Текст книги "Опівнічні стежки"

Автор книги: Михайло Канюка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 30 страниц)

За вікном прогримів вибух. Рвонулася від повітряної хвилі важка штора. Упала на підлогу улюблена раковина. Сенченко підняв її, поклав на стіл. Підійшов до стіни, відсунув занавіску на карті міста, обережно почав знімати кнопки. Згорнув карту, сховав у портфель. Все!…

Телефонний дзвінок вдарив по напружених до краю нервах. Сенченко повернувся до столу. Наказав собі: жодної нотки відчаю, жодного невпевненого слова! Послухав і відповів.

– Гаврилюк? Здрастуй… Узяв? Ти цілий? Молодець. Що ти кажеш? А це непотрібна розмова… Свого рішення не міняю. Все. Їдь на аеродром.

Поклав трубку й одразу знов її підняв.

– Слухаю. Так. Дуже добре. Подайте першу допомогу, допитайте. І негайно виконайте вирок. Так.

Новий дзвінок.

– Слухаю вас. Так. Устиг передати? А куди ж ти дивився? Шкода, дуже шкода… Розшифруйте і разом з протоколом допиту віддасте мені. Тільки швидше, даю півгодини.

Ще дзвінок…

– Горбенко? Ну що ж, буває так – накази змінюються… Знаю, спасибі, ти все добре зробив. Ти виконував відволікаючий маневр, уся твоя група добре відома ворогові. Зате інші у безпеці. Зрозумів? Отже, не гай часу – виїжджай на аеродром. Поговоримо в дорозі. Все, виконуй…

Задумливо похитав головою.

– Своє діло вони зробили добре… Тепер черга – за Романом. Щасти йому!

А Роман у цей час поспішав, майже біг вузенькою вуличкою. Раптом біля телефонного стовпа зупинився, зацікавився якоюсь об'явою, наліпленою на ньому. Уважно прочитав текст, час-від часу поглядаючи вздовж вулиці…

До воріт старенького будиночка під'їхала вантажна автомашина. З-за хвіртки визирнув старий Поліщук. Веселий шофер відчинив дверцята, звернувся до нього:

– Сьомий номер, батьку? Дрова – тобі?

Поліщук закивав:

– Заїжджай у подвір'я, синку… Давно чекаю.

Він широко відчинив ворота, показав дорогу.

Роман пішов теж до воріт будиночка Поліщука, йдучи, пильно оглянув будинок Дусі. Відзначив безлюддя на вулиці. «Біда позаганяла», – встиг подумати, виходячи на подвір'я.

Поліщук і шофер дружно вивантажували дрова. Потім удвох взяли якийсь ящик, що стояв під дровами, стягли на землю. Шофер тихо сказав:

– Батареї – окремо… Ось тут.

– Розберусь якось, – пробурчав у відповідь Поліщук. Він уже побачив Романа. – День добрий, синку…

– Доброго здоров'я, Семене Семеновичу. Можна до вас?

– Ласкаво прошу, проходьте. Я тільки дрова упорядкую тут…

Роман дбайливо зачинив за собою двері, пройшов через сіни до невеликої кімнати. Там, біля столу, сиділи Жорж Дудкін, Павло Бражник і Марія Голубенко. Побачивши Романа, усі троє підвелися… Він оглянув їх, тепла хвиля огорнула його. «Моя сім'я», – майнуло в думці. Помітив похмурі погляди, тривогу і рішучість на обличчях. «Нервують. Що ж, це зрозуміло. Від цього не сховаєшся навіть сам із собою», – подумав Роман, а уголос сказав:

– Настав час, друзі… Наші залишають Київ.

День, що став ніччю

Прохолодний і ясний, цей вересневий ранок начебто не обіцяв нічого незвичайного… Але для сотень тисяч киян, і зокрема для лейтенанта Івана Гаврилюка, він обернувся чорною ніччю.

Ніколи він не брехав у своєму житті, тим більше – своєму начальству. А вже такій людині, як комісар Сенченко – і поготів! Але сталося так, що на цей раз сказав неправду. Сподівався, що після того, як заарештує шпигуна у формі залізничника, Сенченко все ж залишить його на підпільній роботі в Києві. Тому й на запитання «Цілий?» відповів ствердно, бо боявся розказати про рану. А потім дорікав собі, як ніколи у житті!

… Вони бігли удвох, гуркочучи по залізному даху. Досягши димаря, Бруно присів і вихопив пістолет. Тут, на висоті п'яти поверхів, де практично вони були одні, – навколо, скільки сягало око, мовчали порожні вікна залишених будинків – Бруно насмілився дати одвертий бій своєму переслідувачеві, його кулі покришили кілька цеглин, так і не влучивши у Гаврилюка. І тоді Бруно кинувся у маленьке віконце.

Гаврилюк розгадав цей маневр. Він озирнувся, шукаючи входу на горище. Віддалік, за цегляним виступом, блиснуло скельце ще одного слухового вікна. Метрів шість, не більше. Але як їх подолати? Гаврилюк притиснувся до прохолодної бляхи, потім відштовхнувся не тільки руками й ногами, а й усім тілом, побіг до виступу. Бруно в цей час вже протиснувся ногами вниз у вікно і, тримаючись руками, висовувався над дахом. Стрибок Гаврилюка співпав з пострілом німця. Іван звалився на горище, відчувши болючий удар у плече, а ще через мить побачив на собі кров. І все ж знайшов сили пробігти ті кілька кроків, що відділяли його від Бруно.

– Все, – сказав Іван, піднімаючи пістолет. – Більше ти мені не завадиш!

Довго сидів поруч з трупом німця, збирався з думками і силами. Потім спустився пожежною драбинкою на верхню площадку, одчинив двері у порожню квартиру. В пошуках води і якогось бинта мляво ходив по кімнатах, поки не побачив телефон. Зняв трубку і зрадів: апарат працював! Звідси дзвонив Сенченку…

Роздягся, помився, натяг скривавленого піджака на голе тіло. Полежав на ліжку… Хитаючись, підвівся і висунувся у вікно. Звідси, з п'ятого поверху, було далеко видно пустельний і засмічений Хрещатик. Німа тиша підкреслювала його порожнечу… І раптом Іван побачив німців! На тому боці вулиці, відбиваючись у дзеркальних вікнах вітрин, рухалися сірі постаті з автоматами в руках. Ось один з них нахилився до підвального вікна, розмахнувся і кинув туди гранату… Вибух, ще один, ще… Методично і планомірно, один за одним крокували вони порожньою вулицею, роблячи, за всіма ознаками, давнє і звичне діло.

Підлога під ногами в Івана захиталась. Він кинувся, стрімголов униз, розпочавши свій далекий і мученицький шлях по тилах ворога – на схід, до своїх. Внизу, вже виходячи з будинку, на мить затримався, бо побачив двох ворогів. Одного, у крислатому плащі офіцера, як здалося Іванові, він десь бачив. Це й справді був Пауль, що, на відміну од Бруно й інших агентів, зумів дочекатися своїх. А другий, літній і кремезний, у розшитій українській сорочці, запопадливо дивився у вічі Паулеві. І що найбільш вразило Івана – розмовляли вони українською мовою!

– Отже, запам'ятай, Дзюбо, – наказував Пауль, – завтра ж о дев'ятій збери домоуправів і двірників. Розмовляти з ними буду сам. А зараз поспішай, гауптман чекає!

– Біжу! – гукнув Дзюба, поспішаючи за своїм начальником.

Гаврилюк перечекав, поки вони зникли за рогом, і кинувся у протилежний бік. Він біг до Дніпра. І туди ж прямували сотні й тисячі інших людей, які волею цієї страшної війни раптом опинилися позаду фронту і тепер прагнули одного: дійти до своїх, узяти в руки зброю і знову бити ненависного ворога!

… Ці фігурки людей, що дерлися схилами над Дніпром, добре були видні у бінокль Азарова. Окопчик біля самої води надійно сховав молодшого лейтенанта і його помічника – рядового Зарембу. Заремба відлежувався яа дні окопу, а Азаров раз у-раз висувався, стежачи за протилежним берегом. Та от раптом упав на Зарембу – відразу ж прогриміло кілька вибухів. Ланка німецьких літаків, скинувши свій вантаж, пронеслася над окопом. Коли зникла, почувся голос зв'язківця із землянки:

– Азарова до телефону!

Наказ був коротким і ясним. Азаров в'ийняв з нагрудної кишені пакет, довго розривав його неслухняними пальцями, почав читати. Заремба, – він не відходив від командира ані на крок, – облизав пересохлі губи.

– Що там таке? – запитав.

– Пости знято? – замість відповіді спитав Азаров.

Заремба злякано закивав головою.

– Пора, – твердо сказав Азаров і глянув на довгий міст.

І тут він без бінокля, неозброєним оком, побачив німецькі танки на тому боці. Вони мчали набережною, щедро поливаючи все навколо кулеметними чергами. Азаров чомусь подивився ще в бінокль, устиг навіть помітити цівку блакитного диму за головним танком – і в цю секунду побачив у світлому скляному колі молодого червоноармійця.

Оглядаючись на танки, він біг до мосту. Азаров опустив бінокль, перебіг до свого окопчика, потіснився, даючи місце Зарембі, і знову почав стежити за червоно-армійцем. Той наблизився до мосту… Але тут встряв Заремба. Смикаючи за рукав Азарова, він у розпачі закричав:

– Командире! Пропадемо ж!

– Пропустимо, – спокійно сказав Азаров. Він знову підніс бінокль і почав розглядати змучене, бліде обличчя бійця, його широко роззявлений рот, якому не вистачало повітря… От він збіг на міст, зупинився, озираючись на німецький танк, знову побіг…

Азаров відчув холод на спині. Танк в'їхав на міст! Азаров то піднімав бінокль до очей, то опускав його, фіксуючи побачені сцени, наче кадри якогось жахливого фільму…

Кулемет на танку здригнувся, плюнув вогнем раз, другий – і пішов мерехтіти у кружальці окуляра. Ще черга! Ще! Але й хлопець розумний! Стрибнув, наче заєць, метнувся до поручнів, потім знову на середину мосту. Зигзаг! Ще один!

Побілілі вуста Азарова мимоволі шепочуть:

– Швидше, браток, швидше…

І вже не очима, а якимось надприродним почуттям зафіксувавши стрибок червоноармійця з мосту на насип (юнак не втримався на ногах і мішком скотився вниз), Азаров чимдуж потяг на себе ручку пекельної машинки. Він став на весь зріст і дивився прямо на кулемет, який посилав тепер чергу за чергою просто в нього. Азаров схопився за груди, поточився, не випускаючи з рук машинки, і вже не бачив, як нахилився над ним захеканий червоноармієць.

У чорній імлі раптом сховалося сонце, скрегіт металу прозвучав наче крик. Зник міст, зникли і танки, що мчали по ньому. Розпластавшись, ліг на мертвому Азарові врятований боєць. Ось він підвів голову, глянув перед собою, побачив на бруствері напівзасипаний обпаленою землею бінокль – і в невимовній тузі заридав.

А брудна вода, стривожена вибухом, билася у берег…

«Я ваш підслідствений, товаришу капітан!»

Того пам'ятного року зима дала про себе знати киянам досить рано. Перший сніжок впав опівночі, і зранку, поки все не розтануло, порожні й понівечені вулиці виглядали тихими і мирними, наче і не точилася на них смертельна боротьба, наче не був. окроплений кров'ю кожен камінець і не панували тут горе й страждання.

А надвечір подув холодний вітер, і невеличкий морозець скував калюжі. Сніжинки закружляли знову. Роман, який зібрався з Марією готувати шифровку, з інтересом стежив з вікна за снігопадом. Ось пройшов бруківкою німецький патруль. На чистому сніжку лишилися великі чорні відбитки солдатських чобіт. Патруль обминув афішну тумбу з численними об'явами і наказами; один із солдатів зупинився, повернувся спиною до вітру, щоб розпалити сигарету, і двоє його друзів теж стали, чекаючи курця.

«Наодинці, та ще й надвечір, залишатися бояться», – машинально відзначив цю деталь Роман. Він завжди був спостережливим – служба привчила! Але тепер його зір став особливо гострим. Згадав, як ішов повз пам'ятник Тарасові Шевченку і звернув увагу на те, що сніг на бронзових щоках поета тане. Наче плаче Тарас…

Роман сьогодні багато ходив по місту: треба було декого побачити, зібрати нові дані для радіопередачі в центр, обстежити місце однієї з майбутніх операцій. І почував себе погорільцем, який щойно прийшов на спалену рідну садибу. Ятрилося серце, скипав гнівом.

Особливий гнів викликали німецькі накази та об'яви. Безмежно дратував його нахабний, хазяйський тон гітлерівських директив, невимовну лють збуджували об'яви про численні репресії. Але Роман ясно бачив і дещо інше: страх окупантів перед нескореною радянською землею. Як би не лементували німці про свою силу й «історичну місію», як би не лили кров радянських людей – за усім цим поставав тваринний страх!

Роман довго вчитувався в оголошення міського-коменданта про те, що в'їзд осіб, які не проживають у Києві, суворо заборонений. «Хто прибув до Києва з 20 вересня, повинен негайно виїхати з міста. Хто з поважних причин хоче залишитися в місті, мусить одержати на це дозвіл від коменданта міста. Цей дозвіл видається у відділі перепусток, вул. Комінтерну, 8». Посміхнувшися з приводу того, що ці документи німці збираються видавати на вулиці імені Комінтерну, Роман спитав невидимого німецького співбесідника. «А чого це ви так боїтеся приїжджих?» На іншому папірці категорично повідомлялося, що «… цивільні особи мають право бути на вулицях лише з 5 год. до 17 год. 30 хв.». «Ого, темрява лякає!» – знову всміхнувся Роман.

А кілька об'яв він зірвав і поклав у кишеню.

– Розумієш, – пояснив він Марії, – це обвинувачувальні документи на майбутньому суді над фашистами. І ми їх повинні мати!

Марія нахилилась над однотипними, на перший погляд невиразними оголошеннями коменданта міста про покарання заложників:

«Як репресивні заходи, з приводу акту саботажу, сьогодні 100 мешканців міста Києва були розстріляні. Це є попередження. Кожний мешканець Києва є відповідальним за кожний акт саботажу».

– Тут підписано просто: «Комендант міста», – звернув її увагу Роман. – А от другого листопада таку ж мерзоту підписав уже своїм іменем і титулом Ебергард, генерал-майор, комендант міста. Читай і запам'ятовуй кожне слово, Голубко!

«Випадки підпалу та саботажу, що поширюються в місті Києві, примушують мене вжити рішучих заходів.

Через те сьогодні розстріляно 300 мешканців Києва. За кожен новий випадок підпалу або саботажу буде розстрілюватись значно більша кількість мешканців Києва.

Кожен мешканець зобов'язаний про всякий підозрілий випадок негайно повідомити німецькій поліції

Я буду за всяку ціну і всіма способами підтримувати порядок та спокій у Києві».

Марія з подивом і навіть страхом глянула на Романа, його важко було впізнати: завжди спокійний і врівноважений, він весь кипів.

– Бачиш, вірний своєму слову, собака… – хрипко сказав Роман. – Першому. розстрілові піддав сто заложників, через десять днів уже розстріляв триста, а ще через три тижні чотириста! Згадаємо ми тобі кожного з цих безневинних людей, генерале! За моїми даними, генерал Ебергард – м'яка людина, любитель квітів і старовинних меблів, музики і живопису. Він, бачте, кохається в опері і наказав відкрити наш театр. Ми тобі забезпечимо кулю скрізь: і в театрі, і в картинній галереї, і в саду, вовче! А ці перші акти народної, помсти – це тобі, любителю квітів, тільки квіточки… Ягідки – попереду!

Він ще раз перечитав останню, вчорашню об'явку:

«В Києві зловмисно пошкоджено засоби зв'язку (телефон, телеграф, кабель). Через те, що шкідників надалі не можна було терпіти, в місті було розстріляно 400 мужчин, що мусить бути пересторогою для населення».

– Мені сьогодні передали копії деяких документів верховного командування вермахту, – розповідав Роман. – Виявляється, усі ці дії Ебергарда – зовсім не власна вигадка чи ініціатива. Методику розробило верховне начальство, а місцеві вовки тільки намагаються один одного переплюнути в жорстокості! От що пишеться у розпорядженні командування вермахту від 10 жовтня: «Якщо винного виявити не вдається, то негайно заарештовуються заложники: в населених пунктах з числом жителів до тисячі – п'ять, а в більших – десять. З арештованих по можливості повинно бути процентів 50 євреїв, решта 50 процентів росіяни, поляки й українці у рівних співвідношеннях». Бачиш, а в Києві Ебергард веде рахунок на сотні! Ініціативний вбивця. А про організоване рабство ти вже чула?

– Що ти маєш на увазі, Романе?

– Подивися… Директива рейхсміністра окупованих східних областей Розенберга. Параграф перший: «Усі жителі східних областей віком від 18 до 45 років підлягають відповідно до їх працездатності загальній трудовій повинності» Бач, що замислили! Злочин, Маріє, завжди огидний для чесних людей, і недарма він переслідується законом. Але. такий злочин – злочин у масштабах держави і Європи – вимагає і кари небаченої!

– Тихше, Романе, навколо ж сусіди…

– Вибач. А втім, це треба знати всім. Документи я відправлю на Велику землю, але їх варто розмножити і вивісити листівками. Невеликий коментар – і все! На цих директивах гриф «Цілком таємно». Ми ж їх обнародуємо! Попросимо наших друзів з партійного підпілля. Зустрінешся з Гаєм.

Він збуджено ходив з кутка у куток, диктуючи Марії Закінчивши, присів на диван, глибоко замислився. Марія мовчала, дивлячись на нього. Їй не сподобався його заклопотаний вигляд. Щось мучить його, над чимось увесь час міркує. Підійшла, сіла поруч.

– Щось трапилося, Романе?

Він ще трохи подумав, потім повернувся до Марії.

– Взагалі такі речі бувають лише у кінофільмах, але факт лишається фактом. Сталося щось неймовірне й зі мною. А втім про це варто розповісти тобі якнайдокладніше.

… Дзюба, одягнений у світле пальто з каракулевим коміром та у високу шапку-папаху, крокував вулицею Леніна. Згодом повернув на Пушкінську. Заклопотаний, він майже не дивився на перехожих, але постать Романа чимось привернула його увагу. Вже пройшовши, Дзюба раптом зупинився і повернув голову.

– Товаришу капітан! – Голос Дзюби зазвучав здивовано-радісно і водночас іронічно.

На обличчі його – солодка посмішка.

Роман, не зупиняючись, холодно глянув на Дзюбу:

– Даруйте, ви щось плутаєте… – А в голові спливла думка: «Хто це такий? Щось знайоме в обличчі!»

– А я вам нагадаю, товаришу капітан… Львів, липень сорокового року. Ваш підслідствений…

Романові очі звузилися. Він упізнав Дзюбу. Як поводитись? Глянув уздовж вулиці. Людей мало… Треба виграти трохи часу. Якомога спокійніше сказав:

– Помиляєтесь, добродію…

– Ні, шановний товаришу чекіст! Пройдімо у гестапо, там розберуться…

Підійшовши впритул, Роман пошепки мовив:

– Не поспішайте, добродію… Дзюбо…

Той засяяв:

– О, бачите, таки пригадали! Приємне було знайомство.

Роман глянув на пов'язку на рукаві Дзюби.

– Що ж ви тепер робите, Дзюбо?

– Я непогано влаштувався, – сказав той. – У тому ж будинку, де ви раніше працювали…

Роман гостро глянув на Дзюбу. Досі він думав лише про те, як би позбутися цього недоречного знайомого. Але перед ним стояв добре інформований ворог, працівник гестапо.

Романові очі світилися спокоєм навіть доброзичливістю, він з інтересом дивився на Дзюбу. Але пам'ять гарячково підказувала деталі тих давніх зустрічей. Тоді Дзюба на допитах нервував, боявся за життя і чимало сказав такого, що зараз треба – неодмінно, обов'язково! – пригадати і пустити в хід. Зрештою, вся робота Романа-підпільника і мусить полягати у такій от миттєвій реакції на складні зустрічі і випадки, на вмінні використати кожну, навіть найменшу можливість для боротьби, для нападу.

Ні, не просто виплутатись, а скористатися з нагоди, повернути цю несподівану зустріч на свою користь! Всі ці думки промайнули в Романовій голові. Ще не знаючи, як повернеться справа, промовив:

– Цікаво, дуже цікаво. Радий, що ми знову зустрілися. Та тут, здається, не місце для серйозної розмови.

Дзюба аж пополотнів від гніву.

– Він радий! Це я радий, товаришу капітан! І не потерплю!

– Навіщо так рішуче? Хтось ще подумає, що сваримося. Адже я вас знаю зовсім іншим і добре пам'ятаю ваші одверті зізнання на допитах, німецький агенте Дзюбо!

– Що?! – Від обурення той не міг підшукати слів.

– Так, для нас це були надзвичайно важливі зізнання…

Роман напружував пам'ять. Як прізвище хоча б одного з тих резидентів, яких тоді на допиті виказав Дзюба? Ой як це важливо! Одне тільки прізвище. Так, згадав! Дивлячись у холодні, налиті ненавистю Дзюбині очі, почав, поволі розтягуючи слова:

– Ну, от, наприклад, інженер Ловенгард… Пам'ятаєте?… Сидів собі чоловік на консервації, чекав війни і гадки не мав, що якийсь Дзюба назве його слідчому. А ми його… – Роман виразно ворухнув пальцем. – Можете бути певні, що німці оцінять таке моє повідомлення. Тоді, у сороковому, ваші дані мали дуже серйозні наслідки для німецького абверу. Отже, нам є про що поговорити, добродію…

– Не на того напали, – засичав Дзюба. – Щоправда, тоді для мене був важкий час…

– Тепер ще важчий, запевняю вас, – спокійно сказав Роман. – Але повторюю, тут ця розмова безпредметна. Пропоную зустрітися завтра у цей же час біля пам'ятника Шевченкові. Однак попереджаю: не надумайте базікати про мене, Дзюбо. Це буде ваша остання зрада! Ось так… Даю вам шанс для порятунку!

Дзюба мовчки глянув собі під ноги, його козацькі вуса звисли донизу. Роман, опустивши руку в кишеню пальта, неквапно пішов. Нарешті Дзюба підвів голову, подивився услід Романові. В його очах блиснув недобрий вогник…

* * *

Роман знову підійшов до вікна, повернувся до Марії.

– Чи насмілиться Дзюба повідомити про все це гестапівців? Одразу він тривоги не підняв, але це ще нічого не означає. Завтра може зрадити…

– Це дуже небезпечно. – Голос Марії затремтів. – Не йди на зустріч, Романе…

– Ні, це не те, Дзюба нам потрібен. – Помовчавши, твердо сказав – Ти не турбуйся. Гадаю, що все буде гаразд. Варто рискнути…

Вони помовчали, думаючи кожен про своє. Увагу Марії привернув настінний годинник.

– Пора приймати зведення.

Свідок двобою – Тарас

Готуючись до розмови з Дзюбою, Роман продумав кожне слово, кожен свій крок… Зібралися пізно ввечері у Поліщука, хоча Роман таких зборів взагалі уникав. Та надто важливою здавалася перспектива роботи із Дзюбою! Своя людина в гестапо… Навіть простою спокусою почуття і Романа, і Жоржа, і Бражника не назвеш: це була б виграна дуже важлива битва! Г кожен з них викладав найхитромудріше, що приходило в голову… План розробили до найдрібніших деталей, кожному визначали місце і роль під час цієї розмови у парку. Вирішили було відкласти зустріч на день.

– А він прийде? – спитав дід Поліщук, якого теж запросили на нараду. – Дивись, образиться і післязавтра передумає. – йдеться про надто важливі речі, щоб він змінив своє рішення. Але якщо Дзюба вирішив передати мене до рук гестапо, ми завтра це з'ясуємо. І післязавтра діятимемо впевненіше, – пояснив Роман.

Розійшлися опівночі. Роман лишився ночувати в Поліщука.

Вранці всі, крім Романа, попрямували з різних кінців до парку і терпляче чекали, поки Дзюба добре змерз на лаві й зрештою пішов. Найпильніше стеження дало підстави думати, що відважився він на серйозну розмову наодинці…

І знову ранок – імлистий, морозний. Дерева у парку густо вкрилися інеєм, наче одяглися в кришталеві шати. Порожньо в парку – хіба що лише перебіжить хтось та ще мерзне жебрак біля входу…

Та ось ще один: це сліпий Жорж рухається порожньою алеєю. Він іде повільно, постукуючи ціпком. А перед ним з незалежним видом прогулюється Роман – такий собі середнього достатку службовець якоїсь німецької фірми…

Обоє дійшли до поперечної алеї. Назустріч їм – Бражник.

– Сидить, як і вчора…

– Це добре. Один?

– Один!

Отже, шлях вільний. Ще четверо підпільників чатують навкруги парку. Роман спокійно звернув на потрібну алею, механічно фіксуючи, що хода Жоржа занадто пружна… «Нервує», – тепло подумав про нього Роман, неквапливо прямуючи до пам'ятника. Ще здаля він побачив, як, настовбурчившись, на широкій лаві сидів Дзюба. Спідлоба глянувши на Романа, трохи підвівся, церемонно привітався і знову сів. Роман теж підняв капелюха, сів поруч. Він обтрусив з пальта сніг, вмостився зручніше, пильно оглянув площу біля пам'ятника і ближні алеї.

– Я вчора не зміг прийти.

– Зрозуміло. Перевіряли, – зле всміхнувся Дзюба.

– Трохи було, – спокійно відповів Роман. – Ви вже навчені: один раз вам повірили, у сороковому році… І помилилися.

Дзюбу дещо шокувала Романова одвертість. Він нахмурився.

– Чого ви хочете од мене?

Роман якусь мить помовчав, потім цілком діловито пояснив:

– Хочемо, щоб виконали зобов'язання, яке взяли у листі до Президії Верховної Ради України…

Дзюба посміхнувся. А Роман по паузі додав:

– Тобто ми пропонуємо вам спокутувати свою вину…

Дзюба навіть відкинувся на спинку лави, грайливо примружився:

– І де ви все це говорите, товаришу слідчий? Коли? Кому? Господарі ж тут – не ви…

– Помиляєтеся, Дзюбо. Господарі тут ми. Непрошених німців викинемо. А куди ви тоді? Думали про це?

– Був час… Міркував.

– Ми, звичайно, можемо і без вас обійтися.

– Не зовсім, видно… Чого вам треба?

– Ви не повинні служити ворогам.

– Німці – ваші вороги, не мої…

– І ваші, Дзюбо. Що вони з Україною зробили?

– А що вам до України?

– Знову помиляєтесь. Так от, Дзюбо, я теж українець. Але вас, націоналістів, вони холопами зробили… для найбруднішої, кривавої роботи на українській землі… Іудами!

– Щось нове скажіть. Це вже я чув. Роман спокійно:

– Чи не від Марти?

Дзюба здригнувся.

– Від Марти? – Голос його перейшов у шепіт.

– Так.

– Від дочки моєї?

– Від неї. Вона ж правильно все розуміла.

– Дитя, що воно розуміє?

– Це дитя чотирьох наших бійців з вогню винесло… І врятувало.

Дзюба допитливо глянув в обличчя Романові. А той вів далі:

– На Зеленій у Львові хліб військовополоненим передавала.

– На Зеленій?

– Так. Вона, здається, на тій вулиці жила?

– Там…

Дзюба хотів щось сказати, але Роман його перебив:

– Все це вона робила разом із своєю подругою З Вірою Остапчук. Була в неї така подруга?

– Була… – Дзюба раптом стрепенувся. – Що з Мартою?

Тепер уже здивувався Роман.

– Ви не знаєте?

– Що? – Дзюба схопився рукою за горло, наче йому не вистачало повітря.

– Співчуваю… але вашу дочку…

Той повернувся до Романа всім тілом.

– Що? – Голос його захрип.

– Дочку вашу німці розстріляли, як заложницю. Про це мені розповіли свідки – наші товариші з Львова.

Дзюба застогнав і важко осів. Врешті глянув на Романа з ненавистю, похитав головою.

– Брехня… Копійчаний шантаж! Не на хлоп'я натрапили. Варто було Марті лише розповісти німцям про мене…

– Змовчала.

Дзюба гірко похитав головою, розвів руками:

– Схоже на неї… Жаліла. Просила, сперечалася зі мною…

– Навіть погрожувала, що піде і заявить. Адже була комсомолкою. Та не пішла. Дуже вже батька любила.

– І це знаєте?

– Аякже… Вона вірила, що одумаєтесь.

Дзюба рішуче перебив Романа:

– Як це трапилося?

– Про це – іншим разом. Кожен злочин загарбників – у нас на обліку. Ми за все спитаємо. І за вашу Марту.

– Ви… за Марту?

– Дивуєтесь? Для нас вона рідна. Але тепер так склалися обставини, що й вам ми пропонуємо це зробити. Зважте, не всім вашим дружкам таке запропонуємо.

– Що саме?

– Чесний шлях боротьби. Щоб ви спокутували свою провину, Дзюбо.

Дзюба надовго замовк, Роман його не квапив. Він дивився на далекий вхід до парку, де з шапкою в руках стояв Жорж. Від думок про своїх побратимів Романові стало тепліше. Дзюба нарешті, не підводячи голови, сказав:

– Я подумаю…

В цей час вдалині показався німецький патруль. Троє солдатів на чолі з унтер-офіцером прямували до них.

Романові очі стали щілинками. Він злегка посунув ногою, щоб зручніше було вставати. Дзюба подивився на нього, не в змозі позбутися болісної думки: «Марта… Моя Марта…» А Роман теж глянув на Дзюбу. Його мозок засвердлило запитання: «Чи повірив? А чи не він викликав сюди патруль?»

Обидва, не дивлячись на солдатів, внутрішнім зором стежили за німцями, відчуваючи кожен їхній крок серцями, усім своїм єством.

Коли патруль порівнявся, Дзюба підвів очі на німців, здригнувся й опустив голову. Ніякі слова не могли сказати Романові більше, ніж цей рух…

По тому, як патруль віддалився, Роман запитав:

– Де служите?

– У четвертому відділі гестапо. Перекладачем. Підлягаю панові Паулю.

– Хто це?

– Він працює… точніше, опікає одну спеціальну частину.

– Номер?

– Без номера, під назвою «Альфа».

– Що ви знаєте про неї?

– Майже нічого, це дуже таємно. Я лише двічі відносив пакети.

– Куди?

– Вулиця Кузнечна, дев'ять, квартира шість.

Роман задумливо подивився на Дзюбу.

– Коли ми побачимося знову?

– Зустрінемося з вами в суботу, у цей же час. І ви мені розкажете все, що знаєте, а також про те, що взнаєте за ці дні про частину «Альфа».

Дзюба знову схилився на руки, нічого не відповів. Роман посидів ще секунду, потім рвучко підвівся, підніс над головою капелюха, повільно пішов.

… А Дзюба залишився на лаві, у його голові – плутанина. Кого він слухав? Навіщо? Це ж ворог, невблаганний ворог! Бач, як підійшов з Мартою… Доню моя люба, ріднесенька…

Як це часто буває, після розмови в голові роїлися влучні вирази і докази, якими б міг відбитися од Романа. Що він знає, цей молодик? Хоча б відносно вільної України. Він, Дзюба, таке міг би йому розповісти! Он прийшло цими днями розпорядження рейхскомісара України Коха усім генерал-комісарам про закриття на Україні шкіл та інститутів і про відправку викладачів та учнів на примусові роботи в Німеччину… І він, Дзюба, переконаний борець за незалежну Україну, мусив цей паскудний документ реєструвати та ще й з поклоном нести на доповідь оберстові Крейслеру! Дожив, старий дурень! Отой собака Кох так прямо і пише: «Незважаючи на мої чіткі політичні вказівки, мені довелося дізнатися, що в генеральних округах, крім класних, ще існує певна кількість інших шкіл, на які я не давав дозволу. До цього мені довелося встановити, що, наприклад, у Києві і Вінниці інститути набрали характеру, подібного до університетського і що, крім того, функціонує ще ряд інститутів іншого роду». А далі, далі що! «А тому я вимагаю від панів генералкомісарів закрити всі школи й інститути, в яких навчаються учні, старші 15 років, а всіх учнів і викладачів з цих закладів, незалежно від статі, закритим способом відправити на роботи до Німеччини…»

Дзюба навіть злякано озирнувся, наче хтось міг прочитати його думки… Спершу хотів, коли прочитав наказ, розповісти Кравчукові з другого відділу, а потім завагався і не зробив цього. Кравчук і не такі речі знає, та мовчить, йому що? Аби гроші йшли й горілка була… Теж визволитель неньки України! І німці знають нам ціну, своїм слугам. Не довіряють! Доктор Кестнер, наприклад, цими днями сховав від мене телеграму із Львова. Я, звичайно, не подав виду, що помітив – потім прочитав її в прийомній шефа. Знав, наволоч, що ховати. Віце-губернатор «дистрикту Галичина» доктор Лозакер повідомляє: «Я розпорядився сьогодні закрити відділ особливого уповноваженого по охороні пам'ятників мистецтв у Львові, оскільки на підставі останніх відомостей і телеграми від 5 серпня з Кракова, підписаної Ернстом, можна майже з цілковитою певністю розраховувати на те, що експонати мистецтва з території Галичини будуть вивезені».

Раптом Дзюба схаменувся… Стривай! Так про це ж говорив і цей капітан, який невідомо зараз як і зветься. Він же й доводив, що гіршого ворога в українського народу, ніж Гітлер, нема! Як він сказав? «Вас, націоналістів, вони холопами зробили для найбрудні-шої, кривавої роботи на українській землі. Іудами!»

– Іудами! – сказав уголос Дзюба й озирнувся.

У парку вже сутеніло, дерева в кришталевому вбранні тепер видавалися чорними копицями. Вітер куйовдив довгі Дзюбині вуса, і вони обвисли, важкі й непокірні… Він важко підвівся і пішов, тягнучи ноги. А голова гула від гарячкових, плутаних думок. «Ти, Дзюбо, міг би розповісти цьому хлопцеві, що України, як такої, вже взагалі нема… Як вона тепер називається німцями згідно з директивою рейхсміністерства східних областей? Рейхскомісаріат Україна, утворений на українській території, окупованій німецькими військами. І є ще поневолені провінції – так звані генеральні округи – Волинь, Житомир, Київ, Миколаїв, Таврія, Дніпропетровськ, Чернігів… Сам читав! Дивувався, як серце витримало тоді… Ех, Дзюбо, Дзюбо, старий дурню, не в ті сани ти сів! Хоч би порадитися з ким… А з ким? Ні, не можна».