Текст книги "Опівнічні стежки"

Автор книги: Михайло Канюка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 30 страниц)

– Друже зверхнику, – почав скоромовкою Гнида, – я щойно від наших друзів. Там Паркер привіз з радіостанції свіжі депеші. Гринь вийшов-таки на зв'язок!

– Це який Гринь? – запитав, позіхаючи, Лящ.

– Той, Друже зверхнику, що йшов до матері під Львів… Ще доповідав вам, що сумнівався, чи дійде…

– А-а-а… То що ж він передає?

– Влаштувався непогано, починає роботу. Наші друзі вважають, що найближчим часом ми повинні заслати до краю групу людей, нехай вона осяде на базі Гриня і почне збір інформації.

– Вимагати і давати вказівки вони вміють, а що ми від них одержали цього місяця? – сердито пробурмотів зверхник.

Обидва помовчали, потім роздратований голос Ляща почувся знову:

– Після війни вони раз чи два надсилали свої літаки на Україну, а тепер бояться, і наші люди змушені йти туди пішки… От група Чабана пішла, і досі ніяких чуток. Чи не в Чехословаччині накрили?

Він сердито прочовгав перед дверима, кілька разів тяжко зітхнув, потім діловито запитав:

– Хто у нас готовий до виходу?

– Орач і Лютий, – відповів Гнида. – Треба, щоб вони до осені були вже на Україні.

Зверхник знову нічого не відповів, а по паузі повернувся до теми, яка, мабуть, найбільше йому дошкуляла:

– Мій агент у ЗП, – сказав він, – повідомив, що їх люди для розвідувальної роботи на Україні готуються в Обербойрені. І справу, за всіма ознаками, поставлено солідніше, ніж у нас це робить Рочестер… Розповідав про такий випадок: зібрали їх для навчання, розповіли, що й до чого, а якийсь Семененко візьми та й скажи: «Як же це виходить: казали – воювати за Україну, а тут шпигуном треба ставати…»

Лящ помовчав, а потім закінчив свою думку:

– Я хочу, щоб таких випадків у нас не було. Треба посилити ідеологічну обробку людей!

Жалісний голос Гниди відповів йому:

– З кадрами важкувато, друже зверхнику, ви ж знаєте…

. – І де тільки цей клятий прем'єр знаходить людей? – сказав Лящ з прикрістю в голосі.

– Крутиться біс, знає де, скрізь встигає, – відповів Гнида. – Ви ж, напевне, чули, друже зверхнику, що він оголосив у газеті про свій відхід від будь-якої політичної діяльності і віднині служитиме лише господу богу?

– З таким самим успіхом він міг би оголосити, що перестає бігати до повій! – хрипко розсміявся зверхник. – До речі, він ще водиться з цією… як її… з Франтішкою?

– Маємо певні відомості, що так. Мої хлопці стежать.

– Хитрий біс. А де він зараз служить?

– У богадільні влаштувався, на Освальдштрасе. Я його, до речі, сьогодні бачив. Їхав у машині із своєю чорною вівчаркою по Грільпарцерштрасе.

Знову обидва змовкли. Богун обережно випростав закляклі ноги, повернувся зручніше, приготувався слухати далі. Він діставав інформацію про взаємини і атмосферу, що панувала у верхівці націоналістів. Як то кажуть, з перших вуст! Взаємне стеження і ненависть, розклад, підступність – ось воно, справжнє обличчя цих «борців» за Україну!…

– Що ж будемо робити на вимогу наших друзів? – порушив нарешті тишу Гнида. – Зараз небезпечно посилати людей до Гриня, він сам ще не утвердився.

– По-твоєму, ми можемо і не посилати людей у край? – розсердився зверхник. – Може, почекаємо, поки це зроблять інші або поки він не. провалиться? Ні! Я вимагаю, чуєш, вимагаю, щоб Гринь, Орач і Лютий зібрали навколо себе якомога більше людей і здійснили акцію, яка б прогриміла на весь світ! Тільки в такий спосіб ми можемо довести свою боєздатність і свій вплив на український народ. Нехай всі загинуть, але з моїм ім'ям на вустах! Нехай зберуть силу-силенну людей! – істерично заверещав він.

– Та де ж їх узяти, друже зверхнику?

– Якщо не знайдеш, я тобі згадаю рішення проводу про необхідність надсилати на Україну для організації підривної роботи керівних членів. І першим туди підеш ти!

Зверхник довго міряв кроками коридор. Потім зупинився і продовжив:

– Після війни тут виникло безліч усяких організацій… І всі вони створювалися для того, щоб увірвати свій кусень сала. На словах всі волають про створення вільної України. Але якої?! Та такої, щоб перш за все задовольнила їх зажерливі потреби. А Захід цінує тільки ті організації, які мають більші зв'язки і можливості на Україні і які можуть прислужитися в їхній боротьбі проти Совєтів… Тямиш ти хоч Це, дурню?

– Тямлю… – буркнув Гнида.

– Не бачу цього. Ми, звісно, маємо більші можливості, ніж інші організації! – патетично вигукнув Лящ. – Але поки що підходять до нас з такою самою міркою, як і до інших. Та час нас розсудить.

Лящ знову почав міряти коридор, розмірковуючи вголос, і лише зрідка Гнида вставляв шанобливе: «Точнісінько так, друже зверхнику».

– Скинути Радянську владу на Україні своїми силами нам, звичайно, не вдасться… Це розуміють всі, і ми насамперед! Єдина надія – нова війна! Ось чому вже сьогодні ми повинні довести, що тільки закордонні частини ОУН репрезентують тут Україну! Інші теж поспішають, бо розуміють: якщо не покажуть свого впливу на Україну, їм буде гріш ціна тут…

Зверхник зашарудів якимись паперами.

– Та ми доведемо свій пріоритет! Візьми ось це і опублікуй сьогодні ж у нашій газеті.

Гнида почав читати:

– «Проводові ОУН, зверхнику від українського народу на рідних землях…»

У тексті значилося, що український народ визнає своїм керівним органом лише ЗП УГВР, а своїм вождем тільки Ляща і що вся Україна готова йти за ним у боротьбі проти Радянської влади…

– Але ж… – У голосі забринів сумнів.

– Ти хочеш сказати, що такого документа ми не одержували? – глузливо запитав зверхник. – Хай не вірять і сумніваються наші вороги в Унраді та ЗП, а західні кола замисляться, на кого їм робити ставку!

– Правильно, друже зверхнику! – відповів. Гнида. – Це геніальний політичний хід. Та чи вдасться він? Пам'ятаєте, як прем'єр посилав на Україну свою людину. Вона мала по рації передати привітання президентові США від поневоленого українського народу… Щастя, що агент тоді не дійшов…

– Їх агент не дійшов, – відгукнувся зверхник. – А наш дійшов, і прем'єр про нього вже знає, будь певен!

– Добре, – сказав Гнида, – опублікуємо.

– Отже, домовились. Готуйте Орача і Лютого до виходу й повідомте Гриня, щоб прийняв їх. Побалакай з Террі, може, вони погодяться хоч якось закинути їх у Польщу. Нагадай, що наші люди на них тільки і працюють. А якщо Орач і Лютий загинуть де-небудь у дорозі, то втратить на цьому насамперед його розвідка… Треба поспішати, щоб до осені вони вже були у краї!

Зверхник якусь мить помовчав і додав:

– І негайно берись за підготовку ще однієї групи, яка б могла вийти наступного року. Це на той випадок, коли Орач і Лютий не дійдуть. А Богуна везіть до Рочестера і теж поспішайте! Все, можеш іти.

Лящ увійшов до кімнати, і Сергій, немов щойно прокинувся, повернувся на ліжку, голосно позіхнувши. Розплющив очі і побачив похмурий, підозрілий погляд зверхника. Той стояв над ліжком.

– Вставай, вставай, ледарю, – сказав він Богунові. – Час до роботи…

– Прогуляємося, друже? – запропонував Лящ після сніданку. Вони вийшли у мокрий сад і пішли туди, де вчора хотів походити Богун, – у парк на пагорбі.

– Тут нас ніхто не почує і не завадить розмові, – пояснив зверхник, коли вони поминули металеву огорожу. – Розповідай докладно про в. се: про провідників, яких знаєш, про стрільців і легалів, про те, як селяни ставляться до мене і моїх людей.

І Богун почав розповідати. Він не шкодував фарб, розхвалюючи зверхника. Боротьба проходить під його ім'ям, воно широко відоме на Україні.

– Вас там називають героєм, друже зверхнику, – говорив Богун. – Я знаю стрільців, які казали мені: «О боже, хоч би раз у житті побачити нашого зверхника, а потім можна і вмерти!»

– Справді, друже? – сяяв той.

Богун підтверджував і розповідав далі про підпілля, про його силу і невтомність, про відданість бойовиків справі «визволення» України.

– У кожного бойовика зараз один шлях – перемога або смерть! – патетично вигукнув Богун, дивлячись на зверхника. – І ніхто не вірить листівкам, що закликають іти з повинною.

– Велику радість ти повідомляєш нам, друже провіднику, і ми не забудемо цього, – відповів Лящ. По паузі він додав: – На засіданні центрального проводу вирішено, що я та інші керівники ОУН повинні побувати на Україні, докладно ознайомитись з підпіллям.

Богун насторожився. Стишуючи биття серця, запитав:

– Це було б невимовне щастя для всіх нас, друже зверхнику! І коли ж ви збираєтеся на рідну землю?

– Я що! Я б уже давно був там, та справи ніяк не пускають, – пояснив той, скоса поглядаючи на Богуна. Потім, немов щось згадавши, поліз до кишені й вийняв пачку грошей. – Візьми, Богуне, тут сотня марок, буде на що розважитись.

Богун марки взяв, але похитав головою:

– Ось тут, друже зверхнику, теплий дощ, а у нас там морози і сніг, всі схрони замело. Важко. Треба багато грошей на харчі, та й на ліки теж треба. Хворих у нас багато, друже зверхнику!

Лящ кинув оком на Сергія, усміхнувся:

– Про схрони поки що забудь. Поїдеш учитися. Станеш справжнім керівником нашого руху, з глибокими знаннями. Такі нам ой як потрібні!

Сергій сховав гроші, замислився… Отже, розвідшкола. Він на мить уявив собі, що сказав би з цього приводу генерал Микитенко. Напевне, щось на зразок: «Що ж, хлопче, все йде за планом, їдь, ми чекатимемо твого повернення!»

Треба негайно погоджуватись. Про розмову з Лящем він повідомив у центр, а їхати до школи треба неодмінно. Велика гра із зверхником і його охвістям зараз якраз у розпалі, вивчення методів і характеру їх провокацій треба вести широко і сміливо. Кращої нагоди, ніж поїздка до розвідувальної школи, може більше і не трапитись. Кабардіна чекає на допомогу. А зверхник… На нинішньому етапі він прислужився нашій операції» якнайкраще. Треба йому подякувати.

І Богун вдячно промовив:

– Рапортує послушно, друже зверхнику, надрайонний провідник Богун за вашим наказом готовий хоч сьогодні їхати на навчання…

Сумнів

– Не розумію, що може об'єднувати двох таких несхожих людей? – трагічним шепотом, чутним у найвіддаленіших кутках великої вітальні, говорила леді Ешлі одній з дам, які завжди крутилися біля неї, щоб покірно вислуховувати зарозумілі сентенції підстаркуватої аристократки. – Якийсь там парвеню – і потомствена леді! – ексцентрична хазяйка нервово хихикнула, хизуючись власною сміливістю.

– Так-так! – слухняно підхопила тему співрозмовниця. – Кажуть, що в останні роки барон витрачає море грошей на лікарів, які пропонують його дружині для заспокоєння нервової системи більше мандрувати. Ось і зараз бідна місіс Рочестер чи то у Римі, чи то наМалайських островах…

– Це більше схоже на висилку небажаного свідка! – багатозначно прошепотіла леді Ешлі. – Але коли я бачу цю північну богиню, я починаю розуміти старого барона. Яка грація, яке дивне обличчя! І, подумайте тільки, час її не спотворює! Не розумію…

«Ну й стара карга!» – подумала Ірина. Вона сиділа, недбало відкинувшись на спинку софи, більше прислухаючись до шепотіння за спиною, ніж до слів високородного невігласа, який безуспішно намагався її розвеселити.

Обернувшись до хазяйки дому і поскаржившись на втому, Ірина подякувала за приємно проведений вечір.

– Я щаслива була бачити вас у доброму здоров'ї, дорога місіс Ешлі, – сказала вона на прощання і неквапним кроком вийшла з вітальні.

Спустившись широкими сходами до машини, що чекала на неї біля будинку, Ірина сіла на заднє сидіння і, відкинувши голову на м'яку спинку, наказала шоферу їхати до офісу полковника Рочестера. Необхідно було підготувати на ранок деякі матеріали.

За кілька хвилин вона вже під'їжджала до невеликого сірого будинку. Вийшла з машини і, кинувши меткий погляд на темні поверхи, з подивом відзначила, що вікна у кабінеті полковника освітлені. «Невже він ще й досі працює? А може, трапилось щось термінове? Тоді чому він не викликав мене, адже знав, де я…» – З такими думками Ірина піднялася ліфтом до потрібного поверху і, відчинивши без стуку двері, зайшла до кабінету.

У кімнаті, обставленій з помітною вишуканістю, сиділи сер Елвіс і якийсь незнайомий Ірині чоловік. Почувши, що двері відчинилися, обидва озирнулись.

– О місіс Ірен! Я вже дзвонив і до леді Ешлі, і до вас на квартиру…

Ірина посміхнулася йому самими кутиками губів і перевела погляд на гостя. Вона побачила чітко окреслене, немов вирубане з каменю, обличчя, запалі щоки, тверде підборіддя з глибокою ямкою посередині. Як правило, такі обличчя, подумала Ірина, мають сильні, вольові натури. Але найбільше її вразили очі – великі, з вологим відблиском, вони були того мінливого кольору, що за настроєм їх власника могли змінюватись від світлого до густо-синього відтінку. Зараз ці очі були спокійні, але їх вираз здивував і насторожив Ірину. Вона звикла до чоловічих поглядів, які свідчили про різні ступені зацікавленості і захоплення нею. Але ці очі дивилися на неї з якоюсь напругою.

Тонкі брови Ірини ледь здригнулися, і Рочестер поспішив представити їй пізнього гостя.

– Це наш новий підопічний, місіс Ірен, – посланець з Мюнхена містер Богун. Він прибув до нас із центрального проводу ОУН на навчання.

– Дуже приємно, містер Богун, – спокійно сказала Ірина, подаючи руку. – Я – особистий секретар і референт полковника Елвіса Рочестера.

Богун встав, схилився до Ірини і ледь стиснув тендітні пальці, що потонули у його величезній долоні.

Всі знову посідали у крісла. Ірина кинула сторожкий погляд на Богуна, але прочитала в його очах тільки ввічливий інтерес і заспокоїлася.

– Як дісталися до нас? Чи не втомила вас дорога? – байдуже запитала Ірина, щоб якось заповнити паузу.

– Спасибі, – притишеним і водночас глибоким голосом подякував Богун. – Якби дорога з України до Мюнхена була такою комфортабельною, як з Мюнхена до Лондона…

Ірина всміхнулася.

– Я теж тривалий час жила на Україні. Чи багато там сталая змін?

– Ви українка? – непідробно здивувався Богун.

– Ні, росіянка. Але в мого батька під Білою Церквою був чудовий маєток… Не чули про графа Кабардіна? Хоча навряд, ви ж, здається, із Західної України…

Ірина подивилася на Богуна і знову зустріла його напружений погляд.

– Як там у краї? – продовжувала розпитувати. – Не важко уявити, як ви там живете і працюєте. Постійна небезпека, мабуть, настільки відточила прийоми роботи, що не ви у нас, а ми у вас маємо вчитися.

Рочестер ствердно хитнув головою, а Богун поспішив заперечити:

– Якби ми мали ваші можливості, мадам, наша робота у краї була б набагато ефективнішою. А у нас ні грошей, ні спорядження, ні зброї… Та й на підтримку населення не доводиться розраховувати. Совєти. за останні роки зробили чимало для поліпшення життя селян – дали землю, машини… Так що наші акції, як це не прикро, зустрічають не симпатії, а опір. Настав час змінювати і тактику, і орієнтири. Я, до речі, вже доповідав про це керівництву центрального проводу у Мюнхені, – обірвав Богун свої міркування.

– Так-так, – поблажливо сказав Рочестер, – я вже знаю про ваші пропозиції щодо поліпшення діяльності організації. Гадаю, що керівництво центральним проводом недарма надіслало вас сюди. З часом ви, пане Богун, певно, посядете одне з чільних місць у підпіллі – для цього у вас є всі дані і можливості. Україні необхідні такі патріоти, як ви!

Всі троє встали, і полковник урочисто потис Богунові руку.

– А зараз, – продовжив сер Елвіс, – вам час відпочивати. Місіс Ірен допоможе вам влаштуватись. І взагалі, дорога, візьміть пана Богуна під свою опіку, він заслужив на нашу виняткову увагу.

Ірина лагідно усміхнулася:

– Звичайно, пане полковнику, таким героям, як містер Богун, – моє шанування і найщиріше захоплення!

– Ну який я герой! – заперечив Богун. – Я просто чесно виконую свій обов'язок…

– О, та він ще і скромний! – засміялася Ірина. – Рідкісна для героя риса… Сьогоднішню ніч, пане Богун, вам доведеться перебути в готелі, а назавтра вам приготують квартиру і персональну машину. Якій марці ви віддаєте перевагу?

– Тій, яка швидко їздить і не займає багато місця…

– Пану подобаються швидкісні машини? Тоді вам підійде «ягуар» – чудовий спортивний автомобіль. А зараз ми з сером Елвісом відвеземо вас до готелю, де ви переночуєте. Здається, у «Монт-Ройялі»? – звернулася вона до полковника.

– Так, місіс! Це чудовий готель.

Не зачиняючи дверцят машини, Ірина почекала, поки фігура Богуна не зникне за дзеркальними дверима готелю, потім натиснула на кнопку внутрішнього радіозв'язку:

– Алло, черговий? Спостереження до «Монт-Ройялю», номер 312.

Богун зайшов до просторої кімнати, яка нічим не відрізнялася від звичайних готельних номерів: полірована шафа з дзеркалом, дерев'яне низьке ліжко, вкрите сіруватим покривалом, журнальний столик і два крісла, на підлозі – великий пухнастий килим. Ліворуч крізь прочинені двері видно білі кахлі ванної кімнати.

Поклавши невеличкий чемодан на крісло, Сергій роздягнувся і з задоволенням поліз під гарячий душ. Потім до червоного розтерся махровим рушником, ліг, заплющив очі і спробував заснути. Раптом він підхопився і босоніж заходив по номеру.

«Капітан Кабардіна жива й неушкоджена. Значить, є надія, що смерть Мальцева – чиста випадковість. А якщо Кабардіну залишили у спокої з метою виявити її зв'язки? Цілком ймовірно. Отже, вірогідність нещасного випадку з Мальцевим становить п'ятдесят відсотків і ймовірність стеження за Кабардіною – теж п'ятдесят? Половина на половину…»

Сергій сів за низький столик і стис скроні руками. «Думай, думай, чекісте!» – наказав собі.

Якщо припустити, що Мальцева ліквідували, то виходить якась нісенітниця. Нащо було його вбивати, коли й дурню ясно, що ця людина – справжній скарб для супротивної розвідки. Нелогічно…

З відкритої кватирки тягнуло вільгістю, але Чигрин не помічав прохолоди, мозок його напружено працював.

Нелогічно, але можливо. Хіба збагнеш до кінця логіку ворогів? А якщо вони простежили за Мальцевим, виявили його зв'язки й ліквідували за непотрібністю? Через Мальцева вийшли на Кабардіну. Але й тут немає повної послідовності. У цьому випадку Кабардіна повинна бути вже давно за ґратами.

Сергій відновив у пам'яті її образ годину тому. перед ним сиділа мармурова статуя. Скромне, але вишукане вбрання підкреслювало бездоганність фігури, над випуклим матовим чолом – чорне, блискуче волосся, в якому застигло пасмо сивини. Здається, зараз так модно… Сивина не старила цю жінку, а, навпаки, підкреслювала свіжість її обличчя. Ніжний рот час од часу кривила бридлива усмішка.

Сергій потер обличчя і раптом відчув, як стомився і змерз. Він пірнув під ковдру і зіщулився. Добре, не будемо робити поспішних висновків. Треба розглянутись, простежити… Сергій крутнувся під ковдрою, вмощуючись зручніше, полежав, чекаючи сну, потім знову скочив на ноги і закурив. Як же розрубати цей гордіїв вузол?…

Вранці Богуна збудив дзвоник. Він довго не міг зрозуміти зі сну, що це дзеленчить. Потім, отямившись, схопився і підняв телефонну трубку.

– Хелоу! Містер Богун? – почувся у трубці грудний жіночий голос. – Здається, я вас розбудила…

Сергій відкашлявся і сказав:

– Нічого, місіс. А котра зараз година?

– Сім хвилин на одинадцяту!

– Йой леле! – вигукнув він винувато. – Оце так поспав.

– Снідайте і приїздіть на Кінгсуей до полковника. Ваша машина стоїть біля під'їзду – яскраво-синій «ягуар». Ключ у портьє, В машині знайдете путівник по місту та права на-водіння автомобіля на ваше ім'я. Не баріться, на вас уже чекають…

– Слухаю, місіс! – шанобливо відповів Богун, обережно поклав трубку на важіль і сплюнув: «Тьху, чорт! Як у них все швидко… І права встигли зробити… Мабуть, і наглядача не забули приставити… Що ж, поживемо – побачимо…»

У кабінеті Рочестера були сам шеф, його референтка і знайомий Сергію майор Террі, який супроводжував його у польоті з Мюнхена сюди. Не витрачаючи марно часу на розпитування про здоров'я, одразу ж заходилися до розробки програми навчання Сергія.

Головував, як годиться, полковник Рочестер. Але по тому, як поводили себе референтка і майор Террі, Сергій зробив висновок, що Ірина грає тут далеко не останню скрипку: «Ач як зиркає на неї, – зауважив Сергій. – Немов хоче впевнитися, чи все правильно говорить…»

– Заняття проходитимуть, – говорив тим часом полковник, – під наглядом і безпосереднім керівництвом майора Террі.

Террі схилив на знак згоди голову.

– Ну, а вашим вільним часом, якщо не заперечуєте, розпоряджатиметься місіс Ірен. Звичайно, з урахуванням ваших бажань і лише до того часу, доки ви, пане Богун, не акліматизуєтесь…

– Звичайно! Я буду дуже вдячний за клопоти місіс Ірен, – запевнив Сергій, а про себе подумав: «Значить, стежити за мною будуть довго і нудно! Як же передати про своє прибуття сюди? Треба щось придумати…»

Настрій у нього тим часом значно погіршився. Він уявляв собі прогулянки на самоті околицями міста на машині, яка вже встигла йому сподобатись. А тут доведеться терпіти поруч наглядача. Сергій одразу ж згадав свою дружину – кирпатеньку і пустотливу, що так і випромінювала доброту і жіноче тепло. Але він примусив себе посміхнутися до цієї неприступної богині, яка зовсім йому не сподобалася, і зосередився на тому, про що говорив Рочестер.

Коли спільними зусиллями визначили обсяг і розклад занять, – майор Террі і шеф при цьому прискіпливо випитували, що він уміє і чого не вміє робити. Сергій зрозумів, що вільного часу в нього буде обмаль.

Потяглися довгі, схожі, як дві краплі води, дні. Підйом о сьомій ранку у невеличкій, але досить пристойній квартирці з усіма вигодами і, що було спочатку для Сергія приємною несподіванкою невеличким каміном у вітальні. З часом він зрозумів, що камін у цьому туманному місті – не розкіш, а предмет першої необхідності, бо парове опалення не завжди змагало цю пронизливу вільгість.

Вставав Сергій рано, нашвидкуруч збирався і їхав на своєму «ягуарі» до школи. Заняття тривали з восьмої ранку до восьмої вечора з двома півгодинними перервами на другий сніданок і обід. Ввечері він знову приїздив до своєї квартири, кимось прибраної (спочатку це дивувало ї дратувало його, бо ключ від вхідних дверей він завжди забирав з собою), бездумно дивився на екран телевізора або гортав якийсь комікс, а потім забувався важким сном.

Через місяць такого життя він змарнів, схуд і «запросив пощади». Вислухавши скаргу Сергія про те, що він уже не може-заснути без снотворного, Ірен коротко констатувала:

– Перевтома. Пропоную невелику подорож на машині до Ла-Маншу. Адже ви ще не бачили ні країни, ні навіть міста…

Сергій поспішив висловити задоволення такою перспективою, але референтка насмішкувато глянула на нього і сказала:

– Не робіть вигляд, що ви, пане Богун, щасливі від подорожі зі мною. Ви так любите самотність!

Сергію стало трохи моторошно від такої проникливості, і він вирішив вийти із скрутного становища, сказавши рятівну напівправду:

– Самі розумієте, місіс Ірен, у наших норах я одвик од жіночого товариства. І навряд чи зможу бути для вас цікавим співбесідником.

– Для мене це не розвага, як для вас, а робота! – обірвала його Ірина. А потім, немов схаменувшись, що зайшла надто далеко у своєму роздратуванні, трохи м'якше додала – Такий темп у роботі продовжуватиметься недовго, містер Богун. Скоро почнуться практичні заняття, і ви матимете більше вільного часу…

Поїздка і справді благотворно вплинула на Сергія. Вони доїхали на машині до морського узбережжя. Ірен, що майже весь час мовчки сиділа поруч, трималася невимушено і просто. Врешті Сергій уже не помічав за нею спалахів роздратування.

Оглянувши місто і порт, пропахлий рибою і сіллю, помилувавшись морем, що було в цю пору ранньої зими суворим і все ж величним і прекрасним, вони сіли в машину і рушили у зворотну путь. На шосе Богун натиснув на стартер, збільшуючи швидкість. Так вони мчали назустріч сутінкам, мовчазні й чужі одне одному.

Сергій кинув оком на референтку і здивувався: Ірен сиділа вільно, відкинувшись, за своєю звичкою, на спинку сидіння, а в очах у неї застигла невимовна туга. Світло від фар стрічних машин щоразу освітлювало її, і вона здавалась йому зараз беззахисною і нещасною.

Сергій квапливо відвернувся, але Ірина встигла помітити його рух, підібралася і сухо сказала:

– Слідкуйте краще за шосе, а не за мною, пане Богун…

Вони знову довго мовчали, та нарешті Сергій не витримав:

– Скажіть, місіс Ірен, як ви потрапили сюди?

– А як ви тут опинилися? – почув він у відповідь м'який голос.

Тон, яким були сказані ці слова, підбадьорив його, і Сергій наважився запитати ще:

– Ваш батько жив у своєму маєтку чи в Москві?

– Ні, – відповіла вона, – він був видним сановником при дворі Миколи Другого і жив постійно в Петербурзі. Потім емігрував до Парижа. Шляхи господні…

– А мною доля розпорядилася інакше… Був сіромахою, яких багато. Навчили мене любити рідну землю і ненавидіти її ворогів. Цей шлях і привів мене сюди.

Це знову була напівправда, в яку так само легко було повірити, як і відкинути її.

– А чи впевнені ви, пане Богун, що ваш шлях, я б сказала, – найоптимальніший?

«Здається, починається перевірка… А може, вона сказала це щиро?…»

– Складні запитання ставите ви мені, місіс Ірен. Навіть з підтекстом.

– Ні! – різко відказала Ірина. Вона знову була тільки референткою і намагалася переконати в цьому Богуна. – Я особисто вам не вірю. Але то вже моя справа…

– Можете пояснити чому? – у тон їй запитав Сергій.

Ірина справді не могла зрозуміти свого ставлення до цього надрайонного провідника. Спостереження за ним нічого не дало. Богун майже весь час проводив у школі – тільки інколи, повертаючись надвечір додому, робив на машині коло, – щоб потрапити на Вестмінстерський міст, де ліпилися букіністичні крамнички. Він по черзі обійшов їх усі. Запитував найчастіше про ціну того чи іншого видання. Потім сідав у машину, недбало кидав на сидіння придбані книжки і їхав до своєї холостяцької квартири. Знайомств він не заводив, відтак не приймав і гостей. І все-таки Ірина не могла забути того погляду, в якому читалися і напруга, і якийсь дивний інтерес.

Може, він агент – супротивної розвідки? Тоді трохи терпіння й уваги, і Богун неодмінно якось виявить себе. А може, це її саму перевіряють? Ірина знала традиції розвідки цієї країни – зненацька перевіряти своїх працівників. У такому разі її хвилювання безпідставні – ні підозрілих зв'язків, ні фактів.

Кабардіна почала навіть лаяти себе за те, що втратила змогу об'єктивно оцінювати факти і явища, переконувала себе, що все це їй просто здалося. Вона втомилася і таке інше… І зрештою заборонила собі навіть думати про все це. Але ж було, було!…

Після цієї подорожі щось змінилося у стосунках між ними. Поступово зникала стіна. Ірина все частіше почала ловити на собі зацікавлений погляд Богуна. Але то не було цікавістю чоловіка до красивої жінки. Ірина бачила, що Богун про щось напружено розмірковує, зважується на якийсь крок. Вона відчувала це мало не фізично.

Потім напруга спала, і знову все стало на свої місця. Богун остаточно замкнувся в собі. Тільки інколи він наважувався просити Ірину супроводжувати його чи то в кіно, чи просто так – покататись у машині.

З часом Ірина полюбила ці мовчазні прогулянки, коли машина на шаленій швидкості мчала крізь дощову запону або пливла у молочному тумані. Іноді вони говорили про неістотні дрібнички. Але до теми, порушеної під час поїздки до узбережжя, Богун уже не повертався.

Час збирання плодів

До наради у міністра залишалося зовсім небагато часу, а в Ірини ще вистачало роботи. Треба було перевірити завдання, що їх мав дати завтра Террі своїм підопічним. (Цю справу треба контролювати, бо вона не завжди розуміла, якими джерелами користувався майор при розробці завдань. Террі вже занадто знахабнів, відчуваючи скору відставку свого шефа, і активізувався – звичайно, не без підтримки «згори»). А тут ще пошта залишилася зранку нерозібраною. І хоча це могла б зробити і стенографістка Рочестера – симпатична й хитренька Мейбл (Ірина вже знала, що дівчинка – інформатор і її послугами користується заступник міністра), але за традицією, що склалася за роки роботи Ірини у школі, пошту сера Елвіса розбирала тільки вона.

Та як не намагалася Ірина зосередити думки на буденних справах, вони все одно крутилися навколо наступної наради. Нарешті вона остаточно впевнилася, що їй треба подумати, кинула всі справи і вийшла з офісу Рочестера на спокійну і небагатолюдну вдень вулицю.

День був холодний і напрочуд ясний. Густо-синя безодня неба обіцяла скору зиму з її нескінченними туманами, мрякою й ожеледицями. Холодний вітер рвучко шарпав поли легкого пальта, і навіть прискорена хода, що зігрівала, не могла відволікти від думок. Ірина спіймала себе на тому, що прикидає, куди б сховатися від холоду, і завернула у невеличке кафе неподалік від Рочестерової контори. У час ленчу тут збиралися секретарки, стенографістки, молодші клерки численних фірм і контор цієї ділової вулиці, гарненькі продавщиці дрібних крамничок. Але до перерви лишалося ще багато часу, й Ірина вирішила, що тут їй ніщо не завадить побути на самоті.

Раптом вона чомусь пригадала той вечір у родовому замку лорда Ессекса, куди її було запрошено разом з Рочестером. Укладена ними угода про те, щоб молодчики з інституту соціологічних досліджень, заснованого висококордонним шпигуном, проходили виучку в розвідувальних школах, виявилася лише поодиноким актом у цілому ланцюгу більш серйозних, спрямованих урядом на розгортання «холодної війни» проти всього соціалістичного табору.

Ірина тоді вчасно підкинула ідею інтенсифікації роботи відділу за рахунок Ессексових грошей (адже слід було рятувати сера Елвіса від благородного гніву його хазяїв). З того часу, коли Черчілль виступив з промовою у Фултоні і офіційно проголосив початок «холодної війни» проти Радянського Союзу і країн соціалізму, відбулося чимало змін. Тепер мало не при кожному приватному коледжі (а при державних університетах і поготів!) працювали школи по вивченню слов'янських та східноєвропейських проблем, російські, східноєвропейські та середньоазіатські дослідницькі центри, різного гатунку націоналістичної асоціації, які «вивчали» радянську економічну та суспільно-політичну систему. Працювали ці школи і центри за прямими вказівками англійського уряду та ІС (англійської розвідки) і на його кошти. Чудасія, та й годі! – Ірина тепер сама платила чималі гроші цим молодчикам. За час, що минув після фултонівської промови Черчілля, політика «холодної війни» стала більш відвертою і вже перестала прикриватися «ініціативою приватних осіб», перетворившись на державну політику. Більше того, вона перестала бути прерогативою лише однієї країни, а стала кровною справою всіх країн імперіалістичного табору.

Цей свій висновок Ірина могла підтвердити незаперечними даними. Ще до загибелі Мальцева вона передала адресу ряду «шкіл» і «центрів», прізвища їхніх керівників і найбільш серйозних працівників, які розробляли і проводили ідеологічні диверсійні акції та цілі кампанії. Так-так, саме ідеологічні, бо після блискучої перемоги радянської зброї над гітлерівським фашизмом з Країною Рад стало небезпечно розмовляти тільки з позиції сили? Совєти могли вже дати здачі!