однодумцями з фатерланду викликало у Міллера досить складні почуття. Що вони там, у Берліні, подуріли? Життя серед радянських людей було для цього вовка жорстокою і нелегкою школою. Він знав, як треба діяти у цій країні, і зараз був засмучений, що не зміг приховати своїх думок від цього шантажиста. Зрештою, Міллер заспокоївся і почав пильно дивитися у вікно.

… У великій піщаній ямі під розлогою вербою влаштувалися кілька полонених, і серед них Василь Солоух. Один з бійців орудував голкою над пошматованою гімнастеркою, інший старанно вивертав кишені, шукаючи хоч крихітку тютюну. Ще один знайшов на сусідньому кущі якусь ягоду, поклав її до рота і, зморщившись, терпляче почав жувати. Тут і нові Василеві знайомі – молоді командири Звягінцев, Романюк, Литвиненко. Сидячи мовчки під гіллям, дивилися туди, де за дротом було видно сірі води Дніпра. Там недоступна свобода…

Міллер через скло побачив, як підійшов з перекладачем до групи Ролінг, як щось довго говорив Солоухові і як у того брови на обличчі поповзли угору, як мимоволі розпливлося обличчя у радісній усмішці. Взяв годинника, підхопив брудну шинель і пішов від гурту, лише махнувши рукою. Міллер уважно стежив за кожним кроком цього юнака. «Або я нічого не розумію у росіянах, або він буде моїм», – подумав.

А Василь, відходячи, вже здаля почув команду шикуватися. Він йшов за перекладачем і не вірив собі: невже воля?!

Перед строєм став комендант Марквірт і перекладач, трохи віддалік – огрядний чоловік у солом'яному капелюсі з короткими крисами. Комендант нахилився до перекладача, наказав:

– Пан директор кондитерської фабрики Скуратов просить знайти серед полонених майстрів цієї справи, а також механіків з кондитерських машин. Оголоси!

– Кондитери! Механіки кондитерських машин! – луною відгукнувся перекладач. -. Крок уперед!

Звягінцев і Романюк, не змовляючись, але скосивши-очі один на одного, вийшли вперед.

– Спасибі, – сказав, вклоняючись, Скуратов. – Мені сьогодні так пощастило. Два майстри кондитерської справи – це вже успіх! Перший і найкращий торт – вам, гер комендант!

Комендант мляво посміхнувся, попрямував до будинку. По дорозі козирнув Міллерові, який сходив з ґанку, потім увійшов до кімнати, кинув форменого кашкета на стіл.

А Василь Солоух, вилетівши, немов на крилах, за табірну браму, вже на першій міській вулиці відчув, що сили зраджують його. Тижневий голод і все пережите за ці дні давалися взнаки! Він ішов тепер наче сонний, часто відпочивав, прихилившися до стіни або дерева, бо сісти боявся. Пощастило, що не зустрів патрулів. Допоміг і холодний дощ – він остудив голову, освіжив юнака.

Ось і знайома з дитинства вулиця, високий сірий будинок. Другий поверх, третій… На дверях – табличка із написом: «Професор Кіндрат Степанович Солоух». Брудна, дивовижно худа Василева рука тихо постукала, потім почала дряпати пальцями, поки безсило не впала. Василь сповз на кахляну підлогу, ледве підвів очі на щілину, яка відкрилася перед ним. Чоловічий голос, який різонув по серцю юнака, неголосно спитав:

– Хто там?

– Це я… – ледве чутно прошепотів Василь і опустив голову.

І лише тоді розчинилися двері. Професор Солоух нахилився над юнаком, перевернув знесилене тіло, глянув у обличчя… Аж застогнав старий. І потяг юнака до квартири, схвильовано промовляючи:

– Васильку, сину…

У вітальні – старовинні важкі меблі, кахляна велика грубка. Кілька картин на стінах, багато книг. А посередині – залізна пічка – буржуйка. Вкотилася на кріслі з великими колесами Василева мати. І він падає обличчям їй у коліна, мовчить, тільки здригаються плечі. Бліде, колись красиве лице матері сповнене скорботи. Вона дивиться повз нього у стіну, а рука пестить брудне, мокре волосся на голові сина. Оглядає його і кривиться від жаху: пошматована брудна шинель, перев'язані вірьовкою, великі стоптані солдатські черевики без обмоток. Материні очі з німим проханням зупинилися на батькові – а він суворий і грізний, вже очунявши від першого хвилювання, підступив ближче:

– Як ти тут? Ти що – дезертир?

Мати не витримала:

– Кіндрате, як ти можеш так?… Допоможи синові!

Професор раптом помітив у руках пляшечку з ліками, яку ніс, і сердито жбурнув її у куток. Він зробив ще крок до сина, але той раптом скочив на ноги і закричав:

– Два тижні безперервних боїв! Ти знаєш, де фронт? За Дніпром – теж німці…

Але батько невмолимий:

– Чесні люди знаходять вихід…

– Я вже побував у полоні.

– Знайшов чим пишатися! Мода у вас тепер пішла – аби що, і ручки догори! Через отаких німці до Києва дійшли. Колись люди шукали смерть, аби не безчестя!

Заскреготіло колесо на кріслі, мати підвищила голос:

– Батьку! Синові смерті бажаєш!

Професор підійшов до неї, ласкаво поклав руку на плече.

– Вибач… Ти не хвилюйся… – Потім повернувся до сина, який стояв біля буржуйки і грів руки. – Як тобі вдалося втекти?

Василь сердито глянув на батька – у нього ж теж Солоухів характер.

– Відпустили, ось як! – сказав визивно. – Ще й годинника твого повернули…

Батько не зрозумів:

– Що-о?!

– Так! Ось він, твій подарунок…

Василь рвонув неслухняними руками ланцюжок, витяг з кишені «Лонжін», віддав його батькові. Він увесь дрижав, на очах у юнака виступили сльози. Схлипуючи і ковтаючи їх, він закричав:

– Дорікати легко… А це! – Він простягнув професорові свої руки у кривавих подряпинах. – Я їх руками душив, коли брали, зубами. Хіба я їх боюсь?! Але ж… – Сів на стілець, схилив голову: – Фронту ж нема… Лейтенант зі мною говорив, і раптом – немає голови! Ти розумієш?! Стоїть людина, ще рукою ось так – а без голови! У селах малюки руки простягають, жінки плачуть. Це що – легко? А тут, у таборі, після побоїв, після знущань – так ввічливо… ідіть, кажуть, у вас мати паралізована… Га?

Мати з жахом дивилася на Василя, приклала хусточку до очей. А батько підійшов до нього, торкнув за плече, суворо сказав:

– Далі…

– А що ж далі? Я нічого не розумію, тату…

Професор Солоух розгойдав на пальцях годинника, пильно глянув синові в очі.

– Сльози витри…

– Що? – Василь підняв голову.

– Так. Годинник… – Батько пройшовся по кімнаті, міркуючи вголос: – Отже, ти їм ще потрібен… Але навіщо? Кому? Це треба обов'язково з'ясувати. В усякому разі, треба порадитись із розумними людьми. Обов'язково!

Син уважно стежив за батьком. Потім, чіпляючись за спинку стільця, повільно сповз на підлогу. Він знепритомнів, так і не чуючи голосного материного плачу…

Невидима облога

Звучить танго. На запльованій землі стоїть старенький патефон, поряд навкарачки присів покупець, слухає пластинку. Море людей навколо.

Товкучка на Євбазі. Голодні, худі обличчя киян. Он пройшов італійський солдат з білизною на руці, сигарета в зубах.

Морозно. Закутаний у великий шарф, у благенькому сірому пальті, Бражник. З шиї звисає низка запальничок, зроблених з гвинтівочних патронів, пачка примусних голок. Він уважно дивиться на людей, когось виглядає і хрипким, застудженим голосом одноманітно тягне:

– Кому запальнички? Голки для примусів…

Мовчки стоїть Дуся. На руках у неї літнє крепдешинове плаття. Ніхто ним не цікавиться, вона нікому його не пропонує. Її штовхають і повертають у натовпі. Не помітила, як підійшов Бражник.

– Дамочко, міняймося на запальничку…

Дуся привітно всміхнулася йому, а він, копирсаючись у низці запальничок, тихо сказав:

– Є приємна новина. Жорж обіцяв влаштувати тебе у ресторан. Посуд митимеш, зате сита буде, та й дітям перепаде… Він зайде за тобою сьогодні.

Дуся похитала головою:

– Не треба, я – як усі…

Бражник вийняв з-за пазухи пакуночок:

– Давай, дамочко, свою шубу. Бери, тут трохи хліба, сала та й крупи знайшлося… дітям… – і голосно, забираючи від неї плаття: – Ех, і одягну ж я свою кралю!

Він підморгнув Дусі і знову зашепотів:

– Там, під хлібом… Останні новини. Бої під Москвою…

Дуся розквітла радісною усмішкою, сховала пакунок у корзину:

– Спасибі вам! Завтра ще принесіть! Міняти будемо…

Але Бражник заперечно похитав головою:

– Е, ні, до завтра довго чекати… Ти мені сьогодні потрібна, люба. Я зараз тут по сусідству пройдуся, є невідкладна справа. А о четвертій чекай на мене біля пам'ятника Шевченкові. Одягнися тільки тепліше… Будеш?

– Звичайно, Павлику!

Дуся сказала це вже в спину Бражникові, який, відходячи, завів знову:

– Запальнички! Голки для примусів!

Він вигукує свою рекламу все рідше і тихше, поки не доходить до краю товкучки. Навпроти через вулицю – знайомий кінотеатр, до якого Бражник бігав ще школярем. Він сховав свій товар у кошик, швидко перейшов бруківку і зник у подвір'ї кінотеатру. Через кілька хвилин Павло разом з кіномеханіком дивився через крихітне віконце у зал для глядачів.

На екрані миготіла хроніка переможного наступу гітлерівців на Східному фронті. Гримів бадьорий марш, на білому полотні мчали танки вулицею окупованого міста. Усміхався Гітлер. А от розвага німецьких солдатів: на вулиці українського міста вони влаштували змагання «на саморобних колясках… У рядах, де сидять німці, чути сміх.

Бражник, який виходив, знову заглянув у будку. Він звернувся до літнього механіка і сказав:

– Все в порядку, папашо. Дуй догори!

Механік кивнув у відповідь – і додав сили звуку в залі. Пильно поглянув у віконце, ввімкнув рубильника. Бражник сказав:

– Щасливо залишатися! – і швидко вийшов, прямуючи сходами на подвір'я.

На екрані почався веселий канкан у берлінському кабаре. Хвиля оплесків у німецьких рядах навіть. заглушила веселу музику. І раптом світлий промінь, що линув через зал з кінобудки, почав якось дивно мерехтіти. Німці, які сиділи на кращих місцях, нечисленні кияни підвели голови й побачили, як у неширокий промінь прожектора звідкись потрапляли листівки, що летіли зверху.

Через мить – гучний шум у залі. Двоє гестапівців, підхопившись із стільців, швидко пішли до віконця кінобудки. Один з них голосно наказав:

– Дати світло у зал!

Наче вибух, спалахнуло сяйво великої люстри попід стелею, і всьому залові стало видно, як з великого вентилятора у стіні могутнім потоком повітря видуваються листівки. Вони легкокрилими птахами летіли й летіли в зал…

Гестапівець вистрілив у вентилятор. Марно! Листівки летіли. І тоді офіцер наказав:

– Нікого з залу не випускати! Обшукати всіх!

Та його нервовий крик не міг заглушити шепіт, який повз залом:

– Москва наша… Москва… наша!

… А ще через годину Бражник, весело насвистуючи, крокував назустріч святково одягненій Дусі. Він узяв її під руку і рушив на вулицю Кузнечну. Тут, якраз навпроти будинку номер шість, ця, за всіма зовнішніми ознаками, закохана пара завмерла в під'їзді. Чоловік прикрив широкими плечами жінку від вулиці, а вона зрідка виглядала через його плече. Дуся міцно притислася до Павла, він ласкаво гладив її волосся.

Уткнувшись у його плече, Дуся скоромовкою доповідала:

– Жінка сива, середня на зріст. З корзиною, та ще й у руках дві хлібини. Це вже втретє за годину. Напевне, вони вирішили на всю зиму запас хліба зробити? Аж смішно!

Бражник, злегка повернувшись до вулиці, усміхнувся:

– Ти не коментуй! Твоє діло – рахувати!

Ще через хвилину, глянувши на годинника, наказав:

– Стеж уважніше! Повинен прийти Жорж!

І вона радісно повідомила:

– Йде… Чуєш, як палицею стукотить?

Жорж зупинився неподалік від них І сів на сходах. Дуся розповідала Бражникові:

– Була я з Жоржем у ресторані на Хрещатику, завтра маю вийти на роботу. Познайомилася з усіма, штат там мізерний…

Але Бражника зараз це не цікавило.

– Мовчи. Стеж!

Дуся продовжувала дивитися через вулицю, розповідаючи про кожного, хто входив або виходив з будинку. Та ось очі її здивовано округлилися.

– Слухай-но… Не може цього бути!

– Що ти там бачиш?

– Заремба! Офіціант з ресторану, сьогодні мене з ним знайомили…

Бражник аж свиснув.

– Це цікаво! Дивися уважніше – може, ще когось із знайомих побачиш…

Через хвилину Дуся радісно повідомила:

– Бачу!

– Кого?

– Романа! Ой, як він вирядився!

– Мовчи. Пішов він у під'їзд?

– Так, і не один. З якоюсь жінкою. Зайшли.

– Правильно, все в порядку.

А Роман тим часом крокував поряд з жінкою. Вона відпочивала на кожній площадці, важко дихала. Поруч топтався з відром, віником та вірьовкою в руках сажотрус – Роман.

Біля шостої квартири жінка зупинилася, постукала. Клацнув замок, двері трохи розчинилися, і над ланцюжком з'явилося жіноче обличчя.

– Юлія Йосипівна! – Жінка на сходах улесливо всміхнулася. – Це я, Шинкарьова, ваш кербуд. Печі у вас в порядку? Тут. до нас сажотрус прийшов, дочекалися, з весни ніхто димарів не дивився…

З-за дверей почулося щось невиразне, вони голосно грюкнули. Але Шинкарьова не образилася. Вона пояснила сажотрусові:

– Це дуже шановані жильці у шостій, ніколи зайвого слова не скажуть… А тепер зайдемо у десяту, потім у дванадцяту…

Побачивши, що їй важко підніматися, Роман запропонував:

– Може, з горища почати? Зразу все ясно стане…

Шинкарьова глянула на нього.

– Маєш рацію. Тільки ці поверхи і горище – не для мого серця, йди сам.

Роман швиденько побіг угору. Він пильно оглянув стіни будинку, ринви, балкони. Довго шукав вікна квартири Стефанської, міркував, де вони мають бути. Та ось зупинив погляд на висохлому винограді й помітив щіточку радіоантени.

Йдучи назад, обмірковував побачене. Думки мимоволі сягнули далі… Цікаво, як поставився б до цього комісар Сенченко, побачивши його зараз на горищі? Нічого не скажеш, робота якраз для керівника підпільної групи – самому лазити по дахах, шукати антени!…

Але ж цей пошук мав принциповий і дуже важливий характер. Наявність радіоприймача у Стефанської підтверджувала підозру підпільників. У цій квартирі щось коїться! Якщо ж співставити все, що вдалося з'ясувати про цю квартиру, вимальовується дуже цікава картина – тут міститься якась таємна організація. Але яка? За усіма даними – таємна «школа німецьких агентів. Щоб упевнитися в цьому, Роман і вирішив сам вийти на розвідку. Антена – це ще один штрих у тій картині, яку малювали його люди протягом останнього місяця.

Чи мав він право йти на цей маскарад з переодяганням? Напевно, ні… Але в нього якраз сьогодні зранку був той стан, при якому бесіда і похід по квартирах разом з мадам Шинкарьовою були найкращими ліками. Напруження останніх тижнів, недоспані ночі, постійна й виснажлива небезпека, що чатувала на кожному кроці, – все це вилилося в настрій, який він сам назвав «хандрою»… Роман відчував, що назрівають важливі, можливо – головні події у боротьбі з гестапо, відчував щось подібне до страху за себе і своїх товаришів, бо діяли вони справді безстрашно і, вже призвичаївшись до свого становища, могли втратити десь пильність. У звичайних умовах потрібен був, можливо, невеликий перепочинок і йому, і групі, але в окупованому Києві такої розкоші він дозволити собі не міг і тому почав нервувати.

Сьогодні він знову не спав ніч. Не спав тому, що прискіпливо і детально перебирав у пам'яті кожен крок групи, аналізував, оцінював, шукав помилок – і начебто не знаходив їх!

Щоб позбавитися стану непевності і сумнівів, Роман і вдався до випробуваного методу. Активної, цілеспрямованої дії, коли всі думки сконцентровані на єдиній, інколи вузькій меті, коли ніколи, просто шкідливо відвертати свою увагу якимись сторонніми роздумами. Він сам переодягся сажотрусом і пішов на розвідку. Напевно, комісар Сенченко вилаяв би його за це, але інакше не міг…

І тепер повертався з горища заспокоєний.

Романова група діє!

Сліпий Жорж повільно піднявся сходами старовинного будинку. Він постукав у двері. По досить тривалій паузі двері обережно прочинилися на ледве помітну щілинку, і сердитий жіночий голос почав йому дорікати:

– У такий час просити! В самих нічого їсти… Погибелі на вас нема!

Двері грюкнули й зачинилися. Але Жорж не образився. Він рушив далі і знову постукав у двері. На цей раз відчинив високий німець у мундирі льотчика – Ернст Нагель. Він критично оглянув Жоржа, повернувся і гукнув у квартиру:

– Рито! йди-но, твій хрещеник прийшов…

Лейтенант Нагель, закопиливши губу, пішов, а натомість виглянула Рита з окрайцем хліба і цибулиною. Даючи «милостиню», вона сердито прошепотіла:

– Чого тобі? Адже умовились…

– О четвертій будемо, як казали. Але зараз новина, Роман прислав. Прибули зв'язкові з центру, швидко повертаються. У тебе нічого свіжого нема?

Рита зачинила двері, вийшла на сходи, глянула вниз і вгору, трохи нахилилася до Жоржа:

– Дванадцятого через Дарницю і Конотоп пройде ешелон з новою технікою. Якісь «фердинанди». Танки, чи що… У мене все в порядку. Чекаю на вас сьогодні.

Жорж, вклонившися, позадкував з хлібом у руці. І в цей час розчинилися двері навпроти, звідти виглянула огрядна жінка у барвистому халаті:

– Фрау Рито, ви янгол, що терпите цього ледацюгу…

Рита приємно всміхнулася. Дама швидко щось говорить – їй дуже хочеться подружитися з впливовою сусідкою, до якої щодня ходить високий офіцер.

– Я чула, до вас брат приїхав… Який красень! До речі, ви не будете сьогодні в опері? Що там увечері?

– «Кармен», шановна пані.;. «Кармен», – ввічливо відповіла Рита і сховалася за своїми дверима.

А Жорж тим часом пішов угору вулицею Леніна, здаля стежачи за знайомою фігурою свого керівника. Серед ряду порожніх, занедбаних вітрин святково виглядала повна товарів, свіжовимита, блискуча вітрина комісійного магазину Жорж витяг шию: вивіску на магазині затуляло дерево. Було видно лише край з написаним прізвищем власника: «… Ковальчук». Усміхнувся:

– Буржуй недорізаний…

Роман перейшов вулицю, наблизився до магазину. А Жорж вже зайняв свій спостережний пункт – побиті сходи брудного під'їзду. Глибоко замислився. Рита… Яка вона чарівна! Ніжна й сувора водночас, з глибокими очима під довгими віями. Ніколи не бачив жінки, кращої за Риту!