Текст книги "Опівнічні стежки"

Автор книги: Михайло Канюка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 30 страниц)

Шредер невимушено влаштувався на м'якому віденському стільці.

Це був чоловік років за сорок, з чорним волоссям, що падало на лоб. Безбарвні очі ледь виднілися з-під опущених повік. Він мав напрочуд свіжу шкіру обличчя. Сидів на стільці спокійно. Навіть найпильніший спостерігач не помітив би в ньому найменших ознак хвилювання.

«Гаразд, – подумав Василенко, – ми тебе виб'ємо з цієї добре розіграної рівноваги». І запитав:

– Ваше прізвище?

– Шредер, – відповів арештований, – мене звуть Карл Шредер.

– Я маю на увазі ваше справжнє ім'я.

Арештований знизав плечима.

– Я ніколи не мав іншого імені.

– Ви це категорично стверджуєте?

– Безперечно. Дозвольте закурити?

– Будь ласка, – Василенко простягнув йому розкритий портсигар.

– Пробачте, я курю лише сигарети… – він обвів поглядом кімнату і спинився на Зарудному.

– Прошу, – лейтенант вийняв з кишені пачку «Кемел».

Шредер закурив. Він одразу впізнав лейтенанта, якого зустрів у тютюновій крамниці. Цього хлопчика він не боявся. Напівсивий підполковник був, безумовно, гідним супротивником. Шредер, з насолодою затягуючись сигаретою, подвоїв увагу.

– Продовжимо, якщо ви не заперечуєте, – сказав Василенко.

– Навряд чи мої заперечення матимуть силу, – посміхнувся арештований.

– Слідство має точні дані, що Шредер – не ваше прізвище. Нам відомі причини, які спонукали вас приховати своє справжнє прізвище, пане оберштурмбанфюрер!

Шредер пускав кільцями дим і ніяк не реагував на слова підполковника.

– Оберштурмбанфюрер? – нарешті спитав він байдуже. – Ви з кимось мене переплутали.

– Ні, не переплутав. Ви – оберштурмбанфюрер Отто Діль – злочинець!

– Який Діль? Це помилка. Я не чув про такого. І ніякого відношення до тієї людини не маю.

– На Україні, – підполковник назвав місто, з якого вони приїхали, – ви бували?

– Звичайно. Я служив там представником відомої фірми «Сімменс-Шуккерт» з 1942 по 1944 рік.

– Де ви проживали?

– Потоцького, 34, квартира 5. Прошу вас, зберіть довідки про місце мого проживання, про контору «Сімменс-Шуккерт» на Домбровського, 49, куди я ходив щоденно протягом двох років, порівняйте, нарешті, фотографії мої й Діля, і ви побачите, що робите помилку.

Впевнений голос арештованого, його непохитний спокій, ясні й точні відповіді, адреси, які він назвав, справили враження на Зарудного… Він занепокоєно подивився на Василенка.

Підполковник був незворушний. Він акуратно записав у блокнот названі адреси і вів далі допит.

– Коли ви виїхали з України?

– В липні 1944 року, незадовго перед евакуацією німецької армії.

– Ви виїхали самі?

– Так, моя дружина виїхала в Сомбатель трохи раніше.

– Коли ж саме?

– Приблизно, наприкінці квітня того ж року. На той час була готова наша вілла, і вона поїхала прийняти її від фірми, що виконувала роботу.

– Давно ви були одружені з фрау Гільдою?

– З січня 1938 року. На віллі – в бюро мого кабінету – є шлюбне свідоцтво.

– Це правда, – сказав Василенко. Повернувшись до столу, він вийняв з шухляди папку, з якої взяв товстий аркуш паперу. – Дійсно, в січні 1938 року якийсь пан Шредер повінчався в місті Лейпцігу з Гільдою Рейнеке.

– Ну от бачите, пане підполковнику! Ви безумовно з кимсь мене сплутали!

– З якою метою ви вбили Гільду?

– Боже мій! – голос Шредера непідробно урвався. Він закрив очі руками. – Боже мій! Я, зовсім її не вбивав!

– Проте труп її знайшли у вітальні вілли після вашої втечі звідти.

– Пане підполковнику, я повернувся додому пізно ввечері і застав дружину вже мертвою. Від жаху я кинувся до автомобіля, щоб поїхати в поліцію, і тут мене схопили.

– Чому ви просто не подзвонили в поліцію?

– Справді, це було б зручніше. Але в моєму становищі – не бажаю вам звідати того, що я пережив, побачивши свою кохану дружину в калюжі крові, – не завжди чинять найрозумніше. Крім того, я ще мав на увазі заїхати до лікаря.

Василенко посміхнувся.

– Нічого не скажеш! Уважний чоловік. Однак, поспішаючи до лікаря, ви не забули захопити з собою все це, – він показав на стіл, де стояв чемодан Шредера.

– Гроші, пане підполковнику, гроші! В чемоданчику були гроші, які могли мені знадобитися, щоб умовити лікаря серед ночі поїхати до дружини.

– Невдале пояснення. Але облишмо це. Розкажіть, де ви були до приходу додому?

– Пробачте, – затинаючись, сказав Шредер, – але мені не зовсім зручно відповідати на це запитання. Справа в тому, що я був у однієї жінки.

– До котрої години?

– Години до одинадцятої.

– Неправда, Шредер. З сьомої години вечора за віллою був встановлений нагляд. Весь час ви нікуди не виходили.

– Ваші спостерігачі погано працюють, – недбало відповів арештований. – Якщо один із них не зумів устерегти себе від моєї машини, про що я дуже шкодую, то тим більше міг прогледіти мене.

– Отже, ви заперечуєте свою причетність до вбивства фрау Гільди?

– Звичайно.

– Хто ж, на вашу думку, міг вчинити цей злочин?

– Нікого не знаю, нічого не знаю. Гадаю, що поліція розшукає вбивцю.

– Їй не довго доведеться шукати. Ми вас передамо їй.

Вперше з арештованого на мить злетіла маска байдужості. Видно, перспектива опинитися в угорській поліції його більше влаштовувала, аніж перебування в руках радянської контррозвідки.

Василенко, який не спускав очей з арештованого, з задоволенням констатував цю зміну в його настрої.

– Що це за шифр у вашій записній книжці? – несподівано спитав Василенко.

– Не знаю, – насмішкувато кинув арештований, – я взагалі вперше бачу цю книжку!

– Але вона знайдена у вашому чемодані.

– Не знаю. Чемодан справді мій. Але про цю книжку я нічого не знаю. Може, її підкинули в чемодан! Адже я тривалий час був непритомний з ласки вашого солдата. Чи не задля цього він повівся так неделікатно?

– Ну от що, – сказав Василенко, – нахабство ваше мені набридло. Будете говорити правду?

– Я все сказав, – відповів Шредер з тією ж глумливою посмішкою.

– Я прочитаю вам показання Ванди Висоцької, з котрих видно, що її коханець оберштурмбанфюрер Отто Діль має родиму пляму на лівому плечі. – Василенко показав пальцем на плече Шредера, за яке той інстинктивно вхопився.

– У мене теж є родима пляма на лівому плечі, – нахабно заявив Шредер, – але це єдине, що споріднює мене з вашим Ділем!

– Не єдине! Ось висновки графологічної експертизи, що дослідила зразки почерку оберштурмбанфюрера Отто Діля і мешканця міста Сомбателя пана Карла Шредера. Почерк ідентичний.

Шредер уп'явся очима в папери. Не даючи приголомшеному Шредеру опам'ятатися, Василенко вів далі:

– А ось ще один доказ: показання віденського лікаря Августа Майєра, в клініці якого ви перебували з 1 серпня по 14 жовтня 1944 року. Ось ваші фотографії до і після лікування. Лікар, три його асистенти, ще кілька осіб із службового персоналу клініки упізнали з фотографії торішнього свого пацієнта.

Шредер кинувся до підполковника, намагаючись вирвати папери, але Зарудний перехопив його на півдорозі.

Ненависть, злість, відчай, страх спотворювали обличчя Діля. Важко дихаючи, він сів на стілець, силкуючись опанувати себе. Тільки після склянки води, яку подав йому Зарудний, оговтався.

– І все-таки, – сказав Діль, – ви од мене нічого не взнаєте!

– Побачимо! – хитнув головою Василенко і натиснув на кнопку дзвінка.

– У мене до вас лише одне прохання, – сказав Діль, – я вас питаю як розвідних розвідника, зрозумійте, це чисто професіональна цікавість, – як ви мене виявили?

– По вас прийшли, – сказав Василенко, бо конвоїр уже стояв на порозі. – Можу лише сказати, що ваше перебування тут – результат вашої власної необережності, якою вміло скористався ось цей молодий лейтенант, – і підполковник показав на Зарудного.

Діль перевів погляд на Григорія. І стільки було в тому погляді звірячої люті, що лейтенант мимохіть відвернувся.

11

Зелений «Гудзон» колишнього власника сомбательської вілли із швидкістю сто кілометрів на годину мчав Чехословаччиною, прямуючи додому. За ним, не відстаючи, летів «Оппель-капітан». В цих двох машинах розмістилися всі учасники розказаної нами історії. В «Гудзоні», який вів старшина Шевченко, під охороною автоматників відділу контррозвідки сомбательської дивізії, понурився Отто Діль.

Компанія в «Оппелі» була невелика. Василенко – він любив швидку їзду – сидів за рулем, а позаду влаштувались Олена і Григорій. Всі троє були в чудовому настрої і весело гомоніли про всяку всячину.

– Ну а тепер, Олексію Петровичу, ви не викрутитесь, – сказав Зарудний. – Розповідайте, як ви довідались про лікаря Майєра.

– Що ж, Григорію, – усміхнувся підполковник, – я навмисне мовчав про це, щоб не ставити вас у незручне становище перед Оленою Павлівною. Але якщо ви самі наполягаєте, знімаю з себе всі можливі обвинувачення і скоряюся.

Зарудний і Олена приготувалися слухати.

Василенко поставив дзеркальце біля вітрового скла так, щоб бачити їхні обличчя.

– Ви пам'ятаєте зав'язку цієї історії? Перед нами було поставлене завдання, на перший погляд нездійсненне – як знайти злочинця, що зумів обманути СД, замести всі сліди? Вам, Григорію, належала цілком правильна думка – уважно вивчити особисті архіви Діля.

Помітивши, як Зарудний втішився, Василенко усміхнувся і вів далі:

– Але задум ви здійснили погано. Ви пам'ятаєте, як ми вдвох порпались у купі старих газет і журналів? Ми там знайшли візитну картку Ференца Фаркаша, одну ланочку з ланцюга, що привів нас на віллу в Сомбателі. Так само я знайшов і лікаря Майєра.

– Але де? – не втримався Зарудний. – Ми не знайшли тоді більше нічого.

– Помиляєтесь, Григорію. Звичайно, адреса не лежала готова, як візитна картка Фаркаша, але вона була!

– Де ж, де?

– Серед журналів, які ми з вами переглядали, був сьомий номер «Вінер ілюстрірте» за 1943 рік. Якщо пригадуєте, мені дуже сподобались натурні фотографії в цьому журналі, і я запропонував вам ними помилуватися.

– Так, так, пригадую, – відповів Зарудний.

– Справа в тому, що наприкінці номера, – вів далі підполковник, – де були усілякі рекламні оголошення, виявилось, що один аркуш вирвано. А я вирішив дізнатися, про що писалося на тих сторінках 163 і 164. В публічній бібліотеці дістав комплект «Вінер ілюстрірте» за 1943 рік. З хвилюванням розгорнув номер і глянув на сторінки 163 і 164. На 164 сторінці широко рекламувалися чудові успіхи віденського лікаря професора Августа Майєра, що здобув собі європейську славу майстерними пластичними операціями обличчя. Оголошений засвідчувало, що лікар Майєр береться за короткий строк ліквідувати всі вади на шкірі обличчя і навіть зробити його іншим.

Зарудний тільки кліпав очима.

– Не треба бути особливо проникливим, щоб усе збагнути: надумавши втекти, Діль вирішив змінити не тільки прізвище, але й зовнішність. Він, певно, випадково зустрів у журналі рекламу лікаря Майєра і вже цілком свідомо вирвав аркуш для себе, щоб скористатися ним у потрібний момент.

Треба було шукати доказів тотожності Діля з його майбутнім двійником. І я побував у Висоцької після вас, довідався про родиму пляму… Але все це нам нічого не давало, поки ми не знали, – де переховується Діль. Ви поїхали на розшуки в Будапешт до Фаркаша, а я тим часом виїхав у Відень до лікаря Майєра.

Обличчя Зарудного запалало, він тихо, але твердо сказав:

– Так, я прогледів і прогледів непробачно.

– Ви, безумовно, винні, але ваші подальші вчинки спокутували вашу помилку. Скажу щиро, з завданням ви справилися дуже добре, по ланцюгу Задорожнюк – Висоцька – Фаркаш дісталися до тихої вілли в Сомбателі оперативно… А тим часом у Відні я розшукав лікаря Майєра, показав йому фото Діля і почув несподівану відповідь: лікар добре пам'ятав обличчя своїх пацієнтів тільки після операції. І зберігав тільки їхні післяопераційні фото. Справді, Діля він не впізнав, зате запропонував мені свій альбом. І тут я виявив відсутність фотографії одного пацієнта, що перебував у клініці з 1 серпня по 14 жовтня 1944 року. Сам факт крадіжки саме цієї фотографії вже говорив багато про що. Я опитав асистентів лікаря, кількох сестер і з цими даними виїхав у Будапешт, де дізнався про вашу сомбательську новину.

Все стало на свої місця. Я передбачав, що ви не впізнаєте Діля в Шредері, а фотокартка його потрібна була мені для пред'явлення в клініці Майєра. Молодець, що теж стали шукати доказів тотожності Шредера і Діля. Графологічна експертиза почерків – це ви добре придумали!

Оленка, як і Григорій, з цікавістю слухала підполковника. І, коли він закінчив, спитала:

– Залишається одне нез’ясоване питання, Олексію Петровичу. Чому Фаркаш не впізнав Діля?

– Поки Діль не дав розгорнутих показань, про це можна тільки здогадуватись. Я вважаю, що Діль сам не їздив у Будапешт. Він знайшов справжнього Шредера, як ми тепер знаємо – співробітника фірми «Сіменс-Шуккерт». Я думаю, що Шредер – не вигадане прізвище. Надто впевнено називає Діль його адресу. Мабуть, за вказівкою Діля Шредер їздив у Будапешт і уклав угоду на будівництво вілли в Сомбателі. А потім… Потім він, мабуть, безслідно зник, знищений Ділем, який заздалегідь приготував собі всі документи на ім'я Шредера. Я певен, що все сталося саме так.

Підполковник замовк. Нескінченною сірою стрічкою звивалося шосе між полями і лісами Чехословаччини. М'яко шурхотів асфальт під колесами машини. Попереду, то наближаючись, то віддаляючись, мчав «Гудзон».

– З цим Дияволом, – порушив мовчання Василенко, – нас ще чекає копітке слідство. Передусім – розшифрувати записи в книжці. Ну, а потім побачимо.

Василенко, як і завжди, говорив про справи з захопленням і пристрастю. Зарудний і Оленка уважно слухали його.

Вони під'їжджали до кордонів Батьківщини.

Частина друга

Слідами диявола

1

– Він все ще мовчить? – спитав полковник Василенко.

– О, ні! – енергійно крутнув головою старший лейтенант Зарудний. – Навпаки, надмірно балакучий, але тільки на сторонні теми. Так само, як і раніше, зухвалий і цинічний. Твердить одне: я у ваших руках, у вас є юридичні й всілякі інші підстави для віддачі мене під суд, та примусити мене розповідати про речі, які мені не хочеться й згадувати, ви не можете…

– Досить ясне кредо, нічого не скажеш!

– Куди вже ясніше! Коли він зловтішно посміхається при згадці про вилучену в нього записну книжку, я відчуваю, що втрачаю самовладання.

– Погано, якщо він це помічає.

– Таке важко приховати. Тим більше від цього хитрого й спостережливого негідника. Він мені якось навіть сказав, що моє перебування у застінках гестапо не було б таким ідилічним…

– Провокує?

– Безперервно.

– Не треба нервувати… Скільки місяців ми б'ємося над розшифруванням записів?

– Близько трьох.

– А наслідки?

– Майже ніяких.

Вони сиділи в кабінеті начальника Управління Комітету державної безпеки полковника Василенка.

Був той час довгих зимових сутінків, коли всі предмети навколо розпливаються у мерехтливому мороці, а світло запалювати ще рано. За вікном сновигала заметіль, стукала зірваною з петлі кватиркою.

Полковник Василенко, і старший лейтенант Григорій Зарудний сиділи в кріслах біля круглого столу в кутку кабінету.

Василенко тихенько барабанив пальцями по столу, дивився за вікно, де роїлися сніжини в підсинених сутінках, а думки його крутилися навколо записної книжки.

Так, чесно кажучи, навіть він не чекав, що доведеться отак довго морочитися над книжкою. Згадалась сомбательська операція. Як вони тоді перехитрили досвідченого гестапівця Діля! І ось тепер, коли він у їхніх руках, ніяк не вдається відшукати ключика до його записної книжки.

Полковник зиркнув на Зарудного. Той примружив очі, на лобі зібрались зморшки. Теж напружено думає, але не гарячкує, як під час сомбательської операції. Так, багато навчила Григорія та операція. Став стриманішим, зосередженішим…

Але як все-таки підійти до розшифрування записної книжки? І Василенко, покрутивши головою, ніби йому здавив шию комірець кітеля, знову потягнувся до приміток Діля.

– Чортів Диявол, – пробурмотів він.

Довго перегортав сторінки. Нараз тицьнув пальцем у якийсь запис, і на його губах з'явилась задоволена усмішка.

– Щось знайшли, Олексію Петровичу? – нетерпляче спитав Зарудний.

– Здається, – відповів Василенко. – Але спершу оглянемось назад…

Отже, нам довелося промарнувати три місяці на те, щоб розшифрувати зміст записної книжки, вилученої у Диявола – колишнього керівника СД міста Л. Отто Діля, який переховувався у Сомбателі під ім'ям Карла Шредера. Нам необхідно виявити і знешкодити агентуру, залишену ним після вигнання гітлерівців, і ми сподівалися і сподіваємося, що відомості про неї знаходяться у записній книжці Діля. Наші припущення засновуються на тому, що, за даними Москви, Діль, зрадивши імперській службі безпеки, вирішив зберегти свою агентуру для інших хазяїв. При затриманні в нього не знайшлося ніяких інших записів, окрім зашифрованої книжки. Логічно було шукати саме в ній відомості, що так нас цікавлять.

З труднощами розшифрували записи. І про то ж ми дізнались? Якийсь силос з імен, адрес, телефонів, уривків фраз. В книжці трапляються навіть прізвища людей, що керували підпільною партизанською діяльністю в роки німецької окупації і які посідають зараз відповідальні пости. Що це? Заздалегідь розрахована провокація і спроба заплутати наш пошук? Скоріше за все так воно й є.

Ми перевіряли знайдених у записах осіб.

Деякі з них за вказаними адресами не жили і не живуть, інші знайшлися. Обласне управління не має на них будь-яких компрометуючих матеріалів. Так що важко сказати, чи є ці люди агентурою СД, чи ні.

Уривки фраз, на мій погляд, – паролі та відклики, але до кого? Як це встановити? Діль рішуче відмовляється від показань…

І ось, ще раз передивляючись розшифровані по аркушах записи, я натрапив на дещо цікаве.

В книжці є адреса: Броніслав Яницький, Листопада, 21, квартира 16. Встановлено, що за цією адресою дійсно проживає годинниковий майстер Броніслав Яницький. На сторінці 21-й книжки, що відповідає номеру будинку, зустрічається фраза: «Я можу у вас придбати золотий «Лонжин?», а на сторінці 16-й, що співпадає з номером квартири годинникаря, відповідь: «Ні, але я можу запропонувати справжній «Шаффгаузен». Виникає думка, що обидві ці фрази – пароль і відклик для зв'язку годинникового майстра Яницького з СД. – Цілком можливо! – збуджено мовив Зарудний.

– Йдучи цим шляхом, – вів далі полковник, – я зацікавився особою Яна Длугача, колишнього власника ресторану «Бристоль», адреса якого також є у книжці Діля.

– Чому саме ним?

– Тому що влітку 1943 року СД заарештувало керівників підпільної антифашистської організації саме в «Бристолі», де у них була явка. Свого часу Длугача ретельно перевіряли, встановили, що він не мав відношення до провалу підпільників, що його тоді навіть не було в місті Л. Але зараз запис в книжці Діля вносить у цю заплутану історію деякі корективи. Можливий пароль до Длугача нам відомий за встановленим мною методом. Значить, треба діяти. Але не завадило б перш за все перевірити мої міркування, – сказав Василенко, натискуючи на кнопку дзвінка. – Давайте викличемо Діля.

Зарудний ввімкнув світло. Одразу зникло народжене сутінками відчуття нереальності, і на зміну йому прийшла різка чіткість і впевненість, яка буває перед близьким вирішенням якогось складного завдання.

Коли заарештований увійшов, Василенко спитав руба:

– Хто такий Броніслав Яницький, адреса якого записана у вашій книжці?

– Я вже говорив. Це годинниковий майстер в місті Л., в котрого я ремонтував годинник.

– Він живе на вулиці Листопада, 21, квартира 16?

– Не пам'ятаю, там записано, – посміхнувся Діль і ткнув пальцем в напрямку книжки.

– Там записано ще, – так само стрімко продовжував Василенко, – що ви цікавитеся золотим «Лонжином», і, уявіть собі, інтерес цей зафіксований саме на 21-й сторінці – за номером будинку Яницького.

Якась тінь майнула по обличчю Діля, майнула і миттю щезла, але все ж її помітили дві пари пильних очей.

– Можете не відповідати, – задоволено сказав Василенко, – можете навіть не купувати замість «Лонжина» «Шаффгаузен», який запропоновано вам на 16 сторінці книжки.

Діль закліпав очима. Раптова атака примусила його на хвильку розгубитися. Та він хутко опанував собою.

– І для цих фантазій ви мене викликали? – спитав Діль, скрививши тонкогубий рот в щось мало схоже на посмішку.

– Так. І ми вам дуже вдячні за допомогу.

Коли заарештованого вивели, Василенко мовив:

– Ну, здається, ми вийшли на вірний шлях. Будемо діяти! Почнемо з Длугача. Відомо, що колишній власник ресторану «Бристоль» в місті Л. Ян Длугач зараз проживає у столиці і працює на скромній посаді товарознавця тресту їдалень і ресторанів. Я думаю, що ми можемо надіслати до нього «живий» привіт від давнього знайомого…

2

Високий плечистий чоловік у модному синьому пальті з сірим каракулевим коміром і в такій же каракулевій шапці неквапом йшов вулицею. Прихована сила вгадувалася у його трохи завеликих вилицях, різко окресленому підборідді, у всій атлетичній постаті.

Він йшов, засунувши руки у кишені, заглиблений у роздуми, не звертаючи уваги на красу морозяного зимового вечора. А вечір був справді казковий. Віти дерев, трамвайні дроти, будинки – все було припорошене сріблясто-білим снігом, який різноколірно вилискував у світлі ліхтарів.

Минувши величну будову банку, чоловік звернув у провулок, якийсь несподівано тихий в цій багатолюдній частині міста.

Оглянувшись на всі боки, він увійшов в один з будинків, піднявся на третій поверх і зупинився біля квартири номер 5. На стіні, праворуч і ліворуч від вхідних дверей, розташувались кнопки дзвінків з прізвищами мешканців, їх було чимало в цій комунальній квартирі.

Чоловік кинув оком у глибокий проліт, постояв трохи, до чогось прислухаючись, і рішуче подзвонив.

За дверима пролунали кроки.

– Хто там? – почувся стишений голос.

– Мені потрібний товариш Длугач, – відповів чоловік.

Клацнув замок, двері прочинилися.

– Це ви, Яне Казимировичу?

– Так, це я. Вибачте, з ким маю честь? – господар дому марно намагався у напівтемряві передпокою роздивитися сховане у каракулевий комір обличчя пізнього гостя.

– Вам привіт від Марії Олександрівни з Пскова, – тихо, але виразно промовив незнайомий, не витягаючи рук з кишень пальта.

Длугач схитнувся, його красиве, трохи прим'яте обличчя видавало розгубленість. Старанно підправлені брови поповзли вгору, пальці нервово бгали лацкан піджака з кокетливою хусточкою у верхній кишені.

– Спасибі, – нарешті. промимрив Длугач відклик. – Вона вже одужала від нежиті?

– Цілком. Леночка теж одужала, – гість полегшено засміявся і, витягнувши праву руку з кишені, простяг її Длугачу. – Сподіваюсь, ви самі?

– Так, прошу.

Длугач завів гостя до кімнати. Модні меблі, кілька вдалих копій картин російських художників, красива плюшева скатертина, на столі живі квіти і ніжна голівка Нефертіті на елегантному роялі, до блиску натерта підлога, цілковита чистота… Як це все не було схоже на традиційне уявлення про помешкання холостяка!

Длугач уже оговтався і з ледь прихованою цікавістю дивився на неочікуваного гостя, прихід якого означав поновлення колишніх небезпечних зв'язків.

Розумна людина, він знав, що з іноземною розвідкою так просто не розпрощаєшся, і за єдиний вексель, виданий колись, треба відробляти все життя. Ну, що ж, доведеться відробляти. Тим більше, що за свою небезпечну «роботу» він одержував чимало, а гроші з давніх-давен були єдиним богом у вщерть заповненому несподіванками житті Яна Длугача.

Саме з грошей і почався його гріх…

У панській Польщі молодий Янек почував себе чудово. Татусь його був цілком забезпеченою людиною – ресторан «Бристоль» на центральній вулиці міста Л. приносив постійний прибуток, що зростав із року в рік. На. батькові гроші молодий Ян Длугач міг весело розважатись у товаристві таких же багатих волоцюг, упадати за гарненькими панночками, пиячити, грати в покер…

Але нетривке щастя на землі. Спочатку зрадили карти. Ян програвся вщент і вимушений був навіть віддати за безцінь деякі домашні речі. Це, звичайно, не виправило становища.

В ці тяжкі дні Яна, що прийшов до Юзефи, молоденької кельнерші кафе «Імперіаль», раптом заарештовує охранка. Виявляється, брата Юзефи давно розшукує дефензива^[4], за підозрою у приналежності до підпільної комуністичної організації.

Ян довго і плутано доводив поліцейському чину, який допитував його, що він цілком випадково опинився у Юзефи, брата її у вічі не бачив, признався про картярські борги. Ця надмірна відвертість надовго вирішила його долю. Ян став агентом дефензиви, за прізвиськом «Ігрек». За два тижні розплатився з картярськими боргами, не без задоволення дізнавшись, що за зраду і запроданство платять вагомими злотими, такими дорогими для Янового серця.

За завданням дефензиви він провів кілька справ – і успішно. Виказав студентську підпільну організацію. Натрапив на слід антифашиста, що втік з гітлерівської Німеччини. Відшукав у Варшаві відомого польського журналіста, який переслідувався після повернення з Іспанії, – у той час на Піренейському півострові Гітлер і Муссоліні починали свій кривавий похід проти людства.

Длугач став кваліфікованим агентом. Його цінували, а значить, добре платили.

Таке життя імпонувало. Не працювати. Вечорами – ресторани, вино, жінки. Влітку – курорти Біарріц, Ніцца або Кіссінген.

Так продовжувалось до 17 вересня 1939 року.

Возз'єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною застало Яна Казимировича в Л., де він уже володів першокласним рестораном «Бристоль», що дістався йому у спадщину після смерті батька. Длугач не встиг втекти на захід. Ресторан у нього забрали. Ян Казимирович зрозумів, що радянський лад несе погибель всім його ідеалам.

Тому, коли через деякий час до нього прийшли від колишніх хазяїв, він охоче зголосився продовжувати шпигунську роботу.

Йому напрочуд таланило. Вдалося організували диверсію на кабельному заводі. Очорнив одного з відомих членів Зборів народних представників… І завжди виходив сухим з води.

І ось війна… В місті Л. фашисти. Знову він власник «Бристоля», знову по-старому тече життя. Офіцер польської розвідки, який підтримував з ним зв'язок, просто продав Длугача гестапо, і вій був допущений до самого оберштурмбанфюрера Діля, який швидко оцінив його здібності.

Багато кривавих справ зробив Длугач для Диявола. Найбільш значною була проведена у «Бристолі» – вона коштувала життя керівництву підпільної антифашистської організації. Длугач керував нею сам, чисто вийшовши з гри у той момент, коли пастку в ресторані було розтавлено і підпільники, не підозрюючи зради, пішли назустріч загибелі.

Але пролита кров не переобтяжувала совісті Длугача і не перетворювала його сни на кошмари. Ось і зараз, запросивши гостя до столу і виймаючи з шухляди почату пляшку коньяку і вазу з фруктами, Длугач діловито прикидав перспективи майбутньої підпільної діяльності у столиці і оплату за неї.

– З ким маю честь? – повторив він залишене без відповіді питання.

Гість усміхнувся. Усмішка пасувала до його доброзичливого обличчя.

– Звіть мене Миколою Івановичем. Прізвище – Сєверцев. Думаю, ваша цікавість цим обмежиться?

– До першої чарки коньяку! – так само жартівливо відповів Длугач.

Давня гра продовжувалась, і йому дуже хотілося одразу показати гостеві, що він – людина досвідчена і бувала, а тому може дозволити собі легку фамільярність навіть з начальством.

– Тоді вип'ємо! – Сєверцев підняв чарку. – Ого, справжній «Наполеон»! – Він з повагою глянув на хазяїна. – Ви непогано влаштувались, – окинув оком витончено обставлену кімнату.

– Не скаржусь. Але все це коштувало чимало.

– Гроші я вам, Яне Казимировичу, привіз, – Сєверцев витяг з бокової кишені піджака солідну пачку сотенних купюр і недбало кинув її через стіл хазяїну.

Це був відповідальний момент у розробленому Сєверцевим плані перевірки Длугача. Микола Іванович був добре обізнаний з подробицями його біографії, знав, що гроші Длугач любить надзвичайно. І от тепер Сєверцев пильно спостерігав реакцію Яна Казимировича.

А той ухопив пачку двома руками і притягнув її до себе. Потім, примруживши очі, підкинув на долоні, наче зважуючи, і тільки після цього обережно поклав гроші у шухляду столу, замкнув її на ключ.

Сєверцев полегшено зітхнув. Длугач, який звик продаватись за гроші, одержавши солідну подачку, знову ладен вірою і правдою служити своєму новому хазяїну.

Звичайно, у Яна Казимировича Сєверцев з'явився не відразу, хоча і мав досить переконливі рекомендації керівників своєї розвідки. Шеф Сєверцева спеціально прилетів до нього у Дюссельдорф, а потім побував разом з ним у Мюнхені, де вони бачились з Бандерою і Ленкавським – керівниками Головного проводу українських націоналістів. Вони гуртом обговорювали плани використання націоналістичного підпілля на західноукраїнських землях в інтересах американської розвідки.

І в Дюссельдорфі, і в Мюнхені Сєверцев неодноразово чув ім'я Длугача як людини досвідченої, що багато знає, тримає зв'язки і на яку можна покластися.

Перед самою відправкою, коли Сєверцев залишився з. шефом наодинці, полковник Сміт, наче вгадавши думки свого підлеглого, вголос сказав:

– На мою думку, з Длугачем ми не прорахуємося… Я майже переконаний в цьому. Але, звичайно, таких сильних противників, як чекісти, скидати з рахівниці аж ніяк не можна. Я розумію ваше мовчання. Думаєте, що чекісти за той тривалий час, коли ми не мали зв'язків з Длугачем, встигли перевербувати його чи примусили виконувати їх вказівки? Чи не так?

Сєверцев хитнув головою.

Сміт пустив запашний дим сигари кільцями під стелю і, примруживши око, мовчки спостерігав, як вони тануть там.

– Що ж, – нарешті мовив він, – не буду розвіювати ваших сумнівів. Краще бути готовим до найгіршого. Справді, Длугач після Діля був «у простої», законсервований. А тому – обережність і перевірка. Про це ви не повинні забувати ні на хвилину, – Сміт поплескав Сєверцева по плечу. – Такими розвідниками, як ви, любий друже, ми не розкидаємось!

І, вже вставши, урочисто сказав:

– Пам'ятайте, ваша місія надзвичайна!

Сєверцев не забув настанов шефа. Ось чому, з'явившись у столицю, він не пішов одразу до Длугача, а доручив своїй людині перевірку його. І навіть зараз, вже перебуваючи в гостях, він продовжував вивчати старого агента.

– Давно вже в столиці? – запитав Сєверцев.

– Одразу ж після закінчення війни переїхав. Мене перевели з обласного тресту їдалень і ресторанів до республіканського. Як спеціаліста: все-таки «Бристоль» був відмінним рестораном!

– Значить, л-ські зв'язки втрачено?

– О, ні. В справах я частенько буваю на батьківщині і довідуюсь про наших спільних друзів.

Длугач наповнив і підняв чарки.

– Ну, що ж, приємно ще раз впевнитися, що ми у вас не помилилися. Мають відбутися великі справи. Все було б добре, якби не одна подробиця…