Текст книги "Опівнічні стежки"

Автор книги: Михайло Канюка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 30 страниц)

6

Наступного ранку всі троє снідали в кафетерії. Там, за словами Длугача, міг з'явитися кур'єр від Чекана. Хоча бандит і попередив, що це буде не так уже й скоро, але Сєверцев нервував, не маючи змоги приступити до виконання свого завдання, отже і потяг всіх туди. На всяк випадок…

– Ф'ю! – присвиснув Длугач, ступивши на поріг. – Яка мадонна з'явилася біля самовара!

За прилавком дійсно сиділа вродлива дівчина з пишною копичкою білявого волосся і напрочуд свіжим рум'янцем на щоках.

Міщенко кинув на неї оком і скривився:

– Кирпата… – А в самого аж серце закалатало: «Оленка прийшла мені на допомогу! Тепер вже буде трохи легше, не так самотньо… Коли ж вона встигла прилетіти з столиці, адже я тільки вчора ввечері зміг повідомити про себе?»

Він підійшов до столика і сів спиною до прилавка. А Сєверцев говорив Длугачу:

– Яне Казимировичу, будь ласка, замовте для нас по склянці кави і щось легке на сніданок.

– Із задоволенням! – відгукнувся Длугач. – До того ж матиму підставу заговорити з цією красунею, може, і познайомитись поближче…

Міщенко насмішкувато подивився на Длугача:

– І охота вам, Яне Казимировичу, загравати з буфетницями.

Сєверцев мимоволі відзначив слова Василя Сергійовича. «Хлопчик грає трохи роль сноба, але це навіть добре». Міщенко все більше і більше подобався йому.

– Ну, от і все, – вернувся, потираючи руки, Длугач, – сніданок на «трьох королів» зараз подадуть.

Микола Іванович кивнув і підсів ближче до Длугача.

– Я прошу вас розповісти мені трохи детальніше про розмову з Чеканом, – почав він, сторожко озираючи невеличкий зал кафетерію, в якому в цей ранковий час майже не було відвідувачів. – Особливо про умови, за яких я зможу нарешті побачитися з Сірим.

Длугач обмацав своє обличчя, немов перевіряючи, чи добре поголився, потім склав руки на столі і теж тихо мовив:

– Я розумію вас, Миколо Івановичу, – ви не можете, не маєте права так довго чекати. Але судіть самі: Сірий – помітна фігура у націоналістичному підпіллі – без ретельної перевірки не підпустить до себе навіть мене, людину, що майже всю війну пройшла поруч з ним. І ви, мабуть, чули, що таке СБ? Навіть якби Сірий і дав згоду на зустріч без попередньої перевірки, то цьому завадили б оті молодчики із підпільної оунівської служби безпеки. Так що доведеться чекати стільки, скільки необхідно буде для нашої перевірки. А домовилися ми з Чеканом так: я жду на нього два дні і одразу ж іду з ним, якщо буде дозвіл, до Сірого. Ви мене, в свою чергу, чекаєте дві доби з початку моєї «подорожі». Коли я у призначений час не повернусь, вважайте, що мене або «кокнули» есбісти, або я потрапив до органів безпеки. Все може трапитись! Так, так, все. Тому, якщо я не повернусь, зникайте одразу ж – і якомога далі…

Ждати посланця від Чекана довго не довелось. Уже ввечері наступного дня Длугач примітив у кутку зали кафетерію чоловіка, на безіменному пальці лівої руки якого виднілась старовинна печатка-перстень. Умовний знак! Чоловік зустрівся очима з Длугачем, неквапно допив свій коньяк і рушив до виходу. Через кілька хвилин за ним пішов і Длугач.

– Отже, справу почато… – схвильовано сказав Сєверцев. – Дай боже, щоб вона успішно закінчилась! Тьху, тьху!

Міщенко ледь всміхнувся – бач, і цей досвідчений вовк розвідки забобонний, – і підійшов до симпатичної буфетниці.

– Дайте мені, будь ласка, «Казбек», дівчино, – сказав він голосно і, відвернувши голову так, щоб Сєверцев не бачив його губ, стиха додав: – Длугач пішов на зв'язок з окружним провідником Сірим. Через деякий час він повернеться, і тоді ми підемо всі до нього. Коли це буде, я попереджу, – підійду до тебе і попрошу знову пачку «Казбеку». – І, взявши від буфетниці цигарки та здачу, він спокійною ходою попрямував до виходу.

Встав і Сєверцев, пішов за ним. Два дні в очікуванні Длугача минули без будь-яких пригод. Під кінець другої доби Сєверцев, зовсім втративши спокій, все частіше зиркав на годинник.

А Міщенко тим часом почував себе чудово і навіть підсміювався над Миколою Івановичем.

– Дорогий мій колего, раджу зняти годинник з руки, бо він вам дуже вже діє на нерви. Бути рабом часу при будь-яких обставинах не варто, повірте мені.

На це Сєверцев роздратовано відповів.

– Якщо вже що і діє мені на нерви, то ваша філософія. Піду вниз, візьму щось випити.

Міщенко розсміявся:

– Так недовго і п'яничкою стати! Але ця ідея і мені до душі, тільки я вип'ю не для заспокоєння нервової системи, як ви, а для того, щоб більш змістовно витратити час до появи Яна Казимировича.

Сєверцев у відповідь пробурмотів щось і попрямував до виходу з номера.

Але щойно він підійшов до дверей, як вони самі розчинилися і на порозі з'явився Длугач.

– Нарешті! – видихнув Микола Іванович.

– І дійсно вчасно, – додав Міщенко, – а то Микола Іванович вже пішов було за пляшкою, щоб випити за упокій вашої душі…

– Годі, – тоном наказу обірвав його Сєверцев і, звертаючись вже до Длугача, сказав: – Ну, як справи?

– Все гаразд, – стомлено опускаючись на стілець, мовив Ян Казимирович. – Завтра о чотирнадцятій нуль-нуль нас чекають на станції Н., що у сорока кілометрах від міста, а звідти, якщо все буде гаразд, привезуть до резервного схрону Сірого… Дійсно, Миколо Івановичу, принесіть щось випити, бо я ледве тримаюсь на ногах…

Наступного ранку, поснідавши, як завжди, у кафетерії (Міщенко знову купив у «буфетниці» Оленки пачку «Казбеку», чим і повідомив про свій від'їзд до лігва Сірого), вони вирушили на вокзал до приміського поїзда.

7

Давно вже затишна хата лісника не бачила такого вишуканого товариства.

Елегантний Міщенко прикипів поглядом до господині – чорнобрової гарної молодиці з соковитими очима-вишнями. Длугач по дорозі від станції до хати лісника вже встиг повідомити йому, що Любка – коханка Сірого.

Обличчя Сєверцева було діловито-урочисте, мовби в очікуванні якоїсь важливої події.

Длугач же, мов давній знайомий, поводився як вдома і відверто милувався Любкою.

– А хазяїн де? – запитав він після того, як представив Любці гостей.

– У схроні… Він зайнятий, – з недоброю посмішкою сказала господиня.

– Що там таке? – стривожився Длугач.

– Привезли вчора з Вороном хлопчика – йшов з міста, до своєї людини у проводі. Ось він його і катує…

– А хлопець?

– Мовчить, сволота. Але в Сірого заговорить!

І Длугач здригнувся – не стільки від змісту слів, скільки від тону, яким вони були вимовлені.

Скривився і Міщенко.

Один лише Сєверцев не звернув уваги на Любчині слова. Він змінився невпізнанно. Очі його примружились і засвітилися холодним металевим блиском, щелепи затверділи.

– Веди нас до Сірого, – різко сказав він Любці, і вона, відчувши, що цей чоловік має право наказувати, мовчки повела їх з хати.

Вони вийшли у порожній двір, огороджений похиленим парканом. Ліс підступав до хати з усіх боків, гілки дерев перегинались через паркан і майже зовсім закривали невеличкий хлів у кутку «двору.

Любка відімкнула важкий замок, першою ступила в темряву, Сєверцев і Длугач рушили за нею. Посвітивши електричним ліхтариком, вона вправно, як людина, що неодноразово це робила, розібрала звалище із старого дрантя біля лівої стіни. Під звалищем нічого істотного не було – така ж втоптана земляна долівка, як і в усьому хліві.

Любка взяла заступ, стала швидко копати. Невдовзі визирнув краєчок великого дерев'яного ящика, вщерть наповненого землею.

І Сєверцев, і Міщенко з цікавістю стежили за роботою господині. Вона продовжувала копати і, не дивлячись на чималу місткість ящика, хутко викидала з нього всю землю, склала її акуратною купкою.

Коли ящик був зовсім порожній, Любка тричі стукнула заступом по його дну і покликала чоловіків: треба було витягти ящика з землі.

Це було не важко, і ось вже у долівці хліва зачорніла чотирикутна дірка.

Любка сплигнула у яму і через мить щезла. Сєверцев і Міщенко, що стояли над ямою, побачили, що зникла вона в отворі, який був у лівому кутку ями.

Через кілька хвилин Любка вилізла нагору і покликала Длугача.

– Сірий чекає, – коротко сказала вона. – Йдіть, я вас закрию. Прийду через годину, – з цими словами вона пішла з хліва.

Троє чоловіків стояли над ямою мовчки. Нарешті Длугач рішуче плигнув униз, а за ним – Міщенко і Сєверцев.

Ступивши під землею кілька кроків у високому – в людський зріст – проході, вони опинились у досить просторому приміщенні, обшитому дошками. Стіл, кілька стільців, рукомийник, широке ліжко, застелене ковдрою, – такою була невибаглива обстановка цього підземного житла, освітлюваного гасовим ліхтарем.

А от зброї тут було більше, ніж досить. В кутку стояв станковий кулемет з купою стрічок поруч, на спинці стільця висів автомат. На столі лежав пістолет і три-чотири обойми, під столом в'язка гранат.

У протилежній від входу стіні підземелля були ще двері, що наводило на думку про ще одну кімнату або підземний хід.

Для Длугача все побачене не було новим. Сєверцев же швидко кинув навколо уважним поглядом, зафіксував усе в пам'яті, ну, а Міщенко навряд чи розгледів щось, бо з сумом дивився на свої забруднені землею бездоганно випрасувані штани. Лише коли таємничі двері прочинилися і Сірий з'явився на порозі, Міщенко підвів очі.

Він був страшний, цей запеклий вбивця. Низький лоб, погаслі очі, заросле жорсткою щетиною обличчя; вся його дебела, кремезна постать була налита жорстокою силою. Сірий був одягнений у вишивану сорочку. Волохаті руки його були всі у крові.

Він ледь кивнув Длугачу і спідлоба подивився на незнайомих йому Сєверцева і Міщенка. Потім підійшов до рукомийника, вимив руки, витер їх розшитим рушником, що висів поруч.

Тільки тоді Сірий сів до столу і махнув рукою – запросив усіх приєднатися до нього.

– Що скажеш, Яне? – хрипко запитав він, дихнувши тому в обличчя перегаром.

– Я скажу, Сірий, – втрутився Сєверцев. – Будемо знайомі, Сєверцев. Часу в нас обмаль, і я буду говорити коротко. Ви працювали з Ділем. Тепер його немає. Він залишив вас нам у спадщину. Тобто я хочу сказати, що ви давно вже наш. Я знаю про ваші невдалі спроби встановити контакти з Мюнхеном. Я вам цей зв'язок з мюнхенським центром ОУН влаштую. Ваше безпосереднє керівництво не заперечуватиме. Ян за мене може дати гарантію. Згодні з нами працювати?

– З ким це? – спитав Сірий, примружившись. В його очах поруч із настороженістю з'явилась цікавість.

– . Яка вам різниця? – значуще посміхнувся Северцев. – Ворог у нас спільний – совєти, росіяни.

– Що ви пропонуєте?

– А що вам потрібно?

– Гроші і зброя. Зброя і гроші.

– Гарантую і те, і друге.

– Коли?

– Гроші, якщо домовимося, – хоч завтра. А зброю – тоді, холи скажете, куди і коли доставити.

– Як ми зам за оце все віддячимо?

– Робіть те, що ви робили досі, тільки у значно більшому обсязі. Терор, в першу чергу терор. Вбивати всіх – міліціонерів, працівників райкомів, уповноважених обласних і районних органів, комуністів, активістів, бригадирів, співчуваючих Радянській владі – всіх! Зривати колективізацію, палити колгоспне майно, залякувати населення. І – увага молоді. Затягайте її до себе. Пропагуйте романтику підпілля, ідею боротьби за звільнення України від росіян. Молодь повинна бути нашою, – очі Сєверцева палали, він зовсім не був схожий на ту спокійну, діловиту людину, якою був кілька хвилин тому.

Міщенко з прихованим подивом дивився на нього.

Сірий слухав запальні слова незнайомого і думав: нічого нового робити йому не доведеться. Такі ж завдання ставило перед ним і керівництво націоналістичного підпілля. Чого ж, можна згодитись на співробітництво. До того ж незнайомий з'явився вчасно. Часи важкі, доводиться самостійно шукати підтримки і отримувати її від кожного, хто запропонує. Ну, а віддячити «роботою» його хлопці уміють!

Сірому згадався останній наліт на нещодавно створений колгосп у селі, неподалік від хутора Вишні. В пам'яті випливали одна за одною картини. Ось яскраво запалала хата, і на тлі заграви грають, мов чорти, його хлопці – хто з автоматом, хто з рушницею – стріляють у людей, що намагаються втекти. Люди падають як снопи. А ось і він сам підходить до старого, і той на колінах відповзає від спрямованого на нього ножа…

Еге-ге, здорово тоді почалося. Та тільки-но розгорілася справжня «робота», як звідкись з'явились озброєні люди і почали стріляти в нього і в його людей. Знову зрада?

Сірий кинув спідлоба швидкий погляд на Сєверцева і діловито захрипів:

– Ваша програма мені підходить. Це все?

– Ні, – в тон Сірому відрубав Сєверцев, – не все.

– Що ж ще?

– Нам потрібна агентура Діля, залишена ним після того, як пішли німці.

– Багато вам потрібно!

– Ми і платимо чимало.

– Добре, – сказав Сірий, – домовимося потім.

Він на хвилину завагався – чи варто так далеко заходити в стосунках з цим Сєверцевим, – адже він зовсім не знає цього чоловіка. Та його ж привів Длугач, а він чоловік надійний і перевірений. Крім того, є ж ще один випробуваний засіб перевірки…

– В мене завівся стукач, – сказав Сірий без всякого переходу, – я взяв зв'язкового, що йшов до нього. Промучився з ним весь день, але він нічого не сказав. І, – мабуть, не скаже, я цю породу знаю. Так от, Сєверцев, я хочу, щоб ти його кокнув…

З цими словами Сірий зник за дверима і за хвилину притяг до кімнати замордованого юнака років двадцяти.

Міщенко жахнувся. На тілі зв'язкового не було живого місця. Але це закривавлене тіло ще зберігало життя.

Сірий взяв зі стола пістолет і простягнув його Сєверцеву.

– Упокой гада.

Сєверцев заперечливо хитнув головою. Очі в Сірого недобре звузились. Він знав, що радянський розвідник ніколи не вб'є товариша.

Всі затамували подих, і перш за все – Ян Казимирович. Він знав, – якщо Сєверцев відмовиться – його теж не помилують. Привести емгебістів до Любки…

Сірий все ще тримав у простягненій руці пістолет, але його дуло вже було спрямоване на Миколу Івановича.

Нарешті Сєверцев стиха промовив:

– Не треба, – одвів руку бандита і провів язиком по пересохлих губах, – не треба, в мене є свій.

Витягши з кишені пістолет, Сєверцев тричі розрядив обойму в юнака. Той здригнувся і затих.

Сірий задоволено посміхнувся. Длугач перевів подих.

Попихкуючи сигаретою, ніби нічого не сталося, Сєверцев поклав пістолет до кишені і кинув погляд на Міщенка. Сірі очі інженера палали такою ненавистю, що Миколі Івановичу стало моторошно. Інстинктивно він обернувся – нерухомий груп лежав позаду нього, і Сєверцев непевно подумав, ще саме до цього трупа був звернений погляд Міщенка. Коли він знову подивився на інженера, обличчя того виказувало тільки огиду. Згодом і вона зникла, поступившись місцем звичній скептичній міні.

– Добре, Сєверцев, – перервав мовчанку Сірий, – ви – наша людина. Ну, а цей громадянин? – запитав він у Длугача, тицяючи пальцем у Міщенка.

– Теж наш, – впевнено відповів той.

– І цього перевіримо! – посміхнувся Сірий, але Міщенко тільки з презирством скривив губи.

І знову Сєверцеву, який вже не спускав очей з інженера, здалося щось неприродне у цій гримасі. Втім, це могло бути і грою уяви – нерви у нього останнім часом були сильно напружені.

– Піднімемося до хати, – сказав Сірий, – замочимо зустріч, та й Чекан повинен підійти.

Коли вони вилізли з схрону, Любка вже була іу хліві. Обличчя її було вкрай схвильоване, мабуть, вона чула постріли у підземеллі. Заспокійливо обійнявши коханку за плечі, Сірий вийшов з хліва. Невдовзі всі вже сиділи за столом, на якому було багато всяких страв, а посередині височіла сулія із спиртом.

– Обласне аптекоуправління постачає, – підморгнув Сірий Сєверцеву; він тепер звертався тільки до нього. – Позавчора машину взяли, тепер надовго вистачить. Ну, дай боже не останній раз, – він розлив спирт по склянках.

Ще не встигли гаразд закусити, як почувся потрійний стукіт у двері.

– Чекан, – сказав Сірий. – Любко, відчини.

Особистий зв'язковий Сірого, мружачись від яскравого світла, з'явився на порозі. Коли Міщенко його побачив, то зробив інстинктивний рух, ніби намагаючись сховатися за спину Сєверцева, що сидів поруч, його рука намацала пістолет, з якого Сєверцев стріляв у підземеллі. Чекан важко дихав.

– Ось, – заволав він, простягуючи вперед руку із затиснутим у ній аркушиком паперу, – повідомлення до стукача перехопив!

Він переможно огледів присутніх, і його налиті кров'ю очі зустріли холодний погляд Міщенка. Чекан захлинувся на півслові і опустив руку. Мить він непорушно стояв на місці, а потім рвонувся до інженера, на ходу витягаючи з кишені пістолет.

Але Міщенко випередив його. Він різким рухом відкинув від себе стіл. Задзвеніла розбита сулія із спиртом, і тут же пролунав постріл. Чекан похитнувся, розтулив рота, хотів щось сказати, але Міщенко вистрелив ще раз. Бандит упав на підлогу.

– Це – зрадник! – збуджено сказав інженер, не опускаючи пістолета, бо Сірий, вищиривши зуби, приготувався до кидка. – Зупиніться! – владно мовив він, звертаючись до Сірого. – Я все поясню.

– В чому справа? – отямившись, різко запитав Сєверцев.

– Сядемо! – Міщенко опустив пістолет. – Я не звик розмовляти, коли на мене кидаються з ножем. Сідайте і ви, Сірий. Я вам обіцяю, що ви схвалите мої дії.

– Ну, ну, швидше, – з погрозою мовив Сєверцев, – і покиньте ваші салонні витребеньки!

– Візьміть ваш пістолет, Миколо Івановичу, він мені дуже став у пригоді… Ви, Сірий, шукали зрадника серед своїх людей, а не побачили його біля себе. Цей зрадник – Чекан.

– Докази! – ревнув Сірий.

– Справа в тому, що у столиці в одному будинку зі мною живе відомий мені підполковник держбезпеки. За дивним збігом обставин він нерідко відвідує будинок, в якому живе моя приятелька. Ви знаєте її, Яне Казимировичу, – Длугач згодливо хитнув головою. – Так от, одного разу, виходячи від неї вночі, я зустрів у парадному підполковника Решетняка і вашого Чекана. У них в цьому будинку конспіративна квартира, це точно. У мене відмінна пам'ять на обличчя, і впізнав я його одразу. Як ви бачили, і покійника склероз не турбував.

– Все одно, – гарикнув Сірий, – ви не мали права стріляти. Один я тут командир!

– Вибачте, – театрально розвів руками Міщенко, – але ви всі бачили, як цей зрадник рвонув на мене. Звичайно, він боявся викриття і не мав наміру дати мені заговорити. Ще мить, і на його місці лежав би я. А мені здалося, вибачте, що гинути ще ранувато, і я змушений був взяти ініціативу у свої руки.

Як не дивно, але стримана ввічливість інженера, його відверто іронічна манера і холоднокровність, підкреслена невимушеність рухів – Міщенко говорив, розвалившись на стільці, закинувши ногу на ногу і випускаючи під стелю акуратні кільця диму, – справили враження.

Любка з погано прихованим захопленням дивилася на красиве обличчя інженера. Длугач розгублено мовчав, в глибині душі проклинаючи ту хвилину, коли він вирішив зв'язатися з цим незрозумілим інженером, а Сірий тільки тихо гарчав від злості, хоч і уважно слухав пояснення Міщенка.

Тільки один Сєверцев діяв. Він перевернув труп Чекана і витяг у нього з руки аркушик, яким перед смертю розмахував бандит. Микола Іванович розгорнув його.

– Це справді завдання агенту в проводі, – схвильовано сказав він, – і знаєте, для кого воно?

– Для кого? – майже одночасно запитали Длугач і Любка.

Міщенко не змінив пози, але Сєверцев майже фізично відчув, як напружилося все тіло інженера.

– Для Чекана! – сказав Микола Іванович, кинувши папірця Сірому…

8

Спустошеними і надзвичайно стомленими повертались вони від Сірого. Навіть Длугач, який любив розводити всякі теревені, і той мовчав.

Сєверцеву ніяк не давали спокою сумніви, що народились у схроні. Дуже насторожила його ота сцена з убивством Чекана в схроні Сірого. Чому Чекан сам на себе приніс доказ про зраду і сам хотів показати того папірця Сірому?

Йому нараз згадалась і ота телефонна розмова з коридорною, коли він попросив Міщенка подзвонити до номера готелю. І та симпатична буфетниця, що до неї двічі підходив Міщенко. Сєверцев просто так запитав у її змінниці, чи давно ця красуня працює у кафетерії. У відповідь почув, що давно, тільки хворіла з тиждень. Тоді він задовольнився відповіддю, а зараз послужлива пам'ять показала обличчя змінниці. Її очі кліпали, мовби вона казала неправду… Коли Сєверцев залишивсь сам у своєму номері, він ще довго не лягав спати, палив, ходив з кутка в куток. Зимова ніч тяглася гнітюче довго, і такими ж гнітючими були думки Миколи Івановича.

Сєверцев на хвильку зупинився біля дзеркала. Постаріла, поникла людина дивилася на нього з темної глибини дзеркала.

Стенувши плечима, наче від холоду, Микола Іванович взяв телефонну трубку і замовив столицю. Досить цих гамлетівських сумнівів! Треба діяти, а якщо підозри матимуть підстави, подивимось, чи по зубах я тобі, щеня! Гляди, удавишся…

Його з'єднали. Десять пільгових хвилин були використані повністю. День-два, і він одержить відповідь на всі питання, що його цікавлять. А зараз – спати…

Вранці Сєверцев разом з Длугачем пішов до міста. Треба було взяти на зв'язок всю агентуру Діля і Сірого, з яким було домовлено зустрітися через два дні о восьмій годині вечора біля ресторану «Спорт». Сірий, розуміючи всю важливість встановлення контактів з заокеанськими хазяями, зголосився особисто прибути до міста, що траплялося тільки при виключних обставинах.

Василь Сергійович Міщенко теж не гаяв дарма часу. Як тільки його «друзі» пішли з готелю, він спустився до кафетерію. За прилавком стояла знову Оленка, яка одразу підійшла до нього брати замовлення.

Міщенко, привітно всміхаючись і немов ведучи невимушену розмову, тим часом швидко і стисло розповів їй про все, що відбулося з ним у Сірого, назвав час зустрічі з Сірим біля ресторану «Спорт».

А Оленка Скаченко – оперативний працівник, що була зараз у ролі буфетниці готелю «Інтурист», – беручи замовлення, передала Міщенку, що його «товариш» цікавився тим, як довго працює вона буфетницею.

Це повідомлення занепокоїло Міщенка. Отже, йому все-таки не довіряють. І якщо вже Сєверцев почав розпитувати про Оленку, то він не задовольниться відповіддю її напарниці і продовжить розшуки через свої, невідомі йому, Міщенку, канали. Сьогодні, у крайньому випадку завтра, Сєверцев збере дані, і тоді…

Ризик у цій ситуації був надто великий. Однак щось змінювати у грі вже не було можливим. Звичайно, Міщенко хоч зараз міг вийти з неї. Але гру необхідно довести до кінця! Інакше хтось із цієї гри може вислизнути…

За кілька годин до призначеної Сірим зустрічі біля ресторану «Спорт» все ще було спокійно. Міщенко ані на хвилину не полишав тепер Сєверцева, весь час уважно стежив за ним.

За годину до зустрічі Длугач і Міщенко, як було домовлено, виписалися з готелю і поїхали на «Победе» інженера у місто з тим, щоб зустріти Сєверцева о восьмій біля ресторану, куди мав прийти і Сірий.

І все, мабуть, було б добре, якби у номері Сєверцева не пролунав телефонний дзвоник, якого він так чекав.

А коли розмова закінчилась, Сєверцев відкрив свій дорожній чемоданчик і, витягнувши набір гримувальних знадобів, сів перед дзеркалом.

Звичайне заняття не забрало багато часу. Зовсім перевтілений, Сєверцев швидко одягнувся і вийшов з готелю «Інтурист» з тим, щоб ніколи туди не повертатись.

Опинившись на вулиці, Сєверцев зробив все, що робить людина, яка боїться стеження: він кидався у прохідні двори, завмирав за рогом, несподівано йшов у протилежний бік, пропускав на зупинці трамваю всю чергу у вагон і залишався один, змінив кілька машин і, нарешті, сівши в п'яту машину, вирішив, що відірвався від переслідувачів, яких, він, чесно кажучи, й не бачив, але які могли бути і жахали його саме своєю непомітністю.

Сидячи в машині, Сєверцев розмірковував про долю своїх спільників. Необхідно якось попередити Длугача і Сірого, вони ще згодяться…

Самому піти до «Спорту»? Про це Сєверцев навіть не подумав. Кого ж послати?… «Любка», – майнула щаслива думка, і Сєверцев наказав шоферу їхати на хутір до лісникової хати.

Як завжди у хвилини гострої небезпеки, мозок Сєверцева працював чітко і безвідмовно. Поки машина мчала до хутора, задум з Любкою він розкритикував як необачний. І дійсно, якщо ворог надумав влаштувати пастку біля «Спорту», то, звичайно, зробить це й у відомій йому хаті лісника. Сам Сєверцев вчинив би саме так, а в нього не було підстав вважати противника дурнішим від себе.

Тому, не доїхавши кілометра до розвилки, де треба було звертати з шляху, Сєверцев зупинив машину, наказав шоферові почекати і пішов лісом.

Біля розвилки він переконався, що мав всі підстави для сумнівів: свіжі сліди машини, ні, двох машин, ясно видно на повороті.

«Так, Любка відпадає», – спокійно подумав Сєверцев і швидко повернувся.

– Знову до міста! – кинув шоферу. «Як же все-таки коли не врятувати Длугача і Сірого, то хоч зіпсувати йому гру?… Доведеться, мабуть, пожертвувати своєю людиною. Хай передасть записку, яка все пояснить. Міщенко буде за кермом, значить, хай віддасть записку людині, що сидітиме поруч з шофером. Це зручно, бо не треба називати прізвища…»

Діставши з кишені записну книжку, Сєверцев вирвав з неї аркушик і написав: «Міщенко – зрадник. Кінчайте з ним негайно. Якщо вдасться відірватися, до лісника не повертайтеся – там пастка. Мене не чекайте».

Підписавши смертний вирок інженерові, Сєверцев біля вокзалу пересів у іншу машину і поїхав далі. Він зустрівся з своїм агентом, і той, одержавши записку, ретельні настанови, пішов до ресторану «Спорт».

Все було б так, як розрахував Сєверцев, якби не Сірий.

«Победа» інженера прибула на місце зустрічі рівно без п'яти хвилин вісім, а через дві хвилини Сірий раптово з'явився біля автомобіля з боку вулиці, відкрив передні дверцята і владно посунув Міщенка праворуч.

– Я сам поведу машину, – сказав він, беручись за кермо.

Міщенко, здвигнувши плечима, облишив кермо, а Длугач на задньому сидінні пересунувся ліворуч, щоб звільнити місце Миколі Івановичу, що ось-ось мав прийти.

Рівно о восьмій до Міщенка схилився якийсь незнайомий, простяг записку зі словами: «Від Миколи Івановича», – і зник так само несподівано, як і з'явився.

Міщенко прочитав записку і недбало засунув її в кишеню пальта, сказавши:

– Від Сєверцева. Наказано його не чекати. Вперед, Сірий.

Машина з місця взяла швидкість і помчала вулицею.

… Крах свого задуму, зумовлений бажанням Сірого вести машину, з відчаєм спостерігав Микола Іванович з третього поверху універсального магазину, вікна якого виходили на площу перед рестораном «Спорт».

Його пильні очі відзначили не тільки невдачу з запискою. Вся площа була перед ним мов на долоні, і він бачив, як його агент, тільки встигши завернути за ріг, опинився в оточенні двох людей, що обережно взяли його під руки і посадили в машину.

Сєверцев помітив також, як навздогін за сріблясто-сірою «Победой» Міщенка з різних боків площі рвонули дві машини.

«Все, – з прикрістю подумав Сєверцев, – закінчилася моя місія». А як все добре починалося… Тепер треба думати про себе. Зараз десять хвилин на дев'яту, я ще встигну на швидкий о двадцятій тридцять».

Сєверцев вийшов з магазину, взяв таксі і за п'ять хвилин був на вокзалі. Коли Микола Іванович зайшов до свого купе, до відходу поїзда залишалось тільки дві хвилини.

Нарешті поїзд стиха рушив, і ось вже за вікном видно околиці міста, яке завдало Сєверцеву стільки неприємностей.

А у «Победе» події розгорталися тим часом більш драматично.

Міщенко, зберігаючи на обличчі звичайний вираз насмішкуватої іронії, мимоволі подумав, який він мав би зараз вираз, коли б записка Сєверцева потрапила до Длугача або до Сірого. Василь Сергійович уже зрозумів, що Сірий врятував його, сівши на місце шофера. Справді, винятковий випадок – бандит рятує чекіста!…

Так само зрозумів, звичайно, Міщенко, що Сєверцев про все дізнався й зник.

Василь Сергійович звик думати тверезо і аналітично. Спочатку – перше завдання. Його треба вирішити у нових умовах: Сірий за кермом. Друга проблема: куди подався Сєверцев? Та це – потім…

Ну, а зараз завдання номер один: Сірий…

Машина їхала містом.

Сірий розумів, що не можна привертати увагу міліції, і не поспішав, ретельно виконував правила вуличного руху. Хоча у міській товкотнечі важко було вгадати переслідувачів, хитрий і досвідчений бандит перевірявся, як тільки міг: робив раптові повороти, різко гальмував, раз у раз оглядався назад.

Та ось машина вирвалася за місто, і Сірий розвинув максимальну швидкість. Як не намагалися переслідувачі не виявити себе, але на пустельному шосе це було дуже важко зробити, і Сірий досить швидко звернув увагу на дві машини, що їхали за «Победой».

Сірий вирішив відірватися від переслідування. Він гнав машину з шаленою швидкістю, наказавши Длугачу і Міщенку стріляти, Длугач опустив скло і відкрив вогонь. Міщенко також став стріляти, але його постріли, звичайно, не завдали клопоту переслідувачам. Під час цієї шаленої погоні інженер чекав на той момент, коли Сірий не витримає і сам почне стріляти – ось тоді він буде діяти.

І цей момент настав. Розлютившись від невдалої стрілянини своїх пасажирів і спостерігаючи у дзеркалі над вітровим склом, як невмолимо наближається погоня, Сірий витяг з кишені пістолет. Не знімаючи лівої руки з керма, він повернувся через праве плече і відкрив вогонь по передній машині.

Перша машина крутнула різко вбік, притишила хід і притулилася до обочини, звільняючи шлях другій.

Сірий знову прицілився, і тут Міщенко вдарив його по голові. Бандит тицьнувся носом у кермо. Другий удар Міщенко наніс по потилиці Яна Казимировича, що продовжував стріляти.

Міщенко вхопив кермо, різко загальмував, і машина з чекістами під'їхала до «Победы».

«Як все просто», – подумав Василь Сергійович.

І в цю мить лютий удар у підборіддя викинув його на вкритий снігом шлях.

Міщенко не урахував диявольської сили Сірого та його звірячої хитрості. Бандит, викинувши Міщенка, намагався видерти з кишені гранату, але чекісти схопили його і обеззброїли.

Длугач, що непритомний лежав на задньому сидінні, також був взятий під нагляд. Міщенкові допомогли підвестися.

– Все в порядку? – спитав він, спльовуючи кров разом з вибитим зубом.

– Так, взяли обох, – заспокоїв його старший лейтенант, у якому Міщенко пізнав Василенкового улюбленця Зарудного.

9

– Отож, тепер завдання номер два? – заклопотано запитав полковник Василенко.

– Гадаю, це – завдання номер один, товаришу полковник.

– Не прибіднюйтесь, Василю Сергійовичу, перше завдання було не менш важливе, і вирішили його ви успішно.

– Який же це успіх? Сєверцева проґавив.

– Так-так, тут нас спіткала невдача. Але не сумуйте – далеко не втече.

– Я теж у цьому впевнений. Але все-таки ми припустились одної помилки, – роздумливо сказав майор Клименко, який раніше називався інженером Міщенком. – Ми наспіх розробили лінію зв'язку. Олена Скаченко – це добре, але вона оперативний працівник. І якщо за нею почати стежити, то її можна розшифрувати. Я певен, що Сєверцев розкрив мене саме через Скаченко.