Текст книги "Опівнічні стежки"

Автор книги: Михайло Канюка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 30 страниц)

Жорж підвів голову, глянув на Романа, який вже майже дійшов до магазину Ковальчука. Жоржеві стало соромно. Про що це він замріявся? Він – на посту, і обов'язки його гранично прості. Уважно стежити за кожною дрібницею, забезпечити недоторканість і безпеку керівника групи, який пішов на важливе побачення!

Роман непомітно стежив за собою у склі вітрини. Поблизу нікого. Можна заходити у магазин.

Рипнули важкі дзеркальні двері, на тротуар вийшли двоє у кожушках. Один з них, перелічуючи кредитки, лаявся:

– От шкура! Подумай, за таку шубку – двісті! Збожеволіти можна…

– А ти більше за неї дав? І за це дякуй…

– Яке його собаче діло, де я взяв? Комерсант, бач! Недавно на Євбазі, мабуть, рваними калошами гендлював, і теж туди…

– Но, но, не кажи… Чув я, що він зовсім не Ковальчук, а німець, і не простий… Барон Мантейфель!

– Га? Тим більш… Всі вони…

– Тихше, дурню…

Знову відчинилися двері, вийшов високий, худий чоловік. Блакитні очі дивилися суворо. На чоловікові було довге тепле пальто з дорогим коміром, хутряна шапка. Він зачинив ставні на вітрині.

Нечутно підійшов Роман, зупинився біля хазяїна магазину.

– Є хороше шевро…

Ковальчук уважно глянув на Романа, подумав, потім спитав:

– Багато? Мало?

– На двісті пар, може – на двісті десять…

– Багато, вистачить і половини.

– Тоді пробачте, – сказав Роман, але замість того, щоб відійти, широко всміхнувся. Ковальчукові очі теж пом'якшали, він глянув уздовж вулиці і гостинно відчинив Романові двері.

– Заходь…

Вони увійшли до просторого приміщення магазину, полиці якого були захаращені антикварними речами, картинами, іконами, хутрами. Під склом тьмяно виблискували золоті ланцюжки, персні, годинники. Роман оглянувся і мимоволі всміхнувся, помітивши високо під стелею підвішену бандуру.

Рушив слідом за господарем у маленьку підсобну кімнату, теж завалену товарами. За маленьким ломберним столиком височіло старовинне вольтерівське крісло, а попереду примостилася старенька табуретка. У підсобні було душно, але Ковальчук уважно оглянув завішене вікно, ретельно причинив двері.

Рукою, на якій Роман помітив кілька дорогих перснів, він зняв шапку, його ріденьке. біляве волосся було дбайливо причесане. Широким жестом він запросив Романа у крісло, і той із задоволенням сів, простигши натруджені Ноги. Ковальчук примостився перед ним на табуретці.

– Ось ти який, товаришу барон! – усміхнувся Роман.

– Як бачиш… Щось трапилось? – посерйознішав Ковальчук.

– Наша явка на Інститутській, де зберігалися гроші, документи, зброя, – згоріла. Отож, як справжні погорільці, ми тепер побираємося… Допоможеш?

– Звичайно, все зроблю, Романе. Але й у мене є прохання, друже, бо із зв'язком зараз туго…

– Щось передати?

– Так. Цікаві дані про Вінницю. Київський кабельний завод чомусь гонить всю свою продукцію – причому надзвичайно таємно! – саме до Вінниці. Навіщо? Чи не на якийсь великий вузол зв'язку? Який там є чи буде? Га?

– Схоже на це… – погодився Роман.

– Я дізнався про це від німців, там, угорі… – Він махнув рукою. – Однак потрібна не тільки передача. Попроси Гая, щоб він через своїх людей перевірив це на заводі. Я туди підходів майже не маю…

– Добре, зроблю. У тебе все?

– Поки що все…

Роман нахилився через стіл:

– Нас цікавить Отрадна, артистка опери. Майже точно знаємо, що наша людина, патріотка. А вона має можливість завести вкрай важливі знайомства…

– Отрадна? Я зустрічався з нею на банкеті. Так, ця може бути корисною, біля неї завжди в'юняться офіцери.

– Вона, до речі, з Вінниці. Батько там у неї священик.

Ковальчук мовчки глянув на Романа.

– Це дуже цікаво! Займуся цим питанням. От тільки повернуся з Берліна. Їду туди оформляти титул барона, права спадщини і так далі…

Роман трохи підвівся, жартома вклонився.

– Успіху вам, бароне Мантейфель!

– Фон Мантейфель…

Обоє розсміялись. Ковальчук посерйознішав:

– Не думай, посада не з легких. Є тут такий німецький злодій з високим чином – референт у питаннях мистецтв Кляйн. Завітав оце якось до мене, довго блукав навколо, поки не сказав, що хоче… Шукає картини з нашого київського музею, вкрадені панами офіцерами і продані мені. У нього широкі повноваження, і він навіть поскаржився на місцевих начальників, які пограбували музей.

– А йому що – боляче?

– Звісно, він сам хотів накласти лапу, а тут знайшлися спритніші. Ось яку доповідну написав до оперативного штабу Розенберга. – Ковальчук вийняв з столу папірець, почав читати Романові: – «Як референт у питаннях мистецтв при робочій групі Західної України, вважаю потрібним на основі ряду фактів зробити таке повідомлення… Коли в грудні 1941 року я зустрівся з паном доктором Франке, він повідомив мене, що з Київського музею західноєвропейського мистецтва роздано кілька картин, в тому числі оригінальна картина Моленара. Крім того, в будинок міського коменданта були передані дельфтський фаянс та римська мармурова голівка…»

– Про це, – втрутився Роман, – я, до речі, чув.

– Найцікавіше – далі, – продовжував Ковальчук. – При передачі музеїв у відання генералкомісаріату було встановлено, що музеї виділять приблизно 300 картин для прикрашення службових приміщень генералкомісаріату. Спершу йшлося про другорядні твори, але насправді Кляйн дізнався, що вкрадено багато дуже цінних полотен… От і розгорілася сварка! Він хоче їх знайти, а хіба це можливо?

– А ти тут при чому?

– Дещо з краденого справді потрапило сюди. Для мене це ж чистісінький збиток! Я ж ці картини у них купую, а продати не можу. Ховаю до приходу наших! Це ж музейні цінності. З Кляйном я подружився, може, ще щось врятую…

– Обережність, друже. Вони, ці злодії, між собою сваряться, а ти можеш винним опинитись…

– Нічого, на те й щука у річці, щоб карась не дрімав.

Роман підвівся.

– Слухай-но, пане комерсант, чи не даси мені яку-небудь річ? Незручно стільки просидіти в магазині і вийти з порожніми руками…

Ковальчук погрозив пальцем:

– Одні лише збитки! Вже щось запримітив?!

– Та ось бандура в тебе висить. Без діла, думаю. А мені, може, знадобиться.

– Бери, Романе, грай чи даруй – все одно це не ходовий товар…

– І я так думаю.

– Вже йдеш?

– Так, треба. У нас сьогодні вечірка… Тобто нарада.

– Заздрю, друже, що ти не один… Щасти тобі!

Роман хитнув головою, підніс руку, пішов. За кілька хвилин він вже входив у знайомий під'їзд, птахом злетів по сходах і ввійшов у розчинені Жоржем двері до кімнати Рити.

Вона увійшла, несучи каструлю з супом. Весело вклонилася гостям:

– Прошу до столу…

З дивана підвелися Роман і Жорж, підійшли до столу. Роман глянув на білий хліб, масло, консерви, похитав головою:

– Багато живеш. Рита погодилася:

– Ще б пак! Сідайте… Жорж, постав щось веселе. Свято ж!

Жорж почаклував над патефоном, засміявся:

– Чому я не фольксдойч і не сестра героя люфтвафе? І я б так харчувався…

Роман з посмішкою слухав пісеньку. А Рита підтримувала жартівливий тон Жоржа:

– Вміти треба, шановний… Братик мій, хоч і двоюрідний, прислав листа, наче рідній. А взагалі, – вона посерйознішала, – я й не думала, що так швидко вдасться оформити своє німецьке походження. Та й брата знайти!

– Чи не він тебе знайшов? – запитав Роман.

– Схоже на це. Тим краще, значить, я їх цікавлю! От тільки з роботою щось не виходить. Пайок дали, а сиджу без діла.

– Що тобі пропонують? Рита недбало змахнула рукою:

– Запрошують на біржу праці, в міську управу, в редакцію газети… А я не поспішаю, може, щось краще трапиться.

– Треба поспішати, час не жде…

– Знаю. Цими днями буде ясно, можливо, вдасться до коменданта міста влаштуватися…

– Генерала Ебергарда?

– Так, секретаркою. В усякому разі, так я зрозуміла смисл тисячі запитань, якими мене засипали під час останньої розмови в гестапо.

– Хто вів розмову?

– Штурмбанфюрер Санднер.

– Так_ Що ж, це було б чудово.

– Я теж так думаю. Радісної згоди я, однак, не давала, все розпитувала – чи не забагато роботи там буде.

– Не переграй, Рито, – порадив Роман. – Можуть подумати, що ледача.

– Я водночас цікавилась оплатою. Це сподобалось.

– Правильно.

Жорж, який стояв біля вікна, раптом втрутився:

– Хто це приїхав? Він тут живе?

Рита глянула, заспокоїла:

– Так, на залізниці якийсь чин. Улесливий, вже двічі вітався. Правда, потай від дружини.

– Потанцюйте, – порадив Роман, ласкаво дивлячись на друзів.

… Жорж і Рита кружляють у танці, спершу повільно і скуто, потім все швидше і легше. Роман глянув на них з сумною усмішкою, зморшка на його лобі зникла. Молодість! Вже й забули про все навколо, танцюють із задоволенням, а на них же чатує смертельна небезпека! Замислився Роман, потім схаменувся, сухо запитав Жоржа:

– Де Бражник?

– Де ж йому бути? – на ходу відповів Жорж. – Там, де ти наказав: у старого Поліщука зустрічається з Гаєм. Напевно, зараз згадують про тебе…

І справді, коротко поговоривши про Романа, Бражник і Гай в цей час схилилися над маленьким радіоприймачем, міцно притискуючи навушники. Бражник відставив руку з навушником, слухаючи тиху музику на віддалі. З репродуктора линула пісня «Повій, вітре, на Вкраїну»… І відразу ж – голос диктора:

– Ви слухали передачу радіостанції «Радянська Україна»…

Гай клацнув вимикачем, підвівся.

– Послухаєш рідну пісню, – тихо сказав він, – і здається, немає війни… Жаль, Роман далеко, він любить цю пісню.

– А ви вже й смаки його знаєте?

– Аякже. Що у вас ще до мене?

Бражник звідкись – з нетрів свого одягу – вийняв клаптик паперу, простяг його Гаєві:

– Ця інформація сьогодні передана в центр. Але Роман вважає, що вона потрібна і вам. Список медичних установ та штабів Київської округи.

Гай почитав, сховав папірця.

– Спасибі. Передай Романові: німці готують велику акцію проти підпілля. Можливі облави. Отже, будьте обережні. Ще: вчора відправлено два ешелони на Вінницю.

Бражник, уважно слухаючи, кивнув головою:

– Зрозумів, передам. Прохання Романа: поцікавтеся професором Солоухом. Чи можна йому довіряти? Дуже потрібен Романові.

– Спеціально цікавитись немає потреби. Солоуха я добре знаю, Кіндрат Степанович – наша людина. Без сумнівів. Зустріч його з Романом, якщо треба, влаштуємо…

Нерви штурмбанфюрера Санднера

Біля входу до опери – мокра від дощу бруківка: По ній повільно ходять німецький солдат і поліцай. Навкруги пусто і тихо.

Грім тарілок в оркестрі. На гальорці припав до бар'єра Роман, жадібно слухаючи арію Кармен. Співала Оксана. І разом з усім залом Роман гаряче аплодував їй. Вона вийшла на авансцену, вклонилася залові, потім ще раз – глядачам у ложі. Роман пильно подивився туди. Там щосили плескав у долоні генерал Ебергард. Він схилився до Санднера, який теж аплодував, але при цьому дуже уважно оглядав Оксану. Санднер посміхнувся, щось відповів генералові.

До своєї кімнати за лаштунками сцени Оксана увійшла збуджена і стомлена. Вона кинула на столик віяло, впала на стілець. Старик гример мовчки глянув на неї, підніс пухівку в руці. Рипнули двері, і на порозі з'явився німецький офіцер. Виструнчився:

– Генерал Ебергард наказав передати вам, фрау…

– О, я вдячна генералові, – Оксана повільно повернулася на стільці, взяла букет квітів.

Офіцер вклонився і вийшов. Цієї ж миті задзвонив телефон. Оксана взяла трубку:

– Рито? Спасибі, що подзвонила. Здається, успішно… Хто приїхав? Брат? Звідки? Герой Варшави, льотчик? Це дуже цікаво… Познайомиш? Ні, я не йду на сцену, зараз відпочиваю, до виходу в мене ще чимало часу… гаразд, обов'язково відпочину!

Вона провела очима гримера і зручніше вмостилася в кріслі. Справді, варто відпочити… З-за стіни глухо долинав шум великого театрального будинку. Фойє в ці хвилини було вщерть переповнене. Офіцери, цивільні німці, трохи місцевої «інтелігенції» – всі вони тиснулися до стін, палили і голосно розмовляли. З верхнього балкончика на них дивився Дзюба. Він і не помітив, як поруч з ним сперся на поручні Роман. Обличчя у нього було зосереджене й суворе. Не дивлячись на Дзюбу, тихо сказав:

– Спасибі за дані про частину «Альфа». І ця подяка не лише від мене… Вам просили передати побажання успіху.

Дзюба, який останнім часом помітно схуд, невесело усміхнувся. Старий ніяк не міг заспокоїтися, кожна згадка про дочку ятрила серце, викликала на очах сльози. Але Романові слова були йому приємні, і він вдячно глянув на нього.

Озирнувшись і впевнившись, що їх ніхто не слухає, спитав:

– Спеціальних завдань не буде?

– Покажіть мені Пауля.

– Тут його немає, він оперою не цікавиться. Думаю, що, як завжди, він у цей час у ресторані «Схід»…

– Нам треба побувати там, хочу його побачити.

– Гаразд.

Вони помовчали, байдуже розглядаючи натовп. Роман непомітно зиркнув на годинника.

– Ви збираєтесь слухати оперу до кінця? – запитав Дзюбу.

– Ні… Незабаром піду.

– Тоді йдіть негайно, – наказав Роман. – Негайно!

Співбесідник здивовано глянув на нього, хотів щось спитати, але втримався. Він ще ніяк не міг призвичаїтися до свого нового становища. Цей молодий капітан і лякав, і причаровував його водночас. Яка світла голова, мужність і витримка! Старий Дзюба хотів би такого зятя… Зятя! Знову прилинули думки про Марту, у горлі пересохло. Жадібно смокчучи сигарету, Дзюба повернувся до Романа. Але того вже не було. Старий здивувався, і раптом збагнув смисл наказу. Треба негайно звідси… Чому? Дзюба рушив до дверей, обережно обминаючи німецьких офіцерів. Він шанобливо збочив з шляху, даючи пройти Ролінгові, який протискувався до дверей залу, досить безцеремонно розштовхуючи натовп.

Вже на виході встиг у розчинені двері побачити, як Ролінг підійшов до ложі генерала Ебергарда й щось почав доповідати. Генерал, а за ним і Санднер підвелися. За ними попрямували до виходу кілька офіцерів.

Дзюба поспішив. Хтось штовхнув його, випереджаючи.

І раптом оглушливий вибух трусонув стару будівлю. З оркестрової ями, якраз під ложею, де щойно сиділи генерал Ебергард і Санднер, шугонуло полум'я. Перекриваючи крики, завила сирена.

Санднер, сидячи в генеральському автомобілі, вп'явся у заднє вікно. Генерал спокійно сидів попереду. «Витримка!»– скривився Санднер. Йому здалося, що водночас з громом вибуху полетів далі радянський літак.

– Що там? – запитав генерал, навіть не повертаючись.

– Бомба з літака влучила в будівлю. Можна лише подякувати моїм співробітникам, які встигли попередити вас, генерале, про наліт радянських льотчиків у районі опери.

Ебергард мовчав. Можливо, він не хотів розмови в присутності водія. Але він мовчав і тоді, як піднімалися сходами комендатури. І лише тоді, як зайшли до просторого генеральського кабінету, сказав з іронією:

– У вас завжди все гаразд, Гансе. Ви вже навіть доповіли Берлінові про ліквідацію підпілля в Києві. А от опери нам не дали дослухати… Що ви на це скажете, друже?

Санднер стримано відповів:

– Це так, генерале… Однак ми ліквідували два підпільних райкоми партії.

Увійшла Рита з купкою паперів. Розкрила теку перед генералом, обережно відсунувши чарку з вином. Генерал із задоволенням глянув на Риту, взяв у неї ручку і папір, підписав. При цьому продовжував говорити Санднерові:

– Що ж, поздоровляю вас, Гансе. Ваша перемога – це й наша, армійців, перемога. Щоправда, – генерал тонко посміхнувся, – диверсії тривають, і прокламації трапляються вранці. А ці нальоти… У мене таке враження: вони знають, що і коли бомбити, знають навіть кожен мій крок… Отже…

Санднер сердито насупився:

– Залишки… А втім, не приховую, генерале, я стурбований.

– Чим? – Генерал повернув Риті папірця і наказав: – Цей документ треба передрукувати на кращому папері. До речі, фрау Рито, подзвоніть в оперу, спитайте, чи все гаразд з артисткою Отрадною… Такий голос!

– Слухаю, – мовила Рита, дістаючи ще один документ і не звертаючи уваги на Санднера. А він, зиркаючи, не хотів продовжувати розмову при ній. Але генерал запитав:

– Чим ви стурбовані, Ганс?

– Ми розраховували одразу взяти групу чекістів, залишену тут більшовиками. Ми навіть маємо фото її членів. Однак група зникла, жодного сліду… І це мені не подобається!

Генерал, підписуючи папери, хитнув головою:

– Я вам допомагаю як можу, Ганс… Я вже підписав три накази про розстріл заложників за акти, саботажу. Вісімсот чоловік!

– Якби ж серед них були й підпільники! – зауважив Санднер.

– Не знаю, я чую тільки ваші обіцянки. – Генералові, очевидно, подобалося дратувати гестапівця. За витонченою ввічливістю старого аристократа раптом проглянув вовчий оскал. – Досі доповідали ви, а тепер доведеться вже мені…

Санднер ще сердитіше:

– Гер генерал, ніхто не може заперечити, що ми багато вже зробили. А далі… – Він замовк, дивлячись на Риту. Вона спокійно, навіть дещо повільно складала папери в теку. Санднер не. витримав:

– Ви вже вільні, фрау!

Рита прекрасно розуміла, чим був роздратований штурмбанфюрер Санднер. Але вона твердо дотримувалася обраного рисунка своєї ролі – спокійно, з виразом лёгкого подиву на обличчі, звела брови, підкреслено не звертаючи уваги на цього бундючного гестапівця, вклонилася генералові і неквапно вийшла. Санднер зачекав, поки вона зачинила за собою двері, потім повернувся до Ебергарда.

– Гер генерал…

– Не знаю, не знаю, штурмбанфюрер Санднер, – сказав генерал, явно незадоволений тоном Санднера з Ритою, до якого цей гестапівський вискочка дозволив собі вдатися у його, генерала, присутності, в його, генеральському, кабінеті та ще й з його, генерала, підлеглою. – Я ціную вас, але штаби і служби німецької армії у Києві повинні працювати спокійно! Робіть що хочете, інакше…

Санднер вибухнув:

– Ви, звичайно, можете доповісти Берлінові все, що вам завгодно, генерале! Але самі ви тут, у Києві, можете найкраще зрозуміти, в яких умовах я працюю. За. кожним спійманим підпільником негайно стає три нових! День у день вони виявляють диявольську винахідливість. То начебто від блискавки згоряє у копицях кілька вагонів пшениці, то буквально за тиждень згниває картопля у кагатах. Пливе собі Дніпром баржа з хлібом – і раптом без будь-якої видимої причини йде на дно! Звідки у днищі раптом з'явилася велика дірка? Чому на млинах, що виконують наше термінове замовлення, так часто рвуться привідні ремені? Чому з наших обозів безперервно і дивовижно таємничим чином день у день зникає все більше снарядів, патронів, автоматів, гранат? У мене ж не тільки місто, де на кожному кроці можна дістати кулю в спину. В багатьох селах почали діяти ворожі диверсійні групи. Вони діють скрізь – на млинах, на цукрових і інших заводах, на тих нечисленних електростанціях, що ще лишилися… Навіть у поліції ми не маємо спокою! Генерал посміхнувся.

– Ви даремно мені скаржитесь, Санднер… Я цього не зрозумію. Мені і моєму штабові треба спокійно працювати. А як цього досягти – це вже ваша турбота!

– Гер генерал, ми робимо усе для цього! Ми зараз на порозі нового великого успіху: ми йдемо по слідах підпільного обкому партії. У мене сьогодні на стіл лягли надзвичайно цікаві документи, що свідчать про дуже активну діяльність цього більшовицького органу. Є навіть інструкція про те, як вербувати людей у повстанські банди, як боротися з моєю контррозвідкою… Є план роботи обкому. – Санднер витяг невеличкого блокнотика, зачитав: – Ось послухайте, який діапазон дій! Добір і підготовка командирів повстанських полків і дивізій… Дивізій, генерале! Реорганізація обкому у повстанський штаб. Координація часу і планів повстання з сусідніми областями. Організація агентурної розвідки. Розподіл зброї, мобілізація людей, машин, обозів. Організація харчування повстанців і населення. І населення, генерале, наче тут не ми, а вони господарі! Далі: захоплення важливих об'єктів – складів, мостів, заводів. Нарешті – організація органів Радянської влади… Наче ми вже пішли звідси!

– Смілива програма, – скептично зауважив генерал.

– Ще б пак! На чолі обкому стоїть якийсь Днєпров, другий секретар Булькевич, третій – Зоркий. Там працюють якісь Артем, Іскров, Голубенко… Ясно, що все це псевдоніми. Хто криється за ними? Де знайти це їхнє гніздо? Ми не марнуємо часу, доводиться працювати день і ніч…

– Ну, це не означає, що треба влаштовувати істерики комендантові міста, – насмішкувато зауважив Ебергард. – Кожен з нас на своїй ділянці в міру своїх сил служить фюрерові. В міру своїх сил і здібностей!

Він, незважаючи на повідомлення Санднера, сьогодні в доброму гуморі… Нехай покрутиться цей поліцейський пацюк, який тільки й знає, що писати доповідні, на нього, коменданта міста…

Наче забувши про недавній інцидент з секретаркою генерал натиснув кнопку і звернувся до Рити, яка стала у дверях:

– Люба фрау, запишіть розпорядження по місту… Перше: всі написи на установах, магазинах, транспарантах і рекламах у Києві мусять бути німецькою мовою і латинським шрифтом… По-друге, написи українською мовою допускаються, але вони мають бути меншими, ніж написи німецькою мовою. Всі радянські написи і лозунги – зняти. Хто не скориться цьому розпорядженню, буде оштрафований або ув'язнений. Все…

– Пане генерал, вашої відповіді чекає керівник відділу мистецтв міської управи.

– Що йому треба?

– Я ж доповідала вже, гер генерал. Український театр імені Франка не має електрики, навіть вдень у будинку темно, бо всі вікна забиті фанерою… Просить дозволу видати для освітлення театру на місяць сімнадцять літрів гасу…

Генерал трохи подумав, пожував губами.

– Ви свідок, люба фрау, як я люблю театр… Але у нас війна, ми не можемо даремно витрачати стратегічні матеріали. Обійдуться!

– Слухаю, гер генерал.

– Як почуває себе ця ваша співачка – пані Отрадна? Вона не постраждала під час нальоту? Чудовий голос… Не правда, Санднере?

– Так! – відповів Санднер, який мовчки розглядав Риту.

– Ні, гер генерал, артистка Отрадна здорова. Хоча, звичайно, дуже перелякалась і перенервувала…

– О, ці нерви! Вони декому з нас теж заважають… – Генерал усміхнувся Санднерові, потім знову повернувся до Рити: – А де фрау Отрадна зараз?

– Напевне, вдома… Я можу дізнатися.

– Будь ласка. Запрошую її і вас, фрау Рито, на вечерю до себе. Ви теж. не відмовитесь, штурмбанфюрер? Надішліть, Рито, машину за фрау Отрадною… Ви вільні.

Генерал явно був задоволений собою і тим, як нервував Санднер. Він повернувся до нього:

– Ще чарку вина? Наше покоління спокійніше, хоча років нам багато більше, ніж вам, Санднере… Мабуть, фундамент закладено інший, та й виховання не те. Чи не правда, колего?

Санднер пильно глянув на генерала, але промовчав. «Знущається, стара наволоч… – подумав. – Гаразд, я сьогодні потерплю, але не забуду цього вечора». «А генерал грайливо, примружився:

– У вас є чудова нагода покращити настрій, Санднере… Ми зараз повечеряємо у товаристві чарівних жінок.

– Розпорядження рейхскомісара України Коха забороняє службовцям німецьких установ відвідувати будь-які мистецькі заходи українців, – не втримався Санднер.

– Дурниці, – посміхнувся генерал. – По-перше, інструкція стосується цивільних службовців. А по-друге, який же це мистецький захід українців? Українська артистка співатиме на дачі німецького генерала… Ви занадто обережний, Санднере.

Підвівшись, він зверхньо подивився на штурмбанфюрера Санднера. Той теж підвівся. Генерал вів далі:

– Раджу працювати спокійніше. У цій боротьбі переможе той, у кого міцніший дух, Санднере… Ось послухайте, про що мене просить якийсь дурень з міської управи. – Генерал одяг окуляри, взяв у руки папірець. – У Києві зараз є чотириста тисяч населення. Скільки було до нашого приходу, Санднере?

– Удвічі більше, гер генерал.

– Зрозуміло, розбіглися. Так от: усе населення до цього часу одержувало на душу по чотириста грамів хліба на тиждень. Цілком пристойна норма, не правда? Вона свідчить про гуманність німецького командування… Послухайте, що далі пише цей йолоп: «Через транспортні труднощі в січні місяці було видано хліба населенню лише по вісімсот грамів замість встановлених нормою 1600 грамів на місяць. Щоб додати цю норму, було мобілізовано весь транспорт, і в лютому місяці видається ще в рахунок січневої норми по чотириста грамів хліба та видано по триста грамів крупи на душу населення. Тепер доставка хліба до міста більш-менш організована…» Чуєте, Санднере? А ви скаржитесь, що баржі тонуть…»Все це дає змогу, – пише міська управа, – не тільки регулярно видавати населенню міста по чотириста грамів хліба на тиждень, а й збільшити цю норму до 600 грамів на тиждень. Тому просимо вашої санкції збільшити норму видачі…»

– Це не просто йолоп, це прихований більшовик! – уставив Санднер.

– Правильно, Ганс! – Генерал лишився задоволений реплікою свого співрозмовника. – Виходить, ми з вами можемо розмовляти спільною мовою? Я, звичайно, відмовив. Візьміть цей документ і поцікавтеся автором. Це вже ваша парафія, Гансе. Я відмовив і цим зробив більше проти партизанів, ніж ви, Санднере. Голодний не повоює! Натомість – нехай знають гуманність німецького командування! – я наказав ширше організувати переробку каштанів для харчування киян…

Обоє голосно розсміялися.

– Поїхали? – Генерал обійняв Санднера за плечі. – Поки є хороший коньяк і ще дещо, у світі варто жити…

Вони повільно попростували через порожню приймальню, недбало відповівши на привітання офіцерів та вартових, і спустилися сходами до виходу на вулицю.

… Коли б якась із виховательок дитячого садка зараз завітала у цю велику кімнату в будиночку над Дніпром – не впізнала б! Коштовні старовинні килими на підлозі й картини на стінах, велетенська сяюча люстра під стелею, зручні м'які меблі… А в центрі вітальні – великий стіл. Нахилився над тарілкою гебітскомісар Вебер, витирає білосніжною серветкою вуса генерал Рігель, ще кілька вищих офіцерів облишили багату вечерю – вони, хоч і нескладно, але вкрай старанно відспівують генералові Ебергардові, який за роялем акомпанує й сам заспівує мелодію хору мисливців з опери Карла Вебера «Чарівний стрілець». Від п'яних голосів і оглушливих ударів Ебергарда по клавіатурі, здається, ворушаться важкі хвилі масивних штор на вікнах…

Це не заважає Оксані Отрадній привітно усміхатися своєму відбиткові у блискучій кришці рояля. Вона стоїть над генералом Ебергардом, висока, гнучка, напрочуд вродлива у своєму відкритому платті, і інколи навіть тихо вторить чоловічому хорові.

Єдиний з німців, хто не співає, – це штурмбанфюрер Санднер. Він майже лежить у старовинному кріслі в кутку вітальні, обережно п'ючи вино з високого келиха, й одверто морщиться, коли п'яні співці явно фальшивлять. В такі моменти він з Ритою, яка влаштувалася поблизу нього на зручній канапі і читає ілюстрований журнал, розуміюче переглядаються.

Хмари цигаркового диму… Солдат у білій курточці завмер біля дверей. Здригаються скляні підвіски на люстрі. Генерал Ебергард востаннє вдарив двома п'ятірнями по роялю, підвівся і схилив голову під оплески. Взяв келих з вином, підніс його і, закохано дивлячись на Оксану, вигукнув:

– За вродливих жінок!

Перший потягся до неї, за ним, і всі присутні. Вона задоволено, весело засміялася. Різкий голос Ебергарда перекрив гамір:

– Заспівайте нам, фрау Оксано!

Пропозиція сподобалася офіцерам. Оксана сіла до рояля, взялася за ноти. За її рухами пильно стежила Рита.

Генерал Ебергард підійшов до Санднера. Той підвівся з крісла, але генерал поклав руку йому на плече, сам впав на м'яке сидіння поруч.

– Гансе, чому ви такий сумний сьогодні? Вас схвилював веберівський хор мисливців?…

Санднер ввічливо посміхнувся:

– Мені дуже весело, генерале.

Але п'яний Ебергард правив своє:

– Вам, напевне, не сподобався мій тост за жінок? Але ж нам, солдатам, їй-богу, не гріх і розважитись. Я можу запропонувати й інший тост. Він вам сподобається, напевне…

І перш ніж Санднер устиг відповісти, генерал Ебергард скочив з крісла і знову підвищив голос:

– За нову могутню зброю нашого фюрера! За «фердинанди»!

Обличчя Санднера витяглося. Він швидко оглянув гостей. Секунду спостерігав, як байдуже гортає журнал Рита. Оксана відвела очі від нот і звернулася до всіх:

– Чудове ім'я! За Фердінандів!

Генерал Ебергард був у повному захваті. Він розчулено зареготав і рушив через кімнату до Оксани:

– «Фердинанд» – це… Це така гармата на ходу, моя кралечко… – Він поцілував Оксанині руки.

Санднер глянув на Оксану. Ні, не вірить він її сміхові! Тут двоє зовсім тверезих – він, Санднер, і вона, Отрадна… Бач, як уміло підтримала тост генерала! Штурмбанфюрер повернувся до вікна, пальцем поманив до себе генеральського ад'ютанта.

– Крецке, вам не здається, що генерал дуже стомився? Умовте його піти відпочити…

Ад'ютант вклонився шефові гестапо, неквапом рушив до генерала. Але той сердито замахав на нього руками. Оксана, розгорнувши ноти, в цей час спокійно оголосила:

– Я проспіваю вам оце… «Як я закохана сьогодні»!

Вона ледве торкнулася клавішів, почала. У вітальні стало так тихо, що інколи знадвору було чути, як гуде осінній вітер з Дніпра.

Гарно співала Оксана. Але Санднера це не хвилювало. Він дивився на неї, жував губами, наче хотів уголос спитати те, що думав:

«Хто ви, артистко? Випадково ви навели генерала на розповідь про те, що «фердинанди» – це нові самохідні гармати? Випадково чи ні?…»

Санднер раптом рвучко підвівся і вийшов з кімнати. Він поспішав до себе, в управління.

… У колишньому кабінеті комісара державної безпеки Сенченка майже нічого не змінилося. Лише на стінах замість портретів висіли німецькі карти й додалося кілька телефонів. На столі перед розлютованим Санднером – велика попільниця-раковина, яку він гнівно крутив у руках.

«Якби ця раковина могла розповісти те, що чула в цьому кабінеті перед вступом наших доблесних військ у Київ! Тоді б мені не довелося сьогодні червоніти перед Ебергардом…»

Він поставив раковину на стіл, сердито розправив зім'яту листівку і показав її Ролінгові:

– Ролінг, це може будь-кого схвилювати! Справа не тільки в цих листівках, що летять з вентилятора. Просто дотепна витівка якогось підпільника. Точніше – того кіномеханіка, який утік від вас, Ролінг!

Ролінг мовчав, дивлячись на свого шефа. Санднер ще більше розсердився:

– Справа в тому, що у них є чудовий зв'язок з російською авіацією! Розумієте? Вони ведуть активну розвідку! Звідки їх льотчики знають, що оперний театр треба бомбити саме в той час, коли там зібрався увесь цвіт офіцерства гарнізону, та ще й на чолі з генералом Ебергардом?!.

Ролінг мовчав. Санднер вів далі:

– Це, звичайно, непогано, що під час нальоту ви зуміли своєчасно помітити світлові сигнали в районі опери… Оперативно попередили генерала і мене. Але цей наліт взагалі! А залізничний вузол у Дарниці? Вірніше, те, що лишилося від цього вузла…

Санднер нервово забігав по кімнаті.

– Все це не жарти, Ролінг. Ми дочекаємось, коли генерал Ебергард поскаржиться на мене в Берлін. І не думайте, що тоді кара мине і вас, Ролінг!

– Я саме так і розумію, шеф, – вставив, нарешті, слово Ролінг.