Текст книги "Опівнічні стежки"

Автор книги: Михайло Канюка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 30 страниц)

Тільки зараз Романівський розгледів у неясному світлі затемненої камери, що то був знайомий йому полковник, і сів, опустивши босі ноги на прохолодну підлогу.

– Я гадав, що ви вже прокинулись, тому й зайшов. Але якщо ви ще погано себе почуваєте…

Утяй покрутив головою, перевіряючи. Від болю у скроні залишилося тільки неприємне відчуття і легке запаморочення.

– Я вже у нормі, – сказав він похмуро. – Вибачте, зараз одягнусь.

– От і добре. То, може, я відчиню вікно… Вже вечоріє, і світло не таке різке, та й дихати буде чим…

З цими словами Василенко підійшов до віконця, відкинув завісу і кілька разів глибоко вдихнув посвіжіле повітря. Потім обернувся до Романівського і став уважно його розглядати.

Перед полковником сиділа людина років сорока – сорока п'яти, з нездоровою синявою під набряклими, трохи виряченими світлими очима на круглому обличчі. Над високим чолом, перерізаним двома глибокими зморшками, куйовдилося темне, з помітною сивиною волосся, яке Утяй старанно пригладжував обома руками. На зріст він був невисокий, але міцної, не схильної до повноти статури. Василенко відзначив і те, що його руки, у порівнянні з тілом, були напрочуд малими і тендітними. Такими ж були і босі ноги, яким в'язень намацував добре-таки збиті і подряпані зверху черевики…

«Мабуть, важкувато було ходити по наших горах», – подумав Василенко і знову відвернувся до вікна, щоб не заважати Романівському збиратися.

Вечоріло. З вікна було видно чотирикутник внутрішнього двору в'язниці. На потемнілому тлі неба чітко вимальовувались рожеві контури хмаринок, підсвічених останніми променями сонця, що вже скотилося за гори.

– Я готовий! – сказав Утяй і попрямував до дверей.

Вийшовши надвір, він не побачив машини, що завжди везла його на допити, і здивовано глянув на Василенка. Той посміхнувся у відповідь і сказав:

– Допиту сьогодні не буде. Пропоную вам невелику прогулянку по Львову. Мабуть, давненько не ходили його вулицями…

Романівський скривив різко окреслені губи і процідив:

– А чи не пошкодуєте потім?

– Ні, – іронічно всміхнувшись, відповів полковник. – Не думаю, що з вами може щось трапитись.

– Я думаю, – похнюпився Утяй, – оточили з усіх боків…

– Нічого подібного! – заперечив Василенко. – Самі можете впевнитись у цьому, коли вийдемо за ворота. Я просто знаю, як ви погано почуваєте себе, і подумав, що прогулянка пішки вам не завадить.

– Для поліпшення мого здоров'я вистачить і прогулянки по двору в'язниці, – рішуче відрубав Романівський. – Мені не потрібна демонстрація вашої сили і довіри.

Василенко уважно подивився на нього, застебнув комір сорочки, акуратно розправив її на широких плечах і тихо сказав:

– Не будьте дитиною. Пропоную вам сьогодні вечір однозначних дій і висловлювань.

– Тобто?

– Ну, скажімо, так: якщо я щось скажу або зроблю, то ви не будете думати, що я переслідую цим якусь мету.

Романівський подумав, хмикнув і погодився.

– От і чудово! – проказав Василенко. – Значить, ви йдете гуляти, якщо вас влаштовує моє товариство?

– Влаштовує, влаштовує… – буркнув Утяй. – Тільки не знаю, навіщо це вам потрібно.

Вони довго ходили вулицями. Романівський з погано прихованою цікавістю розглядав вітрини магазинів, афіші, довго стояв перед входом до університету, споглядав, як із величезного будинку вибігають із зошитами і книжками під пахвою меткі першокурсники, як солідно тримають свої портфелі студенти старших курсів. Якраз, була пора прийому документів до університету, і біля великого щита з вивішеними на ньому умовами прийому юрмилося особливо багато молоді. Утяй ледь пробився наперед, довго вивчав написане.

– Пустіть, дядьку! – пискнуло чорняве дівча за його спиною. – Вам уже пізно сюди вступати…

Утяй з сумом зиркнув на неї і поспішив вибратися з натовпу.

Робочий день закінчився, і на вулицях ставало гамірно. Біля магазинів, кінотеатрів, численних кав'ярень було безліч людей.

– Зайдемо? – Василенко зробив крок до широкого входу в Стрийський парк. – Тут і спокійніше, і повітря свіжіше… Крім того, я знаю тут одну затишну веранду…

Утяй мовчки стенув плечима. Ця невеличка прогулянка, як і розраховував полковник, роз'ятрила Романівському душу. Він дивився навкруги і не вірив своїм очам, затято мовчав, але за цим мовчанням вгадувалася напружена робота думки. І Василенко знав, що це мовчання неодмінно повинно прорватися потоком слів.

Але полковник не хотів пересолювати і навмисне повів Утяя у майже безлюдний парк – час для бабусь із пустотливими онуками і статечних пенсіонерів уже минув, а для закоханих ще не настав.

Сутінки щільно оповили землю, але ліхтарі ще не світилися. Вони повільно йшли алеями, й Утяй сам завертав у найтемніші й найглухіші, йшов на крок вперед од Василенка, намагаючись приховати своє обличчя. Так вони вийшли на галявину, де під смугастим тентом літнього павільйону притулилося кілька столиків.

– Хочете підкріпитись? Я знаю, тут готують чудову каву, – запропонував Василенко.

Присьорбуючи густо-чорний напій, Романівський зрідка кидав насторожені погляди на свого супутника, який байдуже поглядав на нечисленних відвідувачів. Піджак він недбало кинув на спинку стільця, засукав рукава білої сорочки і з видимою насолодою смакував гарячу, запашну каву.

– Ще по одній! – зупинив він офіціантку. – Гадаю, не відмовитеся, – звернувся до Утяя, – люблю добру каву, а тут її вміють варити…

Утяй зручніше вмостився на стільці, закурив.

– А ви, Олексію Петровичу, все ж не виконали своєї обіцянки щодо однозначності, – примружившись, почав він іронічно.

Василенко здивувався:

– Хіба я нечесно поводився? Адже мало не весь час я мовчав…

– Так. Але я кажу про саму ідею прогулянки. Ви не могли не розраховувати на те враження, яке вона справить на мене. А в тому, що я не залишусь байдужим, ви були впевнені.

Василенко розсміявся.

– Е ні, шановний, це вже зовсім різні речі! Моє діло запропонувати, а ваше сприйняття стосується лише вас самих…

– Ет, казуїстика! – змахнув рукою Романівський.

– Ну, добре, добре, – знову засміявся полковник. – Я справді хотів, щоб ви подивилися і на людей, і на місто власними очима, без упередженості.

– Я розумію, – перебив його Утяй. – Вигляд благополучного, радісного натовпу красномовніший за будь-який словесний доказ. Але якщо ви гадаєте, що зможете в такий спосіб перевиховати блудного сина… Пізно вже мені, як сказала ота дівчина.

– Вік живи – вік учись, чи не так?

– Ця теза для дурнів. Я ж прикипів серцем до своєї справи, і поступитися своїми поглядами – значить зрадити себе самого й все своє життя…

– Кому ви служите, Романівський? – сухо запитав Василенко.

– Як кому? Україні…

– Я теж служу Україні та її великому народові. І кожен з нас упевнений, що служить чесно. Але це не заважає нам бути найзапеклішими ворогами. Де ж істина?

– Ну-у щодо вас, то ви, звичайно, впевнені у своїй об'єктивності, Олексію Петровичу. А щодо міського натовпу… Це ще не народ! Мою ж схвильованість можете віднести на рахунок того, що я вперше за багато років ступив на вулиці такого пам'ятного мені міста. Адже я шістнадцятирічним хлопчиною прийшов сюди. – Утяй нервовим рухом посунув чашку, так що вона перекинулася і залишки кави розлилися по мармуровій поверхні столика.

Полковник Василенко оцінююче подивився на Утяя і сказав з притиском:. – Ви справді зараз дуже схвильовані.

Утяй помітно знітився і опустив голову.

– Не говоріть нічого. Думаю, що зараз ви просто не Здатні міркувати абсолютно логічно. Краще відкладемо розмову до завтрашнього вечора.

Утяй байдуже стенув плечима і підвівся з-за столика.

– Я, мабуть, таки стомився, пане полковнику…

Але наступного дня їх бесіда не відбулася, Василенко на виклик генерала терміново вилетів до Києва. Микитенко любив усе добре обміркувати із своїм колегою і другом і частенько-таки виривав свого підлеглого з робочої кипучки, і Василенко знав, що розмова мала бути серйозною.

Так воно й вийшло. Тільки-но полковник Василенко став на порозі генеральського кабінету, як Микитенко заспішив:

– Давай-давай, друже, сідай швидше, бо справ – сам знаєш. – І Віталій Романович виразним жестом показав, що в нього справ дійсно на горло.

– Я знаю, що вас турбує, – перебив його Олексій Петрович, – мої зустрічі з Утяєм, чи не так?

– От-от, як він» там, не дуже виступає? – Генерал любив, розмовляючи з Василенком, вживати такі нестатутні словечки, наче підкреслював цим свої дружні взаємини з полковником. – Час не жде, що ти можеш сказати про його настрої?

– Настрої? – замислився Олексій Петрович. – Настрій у Романівського складний. По-перше, його дуже пригнічує те, що він потрапив у наші руки. Ворог він, безперечно, затятий і ним залишиться, я в цьому впевнений. Але…

– Але? – перепитав Віталій Романович. – Ти вже щось надумав?

– Гадаю, цей ворог, якщо поводитиметься чесно, може стати нам у пригоді. Він не може не розуміти, що націоналістичного підпілля вже не існує і що ставка на оунівський рух – це бита карта. От і виходить, боротися Романівському вже немає за що чи то за кого. Надії повернутися за кордон до мюнхенського гніздечка нема ніякої, тож доведеться йому спасати свою шкуру на власний розсуд. Він добре розуміє, що держава і суд його, звичайно ж, не простять і тільки подальша поведінка може до деякої міри вплинути на його теперішню долю.

– Так-так… – Микитенко встав і пройшовся з кутка в куток кабінету. – А ти часом не помиляєшся? Може, він і не зовсім ще уявив собі ситуацію. Буде тягти час, викручуватися, чи, може, ти вже говорив з ним про це.

Василенко розвів руками.

– Ну, Віталію Романовичу, не такий вже я швидкий. Самі знаєте, якщо зібрати до гурту дев'ять вагітних жінок, то дитина все одно не народиться за місяць. Треба час, щоб це дитя визріло. Треба час, щоб думка стала переконанням. А я вже, сіромаха, якось допоможу при «пологах»…

Генерал усміхнувся, але одразу ж посерйознішав.

– Я був би тобі дуже вдячним, якби ті «пологи» сталися передчасно. Повторюю: час не жде, і від твоєї роботи багато в чому залежатиме хід операції. Він зараз нам необхідний, цей бандит, хоча й цивілізований, але від того ще небезпечніший. І тому прошу тебе, Олексію Петровичу, – Микитенко підійшов до друга і довірливо поклав руку йому на плече, – прошу тебе, будь хитрішим, мудрішим за нього в тисячу разів; не дай боже, щоб він потім нам якось дошкулив.

– Розумію, товаришу генерал, що за Утяя відповідатиму головою.

– Ет, я волів би бачити твою голову на плечах, так мені більше подобається! – пожартував Микитенко. – А щодо відповідальності, то добре, що все розумієш. Тож не поспішай і надмірно не зволікай.

Вони засиділись до пізнього вечора, обмірковуючи все до найменших дрібниць, і коли Василенко вийшов на вулицю, там уже засвітилися ліхтарі. Він з задоволенням вдихнув прохолодне вечірнє повітря і вирішив, пройтися до свого холостяцького дому пішки, щоб дорогою ще раз продумати всі ходи в цій небезпечній грі з Романівський, де ставкою були не тільки життя чекістів, учасників операції, а й спокій і мирний труд радянських людей, що їх покликані оберігати Василенко і його колеги.

Наступного дня, коли Василенко повернувся до Львова і викликав Романівського, той відмігся хворобою. Полковник занервував: невже так ретельно продуманий план полетить шкереберть? Увечері Василенко сам пішов у камеру до Утяя. І не впізнав його. Романівський, прикривши руками змарніле і бліде від пережитого й передуманого обличчя, сказав:

– Громадянине полковнику, я хочу говорити з вами. Я знаю, що можу бути корисним вам, – почав він, безсило склавши руки на колінах. – Тільки в такий спосіб я можу розраховувати на пом'якшення судового вироку, чи не так?

– На жаль, нічого гарантувати я вам не можу, бо долю вашу вирішуватиме суд, – суворо відповів Василенко. – Скажу тільки, що при умові вашої допомоги нам у знищенні оунівського підпілля на Україні ми клопотатимемо перед судом, щоб вам зберегли життя. Це єдине, що ми можемо зробити для вас, громадянине Романівський, і я хотів би, щоб ви це добре усвідомили. – Останню фразу Олексій Петрович особливо наголосив.

Тієї ночі в одному з вікон Львівського управління держбезпеки довго не згасало світло…

Майстер

Сюди, у невеличку кімнату під самим дахом, ледве долітав шум знадвору. Під вікном лагідно розгойдувалося верхів'я старого горіха, віття билося в шибку, немов просилося до розмови, що точилася в кімнаті. Пахло свіжозвареною кавою.

– Далі, – тихо сказав Бень.

– Коли ми наблизились до Станіша, почав накрапати дощик… – продовжував Голуб.

– А як то можна було визначити, що це Станіш, біля хутірця немає ж ніяких написів, – перебив його Бень, в його голосі чулося неприховане глузування. Цей високий, огрядний чоловік у зеленій куртці лісничого сидів у кутку дивана, поклавши ногу на ногу, і спокійно курив. Час від часу він нахилявся до попільнички, що стояла на килимі біля ніг, і при цьому кидав на гостей допитливі і дещо іронічні погляди. Він не приховував свого недовір'я до цих двох чужинців, хоча напередодні одержав радіограму про їхній прихід і хоч привів їх сюди його особистий зв'язковий. Але таке вже в Беня було правило – годинами розпитувати кожного новоприбулого про одне й те саме, вловлюючи найменшу неточність у розповіді, всіляко хизуючись своєї владою.

«Гості» – бойовик Голуб та його помічник, радист Марко, – сиділи на стільцях навпроти Беня і старанно пригадували подробиці своєї недавньої подорожі. Останнє запитання обурило Голуба: «І чого він викаблучується, цей пихатий Бень?» – подумав він.

– Рапортую послушно, друже референт, зорієнтувались по карті, – задерикувато відповів Голуб.

Бень відкинувся на спинку дивана і вп'явся нерухомим поглядом в обличчя Голуба. «Ти образився? Тим гірше для тебе, друже», – немов промовляв він усім своїм виглядом. І Голуб знітився, принишк, далі заговорив скоромовкою.

Бень повернув голову вбік, замислено подивився у вікно. Мимохіть зауважив, що Голуб розкаюється за зухвалість і слухняно вже вкотре переповідає подробиці подорожі. Бень давно вже переконався, що і паролі, з якими прийшли до нього Голуб і Марко, і їхня розповідь про навчання в агентурній школі, і директиви шефів для нього, Беня, і пошта на Україну до Утяя, який переховувався десь на Львівщині, – все це не викликає сумнівів. Бень добре знав таких бойовиків, як Голуб: жорстоких і нахабних із слабшими, але покірних із сильними. Запитання Беня були, по суті, зайвими, а зухвала відповідь Голуба – останнім спалахом його самостійності. Голуб і сам уже розумів, що так відповідати всесильному референтові служби безпеки Беню не варто. І, врешті, це просто небезпечно, бо ж Голуб був звичайним рядовим бойовиком.

– Через дві години, – продовжував розповідати Голуб, заглядаючи Беневі в очі, – на останній орієнтир – Маріацький костьол – вийшли точно за картою…

Голуб замовк, помітивши, що Бень не слухає або робить вигляд, що вже не цікавиться розповіддю гостя. Тут в розмову втрутився Марко, який до того сидів мовчки.

– Ми зупинились на узліссі, – сказав він, – перепочили. Потім зорієнтувалися і пішли до Динува…

Голуб слухав свого помічника і запопадливо всміхався, майже з острахом зазираючи у байдужі очі Беня. А той кинув цигарку, потягся на дивані і, не дивлячись на гостей, запитав:

– Яке маєте завдання?

– Як я вже рапортував, друже референт, – підвівся Голуб, – ми маємо передати листа від зверхника вам і окружному провідникові. Після цієї зустрічі маємо йти через кордон до краю з поштою. Маємо зустрітися із зв'язковим Утяя біля Нижанковичів.

– Кордон будете переходити у четвер біля Хирова. Ці два дні зачекаєте у схроні.

Голуб ледь помітно зітхнув. Таки віддячив, собака! йому, Голубові, гадалося, що кілька днів він з Марком поживе у Динуві, покуштує знаменитої «Виборової» горілки… А тут сиди знову в схроні – у польському лісі! Але бойовик вирішив промовчати, бо вже чув про звичай Беня додавати кари непокірним. Зрештою, в схроні доведеться тільки ночувати. Вдень можна і на галявині відпочити, а горілка, певно, і в схроні знайдеться.

По паузі Бень, наче читаючи думки Голуба, додав:

– А втім, нема чого вилежуватися тут. До Хирова підете завтра.

Голуб і Марко схилилися у шанобливому поклоні. Значить, про відпочинок годі й думати. Спасибі, що хоч цю ніч дав.

Задкуючи, вони вийшли з кімнати. Бень ще трохи посидів, прислухаючись до їхніх кроків на старих дерев'яних сходах, потім устав, зазирнув до сусідньої кімнати. Там, примостившись на підвіконні, старанно змащував свій пістоль його охоронець Булась. Він так захопився роботою, що навіть кінчик язика висолопив.

Відчувши погляд, Булась підвів голову, посміхнувся Беню. Але той тільки похмуро глянув у відповідь, заклопотаний своїми думками. Тоді Булась, сховавши зброю під пахву, застебнув піджак, натяг кашкета і теж попрямував до дверей.

Бень, зачекавши, доки він піде, повернувся до світлиці. Сів знову на диван, витяг з кишені листа від зверхника, почав читати… Те, що Булась пішов з будинку, цілком його влаштовувало, бо Беневі хотілося побути на самоті.

… Цілу добу Голубу і Марку довелося йти до кордону пішки. Їх супроводжував провідник – похмурий, немолодий бородань. Час від часу вони ховалися в кущах, пропускаючи повз себе випадкових стрічних, обминали навіть підлітків-пастушків на луках. Надвечір вийшли до невеличкої залізничної станції. Не заходячи до приміщення, під дощем дочекалися північного експреса, який прямував до Перемишля. Обережно обминувши патруль, молодих польських солдатів з автоматами за плечима, що прогулювалися по перону, Голуб і Марко вже без провідника, який встиг зникнути, сіли до вагона другого класу. Вечір був прохолодний і вітряний. Легкий вагон струшувало на ходу так, що весела юрба юнаків з гітарою; певно студенти, весь час реготали, щоразу ледве втримуючись на своїх лавах.

Це гамірливе сусідство влаштовувало обережного Голуба, але невдовзі він вийшов з купе до Марка, який чатував у коридорі.

Мов незнайомі, постояли вони один біля одного в тамбурі. Покурили. Коли здаля побачили контролера у сірому форменому костюмі, одвернулися, і Марко, підхопивши свою важку сумку з рацією, зайшов до туалету. Голуб мовчки посміхнувся йому в спину – нерви! – потім спокійно дістав із кишені квитка, показав залізничнику і знову байдуже відвернувся до темного вікна.

За кілька хвилин поїзд стишив хід і зупинився на маленькому полустанку. Голуб висунувся у двері, довго розглядав напис на фронтоні маленького будиночка, потім повернувся до Марка:

– Тут!

Вони стрибнули на мокру землю, коли вагон рушив. Трохи постояли, проводжаючи поглядом мерехтливу червону цятку на останньому вагоні, і швидко поминули колії. З дощової сітки раптом виникла кремезна постать робітника-залізничника в оранжевій безрукавці, забризканій грязюкою. Мовчки кивнули один одному головою, і той, не озираючись, пішов у ніч. Голуб і Марко попрямували за ним.

Марко з цікавістю вдивлявся у темряву. Місцевість була напрочуд знайомою: невисокі пагорби, де-не-де порослі кущами, зрідка – неширокі потічки. Саме такою ця земля була і по той бік кордону, де Марко зріс і звідки кілька років тому втік разом з кількома бойовиками, яким пощастило уникнути погоні. «Дивно, – думав він, – зовсім наші місця, а країна інша…»

У кущах ліщини їх зустрів ще один провідник, старий селянин у розбитих чоботях і благенькому піджачку. Він смоктав порожню люльку і впевнено йшов попереду, низько нахиляючись до землі, інколи зупинявся, прислухаючись до рівномірного шуму дощу, потім піднімав руку і знов рушав уперед. Вся трійка наслідувала кожен його рух – теж низько схилялися до землі, так само обережно, не на повну ногу, м'яко ступали по мокрій траві, щоб не залишати слідів. Та ось провідник припав до землі – одразу лягли всі троє, тільки Марко забарився, прилаштовуючи на плечах свою сумку.

У темряві ледь чутно дзюрчала річка. Дощ ставав рясним, великі краплі голосно били по вітах прибережних кущів. Старий сердито змахнув рукою на схід і зупинився. Без слів Голуб і Марко пройшли повз нього, на мить відчувши міцний запах тютюну, і заглибились у воду. Хвилі сягали майже пояса, холодна осіння вода миттю залила чоботи, одяг обліпив тіло. Обидва йшли повільно, обережно намацуючи ногами в'язке глеювате дно. Лоби у Голуба і Марка були гарячі і, спітнілі від хвилювання.

Голуб озирнувся. На пологому березі тьмяно бовваніли кущі, десь біля них ворухнулися дві людські постаті. Він на мить позаздрив їм, але одразу ж ступив далі, вглиб… І раптом вузьке лезо прожектора різонуло по воді, вихоплюючи з пітьми химерні баранці дрібних хвильок. Двоє завмерли. Дихання у грудях перехопило, серця закалатали часто і голосно.

Марко був ладен повернути, до того стало моторошно. Але Голуб присів у воді, ляснувши радиста по плечу. Той теж присів, піднімаючи над хвилями свою сумку. Вода тепер заливалася за комір, але вони нічого не помічали, напружено стежачи за променем прожектора. Світло наче причарувало їх, паралізувало ноги, які прикипіли до глеюватого дна. Сліпучий сніп світла наблизився, Марко присів ще нижче, сховав голову під воду, але не відчув холоду, бо йому стало невимовно жарко. За кілька секунд він висунув голову з води, глянув навколо. Прожектор перестав нишпорити по річці, світлова доріжка спокійно застигла вздовж радянського берега. – Голуб обережно ворухнувся, просунувся вперед. Коли пройшли кілька кроків, прожектор згас. І згодом обидва тихо вийшли на берег.

Далі пішло легше. По-перше, вже звикли до цього моторошного напруження і спокійного нічного леготу води, який щомиті міг вибухнути смертельним пострілом. А головне, Марко знав тут кожну стежину і тепер ішов попереду. Та й Голуб при підготовці продумав кожну дрібничку. Вони йшли заздалегідь вивченим шляхом, не звертаючи уваги на дощ і вітер, обминаючи відкриті місця.

Голуб навіть дещо заспокоївся: намічений ним план переходу здійснювався поки що без перешкод. Хіба ж він знав, як пильно стежить за ними зараз начальник прикордонної застави майор Нарушев!

Майор сидів з телефонною трубкою в руці, слухаючи повідомлення з постів.

– Все йде як слід, – прошепотів Голуб, озираючись…

– Все йде як слід, – сказав Нарушев, кладучи трубку на важіль. – Зніміть додаткові пости біля річки, – наказав він, виходячи з кімнати.

Його підопічні успішно перейшли кордон, і тепер, напевне, за ними стежать люди полковника Василенка. В кожному разі, із зони спостереження його, майора Нарушева, вони вийшли. Він доповів про це і тепер міг із спокійною совістю йти спати.

* * *

– Рапортую послушно, друже провідник! За вашим наказом стрілець Грізний прийшов, – виструнчився перед Богуном невеликий на зріст, рухливий парубок у короткій підперезаній свитці.

Богун кинув короткий погляд на Утяєвого посланця, мовчки махнув йому рукою і знову почав вдивлятися у гущавину. Вдалині, праворуч, світилися вікна у селі Нижанковичі, а тут, у лісі, було тихо і мокро. Зачувши умовний крик сови, тієї ж миті стукнув палицею по дереву. З темряви виринула постать, з нею у кущах ворухнулася друга. Чигрин досвідченим оком роздивився пістолет у руці першого і вантаж на плечах у другого.

– Як дійшли? – привітавшись, запитав Богун.

– Нічого, – полегшено зітхнувши, сказав Голуб.

Грізний виступив наперед:

– Провідник уже чекає на вас!

– Ходімо! – негайно наказав Богун.

Всі четверо пішли вбік від села, важко продираючись крізь кущі. Вони йшли лісом мовчки, прислухаючись до таємничих нічних звуків. Десь далеко загавкав собака, прогуркотів поїзд. Вже почало розвиднятися, коли добралися до місця. Богун відійшов на кілька кроків уперед, намацав якийсь пень, відсунув його вбік і ступив ногою на драбину.

– Ідіть сюди, вниз, – сказав, дивуючись буденності того, що відбувалося. Подумати тільки, він уперше отак просто приймає двох ворогів, які прийшли звідти, з самого бандитського кубла! Богун довгим поглядом подивився на двох украй стомлених людей, які ще й досі, не вірили, що небезпека позаду, і весь час хижо озиралися, не випускаючи з рук зброї.

Богун ступив до освітленого бункера і побачив перед собою Утяя, той стояв разом із своїми охоронцями біля входу до другого приміщення. Він гостинно поцікавився, як дійшли Голуб і Марко. Тепер Голуб посміливішав.

– Важка дорога, друже провідник. Напоролися на засідку, та нам пощастило втекти.

Богун відійшов вбік, притулився до стіни, уважно прислухався до розмови. Мимоволі прикинув сили у бункері: Утяй з охоронцем, Голуб і Марко. Отже, четверо оунівців і один він, чекіст. Дарма що Утяй зголосився допомагати чекістам. Це аж ніяк не виключає можливості, що зараз, коли у лісовому схроні їх більшість, Утяй не наважиться вчинити над ним розправу. До того ж ще вчора Чигрин попросив зняти будь-яке спостереження за схроном. Думав: хто його зна, що то за птиця той Голуб. Щойно закінчив навчання у розвідшколі Рочестера. Може свіжим оком щось помітити, і тоді прощавай гра, яка коштувала вже стількох зусиль і почала, зрештою, приносити чекістам користь.

Але Чигрин помилявся. Полковник Василенко, хоча спочатку й погодився з доказами Сергія, але, поміркувавши, наказав так замаскувати охорону біля схрону, що її не помітили б навіть ті, хто добре знав, що вона там є. Василенко не сказав про те Богунові навмисне: нехай той не хвилюється, що товаришів хтось помітить. Отже, і полковник був спокійний за Сергія, і того ніщо не відволікало від виконання своєї р і.

У ту мить він і справді найменше думав про свою безпеку – його турбувало лише_ виконання завдання, і тепер він уважно придивляв до обох «гостей». Хто ж з них буде надійнішим у дорозі? З ким із них зведе його доля для найважчих, найнебезпечніших випробувань? Краще враження справляв той, з густою чорною щетиною на щоках, здається Голуб.

Утяй присів на ослінчик, суворо запитав:

– З чим прийшли? Як там зверхник?

– Принесли вам пошту, – відповів Голуб. – Шифри, живлення для рації. Є ще інструкції полковника Рочестера. Зверхник наказав вам пильно їх вивчити, бо Рочестер незадоволений. Мало надходить розвідувальної інформації, казав мені, треба посилити її збирання.

Утяй кивнув, взяв конверти від Голуба, повернувся до Марка:

– Що ти скажеш?

– Голуб має повернутися з поштою від вас. А я залишусь тут радистом. Маю ще доручення збирати інформацію.

– Добре, – погодився Утяй. – Нехай Голуб відпочине і піде назад. Але, – він кинув виразний погляд на Богуна, і тому на мить здалося, що Утяй посміхнувся, – разом з ним піде наш представник – надрайонний провідник Богун.

Голуб і Богун одночасно виструнчилися. Обидва були задоволені: Голуб радів, що зможе вибратися з цього страшного, небезпечного краю, а Богун відзначив суворий і чіткий тон наказу, що його віддав зараз Утяй. Все гаразд!

Але Марко знову ступив уперед:

– Друже провідник, мені наказано негайно повідомити зверхника про наш успішний перехід. Хочу розгорнути рацію.

– Дозволяю, – сказав Утяй і підвівся. – Влаштовуйтеся тут і після передачі можете відпочивати. – Не прощаючись, він пішов до виходу. Богун мовчки рушив услід.

* * *

Богун з Голубом перейшли радянсько-польський кордон біля села Чернява. День був ясний і теплий. І вони відсиджували у соняшниках, доки на землю спали сутінки. Потім дійшли путівцем до найближчої станції, сіли в поїзд і доїхали до Ярослава. Звідти рушили далі на захід іншим поїздом, пересіли на зустрічний, повернулися. Лише впевнившись, що за ними ніхто не стежить, прийшли на квартиру до літнього залізничника. Два дні переховувалися на горищі корівника, а потім сіли на поїзд, який ішов до Кракова.

Велике місто зустріло їх веселим передзвоном трамваїв, сміхом дітлахів, гамором строкатого натовпу, що його почуєш у будь-якому місті земної кулі. Вийшли на велику привокзальну площу, перейшли вулицю і попрямували вниз, під великий міст. У Кракові, щоправда, справ не було, треба їхати далі, до повіту Єленя Гура, але до потрібного поїзда залишалося кілька годин. Богун був тут вперше, тому запропонував своєму напарнику пройтися. Була у Чигрина ще одна думка: перевірити свої знання польської мови, призвичаїтися до нової обстановки.

Голуб слухняно йшов поруч, показував вулиці і площі добре знайомого йому міста. Почував себе вільно, лише застерігав Богуна, щоб той не потрапив за якусь дрібну провину на очі міліціонерові: тут, у Кракові, суворо додержувались правил вуличного руху, а зайва розмова з озброєною людиною у білому кашкеті могла викликати перевірку документів, що, безумовно, не могло входити в їхні плани.

Через годину завернули до кав'ярні. Голуб випив чарку «Виборової», став балакучішим. Копирсаючи виделкою у маленькій тарілочці традиційний краківський «татар» – сире м'ясо з міцною приправою, тихо промовив:

– Тут, друже, мало цікавого. Попоїсти, звичайно, можна, та й жити можна спокійно, але веселого мало.

– Що ти маєш на увазі? – спитав Богун.

– Увечері і вночі нікуди не дінешся, лягай спати разом із півнями, – скривився Голуб. – О, якщо дасть бог, дійдемо до місця, я тебе, друже, розвеселю, йой, що ти там побачиш!

Голуб випив ще чарку і став розповідати. Назви нічних клубів, де можна добряче випити і розважитися з дівчатками, так і сипалися з вуст. Мовчазний і грубий оунівський бойовик, виявляється, ні про що так не мріяв, як про те, щоб скласти кругленьку суму і осісти на островах. Богун хотів було запитати Голуба про долю неньки України, про яку так полюбляли бідкатися оунівці, але промовчав: перед ним сидів типовий найманець, без переконань і батьківщини, який мав одну-однісіньку мету – збагатитися на своєму кривавому ремеслі і безтурботно дожити віку на Заході.

– Ти уявляєш собі місто, оповите туманом? – говорив Голуб, ковтаючи чергову чарку горілки, і сипав невідомо звідки взятими цифрами: – Кожні три хвилини там народжується дитина, а кожні шість хвилин – весілля. Через кожні вісім хвилин – пожежа, а через кожні три години зникає людина. Зникає – та й годі! І ніхто, навіть поліція, не може сказати, чи вона потонула у річці, чи назавжди поїхала кудись у теплі краї. Он як! І розважитись є де. Що не житель столиці – то гравець на скачках, або на собачих бігах, або в бінго. Ти знаєш, що таке бінго? О, то дуже файна гра!

Він нахилявся до Богуна, дихав на нього горілкою і захоплено шепотів:

– Тільки для цього потрібно дуже, дуже багато грошей! Фунти! О, то валюта! – Голуб зневажливо шарудів новенькими злотими, якими набив собі верхню кишеню. – А ще краще долари…

Очі його блищали, рот хтиво кривився:

– Президента Вашінгтона знаєш? його портрет на. одному доларі, А президент Лінкольн уже вартий п'яти доларів. Та найбільші банкноти з лицем президента Гамільтона, ті варті десяти… – Він нервово зареготав і додав: – На крайній випадок, можна і дрібними. По десять центів! Там вибито президента Джеферсона, але якщо тих президентів повна кишеня – теж непогано… – Богун відсунувся, суворо сказав: