Текст книги "Опівнічні стежки"

Автор книги: Михайло Канюка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 30 страниц)

– Друже Утяй, то я, Смерека! – проказав неголосно, вдивляючись у гущавину. Від згустка пітьми відділилася невисока постать і пішла на Андрія.

– Німий? А я думав, Булась… Куди ж він міг подітися?

– Може, віднесло?

– Може… – погодився Утяй.

– Давайте ще раз гукнемо? – запропонував Андрій.

– Не варто було б… а проте, гукни.

– Гу-у… гу-у… гу-у! – розляглося тоскне над лісом. Прислухалися. Ані звуку.

– Не можна далі чекати. Небезпечно, – проказав Утяй. – Треба йти без нього. Якщо живий і здоровий – прийде на збірний пункт, не маленький…

По голосу Андрій зрозумів, що Утяй стривожений. І справді, не встигли приземлитися, а один із співучасників ніби крізь землю провалився. Було від чого нервувати…

– А не з'явиться протягом трьох діб… – Утяй рішуче насунув кашкета на лоб і скомандував: – Нема чого теревені розводити! Пора… – І першим рушив на схід.

Над лісом зажеврів літній світанок. Дерева і кущі почали неохоче проступати із загальної маси, набувати об'ємності. Перед сходом сонця навіть вітер, здавалося, облишив свої пустощі, щоб з достоїнством стріти новий день.

… Булась розплющив повіки і око в око стрівся поглядом з молодим солдатом, який сидів на пеньку за два кроки від нього і спокійно курив. Булась рвучко підвівся і, схопившись за голову, – жалісно застогнав. Пальці намацали на потилиці здоровенну гулю.

– Товаришу капітан! – піднявся солдатик. – Очуняв…

До Булася підійшов ставний офіцер:

– З благополучним приземленням, добродію, не знаю, як вас там…

Скривившись від болю і ледь повертаючи голову, Булась розглянувся навкруги: поруч з ним лежав акуратно складений парашут, а трохи далі, на розстеленому на молодій траві плащ-наметі, – все його майно: пістолети, гранати, годинник, компас…

– У вас має бути рація, капітане…

– Авжеж, – відповів той і, щоб приховати своє здивування, уїдливо додав: – Хочете повідомити моє чи своє начальство про прибуття?

– Ваше, – цілком серйозно сказав Булась. – Прошу, з'єднайте мене з полковником Василенком.

Капітан уважно подивився на Булася, але, продовжуючи гру, все ж відповів, тільки вже без іронії:

– Не знаю такого… А про мене, щоб з вами познайомитися, досить буде і майора…

– Мені необхідно терміново з'єднатися з Олексієм Петровичем Василенком – полковником держбезпеки… – Булась обережно покрутив головою.

Молодий офіцер простягнув йому руку, допомагаючи стати на ноги:

– Здорово вас гахнуло… Не треба нікуди дзвонити. Полковник за півгодини буде… Він уже знає про вас.

Хатка стояла на околиці лісу, немов на хвильку відбігла від зграйки таких самих, як і вона, подружок, що тісним колом оточили старий занедбаний цвинтар. Полковник Василенко, одягнений у потертий сірий костюмчик, в якому він був більше схожий на бухгалтера якоїсь районної організації, ніж на співробітника органів держбезпеки, сидів за грубо збитим столом, поклавши важкі руки на його вискоблену до білого поверхню.

Проти нього, спиною до тьмяного віконця, розташувався Булась. Він час від часу прикладав долоню до потилиці, ніби намагався погамувати в такий спосіб біль. Грюкнули двері, і до хати зайшов той самий молоденький солдатик, що чатував біля нього в лісі, з відерцем колодязної води. Мовчки поставив відро біля столу, змочив кінець вишитого рушника і так само мовчки простягнув його Буласю. Той із жалем подивився на рушник, знову намацав гулю, яка стала ще більшою, і заперечливо похитав головою.

– Чому? – здивувався Василенко. – Адже болить…

– Не можна, Олексію Петровичу, – проказав Булась, – повинен для реабілітації продемонструвати гулю як речовий доказ.

Полковник засміявся, а потім все-таки сказав:

– А якщо, Ярославе Івановичу, зробити так: Утяя і Німого візьмемо у схроні, а вас покажемо їм уже потім, ніби схопили по дорозі?

– Гадаю, що їх нічим не треба насторожувати. Хто зна, як закінчиться операція і як вони поводитимуть себе далі. А дати їм хоча б маленьку підставу для підозри, мабуть, не входить у наші плани. Я наполягаю на тому, щоб операція проходила без будь-яких відхилень. Навіть заради мене. Крім того, моя відсутність примусить їх таки прийти до місця збору, адже за інструкцією вони зобов'язані чекати мене саме там. Отже, все, що робиться, – на краще, Олексію Петровичу! – Булась посміхнувся і одразу ж скривився: – Ох і болить, клята!

Василенко у задумі провів долонею по столу, ніби розправляв неіснуючу скатертину.

– На скільки вони випередили вас, кажете?

– Вони вже йдуть години чотири – чотири з половиною, а що?

– Значить, вони встигли відійти від місця висадки кілометрів на двадцять п'ять – тридцять…

– Приблизно.

– Ви мали пересуватися і вдень?

– Ні в якому разі! Тільки вночі. Вдень повинні були відпочивати, спати, а потім уже йти далі.

– Стежку вони знають добре?

– Я б не сказав, Олексію Петровичу, хоча у вмінні орієнтуватися їм не відмовиш. Особливо Німому. Єдине, що зі мною вони б не йшли так обережно і не втрачали часу на розшуки орієнтирів, адже я повинен був стати їх провідником… А так їх пересування, звичайно ж, буде повільнішим.

– Отже, Ярославе Івановичу, при бажанні ви змогли б, не викликаючи підозри, наздогнати їх?

– Якщо пояснити своє пересування вдень необхідністю якнайшвидше залишити район висадки і добрим знанням місцевості… – розмірковував Булась, – то звичайно.

– А про приблизне місце їх привалу ви теж, мабуть, знаєте? Адже сови вдень не літають… Зможете їх розшукати?

– Повинен! – рішуче сказав Булась.

– Ну що ж, тоді не будемо гаяти час. – Василенко підвівся і, поклавши руку на плече свого співрозмовника, співчутливо запитав: – Дуже болить голова?

– Не хвилюйтеся, Олексію Петровичу, до весілля заживе! – посміхнувся Булась і собі піднявся з лави. – Пора… Ось тільки поп'ю. – І він жадібно припав запеченими губами до відра. Потім змочив лоб та щоки і, не витираючись, попрямував до виходу. – То я пішов… – Уже од дверей обернувся до Василенка.

– Ні пуху!… – відповів полковник і потім довго дивився йому услід, думаючи про те, скільки довелося пережити цій людині і скільки таких, як Булась, ще знаходяться під впливом націоналістичної брехні. І про те, скільки сил треба було докласти йому, Василенку, та його товаришам, щоб-усі обдурені прозріли, а всі вороги зникли з лиця рідної землі…

* * *

Андрій прокинувся першим. Сів, покрутив головою, відганяючи сон, витяг з білявого пасма стеблинку і тільки після цього роззирнувся навкруги.

Сутеніло. Андрій поплямкав губами, згадав, що по дну виярка має протікати струмочок, і одразу ж почув його тихий легіт. Він обережно висунув носа із сховку, що його утворила весняна повінь, підмивши круті береги, а розрослі віти шелюжиння завісили його зверху.

Всюди було спокійно, і Андрій, позіхаючи та розтираючи закляклу руку, на якій незручно спав, обережно спустився до води. Умився, довго пив і тільки після цього повернувся до схову, де ще сопів Утяй.

– Га? Що? – Романівський здригнувся від легкого Андрієвого дотику.

– Вже смеркає, друже Утяй! Час збиратися… – ввічливо сказав хлопчина.

– А-а-ах… так-так, я зараз, – позіхнув той і сторожко прислухався – Ти вже виходив?… Все спокійно?

– О'кей, пане начальнику! Давайте краще вечеряти.

– Давай, тільки вогню не запалюй…

– Боронь боже! – Андрій, пустуючи, кумедно перехрестився. – Не маленькі, знаємо, що й до чого.

– Ну-ну, – пробурчав Утяй, – як для Німого, то надто багато базікаєш…

Вони неквапно поїли, чекаючи, коли сутінки загустішають настільки, щоб можна було, не дуже криючись, просуватися далі. Потім навпомацки зібралися і вилізли із виярка.

Місяць ще не зійшов, і над їхніми головами яскраво сяяли міріади зірок, переливаючись і підморгуючи. В лісі ж було темно, хоч в око стрель.

– Як там нам далі йти? – чомусь пошепки сказав Утяй, хоч навкруги не було ні душі.

– Звідси точно на схід до хутора, а там… – скоромовкою почав було Андрій.

– Стривай! – перебив його Утяй. – Ти чув щось?

– Ні… а що там?

– Слухай! – Романівський застережно підняв палець.

До Андрієвого слуху долетів далекий, але виразний совиний згук. Один… другий… третій!

– Це Булась! – Андрій схопив Утяя за рукав куртки. – Я відповім!

– Тихо, навіжений! Зачекаємо…

Припавши до землі, вони завмерли. За кілька хвилин уже трохи ближче знову почулося: «Гу-у… гу-у… гу-у…»

– Для сови ще рано, а для Булася…

– А якщо з ним щось трапилось? – загарячкував Андрій.

– Все може бути… – протягнув Утяй. «Гу-у… гу-у…» – почулося вже зовсім близько. Романівський штовхнув Андрія в бік:

– Давай!

… Булась, важко дихаючи, опустився на траву поруч з ними.

– Ух, нарешті я знайшов вас! Уже дві години блукаю, шукаючи, усі нори обнишпорив… А кричати раніше не наважувався…

– Як, друже Булась, ви пересувалися серед ясного дня? – У голосі Утяя задзвенів метал. – Ви що, захотіли виказати всіх нас? Що з вами сталося, чому не відповіли після приземлення?

Булась намацав у темряві руку Утяя і приклав до голови.

– Н-да-а…

– Я лежав непритомний майже до світанку. Не залишатися ж було біля парашута! Довелося мерщій тікати з того району, – пояснював Булась, вмощуючись на траві, немов на тахті у себе вдома. – Стомився… Хвилин п'ятнадцять перепочину, – і підемо…

– Десять! – суворо наказав Утяй. – Скоро місяць зійде.

– Десять так десять, – мирно погодився Булась і попросив у Смереки – Дай води!

Хлопець з готовністю скочив на коліна, витяг з кишені повну фляжку води і подав Буласю. Андрій був невимовно радий, що ця людина, яку він так поважав і в глибині душі плекав надію стати схожим на неї, знову поруч з ним. Утяя хлопець не любив за сварливий характер і побоювався. А з Буласем йому було і цікаво, і якось надійніше. Бо що й казати, на серці в Смереки було трохи моторошно. Ніби збувалася нарешті роками вистраждана мрія помститися за батьків, але весь час його мучила якась непевність. Ось уже майже добу він провів на рідній землі, і земля немов погамувала його біль, сторожко мовчала, нічого не промовляючи його серцю, а він вдихав її запахи, ніжно пропускав крізь долоню гілля молодих смерічок і відчував, що все для нього тут давно знайоме і рідне.

Булась рвучко звівся на ноги, тягнучи за собою обох напарників.

– Досить розсиджуватись, – сказав їм рішуче, – а то справді потрапимо до рук чекістів… Потім відпочинемо! – І рушив у темряву по ледь вгадуваній стежині.

Над лісом повільно сходив повновидий, мертвотно білий місяць.

… Всім описаним вище подіям або передували, або йшли паралельно, іноді переплітаючись з ними, або наступали одразу ж після них, – інші, не менш важливі і складні. Боротьба проти українського націоналізму точилася на два фронти: за межами країни і безпосередньо на Україні, в їх західних областях. Треба було викорінювати бандитизм остаточно і назавжди.

Зустріч

Генерал виглянув з вікна свого кабінету і мимоволі задивився на сценку, що розігралася на перехресті двох широких київських вулиць.

Несподівано для такого раннього часу тут скупчилося чимало різного транспорту. Сердито здригалися кілька вантажних машин, стиха сигналили легкові, а серед них, наче слон на тісній арені, поволі поверталася автоцистерна, залишаючи на сухому асфальті темні калюжі води, що сріблястими цівками лилася з-над передніх коліс. Кирпатий водій люто крутив кермо, намагаючись об'їхати «Москвича», а той задкував від нього.

Незворушним у цьому гармидері залишався невисокий, підтягнутий міліціонер. Він підніс над головою руку, вийняв з рота сюрчка і щось гукнув до шоферів, вказуючи напрямок. «Москвич» ще швидше посунув до тротуару, цистерна рушила вниз – і все заспокоїлося. За кілька хвилин машини розбіглися у різні боки, залишивши на асфальті тьмяні лінії-сліди. Навіть вусатий двірник, втративши інтерес, повернувся спиною до вулиці.

«Ач, який вправний, – подумав генерал про маленького міліціонера. – Витяг головну ланку, а за нею розплутав увесь вузол». І знову заглибився у свої думки.

… Операція, яка тривала вже кілька років, відняла чимало сил і нервів і зараз вступила, мабуть, у вирішальну стадію. А втім, якою б важливою вона не здавалася, ця операція була лише однією ланкою у великому ланцюгу заходів радянських чекістів. І від успішного її завершення тепер залежав розвиток дальших дій розвідників групи «генерала Микитенка.

Генерал пройшов за свій стіл, зручно вмостився у кріслі. Він любив цей вранішній час, коли знайомий кабінет у ранковому світлі здавався ще затишнішим, ніж звичайно. На столі дрімали телефони, сонно поблискуючи відполірованими боками, не мигтіли на них сигнальні лампочки. І начальники підрозділів у цей час ще закінчували голитися або снідати вдома, не турбуючи свого шефа нескінченними і справді невідкладними справами.

Щоправда, старанний лейтенант Коробов був уже тут – генерал це знав, – але і він поринув у ранкову пошту і до заповітної хвилини не наважувався заходити до кабінету з паперами на підпис. Можна було ще з півгодини на самоті подумати. І робити це генерал любив або на ходу, міряючи кабінет короткими неквапними кроками, або ось так, у кріслі, машинально розмальовуючи чистий аркуш паперу силуетами людей і тварин.

Зібгавши і кинувши у корзину розмальований аркуш, генерал підвівся з-за столу і знову почав міряти відстань від вікна до сейфа, роздумуючи над деталями операції, пригадуючи і ще й ще оцінюючи кожного її учасника…

Теплий вітер доносив своєрідні запахи міста, ворушив завісу. Генерал зупинився біля вікна, знову задивившись на вправного регулювальника. Вулицями рухався потік автомашин, тролейбусів, автобусів – це була година «пік», місто починало свій трудовий день. Невеличкий міліціонер вправно і чітко працював на своєму посту, повторюючи красиві і звичні рухи. Машини з дедалі більшою швидкістю обтікали його з різних боків, а він тільки повертався, чітко спрямовуючи їх рух, виразними жестами ліквідуючи найменші затримки.

«Так, – промайнула думка, – треба дуже точно і чітко керувати, не втрачаючи й миті, правильно спрямовувати кожну дію…»

Хрипко бамкнув великий годинник, і кабінет сповнився глухим передзвоном. За останнім – десятим ударом двері прочинилися, і на порозі став лейтенант Коробов. «Їй-бо, стояв і чекав під дверима», – всміхнувся про себе генерал. Ад'ютант увесь наче виблискував: зірочки на погонах, черевики, навіть кінчик задерикуватого носа – все сяяло і відбивало світло. Лейтенант ввічливо клацнув каблуками, вітаючись. На його обличчі з рум'янцем аж до скронь застиг вираз стриманого жалю. «Я розумію, – здавалося, промовляли його очі, – що порушив хід ваших думок. Але порядок є порядок, і о десятій я повинен бути саме тут, а не деінде, бо ви самі цього вимагаєте…»

Лейтенант Коробов, правда, трохи хизувався своєю точністю, наслідуючи у цьому свого начальника. А чіткість, стриманість і точність генерала Микитенка були давно відомі всім співробітникам Міністерства державної безпеки. Ці риси його характеру і справді дуже допомагали в роботі, бо завжди і скрізь, за будь-яких умов створювали атмосферу діловитості.

Віталій Романович дружнім жестом простяг до лейтенанта правицю і коротко наказав:

– Учорашні розпорядження лишаються в силі.

– Слухаюсь, товаришу генерал.

– Чи все готове до зустрічі?

– Звичайно, Віталію Романовичу. Капітан Чигрин і Булась прилетіли до Києва сьогодні вночі. Об одинадцятій мають бути на дачі. Полковник Василенко згідно з вашим наказом чекає тут.

– Машину, лейтенанте, викличте за півгодини… поїдемо трохи раніше, – сказав генерал, глянувши на годинника. – А львівського гостя просіть до мене…

Начальник одного з управлінь Міністерства державної безпеки полковник Василенко ось уже кілька місяців жив у Львові, безпосередньо на місці керуючи операцією по знищенню націоналістичних банд, і тепер приїздив до рідного Києва, наче гість. Сьогодні приїзд Олексія Петровича був особливо важливим.

Він сидів у приймальні, обмірковуючи за звичкою наступну розмову з генералом. «Розповісти йому про те, як наші хлопці зустрічали сьогодні вночі Чигрина чи ні?» – думав полковник. Начебто і другорядна це деталь, але досить показова, якщо вдуматися.

Понад чотири місяці чекіст Сергій Чигрин виконував завдання, перебуваючи у банді. Звичним для оунівських бойовиків і зв'язкових стало його псевдо – Богун. І хоча за цей час не змінився колір його очей, великий з горбинкою ніс і характерний розріз на підборідді, друзі не одразу впізнали Чигрина. Щось невловиме сталося із зовнішністю капітана: ще більше обвисли кремезні плечі, трохи зігнулася струнка постать, а на свіжопоголеному обличчі пролягли різкі зморшки. Уважно придивившись до Чигрина, Василенко збагнув, у чому річ: тридцятирічний капітан за цей час постарів…

… Минули осінь, зима, весна, і літо вже спливає відтоді, як того пам'ятного дня до кабінету Василенка ввели крайового провідника Яроша.

Ярош сів на стільця, з веселою злістю глянув у вічі полковника…

– А що, запитувати будете?

– Авжеж…

– А про що?

– Не глузуйте, громадянине Ярош, чи як вас там, – обірвав його Василенко. – Відповідатимете на мої запитання щиросердо і повно. Тільки в цьому разі ви зможете розраховувати на пом'якшення своєї долі. Гадаю, що розповісти вам буде про що. Чи не так?

Багато днів минуло з того часу, коли Ярош вперше зайшов до його кабінету. Це був таки двобій. І все ж настав час, коли Ярош, уважно прислухаючись до глухого голосу Василенка, слухняно писав записку до яворівського надрайонного провідника Лукаша. Таким чином у полковника Василенка виявилася можливість через заарештованого Яроша ввести чекіста в оточення бандитів.

Грипс-записка потрапила під потрібний дуб, а через кілька днів (Василенко, щоб не ризикувати, наказав за дубом не стежити) її прочитав надрайонний провідник Лукаш і вийшов на зустріч з Богуном.

То була глуха осіння ніч. Богун видерся на крутий пагорб, витер мокрі руки, підійшов до смереки і тричі стукнув по ній патичком. Спливла довга, дуже довга секунда, за нею друга, третя… І ніч відгукнулася хрипким криком сови. «Лукаш вийшов на зустріч!» – закалатало серце в Богуна.

Чигрин стояв під смерекою і напружено чекав. Потім він розповідав, що і сам не знав, чого хотів більше – чи того, щоб Лукаш обов'язково прийшов, чи щоб ця страшна ніч скоріше скінчилася і він опинився там, у себе, серед своїх…

Богун повільно повернувся, вдивився у гущавину. Здається, он там щось бовваніє… Ні, то калиновий кущ. А… ось він! Богун ступив до сірої, ледь примітної у пітьмі постаті, прихилився до дерева, поклавши руку на серце. Ні, вгамовувати його не було потреби. Як завжди у хвилини небезпеки, до Чигрина прийшла холодна, розсудлива рішучість і зібраність. Голос Богуна був цілком спокійним:

– Хто то є? – спитав, звертаючись до постаті.

– Я, Лукаш, – почулося у відповідь. – То хто є?

Тепер представлятися належало Богунові. І він не забарився з належною формулою:

– Я, Богун.

Вони обидва вийшли на маленьку галявину, напружено вдивляючись один в одного.

Тепер треба було зробити головне – не згаяти й миті, передати Лукашу наказ від Яроша: готуватися до переходу кордону. Чигрин знав, що серед бандитів у Лукаша репутація провідника «вищої кляси», і тому від нього можна було чекати чого завгодно. Але той помовчав, пильно вдивляючись в обличчя Чигрина, а потім сказав:

– Ходімо, нічого тут тупцювати…

Далі все було саме так, як довгими вечорами вимальовувалося схемами на папері, обговорювалося у кабінеті Василенка: Богун з Лукашем і Климом пішли, обминаючи відомі всім стежки, крізь хащі до яру, звідти знову піднялись на пагорб, пройшли кількасот метрів проти течії маленького потічка, прошаруділи під тонкими вітами ліщини, обережно, щоб не залишити сліду, перейшли ділянку багаторічного моху, аж поки не дісталися схрону…

Знову, але цього разу з іншого боку, побачив Чигрин знайомі села Судово-Вишнянського, Мостиського, Крукеницького, Яворівського районів. Знав комуніст Сергій Чигрин багато про ці села: як роботящі руки піднімали тут господарство, як самовіддано працювали активісти, як на згарищах, що їх залишила війна, зростали нові будинки, створювались колгоспи.

Як чекіст, Чигрин знав і багато іншого: про раптові нічні пожежі у стайнях, про наглу смерть комуністів від хижацьких пострілів, про інші бандитські акції. Але тепер Сергій дізнавався про таємні бази бандитів, про пункти зв'язку і невідомі схрони.

– І Тиміш впав… І Чорний впав… – похмуро розповідав Лукаш про загиблих під час сутичок з чекістами.

Інколи в грудях скипала несамовита лють, бо бандити у схроні охоче смакували подробиці розправ над чесними людьми – комуністами і просто селянами, і на їх обличчях чи то від тьмяного вогню свічки, чи то від задоволення виникали огидні гримаси. Чигрин намагався якомога більше запам'ятати.

Так, цей вечір у схроні був невимовно важким для Бо-гуна. Але то був лише початок. Чотири довгих і нестерпних місяці довелося прожити Богунові з Лукашем і його охоронцем Климом у схроні. Над ними гула сніжна віхола і дуби потріскували від морозу, а зграйка бандитів – Богун серед них – жила тихим життям у підземній норі, де заздалегідь було заготовлено і харчів, і води, і ліків, а найбільше – зброї. Так само по-звірячому закопалися в землю і ті бойовики, про яких за ці місяці докладно дізнався Богун від Лукаша, по всьому західному краю зима була періодом терплячого очікування теплих днів, коли знову можна буде діяти, заливаючи кров'ю землю, яку Лукаш називав «ненькою» і за «волю» якої начебто боровся. На повітря не виходили жодного разу – навколо лежала пухнаста снігова ковдра, і кожен слід міг видати схованку.

Все йшло за точно розробленим і продуманим планом. Готуючись іти за кордон, Лукаш передавав свій надрайон Богунові, який ставав його заступником, і тому якнайдокладніше знайомив його з усією мережею своїх підлеглих. На черзі було і наочне знайомство з пунктами і базами – передача повинна бути солідною і всебічною.

Як тільки щілини люка над схроном почорніли від талої води, а з вентиляційної труби повіяло першим подихом весни, вперше вийшли на повітря. В грудях у Чигрина закололо, п'янке повітря розпирало легені, ноги, наче ватяні, Не стояли. Він сперся на смереку, прикрив віями одвиклі від сонячного світла очі, мляво провів рукою по довгій бороді. Поруч стояли Лукаш і Клим. Сірі бородачі із запалими грудьми, брудні і нечесані, вони справляли враження живих привидів.

«Це ж і я такий!» – жахнувся Богун.

Досвідчений Лукаш наказав. скоріше повертатися до схрону – надто одвикли за зиму від свіжого повітря. Наступного ранку знову вийшли подихати квітневим вітром, а ще через три дні рушили до надрайону. Йшли від села до села, у вогких лісових хащах стрічалися зі своїми людьми, поновлювали зв'язки. Чигрин залишив на шляху один, потім другий умовний знак для полковника Василенка, а згодом і записку передав, користуючись тим же способом, що й бандити. Настав час діяти групі Олексія Петровича…

Надвечір Богун із своїми супутниками завітав до затишної господи Ганки. В її хаті вже не вперше з'являлися кур'єри з-за кордону, бувало, що приходили гінці з Мюнхена. Цього разу Ганка проводжала туди Лукаша. Засиділися пізно – це був останній вечір передачі над-району, і Богун мав попрощатися з Лукашем, щоб на світанку розійтися з ним у різні боки, Богун, лежачи у запашному сіні на горищі, прислухався до очманілого від весни цвіркуна. Що робить зараз Олексій Петрович?…

А той думав тривожну думу про Чигрина. Розділяло їх кілька хат, бо полковник Василенко того ж вечора прибув до села (бездоганно спрацювала записка, залишена Богуном) з терміновою місією від однієї з районних установ і в своєму благенькому сірому піджачку з потертим портфелем під пахвою не викликав підозри навіть у надобережної і пильної Ганки. Все було готове до операції, і тепер Олексій Петрович у запічку, так само, як і генерал Микитенко у своєму київському кабінеті, не спав, з нетерпінням чекаючи на ранок.

… За вікном засиніло, і Лукаш почав неквапно збиралися.

– Уже час…

– Так-так, треба йти, – озвався Богун.

Лукаш добре відпочив, і настрій у нього, видно, був гарний, бо не втримався від того, щоб не зачепити Ганку, яка метушилася по хаті, збираючи попоїсти гостям на дорогу. Адже шлях мав бути довгим.

Але тільки-но Лукаш вийшов за поріг, як четверо бійців кинулися на нього. Діяли за розробленим заздалегідь планом: по одному на кожну руку, ще по одному на кожен край комірця піджака, щоб Лукаш, бува, не вкусив ампулу з отрутою. Комір зопалу віддерли з м'ясом, а руки Лукаша так скрутили за спиною, що він тільки рота роззявив і очі вирячив. І зовсім уже очманів провідник «першої кляси», коли біля машини на узліссі побачив Богуна, що за хвилину до нього залишив Ганчину хату.

Сидячи в машині, полковник Василенко нахилився до Чигрина:

– Поздоровляю, Сергію. Першу частину операції провів відмінно. Але це тільки початок…

Він замовк, пильно вдивляючись у змарніле обличчя капітана.

– Як почуваєш себе?

– Порядок! – знизав плечима Чигрин.

– Дивись… – недовірливо мовив Василенко. – Тоді слухай мене уважно: готуватимешся до нового завдання. Підеш замість Лукаша за кордон, до самого лігва. Тепер ти не тільки для нас, а й для них цінний клад, – пожартував полковник. – Ти їх цікавитимеш тим біль-ще, що наочне знайомство з провідником прикордонного Яворівського надрайону відбудеться вперше. Отже, готуйся. – І полковник замовк, нічого не кажучи вже до самого аеродрому.

На них чекав літак, яким Чигрин мав полетіти до Києва для останньої бесіди з генералом Микитенком перед цією далекою і небезпечною подорожжю.

Перед тим як відпустити Сергія Чигрина відпочивати, генерал Микитенко відвів його вбік і попросив ще кілька хвилин уваги.

– Я хочу розказати вам те, чого ви ще не знаєте. А саме: про надзвичайну. важливість цієї операції, яка триватиме, мабуть, довго, і успіх її цілком залежатиме від вашого розуму, витримки і, я б сказав, кмітливості. Так-так, кмітливості, і ще – граничної обережності, бо людина, з якою ви повинні будете зустрітися, – розумний і підступний ворог. Отже, треба не тільки зустрітися, а вивчити його досконало з тим, щоб наші польські товариші могли встановити за ним неослабний контроль.

– Польські товариші? А вони тут при чому? – перепитав Чигрин.

Микитенко підняв руку, перепрошуючи:

– Саме про це я й хотів розповісти. Адже все, що ви вже здійснили, робилося не тільки заради нашого з вами спокою. – Генерал примружив у посмішці очі. – До нас звернулися наші друзі – польські чекісти з проханням допомогти викоренити з їхньої землі оте гадюче кубло, яке звив у них провід українських націоналістів. Як ви вже знаєте, очолюють його ставленики Багрія, Заламай і Бень. Останній – більш розумна і тому більш небезпечна людина. До того ж у нього багата школа, яку він пройшов ще за фашистських хазяїв. Отже, ваше перебування взимку у схроні – це тільки початок того, що від вас вимагатиметься надалі. Треба неодмінно вийти на Беня і передати нагляд за ним польським товаришам. Справа ускладнилася ще тим, що після однієї операції, яку польські чекісти провели нещодавно, Бень принишк, затаївся, вийшов з-під контролю і ніде не з'являється на вже відомих їм квартирах. Отже, на вас зараз надія – знайти Беня неодмінно! Ну, а якщо знайдете, то все інше залежатиме тільки від вас. Аби тільки Бень увійшов з вами в контакт…

– Увійде, не може не увійти. Адже такий птах прилетить!

Чигрин широко повів руками навколо себе, немов хизуючись, і Віталій Романович зареготав від душі:

– Вірю, вірю, до такого птаха прийде обов'язково! Зачувши сміх, до них підійшов Василенко, вирішивши, що вони вже закінчили розмову.

– Аз чого тут такі веселощі? – запитав він.

– Ми розмірковуємо, чи сподобаюсь я красній дівці і чи прийде вона на побачення, – відповів Сергій весело.

– Ох, не питай долю, вона сама в тебе спитає! – застеріг Олексій Петрович.

– Ну-ну, не лякай його надмірно, – сказав генерал. – Якщо він з таким настроєм піде до Беня, я буду спокійний. Тільки будь обережний.

Микитенко поклав свою міцну і теплу руку на плече Чигрина і, дивлячись йому просто в очі, запитав ще раз:

– Ти все добре зрозумів, Сергію?

– Так точно, товаришу генерал.

– Добре. Я певен, все буде гаразд! – І Микитенко міцно потис йому руку.

«Навіжений»

Лідочка була сьогодні задоволена рейсом. Політ і справді удався: три затишних салони наче на замовлення заповнила статечна солідна публіка. З Варшави на Київ летіли дипломати та інженери, кілька небалакучих офіцерів, що транзитом поверталися з Німецької Демократичної Республіки, та ще невелика група стомлених, переповнених враженнями радянських туристів. Жодної матері з немовлям, жодного іноземного туриста, який, звичайно ж, нетерпляче чекаючи посадки на радянському аеродромі, ще у літаку засипав би стюардесу сотнями запитань.

Ліда позбирала фужери, швиденько помила їх і навіть дозволила собі вільність – сіла у порожнє крісло переднього ряду. Сусіда – худорлявий чоловік середніх літ в акуратному костюмі – байдуже ковзнув очима по її обличчю, струнких ногах і знову відвернувся.

Лідочка з повагою подумала: «Напевне, якийсь спеціаліст із тих, що везуть цілі чемодани креслень і довідників. Яке стомлене і бліде обличчя…» – і ще раз кинула оком на гострий профіль сусіди.

А втомлений чоловік, прикривши повіками очі, думав своє. Нарешті він побачить Київ – рідне місто, в якому не був уже багато років! Яке ж воно? Чи набагато змінилося? Адже він чув, що німці зруйнували місто вщент. Рідний дім! А чи має право він так його називати? Адже, коли бачив востаннє рідне місто, він був зовсім іншою людиною, навіть ім'я у нього було іншим. У той далекий час його звали Ігорем Тесленком. А потім… Гай-гай, скільки потім було імен, масок, домівок, де він завжди почував себе гостем, більше того – непроханим гостем!

Булась з тривогою подивився на дівчину, що сиділа поруч, і почуття непевності і страху оволоділо ним з новою силою.

А як до нього поставиться місто? Чи впізнає свого блудного сина, чи прийме? Буласю, який за будь-яких обставин міг підкорити емоції силі логічного мислення, було зараз дуже важко. Він не міг, та й не хотів придушувати в собі заздрісного почуття до цієї дівчини, яка поверталася додому хазяйкою, боявся зустрічі з Києвом і з якимсь солодким відчаєм вперше в житті вільно піддався думкам про минуле, яке зараз здавалося йому просто неймовірним.

Його дитинство, юність… То неправда, що вони ніколи не повертаються. Рожеві, багряні, сірі дні снами приходили у найнезручніші для спогадів моменти його життя – коли відсиджувався у схронах, коли на хвильку заплющував очі, розшифровуючи чергове повідомлення, коли розбирав хитромудрі сплетіння радіосхем… Після цих снів він завжди ходив лютий, очманілий, ревним служінням намагаючись придушити сум і зневіру. А сни приходили знов, і душа скиглила, мов знічев’я побитий собака.