Текст книги "Опівнічні стежки"

Автор книги: Михайло Канюка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 30 страниц)

– Сьогодні я чомусь згадав нашу першу зустріч, місіс Ірен. – Сер Елвіс відірвав нарешті очі від майже повної тарілки, що стояла перед ним.

«Починається, – роздратовано подумала Ірина. – Знову за своє…» Вона ще на початку вечора помітила, що пісна фізіономія барона була ще сірішою, ніж звичайно, і приготувалася до відсічі.

Але сер Елвіс лише зітхнув і пильно подивився на графа, який байдуже роззирався навкруги. Помітивши погляд шефа, старий, улесливо посміхнувшись, промовив:

– Напрочуд свіжі устриці, чи не так, сер?

Полковник щось мугикнув у відповідь, трохи помовчав і знову заговорив:

– Я, панове, власне кажучи, запросив вас для ділової розмови. І щоб якось пом'якшити свою нетактовність, вирішив провести її саме тут, за келихом вина.

Граф Кабардін здивовано подивився на шефа.

– Не лякайтеся. – Сер Елвіс зобразив на своєму обличчі щось схоже на посмішку. – Справа в тому, що моя нетактовність ще попереду і полягає в тому, що мені на деякий час доведеться розлучити вас із дочкою.

– О, я нічого не маю проти! – махнув серветкою старий. – Адже пам'ятаю, що Ірен, окрім того, що моя дочка, ще й ваша підлегла.

– Вам, місіс Ірен, – продовжив полковник, – доведеться, мабуть, супроводжувати мене у невеликій подорожі.

– Куди саме, коли не секрет? – за байдужістю тону Ірина спробувала приховати свою настороженість.

– Не секрет. Ми полетимо на один з островів у Середземному морі.

– Коли?

– Я прошу вас бути готовою на четвер. Але попереджаю, – тут полковник ковзнув поглядом по її блискучому волоссю, високому матовому чолі, підкресленому тонкими дугами брів, і зупинився на глибоких темних очах, – подорож може і не відбутися.

– Вірогідність її залежить від мене, сер, чи від зовнішніх обставин?

– Від зовнішніх, – сухо відказав полковник, нарешті відриваючи погляд від її обличчя. – Про вашу участь у ній ви дізнаєтесь за день, а може… – полковник глянув на годинник, – може, й сьогодні…

Всі втрьох і гадки не мали, що зібралися разом востаннє. Вже в літаку, по дорозі на острів, де повинні були зібратися всі учасники майбутньої операції, полковнику Рочестеру вручили радіограму про тиху смерть колишнього родовитого російського графа, який закінчив своє життя у рангу найманого шпигуна, запеклого ворога своєї батьківщини. Але про це Ірина дізналася вже після повернення…

По обіді, приїхавши до свого офісу, сер Елвіс щільно затулив шторами вікно і, викликавши дзвінком офіцера з приймальної, кинув:

– Майора Террі до мене!

За хвилину той, виструнчившись, стояв перед шефом.

– Чи був, майоре, зв'язок з агентом «Де-ікс»?

– Так точно, сер!

– Розшифрували?

Террі мовчки простягнув полковнику аркуш з донесенням.

– Ви вільні, – махнувши рукою, сказав Рочестер і втомлено відкинувся на спинку крісла.

Останній шанс, остання спроба зламати, підкорити собі цю жінку або… або знищити! Якщо дані збігатимуться, вона знову буде поруч.

А якщо не збігатимуться?…

Полковник жахнувся своєї думки і, нервово схопивши аркуш зі столу, вп'явся очима у рядки донесення: «Дозвіл на виїзд Славінської Ірини Олександрівни, уродженої графині Кабардіної, з Києва транзитом до Парижа зареєстрований у канцелярії генерала Ебергарда під номером 47 і датований 17 травня 1943 року…»

Початок

Над глибокою бухтою вітер несамовито метляв різноколірні прапори легких суден і яхт, намагаючись позривати їх з флагштоків, закручував на вулицях міста стовпи пилу, що з силою розбивалися об стіни будинків. Вітер густим жаром бив у обличчя, обпікав легені.

Ірина опустила штори і відійшла од вікна. Другий день вони вже на місці, і цей «чудовий краєвид», як сказав про нього хазяїн готелю, на місто і бухту, над якими постійно стояла жовтава хмара куряви, встиг досхочу набриднути.

Сонячне проміння, незважаючи на щільно запнуті штори, все-таки проникало до кімнати, і в ньому крутився все той же жовтавий пил.

Всі кудись розбіглися у своїх справах. Але Ірина навіть відчула полегкість, коли їй на якийсь час дали спокій, і напружено розмірковувала, намагаючись розібратися в тому, що сталося останнім часом.

Взагалі-то й нічого особливого. Полковник Рочестер, як і обіцяв, узяв її разом з кількома своїми підшефними на базу, і ось вона вже другий день нудиться від спеки у готелі. І тільки вчора ввечері, коли вітер майже вщух, полковник запросив її на невеличку прогулянку на машині з наміром показати місто. Але майже весь час мовчки просидів біля водія, навіть не повертаючи до неї голови, і Ірина мусила споглядати його худу потилицю, немов перерізану білим, коміром сорочки.

А їй дуже хотілося дізнатися про ті самі «зовнішні обставини», що про них Рочестер говорив раніше, і про те, чому вони мали завадити цій подорожі. Знову перевіряв? Але чому?… Якщо Ірина все-таки опинилася тут, то чому вона має сидіти без діла в оцих чотирьох стінах! На що він чекає? Або на кого?…

Щодо останнього, то всі учасники задуманої шефом операції були вже на місці. Навіть Утяй власною персоною прибув учора з Мюнхена на острів. До того ж всіх учасників операції Ірина прекрасно знала, бо ще разом з Террі за дорученням полковника займалася їх спорядженням і підготовкою. Отже, припущення, ніби Рочестер зажадав усунути її від справ, відпадало саме по собі, бо надто вже багато вона знала. Просто, мабуть, надавши їм деякий час для відпочинку, сер Елвіс вирішив дати спокій і Ірині.

І все-таки тут щось не те. Інтуїтивно Ірина відчувала, в якому напруженні перебуває зараз її шеф, і, зважуючи всі «за» і «проти», все більше схилялася до думки, що саме вона і є причиною нервового збудження Рочестера. Він на щось розраховує, хоче чогось домогтися від неї… І ця поїздка, мабуть, повинна стати для нього переломною.

Отже, час настав?

Ірина, підібгавши ноги, сіла у крісло, закурила. У душі була якась пустка. Вона зіщулилася, немов намагаючись цим відгородитись від свого відчуття. Жадібно затяглася. Раз… другий… потім з силою розчавила цигарку в попільничці. Спершись на бильце крісла, заплющила очі.

«Я здогадуюся, до чого йдеться. Настав переломний момент всієї гри, що її намагаються проводити вищі за Рочестера чини, які, доручили йому головну роль у цій виставі. До цього часу всі його дії, рано чи пізно, закінчувалися невдачами. Політика, – побудована на емігрантському русі, по суті, зжила себе. Якщо закид Утяя з групою пройде успішно, репутація Рочестера врятована, якщо ж ні… Думай, чекісте, думай!»

Ірина встала, широкими кроками ходила по кімнаті, натикаючись на стільці, невеличкий столик і не помічаючи їх на своєму шляху. Серце в грудях билося, немов птах, якому тісно в клітці.

«Рочестер постарів, його методи вже не популярні. Начальство підштовхує, вимагає рішучих і… розумних дій. Так-так, розумних. А сер Елвіс уже видихається і сам розуміє це. Останнім часом він усе більше справ доручає декому з підлеглих і… мені. Чому мені? Мабуть, інстинктивно відчуває мою незацікавленість у зміні керівництва. А перед іншими своїми підлеглими, хоча б перед тим самим Террі, хоче зберегти добру міну при поганій грі. Отже, я йому потрібна, і вже не тільки як інструктор і секретарка, а як безпосередній помічник, навіть співкерівник школи. А для цього Рочестер повинен довіряти мені беззастережно. Ні, роки моєї роботи не пройшли дарма».

«Спокійно, – перервала себе Ірина, – не заривайся. Це тільки твої міркування, не підкріплені ніякими фактами. Треба чекати, треба, щоб сер Елвіс сам зробив перший крок, і тоді все стане зрозумілим. І все ж, якщо я права, він повинен здійснити ще одну перевірку. Але за неї я спокійна: легенда моя бездоганна, спасибі вам, любі мої товариші».

Її думки перервав обережний стукіт у двері.

– Увійдіть! – різко сказала Ірина.

Двері прочинилися, і на порозі з'явився сер Елвіс Рочестер.

– Місіс Ірен! – почав він іще з порога і ковтнув слину. – Я маю намір запропонувати вам провести цей вечір разом… коли ви не заперечуєте…

Він знову ковтнув слину, намагаючись щось сказати, але промовчав, намацуючи очима у напівтемряві кімнати її постать.

– Що ж, сер Елвіс, я не заперечую. Давайте проведемо цей вечір разом.

При звуках її глибокого, тихого голосу сер Елвіс схилився у низькому поклоні.

– Гадаю, що за годину ви зможете подати машину! – Ірина говорила, немов наказувала.

Полковник шанобливо схилив головусі мовчки зачинив за собою двері…

– А люду, диви, люду скільки! Ну й місто… Вдень не зустрінеш жодного, а ввечері, мов комахи на світло, вилазять з усіх щілин!

Андрій, високий, ставний юнак, йшов поруч з Була-сем і крутив на всі боки білявою головою. Він, як колона, здіймався над людським потоком, що розлився по торговельній Мерчантс-стріт з її лавками і крамничками, гомінкими продавцями і рознощиками різноманітного питва і солодощів, і привертав до себе увагу мало не всієї вулиці.

– Чуєш, друже Смерека… – озвався Булась.

– Що?

– Ех ти, горе-розвіднику! Який же ти, до біса, Смерека, коли ти – Німий!

Булась стиснув свого кулачка і підніс до носа Андрієві, для чого йому довелося звестися навшпиньки.

– Йой, телепень! – схопився хлопець у розпачі за голову великими, мов лопати, долонями. – Ніяк не можу звикнути!

– Диви, будь уважним, а то так одразу потрапиш до рук чекістів…

– Та я їх… – Андрій зробив жест, немов згинав підкову.

– Ха-ха-ха! – зареготав Булась, закинувши голову назад, і зупинився. – Так саме і зробиш? Ха-ха-ха!

– Авжеж! За батька, за матір… Знаєте, друже Булась, який я лютий на Совєти… все життя мені спаплюжили!

– Ну-ну, заспокойся. – Булась злегка поплескав хлопця десь нижче могутнього плеча. – Якщо хочеш поквитатися, раджу не ловити гав, бо полковник при останній перевірці перед польотом спокійнісінько може відхилити твою кандидатуру. Знаєш, скільки у нього таких, як ти? – Булась багатозначно підняв палець угору і попрямував далі, ввічливо поступаючись перед зустрічними.

Сміхотливий і добродушний, розумний і врівноважений, Андрій Чорнобай дуже подобався Буласю. Тільки оця роками виплекана мрія помститися і неприхована сила цього бажання насторожувала його і примушувала співчутливо думати: «Ет, хлопче, не в ті ти руки потрапив, не в ті…»

– Ну, куди тепер? – запитав Булась, не повертаючи голови. – Палац магістрату і лицарської зброї бачили, на Голден-бей були… Он як засмаг!

Андрій і справді за ці дні підрум'янився на щедрому сонці, і тепер його обличчя нагадувало підпалену булку, обсипану зверху цукром.

– Тож куди підемо?

– Не знаю… – сказав Андрій. – їсти хочеться…

– От ненажера! Щойно ж на пляжі їли! – знову розреготався Булась. – Ну та добре вже, пішли на Стрейт-стріт, зараз нагодую тебе по саму маківку. Що тобі більше до вподоби – ресторан «Ельдорадо» чи кабачок «Чотири сестрички»?

– Там, де спокійніше, друже Булась.

– Значить, «Ельдорадо». Але там дорожче, ти це знаєш?

– Нічого. – Андрій поплескав по кишені білих штанів. – Гаманець ще майже повний.

– Тоді вперед!…

У ресторані було справді небагатолюдно і, головне, прохолодно. Могутні кондиціонери наповнювали невелике приміщення охолодженим повітрям, і дихати тут було легко і приємно. Мабуть, хазяїн цього «Ельдорадо» дійсно натрапив на золоту жилу, якщо зміг так розкішно обставити свій заклад.

Набундючений швейцар у лівреї суворо глянув на їхні зовсім не вечірні костюми, але промовчав, відчувши у руках прохолодну монетку.

– Тут не столиця, і ми не у закладі для мільйонерів, отже – без особливих церемоній, – сказав Булась і легко пішов між столиками, відшукуючи затишний куточок.

– Дивіться, друже Булась, – торкнувся його плеча Андрій, – тут і полковник з місіс Ірен. Яка ж вона!!. Ніколи ще не бачив її у вечірній сукні.

– Так, чарівна жінка, – байдуже погодився Булась, зручніше вмощуючись на стільці, – але якась холодна, наче мармурова статуя. Якби не знав, що вона російська графиня, то подумав би, що все своє життя провела на півночі. Ну, що ти замовлятимеш?

– Ех, картопельки б смаженої із салом і величезний шмат м'яса! – замріяно зітхнув хлопець і ковтнув слину.

Булась з усміхом глянув на нього і вже по-англійськи звернувся до офіціанта, що стояв за крок від їхнього столика:

– Будь ласка, чи зможете ви насмажити нам картоплі з м'ясом, і побільше?…

Брови офіціанта полізли вгору від такого нечуваного замовлення.

– Не знаю, сер. Треба спитати… Може, устриць, черепахового супу, дичини?

– Ні, – твердо заперечив Андрій.

– Будь ласка, дізнайтеся на кухні, – тоном, що не допускав заперечень, сказав Булась і провів отетерілого офіціанта насмішкуватим поглядом. – Завдали ми йому клопоту! – І вони весело розсміялися…

Ірина сиділа, відкинувшись за звичкою на спинку крісла, і зосереджено викреслювала довгим нігтем по запітнілій поверхні келиха химерні візерунки. Здавалося, цю недоступну світську жрицю ніщо, окрім цього нехитрого заняття, зараз не цікавило.

Тиха музика, м'яке світло, вино – все настроювало на спокійний лад.

Врешті-решт, що дасть їй робота на Рочестера? І взагалі, що дало її перебування у розвідшколі?…

Маючи доступ до секретних документів, уміло використовуючи прихильність Рочестера і високу оцінку ним її ділових якостей, Ірина поступово розширювала сферу свого впливу. Згодом вона до тонкощів знала структуру школи та списки клієнтури, як називав своїх агентів сер Елвіс. Контролювала і вчасно передавала відомості про перехід на Україну зв'язкових Багрія і вихованців Рочестера. Знаючи постійну підозріливість шефів до своїх підопічних, що не відзначалися високими моральними якостями, Ірина якнайяскравіше вип'ячувала ці якості. В результаті чого саме керівництво усунуло від роботи найнебезпечніших, на її погляд, агентів.

Ще в 1947 році, коли Ірина тільки-но з'явилася в школі, їм стало відомо, що один з клієнтів досить-таки поважаний оунівець під псевдо Булась буцімто вагається в обраному ним шляху, прихильно ставиться до СРСР. Ірина довго приглядалася до цієї людини, не наважуючись на контакт, бо добре знала звички свого противника: за цим каяттям могла бути майстерно розставлена пастка для неї або для когось іншого, кому не довіряє керівництво школи. Через свого зв'язкового вона пильно слідкувала за Буласем, доки не дозволила тому увійти з оунівцем в контакт. Вона знала, що ризикує життям зв'язкового, але ризикувала з, майже певним розрахунком виграти. Завдяки Буласю вона мала тепер очі у самому лігві націоналістичного кубла, звідки постійно виходили бандитські накази, рекомендації й декларації, спрямовані на боротьбу проти Радянської України.

Але цього, як здавалося лейтенантові Кабардіній, було сміховинно мало, якщо врахувати становище, яке займала вона у школі. Саме це і завдавало їй щонайбільше болю і невдоволення собою.

Чекісти не могли повірити у безслідне зникнення лейтенанта Ірини Кабардіної. Невдовзі після проведеного розшуку з'ясували, що літак, котрим вона летіла, було збито над гірською місцевістю Словака неподалік від запланованого місця її висадки. Колишні партизани – батько і син Коваржі, яких знайшов капітан держбезпеки Іван Павлович Мальцев, відряджений Микитенком для розшуку Ірини, – розповіли про жінку, на ім'я Магда, яку вони врятували після катастрофи і яка назвала пароль. Отже, дані свідчили, що то була лейтенант Кабардіна. Але далі слід безнадійно губився. Чи дійшла вона до батька? І де взагалі він сам? А якщо обидва неушкоджені, то в якому куточку земної кулі знаходяться зараз?

Ці та багато інших запитань довго залишалися без відповіді. І не знав капітан Мальцев, походжаючи у відчаї вулицями Парижу й сподіваючись на випадкову зустріч з Іриною ось тут, у тихому кафе чи бістро поблизу будинку графа Кабардіна, що вона знаходиться лише у кількох кілометрах від міста, на довгі місяці безпомічно прикута до ліжка, а разом з нею і старий граф. Не міг знати про це Мальцев, шукаючи Ірину на відомих їй явках, куди вона не мала змоги прийти або подати хоч якусь звістку. Та й з усіх трьох явок уціліла після фашистів тільки одна – у немічної консьєржки, колишньої сестри милосердя, закинутої вітром революції в Париж, – мадам Лелюшенко, яка перейменувала себе на французький лад і стала мадам Лелюш.

З сумом дивився Мальцев на бліде, хворобливе личко мадам, яка, важко відсапуючись, розповідала, що всі її візити до графа виявилися марними – в домі ніхто не живе; і думав, що навряд ця старенька дочекається звістки від Ірини, якщо та згодом і зробить спробу зв'язатися через неї з своїми. Але все-таки залишив у немічної консьєржки повідомлення для Кабардіної із своєю точною адресою і детальними інструкціями щодо її подальшого завдання. Так і залишився невідомим для Мальцева маленький будиночок над тихою Марною, про який знали лише гітлерівський шеф Кабардіна Штольце, його нинішній керівник сер Елвіс Рочестер і сам граф з Іриною. З жодним із них, звісна річ, Мальцев не мав ніяких контактів, тому й виїхав з Парижа, приголомшений невдачею своїх розшуків, з ледь жевріючою надією на те, що Ірина жива і що час зведе їх колись знову. І яким же було його здивування, коли біля бензоколонки, власником якої він став на одній з гамірних міжнародних трас, зупинився розкішний «шевроле» й ошатна красуня – лейтенант Ірина Кабардіна – передала через нього своє перше повідомлення центру про готовність приступити до виконання завдання.

Ірина розслаблено сиділа і майже не чула, про що говорив полковник. А він тим часом продовжував, не зводячи з її обличчя суворих очей:

– Треба сказати, місіс Ірен, що острів цей завжди був на перехресті епох і цивілізацій, які змінювали одна одну. Тут пролягли торговельні шляхи і військові маршрути. Він приймав легендарного Одіссея, давав притулок корсарам, знав розквіт мистецтва і роки поневолення…

«Він, здається, хоче переповісти весь путівник. А коли ж про головне?» – подумала Ірина і рішуче підвелася, перериваючи полковника на півслові:

– Уже пізно, сер Елвіс, нам час повертатися у готель! – І, не озираючись, попрямувала до виходу.

* * *

Було це після війни. По Карпатських лісах никала загнана і доведена до відчаю купка оунівців на чолі з надрайонним провідником Семеном Чорнобаєм – Борушем, як називали його бандити. Скрізь, де б вони не з'явилися, лилася кров, чувся стогін і плач. А бандити, відчуваючи свій кінець, лютували ще більше.

Кілька разів вони потрапляли в оточення, але Ворушу разом з найближчими охоронцями щоразу вдавалося вислизнути.

Ця операція готувалася чекістами особливо старанно. У розпорядженні, тоді ще майора, Василенка була рота автоматників, що мали вже чималий досвід у боротьбі з бандами. Завдання полягало в тому, щоб одночасно покінчити і з Борушем, і з його бандою.

Село, куди мав прибути Боруш, оточили з усіх боків. Але в останню ніч перед операцією прямо до Василенка прийшов здоровенний парубійко. Василенко одразу впізнав його – Довбня!

Лесь Чорнобай спокійно поклав автомат на припічок, перехрестився і сів на лаву. Чекісти здивовано дивилися на хлопця. А велетень з чорним, мов земля, обличчям поволі скрутив цигарку, закурив.

– Я До того, пане начальнику, – глянув він на Василенка величезними сірими очима, – що Семена в Лохвицю не ждіть. Не буде його тут… Зараз він у Тенеші подався. Там і заночує… А я до вас прийшов… Чи, як ви писали у тих папірцях, з повинною.

Ніхто, крім майора, не повірив Лесю. А Вагиленко повірив. Бо знав, що Лесь – простий бідолаха, все життя перебивався з хліба на воду, та й хліба того не густо було в його хаті. А піти в ліс воювати за «вільну Україну» Леся підбив його старший брат Семен. Про це говорили Василенку Лесеві родичі, з якими майор зустрічався. Семен у куркулях ходив, а Лесь – бідняк бідняком. Темний, неосвічений…

– Довго я Семена умовляв, – вів далі Лесь, – давай кінчати все це, ходімо по домівках, відбудемо покарання, якщо не простять, але ж до своєї землі повернемося, працювати будемо, а не кров людську лити… А він затявся – ні. За себе, каже, за землю свою битися треба. Все у тебе, Леську, Совєти заберуть, а самого вб'ють. Вірив я. От і жив, як вовк у лісі. А вчора, коли побачив, як Семен на сусідньому хуторі маленьке дівча вилами підтяв, пішов од нього…

Лесь згодився повести загін у Тенеші.

– Мені все 'дно туди треба – сім'я моя там: Марія і малий Андрій, – сказав і, гупаючи великими чобітьми, вийшов із хати.

… У Тенеші увійшли, коли вже розвиднялося. Тихо зняли вартових, оточили три хати на околиці. Обеззброїли і взяли майже всіх бандитів. Усіх, крім Боруша. Зникли дружина Леся і син. Люди потім говорили, що серед ночі Боруш разом з Марією та Андрійком і двома охоронцями подалися до лісу. Поки допитували затриманих, зник Лесь…

Тільки на третій день чекісти знайшли у Чорному лісі біля криївки Леся Чорнобая. Поруч нього лежала напівжива дружина його Марія, що вже стікала кров'ю. Лесь був убитий пострілом у спину. У схроні знайшли трупи Палія Та Януша – охоронців Боруша. А сам Семен і племінник Андрійко зникли…

* * *

Сер Елвіс подивився на годинник і сказав:

– Панове, у нас є ще півгодини до повного збору учасників операції. Отже, ми маємо змогу ще раз, востаннє, зупинитись на кандидатурі кожного з них.

Нарада відбулася у просторому номері Ірини за три години до початку операції.

– Отже, перший її учасник, – продовжував по паузі Рочестер, – Романівський. Псевдо – Утяй.

– Референт служби безпеки, – озвався Террі, – довірена особа пана зверхника. Іде в край із завданням налагодити агентурну мережу і посилити потік розвідувальної інформації. Крім того, має контролювати дії підпілля у краї. Надійна людина…

– Другий учасник – Ігор Тесленко. Псевдо – Булась.

– Довірена особа провідника СБ. Іде в край як кур'єр і зв'язковий Утяя. На нього покладено функції охоронця і провідника, адже Булась довгий час перебував саме в тих краях…

– І третій – Андрій Чорнобай, Смерека.

– Радист і охоронець Утяя. Іде в край під псевдо Німий. У разі потреби, звичайно, має виконувати цю роль. – Террі криво всміхнувся і додав: – Я дам скоріше собі голову відтяти, ніж повірю в те, що він заговорить.

– А чи не замолодий? – озвалася Ірина з кутка дивана. – Адже хлопцеві лише двадцять.

– Ні, – м'яко перебив її Рочестер. – Не забувайте, що він виріс на наших очах і палає бажанням помститися за своїх батька й матір.

– Крім того, втрутився майор Террі, – у нього вже є деякий досвід у роботі. Він ходив з нашою поштою до Польщі. Отже…

– Отже, розвідник з нього, незважаючи на молодість, вийшов добрий, – резюмував полковник і знову подивився на годинник. – Зараз вони почнуть збиратися.

За хвилину двері відчинилися, і до кімнати увійшли всі троє. Мовчки посідали, мовчки перезирнулися.

Полковник Рочестер пройшовся з кутка в куток, потер руки і нарешті заговорив:

– Панове, до вильоту залишилося рівно дві години тридцять хвилин. Останні інструкції. Ваш літак ляже на курс: цей острів – Греція – Албанія – Угорщина – Румунія – Україна. Політ триватиме трохи більше п'яти годин і відбуватиметься на граничній висоті. Викидатиметесь на парашутах у районі… – полковник підійшов до столика, розгорнув карту і ткнув пальцем у намальований червоним олівцем кружечок, – ось тут. Вас там зустрічатимуть місцеві бойовики, для чого запам'ятайте пароль: «Пугач-36», відзив – «Пава-45».

Рочестер трохи помовчав, даючи учасникам операції можливість краще усвідомити сказане, а потім продовжив:

– Тепер, панове, давайте ще раз перевіримо вашу екіпіровку. Якщо я не помиляюсь, кожному з вас видано два пістолети, дві гранати, по 450 патронів, годинник, ком, пас, ампули з отрутою на випадок провалу, які ви повинні були вшити в комірці ваших сорочок, чи не так? – Рочестер повернувся до Утяя.

Той хитнув головою на знак згоди.

– Прошу вас ще раз перевірити, панове, чи маєте повністю все необхідне.

– Та скільки разів уже перевіряли, пане полковнику, – мов у трубу, загудів Андрій. – Є все, що потрібно.

Сер Елвіс холодно подивився на Смереку і, звертаючись цього разу тільки до нього, сказав:

– Я розумію, молодий чоловіче, що така настирливість з мого боку може декого й дратувати. Але я старий розвідник і добре знаю, що у нашій з вами роботі, колего, немає дрібниць. Отже, вам таки доведеться ще раз ретельно переглянути всі свої речі.

Андрій з винуватим поглядом вислухав менторську нотацію шефа і пробурмотів:

– Слухаю, сер! Подивлюся ще раз…

– Чудово, – відповів полковник. – До того ж у вас на це є ще трохи часу. Чи ясне вам завдання?

Всі троє хором відповіли:

– Так, сер!

– Чи нема якихось запитань до мене або побажань?

– Ні, немає, – сказав Утяй, піднімаючись зі свого стільця.

– Все ясно! – поспішив додати Булась.

– Ет, шкода, що не можна на прощання завітати до «Ельдорадо» і замовити смаженої картоплі… – замріяно прогудів Андрій.

– Так-так, панове, прошу нікуди з готелю не виходити, доки за вами не прийде машина, – сказав майор Террі.

– Слухаю, сер! – разом відповіли Булась і Смерека.

Утяй же, який встиг уже підійти до дверей, обернувся, сумно обвів поглядом присутніх у кімнаті і неголосно, чомусь по-українськи проказав:

– Най допоможе нам бог во славу справи нашої…

Капкан

До початку наради лишалося ще кілька хвилин, і кожен, хто був запрошений на неї, займався своїми справами. Генерал Микитенко, сидячи ще за своїм столом, розмашисто підписував якісь папери, що їх подавав лейтенант Коробов; полковник Василенко, переплівши короткі пальці сильних рук і насупивши густі брови, втупився в якусь одному йому видиму цяточку на дзеркальній поверхні довгого столу, за яким розмістилися ще кілька офіцерів; полковник служби ППО стиха розповідав щось веселе своєму сусідові у формі прикордонника.

– Ну, товариші, всі в зборі? – Генерал Микитенко підійшов до офіцерів. – Тоді починаємо працювати…

Василенко любив слухати, як генерал вимовляє оте «починаємо працювати» – легко, без особливого притиску і водночас так, що всі за мить замовкали і в кабінеті одразу встановлювалась робоча атмосфера.

От і зараз, зробивши паузу лише на кілька секунд Віталій Романович одразу почав знайомити присутніх з обстановкою:

– За даними, що надійшли до нас, «гості» можуть з'явитися десь на початку першої години ночі. Отже, військам ППО, – сивий полковник підняв голову, – розпочати спостереження за небом вздовж кордону вже з двадцятої години, прикордонникам і військам місцевих гарнізонів виставити додаткові пости, блокувати всі автобусні і залізничні станції, а також аеропорти…

– Багаті «гості» будуть? – нахилився до Василенка прикордонник.

– Саме так, – відповів за Василенка генерал. – «Гості» таки багаті. Не дай боже, чимось налякати. Тому я наголошую, товариші, – пильність і уважність! Спостереження за шляхами і на станціях проводити без зайвого шуму, обережно, так, щоб не впадало у вічі. Виявивши порушників, не брати, а супроводжувати до місця їх збору.

– А чому не можна брати їх одразу? – знову вискочив нетерплячий прикордонник.

Віталій Романович глянув на нього і спокійно відповів:

– Справа в тому, що вони самі прийдуть до нас… При цих словах Василенко хитро примружився і додав:

– Авжеж, адже схрон, до якого вони прийдуть, ми заблокуємо заздалегідь.

– Так-так, – підтвердив Микитенко. – Нам важливо їх всіх узяти живими. Не інакше. Тому я і наполягаю на граничній обережності, бо, як ми вже знаємо з практики, закордонні боси залюбки постачають своїх підопічних ампулами з отрутою, які вони, в разі небезпеки, цілком можуть використати за призначенням. А нас це аж ніяк не влаштовує…

* * *

…і плаче, і не спить,

Мов негодована дитина,

Лихої, тяжкої години,

Мабуть, ти ждеш? Добра не жди,

Не жди сподіваної волі,

Вона заснула…

Генерал Микитенко відірвався від Кобзаревого збірничка і кинув погляд на вікно. Місто засинало. Інколи було чутно шурхіт шин по мокрому асфальту.

«Які гнівні і болючі рядки… – подумав Віталій Романович. – Як палко жадав поет волі і як ненавидів ворогів рідної України… І ці гаспиди ще намагаються проголосити Тараса своїм. Дзуськи! Він наш, тільки наш…»

Думки Микитенка перервав різкий телефонний дзвінок.

– Товаришу генерал! – почувся у трубці схвильований голос. – Виявлено невідомий літак без розпізнавальних знаків. Летить вздовж кордону…

– Так, так, чудово… Слідкуйте за ним і доповідайте. Все!

Микитенко поклав трубку і подивився на годинник. Стрілки наближалися до дванадцятої ночі.

– Ох і молодець же наш лейтенант Кабардіна! Все точно повідомила! – не втримався від похвали Віталій Романович.

Генерал хвилювався зараз, як влучний стрілець на великому полюванні, який заздалегідь знає кінцевий результат і рука якого міцно тримає зброю… Він був упевнений у вправності своїх підлеглих і добре знав, що за цим ворожим літаком зараз стежать сотні уважних очей.

– Товаришу генерал! Літак над заставою капітана Нарушева повернув у глиб території і зараз перетинає Бережанський район!

– Все добре, все нормально… – промугикав Віталій Романович і одразу ж обірвав себе: не хизуйся, ідучи на рать… А якщо ця пташка летить без «гостинця», а головний літак перетне район зовсім в іншому районі?… Ну що ж, наші орли навряд чи пропустять і його…

Але внутрішнє відчуття підказувало Микитенку, що цей літак і є той самий звір, на якого він полює, і прийняті ним заходи перестороги – це від роками виробленої звички завжди все передбачати.

– Товаришу генерал! Літак пройшов над Підгаєцьким районом і зараз знаходиться над Козівським… Прикриття не виявлено…

– Чудово… Продовжуйте спостереження! – клацнув важіль телефону, і Микитенко підійшов до карти: точно виходять. Зараз стрибатимуть…

За кілька хвилин кабінетну тишу знову розірвав телефонний дзвінок.

– Літак зробив два кола і пішов назад. У повітрі – три парашути!

– Пропустити літак через кордон! Нехай собі думають, що прибули непоміченими… Не спускати очей з парашутистів! Тільки… обережніше, – додав генерал уже зовсім не командним голосом.

– Єсть, не спускати очей! – хвацько гримнуло в трубці.

* * *

Смерека загасив парашут і прислухався. Ліс відповів на його німе запитання мирною тишею, що її порушував тільки ледь вловимий шурхіт листя. Земля спала, оповита нічним спокоєм. І, здавалося, ніщо не може порушити його. Хіба тільки мерехтливе місячне сяйво, що проникало між диким сплетінням віт, породжувало враження непевності і тривоги.

Смерека зіщулився від нічної прохолоди і почав хутко збирати парашут. Закопавши його під явором, закинув на плечі рюкзак з рацією, знову застиг на секунду і тільки тоді тричі гукнув по-совиному. З глибини лісу у відповідь почувся тихий згук. Зачекавши, чи не почується ще третій голос, Андрій пішов на нього.

Йшов він м'яко, як ходять мисливці і розвідники, обережно ступав спочатку на носок, а потім вже на повну ногу. Йшов, обминаючи завали і кущі, сторожко озираючись на всі боки. Раптом десь попереду і трохи збоку хруснула під чиєюсь ногою гілка. Смерека завмер. Але, почувши вже знайомий згук, пішов, майже не криючись, назустріч. «Та це ж Утяй! От старий пень! – лаявся у думці Андрій. – Життя прожив, а ходити як слід не навчився. Булась такого б собі не дозволив…»