Текст книги "Опівнічні стежки"

Автор книги: Михайло Канюка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 30 страниц)

Потяглася за снотворним, але передумала, сьогодні може обійтися і без цього, взяла зі столика місцеву газету, погортала. Раптом в око впало прізвище Джек Вільямс. Що таке? Ірина прочитала назву замітки: «Трагічний випадок». У коротенькому повідомленні говорилося: власника бензоколонки Джека Вільямса розчавлено важкою автоцистерною, яку занесло при повороті на мокрому від дощу асфальті. Д. Вільямс вмер від тяжких поранень, не приходячи в себе.

«Д. Вільямс… Д. Вільямс… Д. Вільямс…» – машинально повторювала про себе Ірина. Її Мальцев? Ні! Вона рвучко підвелася з ліжка, вибігла у коридор, потім, схаменувшись, повернулася, одягла халатик і подзвонила. Увійшла заспана Мері.

– Ви вже повернулися, мадам? Давайте я допоможу вам роздягтись… – І осіклася.

– Мені треба терміново виїхати, – сказала Ірина. – Допоможіть мені якнайшвидше одягнутися. Якщо не повернуся до ранку, попередьте сера Рочестера, люба, що я обов'язково зателефоную йому.

– Так-так, мадам! – все ще захриплим зі сну голосом відповіла Мері.

– Хоча, стривай… – Ірину раптом осінила думка: як же вона пояснить Рочестеру, куди так терміново виїжджала? А Мері!… Вона ж не просто покоївка, а й довірена особа Рочестера! Перед очима постав рядок з повідомлення: «вмер… не приходячи в себе…» Так-так, навіть якщо вона й поїде зараз туди, то вже нічим не зможе зарадити.

А якщо це брехня, газетний трюк і її перевіряють?… Чи, може, вже викрили і шукають доказів? Її візит вночі до нікому невідомого хазяїна бензоколонки – це пряме свідчення проти неї.

Ірина втомлено опустилася на край ліжка.

– Іди, Мері… я сама… – відіслала вона дівчину.

Розум припускав помилку в газеті, але серце стверджувало: так, це Мальцев, її зв'язковий. Треба все перевірити. А поки що, так чи не Так, вона залишилася у цій країні сама, без будь-якої допомоги.

«Мальцев, Мальцев… Як же це?» – у розпачі запитувала себе Ірина. Її серце розривав біль за товаришем, єдиною людиною, з ким вона могла дати собі хоч найменшу послабку під час коротких побачень. Все, що її оточувало, було органічно чужим їй, і якби не суворі умови конспірації, вони залюбки бачилися б набагато частіше. Але й такі недовгі й нечасті побачення стали для обох мало не святом.

І знову мозок обпекла думка: а якщо Мальцева викрито, то можуть стежити і за нею? Серце болісно стислося, і її скував страх. Але Ірина тут же опанувала себе; «Годі панікувати! Ще нічого невідомо!… Треба все перевірити!…» І думка знову запрацювала чітко і зосереджено.

Мальцев загинув. Це дійсно нещасний випадок чи його викрили і ліквідували? Але якщо бути послідовним, жодна солідна контррозвідка не ліквідує підозрілого, не простеживши за ним, щоб викрити спільників, а вже тоді… А може, її викрито і за нею прийдуть вранці?

Ірина знову відчула, що панікує, і закурила. Ні, так вона нічого путнього не придумає. Треба чекати. Якщо завтра все залишиться на своїх місцях, то з часом вона відвідає бензоколонку й дізнається про все. А якщо сталося непоправне і її завтра візьмуть, тим більше нема куди поспішати, бо за нею слідкують…

Похмурий осінній світанок застав Кабардіну біля вікна. За всю цю довгу ніч вона так і не прилягла. А коли вранці до неї увійшла покоївка, то побачила хазяйку вже одягненою і зовні спокійною…

Зверхник

Літак приземлився на цивільному аеродромі. Богун і його провідник, обминаючи потік прибулих, заспішили до входу у великий аеровокзал, поминули величезний хол і вийшли на привокзальну площу. Там на них чекала машина, яка, тільки-но прибулі встигли причинити за собою дверцята, рвучко рвонула з місця і помчала широкою автострадою.

«Оце організація! – віддав належне зустрічі Сергій. – Чи з усіма так панькаються, чи тільки зі мною?»

А ще за півгодини йому міцно тиснув руку лисуватий літній чоловік, який назвався Ернстом Крейцером. Він заговорив по-німецькому, коли ж Богун заперечливо похитав головою, зразу ж перейшов на ламану українську. Крейцер показав Богунові його кімнату, налив чарку коньяку, але той заперечливо похитав головою.

– Не п'ю…

Сергій нашвидкуруч вмився, з радістю скинув з себе одяг і розлігся на широкій тахті. Переліт, хоч і комфортабельний, виснажив його вкрай. Мабуть, далося взнаки напруження останніх днів. Відпочивати – і більше нічого! – наказав він собі і майже одразу заснув.

… Йому снилися київські парки і синій Дніпро, білявий Сашко, що розмалював крейдою не тільки всю шкільну дошку, а й всього себе…

Богун розплющив очі і, якусь мить очманіло дивився на двох чоловіків у формі льотчиків, що схилились над ним.

– Хау ду ю ду, містер Богун? – широко всміхаючись, запитав один.

– Хеллоу! – привітно підніс руку другий.

Богун протер очі, згадав, де він, і повільно відповів по-українськи:

– День добрий!

– Добрий, добрий, – підхопив один з них, сміючись. – Досить спати, друже провідник. Нас чекають у Тіргартені!

І знову – машина, яка повним ходом мчала тихими вулицями міста, на цей раз на військовий аеродром.

– Майк, – коротко представився йому біля літака пілот – високий блондин у блакитному френчі. Більше він нічого не міг сказати, бо не знав жодного польського чи українського слова. Зате другий – довгий, з тонкою, наче в гусака, шиєю, пристойно розмовляв по-російськи і протягом двох годин польоту до Дюссельдорфа розважав Богуна анекдотами.

Розбіглися чіткими прямокутниками гостроверхі дахи старого німецького міста, побігла назустріч пожовкла трава на полі військового аеродрому. По тому, як виструнчилися обидва пілоти перед двома в цивільному, Богун зрозумів, що зустрічають його високі, чини.

– Арнольд, член центрального проводу, референт по зв'язках із краєм, – представився йому товстун.

Сергій одразу ж згадав усе, що читав про нього у Києві, навіть зігнутий ріжечок фотокартки сплив у пам'яті. Це був Степан Підлиський, один із тих, в чиїх руках зосереджувались усі зв'язки Мюнхена з іноземними розвідками.

– Террі, – сухо відрекомендувався другий, високий, з помітною сивиною у чорному волоссі, зачесаному на правий бік'.

Чигрин про себе відзначив точність даних, що були в міністерстві. Так, маленькі вусики і невелика бородавка на носі. Все збігається! Значить, це той самий Террі, перед яким плазують і Бень, і Підлиський. Цікаво! Чигрин згадав, як він, наче під час студентського іспиту, розповідав про цю людину полковнику Василенку, як запам'ятовував особливості його манери говорити, ходу, звички…

В автомобілі Богун вийняв пошту від Утяя, передав її Підлиському. Той перервав розмову, похапцем переглянув матеріали і передав їх Террі. «Щоб, бува, господар не образився!» – посміхнувся про себе Богун.

Машина в'їхала у невеликий затишний двір і зупинилася. Гострим оком Чигрин зафіксував чепурну альтанку в глибині саду, невеличкий басейн з десятком солом'яних крісел навколо, кольорові завіски на вікнах. «Якийсь приватний пансіон», – відзначив він механічно і попрямував за Підлиським і Террі.

Він відповідав на запитання Террі, дивуючись їх схожості з тими, що їх уже ставив йому Бень. «Ага, Бень уже встиг передати мої відповіді!» – раптом здогадався Сергій. Це була ще одна перевірка. Г він зосередився, пригадуючи свої попередні відповіді. Фабрики і заводи… Що шукають геологи… Залізниці… Біографія… І ще раз, наче вперше, відзначив Чигрин, що цього самовдоволеного жевжика аж ніяк не цікавить так звана «боротьба за вільну Україну». Єдине, що його цікавить – шпигунські відомості про Радянську Україну. «Невже всі вони не розуміють, цього?» – думав Чигрин, дивлячись на Підлиського. А той улесливо зазирав у вічі Террі, інколи докидаючи і своє запитання, але теж не про справи підпілля, а про агентурну розвідку на радянській землі. «Лакей, гідний свого господаря!» – з огидою подумав Чигрин.

Він почав розповідати про бойовиків, які загинули за останні роки в сутичках з чекістами; про так звані «зачіпні хати» – конспіративні місця зустрічей; про долю багатьох «грипсів» – шифрованих листів, надісланих звідси на Україну; про зимові схрони і життя в. них, що нагадувало тваринне існування. Террі слухав і відверто позіхав, а Підлиський перебив Богуна:

– Друже провідник, це ви розповісте Саю і Золотарю, які ось-ось надійдуть, а нам уже час, – і разом з Террі вийшов з вітальні, посміхнувшись на прощання.

І знову розмова – на цей раз з Василем Кедем, Саєм, як назвав його Арнольд, і Миколою Ріпницьким – Золотарем. Богун уявив собі їх подив, коли б він назвав їх справжні імена, які значились у сейфах іноземних розвідок і про які він, до речі, дізнався ще там; у Києві. Брудні справи шпигунів Боба і Рипа були добре відомі на Україні.

Богун сидів навпроти Василя Кедя і вдивлявся у його широке, вилицювате, але худе обличчя. Модні окуляри на товстому носі, чорне, з сивиною на скронях волосся, на білосніжній сорочці вирізняється строката краватка. По тому, як він обсмикував на собі новісінький піджак, поправляв краватку, відчувалося, що він надто закоханий в себе і любить похизуватися. Дружину і двох дітей відправив до Америки, а тут, у Західній Німеччині, славиться своїми зальотницькими походеньками. Кажуть, навіть до дружини самого «прем'єра» залицяється. Борець!

Кедь говорив скоромовкою, немов захлинався:

– Я, друже, надрайонний провідник, керую фінансовою референтурою, до того ж і трохи літератор, стежу за коректурою в нашім «Українськім самостійнику». Тож мене цікавить, чи друкуєте ви там, у краї, листівки чи брошури?

– Мало, друже Сай, – відповів Богун. – У нас, на жаль, ні друкарень, ні паперу…

А про себе подумав: «Брешеш, собако, який ти в біса коректор? Заступник Підлиського з радіорозвідки, зв'язковий з іноземними розвідками. Ти нас дуже цікавиш!»

Богун розповів про те, як живе і працює на Львівщині Утяй, вкотре переказав про свій надрайон і його хоробрих бойовиків.

– Скільки їх, друже Богун, виступає зараз у змаганні? – питав. Кедь, заглядаючи в очі Чигрину.

Той замислився, потім зітхнув:

– Дедалі менше. Як від'їжджав, у схронах було двадцять два чоловіка, не рахуючи легалів. Та й на цих зброї і патронів не вистачає!

– А легалів багато?

– Як вам сказати… – відповів стримано Богун, щоб не применшувати значення «боротьби», – прошу мати на увазі, що чекісти, а більше активісти, комсомольці й партійці, викривають легалів перед населенням, і їх уже багато відійшло від нашої організації.

Микола Ріпницький, який досі мовчки ходив по кімнаті, зупинився навпроти Богуна. Його темні очі пильно вивчали гостя з України. Богун теж мовчки дивився на Ріпницького, потім посміхнувся і сказав:

– Ви хотіли щось запитати, друже Золотарю?

Ріпницький глянув на нього пронизливо:

– Звідки ви знаєте, як мене звати?

Богун здвигнув плечима.

– Рух знає своїх героїв, – сказав він дещо патетично, копіюючи декларативний тон, широко прийнятий серед націоналістів. – До того ж мені розповідав про вас друг Арнольд…

– Я б хотів, щоб ви розказали, як загинув Богдан Шашкевич? Знали такого?

– Чугая? Ще б пак! – Богун приклав пальці до скронь, значуще помовчав.

Сергій Чигрин й справді міг би розповісти про смерть цього скаженого ката і вбивці більше, ніж хто інший. Адже він особисто брав участь у цій складній і небезпечній операції. Після тривалих пошуків чекістам вдалося дізнатися, що Богдан Шашкевич знаходиться в селі Білогорця під Львовом. Будинок, де переховувався Чугай, оточили. Обшукали три кімнати, просторе підземелля, всі будівлі на садибі – даремно! Затримали трьох охоронців Чугая, допитали господарів будинку – все даремно! Шашкевич зник, наче крізь землю провалився. І тоді офіцер, який керував цією операцією, голосно, щоб почув Шашкевич, якщо лин там переховувався, наказав розібрати будинок по шматочку. Не спалити, не зруйнувати, а саме розібрати по цеглині і дощечці! Цей наказ почув і сам Чугай, який напіводягнений, з пістолетом і гранатою в руках стояв між подвійними стінами в одній із кімнат. Нерви у нього не витримали, він вистрибнув і кинувся на офіцера. Навколо всі скам'яніли – саме на це і розраховував досвідчений бандит. Та на цей раз не витримали нерви у молодого радянського солдата, який з жахом дивився, як Чугай загрожує життю чекіста. Він підніс автомата – і, перш ніж встигли його зупинити, всадив у бандита цілу обойму.

Чигрин розповів про це Кедю і Ріпницькому, змальовуючи Чугая справжнім героєм.

– А хто заступник Чугая? – запитав Ріпницький.

– Підпілля очолив полковник Куп'юк, – відповів Богун.

– Лахтай? – перепитав Ріпницький, хоча прекрасно знав прізвисько Куп'юка і без Богуна.

– Так, Лахтай. Де він зараз, не знаю, чув тільки, що живий і здоровий, – пояснив Богун.

– То й слава богу, – всміхнувся Ріпницький. – А про Яроша що знаєте?

– Яроша я бачив цієї весни. Він дуже хворий, – сказав Богун. Сергій знав, що Ріпницький лікар, закінчив медичний інститут у Мюнхені, але не працює за фахом. Він зараз керував підготовкою шпигунів для роботи їх на Україні. Богун продовжував: – Страшенно схуд Ярош, кашляє. Наші схрони і не до того доводять.

– А він лікується? – запитав Ріпницький.

– Певна річ, – заспокоїв його Богун. – А всіма справами у краї зараз керує друг Утяй. Референтуру пропаганди очолює Рута, вона пише вірші під псевдо Ільницька.

– Оце жіночка! – вигукнув Кедь.

– Всі вони такі, герої, – гордо підкреслив Богун, пригадуючи, як він востаннє говорив з Ярошем на подвір'ї львівської в'язниці, коли той прогулювався. Все, про що він зараз розповідав, було заздалегідь передбачено легендою і продумано до найменших дрібниць разом з полковником Василенком.

– Так, наші бойовики і провідники, стрільці і зв'язкові цілком заслужили таке звання, – поважно підсумував Кедь.

Всі троє замовкли, прислухаючись, як господарка пансіону за щось сердито докоряла надворі покоївці. Потім Кедь поважно підвівся, ступив до дверей:

– Дякую красно, друже надрайонний провіднику, за цікаву розповідь. Ви привезли цінні дані для наших друзів, ми задоволені вами. Гадаю, вам доведеться ще раз докладно доповісти про все це декому з центрального проводу.

Кедь навіть пальця підніс, підкреслюючи вагомість свого повідомлення. Богун радісно зітхнув: сумніву не було, йшлося про зустріч із зверхником. Операція розвивалася за планом.

Два дні пройшли тихо. Невеличке місто Бейрейт, яке і влітку жило розмірено і сонно, тепер наче вимерло. Богун, якого це містечко зрештою мало цікавило, якось опівдні вийшов з кімнати і пройшовся садом. Відчинив легеньку хвіртку, обійшов плавальний басейн, який влітку, мабуть, давав фрау Шустер чималий прибуток, і поволі попрямував схилами великого зеленого пагорба, що нависав над містом. Але тільки-но Богун відійшов на півсотню метрів, як помітив, що з-за дерева в глибині парку метнулася сіра постать. «Стежать», – посміхнувся Богун і повернув до себе.

Надворі нудно сіяв дрібний, холодний дощик. Сергій, дивлячись у вікно, з сумом пригадував грудневі хурделиці на Україні. Як там Олексій Петрович? У Львові й у міністерстві зараз своєрідне затишшя. Бойовики закопалися в схрони на всю зиму. Якщо і жевріє життя в організації, то лише тут, де й зими справжньої немає. І наче на підтвердження його думок у ворота пансіонату в'їхав пошарпаний «мерседес». З переднього сидіння скочив здоровенний чолов'яга, шанобливо відкрив другі дверцята. На асфальт вийшов невисокий чоловік, щулячись від, дощу. Ще один кремезень став поруч, а за мить на подвір'я в'їхала друга машина, з якої вийшло одразу п'ятеро. «Як вони вмістилися там?» – здивувався Богун, побачивши широкі плечі всієї п'ятірки.

У нього вже не залишилося сумнівів, що до Бейрейта завітав зараз сам зверхник. Певно, ця п'ятірка були його охоронці, без яких, Сергій добре це знав, він не ступав і кроку.

Двері Сергієвої кімнати розчахнулися на всю широчінь, увійшли двоє здорованів і, не привітавшись, пильно її обнишпорили. Лише тоді зайшов і сам зверхник Лящ – людина, про яку в останні роки ходило багато різного. І ось Богун його нарешті побачив.

Посеред кімнати, сердито обтрушуючи воду з пальта і крислатого капелюха, стояв маленький чоловічок з напрочуд неприємним обличчям. Темні очі просвердлювали Богуна наскрізь, вуха були відстовбурчені, на лисуватій голові прилипло рідке волосся, яке він намагався зараз розчесати так, щоб воно прикрило голий череп. Під сірим френчем випиналося черевце. Богун непорушно застиг від хвилювання, а Лящ, широко розкривши обійми, рушив до нього, посміхаючись на повен рот. Семеро охоронців мовчки стежили, як їхній повелитель стрічає гостя з України, потім відійшли, немов по команді, лише той, що першим вистрибнув з машини, – навпаки, ще, ближче підступив до зверхника, який хрипко прошепотів у саме вухо Сергієві:

– Доброго дня, юначе!

І так само хрипко – чомусь перехопило горло – Богун відповів:

– І вам день добрий!

Очманілий вираз обличчя Богуна зверхник сприйняв як шанобливе захоплення. Він поплескав Сергія по плечу, сів і показав рукою на стілець навпроти. Потім поволі повернувся до свого почту, насупився, і всі шестеро, гупаючи чобітьми, вийшли з кімнати. Знову залишився лише один, найкремезніший. Цей, мабуть, ніколи не відходив від зверхника.

Богун чекав, поки Лящ заговорить, але той мовчав, свердлячи його очицями. Тоді Сергій вирішив сам розпочати розмову.

– Рапортую послушно, друже зверхнику, – сказав він, вклоняючись. – Прибув із краю. Друзі Утяй і Заламай шлють вам привіт і шанування.

І знову зверхник промовчав, тільки приклав до губів пальця і сторожко показав на стіни. Це був наказ, і Богун замовк. Пригадалися йому дані про дивовижну, підозрілість зверхника. «Навіть друзям не довіряє…» – подумав Богун.

– Добре дійшов? – запитав нарешті Лящ, і Богун мовчки ще раз вклонився. – Я знаю, там вам нелегко, але думкою і серцем я завжди разом з вами. Радий, що в краї всі підтримують наше смертне змагання з Совєтами.

Зверхник говорив і говорив, сиплячи нічого не значущими словами, а Богун слухав його і думав: «Таким він і має бути, слуга багатьох господарів, кривавий лакиза, боягуз і блазень». За цією карикатурою на людину стояли більш сильні й підступні вороги, на боротьбу з якими були мобілізовані мудрість і мужність його товаришів – чекістів.

А зверхник уже говорив про своїх. хлопців – охоронців, пересипав розповідь солоними жартами і охоче сміявся з власних дотепів. Богун теж час від часу усміхався, бо бачив, як уважно дивиться на нього зверхник, чекаючи цього сміху. Потім Лящ повернувся до свого охоронця, той сплеснув у долоні, і до кімнати увійшов здоровань, який їхав поруч із зверхником.

– Це Петро Моклиця, референт з економіки, – представив той парубка. – Петре, а чи не час пригостити провідника Богуна?

За хвилину на столі стояли пляшки і тарілки з м'ясом, салом і хлібом. Петро метушився, відкривав якісь бляшанки, підставляв зверхнику страви. Богун знову пригадав, що той страшенно боїться отрути, ніколи не їсть чужого і примушує Моклицю куштувати першим все, що одержує на стіл. Так воно й було насправді. Моклиця ходив за зверхником, немов за дитиною, майже ні з ким не розмовляв, тільки весь час стежив за виразом обличчя свого хазяїна. Досвідчене око Богуна відзначило: всі ці пози і фрази нагадували театральний спектакль, в якому всі актори добре вивчили свої ролі. Ось зверхник випив свого келиха, простежив, щоб випив і Богун. І доки Сергій наливав собі ще, Моклиця налив і зверхнику, але з іншої пляшки. Навіть сіль він діставав звідкілясь із кишені, не беручи тієї, що стояла на» столі.

За вікном посутеніло, чутніше застукотів по склу дощ. Зверхник глянув на мокру шибку, скривився, потім посміхнувся до Богуна.

– Постелиш мені тут, – наказав охоронцеві. Той мляво запротестував:

– Друже зверхнику, тут немає де спати… – але замовк під його красномовним поглядом.

І Богун подумав, що заперечення охоронця – теж добре розіграна сцена, яка має точну адресу і мету – вразити його, Богуна, широкою демократичністю зверхника.

Невдовзі в кімнаті з'явилася пишна постіль, і Лящ, вихиливши добру пляшку горілки, почав позіхати.

Лягаючи в ліжко, Богун з жахом подумав, що ця потвора, напевно, ще й сильно хропе уві сні. Сергій органічно не переносив хропіння й не міг заснути, якщо хтось поблизу хропів. Але зверхник виявився пристойним сусідою, зате від могутнього хропіння охоронця, що картинно розлігся на матраці біля ніг хазяїна, стугоніли шибки у вікнах. «Цікаво, як часто доводиться цьому телепню отак ночувати? Певно, це робиться тільки при гостях…» – подумав Богун.

Він лежав з широко розплющеними очима, прислухався до навколишніх звуків і посміхався, уявляючи, як він розповідатиме про цей спектакль Микитенку і Василенку. Сон наче рукою зняло, і тепер Сергій аналізував свою розмову із зверхником. Все, що побачив сьогодні Богун, було відомо чекістам. І демагогія, в якій зверхник – великий майстер, і підступна його натура, і брехливість, і жадоба грошей, а найбільше – жадоба влади немов у фокусі проявилися у цій театральній розмові. Скільки своїх поплічників звів на той світ, ледве запідозрював їх у зраді цей миршавий чоловічок. І все ж Богун знав, що половина, – коли не всі, – його охоронці служать ще якійсь розвідці.

Уже завтра туди помчать повідомлення про щиру зустріч з надрайонним провідником з України Богуном, про гостинний прийом і про спільну з ним ночівлю зверхника. Це теж штрих до тієї картини, яку невтомно малює перед своїми хазяями Лящ. На кожному кроці не забуває нагадати і підкреслити, наскільки він тісно зв'язаний з Україною і підпіллям. Хто ще такий потрібний, як він? Кого ще так шанують і цінують на Україні, як його? Отже, платіть зверхнику щедріше, без нього ви й кроку не ступите по Україні, без нього підпілля розвалиться вщент! Богун замислився і над своєю роллю у цьому жалюгідному спектаклі. Ну що ж, зрештою, все це – на користь тій справі, заради якої він і прибув сюди. Сподіватися на якісь особливо цінні дані не доводитися – зверхник нікому не довіряє. Але самий факт ночівлі і дружби з ним прислужиться Богунові у його дальших діях. Треба завтра за всяку ціну розчулити Ляща, хоч якось завоювати його довіру. Дійшовши такого висновку, Богун наказав собі спати. Завтра йому знадобиться багато сил…

Вранці господарка пансіонату дбайливо – видно було, що не раз це робила – зачинила двері в холі на першому поверсі, завісила щільними шторами вікна і сама, без служниці, накрила на стіл. За ним розсілися охоронці зверхника, а він сам умостився в кутку, посадивши по праву руку від себе гостя з України.

Знову багато пили. Особливо сам зверхник та один з охоронців, сусіда Богуна. Скоро горілка розв'язала язики, і велетень з білою шкірою і яскраво-рудим волоссям почав розповідати Сергію різні солоні історії з життя оунівської верхівки. Сказав, неприємно підморгуючи, що якась студенточка минулого тижня народила сина від одного «висо-о-кого» чоловіка, тільки про це ніхто вголос говорити не наважується… Богун, слухаючи ці плітки, здивовано хмикав, вирячував очі, що дуже подобалося рудому сусідові, але своїх думок з приводу почутого не виказував.

Одвертість цього служаки була йому зрозумілою: спільна ночівля і _розмова наодинці з Лящем зробили своє: охоронці вже не крилися перед ним. А Сергій весь час повертав розмову у потрібне русло:

– Вибачай, друже, ми там, у краї, не дуже розуміємося на ваших порядках… Хто ж очолює наші закордонні частини?^[2]

– Хто? Ет, чоловіче… – Рудий явно кепкував з невігласа. – Над нами, звичайно, стоїть центральний провід! – Він підніс пальця, значуще покрутив ним перед носом у Богуна і заговорив далі:-А в центральному проводі, крім друга зверхника, – він вклонився Лящу, – є ще й прем'єр українського уряду. Між іншим, у нього дружинонька теж… того…

– І навіть власна газета є? – здивувався Богун.

– Аякже, – хизувався рудий. – Є і газета, зветься «Шлях перемоги». А найбільше перепаде тобі від Івана Кашуби, який разом з Гнидою керує службою безпеки. Кашуба замінив Утяя, який пішов до вас у край… Дошкульний дядько, навіть нас перевіряє кожні два тижні.

Охоронець вихилив чергову чарку і, витерши рукавом слиняві губи, розповідав далі:

– Воно й зрозуміло, біля самого зверхника ходимо…

Він раптом обережно глянув на Богуна і замовк. Богун зрозумів, що рудий злякався своєї балакучості, і негайно налив йому знову. Випили, закусили, рудий присунувся ближче, довірливо поклав руку на коліно Сергію. Чигрин обережно поцікавився керівництвом закордонного представництва УГВР^[3]. Він боровся із сп'янінням, зрідка навіть струшував головою, наче це могло розвіяти хміль, вперто повторював подумки почуті відомості. «Я мушу бути тверезим, іншого такого випадку не буде», – пульсувала одна-єдина думка.

А рудий, зрадівши новій темі, охоче розповідав:

– Закордонне представництво? Покидьки різні…

Ого! Скільки чув про них Чигрин… І Утяй, і Смерека багато чого розповідали про них там, у Києві. І саме зараз Сергій мав нагоду перевірити ці дані, уточнити, по можливості навіть збагатити.

– Звідки ж нам, лісовикам-сіромахам, знати всіх ватажків руху? Дай боже знати свого провідника… – обережно закинув Богун.

Краєм ока він помітив, що до них наближається помічник зверхника Богдан Маців. Він цікавив Богуна набагато більше, ніж п'яничка-охоронець!

Помічник зверхника водночас був довіреною особою Степана Підлиського – Арнольда, і обидва вони останнім часом досить успішно «кокетували» з однією розвідкою. Нові зв'язки і нові хазяї націоналістів цікавили радянські органи безпеки, і тому Чигрин привітно всміхнувся Маціву, посунув йому стільця. Водночас він не перервав розмови і з рудим охоронцем:

– Як ти сказав, друже, провідник Сова? У нас, у краї, я чув, є такий…

– Ет, в краї! – Рудий махнув рукою. – Два села під собою має, – вже й провідник… Тут, друже, в Мюнхені, цей провідник Сова – генеральний секретар у закордонних справах УГВР, з якою у нас горшки побиті. Під ним усе закордонне представництво ходить…

– Сам Сова в Мюнхені не живе, – встряв у розмову Маців. – Керує з-за океану…

– Як це так? – здивувався Богун.

– А так, дуже просто, – недбало кинув Маців, наливаючи знову по повній чарці. – Живе у Штатах, звідки щотижня телефонує. Керує… Про це навіть їхня газета писала.

– Яка їхня газета? – не второпав Богун.

– «Сучасна Україна», – пояснив Маців і підняв чарку. – Будьмо!

Випили, помовчали. Маців похмуро, розжовуючи огірка, подивився на Богуна не по-п'яному допитливими очима. «Стоп! – подумав Сергій. – Досить…» Він внутрішньо зібрався, навіть м'язи напружив – у голові ж дедалі більше шуміло.

– Подобається у нас, друже? – запитав Маців.

– Весело живете, – сумно кивнув головою Богун.

– А що? – поцікавився Маців. – Не подобається?

– Ні, чого ж… – пояснив Богун. – Просто одвик я… У схроні не розгуляєшся.

– Воно так, звичайно, – погодився Маців. – Та це ми заради тебе. Гостя з України приймаємо! Я запитував не про це. – Він кивнув на стіл і зупинив погляд на зверхнику, який вичитував за щось хазяйці.

– От ти питав про закордонне представництво УГВР, – вів своєї Маців. – Може, хочеш побачитися з ними?

Богун одразу вловив справжній зміст запитання Маціва. Помічника зверхника, звісно, над усе цікавило, на кого орієнтується підпілля на Україні: на Ляща чи на Сову. Неквапно, прожувавши пиріжок, Богун сказав:

– Нам у схронах нема коли й ні до чого ділити вас… Хто тут буде попереду, нас не обходить. Маємо своє діло: боротися з Совєтами…

– А все ж таки? – наполягав Маців.

– На Україні добре знають зверхника Ляща, підпілля бореться під його прапором, – повторив Богун слова з листа Утяя.

Маців подумав над відповіддю, усміхнувся:

– Правильно міркуєте. Тільки Лящ і здатний привести нас до перемоги…

Рудий раптом заревів хрипким голосом якусь незнайому Богунові пісню, весь стіл підхопив. А зверхник відкинувся на стільці, з насолодою слухаючи п'яний спів. Навіть очі заплющив… Кинув погляд через стіл на Богу-на, і Сергій зрозумів нарешті, що це пісня про зверхника. Він відповів йому захопленим поглядом. Навіть спробував підспівувати…

Втім, за хвилину, випивши за «нашого улюбленого зверхника Ляща», присутні заспівали іншої, знайомої Богунові. Дивно звучала у цьому німецькому пансіоні старовинна українська пісня, складена сотні років тому бранцями в турецькій неволі. І Богун знову відзначив, що й співали її інакше, без вигуків, з непідробною душевною тугою:

Для всіх ти мертва і смішна,

Для всіх, ти бідна і нещасна.

Моя Україно прекрасна,

Пісень і волі сторона…

Сергій подумав про себе: «Пісень і волі сторона!» Ці слова пасували саме нинішній Україні! Але як же вони не личили оцим людям, що запродали свою батьківщину… Тремтливі нотки у голосах співаків розлютили Богуна: «Ач, як розрюмсалися, кати, за «своєю» землею… Типова сентиментальність убивць!»

Прослухавши пісню до кінця, Богун знову повернувся до Маціва. Той не співав, мовчки пив горілку і над чимось розмірковував. Він охоче підтримував розмову про справи у підпіллі, про помилки і неправильні вказівки керівників ЗП, одержувані в краї. Величезне напруження, з яким Богун вів цю вкрай важливу розмову, далося взнаки: голова стала ясною, наче й не пив цього вечора нічого.

Знову Лящ залишився на ніч разом із Сергієм. Яка честь! І знову ранок, знову з похмілля боліла голова. Він спробував заснути, але почув рипіння на ліжку поруч. Мабуть, прокинувся зверхник… Сон у Богуна наче рукою зняло. Крізь напівприкриті вії глянув убік і побачив, як повільно, крекчучи, той піднімається з ліжка.

Підійшов до великого дзеркала на стіні, уважно оглянув себе. У дзеркалі відбилося зжовкле, з помітними слідами близької старості обличчя з рудуватою ріденькою щетиною. Зверхник торкнувся пальцем вигнутого носа, потер червоні очі, пригладив рідке світле волосся. Насупився, потім посміхнувся, презирливо скривив рота, гордовито підняв голову. Він змінював вирази обличчя, наче міняв краватку, і стежив за собою, критично оцінюючи кожну гримасу… Вираз очей йому не сподобався, він розгладив зморшки на щоках, знову насупив чоло і примружив трохи очі. Так краще! Потім злодійкувато озирнувся на ліжко Богуна.

Сергій ледь не пирснув: «Актор з найнікчемнішого провінціального театру перед виходом на сцену!»

Рипнули двері, і до кімнати зазирнув Павло Гнида, про якого Богун учора вже чув від рудого охоронця.

– Друже зверхнику, є новини з краю… І дуже важливі. Дозволите?

Лящ не раз озирнувся на Богуна, притис пальця до вуст і вийшов з кімнати, підтримуючи штани на круглому животі. Він підтягнувся, а на обличчі застиг вираз погорди, щойно відпрацьований перед дзеркалом.

Гнида шанобливо розкрив двері, потім недбало зачинив їх так, що у широку щілину видно було спину зверхника. Богун напружив слух, увіп'явся пальцями у подушку, навіть дихання стишив, щоб не пропустити жодного слова.