Текст книги "Опівнічні стежки"

Автор книги: Михайло Канюка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 30 страниц)

Він підвівся з крісла і згорнув у трубочку номер журналу «Вінер ілюстрірте», що припав йому до вподоби.

– А все-таки шкода, що ви не цікавитесь кольоровою фотографією, – похитав головою Василенко.

Зарудний ішов на побачення з грубником, мало сподіваючись на успіх. Хоч підвал, де містилися опалювальні котли, від другого поверху – місця розташування кабінету всевладного шефа СД – відокремлювали лише три повороти сходів, їх навряд чи міг подолати старий грубник.

Цей здогад підтвердився. Грубник Задорожнюк у приміщенні СД взагалі ні разу не зустрічався з Ділем. І все ж він дещо знав.

Задорожнюк розповів Зарудному, що Діль не раз бував у його сусідки пані Ванди Висоцької. Пані Висоцька живе в одному під'їзді з ним, і він часто бачив біля їхнього дому чорний «Плімут» і оберштурмбанфюрера, який підіймався на четвертий поверх… Так, пані. Висоцька і зараз живе у тому ж будинку. І, якщо пан хоче, він може дати адресу.

… Піднявшись на четвертий поверх, Зарудний рішуче натиснув кнопку дзвоника над табличкою з прізвищем Висоцької. Йому відчинила вродлива жінка.

Лейтенант широко усміхнувся і спитав пані Висоцьку. Вона усміхнулася у відповідь і попросила Зарудного зачекати у передпокої. Незабаром жінка повернулась, і вони увійшли до кімнати.

Це був будуар, обставлений з претензією на дешевий шик. Атласні пуфи, козетки, олеографії на стінах, гітара з бантом, численні собачки й слоники «на щастя», фотографії голлівудських зірок – таким було місце відпочинку гітлерівського ката після тортур і крові. Кивком голови Висоцька запропонувала йому сісти на пуфі коло тахти. Григорій сів і відрекомендувався. Жінка злякано підвелася. Потоки слів, театрально заломлені руки, сумовито схилена голова – так реагувала жінка на настійну цікавість Зарудного до її колишнього коханця.

Посміхнувшись, Григорій зауважив сам собі, що, плачучи, Висоцька старається не замочити атласний халат.

Оскільки Зарудний ніяк не реагував на всю цю сцену, Висоцька помалу заспокоїлась і заговорила.

Ні, пане, пардон, вона не знає, як його називати, але пан погано поінформований. Вона ніколи не належала до числа друзів цієї жахливої людини, цього звіра в людській подобі. Навпаки, з іменем Діля зв'язана найстрашніша, найпохмуріша пора її життя. Від однієї лише згадки – пані Ванда завченим рухом піднесла хустинку до очей – її душать сльози. Але обов'язок змушує її казати правду, яка б вона не була тяжка.

Якось восени 1943 року Діль побачив її у вар'єте. Мабуть, вона справила враження на оберштурмбанфюрера, бо того ж вечора її запросили до його столу. Вона не героїня, вона злякалась і підійшла. Діль був дуже люб'язний, не зводив з неї очей, запросив разом повечеряти, а потім…

Сльози знову нестримно потекли з її очей, Зарудний налив склянку води з сифона, що стояв на круглому столику, і запропонував Висоцькій.

Мило усміхнувшись (сліз як і не було), пані Ванда вела далі.

Потім Діль став приїжджати до неї двічі на тиждень: в середу і в п'ятницю. Од страху – хто в місті зважився б перечити начальникові СД! – вона приймала його відвідини, була покірна й тиха. Вона завжди плакала, і це скоро набридло оберштурмбанфюреру. Ну, й через два місяці до нього приїхала колишня його знайома, якась німкеня Гільда.

На жаль, про ту Гільду вона нічого не знає. Про інших знайомих шефа СД – теж. Діль ні з ким її не знайомив і ніде разом з нею не бував.

Зарудний бачив, що Висоцька більш нічого не знає про Діля. Холодно вклонившись, лейтенант з полегшенням зачинив за собою двері і, зійшовши вниз, на повні груди дихнув теплого, напоєного цвітом каштанів повітря.

5

Отже, в місті ніяких слідів Діля не виявилось. Де ж його шукати? Як? Настрій Зарудного остаточно зіпсувався, коли він згадав розмову в генерала і його сумніви. Невесело посміхаючись, Зарудний повільно йшов гомінкою вулицею.

А може, Діль не зникав і не блукає зараз по Європі, а втік з німцями і переховується у Західній Німеччині? Ні, цю версію треба відкинути. Колишні «зубри» СД ніколи не прощали зради, тим більше, коли це стосується такої великої суми грошей, яку Діль вкрав у них з-під носа.

Та що ж робити? Треба шукати, а де?

Григорій спробував відігнати ці похмурі думки, але вони вперто лізли у голову.

Бозна-куди б завели вони лейтенанта, коли б не рука, що лягла йому на плече.

Він обернувся і побачив Василенка. Підполковник щойно вийшов з публічної бібліотеки. Зарудний не здивувався: Василенко був відомий в управлінні як палкий книголюб.

Василенко мав вигляд людини, цілком задоволеної життям і чудовим весняним днем. «Знову, мабуть, надибав якусь цікаву книжку», – подумав Григорій, скоса поглядаючи на щось загорнуте у газету в руці Василенка.

Дружньо потиснувши Зарудному руку, Олексій Петрович допитливо глянув на похмуре обличчя лейтенанта і сказав:

– Догадуюсь, що в грубника ви не знайшли нічого істотного?

– Ну, чого ж, знайшов і не будь-що, а чарівну даму, – іронічно буркнув Григорій.

– Яку даму?

Зарудний докладно розповів про свій візит до Висоцької. Василенко задумливо потер підборіддя.

– Так, – сказав він, – дійсно нічого істотного, крім того, що ми взнали про його знайому Гільду.

Зарудний промовчав.

– Ви що ж, думаєте, – вів далі Василенко, – такий досвідчений розвідник, як Діль, легко дасться нам у руки? Діль змушений ховатися від німецької служби безпеки і нашої розвідки, отож мобілізував весь свій розум, всю свою хитрість. Запам'ятайте це, щось ви зразу скисли. А я гадав, що з вас вийде справжній слідчий – мужній, розумний, вольовий, який не розгублюється при тимчасових невдачах. Скажіть чесно – не вірите ви в справу! Що ж, звільнити вас від неї?

Василенко розрахував удар правильно. Зарудний аж стрепенувся.

– Ось що, Олексію Петровичу, – рішуче сказав він, – справу я нікому не віддам. Мені її доручено, і я доведу до кінця. Ну, було, – повагався трохи. Хіба з вами не траплялося такого?

– Оце справжня відповідь! – махнув рукою Василенко. – Ходімо швидше в управління, я покажу вам щось цікаве!

Коли вони зайшли в кабінет Василенка, підполковник розгорнув свій пакунок. То був якийсь журнал і вкладена в нього газета. «Русское слово», – прочитав Зарудний на першій сторінці.

– Ця газетка видавалася тут під час німецької окупації, – сказав Василенко. – Ось фото урочистого прийому в бургомістра з нагоди народження Гітлера, і третій справа – керівник СД оберштурмбанфюрер СС Отто Діль.

Зарудний пильно роздивлявся фото. Струнка худорлява постать у чорному мундирі з багатьма орденами і медалями. Кашкет з високим денцем, зсунутий трохи набік. Вузьке обличчя з рівним довгим носом.

– Я маю повідомлення з Німеччини, – перервав мовчанку Василенко. – Вся родина Діля евакуювалася з Шверіна в Рейнську область. Фотографії його знайти не вдалося. Доведеться використати хоч би це, таке недосконале фото. Добре, що таке маємо. Відомо, що Діль за версту До себе фотографів не підпускав. Це фото єдине, яке зроблене у місті… А тепер, мабуть, вам слід виїхати до Будапешта. Адже у нас ще залишається пан Ференц Фаркаш, голова будівельної фірми, візитну картку якого ми знайшли в паперах Діля.

– Ви не дізнавались про Фаркаша? – спитав Зарудний.

– Пробував. Я дзвонив у Будапешт. Про пана Фаркаша мені не сказали нічого поганого. Комерсант, інженер-будівельник, фірма дісталась йому в спадщину від батька. Досвідчений ділок, дуже любить гроші, але в той же час його вважають чесною і порядною людиною. Отож їдьте в Будапешт, лейтенанте!

6

Весною 1945 року світ нарешті зітхнув вільно, позбувшись коричневої чуми, що багато років лютувала на Європейському континенті. Порушена війною державність ще не набрала своєї законної форми. Кордонів не існувало. Люди всіх національностей: забрані на роботу в Німеччину, визволені з таборів смерті, втікачі, переселенці, військовополонені – всі вони рухалися дорогами Європи, вітаючи бійців Радянської Армії, різномовною хвилею заливаючи міста і села.

Зарудний на трофейному «Оппель-капітані» на третій день дістався до Будапешта. Настрій його значно поліпшився. Крім того, Зарудного супроводили не лише троє автоматників, а й молода перекладачка Олена Павлівна Скаченко, яку в мріях він ласкаво називав Оленкою.

Олена Скаченко у війну була в партизанському загоні в ролі перекладача з німецької мови, а потім перейшла на таку ж посаду в їхнє управління.

Оленка охоче бувала в товаристві Зарудного, але ставилася до нього із зверхньою поблажливістю. Який з цього хлопчака розвідник! Правда, одну справу провів добре, та для справжнього чекіста цього замало!

Залишивши машину і солдатів біля будинку будапештської військової комендатури. Зарудний з Оленкою пішли на адресу, вказану на візитній картці. Певно, тому, що текст картки був написаний строгим готичним шрифтом, Зарудний уявляв собі Фаркаша сухим миршавим дідусем у старомодному сюртуці з вузьким стоячим коміром. А власник будапештської будівельної фірми пан Ференц Фаркаш виявився вельми рухливим низеньким товстунцем у цілком сучасному спортивному костюмі. Його лиса кругла, мов більярдна куля, голова блищала краплинками поту, який він весь час витирав великою шовковою хусткою.

Привітно потиснувши Зарудному руку, мило усміхнувшись Оленці, пан Фаркаш сів у рухоме крісло перед добре відполірованим бюро, запросив гостей сідати і всім своїм виглядом засвідчив готовність служити інтересам відвідувачів.

– От що, пане Фаркаш, – поволі почав Григорій, вирішивши йти на одвертість, – які стосунки зв'язують вас з Ділем, з німцем, на ймення Отто Діль?

– Отто Діль? – на обличчі Фаркаша з'явилось непідробне здивування. – Я вперше чую це прізвище.

– Пригадайте, ми маємо дані, що ви мали справу з цією людиною.

Фаркаш наморщив лоба. Потім підвівся з крісла і вийняв з нижньої шухляди бюро товсту конторську книгу з алфавітним покажчиком.

– Ось тут, – поплескав він рукою по книзі, – записані всі мої клієнти. Пошукаємо, може, я й справді забув, хоч до цього часу не скаржився на пам'ять.

Григорій з хвилюванням стежив за перегортуваними сторінками. Фаркаш нарешті спинився.

– Ось літера «Д». Дейнеке, Дьєрнеї, Дугач, Денкер… Ні, Діля нема. Я ж пам'ятаю! – він згорнув книгу.

– Отже, пан Отто Діль вам зовсім не знайомий? – спитав Зарудний.

– Ні, не знайомий.

Аби щось сказати, лейтенант запитав, чи Фаркаш не мав ніяких ділових зв'язків з містом, з якого вони щойно приїхали.

– Здається, рік тому щось було, – замислившись, відповів Фаркаш і знову заглибився в книгу.

Зарудний з нетерпінням стежив за господарем. Цього разу йому довелося чекати значно довше. Фаркаш перегорнув майже всю книгу, поки нарешті не скрикнув:

– На мою пам'ять, панове, можете сміливо покладатися! Раз я сказав – було, так воно таки було! Ось, будь ласка, пан Карл Шредер з вашого міста уклав зі мною угоду на опорядження його вілли в Сомбателі. А тепер пригадую, який він, той замовник. Такий худий, кістлявий, з моноклем і стеком, у напіввійськовій формі, з вигляду – інтендант, бо справжньої армійської виправки у нього не відчувалося.

– Ви не впізнаєте на цих фотографіях пана Шредера? – спитав Зарудний, розсипаючи на бюро перед Фаркашем кілька фотографій, серед яких було й фото з «Русского слова», знайденого Василенком у публічній бібліотеці.

Фаркаш нахилився над фото.

– Ні, тут Шредера нема, – категорично сказав він, з деяким занепокоєнням поглядаючи на обвішані орденами есесівські мундири, – з такими великими чинами моя фірма ніколи нічого спільного не мала!

– І цей пан вам не знайомий? – Зарудний ткнув просто в Діля.

– Вперше бачу! – обома руками відмахнувся Фаркаш.

Зарудний сховав фотографії і підвівся. Підвелася й Оленка.

– Дякую вам, пане Фаркаш, – сказав Зарудний, надіваючи кашкета. – Пробачте, що ми вас потурбували. Дозвольте лише одне, останнє запитання.

– Будь ласка! – Фаркаш притиснув руки до грудей.

– Коли був у вас Шредер?

– Це можна легко встановити, треба лише підняти угоду, – Фаркаш відімкнув ліву стулку бюро і, покопавшись у паперах, витяг документ. – Ось… Ми уклали угоду 30 березня 1944 року. Він був у мене саме в той час. Пан Шредер хотів, щоб моя фірма опорядила фасад і внутрішні кімнати його вілли в Сомбателі – це маленьке миле місто на австро-угорському кордоні. Він був добрий замовник і платив, не торгуючись.

– Ви швидко виконали всі роботи? – з чемності спитав Зарудний, направляючись до дверей.

– Так, дуже швидко. В середині квітня все було готове, – і вілла «Гільда» стала, як лялечка!

– Вілла «Гільда»! – зупинився Зарудний.

– Еге ж, так звалася вілла пана Шредера, – розгублено сказав Фаркаш, не розуміючи, чому його гість з такою силою повторив ці звичайні слова.

Миттю Зарудний опинився коло бюро і взяв у остовпілого Фаркаша сірувато-синій бланк угоди. Він не прочитав, а буквально проковтнув його зміст, який цілковито відповідав тому, що Фаркаш переказав усно. Мова справді йшла про опорядження вілли «Гільда» в Сомбателі.

Отже, в липні 1944 року зникає оберштурмбанфюрер Отто Діль У нього в паперах знаходять візитну картку власника будівельної фірми Ференца Фаркаша. Інженер Фаркаш у квітні 1944 року закінчив для якогось Карла Шредера віллу в Сомбателі. Віллу під назвою «Гільда». Тим часом колишня коханка Діля – Пані Висоцька – була покинута ним з-за давньої симпатії – німкені Гільди.

Все це не могло бути випадковим збігом. Цілком можливо, що вілла в Сомбателі належить Ділю.

Правда, Фаркаш не впізнав на фотографії Діля-Шредера, але не обов'язково було Ділю самому їхати в Будапешт. Він, мабуть, послав когось із своїх підлеглих. Весь цей ланцюг висновків в одну мить нанизався в розпаленій голові Григорія. Він був щасливий.

Оленка здивовано спостерігала поведінку Григорія, перезиралася з Фаркашем, який теж співчутливо стежив за молодим чоловіком.

– Дякую, пане Фаркаш, – з радісним почуттям сказав Зарудний, – ще раз велике вам спасибі!

Вони вийшли на вулицю. Не так легко було погасити радість, що вирувала в душі, і Григорій заходився пояснювати Оленці справу, що привела їх до Будапешта, і свою дивну поведінку в Фаркаша.

Це було не зовсім вірно, точніше, зовсім не вірно з точки зору додержання елементарних правил необхідної таємничості. Підполковник Василенко завжди вчив своїх підлеглих тримати язик за зубами і без оперативної потреби не бути одвертими навіть з товаришами по роботі.

Зарудний, звичайно, суворо дотримувався цієї заповіді. Але цього разу він порушив її цілком свідомо. Він передбачав поїздку в Сомбатель, необхідність пробратися на віллу «Гільда» і розмовляти з її господинею, навіть з господарем, і в цих планах Оленка Скаченко, на його думку, повинна була зіграти не останню роль.

Зарудний знав, що під час служби у партизанському загоні Оленка, з її знанням німецької мови і зовнішньою красою, виконувала складні розвідувальні операції на окупованій території. Отож і тут без неї не обійтись.

Перший, кого Зарудний побачив у приймальній військового коменданта, був… підполковник Василенко. Його поява тут, у Будапешті, була такою несподіваною, що Зарудний і Оленка прикипіли до місця від подиву.

Підвівшись їм назустріч, Василенко хитро посміхнувся:

– Що, не сподівалися бачити мене тут?

– Не сподівалися, товаришу підполковник, – радісно признався Григорій.

Підполковник одразу ж приступив до справи.

– Ну, що з Фаркашем? Є щось цікаве?

Зарудний розповів.

– Так, – сказав Василенко, коли Зарудний закінчив. – Логічний зв'язок наявний. Треба їхати в Сомбатель і подивитися на власника вілли «Гільда». До речі, я одержав із Шверіна добру фотографію Діля. Її розшукали серед негативів кращого в місті ательє.

Василенко простягнув Зарудному й Оленці фото.

7

Після приїзду в Сомбатель Василенко через відділ контррозвідки дивізії, що стояла в місті, зібрав усі дані про Шредера і запропонував своїм помічникам вирішити головне питання – побачити Шредера і порівняти його з фотографією Діля. Цю операцію підполковник доручив Зарудному й Оленці.

Було вирішено, що Оленка, проживаючи в Сомбателі, вдасть з себе спекулянтку-німкеню Ільзу Ріхтер, яка має багато цінних речей, награбованих гітлерівцями під час окупації України. Може, саме на цьому грунті їй вдасться познайомитися з фрау Лізелоттою Гребер – сусідкою Шредерів і доброю подругою Гільди. А через неї пощастить добитися і до самої Гільди Шредер.

Від Зарудного Василенко чомусь зажадав обов'язково добути фото господаря вілли. Лейтенант спробував заперечувати: адже Василенко сам привіз фотографію Діля.

– Я прошу добути фотографію Шредера, а не Діля, – різко сказав Василенко.

Зарудному нічого не лишалося, як підстерігати Шредера у місті, носячи на руці мініатюрний фотоапарат, вмонтований у наручний годинник. Але Шредер не покидав вілли і в місті довго не показувався.

Нарешті одного разу лейтенант побачив Шредера у тютюновій крамниці і лише тоді зрозумів вимогу Василенка.

Пан Шредер не був схожий на Діля!

– Це не Діль! – погодилася з Григорієм і Оленка, коли він поклав перед нею дві фотокартки.

Вона вже близько взяла до серця поразку Зарудного. Оленка цілковито поділяла точку зору лейтенанта і вважала, що він іде правильним шляхом. А зараз все розвалювалося.

– Знаєте, Оленко, – урвав мовчанку Григорій, – як собі хочете, а тут щось не так. Мені все ж здається, що Шредер і Діль – одна і та ж особа!

– Яка ж це одна і та ж особа? – Оленка сердито тицьнула пальцем у розкладені на столі фотографії.

– Яка особа? – почувся від порога голос Василенка. Він зайшов у кімнату і по обличчях своїх підлеглих зрозумів, у чому справа. Не чекаючи відповіді на своє запитання і навіть не дивлячись на фотографії, підполковник скинув кашкета і промовив:

– Так, не схожий Шредер на нашого Діля! Цього слід було чекати!

– Чому? – стрепенувся Зарудний.

– Ось що, лейтенанте, – сказав Василенко, підходячи нарешті до столу і уважно розглядаючи фотографії, – зараз нема часу для розмов. Розподілимо наші обов'язки так: Оленка нехай піде до фрау Гребер. Може, їй на цей раз пощастить зустрітись з Гільдою і бодай щось узнати від неї про чоловіка. Ви залишитесь тут, а я поїду в одне місце, – і підполковник рішуче заховав фотографії у верхню кишеню гімнастьорки.

8

Фрау Лізелотта Гребер, дружина значного бакалійного торгівця з Будапешта, втративши свого чоловіка, що загинув десь у просторах «жахливої Росії», посумувала якийсь час, не забувши прибрати до рук солідне чоловікове майно, і вирішила присвятити себе комерції.

У тривожні дні 1945 року, коли гітлерівці разом з своїми хортістськими прислужниками під натиском радянських військ тікали з Будапешта, фрау Лізелотта виїхала у провінцію, щоб там перечекати лиху годину.

В місті Сомбателі, де народився її чоловік-небіжчик, фрау Гребер мала чудовий будиночок – туди і майнула вона із столиці. В своєму вимушеному вигнанні пані Гребер трималася дуже гордовито по відношенню до сомбательського товариства, зробивши виняток лише для фрау Гільди Шредер, що проживала з чоловіком на власній віллі по сусідству.

Проте важко сказати, хто перший шукав знайомства – Гільда з Лізелоттою чи навпаки. Адже в Сомбателі всі добре знали, що Шредери живуть дуже замкнуто, ніде не бувають і нікого не приймають. Жіноча цікавість не давала спокою фрау Лізелотті. Їй здавалося, що тут існує якась таємниця, до якої неодмінно треба було докопатися. Але їй не дуже пощастило. Буваючи у Шредерів, вона дізналася тільки, що Гільда оселилась у Сомбателі в квітні 1944 року, а її чоловік прибув через півроку, в жовтні. Вони і справді нікого не приймали, але для пані Гребер зробили виняток, як для своєї сусідки.

Зараз фрау Гребер чекала Гільду до себе. Вона приготувала для своєї приятельки маленький сюрприз. Два тижні тому у своєї кравчині Лізелотта познайомилася з однією землячкою, німкенею Ільзою Ріхтер, яка недавно приїхала в Сомбатель. Ільза пропонувала для продажу кілька чудових відрізів ще довоєнної якості.

Гільда прийшла майже одночасно з Ільзою. Ільза розкрила принесений з собою чемодан, і подруги ахнули від захоплення. Дві години пролетіли в обговоренні якості тканини і наймодніших фасонів. Коли перейшли до розрахунків, Ільза виявилась вельми діловою дамою. Вона й чути не хотіла про щось інше, крім доларів. Згадка про будь-яку іншу валюту викликала в неї лише презирливе пирхання.

При цьому Ільза розповіла, як одного разу, навесні 1944 року, у одному з західноукраїнських міст її пограбувала сусідка по дому – вона жила біля трампарку на Кадетській, – тицьнувши їй фальшиві марки. Фрау Гільда сказала, що й вона була тоді у цьому ж місті і також проживала на Кадетській вулиці – її чоловік працював недалеко – отже, чула про такий випадок.

Підібравши губи, Ільза зауважила, що тепер доводиться бути обережною.

– А де працював пан Шредер? – спитала вона.

Гільда вдала, що не дочула.

Любовно погладжуючи тканину, Гільда попросила Ільзу почекати днів зо два, може, вона й добуде доларів, здається, у чоловіка щось є…

Оленка повернулася з «торгів» смерком. Василенко і Зарудний вже чекали на неї. При цьому підполковник переглядав і перечитував якісь документи. Коли увійшла Оленка, обидва підвелися.

– Ну, як справи? – спитав Василенко.

– Мені вдалося з'ясувати, що Гільда приїхала на Україну у наше місто навесні 1944 року. Жила на Кадетській вулиці, і, як вона каже, чоловік працював десь недалеко. Як відомо, німецька служба безпеки і СД знаходилися якраз на Кадетській. Фрау Гільда обережна в розмові: вона не сказала, де саме працював її чоловік, але обмовилась, що у чоловіка є долари. Мені здається, що таке свідчення наводить на думку про Діля, який вкрав перед втечею всю готівку з каси СД, де, безперечно, були й американські долари…

– Що ж, Оленко, будемо вважати, що ви справилися з завданням, – тепло сказав підполковник. – Відпочивайте, а ми будемо діяти далі. Зараз ми не можемо гаяти й хвилини. Треба поспішати, Григорію, адже ви самі турбувалися про старшину Шевченка, якого залишили коло вілли Шредера!

9

Тим часом винуватець усіх цих хвилювань пан Шредер пив каву в холі своєї вілли. Коробка добрих гаванських сигар, пляшка віскі і сифон з содовою водою робили вечірній відпочинок приємним. З приймача тихо лилася легка джазова музика. Ніщо не нагадувало про збаламучений війною світ.

Проте обличчя пана Шредера було насуплене. Ось уже другий день він відчуває невиразне занепокоєння. Невиразне, бо сам не розуміє, що його турбує. Це було вперше після його приїзду в Сомбатель.

Пан Шредер не був забобонним, але життя і професія навчили його цінувати інтуїцію і довіряти – іноді навіть сліпо – своєму передчуттю. Тому сьогодні за звичною сигарою перед сном він ще раз аналізував свої почуття.

Коли це почалося? Вчора, коли він повертався з тютюнової крамниці. Дорогою ніби не було підозрілих зустрічей. В крамниці теж. Гм, а незнайомий офіцер у формі лейтенанта Радянської Армії, якого перед цим він у місті не бачив? На мить зіткнулись їхні погляди і байдуже розійшлися. Чому ж запав у пам'ять той лейтенант?

Ах, так! Він не одразу назвав марку сигарет, коли продавець звернувся до нього, і взяв «Кемел». Узяв не так, як беруть любителі цього сорту і курці взагалі. Навіть не глянув на етикетку.

І ще запам'яталося: цей хлопець у крамниці раптом почав заводити годинник.

Виходячи з крамниці, Шредер озирнувся. Лейтенант розплачувався з продавцем і не звертав на Шредера ніякої уваги.

Господар обвів очима хол. Не хотілося б усе це залишити. Невже доведеться?

Тривожне почуття невпевненості не залишало його. Нечутно ступаючи по м'якому килиму, він підійшов до вікна і трошки відхилив штору. Перед його очима в місячному сяйві лежала вулиця – сонна і тиха. Ніде ні шереху, ні стуку. Не помітивши нічого підозрілого, Шредер повернувся до крісла і випив віскі з содовою.

Клацнув замок. Шредер засунув руку в кишеню, але зразу ж вийняв її. Знайомий дріботливий перестук каблучків – прийшла Гільда.

– Де ти була? – невдоволено спитав Шредер, не виймаючи з рота сигари.

– У Лізелотти, – защебетала Гільда, – їй принесли чудові відрізи. Це така краса!

Гільда підійшла ззаду до Шредера і поцілувала його в голову.

– Уяви собі, коханий, – казала вона, – ця дівчина хоче тільки доларів!

– Доларів?

– Так. Ти пам'ятаєш ту історію у західноукраїнському місті, коли обдурили одну спекулянтку, всунувши їй фальшиві марки, ти сам мені розповідав про це. Так от, Ільза – це та сама спекулянтка.

– Та сама спекулянтка? Ця дівчина приїхала з того міста? – Шредер поривчасто повернувся в кріслі.

– Так, вона звідти, – розгублено мовила Гільда.

– Що ти казала їй? – прошипів Шредер.

– Нічого, – Гільда відсахнулась від його потемнілого обличчя. – Вона жила у тому ж місті на Кадетській, як і ми.

– Як і ми? Ти казала їй, що ми там жили на Кадетській?

– Ні, тобто так, здається, я сказала це…

Шредер кинувся до Гільди і вхопив її за плечі.

– Підла тварюка! Що ти там ще напатякала? Може, ти казала, де я служив?

– Ні, – пробелькотіла Гільда, – я тільки обмовилася, що ти працював недалеко від нашого дому. Вона спитала, де саме, але я не сказала.

Ляпас, другий, третій! Шредер збив Гільду з ніг, жбурнув на підлогу. Стиснувши кулаки, він стояв над нею.

Так… інтуїція його не підвела. Ось звідки це почуття тривоги, цей страх, що смокче під грудьми. Вчора – підозрілий лейтенант у тютюновій крамниці. Сьогодні – дівчина з України, що цікавиться його роботою. Тут не могло бути простого збігу, його розкрили або принаймні підозрюють. Не можна гаяти й хвилини.

Що робити з Гільдою? Залишити тут – небезпечно: надто багато знає. Носовою хустиною Шредер заткнув Гільді рота і, не дивлячись у її широко розкриті від жаху очі, кілька разів підряд ударив ножем у груди. Відчув, як мертве тіло важко обвисло.

З цим закінчено. Тепер вперед! Кількома стрибками перетинає він хол, влітає до кабінету на другому поверсі і зачиняє за собою двері.

Дерев'яна різьблена панель біля письмового столу легко відсовується праворуч, відкриваючи потайне квадратне заглиблення. Шредер бере невеличкий чемодан, ставить панель на своє місце.

В чемоданчику є все, що потрібно людині, яка починає нове життя. Цілком пристойні документи, «Вальтер». з запасною обоймою, чекова книжка на базельське відділення одного з чікагських банків, кілька сотень доларів на поточні витрати і записна книжка – неоціненний скарб, запорука майбутнього відродження Шредера.

Навіть не кинувши прощального погляду на своє помешкання – Шредер не сентиментальний, – він, обережно ступаючи, спускається вниз.

В холі тихо, голубуватий морок. Шредер спокійно минає нерухому Гільду і виходить на кухню.

Там темно. Кілька секунд Шредер стоїть, прихилившись до одвірка, і уважно прислухається до тиші за вікном. Потім ховається у ванній кімнаті. У стіні за дзеркалом, скоряючись натиснутій кнопці, відкривається люк зі східцями, що спускаються вниз. Мить – і Шредер зникає в чорному отворі.

Робітники будапештської будівельної фірми Ференца Фаркаша за солідні грошенята постаралися: підземний хід з ванної виводить Шредера в гараж. Він вилазить з люка під автомобілем і обережно відчиняє дверці.

Ну от, він у машині. Руки впевнено лягають на руль. Двері гаража зроблені з фанери. Шредер вмикає швидкість, і стодвадцятисильний «Гудзон» без труднощів виштовхує легенькі дверцята, ламає дерев'яні ворота вілли і вилітає на вулицю. В ревінні мотора машини навіть не чути крику одного з автоматників Зарудного, що патрулював біля воріт.

Нахиливши голову, Шредер з вимкнутими фарами мчить по Сомбателю. Швидше б вибратись на автостраду, а там його ніхто не дожене! І тут дужі руки ззаду хапають його за горлянку…

Коли Василенко і Зарудний підійшли до вілли, вони побачили «Гудзон», що під'їздив. За рулем сидів старшина Шевченко. Загальмувавши коло воріт, Шевченко виліз із автомобіля, тягнучи за собою зв'язаного Шредера. Доручивши свій «трофей» автоматникові, що підбіг, Шевченко разом з підполковником і лейтенантом перейшли на протилежний тротуар, де нерухомо темніло тіло солдата.

– Як це трапилось, старшина? – спитав підполковник по тому, як машина з комендатури забрала тіло загиблого автоматника.

– Ми прибули до вілли ще завидна. Звичайно, одразу не пішли до воріт. Небіжчик Ніфонтов порадив посидіти в кав'ярні напроти. Крізь вікна в кав'ярні добре видно було підходи до вілли. Коли зовсім стемніло, Ніфонтов залишився стерегти вхід у віллу, а я з єфрейтором Рудіним непомітно пробрався у сад, що оточує віллу. Рудіна залишив у кущах біля чорного входу, а сам вирішив засісти в гаражі. Я гадав, що коли власник вілли надумає тікати, то відразу кинеться до автомобіля, де я його й застукаю. Я заліз у машину і сховався на задньому сидінні. Не знаю, як він з'явився у гаражі. В двері ніхто не входив, за це ручуся. Не встиг я очуматись, як машина винесла двері, ворота і вирвалася на вулицю. При цьому збила Ніфонтова, що стояв коло вілли. Коли я почув його крик, було вже пізно. Винуватий, товаришу підполковник! Треба було його, гада, в гаражі брати, то й Ніфонтов був би живий…

– Нічого не вдієш, старшина, – сумно сказав Василенко. – Ви зробили все можливе. Ну, а цей пан, – підполковник показав на Шредера, що лежав на тротуарі під охороною Рудіна, – цей пан відповість нам за все…

Підполковник нахилився над Шредером і, розв'язавши галстук, нащось розстебнув йому комір сорочки. Оголивши Шредерові плече, підполковник присвітив ліхтариком.

10

Начальник відділу контррозвідки дивізії, що розташувалася в Сомбателі, люб'язно запропонував Василенкові свій службовий кабінет. Сівши за широким столом, підполковник разом із Зарудним з цікавістю роздивлявся вміст шредерівського чемоданчика, знайденого у «Гудзоні». Особливу увагу Василенка привернула записна книжка, на кожній сторінці якої купчилися ряди цифр.

– Треба гадати, лейтенанте, – задумливо сказав підполковник, – що всю цю веремію ми закрутили не стільки заради самого Діля, скільки заради відомостей, що криються саме в цій книжечці. Тепер, коли вона в наших руках, ми вже якось постараємось розшифрувати цей загадковий тайнопис.

– Еге ж! – весело підхопив Зарудний. – Зараз уже легше, ніж тоді, коли ми не мали нічого!

– Легше, але не легко! – поправив Василенко. – Ще багато буде клопоту з паном Карлом Шредером, тобто Отто Ділем.

– Ви так і не хочете розповісти мені всі свої секрети?

– Почекайте, Грицю! Будемо викликати злочинця, і на допиті ви про все й довідаєтесь.

Вкрай заінтригований, Зарудний нетерпляче потягнувся до кнопки дзвінка.

Підполковник не заперечував.

– Давайте арештованого, – сказав він конвоїру, що увійшов.

Двері відчинилися, і арештований у супроводі конвоїра став на порозі.

– Сідайте, – сказав Василенко, відпускаючи солдата.