Текст книги "Опівнічні стежки"

Автор книги: Михайло Канюка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 30 страниц)

– Я ще не подавав у відставку! Отже, поки що ви будете виконувати мої вказівки!

– Слухаю, сер! – підскочив той і слухняно виструнчився. – Ви вже дозволите мені йти?

– Так, ви вільні.

Зверхник коротко зітхнув і, не попрощавшись, вийшов із кімнати. За ним, мов робот, прогупотів чобітьми Маців.

– Ви справді «сподіваєтесь від нього якихось рішучих дій? – здивовано запитав майор Рочестера, коли за ними зачинилися двері.

Полковник нічого не відповів. Він мовчки дивився у вікно і бачив, як відбуває зверхник неіснуючого українського підпілля.

Террі підійшов до нього.

– Гадаю, – сказав він, – від цього блазня нічого чекати більше якогось істотного.

– Наскільки я вас зрозумів, – різко повернувся до нього сер Елвіс, – він уже непридатний для справи ні морально, ні фізично. Чи не так?

Террі опустив очі.

– Може, і мене час викинути на смітник?… Ви ще молода людина, містер Террі, і я б не хотів, щоб ви починали свою кар'єру з таких жорстоких вчинків.

– Це вже не залежить від мене, сер! – багатозначно промовив Террі. – На превеликий жаль…

Зверхник їхав до міста у невимовно зіпсованому настрої. Плани помсти, наче казкові палаци, вмить створювані джинами, виникали в його голові і так само блискавично зникали. Події розгорталися з шаленою швидкістю. До того ж вони не залежали від якоїсь конкретної особи, і це було найстрашніше. «Цікаво, скільки ще часу я протримаюсь? – раптом подумав зверхник і жахнувся цієї думки. – Ні-ні, рано ще думати про поразку, у мене ще стане сил…»

Машина м'яко підкотила до будинку, де він мешкав, і зупинилася перед під'їздом.

Як завжди, першими з машини вийшли охоронці і головний із них – Маців – пішов за ним, щоб провести до дверей квартири.

– Не йди за мною! – гримнув на нього Лящ. – Плутаються тут всякі під ногами…

Маців спокійно глянув на зверхника і повернувся до машини. Лящ хотів було зупинити його, але махнув рукою і самотньо почовгав на третій поверх. Плечі його по-старечому обвисли.

«Отже, підкоряйся тепер цьому молокососу! – пожалів себе Лящ. – Коли б не його фунти, я б йому показав, хто головний у проводі! Треба якось виправляти становище…»

Розмірковуючи так, він повільно піднімався сходами. Біля дверей довго нишпорив по кишенях у пошуках ключа, поки нарешті не сплюнув від злості і не подзвонив. Востаннє у своєму житті.

* * *

– Важко дихаючи, Ірина переповзла контрольну смугу і повернула голову до провідника, якого було ледь видно у глибокій темряві.

– Далі самі, за маршрутом, – долетів до неї шепіт. Вона махнула рукою на знак того, що зрозуміла його, і скочила на ноги. Це вже була її Батьківщина. Але за умовами операції, яка ще не скінчилася, Ірина мала йти так, щоб не викликати підозри у тих, хто лишався по той бік кордону.

«Я вдома, вдома!» – співала її душа. А сама вона сторожко пересувалася, легко і швидко долаючи відстань від одного дерева до другого.

Дихати ставало дедалі важче, і вона присіла під кущем, щоб хоч трохи відпочити. Раптом вона відчула на своєму плечі чиюсь руку. Ірина хотіла підвестися на ноги, але людина, що зупинила її, швидко схилилася до неї і затулила їй долонею рота. Тільки тепер Ірина розгледіла, що то прикордонник.

– Тихше! – прошепотів у саме вухо юнак. – Свої… ідіть за мною.

Вони швидко подолали кількасот метрів. Нарешті – прикордонник підняв руку, наказуючи їй зупинитись, а сам підійшов до дерева і витяг із дупла польовий телефон.

– Алло, товаришу полковник, – сказав він стиха у трубку. – Говорить пост номер одинадцять. Все в порядку, вона зі мною…

– Хто ваш полковник? – запитала Ірина, коли вони знову рушили вперед.

– Полковник Василенко! Хіба ви не знаєте?

* * *

А через два дні всі учасники операції зібралися в кабінеті генерала Микитенка, щоб підсумувати роботу багатьох людей протягом тривалого часу.

У кабінеті зустрілися люди, яких зв'язували любов і відданість Батьківщині, віра в почуття дружби і священний обов'язок.

– Увага, товариші, починаємо! – постукав олівцем по столу генерал Микитенко і оглянув стіл засідань. Перед ним сиділи Сергій Чигрин, Олексій Петрович Василенко, Ірина Кабардіна та інші учасники операції.

– Невимовну радість відчуваю я, друзі, дивлячись на вас сьогодні. Пробачте мені за такий неофіційний початок…

Всі заворушилися, а Микитенко нахилив голову і провів рукою по чорному колись волоссю:

– От бачите, вже встиг і посивіти, поки нарешті побачив усіх вас. разом у моєму кабінеті.

Генерал замовк, пильно вдивляючись в обличчя присутніх.

– Та й у вашому волоссі додалося сивини…

Ірина мимоволі торкнулася білого пасма у своїй зачісці.

– Отже, товариші, настав час підбити підсумки. Складна операція підійшла до кінця. Тривала вона чимало часу. Географія її теж досить широка – від західноукраїнських земель до столиць західноєвропейських країн.

Генерал, як завжди, чітко викладав суть операції, глибоко аналізував зроблене, зупинявся на помилках. Особливо підкреслив результати спільних дій радянських і польських органів безпеки.

– І тут ми повинні, – голос Микитенка пом'якшав, зазвучав якось по-домашньому, – красно дякувати майору Сергію Петровичу Чигрину, який під час свого перебування у Польщі не тільки виявив зв'язки і явки, а й допоміг польським товаришам розшукати Беня. Я повинен окремо відзначити надзвичайно плідну і героїчну діяльність Ірини Олександрівни Кабардіної, яка в 1943 році вступила у боротьбу і ні на крок не відступила, незважаючи на винятково складні умови. Матеріали, здобуті нею, будуть ще довго розбиратися і вивчатися. Хочу повідомити, що і майора Чигрина, і капітана Кабардіну представлено до високих урядових нагород.

Ірина і Сергій встали, і в кабінеті на якусь мить запала схвильована тиша.

– І останнє, товариші, – сказав Микитенко. – Боротьбу з українським націоналізмом не можна вважати завершеною, тому що у мюнхенському лігві ще залишилися гендлярі від політики. Вони далі плестимуть мережу зради і підступності проти нашої Батьківщини… На вимогу нашого старого знайомого полковника Рочестера Андрій Чорнобай, який вчасно «відійшов» від Утяя і продовжує ревно «служити» своїм закордонним господарям, повинен повернутися до розвідшколи і доповісти йому про те, що місіс Ірен себе добре почуває і передає йому вітання. А далі, – генерал помовчав хвилину, – далі Андрієві доведеться продовжити її справу там.

– Отже, знову в бій, – тихо сказав Василенко, відчиняючи кватирку.

* * *

– Не страшно? – запитувала Ірина у Андрія Чорнобая.

– Ні! – твердо відповів хлопець. – От коли я був сам, тоді справді було страшно. А тепер…

Він не договорив, але їм було ясно, що він хотів сказати.

– От і добре! – обняв Андрія за плечі Олексій Петрович. – А ми вдвох з Іриною Олександрівною і твій син чекатимемо на тебе… Дуже чекатимемо!

МІСТО ГАСИТЬ ВОГНІ

Повість-хроніка

Героям чекістам,

живим і мертвим -

присвячую

Автор

«Ваша думка, колего Міллер!»

Старий кравець задоволено примружився, віддаючи новеньку сукняну гімнастерку Паулеві. Все було припасовано як слід, і кубики на петлицях тьмяно виблискували на темно-захисному тлі комірця.

– Ти, старий, наче все життя шив на більшовиків, – реготнув Пауль, натягаючи на широкі плечі гімнастерку лейтенанта Червоної Армії. – Хоч сьогодні в Москву…

Збираючи нитки зі столу, Вернер Хознер посміхався. Скільки він перешив на своєму віку обнов для панів офіцерів! Аби його старі, пожовклі від тютюну пальці могли розповісти! Згадали б вони і тверді – постав, як хочеш! – кайзерівські мундири, і крилаті офіцерські пелерини перших повоєнних років, і коричневі сорочки штурмовиків, і сині й сірі мундири шуцманів-поліцаїв… А втім, чому це пальці мають розповідати? Бо язикові Вернер нізащо не дозволить базікати про роботу останніх років. Недарма ж він уже давно носить скромний солдатський одяг… О, Хознер уміє мовчати!

Справді, що знає цей хвалькуватий молодик про долю творінь старого умільця? Хто й куди поїхав з цієї майстерні в елегантних мундирах французької армії? Куди поділися отакі молодики, надягнувши барвисті, наче опереткові, мундири королівської югославської армії? Мовчазні німецькі офіцери, перетворившись з його, Хознера, допомогою на угорських уланів чи болгарських піхотинців, англійських моряків чи турецьких (і таке бувало!) сержантів, ішли звідси, загорнувшись у плащі, в глупу ніч, і мало хто з них, мабуть, повертався до Берліна! Вернер Хознер, в усякому разі, ніколи більше їх не бачив… От тільки рік тому зустрів на вулиці бравого майора з розсіченою рубцем щокою, який відповів на солдатське привітання і навіть ледь помітно (чи це здалося?) підморгнув Хознерові… Старий аж спіткнувся, побачивши цього здорованя на людній берлінській вулиці, і миттю пригадав ту серпневу ніч тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятого року. Тоді обер-лейтенант з покаліченою щокою (їй-бо, був він тоді лише обер-лейтенантом!) приміряв у майстерні новенький мундир польського надпоручика… Хвалив тоді Вернерову роботу і лаяв надто просторий кашкет – конфедератку. Тоді він і ще четверо, одягнені у мундири польських офіцерів, пішли від Вернера на світанку, а через тиждень Хознер прочитав у газетах сердите повідомлення про нечуване нахабство поляків, які вчинили напад на німецьку радіостанцію у Глейвіці… Отак почалася тоді війна з Польщею, і Вернер навіть удома не насмілився розповісти про свою страшну підозру – чи не в його мундирах нападали тоді на німецьких солдатів оті «поляки»?

Згодом Хознер заспокоївся. Не його, скромного військового кравця, то справа! У ці важкі часи треба вміти мовчати. Вже кілька днів там, на сході, війська фюрера переможно топчуть землю Росії. А він, Вернер Хознер, удень і вночі гарячково шиє різні російські мундири… Він озирнувся навкруги, наче цього душного липневого вечора вперше побачив своє робоче місце. Вже смеркало, і звідкись долинав бадьорий марш.

Він увімкнув світло. У невисокому, але просторому приміщенні військової кравецької майстерні засяяли лампи-тарілки, що на довгих шнурах звисали над порожніми столиками. В темних кутках ховалися манекени з новенькими випрасуваними мундирами вермахту, невидними стали недошиті мундири на сірих стінах. Лише новенька форма радянського міліціонера вирізнялася своїм кольором. На комірі – по два трикутнички на блакитних петлицях, а портупея недбало кинута через плече.

… Пауль повернувся перед великим дзеркалом, дужче затяг пояса на животі, розправив плечі.

– Чим не Іван Іванович? – спитав жартома, зиркнувши на Вернера. Старий, прислухаючись до маршу за вікном, похитав головою.

Марш загримів дужче. Пауль не втримався, трохи відхилив масивну штору, визирнув. Попід вікнами, карбуючи крок, проходив стрій німецьких солдатів. Вони у повній викладці, в касках, з автоматами на грудях. Пауль дивився на них, проводжаючи поглядом сірі ряди. Підморгнув кравцеві:

– На Східний… Уявляєш, якби я зараз… перед ними. – Він зареготав, показуючи на свою форму.

Кравець мляво посміхнувся.

Пауль раптом виструнчився. У дзеркалі побачив, як розчинилися двері й увійшли троє – штурмбанфюрер Санднер, високий, огрядний, з маленькими очима, та рухливий, світлоокий гауптштурмфюрер Ролінг. Вони в мундирах з орденами. А за ними – чоловік у цивільному. Це майор Міллер, який щойно приїхав з Києва. М'яким рухом він пригладив ріденьке волосся, гостро поглянув навколо. Помітивши міліцейську форму на манекені, попрямував туди.

Тихо рипнули двері – це вийшов старий кравець. А Міллер, не дивлячись на Пауля, помацав міліцейський мундир, підкладку, ткнув пальцем у нагрудну кишеню. Санднер і Ролінг з цікавістю спостерігали. Міллер ворухнув губами, але промовчав, і тоді штурмбанфюрер. спитав:

– Щось не так, колего?

Міллер, потерши за звичкою підборіддя, хитнув головою:

– Свисток не забудьте…

Підійшов до Пауля.

– Прізвище, частина?

– Лейтенант Іванченко, командир роти двісті шістнадцятого полку, – швидко доповів Пауль і озирнувся, бо не знав, як звертатися до Міллера.

Той підказав:

– Товаришу майоре…

– Товаришу майоре… – повернувся услід за ним.

Міллер поморщився.

. – Тримайтеся вільніше, ви – фронтовий командир…

Тоді торкнувся пальцем комірця гімнастерки, з-під якого виглядала біла смужечка.

– З батисту?

– Так точно, товаришу майор. Згідно з табелем випускника російського військового училища…

Міллер іронічно всміхнувся.

– Так було до війни, місяць тому… Запасні онучі є?

Пауль здивовано розкрив очі:

– Є…

– Нові?

– Так точно!

– Відріжте смужечку і зробіть комірця. Так усі молоді лейтенанти в Червоній Армії роблять…

Санднер і Ролінг переглянулися. Санднер похитав головою:

– В жодному підручнику не вичитаєш… Що то значить – у самому пеклі побувати!

Міллер не відповів, тільки глянув на Санднера. Знову звернувся до Пауля:

– У Києві бували?

– Ні.

– Як пройти з вулиці Леніна на вулицю Свердлова? Найкоротшим шляхом, звісно…

– Через прохідний двір проти вулиці Чудновського.

– Куди вийдете?

– До кінотеатру.

– А ще куди можна?

– Ліворуч і вгору – на вулицю Короленка, до Золотих воріт.

Міллер повернувся до Санднера.

– У мене все.

Санднер не приховував свого задоволення.

– Дякую, колего… Як бачите, ми не марнуємо часу. – І повернувся до Пауля, говорячи вже німецькою мовою: – Вилітаєте сьогодні вночі. Як настрій?

– Готовий виконувати завдання, гер штурмбанфюрер!

– Зустрінемось у Києві, – каже Санднер. – Думаю, що місто не сьогодні-завтра впаде… Ваша думка, колего? – звернувся до Міллера.

Той знизав плечима:

– Цього ні в якому підручнику не вичитаєш…

Санднер, оцінюючи жарт, ввічливо посміхнувся. Знову повернувся до Пауля:

– Головне – шукайте майбутнє підпілля!

– Зрозумів, гер штурмбанфюрер!

– Завтра вранці зв'яжетесь у Києві з Бруно, він чекає…

– Постараюся, гер штурмбанфюрер!

Втрутився Ролінг:

– Здається, легше знайти більшовицьке підпілля, ніж Бруно. Він за два тижні змінив чотири квартири, шеф…

Санднер люто зиркнув на Міллера. Гестапівцеві не сподобалася ця розмова, і він твердо наказав Паулеві:

– Завтрашню передачу з Києва підпишете разом з Бруно.

– Слухаю, гер штурмбанфюрер.

– Сліди треба шукати зараз, потім буде пізно. – Санднер знову повернувся до Міллера: – У вас немає запитань, майоре?

Міллер похитав головою. Тоді Санднер кивнув Паулеві. «Лейтенант», чітко віддавши честь, вийшов. Троє мовчали, аж поки Санднер не запитав:

– Яке ваше враження, майоре?

Міллер відповів стримано:

– Загалом – непогане…

І тоді Ролінг у тон своєму шефові пояснив:

– У Києві Пауль спостерігатиме за оточенням вашої школи, гер майор. Крім того, забезпечуватиме ваш зв'язок з нами. Це один з кращих наших агентів.

Міллер кивнув у відповідь – і незрозуміло: чи згоден він і дякує, чи заперечує… Санднер теж мовчки дивився на нього, роздумуючи: «Що він за один, цей майор? Генерал сьогодні вранці відзивався про нього дуже тепло. Чийсь родич, мабуть… А може, й справді цінний працівник? Стільки років пробути у Росії, виконувати завдання німецької розвідки в Києві – не дурничка…» Санднер ввічливо вклонився Міллерові, віддав честь:

– Змушений іти, майоре. До зустрічі у генерала. Він, здається, вас теж викликає на вечір.

Міллер здивовано глянув на Санднера. Звідки він знає? Цікавиться, значить, його персоною…

– Так, я буду в нього.

– Отже, до зустрічі. Залишаю вас у товаристві Ролінга. – І Санднер рушив до дверей.

Ролінг розвів руками:

– Така наша служба, майоре, ні дня, ні ночі… А втім, у нас є ще час. Якщо хочете, повечеряємо разом.

– Де? – байдуже запитав Міллер.

– О, я маю на увазі дуже затишне місце. Невеличке кафе для офіцерів тут, в управлінні… Згодні?

Через внутрішні двері вони прямують на велике подвір'я, де під барвистими тентами в тіні дерев стоять десятка півтора столиків. Акуратно підстрижені газони, фонтан, широкі сходи до невеличкої естради – все це Міллер фіксує поглядом, поспішаючи за Ролінгом. На естраді солдатський оркестр неголосно виконує старовинну німецьку пісеньку.

Це дуже плавна, напівдитяча сентиментальна мелодія, і дивно бачити байдужі обличчя трубача, акордеоніста, скрипаля. Біля естради, за столиком, розчулився, слухаючи, старий полковник. Він явно захоплений своїм обідом, чудовою літньою погодою і цим ласкавим вечором, улюбленою з дитинства піснею. Полковник поправляє на грудях велику накрохмалену серветку і час від часу кидає невдоволений погляд на своїх неспокійних сусідів. Хіба вони знають щось інше, крім маршів?

Справді, кілька есесівців, зсунувши два столи, голосно розмовляють, не звертаючи уваги на оркестр. Їх цікавить лише батарея пляшок з яскравими етикетками, срібне відерце з льодом посеред столу і, звичайно, бокали з вином. Піднесли їх, привіталися, випили – і гучно розреготалися, почувши якийсь жарт. Офіціант у білій курточці, стоячи за кілька кроків, шанобливо посміхається.

Ролінг звернув убік, пошукав столик подалі від веселої компанії, голосно покликав офіціанта.

… Стомлені очі Міллера похмуро, але з цікавістю стежать за есесівцями, за оркестром, за порожніми столиками. Він розглядає все навколо і мимоволі ловить себе на дивній думці: «А я ж зовсім одвик від цих людей… Думав, що серце не витримає зустрічі, а зараз байдуже. Чи, може, я дивлюся на цих веселих хлопців через призму більшовицьких статей, яких начитався за ці роки?» Він переводить погляд з компанії на старого полковника. – «Знайоме обличчя? Я зараз у кожному літньому німцеві шукатиму знайомого…» – і повертається до Ролінга. Той з видимою насолодою намазує масло на хліб.

– Послухайте, Міллер, а тут і справді непогано. – Він тримається як гостинний господар дому, що приймає бажаного гостя.

Міллер кивнув. Воно, звичайно, приємно зустрітися з однодумцями. Але зараз, після стількох років смертельної небезпеки, пережитих в Росії, його мимоволі дратує їхній регіт.

– Смачно попоїсти і спокійно поговорити можна лише у такому місці… Правда? – Помовчавши, додав: – І оркестрик… нічого…

Акордеоніст, примружившись, тягне мелодію. Обличчя Міллера раптом скам'яніло, в очах блиснула лють. Пальці його неквапливо, але сильно мнуть цигарку.

– Їх би… на передову!

Ролінг розсміявся:

– Ви увесь ще там, у Києві. – І доторкнувся до пачки цигарок. – Російські? Ніколи не палю. Більше люблю сигарети, особливо болгарські або турецькі…

– Звик, вони міцніші. – Міллер затягнувся цигаркою. Підскочив офіціант. Поставив дві прямокутні тарілки, розділені на секції для салату, м'яса, гарніру. Ролінг помацав виделкою м'ясо.

– Що питимете?

Міллер глянув на офіціанта:

– Чарку коньяку.

– А мені – вина, бургундського. – Ролінг підсунувся до Міллера. – Про що це ми з вами?

Але Міллер не зводить очей з офіціанта, який нахилився, розкладаючи серветки. Під курточкою випинаються погони. Помітивши погляд, офіціант виструнчився, клацнув підборами, пішов. Знає свою службу. І тоді Міллер знову глянув на Ролінга.

– Про Київ, здається… – а про себе подумав: «Чого він хоче, цей берлінський півник? Підісланий до мене? Чи просто підлабузник?»

Ролінг похапцем жує, швидко говорить:

– Так, Київ дуже цікавить мене. Адже незабаром я працюватиму там. Старшим слідчим у штурмбанфюрера Санднера. Це справді красиве місто?

Міллер хмикнув:

– Дивлячись для кого. Непогане, якщо…

– Якщо?

– Якщо в ньому не треба двадцять років оглядатися і ховатися.

– Двадцять років! – У голосі Ролінга непідробний жах. – Ви просто герой, майоре Міллер. Але тепер… О, тепер ви повернетесь туди господарем!

– Господарі там і без нас знайдуться…

– Ви про партизанів? Мій шеф тільки про них і говорить…

Міллер серйозно подивився на Ролінга.

– Ви матимете з ними чимало клопоту, Ролінг. Особливо тому, що їх цікавитиме моя школа. Мені ніколи берегти себе, я повинен готувати і перекидати за лінію фронту агентуру… Отже, увесь клопіт з радянською розвідкою, підпіллям, партизанами – ваш!

– Знаю… Ви ж бачили Пауля, завтра ще один – молодший командир міліції – летить… І в усіх одне завдання: випередити більшовиків, розкрити їхні карти сьогодні, не чекаючи завтрашнього дня.

– Думаєте, вони цього не розуміють? – Міллер посміхнувся кутиками губ. – Там треба працювати з перспективою. Отож…

– Що ви маєте на увазі?

– Знайдіть хорошого агента… Посадіть його у концтабір до російських полонених. Потім він утече. До Києва.

– Зрозумів.

– А там нехай проникає у підпілля.

Ролінг вдячно вклонився Міллерові, вийняв книжечку. Той знову посміхнувся:

– Раджу відмовитися від цієї, гм… штабної звички. Київські підпільники будуть вам дуже вдячні за кожен зайвий запис.

Ролінг зніяковів. Відсунув тарілку, замислився.

– А у вас немає на прикметі такої людини?

– Мої люди поїдуть далі Києва, – сухо відповів Міллер.

– На Урал?

– І на Урал.

Ролінг якусь мить помовчав, потім тихо промовив:

– Я інколи не вірю, що працюю у контррозвідці, і заздрю сам собі… Яку геніальну комбінацію ви запропонували, майоре! Де ще можна так тренувати розум, винахідливість?

Міллер пожував губами і по паузі:

– У нас, німців, є найстрашніший ворог – наша надмірна сентиментальність… А втім, у ваші роки я теж заздрив собі.

… Він згадав цю розмову через годину, вже сидячи у розкішному шкіряному кріслі навпроти генерала. За звичкою, Міллер пильно оглянув старовинні меблі у великій кімнаті, велетенський камін і карту на всю стіну, такого ж розміру портрет Гітлера і знову повернувся до господаря кабінету – високого, суворого, з різкими рисами обличчя. Приязна усмішка не пасувала генералові Гауссеру. «Від цього сентиментів не дочекаєшся», – подумав. Але генерал здивував його.

– Ми задоволені вами, Міллер. Ваша місія у Києві увінчалася повним успіхом. Дев'ятнадцять років серед більшовиків – це, звичайно…

– Двадцять років і один місяць, гер генерал, – спокійно уточнив Міллер.

– Так-так… Отже, готуйтеся знову, майоре. Двадцять дев'ятий і п'ятдесят п'ятий армійські корпуси ось-ось увійдуть до Києва. І з першого ж дня ваша школа вже мусить діяти.

– Це залежить від певних умов, гер генерал.

– Зрозуміло, Міллер. Ми потурбуємося. Ваше діло – розгорнути школу в Києві, негайно починати підготовку людей…

Міллер попрощався, вийшов. Генерал натиснув кнопку.

– Санднер тут? Кличте. – І, недбало відповівши на привітання штурмбанфюрера, запитав: – Що нового з Києва?

Санднер мовчки вийняв з портфеля фотографії, поклав на стіл. Сухі руки генерала потяглися до фото: кремезний чоловік переходить вулицю. Ось він кидає листа до поштової скриньки… Розглядає афішу… На базарі копирсається у купі металевого мотлоху…

– Що відомо про цю людину?

– Ще недавно він був у формі чекіста, а тепер ходить у цивільному… Це – у воєнний час.

– Ще?

– З трамвая виходить останнім, сідає теж. У прохідному дворі оглядався.

– Дрібниці… – Генерал відкинувся у кріслі, пильно поглянув на Санднера.

– У комплексі вони дещо дають. На базарі радіодеталі…

– Що ж, по-вашому, більшовики не забезпечать своє підпілля раціями?

– Забезпечать, звичайно, але ж у цього чоловіка є смак до радіосправи. Це вже важлива риса.

– Прізвище, ім'я, зв'язки, друзі?

– Вивчаємо, гер генерал, – обережно мовив Санднер. – Наш Бруно…

Генерал махнув рукою.

– Ваш Бруно – ледар. А Пауль – боягуз. Я не бачу справді цікавих матеріалів про більшовицьке підпілля. Попереджаю: за першу ж диверсію у Києві спитаю з вас, Санднер! Отож старайтеся сьогодні! Скільки, до речі, днів цим фото?

– М-м… Щось близько тижня.

– А точніше?

– Шість днів, гер генерал… Зв'язок утруднений, навколо міста – важкі бої.

– Що у вас ще є?

– Армійська розвідка запеленгувала кілька виходів у ефір, схоже на проби короткохвильових рацій у місті. Є підстави думати, що в одному з будинків у центрі міста готується запасна явка: завезено продукти, якийсь ящик, можливо, з рацією. Ведемо цілодобове спостереження за управлінням НКВС… Якщо дозволите, гер генерал, хочу запитати, чи безпечно розміщати в місті школу Міллера? Надто примітне місце…

– Саме на це й розраховуємо, Санднер. Розвідшкола в Києві – це абсолютно несподівано і тому добре! А за безпеку Міллера і його школи відповідаєте ви, Санднер.

Санднер вклонився.

Останній огляд сил

Обшарпана, густо вкрита пилюкою півторатонка, на якій ледве вміщалися три «їжаки» із рейок, сердито прогуділа під самим Романовим вухом. Він одскочив, помітивши у куряві круглі від гніву очі водія, усміхнувся. На зубах зарипів пісок, спека стала ще нестерпнішою. В очах теж різало.

Роман витер обличчя брудним носовичком, похитав головою. «Скажений… А втім, хто тут сьогодні спокійний?» Він оглянув поле на знайомій околиці міста, довгі ланцюжки жінок, стариків, дітей. Дорослих чоловіків було зовсім мало. Люди вперто вгризалися у суху землю, копаючи довгий і глибокий рів. У котрий вже раз Роман подумав і жахнувся: «Скільки поту і сил коштує кожен метр цих перешкод, а німці, можливо, обійдуть їх десь стороною». Пригадалися слова з якоїсь давньої лекції: «Війна – це насамперед піт і праця…» Роман озирнувся і придивився до кількох дівчат, які, надриваю: чись, тягли «їжака» на край рову. Перш ніж подумав, що робить, схопився за теплий, жорсткий край рейки, потяг разом з дівчатами. Вони настільки стомилися, що навіть не звернули на нього уваги, не зраділи, не пожартували…

– Не штовхай, а тягни на себе, – порадив він білявій молодиці навпроти. – От так, бачиш… – І відійшов, витираючи чоло й оглядаючи наступного «їжака».

Та в цю мить хтось боляче штурхонув у плече. Роман підвів очі і побачив знайоме обличчя Сіренка – лейтенанта з сусіднього відділу. Той нічого не сказав, лише щось пробурмотів, наче вибачався за те, що штовхнув. Але Роман і без слів зрозумів, що хотів сказати йому Сіренко: «Хіба ти тут для того, щоб «їжаки» тягати? Не забувайся, Романе…»

Вже йдучи від дівчат, збагнув, чому тут опинився Сіренко. «Це вже комісар потурбувався. Наказав оберігати мене».

Він пригадав ранкову розмову з комісаром державної безпеки Сенченком, у зв'язку з чим і опинився на цій околиці. «У Берліні, звичайно, врахують, що радянська контррозвідка залишить у Києві добре підготовлених розвідників, і захочуть заздалегідь зробити все, щоб знешкодити їх. Тим важливіше підготуватися як слід. Перевір усе сам, Романе, остання можливість».

І хоча Романа цікавила насамперед група, її явки, зброя, настрій, знання обов'язків, – він не міг не фіксувати у своєму серці загальної картини горя жителів столиці республіки. Кожна мимохідь побачена сценка, навіть випадкова розмова і зустріч клали ще один пекучий рубець на серце… Не було в ці дні в місті людей веселих чи хоча б просто байдужих. Натомість – одвертай гнів і ненависть до ворога, який наближався, біль за рідне місто, інколи страх і розгубленість. Та найчастіше – жорстока рішучість, грізний спокій.

Пригадав, як, шукаючи потрібну людину, потрапив до музею. Блискучий паркет був вкритий пилюкою і попелом, шматками паперу, соломою, дошками і вірьовками. Наче свіжі рани, бовваніли на голих стінах порожні рами від старовинних картин.» Старенький дідусь у сірому халаті ласкаво, мов живої, торкався пальцями плеча мармурової купальниці. Із зверхньою посмішкою дивився на старого кремезний старшина, обвішаний зброєю. Розпалюючи величезну самокрутку, гудів:

– Ніззя, папашо…

– Так у ній же ваги небагато.

– Ні, папашо, машина не гумова… А упакувати ж треба? – Старшина тицьнув йому великий годинник з ґратчастим покриттям. – Часу нема!

Старий, наче вперше побачив військового, підвів очі на старшину. Очі сердито блиснули:

– Тут палити заборонено!

– Що-о? – Старшина онімів від подиву, озирнувся на розгромлений зал. Але дідусь невблаганно пояснив:

– Тут музей.

– Музей?

– Так. Був музей, є і буде! – І знову благально: – Ніяк не можна взяти її? Це ж епоха Ренесансу…

Старшина, ретельно гасячи цигарку, заперечливо хитнув головою.

– А це можна? – Старий показав на гранату.

Старшина перепитав:

– Підірвати хочеш?

– Не зараз, звичайно…

– Замінувати, значить? Це можна. Але не гранатою, – терпляче і навіть якось ласкаво почав пояснювати старшина старикові, який продовжував погладжувати мармур. А потім, співчутливо зітхнувши, повернув до залу і сердито гукнув: – Костенко, до мене! І викинь цигарку, в музеї знаходишся…

… Роман пригадав цю випадково почуту розмову, тепло усміхнувся: «Чудовий старик! Все життя його у цих статуях, а він сьогодні про міну мріє…» І думав ще про одного, до якого прямував зараз. Яка ж його там чекає зустріч? Відомо, що старий Поліщук був колись розкуркулений. У Сибіру поховав дружину й сина. Чи погодиться допомогти чекістам у ризикованій операції? Довго радився з. комісаром, поки одважився розкрити все, що можна, старикові. Якщо вдасться – ой, який же «даруночок» чекає на гітлерівців!

Минувши гайок, Роман на узліссі раптом почув знайомий голос. З-за тину побачив незвичайну картину. На просторому подвір'ї якоїсь установи йшов концерт. Просто на землі розсілися бійці, ополченці, дівчата-зенітниці. Навіть дівчина-оператор звуковловлювача визирнула з вікна автобуса, зсунула навушники. Раптом вловила на собі чийсь погляд, повела очима – і побачила стрункого лейтенанта, який прихилився до паркана. Юнак підморгнув дівчині, вона сердито зиркнула в одвіт, повернулася до співачки. Але Пауль – а це він пробрався на шефський концерт до зенітників! – аніскільки не збентежений… Зараз розсердилася, через годину буде ласкавішою! Він чемно посунувся, даючи місце якомусь цивільному молодикові, що теж хоче послухати спів. А Роман подякувавши Паулеві, прислухався до знайомої арії.

Чудово співає Оксана Отрадна! Зникли кущі бузку, біля яких вона стоїть, перед очима слухачів спливли стіни старовинної іспанської таверни. І лише акомпаніатор час від часу неспокійно дивиться на небо.

Голос Оксани несподівано тоне в оглушливому витті сирени. Підхоплюються бійці з пілотками в руках, дівчина з автобуса з жалем насовує навушники, ховається у вікні. Розбіглися зенітники до гармат, тільки Оксана лишилася на місці. І вже не тугою про понівечене кохання, а гнівом і ненавистю забринів її голос…

А в небі розгорівся повітряний бій. Навколо кількох німецьких літаків крутиться яструбок. Ось він пірнув униз, потягши за собою димовий шлейф. І точнісінько такий же слід поповз по блакиті за одним із фашистських бомбардувальників…

«… Так ось яка ти, артистко Отрадна», – роздумував через кілька хвилин Роман, йдучи горбатою вуличкою. Він давно знав співачку, а от сьогодні вона, як і всі інші, постала перед ним у зовсім новому світлі… «Яку анкету, яке знайомство порівняєш з кількома хвилинами цього співу на злість ворогові, з цими сльозами? О, це наша, хороша людина!» – формулював для себе враження Роман.

Він знайшов потрібний номер на будинку, якусь мить повагався біля хвіртки, а потім рішуче ступив у садок. Тихенько пройшов стежкою і зупинився за спиною у господаря, який, низько схилившись, порався біля квітки.