Текст книги "Опівнічні стежки"

Автор книги: Михайло Канюка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 30 страниц)

– Прошу! – Смєхов зробив широкий жест рукою. – Зараз побачимо, що то за кубло! – І розчахнув двері на всю широчінь.

Всі увійшли до вузького і темного коридора. Під ногами в Андрія щось відчайдушно нявкнуло. Від несподіванки він відскочив убік і вдарився головою, об жерстяне корито. Знявся страшенний брязкіт.

– Обережніше, шановні, ви так мені усю квартиру розвалите! – почувся звідкись, із-за їх спин рипливий голос.

– Краще б світло засвітила, стара, – сказав один з міліціонерів. – Понаставила тут…

Другий знайшов на брудній підлозі свій ліхтарик, засвітив, спрямувавши промінь у стелю. Нарешті стало видно двері, що вели до кімнати. Смєхов рвучко відчинив їх і став на порозі.

– Ба, знайомі всі обличчя! Заходьте, товариші, я вас зараз познайомлю.

Від того, що побачив і відчув Андрій, йому стало нудотно. На великому столі упереміш було навалено брудного посуду, порожні і повні пляшки з вином і горілкою, залишки їжі.

По кутках і на підлозі напівтемної кімнати сиділи і лежали – хто як міг – якісь п'яні, розпатлані хлопці та кілька дівчат, теж у найжалюгіднішому вигляді.

За столом, роблячи відчайдушні спроби піднятися назустріч прибулим, сидів худий темноволосий чоловік років тридцяти п'яти чи, може, менше. У нього було якесь мертвотно бліде обличчя і безглуздо розширені очі.

– О, прийшли… – нарешті вичавив він із себе, скрививши рота. Серед гнилих зубів блиснула металева фікса. – Ну-ну, заходьте… гостями будете… – Він похитнувся, що мало, певно, означати уклін. – С-сьогодні Крук усіх приймає, с-сьогодні Крук д-добрий…

– Бачу, бачу, що добрий, навіть надмірно добрий, – сказав Смєхов, струшуючи з стільця якесь нерухоме тіло і вмощуючись навпроти.

– Яка радість! – раптом п'яно заволав Крук. – Громадянине капітане, яка честь!

– По-перше, я не капітан, громадянине Крук, а по-друге, з якої такої нагоди ви влаштували оце свинство?

– Мій дорогий старший лейтенанте! Невже наша всіма шанована влада й досі по-справедливому не оцінила ваші багаті заслуги п-перед нею і громадсь… ськістю? – Крук співчутливо похитав головою. – Коли я мав честь знати вас р-раніше, ви вже були лейтенантом. Ох, мій х-хороший… А щодо цього, – він провів рукою над столом, – о громадянине старший лейтенант, я так давно не був у широкому світі, щ-що мені захотілося подивитися, чи стали люди добрішими, а ж-життя чистішим. Ха-ха! Як б-бачите, за мою відсутність сталося дуже мало змін, кінець кінцем візуально я їх не спостерігаю! – Крук підніс руку до очей, немов надягав пенсне.

– Годі базікати, громадянине Крук! – прикрикнув на нього Смєхов. – За роботу, товариші. Треба, мабуть, дочекатися машини, щоб повантажити у неї оцих. Допоможіть, товаришу Чорнобай.

Андрій кивнув головою і почав обхід кімнати, перевертаючи кожного і підтягуючи ближче до виходу. Роблячи своє, він чув і вже не чув, як Смєхов допитувався, де Крук взяв гроші на гульню, і як той бубонів: «Добрі люди, д-добрі люди змилувались над бідолашним бурлакою, п-пожертвували останнє…» Андрій вже підтяг до дверей третього учасника Крукового бенкету і пішов у куток за наступним, як його зупинив грудний і трохи хриплуватий голос:

– Не треба мене чіпати. Я сама…

Андрій підвів голову і наткнувся на колючий погляд спідлоба величезних, мало не на півлиця, чорних очей. Без жодної іскорки, ці очі можна було зрівняти з проваллям, в яке мало хто наважився б зазирнути. Андрій різко зупинився, немов зустрів на шляху перешкоду. З кутка назустріч йому піднялась висока дівчина. Буйне, якогось апельсинового кольору волосся, спаплюжене сучасним перманентом, важкими пасмами падало на міцні плечі, пишні груди. Тонку талію охоплював дивовижний пояс з мідними бляшками у вигляді голів казкових тварин. Дівчина була одягнена у шовкову сукню, що переливалася всіма барвами веселки, на ногах лаковані. з хитромудрими переплетеннями черевики. Андрієві здалося, ніби то жар-птиця випадково залетіла до цього вонючого барлогу і з остраху й огиди забилася подалі від брудних рук. Він знову звів очі на її обличчя, інтуїтивно сподіваючись знайти в ньому підтвердження своєму першому враженню.

І знову наткнувся на перешкоду. В її очах з підфарбованими віями, які сягали мало не до високих, вищипаних брів, в очах, без будь-якого натяку на сп'яніння, був тільки опір, злість і виклик.

– І довго ви збираєтесь розглядати мене? Що, ніколи в житті не бачили такої? – Жар-птиця хрипко розсміялась і по-хазяйськи пружно пройшлася по кімнаті, повертаючись на всі боки, як манекенниця на помості. – «Ну як, подобаюсь? Дивіться скоріше, яка я, доки ваш. начальник дозволяє.

– Хто-ви така? – нарешті отямився Андрій.

– Ну от, тільки-но заходилася зачаровувати, а вже й допитує! – Дівчина відверто зареготала. – Як, ви й справді не знаєте мене? – Вона втупилася в Андрія своїми очищами, і він так і не зрозумів, чи то в них застиг подив, чи дівчина просто глузує з нього.

– Її звуть Флора Зарудна, товаришу Чорнобай, – обізвався від столу Смєхов, припинивши розмову з Круком. – А прізвисько серед цієї публіки – богиня Фроська. Звучить, чи не так? Я правильно сказав, шановна? – звернувся він до дівчини.

Флора крутнулась на каблучку і присіла перед лейтенантом у вишуканому кніксені.

– Так точно, громадянине начальник. Здрастуйте у моїй хаті, давно не бачились!

– Фроська, душа моя! – заволав знову Крук. – Р-розкажй їм, хто тут хазяїн, щоб знали, як до п-порядної оселі вриватися серед ночі. Я с-спати хочу, громадяни, а ви нам заважаєте!

Флора раптом посерйознішала, підійшла до Андрія, смикнула за рукав пальта:

– То як, громадянине начальнику, поведете чи довірите самій дійти до «ворона»?

– Не вперше? – зло зіщулив очі Андрій.

Флора опустила очі і мовчки пішла до виходу, охопивши плечі руками, ніби їй раптом стало дуже холодно.

Андрій з подивом дивився їй услід, відчуваючи себе так, ніби образив малу дитину. Він крутнув головою, намагаючись відігнати від себе це кепське відчуття, а більше, щоб утвердитись у своїй правоті, пригадав, як вчив його Олексій Петрович, що зло завжди є злом, у якій би привабливій обгортці воно не було. І ще віц. подумав, що, мабуть, не розуміє всього і що його зла іронія щодо дівчини була не проявом праведного гніву, а дріб'язковою злістю.

* * *

З глибини сну виринула свідомість, і слух одразу вловив звук, схожий на дзижчання пилки по металу. Дзик-дзик… Відчуття підсилювалося ще важким биттям серця в такт дзижчанню.

Фроська міцно затулила вуха і спробувала розліпити довгі вії. Через вікно спокійно вливався день – похмурий і сірий. Відчуття реальності остаточно повернулося до неї, і різкий звук, що збудив її, зменшився до розмірів човгання материних капців по підлозі та брязкоту ножів і виделок, які мати різко жбурляла у металеву миску.

Фроська знову закрила повіки…

Вчора Крук запропонував їй руку і серце. І зробив це з шиком – стоячи на колінах, підніс золоту обручку. П'яна компанія спочатку завмерла від несподіванки, а потім вибухнула цинічним реготом і вигуками: «Давай, Фроська, не пошкодуєш!», «Гірко!»

Раніше б Фроська з радістю ухопилася за такого шикарного жениха, а вчора… Вчора вона, немов уперше, з огидою дивилася на цю вакханалію, на Крука з його дешевими вихватками і залізною фіксою. І до того ж їй стало так тоскно, що вона, навіть не подякувавши Крукові, повернулася і вийшла з кімнати.

Залишок цього вечора вона провела у мовчанні, сам на сам із своїми думками. І ніхто не наважився порушити її самотність. Потім Фроська так же мовчки піднялась із свого кутка, розшукала у купі пальт свій кожушок і вийшла у морозяну ніч. Мало не вперше за всю історію свого знайомства з Круком та його компанією вона була абсолютно тверезою.

Що зупинило її? Чому Фроська не відповіла на пропозицію Крука? Адже вона точно знала про міру своєї влади над ним і його любов. Може, в ній раптом заговорив жіночий інстинкт, Що не дозволив назавжди зв'язати своє життя з брудом і постійним страхом, а може, ще щось… Вона не могла відповісти на ці запитання. Та й, до речі, не задавала їх собі, а просто Фросьці було і вранці так само тоскно й огидно, як минулого вечора.

– Скільки можна говорити, щоб не вешталась біля мене? – роздратовано гримнула вона на матір, повертаючи голову на подушці.

– Продерла вже очі, потворо? Вставай, бодай би ти вже ніколи не піднялася з цього ліжка!

Голос матері деренчав набридливо і різко. Вона сердито махала ганчіркою, більше здіймаючи, ніж витираючи пил з пошарпаних меблів.

– Ну, поїхала… – Фроська скинула з ліжка величезного кота, що вмостився під боком, і встала, розтираючи зім'яте від сну обличчя. – І довго буде продовжуватись цей виховний момент?

– Я тобі дам «момент», шльондра! – закричала мати і замахнулася на неї ганчіркою. – Понаучувалася від цього ворюги всіляких слів і думає, що може матір зневажати!

Фроська вхопилася за ганчірку і смикнула її на себе так, що стара впала на ліжко, зарившись носом у сіре зібгане простирадло.

– Мало тобі перепадає від цього злодюги! – зле сказала Фроська і вийшла, грюкнувши дверима і не звертаючи уваги на материн вереск:

– Ой, людоньки добрі, рятуйте, вбивають!…

Вона постояла у коридорчику, відчуваючи підошвами босих ніг холод немитої підлоги, пошукала очима, у що б взутися. Згадала, що тапочки залишилися у кімнаті, махнула рукою і влізла у модні ботинки на хутрі – подарунок Крука.

Підійшла до іржавого умивальника і відкрутила воду. У тьмяному дзеркалі, що висіло над краном, відбилася її скуйовджена голова, зім'яте обличчя з підпухлими повіками, сухі, потріскані, майже чорні губи. Фроська підставила голову під льодяну цівку, що пахла свіжістю і чомусь кавунами, і довго стояла так, повертаючись то однією, то другою щокою, доки по тілу не побігли мурахи ї не забило дихання. Потім розтерлася вафельним рушником і прислухалася. З кімнати чулося настирливе виття, що мало означати жалісний плач. Огида і лють підступили до Терця, і вона крикнула:

– Замовкни!

З кімнати донісся зойк на вищому регістрі, г у квартирі нарешті запанувала тиша. Але вона нагадувала Фросці тишу могильного склепу, і, не заходячи до кімнати, дівчина нашвидкуруч пригладила свою буйну гриву, одяглась у перше, що трапилося під руку, накинула на плечі гуцульський кожушок і вискочила на східці. – У ніс звично вдарив міцний котячий сморід, і Фроська, намагаючись дихати через рот, швидко збігла дерев'яними розсохлими східцями.

Лють вирувала в її душі, і, щоб якось вгамуватись, Фроська широко крокувала вулицею, хлюпаючи модними ботиками по танучому снігу і не помічаючи сердитих очей забризканих нею людей. Нарешті серце почало битися рівно, і Фроська підняла очі.

Сірий день подивився на неї заклопотаними обличчями перехожих, чорними від мокрого снігу стовбурами дерев, незайманою сніжною цілиною Стрийського парку.

На розі приліпився молочний кіоск, і Фроська попрямувала до нього. З віконечка визирала добра, кругло-червона фізіономія тьоті Мані.

– Добридень, тіточко! – чемно привіталася Фроська.

– О, доброго здоров'ячка, дівчино! – Тітчина фізіономія від здивування стала схожою на букву «о». – Чого це ти вискочила з непокритою головою? Застудишся!

Тьотя Маня зняла з голови одну з своїх численних хусток і хусточок і простягла Фросьці:

– На ось, запнись. Знову, либонь, з матір'ю посварилася…

Фроська задерикувато підняла підборіддя і сунула руку в кишеню, намацуючи гроші. Але в кишені було пусто.

– Що, їсти хочеться? – помітила тьотя Маня її жест. – Ет, небого…

Тітка щезла з віконця, а замість неї на невеличкому прилавку за мить з'явилися по черзі пляшка молока і кусень чорного хліба, загорнутого в чисту ганчірку.

– Ой, тьотю! – сплеснула руками Фроська і, схопивши хліб, міцними зубами відкусила мало не половину.

– За молоко мені заплатиш! – раптом скрикнула тітка Маня.

– Чого це ви? – здивувалась Фроська.

– Ой, лишенько… – заголосила тітка. – Кіоск якісь нелюди пограбували, а мене звинуватили, що то я навмисне так зробила, щоб нестачу покрити… Ой, господи, за що мені така кара!

– Нічого, тітонько, – з повним ротом сказала Фроська, байдужим поглядом проводжаючи перехожих, – господь далеко, а міліція поруч, розберуться.

Раптом її очі виділили у негустому денному натовпі височенну фігуру. Вулицею назустріч їй йшов той самий красивий і небалакучий хлопець, який тільки вчора допомагав міліції вгамовувати їхню п'яну компанію.

– Все… спасибі… тіточко… – швидко допиваючи молоко, сказала Фроська і, хутко застебнувши кожушок, пішла до нього.

Андрій зупинився біля вітрини книжкового магазину, роздивляючись виставлені новинки. Раптом хтось легко посмикав його за рукав пальта. Різко обернувшись, він натрапив на впертий погляд глибоких очей і мимоволі зробив крок назад.

Фроська весело зареготала, сплеснувши змерзлими руками:

– Ви що, боїтесь мене?

– Краще б свої очі, добродійко, ви використовували замість стоп-сигналу… – похмуро сказав Андрій. – Вам щось потрібно? – запитав він, у глибині душі проклинаючи і свою незграбність, і її веселий настрій.

– А я до вас у вельми важливій справі!

Андрій зацікавлено глянув на неї.

– Хочу дякувати вам за вчорашній вечір, вірніше… за ніч, коли ви… коли завдяки вам… – все її нахабство раптом кудись зникло під уважним поглядом тем них очей, але Фроська перевела подих і відчайдушне закінчила, – не відправили мене у «холодну»!

– То не моя справа, – відповів Андрій.

Фроська незалежно хмикнула і крутнулася на каблучку, щоб іти геть. Але її зупинила сильна рука, і дівчина чомусь підкорилася цій силі…

Вона йшла поруч, намагаючись крокувати в ногу, і куточком ока зиркала на юнака – такого добродушного і світлого, що їй раптом стало неспокійно на душі.

– Вночі всі дійсно були як свині… – примирливо сказала вона, викликаючи його на розмову.

Андрій мовчав, боячись порушити несталий мир.

Почав падати тихий лапатий сніг, і Фроська, бавлячись, стала ловити губами сніжинки, що танули, ледь торкаючись її шкіри. Прохолода сніжинок сподобалась їй, вона нахилилась і набрала повну жменю.

– Пити хочеться… – виправдалась перед Андрієм.

– Що, занадто бучною була зустріч? – не втримався він.

– Вам дуже хочеться образити мене? – стиха запитала дівчина.

– Ні, Фросю, чому. ж…

– Мене звуть Флора! – перебила вона його вибачення.

– Он воно як! Будемо знайомі – Андрій Чорнобай.

– Дуже приємно…

– Мені теж. Було б краще, якби ми познайомилися у більш підходящій для такого випадку обстановці.

– Будете перевиховувати? – зітхнула Фроська.

– І не подумаю. Я кажу завжди тільки те, що думаю.

– І завжди так робите? – хитро запитала Фроська.

– Намагаюсь.

– Тоді скажіть чесно, хотіли б ви зустрічатися зі мною?

Андрій скоса глянув на дівчину, йому впали у вічі порожевілі від свіжості щоки, яскраво-вишневі губи, темні, без дна, очі під чорними дугами брів. І Андрій мовчки повернув до входу в Стрийський парк.

Фроська принишкла поруч, дивлячись на казкову красу зимового парку. Сніг обліпив стовбури дерев, зігнув тонкі віти долу так, що кожне дерево створило ніби шатро з снігових цівок. На незаймано білій поверхні між розчищеними доріжками ясно було видно хрестоподібні сліди птахів і дрібні цятки білок.

– Йой! – скрикнула Фроська, зупиняючись.

– Що трапилось? – занепокоївся Андрій.

– Сніг за комір потрапив… – засміялась дівчина.

Андрій поспішив на допомогу, витягаючи з-за коміра снігові пластівці разом з довгими пасмами апельсинового волосся. Він з подивом подумав, що нічого кращого в світі не бачив, ніж оцей парк, ця дівчина і її волосся…

– А я вмію ворожить! – радо скрикнула вона і повернула його долоню догори. – Ось лінія життя – довга, звивиста… І чомусь переривається посередині, немов ти мусиш прожити двічі. – Дівчина здивованими очима глянула у його темні озера, в яких відбився спокій і ніжність, його погляд заспокоїв її, і Фроська продовжила – У тебе буде дві дружини і один… два… трійко діточок!

Андрій зареготав і крізь сміх ледь вимовив:

– Так я… так я ж завзятий одинак!

– Ов-ва! Так я тобі й повірила.

– Слово честі, – запевнив Андрій. – Всі чомусь думають, що я обов'язково повинен бути донжуаном і мати вже принаймні трьох дружин і з десяток дітей. А в мене не було ще жодної.

– А кохана дівчина є? – сторожко запитала Фроська.

– Ні, Флоро, – серйозно відповів Андрій. – Не до. того було. Та й лякливий я, боюся вашого брата.

– А в мене були женихи… – зітхнула дівчина.

– Уявляю, – жорстко сказав Андрій. – Спочатку велике кохання, що скінчилось під тиском зовнішніх обставин, потім трохи менше кохання, що скінчилось саме собою, а там – з десяток дрібних, які виникали і зникали без особливих причин.

– Ти хіба теж вмієш ворожити? – сумно запитала Фроська.

Що вона могла йому заперечити? За своє коротке життя вона встигла по саму маківку вибруднитися на смітнику людської підлості і байдужості…

Мати замолоду була особою баламутною і не завжди суворих правил поведінки. Коханці не затримувались надовго, змінювали один одного, мов у калейдоскопі. Вона кидалась від одного до другого, пояснюючи спочатку це пошуком того єдиного, кому судилося мати поруч такий скарб, а потім зовсім нічого не пояснюючи і не гребуючи навіть дрібнотою. Чи то від безладдя, що було у її душі та навколо, чи то у передчутті самотньої старості, і народила вона від одного з таких зальотників своє дитя.

На той час мати вже встигла розгубити свою красу і хороші манери і перетворилася на звичайнісіньку дрібну перекупку з жадібними вихватками і підлою душею. Далі – більше. Не задовольнившись скромними прибутками від спекуляції, мати почала скуповувати крадені речі. Так вона увійшла до злочинного світу.

Коли народилася дівчинка, мати, у пам'ять про минулі рожеві роки молодості, назвала її бучним і претензійним іменем Флора, яке з часом перетворилося на презирливе Фроська. Це вже потім її стали називати богинею, коли їй виповнилося п'ятнадцять і сусідські хлопчаки перестали тягати її за довгі коси, а доросліші із захопленням проводжали її поглядами. Одного разу якийсь п'яничка натрапив на неї у темному закутку і хотів зробити недобре. Ух, як вона тоді подряпала йому фізіономію!

Але все було значно пізніше. Спочатку Флора росла, як квітка при курній дорозі, що не знано як і чому ухопилася за цю бідну землю. Дитина задихалася у клубах тютюнового диму та випарів спиртного під час мало не щоденних гулянок матері. І загинула б, якби не тітка Маня – добра і нехитра душа, яка забрала дитину до себе і доглядала як могла у ті нелегкі роки.

Матір потім засудили. А повернулася вона, коли Флорі було вже десять років. Дівчина добре пам'ятала той вечір. До невеличкої кімнати із залізною грубкою, біля якої юрмилося все сімейство – Маня, її чоловік, троє їхніх дітей і сама Флора, якось боком зайшла немолода жінка, розгублено глянула на кожну з чотирьох замурзаних і червонощоких мордочок і, сплеснувши руками, фальшиво проспівала:

– А де ж моє бідне дитя?…

Як Флора плакала, збираючись покинути цей небагатий, але теплий і дружній дім! Пам'ять зберегла все те добре і щиросердне, що мала дівчинка до повернення своєї матері і що допомагало їй, зціпивши зуби, зносити все потім…

Сумно стало Андрію від цієї сповіді. Сумно і страшно. Весь тиждень потім у його вухах звучав тихий голос дівчини, він ходив як очманілий і ніяк не міг вгамувати своє розтривожене серце, не міг зрозуміти, чи то незугарна дівоча доля так розхвилювала його, чи власні спогади і переживання.

Фроська, по суті, була звичайнісінькою повією, на яких Андрій вдосталь надивився за кордоном. Але він зумів під наносною бравадою і нахабством розгледіти чисту і страждаючу душу. Потім він зрозумів, що просто закохався. Ця думка зовсім збила його з пантелику. Як же це з ним трапилося? Чи ж має він нарешті право на кохання? Ким він, власне, був до того, як доля закинула його на Україну? Виховувався і жив за чужий рахунок як утриманець, а розплачувався, на відміну від Фроськи, яка платила своїм тілом, власним розумом і серцем, що було ще огиднішим.

Андрій жахнувся свого порівняння. То якого ж чорта він береться судити цю дівчину, хіба він має на це право? Сором, сором!

Надвечір Андрій прийшов на побачення з Василенком зовсім розгублений. Він ніколи не був особливо балакучим, а цього разу і зовсім мовчав.

– Чого мовчиш? – не витримав нарешті Олексій Петрович.

Андрій знизав плечима.

– Я ж бачу, що з тобою щось трапилося, – наполягав полковник. – Поговоримо? – І силоміць всадовив хлопця поруч.

Вислухавши плутану розповідь Андрія, його вагання і сумніви, Василенко розсердився.

– Я був про тебе кращої думки! Говориш, закохався? Чудово! Так чому ж заради власного спокою ти ладен відмовитися і від кохання, і від людини, яка, до речі, розчарувавшись у тобі, може впасти ще нижче? Зрозумій, юначе, ти подав їй надію, а тепер зрікаєшся?

Андрій відсахнувся.

– Ні-ні! Але…

– Не хочу чути ні про які «але»! – Василенко сердито витер спітнілі скельця окулярів. – Ось що я скажу тобі, Андрію! Життя поставило перед тобою ще одне і, я б сказав, дуже серйозне випробування. Не треба тікати від свого кохання – іди йому назустріч і допоможи дівчині, та й собі самому, скинути тягар минулого…

Пильність

Бень байдуже поглядав у вікно і мляво запитував, не дивлячись на Богуна. Але по тому, як він, стежив, щоб попіл з цигарки потрапляв саме в попільничку, Богун розумів, що керівник служби безпеки зібраний і зосереджений і що його байдужість – удавана. Бень ліниво ворухнув ногою, засунув гостроносого модного черевика під канапу. «Напевне, включив магнітофон…» – подумав Богун. І справді, затамувавши дихання, він почув (чи то йому здалося) ледь чутне шипіння.

– Який надрайон очолюєте? – запитав Бень.

Те, що він знав уже все можливе про Богуна, Сергій. Чигрин, звичайно, усвідомлював. Тому офіційний початок розмови дещо роздратував Чигрина. Аяе він поки що спокійно відповів:

– Очолюю Яворівський надрайонний провід з районами Судово-Вишнянським, Яворівським, Мостиським, Краковецьким, Немирівським і Нижанковицьким.

Бень недбало розкрив карту, що лежала на столі, посунув її до Богуна.

– Покажіть.

Богун показав, хоча Бень навіть не глянув на карту. Про себе Сергій відзначив, що карта була стара, видана ще у довоєнній Польщі, без розподілу на нинішні райони і без лінії кордону.

– Кордон? – наче відповідаючи на його думки, запитав Бень.

Богун провів пальцем по цупкому паперу звивисту лінію. Референт цього разу повернув голову, простежив за рукою Богуна.

– Як охороняється? Де застави? Скільки війська на них? – продовжував питати Бень.

– Не можу докладно сказати, друже референт, – по паузі повільно відповів Богун, дивлячись просто в очі Беню. – Нам у прикордонні села доступу майже нема – надто небезпечно.

Протягом секунди вони дивились один на одного. Богун міг, звичайно, чимало розповісти про систему охорони кордону, про застави. І це, можливо, сподобалося б референтові. Але в якусь мить Богун збагнув, що надмірна поінформованість може викликати у Беня підозру. З іншого боку, хто його зна, що саме відомо про все це іноземній розвідці? Навіщо їм справді давати цінну інформацію? Нехай Бень думає про нього, як про хороброго, але не дуже обізнаного бойовика. Очі Беня були холодні і недовірливі. Він випростав ноги, нахилився до Богуна.

– Де переходили кордон? Який він?

Чигрин спокійно показав пальцем місце, глянув у вікно.

– Гори, ліс…

– У надрайоні є аеродроми?

– Ні, немає, – заперечливо похитав головою Богун.

– А в Городку? – швидко запитав Бень.

– Там, здається, є, але то вже не мій терен, – так само швидко одказав Богун.

Далі Бень почав запитувати дедалі жвавіше. І Богун намагався відповідати негайно і коротко.

– Чи є в надрайоні фабрики і заводи?

– Ні, немає.

– Який транспорт?

– Тільки залізниця Львів – Перемишль.

– Табір для в'язнів є?

– Ні.

– Реактивні літаки літають?

– Так, звичайно.

– У які години?

– Не звертав уваги.

– Даремно. Це дуже цікавить нас і наших друзів.

– Друзів?

– Так, друзів. Вони не залишили нас у біді, і ми зобов'язані їм допомагати. Ясно?

– Так, друже референт.

– У надрайоні працює геологічна розвідка?

– Так, шукають газ.

– Становище колгоспів?

Чигрин усвідомлював, що ця злива запитань – тільки розвідка. Бень потім знову повернеться до них, вимагатиме більш докладних відомостей. А зараз він тільки запам'ятовує відповіді Богуна, щоб потім, при повторенні запитань, знайти якусь невідповідність і розбіжність.

– Становище колгоспів? – перепитав Богун. – Дещо краще.

– Які акції підпілля проти колгоспів?

– Хліб тепер не палимо, тракторів і машин не нищимо.

– Отже, нова тактика?

– Так.

– Розкажіть свою біографію.

Богун помовчав, зібрався з думками, потім неквапно почав розповідати свою легенду.

– Прошу. Звати мене Володимиром, прізвище – Коровець. Народився у 1923 році в селі Густятичі, Новострелищанського району, Дрогобицької області. За фахом – учитель. Рідню всю виселили до Сибіру, десь зостався брат, але не знаю, де саме…

– Досить, – одрізав Бень. – Так скільки аеродромів у надрайоні?

– Я ж говорив – жодного.

– А що шукають геологи?

– Газ.

– Знайшли?

– Так.

– Коли переходили кордон?

Починалося друге коло запитань. Богун вже не приховував свого роздратування, даючи зрозуміти Беневі, що той має справу все-таки не з рядовим бойовиком. У надвечірній тиші здаля долинав дівочий сміх, потім зазвучала простенька, але весела пісенька. А в цій кімнаті точилася розмова, де за кожним словом, поглядом, інтонацією, паузою чатувала смерть. Чигрин, відповідаючи на запитання, бачив, що Бень ще не довіряє йому, хоча помилок за собою Сергій не помічав. Характер Беня був йому відомий, і підозрілість референта, по суті, ще нічого не означала. Хіба тільки те, що процес завоювання довіри у цього маститого шпигуна дещо затягнеться.

Богун водночас не міг не відзначити і деяких позитивних аспектів розмови. Бень уже кілька разів натякав про наявність зв'язку між ватажками націоналістів та іноземною розвідкою, досить прозоро вимагав більш докладної інформації про прикордонні райони. Це вже було якимсь проявом довіри, яка починала зароджуватись у референта.

Розпитуючи про бойовиків Богуна, він особливо цікавився їх зв'язками ще за часів війни з гітлерівцями. Богун зрештою збагнув, чому це цікавить Беня: він з'ясовує можливість співробітництва націоналістів із західнонімецькою розвідкою Гелена, яка останнім часом все більше цікавилася зверхником та його оточенням. «Он воно що! – подумав Богун. – Фронт проти нас тримають єдиний, генерала Гелена підгодовують разом, а ділитися інформацією не бажають… Ось звідки ця зацікавленість симпатіями бойовиків!»

Що_ж, на цьому варто буде зіграти. І Богун охоче почав розповідати про «подвиги» своїх бойовиків у Львові і навколишніх районах за часів гітлерівської окупації. Це мало набити ціну підпіллю в очах іноземних шефів контррозвідки і водночас примусити їх розщедритися, щоб заохотити ці «кадри» працювати на себе зараз.

Чигрин зовні нічим не видавав себе, але у душі підсміювався: «Я вже міркую, як справжній надрайонний провідник, хитрую і шукаю вигоди у хазяїв. Що ж, з вовками жити…» А Бень залишився незадоволений. Гість, на жаль, виявився тим, за кого себе видавав.

І все ж він ще не зовсім повірив Богунові. Щось не подобалося референтові в цій людині, насторожувало. Надто спокійно тримається! Міг добре підготуватися. Цим більшовикам сміливості не позичати! Трохи торгується? Це добре, але тоді він не той простачок, за якого себе видає. Вчитель, каже? Значить, не такий уже темний. А чому не знає багатьох важливих для іноземної розвідки речей?! А може, знає, та приховує, щоб дорожче продати? Ну, це з'ясує Рочестер, який ще працюватиме з Богуном…

Ні, щось у цьому провідникові Беню все ж не подобалося!

«Не вірить, гаспид! – думав у цей час Богун, вшосте розповідаючи свою біографію. – А, шакал, він сам собі, мабуть, вірить тільки по середах… Треба взяти щось сильне і невідпорне. Що ж може його переконати?»

За дверима почувся дитячий сміх: хтось із дітей господарів будинку бавився біля кімнати. За хвилину почувся якийсь шерех, і двері повільно відчинилися. До кімнати просунулося кирпате обличчя маленького Богдана. Хлопчик зацікавлено подивився на чоловіків. Богун замовк і тієї ж миті збагнув, що йому треба зробити: такій підозрілій і обережній людині, як Бень, це припаде до смаку!

Коли хлопчик зник за дверима, Богун ще деякий час слухав голос дружини Стаха, яка докоряла синові, а потім рішуче сказав:

– Друже референт, розмовляти тут більше не можна!

– Чому? – зупинився посеред кімнати Бень.

– Гадаю, що тут небезпечно. Малі діти, хіба ж можна на них покластися?

– Скоро поснуть, – заспокоїв його Бень.

Але Богун не погодився. Хитаючи головою, він виклав Беню свої вагання. Розповість дитина в школі про гостей батька, ще якесь слово підслухає. Ні, він тут не розповідатиме більше нічого! Треба міняти квартиру, нехай друг референт вибачить його, але у себе вдома він, Богун, таких ситуацій намагається уникати.

Богун говорив, тим часом розмірковуючи: «Як я зможу вийти тут на зустріч із своїм зв'язковим? Адже Бень все продумав, хвилини не матиму вільної. Треба куди-небудь вирушати, а там щось придумаю…» І, вже впевнений у своєму виграші, із задоволенням почув у відповідь:

– Маєте рацію. Увечері поїдемо звідси.

* * *

Лейтенант Коробов подивився на годинника і рушив до дверей кабінету. Що генерал Микитенко прийме цього відвідувача негайно, він не сумнівався. Але порядок є порядок. За хвилину ад'ютант вийшов з кабінету, не зачиняючи дверей, і сказав майорові:

– Прошу, на вас чекають!…

Генерал підвівся назустріч ставному офіцерові.

– Майор Прокоп'юк прибув за вашим наказом! – виструнчився офіцер перед Микитенком.

– Доповідайте! – коротко наказав генерал, потиснувши йому руку.

– Після першої зустрічі з Бенем капітан Чигрин ніяк не міг зв'язатися з капітаном Павелецьким – співробітником органів держбезпеки Польщі, який мав завдання тримати з ним зв'язок. Тому Богун поставив вимогу змінити квартиру, де йому нібито заважали діти. Провідник Заламай, з яким Чигрин бачився наступного дня, наказав змінити квартиру. В пошуках нової оселі побував в селі Білому, потім знову в Цепліці, потім у Собешуві. Звідти Чигрину вдалося написати Павелецькому коротенького листа, і той виїхав на місце зустрічі – на околиці Собешува, на останній зупинці трамвая, четвертої суботи місяця.

– Побачення відбулося? – спокійно запитав генерал.

– Так. Побачились, але не говорили, – розповідав Прокоп'юк. – За Богуном стежив сам Бень, і Сергій встиг сказати про це Вацлаву Павелецькому, коли проходив повз зупинку. Іще сказав, що зустріч переноситься на вівторок. Капітан залишився на зупинці.