Текст книги "Опівнічні стежки"

Автор книги: Михайло Канюка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 30 страниц)

Богун, помітивши, що співрозмовницю перестала цікавити тема розмови, збільшив швидкість, й за кілька хвилин вони були вже у місті.

Через два дні Ірині повідомили, що книга знову у Богуна. І як тільки він повернув її, до крамниці під'їхав розкішний «ролс-ройс», з машини вийшов хирлявий молодий чоловік у помітно нетверезому стані і, недбало обіпершись на прилавок, втупив у власника крамниці баранячий погляд.

– Шановний! – вимовив він нетвердо. – Ви маєте честь бачити перед собою справжнього любителя літератури. У мого батька, – високородний хам зробив широкий жест рукою і ледь втримався на ногах, – у мого батька – п'ять тисяч томів!

– Така бібліотека робить честь кожному джентльменові, сер! – ввічливо зауважив власник крамниці, про всяк випадок поглядаючи на полісмена, що стовбичив на другому кінці ринку.

– Так от! – Молодик зробив кілька кроків у глиб крамниці. – Я знаю, що у вас є книжка, яку я обов'язково повинен купити. Де вона?

– Яку ви маєте на увазі, сер? – послужливо підбіг до нього дідок.

– Хіба я вам ще не сказав?

– Не мали честі, сер!

Молодик озирнувся навколо і, угледівши в глибині крамниці на столі солідний том у старовинній палітурці, ткнув на нього пальцем:

– Ось цю!

Дідок розгубився і почав мимрити:

– Але один поважний джентльмен вельми просив мене не продавати цю книжку, і потім я сам…

– Мене це не обходить! – заявив хирлявий покупець і витяг гаманець, з якого стирчали крупні банкноти. – Скільки?

– Але я сказав вам, що книга не продається! – зовсім розгубився старий.

– Скільки? – загрозливо повторив молодик, наступаючи на дідка.

– Я н-не знаю, м-мабуть…

Молодик бридливо кинув старому кілька банкнотів і, похитуючись, пішов з книгою під рукою, стиха бурмочучи під ніс:

– І навіщо їй знадобився цей мотлох…

Коли розкішний «ролс-ройс» відкотився від крамниці, Богун, що сидів у своєму «ягуарі» віддалік і спостерігав у бінокль всю картину, розсміявся і сказав:

– А рибка таки клюнула… Тепер трішки терпіння, і шановна місіс не забариться знайти мене…

Ірина взяла з рук молодика важкий том і поволі пішла до себе, залишивши того у повному нерозумінні.

Зайшла до своєї спальні, закрила двері на ключ, обережно поклала книгу на туалетний столик і кинулася горілиць на ліжко. Їй тепер не треба було поспішати. Вона інтуїтивно відчувала, що саме в цій книзі знайде доказ своїм здогадкам.

День за днем згадувалися дні роботи з Рочестером у розвідшколі. Вона доклала чимало зусиль, щоб всі його ретельно підготовані операції якнайчастіше зазнавали краху і щоб у його босів усталилася думка про його професійну непридатність. Зараз Рочестер був на грані відставки, і вона ламала голову, як йому допомогти втриматись, щоб не випустити з рук контролю над роботою школи.

Ірина встала з ліжка, взяла книгу в руки, старанно промацала і перегорнула кожну сторінку. Нічого. Вона взяла ніж для розрізання паперу, нагріла лезо над вогнем свічки і провела по краю першої, а потім другої палітурки. Остання з них легко розклеїлася, на столик випав невеличкий папірець. Ірина піднесла його до вогню і прочитала не зовсім зрозумілі для себе рядки: «Діду від Онука. Подарунок одержав, зрадів йому невимовно. Буду діяти за вказаною інструкцією. Шлю палкий привіт Дядькові».

Ірина полегшено зітхнула. Її розрахунки виявилися вірними, але прочитане мало що дало. Припустимо, що Онук – це Богун. Тоді хто такі Дід і Дядько? І який такий подарунок одержав Онук, що так йому зрадів? Врешті-решт це не дуже цікавило Ірину. Для неї був важливим сам факт подвійного життя Богуна. «Де б він зараз мав бути?» – подумала вона і подивилася на годинник. Стрілки показували третю годину ночі.

– Нічого, – сказала вголос Ірина, – тепер уже нема куди поспішати…

Наступного дня після закінчення занять вона підійшла до Чигрина і дружньо запропонувала:

– Чи не маєте наміру сьогодні, містере Богун, здійснити свою традиційну прогулянку на «ягуарі»? Сер Елвіс погано себе почуває, а я не хочу суботнього вечора залишатися на самоті…

«Починається!» – подумав Сергій і поспішив завірити місіс Ірен, що буде щасливим прислужитися їй.

– Поїдемо одразу чи ви спочатку хочете повечеряти? – запитав він.

– Їдьмо! – рішуче сказала Ірина і першою заспішила до виходу.

– Сьогодні чудовий вечір, чи не так, місіс? Світлий, зоряний… Перший такий за всю зиму. І поруч прекрасна дама, навіть важко повірити!

Сергій вів машину на шаленій швидкості і, щоб якось приховати свою схвильованість, робив вигляд, що уважно слідкує за дорогою. Ірина сиділа поруч мовчки, як завжди, розслаблено відкинувшись на спинку сидіння. Зовні вона була абсолютно спокійна, і Сергій навіть позаздрив: «Ну і витримка!»

Здавалося, ніщо, окрім навколишнього краєвиду, її не цікавить. Дорога збігла з невисокого пагорба і перерізала простору оболонь, порослу зрідка розлогими деревами.

– Яка красива місцевість… Подивіться, он там, ліворуч, така мальовнича група дерев.

– Я бачу. Зупинимось?

Ірина вийшла з машини, і Сергій пішов попереду, прокладаючи дорогу по мокрому ніздрюватому снігу. У голові несподівано промайнула думка: «А якщо задумає стріляти, що тоді?…» І нараз відчув на потилиці холодок металу.

– Стій! Руки вгору! – спокійно наказала Ірина.

«Ого, круто забирає!» – подумав Сергій і удавано здивованим тоном запитав:

– Що трапилося, місіс Ірен?

– Нічого особливого, шановний містере Богун. Зробіть п'ять кроків уперед і поверніться до мене!

Сергій слухняно виконав наказ.

– Даруйте, місіс, але на вашій совісті буде мій нежить.

– Нічого, я знайду, чим виправдатись, – запевнила його Ірина. – До того ж може статися так, що ви не встигнете захворіти.

– Не говоріть дурниць, шановна мадам, це треба буде якось пояснювати.

– Не хвилюйтесь, я поясню. Хто ви такий?

– Богун, невже ви забули?…

– А ще?

– Моє справжнє прізвище ви знаєте не гірше від мене.

– Це добре розроблена легенда, а я питаю ваше справжнє прізвище і пояснення деяких дій!

Богун усміхнувся й іронічно глянув на Ірину.

– Ну, добре, вибачте, я і справді забула, що вам не звикати до небезпеки… Поговоримо інакше…

Вона витягла з кишені папірець, що знайшла в книзі, й показала Богуну.

– Це вам знайоме?

Сергій вдоволено усміхнувся:

– Знайшли-таки… Честь вам і хвала, Ірино Олександрівно. А мені, здається, нежить забезпечено. «Стежками йдуть опівночі», – сказав він нарешті першу частину пароля.

Ірина ступила крок уперед і, ніби наштовхнувшись на невидиму перепону, прикрила очі руками.

– «А повертаються вдень, коли сяє сонце», – глухо вимовила вона другу частину пароля, випустила з рук пістолет і пішла назустріч Богунові.

Останнє

Містер Уїлкінз розтягнув губи у звичній доброзичливій посмішці і сказав:

– Міністр уже чекає на вас…

Від того, що особистий секретар міністра не додав обов'язкового «сер», Рочестеру стало не по собі. Це тільки утвердило його у передчутті, що розмова буде не з, приємних.

Сер Елвіс розумів, що останнім часом він скочується у безодню, і зупинити цей процес було вже не в його силах. Школа явно не виправдовувала сподівань керівників розвідки.

Рочестер був готовий до того, що розмова з міністром ні до чого хорошого не приведе, і пішов до дверей кабінету, як на дибу.

– Прошу, – запросив міністр, сухо привітавшись. Сер Елвіс з почуттям власної гідності виставив уперед довге підборіддя і сів, не торкаючись спинки стільця.

– Я викликав вас, полковнику, щоб обговорити з вами плани подальшої роботи, – зловороже глянув міністр. – За час вашого керівництва школою зроблено чимало хороших справ. Ми високо цінуємо ваші заслуги перед батьківщиною. Але, зрозумійте, ніщо не може виправдати становища, що склалося у школі зараз…

Сер Елвіс сидів непорушно, ніби все почуте його не стосувалося.

«Старий півень!» – роздратовано подумав міністр, але, вчасно згадавши, що і йому вже за п'ятдесят, поблажливо продовжив:

– Ми востаннє надаємо вам можливість реабілітувати себе. У противному разі… самі розумієте, – відставка!

По обличчю Рочестера пройшла тінь. Міністр замовк, сподіваючись почути відповідь полковника. Але той мовчав.

– Провали ваших агентів стали таким же звичним явищем, як туман у нашій столиці, – саркастично посміхнувся міністр своєму каламбуру. – На Україні нам потрібний хороший, старого гарту агент, а не такі необстріляні юнаки, яких ви випускаєте із своєї школи. Кого б ви могли запропонувати?

Сер Елвіс ворухнувся і байдуже знизав плечима. – У мене такого немає…

– Є! – заперечив міністр. – Ваша референтка…

– Вибачаюсь, але в школі багато справ… – В очах Рочестера міністр помітив непідробний жах.

– Хіба вам замало одного Террі? У мене склалося враження, що майор – енергійна і ділова людина.

– Він тільки добрий виконавець, без жодного натяку на фантазію і натхнення, – гаряче заперечив сер Елвіс.

– Гадаю, що обов'язки фантазера ви візьмете на себе!

У величезному кабінеті запанувала тиша. Рочестер тоскно втупився у підлогу. В уяві постав образ Ірен – енергійної, з тверезим розумом і міцною рукою. Він пожував губами і зробив останню спробу зберегти її біля себе:

– У мене зараз закінчує курс навчання провідник Богун з України – досвідчена, вдумлива людина. У разі потреби курс можна і припинити…

– Богун піде туди по своєму каналу, – перебив його міністр. – Хіба ви не розумієте, що йому доведеться витрачати безліч зусиль і енергії тільки на те, щоб зберегти своє життя нелегала. А далі? його інформація буде найнікчемніша, до того ж надходитиме до нас через другі руки – мюнхенський провід. Ми хочемо мати там людину, безмежно віддану нашій справі, зрештою потрібна ревізія. Не подобається мені мишача метушня цього зверхника. – Міністр скривився, мов від зубного болю. – Витрачаємо безліч грошей, а віддача – мізер…

Рочестер прикрив совині очі тонкими, майже прозорими повіками: він уже не міг боротися за Ірен. «Якщо я зараз подам у відставку, – подумав він, – це, однак, її не врятує. Треба погоджуватись. У цьому разі я зможу стежити за розвитком операції особисто».

Міністр терпляче чекав згоди Рочестера. Він був поінформований про роль місіс Кабардіної у школі і розумів, наскільки це важка втрата для полковника. Але він знав і те, що в Рочестера немає іншого виходу.

Нарешті сер Елвіс розплющив очі і глянув на міністра.

– Гаразд, – видихнув він. – Я» займуся розробкою операції.

Ірина, мов на крилах, гнала машину на квартиру Богуна.

– Сергію Петровичу! – вигукнула вона мало не з порога. – Ми з вами їдемо додому!

– Стривайте, Ірино Олександрівно! – зупинив її Сергій. – Поясніть, що трапилося? Я нічого не розумію…

Ірина плюхнулася у крісло і перевела подих.

– Зачекайте, зараз усе розповім. Полковник був у міністра, і той примусив його дати згоду на те, щоб я з вами йшла на Україну. Ви як звичайний провідник, а я – як ваш дублер і наглядач. Як вам це подобається?

Сергій підійшов до неї і взяв її руку в свою.

– Я дуже радий, що так все вийшло. Не хотів говорити вам заздалегідь, але я надіслав Микитенку прохання, щоб розробили план вашого повернення на Батьківщину. Але якщо так…

Ірина вдячно глянула на Богуна.

– Вас на завтра викликає Рочестер. Хоче серйозно говорити відносно нашої спільної подорожі.

– От і чудово. Тільки передайте, будь ласка, майору Террі, що я з поважних причин не зможу бути присутнім на заняттях по стрибках з парашутом.

Рочестер зустрів Чигрина коротким кивком голови.

– Вас уже повідомили про припинення навчання і термінову відправку?

– Так, сер! – виструнчився перед ним Сергій.

– Про деталі переходу ви дізнаєтесь від місіс Ірен та майора Террі. Я ж викликав вас для того, щоб обговорити подробиці, що стосуються графині. – Рочестер поплямкав губами.

Чигрин занепокоївся: «Що він надумав? Мабуть, ставитиме якісь умови…»

Немов на підтвердження його думок, сер Елвіс заговорив:

– Мене не хвилює у даному випадку ефективність операції. Єдине, що непокоїть мене по-справжньому, – це життя і безпека місіс Ірен. Не дивуйтесь, що я говорю з вами так відверто.

– Я розумію вас! – запевнив його Сергій.

– Так от, – продовжив полковник. – Я повірю у те, що ви і місіс Ірен спокійно дійшли до місця призначення тільки тоді, коли до мого кабінету прийде і розповість про це «Андрій Чорнобай. Він – радист Утяя, і ви, як провідник, обов'язково зустрінетесь і з ним, і з Смерекою – Чорнобаєм. Цей хлопець виріс і виховувався на моїх очах, і я довіряю йому більше, ніж будь-кому.

Чигрин коротко кивнув на знак згоди.

– Я передам по радіо наказ про повернення Смереки самому Утяю, а від вас він одержить тільки підтвердження…

Сер Елвіс втомлено відкинувся на спинку.

– А тепер ідіть і не забувайте моєї настанови, інакше… – Полковник раптом метнув на Сергія такий погляд, що тому стало моторошно. «Моє щастя, – подумав Чигрин, – що я не побачу його. Та й Ірина Олександрівна, слава богу, теж. Хоча чого він комизиться? його пісенька вже доспівана…»

Богун круто повернувся, і вийшов з Рочестерового кабінету. У приймальні його зустріла настороженим поглядом Ірина, і, щоб заспокоїти її, Сергій посміхнувся самими очима.

– Ви не уявляєте, місіс, – сказав голосно, – як приємно подорожувати з вами. Чи не проїдемося востаннє на моєму «ягуарі»?

– З превеликим задоволенням! – засміялася Ірина.

– Гаразд, я чекатиму на вас увечері.

* * *

– Увага, панове, літак прибуває до столиці Польської Народної Республіки Варшави! Прошу пристебнути ремені! – урочисто проголосила кокетлива стюардеса і подивилась на симпатичне подружжя – ставного сухорлявого комівояжера та його елегантну дружину, що сиділи у перших кріслах. Вона повторила своє оголошення англійською мовою, і тільки після цього комівояжер заходився допомагати дружині розібратися у лямках. Стюардеса відзначила ще на початку польоту, як бережно ставиться він до своєї милої дружини, і зітхнула: «Щаслива жінка!»

– Ось ми майже і вдома! – полегшено зітхнула Ірина, коли вони увійшли до готельного номера.

– В тому-то й справа, що тільки майже, – відповів Чигрин.

Ірина здивовано подивилась на нього.

– Що трапилося, Сергію Петровичу?

– Не мав часу розповісти вам, Ірино Олександрівно, але мало не в останню хвилину я одержав розпорядження генерала Микитенка. Власне, і не розпорядження… Словом, тут, у Польщі, товариші добре попрацювали і розгромили оунівський провід. Але сталося непередбачене – знову зник Бень… Залишати такого вовка на волі – неприпустимо. А знайти його якнайшвидше можу тільки я.

– Що ж будемо робити, Сергію Петровичу?

– Відпочивайте, Ірино Олександрівно, ваша допомога, певно, не знадобиться. – Він посміхнувся. – Генерал Микитенко не наказував мені братися за справу, але попросив зважити, на прохання польських друзів.

– Як же я дізнаюся про результат справи?

– О, за це не хвилюйтеся! Працівники держбезпеки Польщі знайдуть, в який спосіб сповістити вас. Та що я кажу! – схопився Чигрин. – Вони, мабуть, вже шукають нас…

Немов на підтвердження його слів у двері ввічливо постукали, й Ірина про всяк випадок відповіла по-англійськи:

– Увійдіть!

До кімнати увійшли двоє.

– Прошу пана, маємо честь бачити містера і місіс Річардсон?

– Так-так, панове, – поспішив їм назустріч Чигрин.

– Ми уповноважені передати вам привіт від Діда, – сказав один із них, високий, в сірому костюмі чоловік, з тонкими рисами обличчя. – Якщо не помиляюся, ви – Онук?

– Він і є! – засміявся Сергій. – Щоправда, для Онука трохи підстаркуватий… Добридень, товариші!

– Раді вітати вас на польській землі, панове!

Ірина хазяйновито витягла з чемодана пляшку шотландського віскі і запросила до столу.

– Нам неодмінно треба відзначити цю зустріч, друзі. Ви не уявляєте, скільки я чекала повернення на Батьківщину. А у вашій країні я почуваю себе майже вдома!

– За ваше повернення, пане Богун, за ваше, пані Ірена!

– Прозіт! – підняв тост другий.

– Не будемо гаяти часу, товариші, – сказав Сергій. – Повернення поверненням, а зроблено ще не все. Вас, якщо не помиляюся, цікавить Бень…

Поїзд зупинився у Щеціні рівно о дев'ятій ранку. Сергій вийшов на привокзальну площу, відчуваючи втому і головний біль. Всю ніч не спав, обмірковуючи можливі варіанти розшуків Беня, але нічого путнього на думку не спадало, і від цього, Сергію було не по собі. Він зупинив таксі і ламаною польською мовою (іноземний комівояжер не може добре нею володіти!) попросив шофера відвезти його до першого-ліпшого путящого готелю.

Надвечір Чигрин вийшов на вулицю свіжопоголений, у чистій сорочці і, на перший погляд, у цілком пристойному настрої. Але насправді він так нічого і не надумав, а починати розшук Беня з поновлення непотрібних зв'язків дуже не хотілося.

Чигрин добре пам'ятав будинок Ювеналія Волощука, чиєю гостинністю він користувався перед відправкою у Мюнхен, і, не надумавши нічого кращого, попрямував до святого отця.

Ювеналій був удома. Побачивши Сергія, він замахав руками і тремтячим голосом прошепотів:

– Як ви наважились прийти до мене, добродію? Хіба не чули про страшний розгром, який вчинили ці анафемські діти? Ви хочете загубити мою душу…

– Нічого, святий отче, – засміявся Богун. – Бог віддячить вам за всі муки, які ви прийняли на землі, і забере вас до раю…

– Та скоріше б, а то на землі життя стало, мов у геєні вогненній. З чим прийшов, сину мій?…

– Я повертаюся до краю, святий отче, і знаю про тяжке горе, що спіткало вас тут. Хай береже господь пана Беня! Чув, йому вдалося вислизнути з цупких рук працівників безпеки?!

– Не нагадуйте мені про них! – скрикнув отець Ювеналій, хапаючись за серце. – Ще накличете – біду на мій дім…

– Ой, та чого ви так боїтесь, отче! – знову всміхнувся Сергій. – Зв'яжіть мене з Бенем, я мушу передати йому вказівки полковника Рочестера.

– Ну, що я можу знати, добродію! Пожалійте мене, старого! Дайте дожити до днів благословення… – знову заскиглив отець.

– Невже ви не маєте з Бенем ніякого зв'язку? – недовірливо запитав Сергій.

– Як перед богом, сину мій, як перед богом…

На такий прийом Сергій, правду кажучи, не чекав. «Невже доведеться ні з чим повертатися додому?» – подумав він, помітно засмутившись.

– Що, сину мій? Тебе засмутила моя відповідь?

– Ще й як, отче. Виходить, що я не виконаю найголовнішу частину мого завдання – не зв'яжуся з Бенем і не перекажу йому вказівки пана полковника… Навіть не знаю, що й робити.

– Не сумуй, сину, на все воля божа. А я нічим не можу зарадити. – Ювеналій, явно нервуючи, чекав, коли, ж нарешті піде від нього цей небажаний і небезпечний гість.

Чигрин підвівся і розгублено розвів руками:

– Ну, коли не можете…

– Так-так, іди, сину, хай тобі господь допоможе. – Отець мало не силоміць випроваджував Сергія. Коли ж той взявся за ручку дверей, запитав – А чи довго ще пан пробуде у Щеціні?

– Боїтеся, що знову прийду? – засміявся Сергій. – Не хвилюйтеся, завтра вранці поїду.

Він вийшов від священика у далеко не райдужному настрої. Ось і обірвалася остання ниточка. Що ж робити? Чигрин перебрав у пам'яті все, що розповіли йому польські товариші з приводу розгрому проводу, але у цих даних не було нічого, за що можна було вхопитися. Бень зник, мов розчинився.

Сергій ішов вулицею, похмуро дивлячись собі під ноги.

«Погано, дуже погано, – думав він на ходу. – Бень небезпечний ворог, і його треба якнайшвидше знешкодити».

Наступного ранку Сергій прокинувся пізно, з важкою головою, вкрай незадоволений собою і навколишнім світом. Босоніж пройшов до ванної кімнати. І раптом боковим зором помітив на підлозі біля вхідних дверей невеличкий конверт. Квапливо схопив його, розірвав. У конверті була записка:

«Вам неодмінно треба бути в Елку, де вас знайде друг». І все. Але для Чигрина це було справжнім подарунком. «От тобі й святий отець!» – радів Сергій, швидко одягаючись.

Він вийшов на вулицю і, ледве стримуючись, щоб не бігти, попрямував до телефонної будки. Сергій повинен був попередити польських колег про свій від'їзд до Елка…

Містечко Елк було невеличким і затишним, яких багато на польській землі. І тільки раз на рік розмірена течія міського життя вибухала гучним ярмарком. Сергій ішов вулицею до єдиного у місті готелю і у всьому бачив прикмети скорого початку ярмарку. Він мимоволі зазирав у кав'ярні і відчинені вікна будинків, сподіваючись побачити знайому фігуру. Але Беня ніде не було. Картаючи себе за гарячковість, він прийшов до будинку приїжджих, що гучно називався готелем.

– Яка кімната буде панові до вподоби? – гостинно запитала його хазяйка будинку. – Нехай пан поспішить з вибором, бо скоро у місті не залишиться жодної вільної. Ярмарок!… – Вона привітно всміхнулась Сергію і дала ключ.

– О, я у вас надовго не затримаюсь! – запевнив її Чигрин. – Мабуть, поїду ще на початку ярмарку…

Але він помилився. Спливали дні, а до нього так ніхто і не звернувся. Сергій регулярно ходив снідати, обідати і вечеряти у невеличку кав'ярню, що була якраз навпроти будинку для приїжджих.

Чигрин встиг не тільки покуштувати всі страви, що були у ній, а й перезнайомитися з усіма постійними відвідувачами кав'ярні і з самою господинею – повновидою білявою панею Зосею. Він так сподобався їй своїм апетитом і мужнім виглядом, що пані Зося не втрималася і повідала йому історію про те, як сильно вона кохала одну людину, як довго чекала на неї, і ось нарешті – о щастя! – пан повернувся до неї.

– А чому ж ви його ховаєте? – співчутливо запитав Сергій.

Хазяйка зашарілася, але відповіла:

– Справа в тому, що ми ще не були у костьолі…

Чигрин запевнив її, що то все – забобони старих людей, і побажав щастя у сімейному житті.

На сьомий день перебування в Елку Чигрин, як завжди, прийшов до кав'ярні поснідати. Не встиг він узятися до яєчні з салом, яку так вправно вміла готувати пані Зося, як раптом відчув на своєму плечі чиюсь руку. Сергій спокійно підвів голову і… зустрів насторожений погляд Беня. Про те, що це був саме він, Сергій здогадався одразу, хоча Бень. завів широку, як лопата, бороду і був одягнений, як справжній мешканець провінційного містечка. Беня видавали тільки очі, які так запам'яталися Сергію під час численних розпитувань.

– Сиди на місці! – наказав Бень. – За тобою нікого нема?

– А то б ви підійшли, коли б хтось був! – у тон йому відповів Сергій. – Мабуть, недарма сім діб маринували мене тут.

Бень присів на стілець поруч і посміхнувся, вишкіривши великі жовті зуби.

– А ти як думав? Зосю, два пива! – гукнув він господині.

Та з готовністю підскочила до їхнього столика, сяючи посмішкою. «Так от кого вона ховала!» – здивувався Сергій і мало не вилаявся: Бень всі ці дні був за якихось кілька метрів від нього, справді маючи змогу спостерігати за кожним його кроком, а Сергій навіть не відчував цього!

– Давно від Рочестера? – запитав Бень, присьорбуючи холодне пиво.

– Ні, не дуже. Шукав вас, щоб передати…

– Знаю, – перебив його Бень. – Отець Ювеналій доповідав про твій прихід.

– Ох, старий лис! – покрутив головою Чигрин. – Не міг мені сказати, ніби я чужий.

– І правильно зробив, що не сказав. Звідки йому знати, хто до нього прийшов і з чим. А може, за цей час ти встиг продатися чекістам? – Бень ковтнув пива і продовжив: – Тепер треба стерегтися, як ніколи. Залишилося нас всього троє: отець Ювеналій, та ще один, мій охоронець… Ну і життя! Ходімо до Зосі в кімнату, хильнемо по чарці і за твій приїзд, і за кінець польського проводу…

– А хто вам ця Зося? – запитав Сергій, піднімаючись за Бенем.

– Ет, – махнув рукою той, – моя стара пасія. Тримав про всяк випадок, щоб було де переховатися.

Наступного дня у місті починався ярмарок. Сергій забіг зранку до кав'ярні і, кивнувши господині, пройшов до задньої кімнати, де, похмурий і непоголений, сидів Бень. Пані Зося зайшла за Сергієм.

– Подивіться на нього, пане! – сплеснула вона руками. – Весь час тільки п'є, на вулицю й носа не показує. Хіба такого щастя я чекала? – Зося приклала до очей край мережаного фартушка. – Хоч ви йому щось скажіть… або хоч підіть разом на ярмарок! – Господиня мало не плакала.

– І справді, – погодився Чигрин. – Ходімо прогуляємось! Погода чудова, люду на вулиці – хоч греблю гати. Тебе ніхто й не помітить.

Бень вишкірився на нього і хрипко огризнувся:

– Всі ви хочете моєї смерті, я знаю!

Пані Зося сплеснула руками і вискочила з кімнати.

– І чого ти жінку ображаєш? – почав умовляти його Сергій. – Вона ж тобі Добра бажає, хіба не розумієш?

– Розумію, – процідив Бень. – Я все розумію, крім одного: чому провалився цілий провід?

Він підвівся з ліжка і, натягнувши легкий плащ, поклав до кишень по пістолету. Потім засунув туди руки і глянув на Сергія.

– Ну що, ходімо?

Ярмарок вирував, мов стривожений вулик. Бень ішов трохи попереду Сергія, сторожко» спостерігаючи за натовпом. За ними чалапав охоронець Беня, здоровенний чолов'яга, майже на цілу голову вищий за Сергія.

«Якщо Бень помітить щось недобре, – думав на ходу Чигрин, – він стрілятиме, не виймаючи рук із кишень…»

– Чого ти летиш, мов на пожежу? – зупинив він Беня, який швидко крокував базарною площею. – Не забувай, що ти гуляєш, бо інакше можеш викликати до себе підозру.

Ще здалеку Чигрин помітив двох хлопців, які виписували ногами хитромудрі кренделі. Коли вони наблизились до Беня, Сергій голосно сказав:

– Ач, як понабиралися!

Почувши ці слова, хлопці зупинилися і почали підступати до Беня, розмахуючи кулаками:

– Ц-це ти, падлюко, сказав? Ти?…

– Та відчепіться ви! – Бень вийняв руки із кишень, щоб відштовхнути їх і, мов підкошений, упав на коліна. Двоє «п'яничок» скрутили йому руки так, що той аж посинів на обличчі.

Чигрин рвонув убік.

– А-ах-ах, сволота! – вилаявся Бень, нелюдським зусиллям намагаючись вирватися з цупких рук. Він дивився услід Богуну і за кілька секунд побачив, як той зник у натовпі.

– Все! – видихнув Бень.

– Шкода, двоє інших втекли! – з досадою в голосі сказав один із співробітників органів безпеки. – Але й тих скоро впіймаємо! – Із люттю глянув на Беня.

Машина, в яку вони сіли, рвонула з місця…

Епілог

Зверхник під'їхав до чепурненького особнячка, як завжди, у супроводі поважної охорони. Сьогодні він знову приймав гостей. Пожалували сам полковник Рочестер і майор Террі. Лящ ще посидів у машині, чекаючи, поки охоронці відчинять йому дверцята, і поволі вивалився з неї. Міцно став на кривуваті ноги, озирнувся. Спадав вечір. Від потемнілих дерев тяглися довгі тіні. Зверхник вдихнув на повні груди сухе, настояне на травах повітря, заклав руки за спину і попрямував до будинку.

«Гості» були вже на місці. Сер Елвіс сухо кивнув на ґречне привітання зверхника і одразу ж відійшов до вікна. Майор, не піднімаючи голови, порпався у якихось паперах.

Зверхнику це не сподобалося. Він насупив рідкі брови, сів на стілець, кумедно випнув кругле черевце. Террі, спостерігаючи за ним спідлоба, – ледь помітно всміхнувся: «Щоб бути зверхником при такій зовнішності, треба, мабуть, бути дуже зухвалою людиною…»

– Я хотів доповісти, панове, про стан справ у героїчному підпіллі, – розпочав Лящ. – Але, гадаю, треба випити за ваш приїзд і вже потім стати до розмови.

Він підморгнув своєму незмінному охоронцю Богдану Маціву, який незмінно чатував за його спиною.

– На честь вашого приїзду, панове, є невеличкий сюрприз, – повів зверхник далі, але Рочестер круто повернувся до нього і махнув рукою:

– Не треба цих церемоній… І сюрпризів ваших теж не треба. Прошу вас, майоре.

Террі подав зверхнику вирізку з радянської газети, і Лящ прочитав заголовок: «Кінець Утяя і його поплічників». Замітка була надрукована під рубрикою «Із залу суду».

– Продався, с-сучий син… – прохрипів зверхник, швидко пробігши по рядках. – Коли ж це було опубліковано?

– Два дні тому, пане зверхнику, якщо бути точнішим – у суботу, – поблажливо пояснив Террі.

– Здається, Утяй був закинутий на Україну два роки тому? – запитав Рочестер.

– Так, два роки тому… – похнюпився зверхник.

– Якщо навіть припустити, що він не одразу потрапив до чекістів, то все одно сидить у них довгенько, бо встигли вже й слідство провести, і оцей спектакль із судом влаштували. А якщо…

– На мою думку, панове, – втрутився майор Террі, – Утяй потрапив за грати одразу ж, бо за весь час його присутності у краї не було жодного хоча б тривожного повідомлення. З цього можна зробити висновок, що ми з вами працювали на чужого дядю.

– Я абсолютно з вами згоден, – перервав його полковник Рочестер. – Два роки нас обдурювали, як малих дітей. І це'могло статися тільки з вашої вини, пане зверхнику! Замість Утяя до краю повинні були йти саме ви, але вам більше до вподоби махінації з фальшивою валютою, ніж справжня робота. Гадаєте, що ми нічого не знаємо про спекуляцію доларами?

– Ви не маєте права так говорити зі мною! – закричав Лящ. – Я ще зверхник…

– Дозвольте запитати, яким підпіллям і якими людьми ви керуєте? – уїдливо запитав Рочестер. – Судіть самі: у краї навряд чи залишився хоч один бойовик, польський провід цілком розгромлений…

– А Бень, Бень же там залишився.

– Ви й про це не знаєте? – здивувався майор Террі. – Ви дозволите, сер? – звернувся він до Рочестера.

– Прошу, майоре…

– Так от, – продовжив майор Террі, – ми нещодавно одержали повідомлення про те, що Богун по дорозі на Україну розшукав у Польщі Беня і разом з ним був виявлений польськими працівниками держбезпеки. Богун зник невідомо куди, а Бень зараз знаходиться за гратами. Про це ми дізналися від охоронця Беня, який чудом уцілів і, вже не вірячи вам, звернувся до нас по допомогу…

Вислухавши це, Лящ зовсім знітився, і від його величного вигляду не лишилося й сліду.

– Чому мені ніхто і ніколи нічого не говорить? – гримнув він на Маціва. – Чому я повинен про такі речі дізнаватись останнім? Але у мене є ще сила! – раптом заволав він. – Я ще всім покажу…

– Облиште! – зупинив його полковник Рочестер. – Набридло… Ви, пане, могли б бути актором, коли б свого часу не зайнялися політичними аферами. Хотів би я знати, скільки грошей, що їх було передано нами для розгортання підпільної боротьби, осіло у вашій кишені?

– Що ж тепер буде зі мною? – уже цілком серйозно запитав Лящ. – Я вже старий…

Рочестер здвигнув плечима і глянув на Маціва, який непорушно стояв у кутку кімнати з таким виглядом, ніби все, що відбувалося тут, зовсім його не цікавило.

– То що, може, вип'ємо з горя? – запитав зверхник.

– Ви невиправний, добродію! – розвів руками майор Террі. І одвернувся до вікна.

– А ви, полковнику, де наше не пропадало? – звернувся той до Рочестера.

– Я вже тут не керую, шановний, – сухо сказав полковник. – Ось мій спадкоємець! – кивнув він на Террі.

«Он воно що! І тобі дали по шапці!» – зловтішно подумав Лящ, але вголос співчутливо промовив:

– Здається мені, і вас не обійшла лиха година, пане полковнику. Як у нас кажуть, усі там будемо!

Рочестер рішуче обірвав зверхника: