Текст книги "Опівнічні стежки"

Автор книги: Михайло Канюка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 30 страниц)

– Не йшов за ними?

– Як одверто сказав Вацлав, дуже хотілося. Але побоявся, що Бень помітить його і це завадить Богунові.

– Правильно зробив, його спостереження не дало б нам нічого нового, а Чигрина могло наразити на небезпеку. Продовжуйте…

Генерал Микитенко слухав майора із задоволенням, радів, що операція йде успішно, й думав, як все-таки швидко ростуть люди: адже Прокоп'юк ще не так давно прийшов до Комітету безвусим комсомольцем, який мріяв про романтику чекістської праці, але не мав про неї ні найменшої уяви. А зараз перед генералом стояв мужній і зрілий розвідник, впевнений у своїх силах, розсудливий і відважний.

Чимало горя і прикростей пізнав у своєму житті Віталій Романович Микитенко, але довелося пережити і чимало радощів: не злічити ворогів, безславний кінець яких бачив цей літній чекіст! Але найбільшу радість Микитенку приносили саме такі хвилини, коли він на власні очі бачив зросле професійне вміння своїх учнів, їх змужніння і загартованість.

Генерал пишався і Прокоп'юком, і капітаном Чигрином, і полковником Василенком, всіма учасниками цієї величезної, дотепно задуманої, складної і небезпечної операції.

– Як виявилося, Бень на цей раз все ж перехитрив Богуна: наказ тієї ж суботи змінити квартиру, і вони знову переїхали до Цепліца.

– Далеко це від Собешува? – запитав генерал.

– Чотири кілометри. Але Богун, негайно виконавши наказ Беня, «забув» на попередній квартирі деякі свої речі. І виявив це тільки у понеділок ввечері. Отже, у вівторок він знову опинився у Собешуві, на цей раз без Беня, якому, мабуть, набридло вже стежити за своїм невгамовним гостем.

– Богун і Павелецький побачились? – знову запитав генерал.

– Так. Перевірили, чи немає за Богуном «хвоста», сіли в машину і спокійно поговорили. Капітан Павелецький передав докладні відомості про конспіративні квартири у Цепліці, Собешуві, Єлені Гурі.

– Що відомо про Заламая?

– Маємо докладний звіт про розмову з Чигрином, крім того, є адреса його квартири у Варшаві. Всі ці дані у полковника Василенка. Він просив вам сказати, що надсилає їх для комітету.

– Добре… А польських товаришів повідомили про все це?

– Так точно, товаришу генерал. Ми працюємо з органами державної безпеки Польщі в повному контакті: Наші друзі мають всю необхідну оперативну інформацію і зараз тримають під наглядом всі перелічені об'єкти.

– От і добре! – генерал задоволено хитнув головою.

Майор Прокоп'юк продовжив:

– Я ще не все розповів. Напередодні зустрічі Чигрина і капітана до Беня прийшли два кур'єри із Західної Німеччини від зверхника, яким треба йти на Україну. Богун у присутності Беня проінструктував їх, як краще перейти кордон, як зв'язатися з Утяєм. Підуть сьогодні вночі через заставу капітана Черепанова.

– Перехід підготовлено?

– Сьогодні вранці, коли я вилітав із Львова, полковник Василенко сам мав їхати на заставу.

– Перевірю. – Генерал щось записавши у блокноті і знову запитав: – Надовго ці кур'єри до нас?

– Богун казав, що туди й назад, несуть пошту для Утяя.

– Так – Генерал замислився. – Потрібно, щоб вони якнайскоріше повернулися до Беня із розповіддю про зустріч з Утяєм. Це допоможе Богунові, і Бень більше йому довірятиме. Передайте полковнику Василенку мій наказ для Утяя – негайно відправити кур'єрів назад через кордон!

– Навряд чи я встигну побачитись з полковником, товаришу генерал. – Прокоп'юк навіть підвівся з місця, немов підкреслював, як він поспішає. – Справа в тому, що Богун дістав наказ від Заламая готуватися до переходу через кордон далі, на захід. Вчора він з Бенем мав переїхати до Щеціна, вже має паспорт на ім'я Стаха Ковальського. Павелецький і Богун домовилися післязавтра увечері зустрітися біля кінотеатру, і Сергій докладає тепер всіх зусиль, щоб відтягти свій перехід через кордон, чекає ваших вказівок щодо моїх подальших дій.

– Значить, вам треба поспішати до Варшави?

– Так точно! Післязавтра о сьомій вечора капітан Павелецький має бачити Чигрина. Якщо, звичайно, вдасться… Адже зараз з ним Бень.

– Все ясно! – Генерал підвівся, пройшовся по килиму до дверей. – Передайте Богуну, що ми всі тут задоволені ходом операції і його роботою. Отже, завдання своє він виконав з честю і міг би повертатися додому. Але…

Микитенко спохмурнів і, склавши руки за спиною, замислено зупинився біля-вікна.

– Але сталося непередбачене: загинув зв'язковий тепер уже капітана держбезпеки Ірини Кабардіної. Тамтешня преса під рубрикою «Пригоди» присвячує цій трагедії кілька рядків. Чи це й справді трагічний випадок, чи зв'язкового викрили і знищили, ми не знаємо. Не знає про це, звичайно, і Кабардіна. Вона буде дошукуватись і може наразитись на небезпеку. Найближче до неї зараз в оунівському проводі капітан Чигрин. Та і його особисті якості дають підстави думати про доручення йому цих обов'язків. Ви казали, він одержав наказ Заламая виїжджати в Мюнхен до зверхника? Отже, можливий вихід на якийсь зв'язок із Рочестером і школою. Тож передайте йому новий наказ: увійти в довір'я до зверхника, зробити все можливе для проникнення на навчання в школу Рочестера і зв'язатися з капітаном Кабардіною.

Микитенко знову пішов до дверей, розмірковуючи вголос.

– Та є тут один нюанс: якщо зв'язковий загинув не випадково, значить, Кабардіна може бути під наглядом. І ця обставина вдвічі ускладнює завдання Чигрина. Ірина Олександрівна не знає Богуна особисто, ніколи його не бачила. Для неї він просто один з бойовиків-оунівців, учень школи. А це дасть змогу Чигрину спокійно вгледітися, зважити всі «за» і «проти», дошукатися справжньої причини загибелі зв'язкового Кабардіної Мальцева – Вільямса і тільки після цього вийти з нею на зв'язок і передати мій наказ повертатися додому. З неї вистачить, своє завдання вона давно вже блискуче виконала. Все зрозуміли?

– Так точно, товаришу генерал! – клацнув закаблуками майор Прокоп'юк. – Передам все, як сказали.

– І ще, – зупинив його Микитенко, – передайте Сергієві, що його Сашко виборов перше місце на районній математичній олімпіаді. Квартиру відремонтували, а дружина добре відпочила в Криму. Вона і діти передають йому низький уклін і міцно цілують – вчора я особисто розмовляв з Галиною Петрівною. Ще раз бажаємо успіху, чекаємо з перемогою…

Збігаючи сходами, майор Прокоп'юк уявляв, як зрадіє Богун словам генерала. Хто-хто, а Прокоп'юк, який, теж бував на таких завданнях, знає, чого варта увага і піклування далеких, але завжди рідних і близьких побратимів по боротьбі.

* * *

У кутку тьмяно поблискувала освітлена ледь жевріючим світлом лампади старовинна ікона. Пахло свічками і свіжоспеченим хлібом. У будинку православного священика Ювеналія Волощука, де зупинилися Бень і Богун, в ці години було тихо. Чутно було навіть, як Бень перегортає сторінки книги. Він з насолодою дочитував новий американський детектив. Богун сів, довго придивлявся у напівтемряві до годинника. Наближався час йти на зустріч з Павелецьким. Цікаво, чи піде за ним Бень? У них уже склалися досить своєрідні взаємини: Бень тепер не набридав Богунові своїми допитами, але й очей з нього не зводив, стежив за кожним кроком. Щодня питав Богуна про здоров'я, а Сергій, подумки його клянучи, посилався на головний біль. Через це доводилося годинами лежати у напівтемній кімнатці просторого священницького дому, ковтати таблетки і вислуховувати співчутливу балаканину попаді. Але треба було зволікати, бо слід обов'язково дочекатися зустрічі з Павелецьким.

Богун вийшов до світлиці, зиркнув на Беня. Той сидів у гойдалці в хмарах тютюнового диму, втупився в книжку.

– Піду на свіже повітря, може, голові трохи полегшає. – сказав Богун і натягнув пальто.

Бень мирно кивнув, не відриваючись від сторінки, замугикав якусь пісеньку. Богун неквапно одягнувся, відчинив двері, зупинився на ґанку. Почекав з хвилину, прислухався, чи не йде Бень. Але за дверима було тихо, і тоді Богун рішуче закрокував по бруківці по центру міста.

Він довго розглядав барвисті афіші якихось двох американських вестернів, що йшли цього дня в кінотеатрі. Хоч фільми були і різні, але на обох шалено мчали на конях ковбої, стріляли, сяяли сліпучі посмішки білозубих красунь.

Роздивляючись рекламу, Богун непомітно стежив за тротуаром і людьми, які зупинялися біля афіш. Павелецького не було. Щоправда, до сьомої години залишалося ще якихось дві хвилини.

Сім! Богун повернувся до входу в кінотеатр, сподіваючись побачити Павелецького, але натомість-побачив похмуре обличчя Беня. Той сердито мружився у сліпучому сяйві великих електричних ламп, недобре зиркав на Богуна. Значить, він бачив, як Богун дивився на годинник. Чого б це людина, яка вийшла подихати свіжим повітрям, стежила за часом? Рішення прийшло миттю. Богун привітно всміхнувся і звернувся до Беня:

– Може, складете мені компанію? Вирішив подивитися фільм. Вам, я бачу, теж удома не сидиться?

Бень пильно глянув в очі Богунові.

– Не сидиться, – поволі сказав він. – Усім не сидиться. А який фільм збираєтесь дивитися? – запитав він, різко змінюючи тон.

– Та ось… цей, – навмання показав на афішу Богун, зробив ще один крок до дверей і наче спіткнувся: прямо перед ним виросла фігура Павелецького. Вистачило миті, щоб Богун поправив правою рукою зачіску. Це мало означати: за мною стежать, зустріч переноситься на завтра, на цей самий час. Вони розминулися, навіть не глянувши один на одного.

Богун увійшов до касового залу, наблизився до віконечка і простяг гроші. Коли касир запитав, який фільм хоче подивитися пан, він, навіть не усвідомлюючи навіщо, назвав не той фільм, який вказував Беню, а інший. І ввійшов у фойє кінотеатру, спиною відчуваючи важкий погляд референта…

Назавтра Богун діяв інакше – зупинився за кілька десятків метрів від кінотеатру і затаївся. Тепер він був спокійний за Беня: священик Волощук привів до нього кур'єра з Варшави. І тому зустріч з польським капітаном пройшла успішно. Встигли поговорити про все. Перед кінцем кіносеансу Богун зайшов на подвір'я кінотеатру і вийшов разом з натовпом на освітлений тротуар. Розрахунок був точним – він привітно всміхнувся Беню, який щулився на вітрі у літньому пальті.

– Як фільм? Чого це вам закортіло бігати щовечора до кіно? – запитав референт.

– Фільм, як і вчорашній, так собі, – весело відповів Богун.

– А, цікаво, про що він? – знову, наче мимохідь, запитав Бень.

Богун швидко, немов його хотіли перебити, почав розповідати неймовірні пригоди ковбоїв з фільму, який подивився вчора. По тону Беня він зрозумів, що той заспокоївся.

– Непосидючий ви чоловік, Богун, встигнете ще надивитися цієї стрілянини там, куди поїдете, – підсумував Бень. – Але добре, що ви вже, здається, одужали! Можете їхати?

– Хоч зараз, – слухняно відповів Богун і подумав: «Якби він знав, цей бандит, як мені це потрібно!»

– О, приємно чути! Збирайтеся, а друга Голуба я залишу поки що тут, – сказав Бень. – Отже, нам треба якось відзначити розлуку.

Він зупинився біля яскраво освітленого входу до нічного клубу, так в Щеціні називалися ресторани, що працювали до світанку.

– Зайдемо?

Через кілька годин, втягуючи сп'янілого Беня на ґанок будинку Ювеналія Волощука, Богун наткнувся у сінях на якусь невиразну постать. Мовчки пройшов повз неї, посадив Беня у крісло і тільки після цього повернувся до гостя. Після «привіту з Києва» сил наче подвоїлося, і Богун відчував себе сьогодні напрочуд легко і впевнено.

Середнього зросту, худий, темноволосий чоловік у шкіряній куртці пильно дивився на Богуна. Сергій ковзнув поглядом по сірих штанях і коричневих туфлях прибулого. Наче збігається з описом. Тонкі губи невідомого витяглися у посмішці.

– Пан випадком не допоможе дістати п'ятнадцять мільйонів пеніціліну?

Богун цмокнув губами, здвигнув плечима.

– На жаль, можу тільки п'ять мільйонів.

Чоловік у куртці задоволено посміхнувся, простяг руку:

– Станіслав Блажкевич, – представився він. – Що, упився? – кинув він на Беня.

– Еге…

– А ви?

– На мене така горілка не діє, – сказав Богун. – Та й не пив я її майже.

– Тим краще, – сказав Стась. – Отже, вирушаємо завтра. Літак з варшавського аеродрому відлітає о першій годині ночі.

– А чого чекати до завтра? Можна й сьогодні, – зауважив Богун.

Стась подивився на годинника, поміркував.

– Трохи запізно. Доведеться таки завтра. Давайте краще відпочинемо.

– Завтра так завтра, – погодився Богун і негайно заспішив до своєї кімнати.

І знову ранок…

Остогидло бути «світською дамою». Та що поробиш? Сер Елвіс пнеться в аристократи, і доводиться зважати на цю примху новоспеченого барона заради впливу на нього у більш серйозних справах.

А як хочеться інколи плюнути на все це, прийти до невеликого охайного будиночка з вивіскою на фасаді «Посольство СРСР», сказати: «Я хочу додому!» – і все скінчиться.

– «Ой дідуню! Розкажи казку… про рип-рип…

– Добре, моє серденько… Жили-були дід та баба. Пішов якось дід на полювання, знайшов ведмежий барліг, а там звір спить – великий, кошлатий. Відрізав дід у ведмедя ногу, щоб, бува, не втік, та й пішов до села покликати допомогу. А ведмідь прокинувся, бачить – нема ноги, приладнав на її місце березове поліно та й пошкандибав до села. Іде лісом, над головою місяць-повня, під ногами пухнастий сніг. Рип-рип дерев'яною ногою по снігу… Прийшов до села, бачить – всі поснули, тільки вікно дідової хати світиться. Заревів ведмідь: «Все село спить, одна. баба не спить, мою шкіру дере, моє м'ясо варить. Віддай мою ногу!…»

Маленька дівчинка сидить на колінах у діда, слухає, як той говорить «ведмежим» голосом, широко розкриває темні оченята, а потім від жаху ховає личко у дідовій густій бороді. Вона так ніколи й не знатиме, що в цієї казки – щасливий кінець, бо не в змозі дослухати її до кінця. І для неї завжди світитиме зимовий місяць, і вічно чутиме вона, як рипить по снігу дерев'яна нога: «рип-рип…»

Розпечений вітер жбурляє в обличчя жмені дрібного піску. Пісок в'їдається в шкіру, тріщить на зубах, запорошує й без того запалені очі. До нестями хочеться пити, але всю воду, до останньої краплини, вилила вона на палаючий кулемет… Знесилена конячина ледь пересуває ноги, а їй здається, що вони вихором летять крізь пустелю туди, де вода, люди…

«Товаришу командир… – ледь шепочуть потріскані губи. – Товаришу командир, банди Азіз-бея більше не існує». А очі крізь кривавий морок бачать перекошене стражданням і любов'ю рідне обличчя чоловіка, і чути чомусь таке несподіване і знайоме «рип-рип»… Води…

Ірина відірвала голову від подушки, намацала в темряві склянку з водою, жадібно випила, відчуваючи, як неприємно тисне при кожному ковтку у вухах. Потім, важко дихаючи, відкинулась на подушки. Клята простуда остаточно знесилила її. Навіть марити почала. Але про що ж таке важливе вона почала думати? Ага, про невеликий будиночок, де розквартироване радянське посольство. Ну, приходить вона туди… Ірина жваво уявила, як підходить до дверей, береться рукою за важку, литу з бронзи ручку, як дивиться у здивовані очі секретаря – обов'язково симпатичного і ввічливого… А далі? Далі… Вона забороняє собі й думати, що буде далі… На це вона не має ні найменшого права. Хоч би поскаржитись можна було кому… Або хоч скоріше б настав ранок!

– Годі! – обірвала себе Ірина. – Скигли не скигли, а легше не стане…

Вона потяглася до бра, що висіло над головою, вкотре вже за ніч засвітила світло і, мружачись, подивилась на годинник, що стояв навпроти на каміні. Шоста ранку… Як тягнеться час! Встала, підійшла до туалетного столика, закурила. Смаку сигарети не відчула, натомість нудотлива гіркота в роті. Ох, уже ця простуда…

Ірина важко опустилася на м'який пуфик, склала під підборіддя руки, сперлась на них головою: «Світ мій дзеркальце, скажи, та всю правду розкажи…» Що це мене сьогодні на казочки потягло? Провела рукою по обличчю, пишних косах, які почали вже висріблюватись сивиною. Так, молодою її не назвеш, особливо зараз. Побачив би її такою сер Елвгс…

«Світська дама» важко зітхнула і сіла до дзеркала спиною. Погляд її затримався на великій срібній таці з добрим десятком візитних картонок. Переглянула їх, подовгу затримуючи кожну в тонких пальцях. Лорд Малькольм запрошує на прем'єру на честь відкриття театрального сезону… Леді Ешлі дописала кучерявим почерком, що без неї на черговій п'ятниці відчуватиме себе сиротою. «Звичайно, – хмикнула Ірина, – російська графиня додаватиме вітальні леді Ешлі трошки екзотики…» О, нарешті! Ірина втупилася в сніжно-білу картку із знайомим гербом: лорд і банкір за сумісництвом, Ессекс пропонує графині Кабардіній та барону Рочестеру повечеряти разом у тісному колі в заміському родовому замку. Це більш серйозне запрошення! Чорта з два сер Елвіс зав'язав би такі тісні стосунки з Ессексом без її допомоги!

Але як же вона у такому жалюгідному стані поїде до лорда? Мабуть, до дідівських секретів доведеться вдатися, щоб на вечір бути у формі…

Так-так, лорд Ессекс дуже цікавив Ірину. Вона вже знала, що цей мільйонер для збагачення не гребував ніякими засобами. Але водночас він був найщедрішим філантропом, тільки знову ж таки на свій копил. Консерватор і відчайдушний противник комунізму, Лорд підтримував тісні зв'язки з розвідувальними службами, і не одна тисяча фунтів була щедро дарована ним цим організаціям. Більше того, на свої кошти лорд утримував цілий інститут соціологічних досліджень, від діяльності якого за версту тхнуло шпигунством. Останнім часом Ірина дізналася, що вся оця непогамовна енергія лорда і його чималі гроші спрямовано на боротьбу проти Радянського Союзу. Отже, Ессексу були потрібні вона і Рочестер, а Ірині – оцей меценат.

Вона ще раз глянула на візитну картку, засмучено потерла пальцями скроні. Голова була важкою, немов виповнена рідиною. «Треба випити снотворне і хоч кілька годин як слід поспати. Я неодмінно маю бути ввечері у лорда! – наказала собі і лягла в ліжко. – От тільки записку покоївці напишу. Хай повідомить Рочестера, що я погано себе почуваю…»

– Люба моя, ви вже готові? – обережно постукав у двері Рочестер і так само обережно увійшов до кімнати.

– Майже, – холодно кинула Ірина.

– Яка ви чарівна, Ірен! – не втримався він від компліменту, задивившись на її царственно холодну постать, затягнуту у вузьке оксамитове плаття кольору п'яної вишні.

– Можливо, – так само холодно відповіла Ірина і відійшла від дзеркала. – Мері! – гукнула вона покоївці. – Ви приготували мої туфлі?

Молоденька білявка влетіла до кімнати і злякано прошепотіла:

– Вони стоять за вашою спиною, місіс!

Ірина повернулася до Рочестера і поглядом наказала йому відійти. Барон слухняно відступив убік: за його спиною, біля крісла, й справді стояли туфлі на височенному каблуку. «Слава богу, я ще «можу носити таке взуття!» – подумала вона і, акуратно розправивши поділ сукні, сіла у крісло.

Сер Елвіс, переляканий не менше покоївки, трохи помовчав, спостерігаючи за Іриною, а потім все ж насмілився запитати:

– Ви ще погано себе почуваєте?

– Звичайно! І заради вашого престижу я повинна цілий вечір знемагати у товаристві цього нахаби Ессекса. Ви зовсім не шкодуєте мого здоров'я… – Голос Ірини помітно задзвенів. Зараз вона була нещирою з бароном. Глибокий сон і дідівські засоби вилікували Ірину остаточно, недарма ж вона провела цілий день у ліжку. Але Рочестеру зовсім не обов'язково знати про це, як і про те, що Ірині більше за нього потрібно бути в Ессекса.

– Я цілком згоден з вами, люба. Вам, з вашим походженням і манерами, важко зносити цього парвеню…

– Він щоразу сякається з таким шумом, – перебила Ірина Рочестера, – що мене вивертає.

Вона підійшла до одягненого у смокінг сера Елвіса і благально заглянула йому в очі:

– Може, ви поїдете до нього самі?

Рочестер почервонів.

– О Ірен! Ви ж знаєте, що він так симпатизує вам і, наскільки мені відомо, ця вечеря буде не простою. Там мають залагодитись кілька важливих для нас справ.

– Я не цікава, – сказала Ірина. – Можете залагоджувати свої справи і без мене.

– Ірен! – вигукнув Рочестер. – Але ж у вирішенні всіх цих справ належить не остання роль і вам. І крім того, сама ваша присутність благотворно впливатиме на хід переговорів…

Ірина вже достатньо вивчила свого шефа і знала, що коли той починає висловлюватись, як на дипломатичному прийомі, хвилюванню його немає меж. «Стоп! – скомандувала вона собі. – Досить!»

Ірина удавано зітхнула:

– Що ж, бароне, і на цей раз мені доведеться підкоритися. Ви маєте рацію – у нас з вами і справді спільні справи. Чи не так? – сказала з притиском Ірина, холодно, подивилася на Рочестера і посміхнулася самими кутиками губів.

Рочестер помітно знітився. Ця владна жінка остаточно зламала його. Він обожнював і ненавидів її, як раб, що любить і боїться свого хазяїна. Чи то її привітність, чи то байдужість в однаковій мірі лякали його, й Ірина грала на цьому, коли того вимагали справи. Отож вона недарма наголошувала на «спільності» їх інтересів.

Влада Ірини над Рочестером була настільки широкою, що їй стали підкорятися, боячись його гніву, навіть співробітники школи.

Якось майор Террі після чергової доповіді про стан справ у розвідшколі забарився, намагаючись щось додати. Сер Елвіс роздратовано зиркнув на нього і сухо запитав:

– Ще є питання?

– Я хочу просити вас, сер, – заспішив Террі, – щоб ви запропонували мою кандидатуру командуванню на пост начальника розвідшколи у Дайтоні. Гадаю, що моя сумлінна праця з вами протягом багатьох років дає мені право звернутись до вас з таким проханням… – Острах і зухвалість чулися у голосі майора.

– Що, шановний, – озвалася Ірина, яка за звичкою сиділа у кутку дивана і курила, – вважаєте, що засиділися під начальством полковника Рочестера? – Вона повільно встала, підійшла до майора і владно сказала: – Ви надто добрий виконавець, Майк, щоб думати про кар'єру.

Террі здивовано глянув на Ірен, потім покірно опустив очі. Як добрий служака, він нюхом відчув, хто тепер тут хазяїн, і тоном, яким завжди рапортував полковнику, відрізав:

– Слухаю, місіс! – і вийшов.

Ірина постояла трохи посеред кабінету, потім повернулася до Рочестера і сказала:

– Вибачте, сер Елвіс, що я втручаюся не в свої справи, але гадаю, час уже збільшити йому платню, щоб не перебіг. Гадаю, йому вистачить кількасот зайвих фунтів на рік.

Сьогодні під час вечері у лорда Ессекса повинна була залагодитись і справді важлива справа. Якось Ірина запропонувала Рочестеру розширити роботу школи, виклала досить слушні міркування. Полковник радо ухопився за цю ідею і почав проштовхувати її у вищих колах. Але спроби його виявилися марними. Для втілення цієї ідеї у життя потрібні були гроші й гроші, яких шефи відпускати Рочестеру не хотіли. Останнім часом гучно провалилися кілька його вихованців, і у босів поступово вкоренилася думка, що Рочестер – людина старого гарту, яка не може пристосуватися до сучасних методів роботи. Ірина докладала всіх зусиль, аби не відбулося змін у керівництві школою, в такому разі вона випустила б з рук контроль за її діяльністю. Отже, престиж Рочестера треба було рятувати, рятувати будь-що. Тут могла б згодитися її ідея розширення школи. Але постало питання, де взяти кошти. Одного разу на прийомі у міністра внутрішніх справ, куди Ірину запросили вперше, до них підійшов якийсь чоловік, кивнув Рочестеру і попросив представити його дамі полковника.

– Так-так! – квапливо відповів Рочестер.

По тому, як він це сказав, Ірина зрозуміла, що знайомство буде цікавим. Вона уважно подивилася на чоловіка, мимохідь відзначила його невеликий зріст, залисини на високому чолі, набрякле обличчя, відвислі мішки під очима.

Незнайомий теж досить безцеремонно якусь мить розглядав Ірину, а потім, немов схаменувшись, схилився у вишуканому поклоні.

– Містер Герберт Уїлкінз – особистий секретар міністра, місіс Ірен Кабардіна – мій помічник, – представив їх одне одному Рочестер.

Містер Уїлкінз похапцем подякував полковнику і сказав, звертаючись до Ірини:

– Я вже давно чув про ваш розум і красу. Щодо останнього, то дійсність перевершила всі мої сподівання.

– А щодо першого? – лукаво запитала Ірина.

Секретар міністра розреготався, від чого став схожий на хлопчака-шибеника, і сказав:

– Приємно зустріти тут людину, яка не нагадує манекен у вітрині майстерні доброго кравця. Гадаю, мені випаде нагода оцінити і ваш розум, мадам!

Він недбало кивнув Рочестеру, ніби наказав залишатись на місці, і повів Ірину через велику залу.

– Якщо ви не заперечуєте, – говорив містер Уїлкінз на ходу, – я познайомлю вас із своїм шефом та ще з деякими особами, які, безумовно, зацікавлять вас.

Він вів її по залі, шанобливо підтримуючи за лікоть, і зазирав збоку в обличчя. І тільки зараз Ірина помітила, який у нього пронизливий погляд. Сер Уїлкінз ішов, недбало відповідаючи на поклони, і всі розступалися перед ними. Цей шлях під пронизливими поглядами присутніх видався їй неймовірно довгим. Нарешті у протилежному кутку зали вона побачила невелику групу людей, які оточили немолодого і чимось схожого на містера Уїлкінза чоловіка.

– Графиня Кабардіна, сер! – урочисто проголосив особистий секретар і завчено зробив крок убік.

Всі старанно закивали головами, а міністр поблажливо вклонився їй і провуркотів несподівано густим басом:

– Чув, чув про вас, графине, особливо про вашу благотворну діяльність у підпорядкованому мені закладі…

– О моя люба! Як я рада бачити вас тут! – виринула раптом з-за спини старіюча леді Ешлі. – Який успіх! Всі тільки й говорять про вас! – бубоніла вона, широко розкриваючи очі…

Міністр підняв брови, немов намагаючись зігнати з лоба набридливу комаху, взяв Ірину під руку і зробив з нею кілька кроків по залі.

– Я намагаюся робити все, що в моїх силах, сер! – гідно відповіла вона.

– Мені відома ваша відданість справі, – сказав міністр. – Більше того, ваші блискучі ідеї…

– О сер! Автором цієї ідеї є полковник Рочестер, а я лише рядовий секретар!

– Графине, – ласкаво посміхнувся самими кутиками губів міністр, – я надто добре знаю ціну таким секретарям і поважаю вашу скромність. Так от, – продовжив він, – ваша ідея може бути втілена лише за однієї умови: фінансування повинно проходити не по урядових каналах…

«Он воно що! – подумала Ірина. – Вони хочуть убити двох зайців одразу: і розширити роботу, школи, і погратися у демократію, мовляв, ця ініціатива належить не урядові, а приватним особам! Вдалий хід!…»

– Я сподіваюсь, ви розумієте мене, мадам, – перервав її роздуми міністр, – отже, хочу дати вам пораду: лорд Ессекс – ось хто вам потрібний. А зараз, – він повернув голову, і одразу за його спиною виріс містер Уїлкінз, – мій секретар представить вас і полковника лорду Ессексу. Радий був познайомитися з вами, леді! – Міністр відійшов і одразу загубився в щільному колі смокінгів.

Машина підкотила до неосвітленого громаддя замку і м'яко зупинилася. Хлопчина у лівреї відчинив дверцята і подав Ірині руку. Вона ступила на вкрите плитами подвір'я і одразу відчула свіжий запах мокрої хвої, а на щоки впали перші краплі осіннього дощу. Підняла комір норкового манто і заспішила до вхідних дверей, біля яких вже стояв огрядний лакей з величезним канделябром у руках. Рочестер поважно йшов за нею.

Лакей повів їх по широкому коридору в глиб замку.

– Я радий вас бачити! – викотився з якогось темного залу назустріч кругленький лорд Ессекс. – Як бачите, у нас неприємності: знову обірвалася лінія електропередачі, і нам доведеться весь вечір провести у бібліотеці, бо свічок вистачило тільки на те, щоб освітити її та кухню.

Поки Ессекс сипав словами й метушився, щось відсовуючи і переставляючи, Ірина намагалася розглянутись навкруги, ледь встигаючи вставити якесь слово у відповідь або кивнути лорду. Нарешті той уговтався і розсадив гостей у незручні шкіряні крісла.

Як встигла відмітити Ірина, бібліотека була великою і незатишною. Мабуть, лорд відвідував свій замок нечасто: камін трохи димів, на кріслах, стільцях, столиках виднілися сліди нашвидкуруч витертого пилу, у кімнаті встоявся запах нежилого приміщення.

– На жаль, я приїхав лише на півгодини перед вами, а ці йолопи не здогадалися запалити камін заздалегідь. Але зараз він розгориться, і все буде гаразд! – оптимістично завірив Ессекс.

Вечеря, треба віддати належне хазяїну, була розкішною. Камін і справді розгорівся, і чи то від нього, чи від келиха старого вина стало набагато затишніше.

Коли ж слуги нарешті прибрали зі столу і подали каву з лікерами, в бібліотеці вже панувала атмосфера невимушеності, товариство розбилося на дрібні групки, і в кожній з них точилася жвава розмова.

– Отже, панове, – вдоволено сказав лорд Ессекс, підходячи до Ірини й Рочестера, – настав час погомоніти про справи. Після келиха доброго вина коліщатка у голові крутяться краще! – Він гучно висякався.

Ірина придушила зітхання і приготувалася слухати.

– Я знаю про ваше скрутне становище, – безапеляційно заявив хазяїн. – Вам потрібні гроші. Можу допомогти, але й ви мусите віддячити.

Сер Елвіс холодно подивився на Ессекса. Барон не любив, коли йому говорили про далеко не блискучі справи його закладу, а тим більше коли він був змушений робити послуги у відповідь за допомогу. Але все ж ввічливо поцікавився, чим може бути корисний.

– Мені не так вже багато й треба, – заспокоїв полковника лорд. – Бажано було б, щоб мої вихованці з інституту проходили навчання у вашій розвідшколі.

– Але навіщо соціологам розвідувальні дані? – здивувався полковник і подивився на Ірину.

Ессекс розреготався так, що по залі прокотилася луна.

– Дивна ви людина, бароне, – сказав він,» витираючи картатою хусткою сльози. – Невже ви не розумієте, що боротьба з червоними повинна точитися на всіх фронтах. Слід одночасно боротися і з їх економікою, і з їх ідеологією, – патетично завершив Ессекс свою програмну промову.

Ірина, яка досі мовчала, підвелася і неприродно дзвінким голосом проказала:

– Браво, мілорд! Виймаєте слушність. Один процент з вашого капіталу це саме та дещиця, яка б нас сяк-так задовольнила.

– Побійтеся бога, місіс! – злякався Ессекс. – Це ж сотні тисяч!

Вона зрозуміла, що починається звичайнісінький торг, і, не соромлячись, позіхнула.

– У вас чудовий кухар, сер. Де ви його знайшли?

Ессекс здивовано подивився на неї, потім несподівано розсміявся:

– Ви дивовижна жінка, місіс Ірен! Хай буде по-вашому…

Ірина повернулася додому втомленою, але задоволеною. Все вийшло так, як вона і розраховувала. У затишній спальні світилося тільки бокове світло. На маленькій срібній таці біля дзеркала стояла склянка з водою і трубочка снотворних таблеток, на столику чималий стос вечірніх газет.

Ірина із задоволенням роздяглася і розслаблено випросталася на ліжку. Ну і фрукт, цей Ессекс, розігрує простачка, а зуби має гострі, та й апетит неабиякий. І гроші собі поверне, і підтримку уряду здобуде, патріот!…