Текст книги "Опівнічні стежки"

Автор книги: Михайло Канюка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 30 страниц)

– Так, це вірно, – погодився полковник. – Але хто ж міг подумати, що так стрімко й несподівано розгорнуться події? Вас одразу вивезли з міста, навіть повідомити про свій від'їзд ви не змогли.

– В тому-то й справа. До речі, про несподіванки. Спасибі за допомогу в історії з Чеканом. Це вдало вигадано: назвати свого агента у банді Сірого прізвиськом його найкращого зв'язкового. Донесення, що адресувалося Чекану, ви їм вчасно підсунули.

Я планував інакше повернути, але цей бандюга мене впізнав, і мені довелося стріляти.

– Звідки він вас знає?

– Коли ще до війни я працював слідчим у міліції, то вів його справу по звинуваченню у вбивстві. Кривава була історія. Одержав він строк, а під час війни, мабуть, його звільнили гітлерівці. Він мене одразу впізнав, і я його, звичайно, теж.

Майор Клименко помовчав. Потім, прикривши очі рукою, глухо промовив:

– На моїх очах смертю хоробрих загинув Петро Влашинець. Встанемо, товариші…

Всі троє учасників оперативної наради у Василенка: полковник, старший лейтенант Зарудний, який до цього із захопленням дивився на майора Клименка, і сам майор – мовчки встали, віддаючи шану загиблому товаришеві.

Після тоги як всі знову сіли на свої місця, ніхто перший не наважувався порушити урочисто-сумну тишу, що зависла в кабінеті.

– А Любку взяли? – нарешті тихо, немов боячись потурбувати спокій загиблого товариша, спитав Василенко.

– Ні, – так само тихо відповів майор Клименко. – Пастка й досі там, у її хаті. І вона сама там же.

– То будемо брати?

– Послухайте, Олексію Петровичу, – пожвавішав раптом Клименко, – Любка зовсім про мене нічого не знає. Навряд чи Сєверцев встиг з нею зустрітися. Може, це використати.

– Про це слід подумати. Але головне зараз – Сєверцев. Поміркуємо, товариші. Він прийшов до Длугача не від Діля. І не від Сірого. Значить, гітлерівська служба безпеки і націоналістичне підпілля відпадають. Навпаки, Длугач повинен був передати йому агентуру по цих лініях. Між тим, прийшов він до Яна, як до своєї людини. Висновок?

– Думаєте, ще одна іноземна розвідка? – обізвався Зарудний.

– Впевнений.

– І Длугач…

– Двійник. Працював і на Діля, і на розвідорган, що надіслав Сєверцева. Підвівши до нього «інженера Міщенка», ми мали на увазі розкрити лінію СД, тобто Диявола, але Длугач виявився досить різнобічним шпигуном, про що говорить поява Сєверцева.

– Цілком логічно, – погодився Клименко.

– Діль, певно, не знав про те, що Длугач працював не тільки на нього, – сказав, збуджено поблискуючи очима, Зарудний. – Як ви вважаєте, товаришу полковник?

– Не повинен був знати, і мені так здається, – відповів Василенко. – І ця гіпотеза народжує цікаві перспективи…

– Її слід взяти на озброєння при подальших розмовах з Ділем, – підбадьорений підтримкою полковника, вів далі Зарудний. – Який це буде удар по Ділевому самолюбству: його, всесильного керівника СД, водив за ніс його власний агент!

– Думка непогана, – кивнув Василенко. – І ще цінна тому, що народжує іншу: Длугач теж не знає, що ми в курсі його зв'язків з Ділем. Він припускає, що нам відомо тільки про лінію Сєверцев – Сірий. У нас є можливості для різноманітних комбінацій. Треба використати Діля для викриття Длугача і навпаки…

– Не забути тільки, – додав Клименко, – про Сєверцева. На нього теж доведеться виходити через Длугача. Мені здається, тільки Длугач може дати його зв'язки і можливі шляхи повернення через кордон.

– Так, – підтвердив полковник, – головна мета – Сєверцев. У вас, майоре, є ще якісь міркування?

– Є, – трохи вагаючись, сказав Клименко, – є одна ідея.

– Слухаю.

– Ідея ця спала мені на думку, коли сушив голову тим, як Сєверцев дізнався про «інженера Міщенка». Гадаю, йому подзвонили і сказали про те, що Олена Скаченко – буфетниця в готелі – співробітник наших органів безпеки. Хто йому подзвонив? Звичайно, його агент у столиці.

– Хто ж це? – не витримав Зарудний.

– Я перевірив, який номер викликав у той день «Інтурист» по міжміській. І виявилося, що розмова відбувалася з переговорної.

– Чергова телефоністка не пам'ятає зовнішності того, хто викликав? – спитав Василенко.

– Не пам'ятає…

– Отже, слід втрачено?

– Спочатку і я так думав, але потім збагнув, що дзвінок з переговорної був відповіддю на запит з «Інтуриста». Ми приїхали до готелю від Сірого пізно ввечері. Того ж вечора Сєверцев викликав свого агента по телефону. А якщо це так, то дзвонив він йому у такий пізній час не інакше як додому.

– І що ж?

– Ось номер його телефону. Господар квартири – товарознавець трикотажної артілі Іван Олександрович Левада.

– Що у нас є про цю людину?

– Нічого особливого. Під час окупації жив у Києві і працював дрібним службовцем у міській артілі.

– Товаришу Зарудний! – звернувся Василенко до старшого лейтенанта. – Необхідно отримати фотографію Левади і показати її черговій телефоністці переговорного пункту.

– Слухаю, товаришу полковник!

– І ви думаєте, майоре, що Сєверцев піде до нього?

– Так, і швидше за все – сьогодні ж увечері.

– Чому?

– Вчора о восьмій годині вечора біля ресторану «Спорт» Сєверцев намагався повідомити своїх друзів про мене. Сам він на місце зустрічі не прийшов. Найімовірніше, спробував виїхати з міста. Він розумів, що у найближчі годину-півтори, поки ми не розв'яжемося з Длугачем і Сірим, нам буде не до нього.

– Всі ваші міркування виходять з одного передбачення: Сєверцев засік невдачу із запискою, тобто він був у районі «Спорту».

– Я впевнений у цьому.

– Думаєте, він не побоявся ризикнути?

– Фактично, ніякої небезпеки не було, його ж чекали у машині Міщенка. А він повинен був особисто переконатися у своїх підозрах і наочно перевірити, як спрацювала записка.

– Це логічно.

– До того ж мені здається, що найрозумнішим буде грунтуватися на гіршому варіанті – Сєверцев знає, що його співучасники у наших руках, – зазначив по ходу розмови Зарудний.

– Що ж, беремо на озброєння і цю версію. Продовжуйте, Василю Сергійовичу.

– Після семи годин вечора жодного літака з Л. до столиці немає. Проте є два поїзди: московський швидкий о двадцятій тридцять і пасажирський о нуль п'ятнадцятій. Якщо він поїхав, то саме одним з цих двох поїздів, найімовірніше, першим.

– Якщо припустити, що він був біля «Спорту», побачив усе і вирішив щезнути з Л., то навіщо йому було лишатися до пасажирського? – підхопив Зарудний.

– Аз цього виходить, що його слід чекати у нас о п'ятнадцятій годині, – майор подивився на годинник, – тобто через десять годин.

– Повідомили наші служби? – запитав Василенко.

– Звичайно. Але навряд чи його знайдуть по опису. Міг зовнішність змінити. Крім того, Сєверцев досвідчений шпигун і обов'язково заплутає сліди. Та я впевнений, що він поїхав з Л. і з'явиться до Левади.

– Треба, щоб його зустріли не тільки там, а й на вокзалі. Старший лейтенант Зарудний, ці зустрічі наказую організувати вам.

– Слухаюсь!

– Але не можна покладати всі надії на приїзд Сєверцева, – продовжував свою думку Клименко. – Треба взяти зв'язки Сєверцева у Длугача.

– Саме цим ми й займемось, – сказав полковник Василенко і відпустив своїх підлеглих.

10

За три години до цієї розмови Микола Іванович Сєверцев сидів у купе московського швидкого.

Втім, після виїзду з того клятого міста він вже не міг називати себе так – паспорт на це ім'я залишився у готелі «Інтурист». Та то дрібниці – в нього був ще один паспорт на інше прізвище. Взагалі за своє неспокійне життя професіонального шпигуна Микола Іванович – будемо поки що називати його так – змінив стільки імен та прізвищ, що, певно, дуже здивувався б, якби хтось назвав його так, як сорок п'ять років тому у невеликому прибалтійському місті назвали при народженні батько й матір. Сєверцев ніяк не міг заспокоїтись: він лягав, уставав, знову лягав, намагався читати, виходив у коридор.

Близько другої години ночі Микола Іванович в котрий раз вийшов у коридор і притулився лобом до скла. Від скла потягло морозяною свіжістю. Сєверцев мерзлякувато зіщулився, запалив сигарету. І довго невидяче дивився у темряву, яку розривав поїзд. Та ось його увагу привернули два вогники, ледь помітні у чорному небі: літак летів у височині, невмолимо переганяючи поїзд.

Сєверцев здригнувся від якогось неприємного відчуття. Обережність ніколи не завадить, вона врятувала його біля «Спорту», варто довіритись їй.

Сєверцев повернувся до купе, одягнувся і взяв свій чемодан. Сусід на нижній полиці ледь відкрив сонне око і, обернувшись до стінки, знову засопів.

Через двадцять хвилин, коли поїзд зупинився біля безлюдної платформи житомирського вокзалу, Сєверцев зійшов з поїзда і швидко пройшов на привокзальну площу. Зачекав трохи і, почувши ритмічні зітхання паровоза, який потяг його поїзд далі, підбіг до таксі.

– Слухай, друг, – затермосив він водія, що куняв за кермом, – он, чуєш, поїзд пішов, запізнився, нехай йому чорт! Будь людиною, підвези до столиці…

– Чи ти здурів? По такій дорозі та ще вночі… Ні, не поїду! – і шофер рішуче хряпнув дверцятами.

– Та постривай же! – з удаваним відчаєм заволав Сєверцев. – Розумієш, там дружина в мене – поїхала до столиці лікуватись, а ось зараз мені телеграму надіслали – помирає. Будь другом допоможи!…

Шофер знову відчинив дверцята.

– А скільки даси?

Сєверцев, полегшено зітхнувши, поліз до кишені.

– На тобі, – подав він водієві цілу жменю грошей, – бери всі.

За хвилину машина вже мчала по шосе до столиці.

… Коли оперпрацівники з групи старшого лейтенанта Зарудного зустріли о 15 годині на пероні столичного вокзалу московський швидкий, Сєверцева серед пасажирів не було.

А Микола Іванович прибув до столиці за годину до приходу поїзда. Ще сидячи у машині за спиною шофера, він придумав план дальших дій. Сподіватись на чиюсь допомогу з столиці, крім Левади, йому не варто. Значить, треба діяти самому. А для цього конче необхідна була машина. По-перше, свобода у маневруванні, по-друге, він буде вигравати час, який у цьому напруженому становищі був вирішальним фактором.

Звичайно, не відчувай Сєверцев, що земля горить під ногами, він – досвідчений розвідник – ніколи не пішов би на такий крок: залишити по собі вбивство. Але у цій ситуації такий ризикований вчинок давав шанс на втечу від погоні.

Вдаривши по рудуватій потилиці шофера пістолетом, Сєверцев, виявивши неабияку спритність, на ходу перехопив кермо і зупинив машину на пустельному шосе. Швидко витяг труп з таксі й кинув у замет.

Далі по шосе на великій швидкості помчала машина з іншим водієм.

Приїхавши до міста, Сєверцев у першу чергу вирішив побачитися з Левадою. Він відігнав од себе перебіжну думку, що Леваду теж розкрито. Це вже було б явним перебільшенням здібностей радянської контррозвідки.

Отже, побачити Леваду, залишити йому інструкції і – додому. Коли так скрутно, хай йому грець, тому завданню, аби ноги винести.

І ще у винахідливому мозку Сєверцева один за одним народжувалися плани і проекти, спрямовані до однієї мети – відплатити ворогові. Левада – старий агент, перевірений до кінця, розумний, хитрий, спритний – повинен допомогти.

З цими думками, залишивши машину про всяк випадок ближче до входу, Микола Іванович увійшов до невеличкого приміщення трикотажної артілі, де працював Левада.

У цей вранішній час тут нікого не було. Тільки за касою сиділа дівиця з модною зачіскою.

– Чи можу я побачити Івана Олександровича? – запитав у неї Сєверцев.

– Ні, його сьогодні не буде на роботі.

Сєверцев насмішкувато подивився на її модну зачіску і валянки. Але раптом відчув, як стислось серце, – немов чиясь безжалісна рука схопила його.

– Що з ним?

– Не знаю, вчора працював, а сьогодні зранку немає.

– Ви дзвонили йому додому?

– Ні! – відрізала дівиця – надокучливий відвідувач явно набрид їй.

Не прощаючись, Сєверцев стрімко подався до виходу. Як же він раніше не здогадався… Сам же дзвонив до Левади з «Інтуриста». Вони могли засікти номер. Ось чому Іван не вийшов на роботу. У нього вдома чекають появи його, Сєверцева. Але не дочекаються.

Одразу увімкнувши третю швидкість, Микола Іванович куточком ока встиг помітити, як з усіх боків до його машини кинулися люди. Він рвонув машину з місця і тільки тоді побачив перед собою жіночу постать. Але вже було пізно… Машина повернула за ріг, коли її наздогнав зойк. Та Сєверцев навіть не оглянувся…

Машина летіла містом. Шалено калатало серце Сєверцева. Думки випереджали одна одну. «Прихід до артілі теж був помилкою… Але хто міг чекати!… Господи, допоможи!»

І, озираючись, чи немає погоні, Сєверцев гнав і гнав машину…

Григорій Зарудний майже влетів до чорного ЗИМа. Ще секунда – і машина рвучко взяла з місця.

«Тільки б не загубити…»

«Спокійно… Спокійно!» – наказував він собі і напружено вдивлявся вперед, шукаючи очима темно-синє таксі. Ось воно!

Погоня тривала вже чверть години. Машина то зникала, то знову з'являлась у полі зору Зарудного. Але наздогнати її у міській тісняві не було ніякої можливості.

Од напруги в старшого лейтенанта піт виступив на чолі. Він витер лоба об плече, бо руки були зайняті – стискали кермо.

– Товаришу старший лейтенант! Ми проскочили – таксі звернуло у провулок ліворуч! – закричав старшина, що сидів поруч з Григорієм.

– А-а! Дідько його візьми! – вилаявся Григорій і, мало не врізавшись у ріг будинку, крутонув кермо.

Провулок, у якому зникло таксі, лежав перед Зарудним тихий, у вечірніх сутінках. Промчавши по ньому, машина виїхала на широке магістральне, шосе. Таксі зникло.

– Упустили гада! – аж застогнав Григорій, різко загальмувавши, і безнадійно подивився на сіру стрічку шосе.

І враз перед його очима, як на фотоплівці, почала проступати страшна картина: безсило розкинуті дівочі руки, кров у куточку рота і біль у великих синіх очах. Оленчиних очах…

11

Під час польоту до столиці Ян Казимирович боровся з приступами нудоти і тупим болем у голові – Міщенко здорово-таки вдарив його по потилиці.

Длугач розумів, що гру програно. Він, як хлопчисько, клюнув на легенду про службу дядька інженера Міщенка у РВА.

«Привіт від дядька», – гірко всміхнувся Длугач, згадавши сцену «вдалої» вербовки «інженера»…

Ян Казимирович вкрився холодним потом, коли уявив свій кінець. Треба оговтатись і шукати, шукати виходу з становища, в якому він опинився. Не може бути, щоб йому не поталанило! Скільки разів він потрапляв, здається, у безвихіддя, однак форгуна незмінно видавала йому козирного туза. Щоправда, у такій безнадійній ситуації йому не доводилося ще бути, але, чорт забирай, може, все ж таки він знайде вихід… Невідомо. Але немає ніяких підстав вважати, що знають все минуле – службу у дефензиві, зв'язок з СД. Найвірогідніше, що на нього вийшли тільки через Сєверцева. Адже Міщенко з'явився на обрії незадовго до приходу Миколи Івановича. Інженер у курсі його стосунків з Сєверцевим, знає про близькість з Сірим. І все. Більше нічого.

Ця версія – він попався через Сєверцева – підтверджується й тим, що кілька років тому органи безпеки вже цікавились ним, Длугачем, у зв'язку з арештом підпільників у ресторані «Бристоль». Цікавились і нічого не добилися. Він зміг відвести від себе будь-які підозри.

Отже, треба щиросердо признатись про зв'язок з Сєверцевим, вигадати логічну версію випадкового знайомства з Сірим. Тут Длугач згадав свою поведінку в схроні, загравання з Любкою, які викривали його як свою людину у цій бандитській штаб-квартирі, і знову зіщулився.

Довелося напружити волю, щоб повернутись до стану рівноваги. Але якщо давати зв'язок з Сєверцевим, доведеться дати і розвідку, до якої належав Микола Іванович. Підемо й на це, сподіваючись, що ніякої практичної діяльності на користь цієї розвідки органи безпеки за ним не рахують.

Тепер – Сірий. Як же пояснити знайомство з ним. Гм, наприклад, скажу, що зустрівся з ним у себе в ресторані в роки окупації…

Гостро заболіла голова. Длугач змушений був облишити роздуми. Тільки й подумав для самозаспокоєння: «Коли геть провалюся; запропоную свої послуги радянській розвідці. Все-таки я – путній агент…»

Схема майбутніх брехливих показань була розроблена Длугачем з усіма подробицями і відшліфована на шляху до місця ув'язнення і у камері протягом тих двох-трьох годин, які минули до виклику його на допит.

До цього найвідповідальнішого моменту – першої зустрічі з противником – Длугач ретельно підготувався і був зібраний і спокійним.

Таким він й увійшов до затишного кабінету. І побачив перед собою невисокого кремезного полковника з доброзичливим обличчям, світлими очима.

Йому запропонували місце за круглим столиком у кутку кабінету, полковник сів поруч. Конвоїр пішов.

Полковник уважно подивився на Длугача.

Почався допит.

Як і передбачав Длугач, про нього тут нічого не знали, крім лінії Сєверцев – Сірий. За характером запитань було ясно, що єдине джерело інформації – Міщенко. Длугач «щиросердо» признався у своїх зв'язках з обома. Сам відчув – вироблена ним версія була цілком правдоподібною.

Він усміхнувся про себе, коли почув від полковника про цілковиту обізнаність органів безпеки про його, Длугача, зрадницьку діяльність. Дешевий прийом!

– Я розповів вам все, – пригнічено сказав Ян Казимирович, продовжуючи грати роль чесної людини, яка заплуталася у тенетах іноземної розвідки, – мені нема чого більше додати до своїх слів.

Полковника, напевно, задовольняли результати допиту. Він усміхався, робив помітки у блокноті, що лежав перед ним, розмовляв з Длугачем люб'язно.

Ще б пак! Заарештований одразу дав показання, що він є агентом розвідки однієї великої держави. Більше того, сам розповів про свій зв'язок з бандитом Сірим. І ось Длугач ще раз повторює свої показання, стенографістка фіксує їх, а через деякий час протокол допиту лягає перед Яном Казимировичем.

Він уважно читає його. Все записано правильно. В кінці кожної своєї відповіді Длугач акуратно ставить свій підпис – щоб не можна було чогось додати до того, що він читав і підписав.

Полегшено зітхнувши, – чесна людина зняла, нарешті, з себе величезний тягар – Ян Казимирович ставить останній підпис у кінці протоколу і передає його полковнику.

Полковник ледь стримує задоволену усмішку. Він для годиться ще пропонує заарештованому подумати у камері і розповісти все до кінця, після чого викликає конвоїра.

«Я був правий, – теж задоволено думав Ян Казимирович, повертаючись до своєї камери, – вони знають про мене тільки через Міщенка. Перший раунд, отже, за мною».

Щойно Длугача вивели з кабінету Василенка, як з'явився інший арештований, вже знайомий нам Отто Діль.

– Давненько ми з вами не бачились, – процідив Диявол, розвалюючись на стільці.

– Сядьте як слід, – різко сказав Василенко. – Поводьтесь за встановленим тут порядком!

Хвильку Діль сидів непорушно, а потім, мабуть, вирішив, що немає потреби без підстав іти на конфлікт, повільно сів, як належить заарештованому, склав руки на колінах.

– Ось що, Діль, – вже спокійно почав полковник. – Мене цікавлять ваші стосунки з колишнім хазяїном ресторану «Бристоль» в Л. Яном Казимировичем Длугачем.

– Мої стосунки з цією людиною цілком вичерпуються саме вказаними вами обставинами.

– Тобто?

– Я знав його тільки як хазяїна ресторану, до речі, кращого у місті. Гер Длугач був незамінним у влаштуванні холостяцьких вечер.

– І тільки?

– На що може бути ще здатний хазяїн шинку, навіть найрозкішнішого?

– Ви повинні це знати краще, ніж будь-хто інший.

Діль задумливо потер потилицю.

– Дійсно, я забув. Він добре розумівся в картах. Думаю, що в Л. ніхто краще за Длугача не грав у покер. Якщо ще додати, що він діставав мені відмінний коньяк «Наполеон», – то звіт про здібності Яна Казимировича, на мій погляд, буде повним.

Діль з найсерйознішим виглядом говорив про ці дрібниці, а очі його при цьому глузливо мружились.

Однак Василенко, здавалось, не помічав цього протиріччя.

– Які ж все-таки якості примусили вас вписати Длугач а до своєї записної книжки?

– Тільки ті, про які я вже говорив.

– А може, спогади про вдалу операцію у ресторані «Бристоль», у результаті. якої загинули підпільники?

Хоча це запитання було сказано тим же рівним тоном, Діль якось одразу відчув, що полковник підходить до головного і що сьогоднішній допит – незвичайний, не схожий на попередні. Він весь підібрався, готовий зустріти будь-яке запитання у всеозброєнні, і помітив посмішку полковника, який здогадався про стан свого противника.

– Чому ви так насторожились, Діль? – з іронією запитав Василенко.

– Облягли спогади про «Бристоль», – відбився Диявол. – Але, на жаль, допомогти розкрити таємницю операції в ресторані безсилий. Я вже говорив раніше – цю комбінацію задумала і провела наша військова розвідка. Я вважав би за честь бути автором такої блискучої операції, але це надбання моїх колег з абверу.

– Скромність прикрашає людину, – сказав Василенко. – У 1943 році ви не відхрещувалися так від бристольської операції. Нам відомо навіть, що ви одержали за неї винагороду від Кальтенбруннера. Думаю, що і Длугачу дещо перепало від вас.

Діль здвигнув плечима.

– Це нескінченна розмова, громадянине полковник, – позіхнув він, – я до своїх слів більше нічого додати не можу, за виключенням однієї поради.

– Поради?

– Так. Розшукайте Длугача, якщо він не втік на захід, і запитайте в нього.

– Спасибі! Дуже добра порада, але вона дана вами запізно. Справа в тому, що Длугач на захід не втік і тепер перебуває під слідством. До речі, він поводиться розумніше за вас і дає показання.

Діль недовірливо всміхнувся:

– Хотів би я побачити його на власні очі.

– Я вам обіцяю. Між іншим, Длугач був розумніший за вас і раніше. Інакше він не зміг би так довго водити вас за носа.

Діль мимоволі закліпав очима, намагаючися здогадатися, що має на увазі полковник. Він нервував усе більше і більше. Невже справді Длугача заарештовано? І він дає показання? Якщо так – то за його допомогою чекісти зможуть розшифрувати записи у книжці. І ще – отой натяк, що Длугач розумніший…

Василенко з інтересом дивився на Диявола. Хоча обличчя колишнього оберштурмбанфюрера зовні було спокійним, полковник відчував – у душі його здійнявся вир…

Ну, що ж, настав час рішучих дій.

І Василенко заговорив стрімко й чітко:

– Може, вам показати ще кого-небудь з давніх знайомих?

– Не треба, покажіть Длугача.

– А може, Сірого? Адже ж ви самі зробили його своїм агентом після краху комедії з «Самостійною Україною» та її опереточним урядом в Л.

Другий удар… Сірий… Якщо і його взяли, значить, вони розплутають всю мережу націоналістичного підпілля…

– Не вірю вам, – вперто сказав Діль, – покажіть мені Длугача.

– А може, Сірого раніше?

Як і думав Василенко, Диявол вирішив, що коли йому так наполегливо говорять про Сірого, то його дійсно заарештовано, а Длугачем тільки лякають.

– Ну, що ж, хай Сірий, – мляво сказав Діль.

– Ходімо, – мовив Василенко.

Діль вийшов з кімнати, ступив кілька кроків по коридору, і полковник прочинив трошки двері до сусідньої кімнати.

– Дивіться!

У вузеньку щілинку Діль побачив за столом слідчого, що схилився над протоколом, і заарештованого… Так, це був Сірий.

– Впізнали? – запитав Василенко, зачинивши двері.

Діль. мовчав. Заперечувати безглуздо, але що робити?

– Я не знаю цієї людини, – сказав він.

– Нерозумно! Адже ж його прізвисько знаходиться у вашій записній книжці і навіть ім'я його коханки – Любки, дочки лісника.

– Це не Сірий, – торочив Діль.

Василенко знову відчинив двері і разом з Ділем зайшов до кабінету.

Слідчий підвівся, вітаючи начальство. Сірий теж встав із стільця.

– Назвіть ваше прізвисько у банді, – наказав йому Василенко.

– Ви ж знаєте, – похмуро відповів бандит, скоса дивлячись на незнайомого, що стояв поруч з полковником.

– Назвіть!

– Сірий, – процідив бандерівець…

– Осел, який осел! – незнайомий стиснув кулаки і, мабуть, кинувся б на бандита, якби Василенко не став між ними…

Коли вони повернулися до кабінету полковника, Олексій Петрович запитав:

– Ну, тепер впізнали?

– Так, це він.

– Ось бачите, а ви відмагались.

– Але Длугача я там не бачив!

Полковник подзвонив.

– Приведіть Длугача, – сказав він конвоїру.

Ян Казимирович зайшов до кабінету. Він зацікавлено подивився на незнайомого. Очна ставка? Ні, цієї. людини він справді не знає!

Не дивно, що Длугач байдуже відвів очі від людини, перед якою тремтів раніше і з якою була пов'язана значна частина його шпигунської біографії. Пластична операція обличчя, зроблена Ділем після втечі з СД, зовсім змінила його.

Зате Діль уп'явся очима в свого колишнього співробітника. Полковник розрахував вірно: після того, як Діль засумнівався у арешті Длугача, поява Длугача у кабінеті посилить стан психологічного шоку, в якому перебуває Діль. І Василенко одразу ж використав слабість противника.

– Послухайте, Длугач, – сказав він, – мені передали, що ви буцімто хотіли ще щось додати до своїх показань. Слухаю вас.

– Я? – здивувався Ян Казимирович. – Це якесь непорозуміння. Я все розповів про свою діяльність на хибній дорозі…

– Невже все? – насмішкувато перепитав Василенко.

– Все! Це не так вже і мало, коли дійде до суду, – сумно підтвердив Длугач.

– Добре. Будемо вважати, що трапилось непорозуміння. Ідіть.

Ян Казимирович з порога занепокоєно обернувся. Інтуїтивно відчув, що недарма його знову викликали і запитували в присутності цієї людини з напрочуд свіжою шкірою обличчя, що так різко контрастувала з сивиною на скронях. В очах незнайомого він прочитав ненависть і презирство…

Двері зачинилися.

– Так що ж, Діль? Може, продовжимо демонстрацію вашої агентури? Хочете, я покажу вам годинникаря Яницького з вулиці Листопада. А може, ще кого-небудь?

– Досить, – пробурмотів Діль.

Йому потрібен був час, щоб отямитись, але полковник не давав ні хвилини перепочинку.

– Ви чули, Длугач про свої злочини розповів сам. І правильно вчинив. Раджу вам наслідувати його приклад. Отже, коли і за яких обставин ви завербували Длугача?

– Навіщо ж мені повторювати те, про що він сам вам розповів? – уїдливо запитав Діль.

– Я хотів, щоб ви мені сказали про час вербування, аби ще раз впевнитися, з якого саме моменту розумніший від вас Ян Казимирович почав використовувати вас у своїх інтересах…

Знову ці натяки! Думки Діля розбігались, він ніяк не міг зосередитись. А полковник невмолимо вів наступ. І особливо небезпечними були оті натяки. Що ж за ними ховається?

– Я не розумію, про що ви говорите, – повільно сказав Діль.

– Я говорю про те, що агент СД Ян Казимировий Длугач за сумісництвом співробітничав з однією іноземною розвідкою, якій продавав вас разом з таємницями СД оптом і уроздріб.

– Що ви сказали?! – Діль підвівся з стільця.

– Сідайте! – наказав Василенко. – Звичайно, неприємно дізнатися про те, що пошився у дурні. Але що поробиш: факти – уперта річ.

– Длугач працював на іншу розвідку? – хрипко запитав Діль.

– Так, а що тут дивного?

– Докази!

– Будь ласка! Я можу зачитати вам його свідчення, з яких видно, що ще у лютому 1942 року один з ваших кращих агентів, він же спеціаліст по коньяку «Наполеон» і організації холостяцьких вечер, Ян Казимирович Длугач став агентом однієї іноземної розвідки. Полковник зачитав Ділю ці показання.

– Впізнаєте підпис? – він простягнув Ділю протокол, не випускаючи його з рук.

– Дайте мені самому прочитати.

– Читайте. Ну, впевнились?

Діль не відповів. Він був надто схвильований.

– Хочете знати його нове прізвисько?… Дарлінг. По-англійськи це значить «Дорогий». Дійсно, дорого коштував вам цей суб'єкт! – і Василенко весело засміявся.

– Цього не може бути! – заволав нарешті Діль. – Все це фальсифікація.

– Це було, – сказав, все ще посміхаючись, Василенко, – було під самим вашим носом. Скажу вам навіть більше. Знаєте, хто був резидентом, який завербував Длугача?

– Хто? – вирвалося у Диявола.

– Рішард Вишневський, метрдотель «Бристоля», де ви так любили бувати. Прізвисько в розвідці – Консул.

Хоча новий удар був жорстоким, Діль зумів узяти себе в руки. Він прийняв рішення. Це щеня Ігрек сплатить за приниження, яке він зараз пережив. Він, Діль, не хотів нічого говорити і нічого не сказав би. Але з двійником, з людиною, що зрадила йому, він розправиться навіть зараз, сидячи за гратами!

На обличчі Діля мимоволі відобразилося все, про що він думав у цей час. Василенко з задоволенням спостерігав, як вираз розгубленості поступово змінявся жадобою помсти. Куди зникла маска розбещеного насмішника і циніка!

«Отже, – думав Діль, – всі ці роки ти обдурював мене, малий. Коли я сидів у твоєму ресторані і ти з метрдотелем, улесливо схиляючись, вибирав мені вечерю, ви разом сміялися над простаком Дияволом. Добре ж, Ігреку, я помщуся і помщуся жорстоко. Який би ти не був відвертий, не вірю, що розповів про все. Тобі це не вигідно! За будь-яку твою справу тебе, безперечно, повісять. Отже, ти дав мінімум, від якого не міг відхреститися. Але ж я знаю про тебе все, мій малий! І не тільки про роботу для мене, а й про дільця у дефензиві, яка тебе продала мені».

Зловісна посмішка зазміїлась на вустах Діля.

«Ми почнемо з твого ресторану, з того місця, де ти обдурював мене. Совєти не простять тобі «Бристоль» і катування підпільників. Навряд чи ти розповів про роль, головну роль, яку грав у цій зраді. Але перед тим як виказати тебе з головою, треба остаточно впевнитися, що все, написане у протоколі, – правда».

– Ось що, громадянине полковник, – рішуче сказав Діль, – ви можете довести, що все, написане у протоколі, – правда?

– Звичайно!

– Нехай Длугач ствердить це у моїй присутності.

– Добре.

Так Ян Казимирович втретє з'явився у кабінеті Василенка. Тепер він вже хвилювався. Знову цей незнайомий. В чому справа? Він безуспішно намагався розібратися у намірах полковника.

– Сідайте, Длугачу, – сказав Василенко. – Ви знаєте цю людину?

– Ні, – цілком щиро відповів Ян Казимирович.

– Ви говорите неправду, – похитав головою Василенко. – Ми маємо відомості, що ви були зв'язані з цією людиною за своєї шпигунської діяльності на користь іноземної розвідки. Визнаєте це?

Ян Казимирович одразу заспокоївся. Звичайно, тут непорозуміння! Суб'єкта, що сидів перед ним, він не знав і ніколи з ним не зустрічався.

– Я вже говорив, – розважливо почав Длугач, – що мав зв'язок тільки з резидентом іноземної розвідки Рішардом Вишневським, метрдотелем ресторану «Бристоль», що завербував мене. Кілька днів тому до мене з паролем з'явився Микола Іванович Сєверцев, якому я був переданий для зв'язку. Більше нікого не знаю.

– Так ти мене не знаєш, Дарлінг? – раптом із злістю сказав незнайомий. – Ти мене не знаєш, малий?

Діль рвучко схопився з стільця, кинувся на Длугача і вчепився йому в горло… Тільки за допомогою викликаного конвоїра Василенку вдалося відтягти Диявола і звільнити з його рук добряче пом'ятого Длугача. Ян Казимирович мав досить-таки жалюгідний вигляд, і полковник одразу ж відправив його до камери, наказавши конвоїру викликати лікаря.