Текст книги "Опівнічні стежки"

Автор книги: Михайло Канюка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 30 страниц)

– Уже й полудень, а тебе носить десь нечиста сила… Чого забарився?

– Не бійся його, – схилився до Ірини Іржі, допомагаючи їй сісти до столика, – то він так, для годиться… І чого ви, дядьку Палічку, на мене гримаєте? Краще подивіться, яку гостю я до вас привіз. Можна сказати, підібрав на дорозі!

Іржі сперся ліктями на шинквас і щось стиха почав говорити хазяїну. «Далеко зайшла… На мосту… Квітка ледь не підвела…» – тільки й змогла розібрати Ірина, яка лише зараз у цьому прохолодному приміщенні відчула, як стомилася і зголодніла. А дядько Палічек, слухаючи розповідь, раз по раз позирав спідлоба то на Ірину, то на хлопця.

– А ти впевнений? – нарешті почула Ірина.

– Клянуся життям і святою Марією! – із запалом вигукнув юнак.

– Ну-ну, не гарячкуй, – зупинив його дядько Палічек. – Нате ось, освіжіться після дороги, – сказав він, наливаючи у склянку жовтавої рідини з великої пляшки, – і йдіть до внутрішньої кімнати… Там на вас уже давно чекають.

Ірина, нічого не розуміючи, все з більшим подивом прислухалася до цієї розмови. Хто ж такий Іржі?… А хазяїн кафе? І хто саме може тут чекати на неї? Чи не пастка це часом?… Ні, не схоже… То що ж тоді все це означає?

Один з відвідувачів, побачивши крізь скляні двері, як із-за рогу вийшли двоє солдатів, швидко повісив табличку з написом «Зачинено» і затягнув вікно і двері білою завісою.

– На, втамуй спрагу… і повір, що на світі навіть у такий клятий час можуть творитися чудеса. Не без допомоги простих смертних, звичайно! – І Іржі, широко посміхаючись, простяг Ірині склянку з вином…

– Добридень, – вклонився їй високий, ставний священик, напрочуд схожий на Іржі, але з широким пасмом сивини у густому волоссі.

– Добридень, товаришу Коварж, – у тон йому відповіла Ірина. – Здається, я не помилилась і мені немає потреби навіть говорити, що «птахи, які летять зі Сходу, мріють про теплі краї»?

Старий Коварж і Кабардіна з секунду зацікавлено дивилися одне на одного.

– Так, і мені теж, здається, треба відповісти другу частину пароля тільки для годиться: «Ми радіємо їх вільному польоту». – Радий вітати вас, пані, на нашій прекрасній, але такій нещасній землі! – Коварж жестом запросив Ірину до круглого столика, на якому стояли якісь страви. – Поки що пропоную вам поснідати. Гадаю, що пе вам не завадить, чи не так? – Він наповнив келихи собі й Ірині. – У дядька Палічека чудове вино. За ваше прибуття до нас!

– Спасибі, – тихо відповіла Ірина і піднесла до губів свій келих.

– А тепер, коли ви снідатимете, я розповім про цей не зовсім зрозумілий для вас прийом і про нас, грішних. – У священика була така ж блискуча посмішка, як і в сина.

– До речі, а куди подівся ваш син? – спитала Ірина.

– О, він ще повинен відвезти гірське сіно для конюшні гера оберштурмбанфюрера, хай йому грець! – відповів Коварж. – Так от, пані, – продовжував він. – Я очолюю, як вам відомо, місцевий партизанський центр. Ми тримаємо міцний зв'язок з нашими друзями в горах… Їм довелося стати свідками загибелі літака, що летів зі Сходу. Товариші зробили цілком логічний висновок, що це саме той літак, пасажирку якого ми й чекаємо. Чи не так? – Коварж розміреними кроками походжав по невеличкій кімнаті з щільно зачиненими вікнами, сплівши пальці рук, немов під час проповіді. Ірина у відповідь тільки мугикнула повним ротом.

Священик схилив голову і повів далі:

– Отже, поспішили у район, куди впали його залишки. Товариші намагалися прийти туди раніше, ніж там опиняться фашисти. Хоча в цьому не було нагальної потреби, бо вони бояться гір, мов чорт ладану, а особливо вночі! – І він знову посміхнувся до Ірини. – Але ми подумали, що друзі, якщо вони залишили літак до того, як він вибухнув, можуть потрапити у скрутне становище і їм потрібна буде негайна допомога… Уже на світанку товариші знайшли залишки літака. Це випадок, що вони не натрапили на вас одразу. Але так вже сталося…

– Так, під час вибуху мене відкинуло далеко вбік, – Підтвердила Ірина. – А потім я втратила свідомість і не могла керувати спуском на парашуті. От мене і віднесло… Як взагалі приземлилася, не розумію… – І Ірина зітхнули, як людина, котру щасливо обминула небезпека. – Але чому ви вирішили, що саме я і є та людина з літака?… І як дізналися, що я піду саме в бік Склабіна?

Коварж підійшов до столика.

– Вирішити це було не так і важко. Ми розсудили, що тому, хто приземлився не в умовленому місці, необхідно буде встановити своє місцезнаходження. У горах, це зробити неможливо, і хоч це небезпечно, він буде змушений вийти на дорогу. У тій місцевості тільки одне шосе, що з'єднує Склабін і місто Мартін. Далеко від місця катастрофи пішки відійти неможливо, тому ми в обох напрямках від приблизного місця, де можна вийти на шосе послали своїх людей. Завдання ускладнювалося тим, що зустріти вас на дорозі треба було раніше, ніж це зробили б німці. Іржику, як бачите, пощастило-більше, ніж фашистам. Він раніше знайшов нагоду познайомитися з вами і запропонувати нашу допомогу.

Коварж схилився до руки Ірини:

– Я буду ще щасливішим, якщо ми зможемо і далі вам чимось допомогти.

– Я просто не знаю, – розгубилася Ірина. – Ще вранці я була у відчаї, а зараз… Чим зможу віддячити вам?

Коварж, не відпускаючи руки Ірини, уважно подивився їй в очі.

– Магдо, я не знаю мети вашої появи тут і, звичайно, не наважусь розпитувати. Гадаю, що це не тільки ваша таємниця. Але я знаю, що ви летіли зі Сходу, де так само ллється кров, як і на нашій землі. І ворог у нас з вами спільний. Я вважаю своїм святим обов'язком допомагати всім, хто прагне звільнення від фашистського гніту. І вдячність тут ні до чого.

Старий посміхнувся самими очима і підняв келих янтарним вином:

– За успіх вашої місії, за нашу спільну перемогу!

– Чую дзвін келихів і тост, до якого не можу не приєднатися! – почувся за їхніми спинами голос дядька Палічека, і за секунду він сам вкотився до кімнати. – Не заважатиму?

На Ірину дивилися тепер уже не сердиті і насторожені очі хазяїна кафе, а дві смішинки, що потонули у рожевих щічках.

– Ні-ні! – замахала руками Ірина.

– Навіть вчасно, – підтвердив Коварж – Магді необхідна наша допомога, і саме зараз вона розповідатиме, чим саме їй можна зарадити. Не виключено, що саме ви, дядечку, і зможете стати в нагоді.

Хазяїн кафе одразу ж посерйознішав.

– Я слухаю!

.Ірина потерла кінчиками пальців скроні:

– Перш за все мені треба дістатися до Братіслави. Чи це можливо? – звернулася вона до Коваржа.

– Треба подумати… – замислився той.

. Ірина з тривогою подивилася на священика. Якщо вони не віднайдуть спосіб переправити до міста…

– Я розумію, як це важко. Але моя затримка у дорозі може коштувати мені життя, не кажучи вже про інше… – стиха сказала вона, подивилася на співчутливі обличчя цих людей і тільки тепер остаточно збагнула, що вона не самотня, що її нові друзі – це та сама підтримка й опора, яку забезпечили їй товариші на далекій Батьківщині.

Вона глибоко зітхнула й сказала:

– Мені потрібно не пізніше цього тижня бути у Братиславі. Я їду з окупованого Києва, маючи особистий дозвіл військового коменданта генерала Ебергарда, в Париж до свого батька, який залишив Росію ще під час революції… Понад двадцять років ми не бачилися, і от, завдяки «благородству» генерала Ебергарда, – в очах її заіскрилися смішинки, – я маю можливість зустрітись із своїм рідним батечком.

Ірина навмисне розповідала їм свою легенду, вирішивши перевірити її ще раз у зовсім іншій обстановці. Адже вона мала розповідати свою історію всім стрічним – мало не кожному солдафонові, який може причепитися до неї в дорозі. Вона розповідала своїм новим друзям те, що могла, а сама згадувала, як важко було дістати у Ебергарда цей дозвіл. Вона добре пам'ятала, як хвилювалися і полковник Микитенко, і Олексій, не маючи повідомлень з окупованого Києва. Під загрозою була вся операція! І все-таки товариші з підпільної чекістської групи Івана Кудрі, що діяла у Києві, дозвіл дістали. І справжній, виданий самим Ебергардом!

– Як ви самі розумієте, – продовжувала Ірина, – я повинна потрапити у Париж залізницею. Але як це зробити?

Ірина з надією подивилася на присутніх. На якусь мить у кімнаті запала тиша. Її порушив дядько Палічек:

– Люба пані, все буде гаразд! Слухайте мене уважно: тільки цієї ночі на дорозі неподалік від Мартіна – вузлової станції, звідки поїзди прямують на Братіславу, – наші хлопці влаштували такий фейєрверк, любо було дивитися!

– Ми допоможемо вам дістатися до Мартіна, – додав Коварж, – а звідти ви самі, розповідаючи всім, як ледве врятувалися від цих клятих «збройників», так у нас називають партизанів, без будь-яких перешкод прибудете до Братіслави. А далі шлях для вас буде відкритий.

Ось так! – І хазяїн кафе, розвівши руками, присів у не дуже граціозному реверансі.

Всі троє дружно розсміялися і підняли келихи.

– За Батьківщину!

– Хай живе Чехословаччина!

– За перемогу!

Відхилення

Сер Елвіс Рочестер, як завжди, відкрив очі рівно о сьомій ранку. Щоб упевнитися в цьому, йому навіть не треба було дивитись на годинник. Найкращим годинником була звичка, вироблена роками.

Полковник обвів свою спальню ще сонним поглядом. Стіни, пофарбовані у жовтий колір, у передранковій пітьмі відбивали теплим світлом, що навіть у найпохмуріші дні, на які так щедре це місто, нагадувало проблиски сонячного проміння.

Сер Рочестер щойно повністю відремонтував свій будинок на Кінгс Уей. І коли дружина запитала, у який колір пофарбувати його спальню, він роздратовано стенув плечима: «У жовтий, звичайно!» Полковник свято вірив у те, що такі дрібні побутові деталі, як приємний колір стін, не пролита на блюдечко кава, завжди запалений камін мають великий вплив на психіку людини, настроюють на врівноважений лад, а це, у свою чергу, створює позитивні умови для більш продуктивної праці.

О; Елвіса Рочестера ніхто не міг назвати. ледачим чи неробою, його працьовитості позаздрив би кожен, хто задумав зробити кар'єру. Але сер Елвіс був не тільки роботящою, але й розумною людиною. У хвилини самоаналізу, як це інколи траплялося з ним, він говорив собі, що нагадує гончака під час полювання, який завжди тримає ніс за вітром.

Двадцять п'ять років тому, тобто ще на початку своєї діяльності, коли він працював дрібним клерком у юридичній конторі, Рочестер зрозумів, що в цьому світі більше платять тим, хто вміє обходити закони. А хто має солідний рахунок у банку, той більше й цінується. Тому з самого початку він твердо вирішив набути якнайвищої ціни і підпорядкував досягненню цієї. мети все своє життя.

Рочестер завжди робив ставку тільки на потрібних, як на його думку, людей, тобто на тих, хто мав змогу допомогти йому у досягненні жаданої мети і для кого він не гребував нічим. Ці здібності молодого Рочестера не могли не привернути уваги осіб, про яких у широкому світі, як правило, говориться дуже мало і завжди з винятковою обережністю і повагою. Коротше кажучи, Елвіс Рочестер став професійним шпигуном і тільки тоді відчув, що нарешті натрапив на вірну золоту жилу, і з успіхом почав її розробляти.

Природа, набіливши Рочестера такими рисами, як працьовитість, наполегливість і невибагливість у виборі засобів, трохи пожартувала над ним, подарувавши ще й неймовірну гординю, яка йому, синові дрібних буржуа (його батько був простим крамарем), аж ніяк не личила. Провівши кілька вдалих операцій на Ближньому Сході та у Європі, що осяяли славою його розвідницьке ім'я і принесли неабиякий капітал, Рочестер вирішив стати… родовитим. Чому ж бо й ні, якщо врахувати, що при бажанні титули можна було купувати, як речі на аукціоні. І згодом він із задоволенням наказав прибити на дверях свого будинку табличку з написом: «Сер Елвіс Рочестер, барон».

Отже, на початку другої світової війни полковник мав усе, про що мріяв у юнацькі роки. Та й війна, слава богу, йому не завадила. От тільки.!.

Сер Елвіс потягнувся і рвучким жестом скинув з себе атласну ковдру. Але настрій, незважаючи навіть на споглядання жовтавого кольору, який завжди заспокоював його, не ставав кращим. Полковник точно знав, коли він втратив рівновагу і з таким трудом здобуту впевненість у собі. Це сталося недільного дня у Парижі, сталося після того, як він зустрівся з одним агентом. Так-так, саме того недільного дня…

Полковник Рочестер з огидою подивився на своє відображення у дзеркалі. Витягнута фізіономія, невиразні, якісь олов'яні очі, рідке, линяле волосся… «Не обличчя барона, а пика тюремника!» – подумав сер Елвіс.

Початок дня полковник перетворив на своєрідний ритуал, якого свято дотримувався: півгодинна гімнастика, гарячий душ, старанне гоління і легкий сніданок, двадцять хвилин на дорогу, і рівні} за п'ять хвилин до дев'ятої він уже відчиняв двері свого офісу на Пальмер-стріт.

– Доброго ранку, місіс!

– Доброго ранку, сер!

Мабуть, ніколи він не зможе звикнути до неї. Щоразу, як бачить її, відчуває тихий поштовх у груди. Такий саме, як і того недільного дня у Парижі, коли побачив її вперше…

– Пошта, сер!

– Дякую, місіс. Дзвонив хто?

– Так, майор Террі просив дозволу прийти до вас о дев'ятій. Що йому відповісти?

– Так-так, нехай заходить. Він мені конче потрібний… – І Рочестер з полегшенням зачинив двері кабінету. Єдиним, що бавило його самолюбство, була думка, що ця горда і красива жінка, графиня Кабардіна – його підлегла і цілком залежить від його волі. І в той же час він ненавидів себе за ці думки й таку непорядність і… нічого не міг з собою вдіяти…

– Я чекав на вас, майоре! – Рочестер замість привітання подивився на годинник, який показував три хвилини на десяту. – Мені необхідні відомості про готовність деяких наших підопічних.

– Кого ви маєте на увазі, сер? – Террі так і залишився стояти біля дверей кабінету, не наважуючись підійти до столу.

– Мене цікавлять Булась і Смерека. Чи багато вони встигли? – Рочестер сухо запросив майора сісти.

– За ці півроку Смерека став добрим радистом. Булась же, як ви пам'ятаєте, ще у 1947-1949 роках пройшов поширену програму підготовки: вивчав організацію мережі агентів, методи здобуття відомостей, авто– і фотосправу. Тепер він тільки поновлює свою форму. Ми надали йому можливостей вивчити також нові види зброї і засоби їх використання. Крім того, обидва були піддані відповідній психологічній обробці. Зараз і Булась, і Смерека перебувають за містом на полігоні для стрибків з парашутом.

– Сподіваюсь, – перебив майора Рочестер, – вони переодягнені у форму англійських військових частин?

Террі спалахнув.

– Шеф, здається, мені, вашому заступникові, зайве нагадувати про такі дрібниці. – І майор зухвало подивився у вічі Рочестерові. Террі достатньо вивчив усі слабкі сторони свого начальника і знав, що цей новоспечений барон дуже ревниво оберігає свій титул і не любить, коли, звертаючись до нього, опускають слово «сер». Очі Рочестера звузились, і це впевнило майора, що шпилька досягла мети.

– Ви гадаєте, майоре, що їхню підготовку можна вважати завершеною?

– Так, сер. Обидва готові до переходу кордону.

– О ні, – Рочестер посміхнувся, – про перехід говорити ще рано.

Террі здивовано подивився на полковника: що той уже надумав?

– Саме для того, щоб внести деякі корективи у підготовку цих агентів, я й хотів бачити вас, містер Террі. Але про це трохи згодом. А зараз… – полковник підвівся з-за столу і майже впритул наблизився до Террі, заглядаючи йому в очі, – ми з вами працюємо разом уже не один рік, і я гадаю: ви встигли помітити, що я не люблю повторювати своїх наказів.

Террі відвів погляд. Він добре розумів, до чого вів полковник.

– Так, сер. Я не забув вашого наказу. Але…

– Що «але»? Ви розумієте, що я не можу довіряти будь-кому, якщо не знаю навіть про те, який сорт кави йому до вподоби?

– Сер, ви не цінуєте своїх працівників…

– Якби я перестав вас цінувати, майоре, ви давно б уже мали змогу ознайомитися з більш віддаленим куточком земної кулі, ніж це місто…

Побачивши, що Террі помітно перелякався, Рочестер почав потроху відходити.

– Ну що там у вас?

– Агент з Бонна повідомив, що знайшов нарешті архіви, вивезені з Києва під час відступу німецьких військ. Самі розумієте, яких зусиль коштувало йому виявити їх.

– Ну-ну, без ліричних відступів, – нетерпляче перебив полковник.

– «Де-ікс» зможе передати відомості, які вас цікавлять, під час наступного сеансу зв'язку. Якщо встигне, звичайно.

– Коли ж наступний сеанс?

– У п'ятницю, сер, в нуль годин.

Рочестер помовчав, про щось замислившись.

– Через три дні… Це було б дуже вчасно… У неділю, містер Террі, ми з вами, місіс Ірен, Булась і Смерека летимо на один острів. Там до нас має приєднатися людина від пана Багрія… – полковник зазирнув у якийсь папірець на столі, – і не вимовиш! – Романівський. Та ви його прекрасно знаєте!

– О, це Утяй – попихач Багрія. Отже, настав і його час йти на Україну!

– То вже нас не стосується, – сухо відказав сер Елвіс і наказав: – Ваше завдання – підготувати групу до польоту й відповідно її екіпірувати. Про всі деталі доповісти мені у п'ятницю. І не забудьте, боронь боже, про повідомлення «Де-ікса»!

– Слухаю, сер!

Полковник провів Террі поглядом до дверей. Він був упевнений, що майор виконає його наказ бездоганно. От тільки…

* * *

Шифровка, що надійшла на адресу Комітету держбезпеки у Києві:

«Березень 1950 року.

Першому. Не могла вийти на зв'язок через велику зайнятість по підготовці до закиду групи Утяя на Україну.

Закид буде здійснено, можливо, у березні.

Про деталі доповім додатково».

* * *

Тоскно… Вже котрий рік тоскно. Особливо вечорами, коли треба бути красивою і безпечно розумною. А якщо тобі вже далеко за сорок, це не так легко…

Після гарячої ванни Ірина лягла на канапку в одному махровому халатику і тепер відчувала, як крізь нього потроху пробивається прохолода.

Сутінки, немов настоюючись, поволі огортали кімнату. Як не хочеться вставати! Ще на хвилину заплющити очі, побути на самоті. Вона відкинулася на подушки і віддалася напівсонним думкам. І одразу з пам'яті виринуло минуле…

Тоді, в сорок третьому, Париж зустрів її веселою зливою. Але від вокзалу Монпарнас до вулиці Ренн було зовсім недалеко, й Ірина вирішила не чекати, коли закінчиться дощ, і сміливо похлюпала по теплих калюжах. Люди, що сховалися від дощу за скляними вітринами кафе та у під'їздах, з подивом дивилися на красиву жінку з невеличким саквояжем в одній руці і черевиками в другій, по обличчю якої блукала задерикувата посмішка.

Почувши за собою гуркіт мотора, Ірина відскочила до тротуару. Але машина зупинилася поруч, і з віконця визирнув водій.

– Прошу, мадам!

Ірина весело замотала головою:

– Ні, спасибі! Я сама, тут недалеко…

Водій знизав плечима, і машина рушила далі, оббризкавши її з голови до ніг. Та це вже не мало ніякого значення, бо коли Ірина дісталася до будинку, де жив її батечко, з неї стікала вода, немов вона щойно виринула з Сени.

Все було чудово: і настрій, і цей дощ, і жодного патруля не зустріла. Тільки чомусь, коли йшла вулицею, відчувала все більшу слабість: ноги зробилися немов ватяні, а перед самим будинком так запаморочилось у. голові, що змушена була обіпертися об стіну. «Прийду до батька у такому жалюгідному вигляді, може, розтане… Тільки б застати вдома» – думала вона, стоячи під дверима квартири.

У глибині тихенько дзенькнуло, і за мить, немов тільки й чекали на її дзвоник, двері відчинилися. На порозі стояв сивий, з худим обличчям чоловік. На згорблені плечі був накинутий дорогий, але далеко не новий халат, на босих ногах, як встигла помітити Ірина, – стоптані пантофлі. Вона підвела очі і зустріла знайомий погляд. Тільки він, її батько, міг дивитися так – немов крізь людину. Але раптом старий напружився, жадібно вдивляючись в її обличчя, і ледь чутно прошепотів:

– Ірина?…

Так, батьку, це я… І одразу ж новий приступ слабості навалився на неї, загойдав і накрив темрявою…

Граф Кабардін ніколи в житті не відчував потреби у духовно близькій йому людині і тільки на старість відчув самотність, душевний біль і спустошеність. Під кінець життя він зрозумів, що став жертвою власного самолюбства. Але гордість. не дозволила йому шукати прив'язаності у тому світі, що його оточував, і граф став ще більш замкненим і недосяжним.

А треба сказати, що серед росіян і українців, які осіли в Парижі після Жовтневої революції, граф Кабардін був не останньою людиною. Він не змінив своїх поглядів на життя навіть після такого струсу. Не відчуваючи, як більшість емігрантів, особливої туги за батьківщиною, граф влаштувався у Парижі досить затишно і з комфортом. Дозволив йому зробити це солідний рахунок в одному із швейцарських банків, який він вдало поповнив завдяки… службі на фашистський абвер. Уміло використовуючи безвихідне становище одних і ненависть до червоної Росії інших, граф став одним із основних поставщиків шпигунів і диверсантів для групи «Альфа» полковника Штольце, як свого часу поставляв для аристократії і царського двору породистих рисаків із свого кінного заводу. З особливим задоволенням він відшукував на паризькому дні українців, ніколи не забуваючи, що саме на Україні у нього був найбільший маєток.

Так би й жив граф – без особливих турбот і переживань, коли б не відчув, що почав старіти. Це незалежний від його волі процес, що доводив графа до нестями, посилився з початком окупації Франції гітлерівськими військами. Це тим більше турбувало, бо для графа саме цей час став періодом активної діяльності. Виконуючи вказівки свого безпосереднього шефа – полковника Штольце, – він відшукував серед емігрантського мотлоху тих, хто був згоден стати під жовто-блакитний прапор чергової гітлерівської маріонетки Багрія.

Така бурхлива і не зовсім приваблива робота спадкового аристократа графа Кабардіна, та ще й протягом майже всього періоду окупації Франції, давалася взнаки. Граф усе більше здавав і, відчуваючи це, намагався все частіше відсиджуватися у себе вдома, занурившись у книги і власні спогади…

– Ірина… – ледь чутно прошепотів старий граф, більше здогадуючись, ніж пізнаючи свою дочку, яку давно уже вважав втраченою назавжди.

– Так, батьку, це я… – прошепотіла Ірина помертвілими губами і, не в змозі більше триматися на ногах, поволі зсунулася на підлогу. Старий тільки й встиг підкласти руку під голову доньці, аби не вдарилася об косяк…

Давній знайомий графа, кволий на вигляд, але уважний і вправний лікар – доктор Ланю, оглянувши Ірину, поставив суворий і незаперечний діагноз: запалення мозку.

– Мабуть, вона пережила якийсь страшний нервовий стрес, – сказав він. – Може, й жорстока простуда… Після того, як мине криза, лікування значною мірою залежатиме від самої хворої – її волі і, я б сказав, відчайдушного бажання одужати. А зараз – спокій, добрий нагляд і ще раз – спокій…

Потяглися важкі дні і страшні ночі хвороби, сповнені мороку і видінь. А коли Ірина остаточно опритомніла, перший, кого вона побачила над собою, був батько, який із сльозами на очах дивився на неї.

– Доню, вижила… рідна моя, доню…

– Нарешті я знайшла тебе, батьку… – із слабкою посмішкою потяглася до старого Ірина.

Доктор Ланю порекомендував вивезти Ірину у сільську місцевість – на свіже повітря і добрі харчі. І граф через Штольце домігся дозволу виїхати з Парижа, оселився з нею у маленькому занедбаному будиночку, де давно вже ніхто не жив (граф придбав його ще молодим, коли любив поволочитися за гарненькими жіночками). Це будиночок стояв над невеличкою, обсадженою осокорами річкою Марною, що омивала містечко Ла Варенн, яке, по суті, було передмістям Парижа.

Граф не відходив од Ірини ні на крок. Жадібно ловив кожне її слово, посмішку, погляд, говорив без угаву і сам. Із задоволенням помічав в її обличчі і поведінці свої риси: «Так, це вона, моя дочка, графиня Кабардіна!»

Ірина, у свою чергу, старалася як могла. Розповіла про своє «злиденне існування за залізною завісою» і про те, як її, спадкову аристократку, нікуди не приймали на роботу й вона, аби не померти з голоду, перебивалася приватними уроками з французької та англійської, і про своє нещасне заміжжя. (Бідний мій Славінський! Така талановита людина і така, жалюгідна доля… Його зацькували ці нелюди, і тепер його нещасний прах покоїться на білоцерківському кладовищі…)

Часом у її серці прокидався жаль до цієї самотньої спустошеної людини. «Це ж мій рідний батько, – блискавкою проносилося в голові. – Як турботливо і ніжно доглядає він мене зараз, немов надолужує втрачене». Але нараз перед очима поставали ріки людської крові, що пролилися не без допомоги цього, на перший погляд, лагідного старого.

А старий, хоч і прикипів за дні хвороби до неї душею, та й давалася взнаки думка про самотню старість і відсутність близької людини, яка б по смерті закрила йому очі (що поробиш, і професійні розвідники з часом стають сентиментальними), в силу старої звички не розкривався одразу, ще і ще раз перепитуючи про її життя «там», щоб потім звіритись із своїми записами, зробленими раніше. За довгий час, як задоволено відзначав граф, дочка жодного разу нічого не переплутала, хоч і додавала до своїх перших спогадів все нові й нові деталі. Та це не викликало підозри, бо ж не може людина, розповідаючи про своє більш як двадцятирічне життя, не згадати потім ще якихось подробиць. Якби було інакше, у графа виникли б сумніви. Але Ірина добре грала свою роль і з часом, уважно стежачи за батьком, почала більше слухати старого, ніж говорити сама.

Так вона дізналася про те, чим займався її батечко до війни, хоча граф спочатку і не дуже ясно висловлювався про це. Все більше натяками, між іншим. Але Ірина вела себе обережно, не виказуючи ніякої зацікавленості, і граф нарешті сам не витримав і заговорив прямо про свої зв'язки і навіть почав будувати плани їхньої спільної роботи після закінчення війни.

Граф був певний, що німці програють війну. «За такий апетит, як у цього Гітлера, – говорив він, – якщо вдатися до історичних аналогій, доводиться завжди розплачуватися готівкою і сповна». Отже, вже зараз треба було думати про майбутнє. Граф знав: якщо не німці, то хтось інший згадає про нього, і особливо не турбувався…

А Ірина, проводячи з батьком довгі вечори у його старому будинку і обговорюючи з ним плани їхнього спільного життя, думала: «Все гаразд, все дуже добре… Тільки треба чекати».

Згодом все частіше, лежачи по ночах без сну, розуміючи, як стурбовані її долею на Батьківщині і безнадійно розшукують, а вона ніяк не може повідомити свого зв'язкового, що жива, хоч і безпорадна, Ірина болісно розмірковувала: «Що робити?» Це доводило її до нестями: неймовірно хотілося знайти своїх або одержати хоч якусь звістку. Але вона тільки зціплювала зуби, а вранці знову радо всміхалася батькові.

Старий граф не помилився. Про нього справді згадали. Одного дня після звільнення Парижа від фашистів, коли мало не все місто висипало на вулиці і площі, граф Кабардін повернувся додому незвично пізно. Нервово потираючи руки, він походжав по кімнаті і рипливим голосом задоволено розповідав дочці про свою зустріч із самим шефом, полковником Штольце.

Пихатий Штольце, на якому, як здавалося графові, ніяк не відбилися ні крах фашистського режиму у Франції, ні близька остаточна загибель гітлерівського рейху, недвозначно заявив, що треба міняти «хазяїна» і що він, Штольце, пам'ятаючи і шануючи послуги пана Кабардіна, запропонував його кандидатуру представникові однієї вельми солідної фірми, серу Елвісу Рочестеру. Граф зрозумів, що Штольце, навіть не спитавши його, просто перепродав старого, як півня на базарі, тому, хто більше заплатив, але заперечувати не став, розуміючи, що все могло бути набагато гірше.

Передача старого агента відбулася тут-таки, на бульварі. Піднявшися з садової лави, де вони сиділи, Штольце підхопив графа під руку і, завівши у невеличке бістро на розі, підступив до столика, за яким самотньо сидів немолодий чоловік з якоюсь безбарвною фізіономією. Це і був сер Елвіс Рочестер. Штольце, зробивши своє, одразу ж відкланявся, залишивши новоспечених колег домовитись наодинці.

Врешті-решт старий граф лишився задоволений і умовами, що їх запропонував Рочестер, і тим, що сам начальник розвідки, а не хто-небудь із його підлеглих виконав цю місію купівлі і продажу. Це свідчило про те, що Штольце не применшив його заслуг і що на старого чекало не таке вже й погане життя у новій якості співробітника розвідувальної служби однієї з великих європейських держав.

Ці та подібні до них думки роїлися у голові старого графа по дорозі додому і кінець кінцем спричинили добрий настрій.

Ірина відзначила, що граф ніби помолодшав, – згорблена спина випросталася, рухи стали енергійнішими, а погляд твердішим. Вона із занепокоєнням подумала навіть про те, що батько, знову занурившись у справи, може забути про неї.

Але за ці нескінченні місяці чекання Ірина стала настільки необхідною старому графові, що той і не мислив уже свого існування без неї. І, немов вгадавши її переживання, сказав:

– Я дозволив собі, доню, не спитавши згоди, потурбуватися і про тебе.

Ірина підняла на батька здивовані очі, і граф поспішив додати:

– Ні-ні! Я і не думаю примушувати тебе робити щось, що буде тобі не до вподоби або хоч трохи переобтяжить. Ти так настраждалась… – Граф зупинився проти дочки і поклав на її схилену голову жилаву руку. – Я тільки хочу познайомити тебе з однією людиною, яка може стати тобі в пригоді.

– Але я ще не зовсім здорова, а у мене постійно паморочиться в голові, – із стражданням у голосі сказала Ірина.

Від її слів граф немов знову постарів.

– Лікар сказав, що все обійдеться… з часом, – знічено відповів він і заспішив вийти з кімнати.

Ірина якусь мить задумано дивилася на щільно зачинені двері, а потім радісно посміхнулася. «Все складається чудово! Я мушу перебороти себе, бо не маю права на цю кляту хворобу!…»

Але минуло ще чимало часу, поки вона зовсім одужала.

Кабардін і тут лишився вірним собі. Навіть свою «останню надію», як він називав дочку, волів віддати до рук свого нового хазяїна. Безумовно, граф і не уявляв, яку послугу робить і Рочестеру, і самій Ірині.

… Годинник голосно пробив сім разів, й Ірина, зітхнувши, розплющила очі. Пора… Вона сіла на канапі, намацала на товстому килимі черевички і, зіщулившись від прохолоди, – ці кляті тумани! – потяглася за одягом.

– Ірен, доню! Ти вже одягаєшся? – почувся за дверима голос батька.

– Так-так, я вже майже готова…

– Поспіши, дорога, нам треба бути раніше за барона! Ірина уважно розглядала себе у великому дзеркалі.

Її вечірня сукня переливалася сріблом, обтягувала гнучку і водночас ставну фігуру, відтіняючи блиск оголених плечей.

Згадавши, як її модистка, загортаючи сукню, сказала: «Мадам, те, що ви шиєте у нас, робить добру рекламу нашій фірмі», – Ірина кумедно скривила ніс і сама собі показала язика…