Текст книги "Опівнічні стежки"

Автор книги: Михайло Канюка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 30 страниц)

… От Солоух біжить по мосту. Злітають у повітря ферми. Табір полонених. Зруйнований Київ у полум'ї пожеж. Страчені патріоти на вулицях і в парках міста. Німці з собаками заганяють дівчат у вагони. Великий барвистий плакат: «Приїздіть у прекрасну країну Німеччину!» Багатотисячний натовп людей на вулицях Києва. Спотикаючись, йдуть виморені діти біля матерів. Покірні обличчя стариків, відчай у жіночих очах.

Заплющивши очі, Солоух розповідав. З жахом слухала дівчина. Навіть друкувати перестала. Стиснув зуби Сенченко, вдивляючись у щось невидиме.

Тихо стало в землянці. Дівчина заплакала. Сенченко підійшов до неї, поклав руку на пишне волосся. – йдіть відпочивайте, – і повернувся до Солоуха: – Як часто ви бачите Міллера?

– Досить рідко. Нами зайняті інструктори, їх четверо. Вивчаємо загальну обстановку в Радянському Союзі. Дурниці невимовні! Але багато й важливих подробиць: про залізничні вузли, деякі заводи тощо. Я, наприклад, вивчаю Підмосков'я.

– Яке ваше завдання?

– Повинен зустрітися з агентом Люб'язним – у четвер на пероні станції Апрелівка і взяти в нього інформацію.

– Де списки німецької агентури?

– У ванній кімнаті, правий куток, під другою від стіни червоною плиткою.

Сенченко підвівся, пройшов по землянці.

– Ясно. Повернетесь до Міллера чи залишитесь тут?

– Як накажете, товаришу комісар!

– Ваша думка?

– Мені треба дістати списки. Нас вивезли несподівано. Я встиг Дзюбі повідомити місце, а якщо з ним щось…

– Списки візьмуть без вас, ми сьогодні ж передамо Романові ваші дані.

– І все ж мені треба повернутися до Києва, товаришу комісар. Я ще можу попрацювати з Міллером.

Сенченко всміхнувся:

– Я радий за Романа, що в нього такі друзі й помічники. Добре! А завдання Міллера – виконайте. Щоправда, агент Люб'язний уже заарештований. Але не будемо засмучувати вашого шефа. Інформацію одержите і передасте її Міллерові, коли повернетесь. І не один. На допомогу Романові посилаємо людей.

– Так, вони дуже потрібні. Адже Марія зараз теж у Міллера, Роман залишився майже без помічників…

* * *

За маленьким столиком вмостилася Марія Голубенко. Одна її рука лежала на телеграфному ключі, другою підтримувала великі чорні навушники на голові. Поглядаючи на папірець, ретельно вистукувала текст.

Припинивши роботу, підвелась із-за столу. Пройшла по кімнаті, потім рішуче рушила до дверей. Назустріч їй Стефанська. На обличчі – лагідна усмішка, але очі суворі й запитують: «Куди?»

– Страшенно голова болить, – тихо мовила Марія. – Хочу вмитися, може, полегшає…

Стефанська якусь мить мовчки дивилася їй услід, потім підійшла до столика. Почала переглядати текст, який Голубенко щойно передавала. В неї на душі був якийсь неспокій. Ось-ось наче повинно щось скоїтися.

А Марія в цей час зайшла до ванної кімнати. Вона дбайливо зачинила за собою двері, відкрутила кран. Оглядаючись, попрямувала в куток.

Було видно, що будинок цей давно не ремонтувався – плитки на підлозі повибивались. Марія присіла у кутку, почала лічити плитки від краю. Зупинилася, послухала, як дзюрчить вода. Обережно зняла потрібну плитку, помацала під нею рукою. Підвелась із зошитом у руках, повільно стала його гортати. Похапцем написані прізвища, адреси… Як усе просто! А скільки крові, смертей у всьому цьому! Марія схаменулась: не до роздумів!

… Стефанська пройшла по кімнаті, підняла Маріїну хусточку, переклала на інше місце. Відкрила ящик столу, знову взяла шовкову хустку, розглядає узори…

Що ж це так тривожить її?

Увійшла Марія, поправила волосся. Побачивши Стефанську, усміхнулась.

– Красива хусточка, Юліє Йосипівно, правда?

Стефанська повернулась, але не зніяковіла. Пильно глянула в очі: щось їй не подобалось сьогодні в цій жінці. Байдуже запитала:

– Нова?

– Так, в угорського солдата купила…

Замовкли, не маючи про що говорити далі. Марія сіла за столик, наділа навушника, почала стукати ключем. Стефанська, спостерігаючи, стала за її спиною. Рипнули двері, увійшов літній німецький фельдфебель. Марія підвелася. Він глянув на текст, схвально кивнув:

– У вас успіх, фрау…

– Так, я задоволена сьогоднішнім днем, – у тон йому відповіла Марія. Сідаючи, уловила підозрілий погляд Стефанської…

* * *

Юрба хлопчиків з вигуками «ура» штурмувала напівзруйнований паркан. Очі голодних і обшарпаних малюнків блищали, в декого на комірцях були саморобні «шпали» й «трикутнички». З вікна Маріїної кімнати на них дивився Гай, і очі його мружились в усмішці.

Згодом повернувся до Романа:

– Де ж твоя Голубка?

– Мусить зараз прийти. Та тільки чи вдалося їй?

– А що саме?

– Та дістати ж оті списки німецької агентури, підготовленої в школі майора Міллера.

– Ого! Ти, Романе, працюєш з розмахом! А взагалі умови боротьби ускладнилися. Багато товаришів заарештовано.

– У нас теж є втрати… – сумно мовив Роман. – Оксана, приміром. Відчайдушна, необережна, а їй же ціни немає…

– А як «барон»? – поцікавився Гай. Він наче не помітив Романового тону, хоча свідомо хотів відвернути його увагу від сумних думок. Про Ковальчука він і сам добре знав.

– Барон? Чудово. Після Берліна – повне довір'я. Зараз теж зайнятий Міллером.

– Паралельно працюєте?

– Так. Мало що може трапитись… – Голос у Романа з гіркотою.

Він опустив голову. Гай підійшов ближче.

– Настрій у тебе, Романе, негарний.

– Я, виявляється… Та ні, нічого! Дуже важко, Сергію, втрачати друзів. От і зараз – хвилююсь за Марію.

– Це зрозуміло, хоча розпускати нерви не слід.

– Дозволите зайти? – раптом пролунав веселий Голубчин голос. Без зайвих слів вона кинула на стіл невеликий зошит. Роман жадібно схопив, почав переглядати.

– Ці дані варті цілих гітлерівських дивізій, – сказав через хвилину, піднявши голову. – Марійко, рідна! А Василь… Ну, просто герой! Вітаю вас, дорогі друзі, з перемогою! – Тихо додав: – От тільки не всі дожили.

Гай стримано кашлянув. Роман схаменувся:

– Маріє… Залишатися в Києві тобі неможливо. Збирайся. Ці дані сама понесеш у Центр.

Марія зблідла, щось наважувалась сказати. Але Роман уже вийняв пакет, вклав туди папери.

– Про всяк випадок, запам'ятай, що несеш… Списки агентури. Дані про військові з'єднання німців у Києві. Звіт наших семи диверсійних груп. Загальний підсумок такий: два ешелони під Жмеринкою і Дарницею, трамвай на вулиці Кірова з тридцятьма офіцерами. Позавчора – гараж штабу армії у Києві. Це – вісімдесят машин. Нарешті – ще ешелон і міст через Дніпро. Ну, і мого листа передай.:.

– Передам… А ви?

Гай поклав перед нею паперову стрічку.

– Тут звіт обкому партії. Дивись, Маріє, якщо трапиться щось… Сама розумієш! – Він розгорнув на столі невеличку карту, показав пальцем: – Підеш у загін Баті. Через Дніпро тебе проведуть, а далі…

А Роман у цей час, приладнавши сильну лампу над столом, фотографував сторінки із Василевого зошита.

Маску зірвано!

У кімнаті барона Мантейфеля – стильні меблі, багато антикварних речей, бронза, мармур. Над столом висів великий портрет якогось пихатого німця в перуці, очевидно, предка барона.

У двері хтось злегка постукав. Ковальчук неголосно:

– Прошу.

Ввійшла Нанетта. Вже на порозі почала:

– Пане барон, тисяча вибачень. Але я повинна поскаржитись на вашого керуючого.

Мантейфель-Ковальчук підвівся, жестом запросив Нанетту в крісло.

– Сідайте, будь ласка. Ми, здається, – знайомі?

– Так, нас якось знайомила артистка Отрадна, – мовила, зітхаючи, Нанетта і обережно сіла на край крісла.

Ковальчук теж сів, співчутливо похитав головою:

– Так-так, пам'ятаю… У неї якісь неприємності?

– Ах, ця дурна політика! Але такий голос! Я не можу заспокоїтись. – Нанетта вийняла хусточку, приклала до очей. – Зв'язалася з більшовиками, і от – гестапо! Жах!

Ковальчук продовжує співчувати:

– Але ж я чув, генерал Ебергард…

– Так-так! – поспішає погодитись Нанетта. Вона почекала, доки щось скаже він, але, зрештою, першою порушила паузу: – Бідна Оксана. У неї і друзів майже не було.

Нанетта жадібно дивилася на барона, а він спокійно вивчав її. «З чим ти прийшла до мене?» – подумав Ковальчук, йому щось не подобалося в поводженні цієї. яскраво розмальованої дівчини. «Що це вона, чи не шукає тепер Оксаниних друзів? Навіщо?» Думки випереджали одна одну, і Ковальчук вирішив провести «розвідку боєм». – Наступати, тільки наступати!

– Але ж ви, якщо не помиляюся, дружили?

– О, ще й як! – з готовністю відгукнулася Нанетта. – Між нами не було ніяких секретів. Перед самим арештом, пам'ятаю, вона мені розповідала…

– І вас ніхто не зачіпав?

– Мене? – трохи спантеличено перепитала вона.

– Так, вас! Гестапо, знаєте, дуже сумлінне в таких випадках. Дивно. Дивно… – Ковальчук раптом повернувся у кріслі, глянув на телефон. В очах у Нанетти – страх. Вона зрозуміла, що повелася необережно. Тепер уникла його прямого, пильного погляду.

– Що ви хочете цим сказати? – запитала вона, і. в її голосі мимоволі забринів одвертий переляк. – Я не розумію вас, бароне.

– Зате я розумію, – різко вигукнув Ковальчук. – А втім, яке мені діло до ваших особистих зв'язків, пані подруго більшовички Отрадної?!

Нанетта боязко підвелася з крісла, а він навпаки, сів і потягнувся до телефонної трубки. Нанетта позадкувала до дверей:

– Вибачте, я…

Барон, набираючи номер, різко кинув:

– Так, прошу. Ви, здається, на когось збиралися скаржитись?

– Та ні, я… – Нанетті лячно дивитися в баронові очі, які все розуміють і не залишають їй порятунку. Адже він ясно натякав на те, що вона Оксанина помічниця, або ще гірше – він зрозумів, хто вона насправді і за чим прийшла до нього… Несподівано Нанетта вибігла з кімнати, грюкнувши дверима.

Ковальчук ще мить сидів нерухомо, потім кинув трубку і вийшов з кімнати.

… А Нанетта в цей час бігла вулицею, заглядаючи у вітрини. Побачила аптеку, рвонула двері, кинулась до телефону біля конторки. Дівчина в білому халаті хотіла їй щось сказати, але Нанетта тільки рукою змахнула:

– Ану, марш звідси! Алло! Пане Ролінг? Алло? його немає? Коли ж буде? – і безсило поклала трубку.

… Ковальчук теж поспішав. Біля скверу сидів Жорж. Ковальчук нахилився, кинув монету, швидко сказав:

– Де Роман? Нанетта – провокатор…

Жорж здригнувся:

– Побачу його через дві години.

– Буде пізно, – сердито сказав Ковальчук і пішов до широких сходів.

Він не помітив, що за ним і Жоржем стежив якийсь підозрілий чоловік. Він аж перехилився через паркан, витягнув шию. Жорж похапцем склав свої речі і рушив через дитячий майданчик. В однієї дівчинки покотився просто йому під ноги м'ячик. Вона побігла за ним, нахилилася. Жорж, який було підняв ногу для чергового кроку, в останню мить відсахнувся.

Спантеличений Заремба (а це був він) прошепотів: «Він зовсім не сліпий…» – і крадькома пішов за Жоржем.

… У ворота вбіг Ковальчук. Він задихався. Стрімко долав сходинки, попрямував до великого будинку в глибині подвір'я.

А в цей час Заремба, прикриваючи рукою телефонну трубку, доповідав:

– Так! Прикидається сліпим жебраком. Я стежу! – Стрімголов вибіг і помчав у парк. Він побачив сонячні плями на великих плитах. І в ці плями раз у раз Потрапляв ціпок Жоржа, який обережно йшов алеєю. Відтепер Заремба був певен, що жебрак зовсім не сліпий. Ставити палицю отак у певні квадрати – ні, це підсвідома звичка зрячої людини! Жорж, відчувши недобре, стишив ходу, повернув голову, його очі ожили. Гостро поглянувши на Зарембу, він рішуче відкинув свій маскарад, швидко рушив до виходу з парку…

… Роман ретельно закривав фотоапарат. Раптом прислухався. Метнувшись за шафу, вийняв пістолет. Двері розчинилися без стуку. Вскочив у кімнату мокрий Ковальчук. Звалився на стілець, налив собі склянку води й жадібно випив. Повернувся до Романа:

– Це я…

– Та вже здогадався. Що трапилось?

– У мене щойно була Нанетта. Ти її знаєш?

– Трохи. Оксана розповідала про неї як про свою подругу, нещасну й покалічену, але порядну жінку. І вона нам дуже потрібна. Адже варто поновити спостереження серед офіцерів.

– Нанетта – зрадниця. Після арешту Оксани залишилась на волі. Бігає тепер, шукає друзів Отрадної.

– Спокійно. Коли вона пішла від тебе?

– О шістнадцятій тридцять дві. Вже сорок хвилин.

– Вінниця, Оксана… Ні, без цього риску не можна було… Тепер знаємо, на чиїй совісті Оксанина смерть. – Нарешті стрепенувся: – Нанетта… Зараз важливо попередити товаришів. Особливо – Риту…

* * *

Генерал Ебергард, трохи зігнувшись, однією рукою підписував папери, які йому подавала Рита, а другою підтримував телефонну трубку.

– Цікаво, дуже цікаво! Ви, Ганс, справжній Шерлок Холмс! Сліпий підпільник? А за ним стежать? І ви впевнені, що це не справжній сліпий? Надзвичайно цікаво! Про результати доповісте.

Поклавши трубку, підвів очі. Рита тримала руку на лобі. Її обличчя було блідим.

– Що з вами, фрау?

– Щось нездужаю, генерале…

– То йдіть додому, відпочиньте. – Генерал м'яко всміхнувся, відкидаючись у кріслі.

Рита вклонилася, вийшла. Вибігши на вулицю, розгублено зупинилась: «Куди йти? Як його попередити?» Вона оглянулася і раптом побачила Дзюбу. Він стояв на східцях біля сусідніх дверей і, помітивши Риту, хотів підійти до неї.

Та Дзюбу випередила Нанетта.

– Риточко, ви чули про наше нещастя?

Не відповідаючи, Рита швидко пішла по тротуару. Та побігла поруч, заглядаючи Риті у вічі.

– Яке нещастя? – запитала байдуже Рита.

– Оксану взяли! Треба швидше повідомити Романа, – каже їй Нанетта.

– Якого?

Нанетта облизала висохлі губи.

– Невже ви не знаєте? Оксана лише про нього й говорила. Де його знайти?

Тепер Рита зрозуміла. Вона взялася руками за лоба, зітхнула:

– Ах, я нічого не знаю… Залиште мене, – і швидко пішла.

Нанетта постояла, вона не знала, що робити, куди йти. І все ж таки рушила за Ритою, йдучи на відстані, побачила, як Дзюба рішуче відчинив дверцята автомобіля і сів. Машина рушила. Ще нічого не знаючи, він повільно вів автомобіль за Ритою. Куди це вона так поспішає?

… Легко перестрибнувши через каміння,» Жорж заглибився в руїни спаленого міського кварталу. Зупинившись, прислухався до кроків Заремби, до його нерівного дихання і знову поспішив уперед. Але раптом прийняв якесь рішення. Метнувся в зруйноване вікно, вибрав зручне місце, присів. Нервово погладив свою палицю й почав чекати Зарембу.

… А той поспішав. Він нетерпляче заглядав між руїн, шукаючи Жоржа. В руці – пістолет. Тільки-но розігнався, щоб перестрибнути ямку, як перед ним виникла Жоржева постать. Влучний кидок – і важка палиця боляче вдарила в бік. Та водночас гримнув і постріл. Через мить пістолет був уже в руках Жоржа. Він зморщився від болю, на його руці виступила кров.

– Таки влучив, гад. Але це твій останній постріл у житті.

Жорж з трудом сів, зручніше вмостився.

– Ну що ж, жабо, поговоримо… Ти думаєш, ми про тебе нічого не знаємо, Зарембо?

Заремба трохи підвівся, йому не вистачало повітря, очі були виряченими. Вони невідривно стежили за пістолетом. Жорж, кусаючи від болю губи, наблизив своє обличчя до Заремби.

– Рідну землю продав, іудо! – Постріл хльоснув повітря, неначе батіг. Заремба звалився лантухом. А Жорж, важко спираючись на палицю, почав видиратися з руїн. Він виглянув якраз у той момент, коли повз нього пробігали двоє солдатів з унтер-офіцером. Коли ті зникли за стіною, Жорж незграбно ступив на вулицю.

В цю мить до нього підбігла Рита. Вона притиснулась до Жоржа, потім підхопила під руку і потягла через бруківку. За ними обома жадібно стежила Нанетта. Здаля мчав Петер. Розмазуючи руками, він щось кричав. Треба будь-що взяти сліпого живим! З руїн вискочили троє. Один із солдатів підняв автомат. Петер шалено стрибнув просто на нього. Але не встиг. Прозвучала коротка автоматна черга. Рита раптом спіткнулася, почала повертатися на місці. Жорж, не цілячись, вистрілив в унтер-офіцера. Той упав.

Упав на каміння і Петер, але через мить трохи підвівся. Побачивши автомашину, тихо покликав:

– Дзюбо…

Гримнув постріл. Це Дзюба послав кулю в спотворене від жаху і подиву Петерове обличчя.

Сковзнув по бруківці останній промінь Сонця. Десь близько загавкала вівчарка. Жорж нахилився над Ритою. Піднявши її голову, ласкаво провів пальцями по волоссю.

– Біляночка моя, – прошепотів.

– Йди звідси, милий… – устигла сказати, перш ніж голова безсило впала на каміння.

Солдат гарячково почав відстібувати з повідка вівчарку.

Дзюба, не звертаючи уваги на пса, підхопив Жоржа. Машина рвонула з місця і помчала вниз по шосе.

Бій на світанні

Хоч душу краяла невимовна тривога за Жоржа, Роман не міг не замилуватися красою цієї ночі. Такі звичні вдень, руїни в місячному сяйві здавалися старовинною тьмяною гравюрою. Мимоволі у пам'яті чомусь спливла довоєнна, ще під час студентських років, екскурсія до музею. Урочиста тиша в залах, дзеркальна підлога, смішні сукняні капці на ногах і чіткий, добре поставлений голос екскурсовода – чорнявої дівчини в строгому костюмі, при появі якої затихли найвідчайдушніші інститутські парубки. Як усе це далеко тепер!

Вони поспішали, шукаючи в мерехтливому місячному сяйві безпечний шлях. Роман обережно підтримував під руку професора Солоуха, час від часу казав:

– Будь ласка, трохи швидше, Кіндрате Степановичу…

– Роки вже не ті, молодий чоловіче, – бурчав у відповідь професор. – Я б радий швидше, та не можу. Далеко ще нам отак шкандибати?

– Та ні, зараз. – Роман на мить зупинився, прислухався. Здаля долинало якесь ледве чутне гудіння – настирливе й невтомне.

… Величезний німецький дизель з солдатами незграбно пересувався розбитою дорогою, його рівне й потужне гудіння раз у раз перекривали вибухи бомб. Попід хмарами нишпорили яскраві леза прожекторів.

У кабіні, поруч з шофером і Ролінгом, сиділа Нанетта. Голова в неї була перев'язана, рука – теж. Змучена й перелякана, вона міцно тримала за руку Ролінга і благально дивилася на нього. А він щось видивлявся попереду, прислухаючись до грізного ревіння пікіруючого радянського літака…

Шофер загальмував. Ролінг до Нанетти:

– Куди далі?

Вона поморщилась від болю, силкуючись згадати.

– Не знаю… Де ж ця церква?

Ролінга душила злість. Він з огидою глянув на неї, але змовчав – настільки у Нанетти був жалюгідний вигляд. Та ось на фоні чорно-сірого неба у світлі короткого спалаху виник і зник силует невеличкої церковки…

– … Обережно, – прошепотів Роман.

Коли підійшли до церкви, з темряви виникла сіра постать. Це був Дзюба.

– Все тихо, – доповів він.

– Залишайтеся тут, Гнате Яковичу. Постережіть нас…

– Де поранений? – нетерпляче запитав Солоух, оглядаючись.

Роман і Дзюба нахилилися до могильної плити і з трудом відсунули її убік. У чорному квадраті промінь ліхтарика вихопив драбину.

– Прошу вас, Кіндрате Степановичу…

Незабаром хід розширився, звідкись з'явилася смужечка світла. Через хвилину вони зайшли в досить просторе підземелля, де на саморобному ліжку, розпластавшись, лежав Жорж. Над ним, схилившись, сиділа Дуся, – змінювала саме на голові компрес. А в кутку, біля великого ліхтаря, притиснулися одне до одного хлопчик і дівчинка – Дусині діти.

Жорж застогнав. Професор Солоух нахилився.

– Його треба врятувати, професоре…

Професор підвівся, почав витирати окуляри.

– Врятувати? А навіщо його рятувати? Буде живий і здоровий… От лише кулю вийняти треба.

– Непритомний він, – боязко мовила Дуся.

– Опритомніє, – заспокоїв Солоух і раптом запитав: – Це ваш чоловік?

– Ні, – Дуся опустила вії. – Товариш.

– А-а! – Професор уважно глянув на неї, потім на дітей. Усміхнувся хлопчикові, підняв руку: – Здоров, друже…

– Здрастуйте, – серйозно відповів хлопчик. – А ви хто будете? Партизанський лікар?

– Твоя правда, друже, партизанський, – погодився Солоух і почав викладати з своєї валізки інструменти. – Води… І ближче світло.

Роман мовчки спостерігав, як хазяйнував професор, потім перевів погляд на Жор, жеву руку, в якій той навіть зараз гарячково стискав палицю. Професорові вона явно заважала, і він сердито поглянув на неї. Тоді Роман обережно її забрав.

Починало світати. Дзюба сидів за плитою, уважно поглядаючи навколо. І раптом здалеку долинуло гудіння. Дзюба підняв голову: «Може, літак? Ні, щось не схоже…» А гудіння ставало все ближчим і чутнішим. Незабаром до потужного дизельного ревіння приєдналося верескливе торохтіння мотоциклів. Дзюба прислухався, потім підвівся й побіг до отвору в могилі. Він вбіг у підземелля саме в той момент, коли на маленькій спиртівці починала кипіти вода.

– Товаришу Роман! – нахилившись, пошепки доповів. А професор тим часом ще раз оглянув рану, повернувся:

– Доведеться повозитися… На жаль, без наркозу.

Роман кивнув. Потім покликав Дусю. Спокійно сказав:

– Ми йдемо звідси… За вами завтра прийдуть із загону. Ні в якому разі не виходьте з печери. Угорі – німці.

Роман узяв автомат, диски.

– Ви оперуйте… Ми незабаром повернемось.

Жорж глухо застогнав. Відкрив очі, злегка повернув голову на подушці й зустрівся з Романовим поглядом. Прошепотів:

– Чуєш, Романе!

Роман зупинився, довго дивився на Жоржа. Дзюба нетерпляче торкнувся його руки:

– Товариш Роман!

Роман жестом заспокоїв професора й Дусю.

– Продовжуйте! – Зник за Дзюбою в темному проході. Вони ретельно закрили за собою плиту, перебігли до церкви. Перше, що побачив Роман у вранішньому серпанку, мотоцикли, які рухалися обабіч ставка. Слідом за ними вповз у ярок вантажний автомобіль.

Ролінг вискочив з кабіни, глянув на Нанетту. Вона кивнула: «Тут»! Ролінг побіг до ставка. Зупинився перед старою стіною, махнув рукою. Німці, пригинаючись, розбіглися навколо церкви.

Роман поклав перед собою гранати. Мозок свердлила напружена думка: «Ще є час піти звідси… Але ні! За Жоржем стежили, отже, не заспокояться, поки не знайдуть. А якщо повернутися до печери? Пізно…»

… Жорж, опритомнівши, тихо прошепотів:

– Романе, іди звідси… Чуєш, іди…

Дуся, тримаючи ланцет, заглянула в професорові очі. А той мовчки схилився над раною. Потім тихо:

– Витри мені лоба, мила жінко… Як звати?

– Дуся…

– Хороше ім'я, – сказав Солоух і схилився ще нижче. Постріли ставали все частішими. Жорж покрутив головою на подушці, заскреготів зубами. У печері стало темніше. Із стелі посипався пісок.

– Ближче світло! – розсердився професор.

Дуся опустила ліхтар. Жорж застогнав…

… Перебігаючи від вікна до вікна, Роман посилав короткі черги. Змінював диск і знову стріляв. А в голові шугали думки: «Переб'ють… А якщо після цього почнуть шукати і до печери дійдуть? Можуть додуматися. Треба відходити, вести їх за собою…»

Він повернувся і гукнув:

– Гнате Яковичу!

У слабкому світлі новонародженого дня Роман помітив Дзюбу. Той незграбно сидів, прихиливши голову до стіни. Сумніву не було: Дзюба мертвий.

… Німці дерлися по стіні, лізли по драбині. Роман жбурнув у вікно в'язку гранат. Вибух струсонув будівлю. Мимоволі Роман закрив голову руками, бо зверху сипалося скло. За мить, піднявши пістолет, він рішуче стрибнув у вікно…

Побратими стрічаються знову

Вкрай задоволений Ролінг милувався невеличкою обручкою. Він повертав її перед самим носом, стежачи за грою світла у камені…

– Скільки тут? – запитав схвильовано.

– Як обіцяно, дванадцять каратів, – недбало кинув барон Мантейфель, поправляючи на своїх грудях строкатий галстук. Він розвалився в кріслі, час від часу обсмикував новенький костюм.

– І скільки я тобі винен?

– Дрібниці! – Барон стомлено позіхнув.

Ролінг акуратно вклав перстень у невеличку коробочку і, не гаючи часу, сховав у кишеню. Він перехилився через стіл і довірливо, як другові, мовив:

– Знаєш, Отто, мені, здається, нарешті пощастило… А що за місяць був? Жах! Жодної години спокою! То кращого агента угробили, то в одній… м-м-м… у одній важливій установі вихованка щезла…

– Яка вихованка?

– Отто! – Ролінг підняв пальця. – Вибач, але є речі… Одна місцева молодиця, завербована. Що з нею скоїлося, дідько б її взяв? А Ролінг ночі не спи, шукай! Але, зрештою, сьогодні – я за все, за все одразу… Романа взяли! Романа!

– А що? Така велика птиця? – У барона аж очі округлилися від цікавості.

– Не кажи!

Ковальчук грюкнув кулаком по столу.

– Ну розповідай, друже, не дражнися! Заздрю вам, детективам, з дитинства! Але справжнього розвідника, та ще ворожого – ніколи не бачив!

– Одного ти бачиш… Перед собою, – засміявся Ролінг. – А от ворожого…

– Йоганне, друже! – Барон, наче в молитві, склав руки на грудях.

Ролінг на мить замислився. «Бач, дванадцять каратів для нього – дрібниця… Може, й варто зробити, ще знадобиться не раз!» – до барона:

– Добре, покажу. Одна умова: жодного слова! Подивишся, і все. Згода?

– В боргу не залишуся, Йоганне…

Рука Ролінга потягнулася до телефону. А ще через хвилину Ковальчук-Мантейфель у супроводі есесівського офіцера крокував тюремним коридором, з інтересом поглядаючи навколо. Вони поминули камеру з відкритою ґратчастою стіною – на обох глянули суворі очі в'язнів. Ковальчук спіткнувся, але знову підняв голову. На обличчі – звичайний вираз ввічливості і почуття власної гідності.

– Сюди, бароне…

Ковальчук кивнув, як і належить екскурсантові. Повернув до ряду камер із залізними дверима. У чемному поклоні зігнувся вже кимось попереджений унтер-офіцер. Він привітав спершу барона, потім козирнув офіцерові. Барон переклав елегантну паличку під руку… Доки унтер-офіцер вовтузився біля замка, барон нетерпляче переступав з ноги на ногу. Помітивши це, офіцер розсердився:

– Швидше!

Ковальчукове обличчя змінилося: воно стало рішучим. Він глянув уздовж коридора і ступив назад. У кожному його русі – точний розрахунок. Він не міг зараз поспішати, нехай Роман спершу побачить свого тюремника!

… Зарипіли двері. Офіцер і унтер увійшли до камери.

Ковальчук прислухався. Офіцер приємно всміхнувся з порога:

– Прошу вас, бароне…

«Тепер можна йти, Роман уже почув, що до нього привели якогось барона». Ковальчук увійшов до камери, знову спіткнувшись на порозі. Романового погляду він зараз уникав.

Той стояв біля ліжка. Подерта сорочка відкривала груди, крізь пошматовані штани було видно побите тіло. На ногах – брудні криваві бинти. Офіцер пройшов до стіни, нахилився над крихітним залізним столиком. Роман навіть не глянув на барона. Так вони стояли, розділені двома метрами відстані, скуті присутністю ворога…

Посміхнувшись баронові, офіцер разом з тюремником вийшов у коридор. Але двері лишили відчиненими…

Діалог очей тривав.

Гострий вираз горя блиснув у погляді Романа, він глянув на стіну. Перевів погляд за ним і Ковальчук. На брудній стіні розлетівся стрімкий, легкий жіночий почерк.

«Прощай, Романе… Оксана».

Обидва опустили очі, прощаючись з бойовою подругою… Та ось Роман знову глянув на Ковальчука. Очі його запитували, вимагали відповіді на щось болюче! Ковальчук не зрозумів. І тоді Роман злегка прикрив вії, обличчя його скам'яніло. «Сліпий!» – здогадався Ковальчук і радісно всміхнувся. «З Жоржем все в порядку!»

Просвітліло Романове обличчя. Він, наче випадково, потер підборіддя і запитально глянув на Ковальчука. А той зрозумів: «Питаєш, як справи з Міллером? Усе в порядку, друже… Все йде гаразд!» І тоді Роман, покосившись на двері, поглядом сказав: «Не ризикуй, іди звідси!»

Ковальчук підніс руку до комірця пальта, стиснув кулак у рот-фронтівському привітанні. Роман йому відповів твердим поглядом.

Зайшов до камери есесівець. Ковальчук мовчки вийшов. А Романів погляд, провівши друга, знову сковзнув по стіні. На ній навколо останніх Оксаниних слів рясніли поспіхом видряпані рядки:

Шелестить листя по діброві,

Гуляють хмари, сонце спить,

Й ніде не чуть людської мови,

Тільки виє злий фашизм,

І рве нашу Україну,

І грабує, і катує…

Некрутенко – «Здвиж»

Прибув 6.7.43.

Вибув 20.9.43.

Сміятимусь крізь сльози… Вася Морозов

Розстріл завтра, у п'ятницю. Прощавай, життя! Пащенко

* * *

– От так я й поговорив із Романом, – тихо закінчив Ковальчук, сидячи на пеньку. Навколо галявини шуміли дерева. Мовчали Гаврилюк і чоловік у ватянці з партизанською стрічкою на шапці. І лише Жорж, який стояв поруч, не витримав.

– Дорого вони мені заплатять за Романа! За всіх! – сказав хрипко, і в голосі його забринів невимовний гнів. По неголеній щоці скотилася сльоза.

– Судячи з усього, – почав знову Ковальчук, – вони навряд чи будуть його кудись перевозити.

– Що ж робити? – подав голос Гаврилюк. – А якщо… налетіти?

Він сказав це з надією, але партизан похитав головою:

– Для цього в нас замало сил, а Київ – центр. Гестапо… Казарми…

Гаврилюк опустив голову. А Жорж підвищив голос:

– Що ж робити?

– Тобі лежати, одужувати, – спокійно мовив Ковальчук. – А мені, мабуть, доведеться їхати з Києва далеко й надовго. З Міллером треба продовжити…

Втрутився командир партизанського загону:… – Одужаєш, візьмеш команду підривників, діла багато є…

Але Жорж заперечно похитав головою.

– Роман… – І з надією до командира – А може, й справді підірвати в'язницю?

Всі подивилися на командира. Той важко зітхнув:

– Несерйозно це… Охорона – раз. Вибухівки треба ешелон. – Подивившись на Жоржа, розсердився. – Та ви що? Хіба ж я?… Може, ти, Дудкін, тол у своїй сумі понесеш? А що тобі Роман сказав би про такі проекти?

– Гая попросимо, в нього люди є, – наполягав Жорж.

– Гая вже не попросиш, – сказав Ковальчук, підводячись. – Немає більше Гая. Позавчора оточили на конспіративній квартирі… Там рота німців полягла… і він.

Жоржа почало трясти. Він ступив на хвору ногу, скривився. Жбурнувши спересердя ціпок, закричав:

– До біса! Наші наступають, а ми тут… відсиджуємося!

Ковальчук, взявши його за плече, різко перебив:

– Спокійніше. Всі ми хочемо допомогти Романові, і все для цього зробимо, якщо тільки… Якщо тільки не пізно! Ну, друже… так тобі, здається, казав Роман?

Шкода лише квітів…

І знову постала перед очима знайома Кузнечна вулиця, будинок, широкі мармурові сходи… Усім серцем зненавидів Василь Солоух це звіряче кубло. Але ж скільки своїх сил залишив він тут, яку жорстоку науку життя й боротьби пройшов під оцим склепінням! Він поволі рушив угору, дивлячись під ноги. На знайомій площадці зупинився, глянув на віконце ванної кімнати. І задоволено усміхнувся: паперових смужок не було. Отже, Марія таки забрала зошит!

Ця усмішка не зійшла з його обличчя і тоді, коли Василь обережно постукав і вклонився здивований Стефанській. Зайшовши, сів на стільця, зняв шапку й пильно глянув на неї.

– Чого… Чого ви посміхаєтесь?

– Радий, що дістався до… рідного дому. – Його обличчя стало жорстоким. Він владно наказав – Доповідайте шефові! З'явився.

– Звідки?

– Звідки, де мене вже немає…

Він байдуже простежив за Стефанською і поринув у спогади про Москву, про зустрічі з Сенченком. Що він зараз робить? Про що думає? Чи згадує його? І на душі стало тепліше: звичайно ж, згадує! Він пам'ятає про кожен їхній крок, він глибоко цінує їхню роботу і боротьбу, так само, як усі там, що за вогняною лінією фронту…

А все ж таки цікаво: що робить Сенченко в цю хвилину?