Текст книги "Опівнічні стежки"

Автор книги: Михайло Канюка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 30 страниц)

… А Сенченко в цей час стояв біля карти й дивився на Марію.

– Так, мені ясно. До речі, школа Міллера вже знімається з місця. Скоро Київ буде нашим!

– Оце ще лист… Роман велів передати вам. – Марія подала конверт.

Вона повернулася на стільці й почала прислухатися до гучномовця, звідки долинало зведення про бої на підступах до столиці України.

Сенченко сів. Прочитавши Романового листа, глибоко замислився. Потім підвівся. Підвелася й Марія.

– Спасибі вам, Маріє. Ми високо цінуємо вашу роботу, пишаємося відвагою. – Сенченко казав це, думаючи, як повідомити Марії страшну звістку.

– Це все Роман і товариші… – зніяковіла Марія.

Піднявши високо голову, Сенченко наважився:

– Роман за виняткову мужність представлений до звання Героя Радянського Союзу… – і після невимовно важкої паузи додав: – Тільки, на жаль, посмертно…

Марія важко сіла, її очі сповнилися слізьми. Голосно й гірко заплакала.

З гучномовця зазвучала урочиста мелодія…

І ця ж мелодія зазвучала в кімнаті, де за столом сидів Міллер. Він щось нотував, мимохіть відстукуючи пальцями такт. Очевидно, слухав зведення і тому не виключав приймача.

Перед ним стояла Стефанська, слухаючи передачу, вона морщилась. Міллер простягнув їй пакет.

– Прошу вас, негайно передайте штурмбанфюрерові Санднеру.

– Слухаю.

– Більше б нам таких, як Солоух, – мовив далі, потираючи підборіддя. – Він повернувся з цінними даними і здобув їх з власної ініціативи. Розумієте, що це значить?

Він змушений підвищувати голос, бо музика продовжувала гриміти. Але Міллер цього не помічав. І тільки тоді, коли вловив погляд Стефанської, різко натиснув кнопку. Витримка раптом його зрадила. Він сердито закричав:

– Так, саме так! І відступ ще нічого не означає для нас з вами! Готуйтеся до від'їзду з Києва. Тимчасового! Працюватимем там, на заході, до останнього подиху…

Він не встиг закінчити фрази – схопився за бік і застогнав. Важко сівши, прислухався до далекого, але й водночас такого близького і страшного ревіння гармат. Чужих, ворожих гармат!

* * *

У ярочку, на поваленому дереві, сиділи двоє. То були Василь Солоух і Жорж.

– Невідомо, коли точно їдемо. Міллер мною дуже задоволений, взірцем для всіх представляє…

Жорж подивився на нього. Очі його були суворими, обличчя – схудле, чоло прорізали глибокі зморшки. Він обережно склав у розібрану палицю якісь папери, повільно нагвинтив ручку.

– Дивися, будь обережним. Дані передаси баронові Мантейфелю. Пароль той самий, що і з Дзюбою.

– Баронові Мантейфелю? – дивувався Василь. – Ніколи б і не подумав! Тепер розумію, чому він у такій дружбі з Міллером. Днює там і ночує.

– Це наша людина… – Потім додав: – Усіх останніх операцій не перелічуватиму, а ось про ліквідацію цієї гниди – редактора націоналістичної газетки, – скажеш… Учора притиснув до нігтя. Стала в нагоді самогонна явка, над якою раніше всі посміювались. Він, пес, страшенно любив первак… Передай також, що вітаміни, які ми зберігали в зоопарку, втрачені: Синька таки взяли фріци…

Дудкін глянув на годинника, заспішив.

– А тепер, друже, йди звідси. У мене зараз важливе рандеву. – В його голосі Василь уловив якийсь незрозумілий йому смуток. – Іди, Васильку. І бажаю тобі великого успіху. А ще – бережи себе, дочекайся наших…

Махнувши рукою, він повернувся. Василь повільно попрямував у протилежний бік. Його мозок свердлила думка: «Чого він такий смутний? Часом не хворий?»

«Що це зі мною? – запитав себе Жорж, ідучи схилом до далекої дачі. – Замість того щоб підбадьорити хлопця, засмутив його своїм настроєм… Роман би так не зробив. Коли Оксана загинула, він нас підбадьорював і підтримував. А сам же страждав. Але ж це був Роман, і таких, як він, більше немає», – заспокоїв свою совість. Він не міг навіть самому собі признатися, що страшенно втомився, що ще не очуняв після рани, що втратив смак до жарту й пісні, гострого слова і сміху, що після втрат останніх місяців дуже змінився…

Ще здаля помітивши сутулу постать старого Поліщука, поспішив йому назустріч. Після смерті Романа Дудкін з особливою ніжністю ставився до кожного свого побратима по підпіллю. А до цього старика – особливо. Бо любив його розум, чесність і відданість їхній спільній справі.

Поліщук підняв капелюха, поздоровався. Досвідченим оком відзначив і подертий костюм завжди акуратного Жоржа, і хворобливий вигляд… Тому і спитав:

– Ти здоровий, синку?

– Що зі мною станеться? – відмахнувся той.

– Не подобається мені твій вигляд. Ти б відпочив.

– Ось прийдуть наші, тоді…

– Як у тебе справи?

Старий глянув на годинника, свиснув:

– Генерал уже снідає…

– То пішли…

Поліщук зупинив його рукою:

– Одного гостя чекаю… Хочу до компанії з генералом.

– Що за один?

– Так, знайомий полковник, – скромно відповів Поліщук і хитро всміхнувся. – О дев'ятій обіцяв бути. А ось і він…

З «мерседеса» вийшли полковник і його ад'ютант, пішли в сад. Поліщук з інтересом знову глянув на годинника.

– Що в них добре, у песиголовців, – так це їхня точність. Машинку можна заздалегідь ставити на будь-який час… Все! Ходімо звідси, Жорже.

– Ходімо. До речі, батьку, сьогодні ж переходь до загону.

Вони поволі почали спускатися схилом. Поліщук раптом зупинився, озирнувся.

– От біда! Шкода, насіння пропаде…

Жорж знизав плечима:

– Яке насіння?

Поліщук безнадійно махнув рукою.

– Тюльпанів, з самісінької Голландії надіслали!

Жорж глянув на старого.

– Ми тобі після війни такого насіння дістанемо…

У цю мить над Дніпром оглушливо гримнуло. Поліщук і Жорж аж присіли. З голих дерев почало падати рідке листя. Жорж підвівся, потиснув старому руку.

– Чисто зроблено! Прощавай, Семене Семеновичу. – Він озирнувся: – Справді, тільки квітів і шкода!…

Щулячись від холоду, він повільно рушив парком. Пронизливий вітер ніс по землі перші сніжинки.

Дійшовши до містка, Жорж обережно оглянувся. Було порожньо. Хотів спуститися стежкою попід містком, але роздумав. Ступив на дошку. Через кілька кроків, уже на містку, раптом побачив, як з того боку, з-за дерева, підвівся здоровань есесівець з автоматом на грудях.

Сліпець нахилився, помацав рукою черевика. З-під руки було видно, що й позаду виросли дві постаті в шинелях. А поряд з ними згорблений чоловічок у непримітному пальті.

Жорж упізнав Зарембу. Прошепотів з ненавистю: «Вижила жаба…»

Останні крапки

Санднер відняв телефонну трубку від вуха і довго з явним острахом дивився на неї. Навіть найгіршому ворогові своєму не зичив би він такої розмови, як оця з Берліном! Ясна річ, смерті коменданта міста йому ніхто не простить. Про це він здогадувався і до цієї розмови. Але такий тон, такі слова, такі обіцянки! Це занадто! Та Санднер вже знав, що треба робити. Слід негайно і якнайсуворіше покарати винуватців усіх останніх прорахунків і помилок гестапо. Він зробить це сам і сьогодні ж доповість Берлінові! А там, дасть бог, обійдеться… У Берліні, якщо міркувати тверезо, зараз не до нього. Справи на фронті такі, що вбивство Ебергарда, зрештою, не є чимось винятковим. Сталінград коштував дорожче…

Отже, діяти, і негайно! Але нехай ця нікчема Ролінг не думає, що його, Санднера, справи такі вже й погані…

Коли знову дзенькнув телефон і черговий зв'язківець чемно запитав, чи закінчив гер штурмбанфюрер розмову з Берліном, Санднер вдався до випробуваного прийому: подякувавши, непомітно натиснув важелі на апараті і спокійно продовжував:

– Почуваю себе непогано, хоча настрій… ви ж самі розумієте. Спасибі за увагу, але мені зараз не до відпочинку й лікування. Так, саме так! Слухаю, буде виконано. Ще раз спасибі, гер генерал!

Санднер поклав трубку і, не дивлячись на Ролінга, який виструнчився перед столом, пройшов до настінної карти Києва. Зробив якусь позначку, повільно повернувся на підборах до Ролінга. Той мимохіть відзначив, що обличчя у шефа – наче маска. Під очима синці, зморшки прорізали щоки, твердий комірець надто вільний для худої шиї. Живий мрець, та й годі! Ролінг навіть злякався, щоб шеф не здогадався про його думки. Ще в гімназії майбутній старший слідчий відзначався дивовижною здатністю: дивлячись на неприємну для себе людину, він умів з надзвичайною виразністю й чіткістю уявити її в труні! Та ба! Штурмбанфюрер, не знаючи деталей, приблизно правильно уявив собі хід роздумів Ролінга. Металевим тоном, з погрозою в голосі, сказав:

– Киньте погляд на карту, Ролінг! Жодного сантиметра, вільного від позначок про більшовицькі диверсії… Га? Як це вам подобається? Саботаж! Убивства! Листівки! Вибухи! Як ви це поясните, гер старший слідчий?

Він глузливо подивився на Ролінга, який раптом знітився і з переляку дозволив собі небачене: сперся на стіл і щось пильно розглядав на зеленому сукні. Санднер обминув стіл, підійшов ближче.

– Якби Берлін знав цю статистику так, як знаємо ми! Уявляєте? Особливо про агентурну діяльність росіян. Бренер – секретарка коменданта міста, Дзюба – агент в охороні школи Міллера, Поліщук – комендантів садівник, Отрадна – близька знайома вищого офіцерства! А смерть Пауля, Петера…

– А смерть Пауля, Петера…

– Даруйте, шеф, але я робив усе, що міг…

– Згоден, Ролінг! Але вмієте ви дуже мало!

– Шеф, я взяв Романа…

– До дідька вашого Романа! Розумієте, Ролінг, піз-но-о-о… Роман устиг зробити свою справу! Завтра в мене замість Романа цінитимуться десятки, сотні рук! Наш великий фюрер тисячу разів правий, коли вимагає знищення всіх росіян! Тільки так!

Крокуючи по кімнаті, Санднер з ненавистю дивився у спину свого підлеглого. В гнітючій тиші було чути лише його важке дихання і боязкі зітхання Ролінга. Штурмбанфюрер пройшовсь перед ним і зупинився, широко розставивши ноги.

– Все, Ролінг! Моє терпіння скінчилося. Ви можете пишатися!

Той з страху навіть руки підняв до очей:

– Ні… Ні, шеф! Я ж…

– Ви удостоєні найвищої честі! Поїдете на фронт і віддасте своє життя за велику Німмечину! – Він ще раз презирливо глянув на Ролінга, який поплентався з кабінету.

* * *

У двері невеличкої кімнати на верхньому поверсі постукали. Відчинивши, Ковальчук радісно вигукнув:

– Йоганн, друже!

Ролінг, в армійській шинелі, з чемоданом у руці, похмуро глянув на нього. Він був напідпитку. По паузі кисло всміхнувся:

– Oтто, Oтто…

– Ти кудись зібрався?

– Ти вдало подзвонив мені, бароне. Через годину б не застав.

Ковальчук присів поруч. Запитав з непідробним інтересом:

– У чому ж справа? О, знаю – напевно, підвищення?

Але Ролінг уник прямої відповіді, його погляд сковзнув по кімнаті.

– Так оце той холостяцький куточок, про який ти мені говорив? Непогано… І в центрі, і зразу не знайдеш – навколо руїни, тиша, п'ятий поверх.

Ковальчук у відповідь підморгнув:

– Мої дами не люблять зайвих свідків… Що ж трапилося, Йоганне?

– Звичайне переміщення по службі. Їду на фронт…

– Чому ж так несподівано? Ще ж позавчора ми з тобою…

Ролінг сумно кивнув:

– Бароне, ти глибоко цивільна людина і цього не зрозумієш. Позавчора так, а сьогодні інакше. Я вже й документи оформив, попрощався з усіма. Від тебе прямо на поїзд, і нікого бачити не хочу. В управлінні навіть не знають, коли мій поїзд.

Ковальчук замислився. Ролінг це помітив, почав нервувати:

– Слухай, Отто. Ти подзвонив відносно цих камінців… Так ти не сумнівайся, я швидко повернусь. Мені, розумієш, дуже важливо їх мати з собою.

Ковальчук підвівся, коротко сказав:

– Вийдемо.

– Куди?

– Тут близько… На площадку.

– А-а… Тайничок?

– Щось подібне.

Ковальчук рішуче ступив до дверей, відчинив їх і випустив Ролінга на сходи. Той повернувся над проваллям, покрутив носом.

– Який хлів!

– Тим краще, – у тон йому відповів Ковальчук. – Тут зате…

– О, звичайно!

Ковальчук уважно подивився униз, потім навкруги, посунувся до Ролінга:

– Отже, пане Ролінг… Руки вгору!

Спантеличений Ролінг сіпнувся до пояса.

– Бароне, що за жарти?

– Руки!

І перш ніж Ролінг устиг піднести руки над головою, Ковальчук уміло дістав у нього з кобури пістолет. Той намагався щось сказати:

– Ми, здається, друзі…

– Вовк у лісі тобі друг. – Світлі Ковальчукові очі потемніли. – Ти впевнений, що підпілля ліквідоване?

– Отто!

– Не Отто, а Іван, – з явною насолодою промовив своє справжнє ім'я Ковальчук.

– Барон Мантейфель! – простогнав Ролінг.

– Капітан Ковальчук! – спокійно пояснив чекіст…

Ролінг, проминаючи зруйновані поверхи, мішком полетів униз.

* * *

Броньоване авто, обминувши воронку від авіабомби на вулиці Толстого, повернуло вниз і зупинилося біля будинку Стефанської. З нього виліз одягнений у теплу бекешу Міллер. Причиняючи дверцята, сказав:

– Хвилинку, бароне.

Незабаром він вийшов з невеличким портфелем. За ним – фельдфебель, Стефанська і Василь Солоух з валізами. Мовчки пішли до невеличкого автобуса, що стояв осторонь. Міллер сів у авто, помахав рукою. Повернувшися до Ковальчука, задумливо поділився:

– Отак завжди в житті, бароне… І знову все спочатку!

– Ви про що, майоре? – запитав Ковальчук, уважно стежачи за тим, як солдати вносили з великої будівлі пакунки паперів, важкі сейфи. Евакуація Києва була в розпалі.

– Про роботу… – глухо пояснив Міллер, потираючи підборіддя.

– Так. І в мене, на жаль, теж. Ви ж казали мені колись, що я поганий комерсант. От я й прогорів у Києві. Може, пощастить деінде…

Міллер мовчки глянув на свого сусіда. У нього так і вертілося на язиці: «Рейх рушиться, а в тебе збитки в голові!» – але байдуже заспокоїв:

– Не сумуйте, бароне. Ваша комерція – це, зрештою, дрібниці. Відновите все, аби здоров'я.

Ковальчук слухав Міллера і дивувався: незвичний тон у цього самовпевненого, пихатого розвідника! Допекло, значить… Він розмірковував над почутим, хоча зовні зображував пригніченого фінансовими справами ділка. І, замислившись, мало не пропустив автомашину, що мчала назустріч. В останню мить Ковальчук побачив у ній Санднера й Нанетту.

Санднер теж помітив їх, але зробив вигляд, що надто зайнятий розмовою.

Між ними й справді точилася розмова.

– Ви, – Санднер глянув через плече, – багато зробили для нас, Нанетто. Збирайтеся, поїдете сьогодні ж із Києва. Будете в розпорядженні майора Міллера.

Нанетта не приховувала своєї радості:

– О, як я вдячна вам, пане штурмбанфюрер!

Машина зупинилась. Санднер, посміхаючись, відчинив Їй дверцята. Вже виходячи, Нанетта запитала:

– А сліпий? Адже я…

– Не турбуйтеся, він під наглядом…

Голосно загула сирена, вдарили зенітні гармати. Від'їжджаючи, Санднер нагадав:

– Через годину за вами заїдуть…

Нанетта, поглядаючи на низьке хмарне небо, побігла до будинку. Піднялася сходами, довго крутила ключа.

Одразу ж кинулась до шафи, почала жбурляти в розкритий чемодан плаття. Потягла до себе шухлядку, з неї випав великий альбом.

Нагнулася, щоб його підняти, й оніміла: з-за портьєри виглядав стоптаний чоловічий черевик.

За вікном гримнув вибух, вітер рвонув портьєру. Нанетта жахнулася і впала перед Гаврилюком на коліна.

– Не вбивайте, молю вас…

– Вмерти ще встигнеш. Спершу розкажеш, як і що…

Що побачив Жорж

На Володимирській гірці холодний осінній вітер шарудів пожовклим листям, здував його до великої ріки.

Над прірвою, зіщулившись від пронизливого вітру, тупцював Заремба. Поряд – кілька німецьких офіцерів у теплих шинелях з хутряними комірами. Серед них – Санднер.

А перед ними, обличчям до Дніпра, стояв роздягнений до пояса Жорж Дудкін. Його очі були спрямовані туди, куди вітер жбурляв сухе листя, звідки спливало бліде, холодне сонце… Обірвалися для Жоржа нескінченні допити в гестапівському казематі, відкричав йому все, що тільки міг, Санднер. Тепер – кінець.

… Жорж зовні був спокійний. Він пильно вдивлявся у далекий виднокрай за Дніпром. Що ж він там побачив? Василь Солоух розповідав Жоржеві чимало цікавого захоплюючого про рідну Червону Армію, яка зараз насувалася зі сходу. Он шугонула блискавка просто по землі, за нею друга, третя… Струсонув землю залп «катюш», розжарені кулі злетіли над холодними осінніми хвилями Дніпра. Гойднулися човни і баркаси, вщерть заповнені бійцями. На бортах – похапцем написані слова: «Вперед, на Київ!» Низько над водою, над човнами, баркасами й плотами метнулися червонозоряні штурмовики, прокладаючи собі шлях вогняними трасами кулеметних черг…

Дарма що зараз хвилі Дніпра були ще пустельні, що мовчав протилежний берег. Жорж ясно уявив картину, яка виникне тут через кілька днів… І він знав, що ця вирішальна атака буде такою ж неминучою, як неминуче піднесеться зараз у зеніт це зимове сонце. Воно холодне для гітлерівців. А його, Жоржа, сонце зі сходу пестить своїм промінням, додає йому сил і спокою, підбадьорює і вітає. Бо це ж своє, радянське сонце!

Ззаду почувся сердитий голос Санднера.

– Йди, – наказав він Дудкіну.

Жорж обережно ступив. Рано, німцям дізнаватися про те, що він не сліпий! Обличчя йому було підняте вгору, невидющі очі спрямовані вперед. Поволі рушив далі. За кожним його кроком напружено стежили Санднер, офіцери й Заремба. Санднер Спробував посміхнутися:

– Це не ваші жалюгідні перевірки з вогнем та іншими дрібницями, гауптштурмфюрер, – кинув він молодому офіцерові. – Зараз ми точно дізнаємося, чи справді він сліпий. Ей, ти, партизан, швидше, швидше! – заволав він навздогін.

Заіскрилися живі, схвильовані Жоржеві очі. Померкли Санднерові, який мимоволі лічив тверді кроки підпільника. Тільки невидющий може так спокійно йти на вірну смерть! Чи навпаки… Хіба вперше бачить Санднер таких більшовиків?

Заплющив від страху свої очі Заремба. Заніміли офіцери. Ще крок… Ще… Ось і край безодні. Санднер не витримав.

– Стій!

Жорж стишив на мить ходу, повернувся і розсміявся у збожеволілі обличчя. І знову повернувся на схід. Так само прямо, як завжди крокував по життю, як пройшов він свій сьогоднішній скорботний шлях, відміряв він останній метр по рідній, сплюндрованій ворогом землі…

* * *

І здається мені, що саме тоді метнулась назустріч героєві стріла нинішнього пам'ятника Вічної слави.

У відблиску його незгасного полум'я видно тих, хто лишився живий. Схиляється біля пам'ятника літня жінка – Марія Голубенко. За нею стоїть сивий Ковальчук. Кладе квіти Василь Солоух. Сумно дивиться на полум'я генерал Сенченко, обережно підтримуючи старенького Семена Семеновича Поліщука.

Сутеніє… Спалахує низка вогнів над Дніпром. Розквітають різноколірними вікнами білокам'яні квадрати нових будинків. Полум'яніє спалахами реклами і сліпучими автомобільними променями святковий вечірній Хрещатик.

Над містом сяють вогні.

Київ, 1965-67

ПОЄДИНОК

Повість

Частина перша

Розшуки диявола

Це був рік, коли наша країна почала відбудовуватися після тяжкої гітлерівської навали.

Це був рік, коли у багатьох країнах Західної і Центральної Європи піднімались на боротьбу за кращу долю, за краще життя трудящі.

Це був час, коли пам'ять людей горіла свіжим вогнем ненависті до катів, що не понесли заслуженої кари за кров мільйонів загиблих, і волала правосуддя.

Важкий це був рік. Перший післявоєнний, коли тільки складалися карти суверенних країн Європи.

1

Генерал Романченко задумливо в крутнув у руках гостро підструганий олівець, час від часу поглядаючи на офіцерів, що сиділи перед цим. Старший з них, начальник слідчого відділу підполковник Василенко, здавалось, байдуже стежив за рухами начальника. Лейтенант Зарудний, навпаки, напружено слухав генерала, нотуючи щось у блокноті.

Він був ще молодий і не навчився, як Василенко, за зовнішнім спокоєм приховувати почуття.

Генерал помітив і тремтіння олівця в руці лейтенанта, і міцно стиснуті губи, і радість за велике довір'я, що хлюпала з лейтенантових очей.

«Зовсім ще хлопчисько, – подумав Романченко. – Та рекомендує Василенко… А втім…»

І Романченко знову замислився. Ніби вгадавши вагання генерала, Зарудний порушив мовчанку:

– Я зроблю все, щоб виправдати ваше довір'я, товаришу генерал, – сказав він твердо.

– Добре, – у голосі Романченка прокинулись веселі нотки. – Ідіть, бажаю успіху.

Коли Зарудний вийшов, генерал обернувся до Василенка.

– Я дивуюся вам, Олексію Петровичу, – почав неквапно він. – Завдання з Москви – така складна справа, а ви пропонуєте доручити її хлопчиськові. Я вже не кажу про те, що супротивник йому не під силу. Старий зубр німецької розвідки, оберштурмбанфюрер СС Отто Діль, і юний лейтенант Зарудний. Нерівні сили!

Василенко ворухнувся в кріслі і попросив дозволу запалити.

– Діль справді досвідченіший і сильніший за Зарудного, – сказав він, глибоко затягуючись, – адже не випадково у німецькій розвідці його охрестили Дияволом.

– Це розвідницький псевдонім Діля?

– Так. Але це не все, – продовжував Василенко. – Диявол ще й у значно вигідніших обставинах. Ми не знаємо, де його шукати, а він, слід гадати, зробив усе, щоб не виявити себе.

– І все ж таки пропонуєте Зарудного?

– І все ж таки Зарудного, Михайле Миколайовичу. Я вірю в цього хлопця. Хоч він і молодий, але в нього є справжня хватка. Він тямущий, всебічно розвинений і любить наше діло, у нього вроджена спостережливість до дрібниць і неабияка здібність аналітично мислити. Згадайте, як зріло він працював у справі Ріхтера. Ви були ним задоволені. Крім того, він досконало володіє німецькою і англійською мовами, і це, я думаю, в наших розшуках стане в пригоді. І ще, – полковник трошки помовчав, – Діль замучив його сестру Валю, вона була нашим зв'язківцем. Хлопець рветься у бій…

– Я не знав цього, – генерал підвівся, підійшов до вікна, поволі обернувся. – Ви майже переконали мене, Олексію Петровичу, – продовжував він, – але досвіду, досвіду йому бракує.

– Досвіду в Зарудного справді малувато, саме тому я не маю наміру залишати лейтенанта без найпильнішої уваги. Нехай веде цю справу, а я контролюватиму його.

– Тоді інша річ, – Романченко підійшов до підполковника. – У вас, Олексію Петровичу, досвіду хоч відбавляй!

– Ех, товаришу генерал, – лагідно усміхнувся Василенко, – досвіду можна набути. Зарудний нас з вами у цьому якщо не випередить, то наздожене напевно, а от молодості його нам не мати ніколи.

Тепле червневе повітря, напоєне пахощами липового цвіту, щедро лилося в кімнату. Легкий вітерець похитував шовкові занавіски на вікнах, куйовдив акуратно зачесане на проділ волосся Василенка і пасував лише перед коротким сивим йоржиком генерала.

Поклавши руку на тверде плече підполковника, Романченко мрійливо дивився на свого товариша, згадуючи спільні бойові діла, поразки, успіхи, – всі чотири роки війни, що увібралися в три орденські планки на бувалому в бувальцях кітелі Василенка.

– Однаково шкода молодості, – промовив Олексій Петрович. – Подивіться, Михайле Михайловичу, гарний же хлопець.

Романченко глянув у вікно. Пругкою ходою Зарудний відходив від під'їзду управління.

– Так, добра зміна, – сказав Романченко. – Що ж, може, й ваша правда. Головне – не залишайте його наодинці з Ділем!

2

Василенко повернувся до себе. Він за звичкою сів у шкіряне крісло і ще раз переглянув зібраний матеріал.

Коли цей обласний центр України був визволений від гітлерівських загарбників, разом з фашистськими військами втекли й діячі військової адміністрації, численні «фюрери» і «ляйтери», комерсанти й авантюристи.

Втік з цією мерзотою на Захід і керівник імперської служби безпеки і СД міста оберштурмбанфюрер СС Отто Діль. Останній раз його бачили у Лотарінгії, але потім, на жаль, сліди губилися. Криваві злочини ката відомі далеко за межами області. Це Діль у перші тижні після приходу фашистів розстріляв у катівнях СД активістів міста. Це Діль знищив у гетто майже все єврейське населення. Це Діль ввів у місті найжорстокіший терор, розстрілюючи сотні й тисячі радянських патріотів. Це Діль спорудив за двадцять кілометрів від міста табір смерті, в якому за півтора року було знищено понад сто тисяч чоловік. За вказівкою Діля патруль стріляв у всіх перехожих після комендантської години, а вдень арештовував за найменшою підозрою. Страхітливі злочини Діля були засвідчені Надзвичайною Державною комісією, створеною урядом СРСР для розслідування злочинів гітлерівських загарбників. Діль підлягав суду.

Увагу наших органів привернуло ще одне. За роки перебування в області Діль створив старанно законспіровану агентурну сітку. Незадовго перед втечею він орієнтував свої шпигунські кадри на тривалу бездіяльність, суворо-пресуворо наказав перейти у глибоке підпілля і не виявляти себе до слушного часу.

Недавно Москва одержала цікаві дані. Стало відомо, що Діль, зашифрувавши свою агентуру, не забув і про себе. Добре розуміючи, що гітлерівський корабель іде на дно, далекоглядний оберштурмбанфюрер вирішив навіки розлучитися з райхом, але зберегти себе для майбутнього. Тому перед втечею з області він завбачливо захопив з каси СД всю готівку разом з конфіскованими цінностями і зник невідомо куди.

Природно було гадати, що Діль, скориставшись можливостями, які мав у своєму розпорядженні, підібрав потрібні документи і затишне місце. Це, звичайно, дуже ускладнювало розшуки злочинця і знижувало шанси на успіх. Проте директива Москви була не лише лаконічною, а й категоричною: знайти Діля! І доручили цю справу саме чекістам області, бо її треба було розпочинати з місцевості, де до останнього часу проживав Діль, – адже саме тут можна натрапити на його слід.

Василенко напружено думав, з чого почати.

Працівники управління, тихенько прочинивши двері і побачивши позу начальника – голова на спинці крісла, руки зчеплені на правому коліні, погляд спрямований на стелю, – навшпиньки відходили. А підполковник думав і думав, аж поки план перших заходів не сформувався у нього остаточно.

3

Ліжко голосно скрипнуло, наче простогнало уві сні, і Зарудний прокинувся.

Погойдувалися портьєри на вікнах, і сусідський кіт шкрябав у кухні по підлозі.

Голосно цокав будильник, відраховуючи третю годину ночі. Зарудний підвівся, увімкнув настільну лампу і нахилився над письмовим столом, де лежав списаний чітким почерком, аркуш паперу. Вгорі великими літерами було виведено: «Діль».

Лейтенант знав Василенка і розумів, що підполковник неодмінно розробить план дій. При цьому Василенко запропонує і йому, Зарудному, висловити свою думку. До цього слід добре підготуватися.

Наступного дня Василенко справді запросив Зарудного до себе.

– Що ж, Гришо, – як завжди, привітно промовив підполковник, – з чого почнемо?

– У мене є дещо, – сказав Зарудний, дістаючи з верхньої кишені складений удвоє аркуш паперу.

– Давайте, – Василенко розгорнув блокнот, що лежав перед ним, і взяв олівець.

– По-перше, треба розшукати фотографію Діля і розіслати її всім армійським відділам, які перебувають нині за кордоном. Може, комусь і відома ця особа!

Василенко схвально кивнув і поставив галочку в блокноті.

– Як будете розшукувати фотокартку? – спитав він.

– Діятиму у двох напрямках, – хутко відповів Зарудний. – За даними Москви, Отто Діль – уродженець Шверіна. Не виключена можливість, що там і зараз проживають його близькі, у яких, напевно, є його фотографія. Я не думаю, що Діль шукатиме сховища у рідних, тим більше в межах Німеччини, але його картка може у них зберегтися.

– Якщо вся родина не втекла на Захід при наближенні радянських військ, – скептично сказав підполковник.

– Можливо. А по-друге, – продовжував Зарудний, – слід поцікавитися архівами СД, які збереглися після швидкої втечі німців. Можливо, знайдеться особиста справа Діля.

– Архівами СД треба зайнятися в першу чергу, – друга галочка з'явилася в блокнот підполковника, – і не просто зайнятися, а дуже уважно їх вивчити. Жодна дрібниця, навіть на перший погляд незначна, не повинні залишитися без пильної уваги. Особливо, якщо ми натрапимо на якісь особисті папери Діля. Я не вірю, що це можливо, але все ж.

– Треба запитати Москву, – вів далі Зарудний, – чи не заарештований хтось із підлеглих Діля. Мабуть, він розповів би щось про наміри свого шефа.

Третя галочка в блокноті Василенка.

– Я вже дзвонив у Москву, – похитав в головою, – але молодчики з СД добре вміють берегти свою шкуру.

Обличчя Зарудного лише на мить відбило розчарування.

– Тоді, Олексію Петровичу, треба розшукати людей з оточення Діля це тільки ділового, а особистого. Може, тут нам щастить?

– Можливо, – підполковник закрив блокнот: – Отже, дійте, лейтенанте!

4

Лейтенант із задоволенням відчув у руці досить солідну вагу чемодана з документа забраними із кабінету Діля. Він заздалегідь тішив себе цікавим розбором архіву. Легко вибігши на третій поверх до себе, Зарудний поклав чемодан на стіл і відімкнув його. Зазирнувши всередину, лейтенант розчаровано свиснув: у чемодані були старі газети і журнали в крикливих кольорових обкладинках. Він гарячково почав шукати листи, документи, папери, але – даремно! Крім газет журналів, у чемодані було ще кілька пачок сигарет.

Лейтенант бридливо закрив чемодан і якусь мить дивився на купу мотлоху, вийнятого чемодана. З обкладинки одного журналу до Григорія нахабно посміхалась напівроздягнена жінка.

– Ну, нічого? – несподівано пролунав позаду голос Василенка.

– Нічого, товаришу підполковник!

– Ви пильно переглянули всі газети і журнали?

– Ще не встиг, та й на що там, власне, дивитися?

– Все-таки подивимось. – І Василенко підбадьорююче потягнув Зарудного за рукав до столу.

Якийсь час вони мовчки гортали журнал за журналом, порпалися у запиленій купі старих газет. В кабінеті стояв характерний запах паперової гнилі. Огляд наближався до кінця, коли Василенко, роздивляючись строкатий номер «Вінер ілюстрірте», сказав:

– Ану, лейтенанте, перегляньте цей номерок. Правда ж, непогано зроблені пейзажні фото?

Він уважно спостерігав, як Зарудний гортає журнал. Байдуже пробігши поглядом по фотографіях, лейтенант віддав журнал підполковникові. Василенко досадливо похитав головою, хотів було щось сказати, передумав і відклав журнал убік. Рух начальника не пройшов повз увагу лейтенанта, та в цю мить з газети, яку розгортав Зарудний, випав невеличкий клаптик картону з золотим обрізом по краях. Це була звичайна візитна картка. Строгий готичний шрифт свідчив, що пан Ференц Фаркаш із Будапешта приймає підряди на будівельні роботи і внутрішнє оздоблення приватних особняків та громадських установ.

– Ну от, – задоволено промовив Василенко, – це вже щось! Виявляється, корисно погортати старі газети.

– Ви гадаєте… – почав було Зарудний.

– Саме так, – перервав його підполковник, – впевнений, що пана Фаркаша слід провідати й поцікавитись, які стосунки мав він з Отто Ділем.

Підполковник узяв візитну картку і переписав її зміст у свою записну книжку.

– Вважаю, – продовжував він, – що вам доведеться прогулятись до Будапешта. Але не раніше, ніж ми закінчимо всі справи тут. Річ у тому, що ми знайшли одну людину, яка мала зв'язки з СД. Це грубник, який щодня грів цих мерзотників. Поговоріть з ним, – Василенко простягнув Зарудному клаптик паперу з адресою.