Текст книги "Опівнічні стежки"

Автор книги: Михайло Канюка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 30 страниц)

Він весь час повертався в думках до своїх розмов з охоронцем Беня – дебелим чолов'ягою з псевдо Помпа. Здавалося йому, що той не донесе, не видасть, бо поруч з ним Булась почувався якось певніше, вірив у його чисто людську порядність і думав, що того мучать такі ж сумніви. А Помпа, хоч і мовчав, але уважно вислуховував Булася: і про його минуле, що не давало спокою ні вдень ні вночі, і про теперішні його справи, які цеглина за цеглиною додавали висоти тому мурові, що відгороджував «ого від справжнього життя.

Так чи не так, а сумніви Булася стали відомі полковнику Василенку, який згодом сказав своєму другові і начальнику:

– Я не хотів повідомляти передчасно, але тепер вже можна, Віталію Романовичу. Біля Беня ходить його довірена людина – Булась, за яким ми вже давненько спостерігаємо. Є відомості, що він може допомагати нам. Гадаю, що Булась вже готовий до цього, надто вже йому погано. Може, і справді хоче спокутувати свій гріх, знайти батьківщину, рідну домівку.

– Не поспішай, Олексію, – зупинив його Микитенко. – Це може бути і добре розрахований контрзахід з метою виявлення наших людей у проводі.

– Не скажи, Віталію Романовичу, – заперечив Василенко. – Такі сумніви можуть дорого йому коштувати. Адже зневіра в оунівському русі – це крок на шляху до розриву з ним. Я пропоную продовжити за Буласем прискіпливий нагляд: аналіз його поведінки, його висловлювання, які можна трактувати двояко, багато можуть розповісти уважному спостерігачеві. Не забувай про притаманний будь-якому середовищу консерватизм ставлення до члена колективу: свій то й беззастережно свій…

– Психолог! – засміявся Микитенко. – Давай спробуємо… Нехай хтось достатньо віддалений від Кабардіної і здоровеги Помпи спробує відверто поговорити з Буласем. Побачимо, чи відгукнеться він на «привіт від дядька з Києва».

А Булась навіть не уявляв, в який спосіб прийде до нього звільнення з тенет зневіри.

Помпа, охоронець Беня, якого він любив більше від усіх своїх йолопів за небагатослівну вправність і навіть трошки побоювався, той самий Помпа, який бездоганно володів усіма наявними у них видами зброї і очі якого навіть у присмерках горіли тихим вогнем, у ніч перед походом Булася до Мюнхена, схилившись до самого його вуха, прошепотів:

– Привіт від дядька з Києва! Здається, ви вже довгенько чекаєте на нього.

Булася немов підкинуло на ліжку. Але важка рука Помпи знову придавила його до подушки.

– Тихо, навіжений! Заспокойся. – Булась скоріше відчув, ніж побачив у темряві, – на обличчі Помпи відбилась пересторога. – На шляху, що ти обрав, на тебе чекають ще не такі несподіванки…

Булася затрусило, йой, леле! Невже Бень про все знає, і тепер Помпа розігрує комедію і зараз приріже його, мов курча? Ні. Булась недарма провів стільки років у цій вовчій зграї і знає всі її закони і звички. Знає і те, як їх обходити! Він вдався до всіх засобів перестороги… Якщо вони все ж вистежили його, то чого ж Помпа зволікає і не кличе Беня?… А якщо Помпа не бреше?… Неймовірно!

– А як же… хазяїн? – спантеличено запитав Булась.

– А що хазяїн?

– Адже ти… тебе…

– Як же… як же… – Помпа нахилився ще нижче, мало не торкаючись губами вуха Булася: – Бень хоче мати в центрі свою людину і розраховує на тебе. Ти маєш стати там його вухами й очима… Хитрий, чортяка!

– А ти?

– Я іду з тобою. – Помпа здвигнув широченними плечима. – Маю допомагати тобі і… наглядати.

– Що ж, виходить, паш любий референт не довіряє мені?

– Та ні, звичайний дубляж, не хвилюйся…

Булась витер долонею рясний піт з чола. Все-таки він ще не зовсім звик до свого нового становища. Він тільки починав усвідомлювати, що для нього почалося нове життя. Булась і радів, і боявся цього нового, бо ще не знав, яку роль йому доведеться грати тепер. А що грати доведеться, і на совість, а не заради заслуг і нагород, – це він уже знав напевне. На якусь мить приходила думка: а чи не скочив він знов у полум'я? Ні… Ні! Не буде для нього спокою, доки ця ненависна зграя сидить по своїх лігвах. Не буде йому і спокути, доки хоч один вовкулака ходитиме по синій землі його спогадів.

Булась усміхнувся в темряву і прислухався. Від ліжка велетенського мовчуна не було чутно ані звуку. Не спить! Булась повернув голову в його бік і прошепотів:

– То й справді разом тепер?

Під Помпою жалісно заспівали пружини.

– Спи, на світанку підемо…

Мюнхен вітав їх листопадовою мрякою. Зустріли їх з Помпою як годиться: спочатку допит один, потім другий, потім перехресний… Звичайна перевірка, яка не бентежила ні того, ні другого, але вимагала граничної зібраності і уваги. Боронь боже, щоб збитися або неточно розповісти про якусь деталь переходу, звичайно, не знаючи при цьому, про що ж розповідав його другий учасник! У противному разі розмова коротка – куля в лоб!…

Булась і Помпа скочили із затишних крісел (диви, на такій зовні занедбаній віллі і така розкішна обстановка!) і на привітання: «Слава героям!» завчено відповіли:

– Героям слава!

– Мене звуть Арнольд, – представився новоприбулий і кожному подав правицю. Рука в гостя, як відзначив про себе Булась, була пухка і гаряча. А Помпа подумав: «Кругленький і лагідний, як кіт… Мабуть, знову по наші душі. Ну що ж, подивимось, які в тебе пазурі».

Пан Арнольд тим часом не поспішав починати розмову. Він зручно вмостився з келихом віскі у кріслі і тепер уважно розглядав обох кур'єрів, які ще досі стояли перед ним. По тому як гість не поспішав їх пригощати і не запрошував сісти, Булась і Помпа зрозуміли, що нарешті до них завітав не рядовий есбіст^[1] з оточення зверхника, які досі мали з ними справу, а птах більш високого польоту.

Мабуть, лишившись задоволений розглядинами, пан Арнольд нарешті дозволив собі дружньо всміхнутися і зробив плавний жест у бік крісел.

– Не скучили, герої? Думаю, що вам уже осточортіло це сидіння немов у в'язниці, хоча тут і непогано. Чи не так? – звернувся він до Булася, підкреслюючи цим, що його цікавить перш за все він.

Булась здвигнув плечима і по паузі відповів:

– Я звик до цього ще у своєму проводі. Без найретельніших перевірок і жорстокої конспірації ми б давно сиділи у справжніх в'язницях!

Пан Арнольд, відкинувши круглу голову, мелодійно розсміявся:

– Добре, що ви розумієте це не гірше від мене. Але я уповноважений повідомити, що затворництво ваше скінчилося і тепер вам дозволено переселитися знову до міста. Збирайтеся, на вас уже чекають офіційні особи.

У машині, що стояла на подвір'ї, сиділи двоє.

– Майор Террі і лейтенант Беккер, – представив іноземців пан Арнольд.

Ідучи до міста, круглий Арнольд, як про себе почав називати його Булась, попередив обох кур'єрів, що особи, з котрими вони мають зустрітися, – добрі друзі, які допомагають борцям за свободу неньки України (тут голос Арнольда задзвенів на високій ноті) швидше позбутися москалівського ярма і що за це вони вимагають зовсім небагато – деяких відомостей про наших спільних ворогів – більшовиків.

«От-от, – подумав про себе Помпа, щільніше загортаючись у не дуже теплий плащ, – був би ти такий гладенький, якби твої друзі не так щедро оцінювали твої скромні послуги!»

По приїзді Террі і Беккер були небагатослівними: більше слухали, ніж говорили. Після традиційних запитань про умови переходу кордону, кількість бойовиків польського проводу та їх озброєння, про засоби конспірації і явки на території Польщі і в краї настала черга більш серйозних запитань. Офіцерів вельми цікавили система охорони радянського кордону, контрольні смуги, система перевірки документів, наявність аеродромів, типи літаків, будівництво промислових об'єктів поблизу кордону. Булась міг відповісти на це тільки те, що давно вже пішов з України. А згодом, він чув від кур'єрів, що йшли через його явку з краю до Мюнхена, сталися великі зміни, а які – він не знає.

Помпа ж, як і належало другорядній особі, сидів мовчки, тільки час від часу зводив очі то на Булася, то на офіцерів. Він був спокійний. Все йшло як слід: під час невеликих прогулянок навколо занехаяної вілли і вночі, коли засинали їхні охоронці, він добре підготував Булася до таких розмов і був упевнений у ньому, як у собі самому.

– О'кей! – нарешті сказав, наче відрубав, майор Террі. – Я задоволений. – І, зачекавши, доки пан Арнольд перекладе його слова, додав: – Ви можете бути вільні. Відпочивайте, а про ваше перебування тут чи деінде вас повідомлять. – І, несподівано перейшовши на українську мову, сказав – Наше з вами співробітництво приносить і принесе ще більшу користь і вашій багатостраждальній країні, і нам. Слава Україні!

Помпа після цих слів звів на Террі круглі від здивування очі, пан Арнольд відверто пирснув, Булась аж закам'янів од такого цинізму: «Сволота, ханжа чортова! Славиш Україну, а камінь – за пазухою!» А Террі, задоволений справленим враженням, вийшов із кімнати.

… Відпочивати довелося недовго. Імлистим ранком на квартиру, де оселили Булася і Помпу, прийшов все такий же круглий і привітний пан Арнольд й урочисто проголосив:

– Любі брати мої, на вас чекають великі діла! – і знову повів їх на занедбану віллу.

У невеликому холі, пам'ятному ще з першого відвідування, вже було кілька чоловік: знайомі офіцери, Террі і Беккер у вишуканих цивільних костюмах, і якийсь довгов'язий, років п'ятдесяти, чоловік з худим обличчям і світлими, невиразними очима. Біля відкритого бару, спершись на мармурову плиту каміна, де стиха потріскував вогонь, стояла тендітна жінка з тонкими рисами обличчя, на якому виділялися темні оксамитові очі. Голову вона тримала трошки відкинуто назад, ніби насилу втримувала вагу великого вузла кіс на потилиці.

– А от і наші герої! – підвівся назустріч прибулим майор Террі. – Як почуваєте себе? Чи добре відпочили? – І, не чекаючи на відповідь, такою ж ламаною українською мовою додав – Дозвольте представити вам: полковник Елвіс Рочестер – наш шеф. А це, – Геррі зробив широкий жест у бік прибулих, – пан Ігор Тесленко, він же Булась, та пан Михайло Здоровега, тобто Помпа.

Сковзнувши байдужими очима по жилавій фігурі Булася і ледь затримавши погляд на могутніх плечах Помпи, Рочестер сухо сказав:

– Не будемо гаяти час на розпитування про здоров'я рідних і близьких: про це я вже поінформований. Гадаю, що моє самопочуття вас теж мало турбує! – Полковник при цьому глянув на жінку, яка відповіла йому іронічною посмішкою.

– Отже, час не чекає! – продовжував він. – Вам, напевне, вже сказали про те, що наша установа надає посильну допомогу організації українських патріотів у їхній справедливій боротьбі проти Совєтів. Ця допомога виявляється і у такій формі, як навчання українських бойовиків у наших спеціальних закладах…

«Ач як співає! – подумав Булась. – Сторонній може подумати, що у цих «закладах» готують кухарів, а не диверсантів…»

– Після приватних переговорів із зверхником, який особисто цікавився вашим майбутнім, – вів далі Рочестер, – ми дійшли висновку, що вам, – полковник повернув свою довгасту фізіономію до Булася, – вам необхідно пройти навчання в одній із наших шкіл, – а ваш брат по зброї має піти назад, у Польщу, щоб своєю міццю і ревним служінням забезпечити охорону такого славного сина українського народу, як пан Бень.

– Так, так! Обов'язково так і треба зробити! – втрутився у розмову пан Арнольд. Беккер і Террі не ворухнулися у своїх кріслах.

Булась з Помпою виструнчилися по-військовому, даючи цим зрозуміти, що наказ є наказ, у якій би витонченій манері він не був висловлений. При цьому вони навіть не глянули один на одного, але кожен подумав: «Отже, нас вирішили розлучити». «Для чого?» – запитав сам себе Помпа. «Як же тепер?… Може, Помпа якось встигне передати мені канал зв'язку…» – занепокоївся Булась.

Майор Террі підвівся із свого крісла, впритул підійшов до них і беззаперечним тоном віддав наказ:

– Роз'їжджайтесь негайно. Ви, – він ткнув пальцем у груди Помпи, – з цього ж будинку їдете у Польщу. На вас уже чекає машина. А ви, – Террі подивився на Булася, – залишаєтесь поки що тут, у нашому розпорядженні.

Помпа по-ведмежому потоптався на місці і, спіймавши на собі здивований погляд майора, гучним басом сказав:

– Дозвольте побажати другу Буласю на прощання успіхів у його дальшій службі!

Всі дружно розреготалися.

– Оці мені ще слов'янські сентименти! – крізь сміх видавив майор Террі. – Прощайтеся, тільки скоріше…

Булась потонув у могутніх обіймах Помпи і, тричі, по-християнськи, цілуючись з ним, ледве вчув: «Все передам… тебе знайдуть… чекай!»

Всі, хто залишився у холі, мовчки слухали, як протупотіли сходами Помпа і його провідник лейтенант Беккер, як від'їхав автомобіль, і за мить непоказний будиночок знову оповила тиша.

– О, прошу пробачення за свою неуважність, – піднявся з місця Рочестер, – адже я не представив пану Буласю мого помічника і секретаря! – Полковник підійшов до жінки, яка весь час стояла мовчки біля каміна, схилився до її руки і шанобливо сказав:

– Місіс Ірен! Ви, пане Буласю, матимете щастя працювати з нею…

Минуло ще багато часу, поки Ірина впевнилася, що слід заговорити з новоприбулим «клієнтом» Буласем. Поїхала з ним кататися за місто і там довершила роботу, розпочату ще в Польщі лейтенантом Михайлом Здоровегою під псевдо Помпа…

У школі вже звикли до її нечастих одиноких подорожей і не звертали особливої уваги на те, якою посвіжілою і веселою поверталася Ірина до міста. Тільки одного разу сер Елвіс ревниво перепитав Ірину, чи не знайшла вона часом собі коханця, до якого поспішає на побачення. На це Ірина відповіла:

– Можу взяти вас з собою, якщо не заперечуєте.

На її превеликий подив, Рочестер погодився, але потім картав себе за безпідставну підозру, бо над усе не любив швидкої їзди. Ірина вела машину на шаленій швидкості, знаходячи в цьому якусь невимовну насолоду. З того часу вона дістала спокій і мала можливість і надалі зустрічатися із своїм зв'язковим, який під виглядом хазяїна бензоколонки і невеличкого кафе при ній, що стояли при виїзді з міста, мав чудову можливість бачитись і розмовляти з безліччю людей і, звичайно ж, з Ірен Кабардіною.

– Хелоу, Джеккі! – махнула рукою Ірен до господаря, який сидів на. стільці, поклавши ноги на сусідній і насунувши на очі червону жокейську шапочку з довгим козирком. – У тебе знову поганий настрій і ти нікого не хочеш бачити?

– Дурниці, – пробурчав з-під козирка захриплий голос. – І взагалі, чи може людина колись відпочити, щоб її не торсали щохвилини?

– А ти помічника візьми, – співчутливо порадила Ірина, підтримуючи вже давно знайому їй гру.

Джек Вільямс, у дійсності ж капітан Мальцев, був відомий на всю трасу, його гострий язик і бурчливий тон викликали скоріше симпатію, ніж антипатію. А зовнішній екстравагантний вигляд – жилава фігура у пропахлій бензином спецівці і червона жокейська шапочка, що задерикувато сиділа у нього на голові задом наперед, – і поготів привертав до себе увагу численних відвідувачів і спричинив йому славу доброго буркуна, який і пригостить із жартом, і машину догляне ідеально. Тому біля його бензоколонки зупинялися частіше, ніж біля інших.

– Моя екстравагантність – то мій бізнес! – сміючись, пояснював Мальцев Ірині наодинці.

Нарешті Джек піднявся зі свого місця і попрямував до машини Кабардіної… – Мадам вип'є чашечку кави?

– Звичайно. До того ж у тебе зараз тихо, і ми, здається, можемо спокійно поговорити?

– Іди до кафе, а я зараз заправлю машину і прийду, – стиха проказав у відповідь Джек. – У мене для тебе є приємна новина.

Ірина з цікавістю подивилася на нього і попрямувала у затишок невеличкого заскленого з усіх боків приміщення – ліхтаря, як його називав господар.

За кілька хвилин Джек вже стояв біля агрегату, намагаючись запустити його для гості, щоб заварити каву. Але щось там у нього не виходило, і він стиха лаявся.

– Облиш, – не витримала Ірина. – Поговоримо й так.

– Добре, – погодився Джек, підходячи до неї. – Тоді випий хоч соку, не сидіти ж за порожнім столиком.

– І як ти управляєшся з усім своїм хазяйством, коли тут людно? – запитала Ірина. – Адже важко одному…

– А ти б хотіла, щоб тут вешталися зайві очі? – глузливо перепитав Джек.

Ірина відповіла на це, удавано жахнувшись:

– Боронь боже! – і додала вже серйозно: – Ось тобі чергове повідомлення, передаси в умовлений час.

Змахнувши невидиму пилинку зі столика Ірини, Джек непомітно взяв з її руки малесеньку скручену трубочку паперу. Потім встав, нависаючи над нею всім своїм жилавим тілом, і пробурмотів, що таке вже у нього життя – жодної вільної хвилини від цих відвідувачів. Обоє весело розреготалися.

– А ти так добре граєш свою роль. Якби не знала заздалегідь, з ким маю справу, навіть і думки не мала б про твоє справжнє обличчя…

– Служба, – відповів на це Мальцев. – Доводиться грати на «відмінно», як сама розумієш. А тепер про новину. Я одержав повідомлення, що до твоєї школи прийшов новий «клієнт», чи не так?

– Так, – здивовано відповіла Ірина. – Та чи мало їх приходить до нас… До того ж я зараз про нього повідомляю.

– Так от, – перебив її Мальцев. – Булась зголосився працювати з нами. Він хоче спокутувати свою провину перед Батьківщиною.

– А це не провокація? – спитала Кабардіна.

– Ще невідомо, все може бути. Хоча у контакт з нашою людиною у Польщі він уже вступив. І потім, коли виїхали звідти до нас, поводив себе так, як годиться. Отже, тобі вирішувати, чи зможе він працювати з нами, чи ні.

Ірина надовго замислилася.

– А як же мені його перевірити? У душу ж не зазирнеш і, ворог він чи ні, не спитаєш…

Мабуть, не слід зупинятися на тих почуттях, які по черзі відбивалися на обличчі Булася, коли недоступна і велична місіс Ірен сказала йому під час заміської, прогулянки: «Друже Буласю – товаришу Тесленко, ви ще чекаєте привіту від дядька з Києва?»

На той час вже закінчувався курс його навчання у школі, і Кабардіна з чистим серцем відпускала його назад, знаючи, що він не підведе…

* * *

Булась відкрив очі від того, що його сусідка, смачно позіхнувши, підвелася з крісла і, звичним рухом поправляючи зачіску, попрямувала до пілотської кабіни. Він провів її поглядом: «Задрімав я, чи що?» – здивувався.

Його думки, такі хаотичні і нервові на початку рейсу, потекли рівно, і Булась відчув ту знайому ясність і зібраність, які завжди приходили до нього у найвирішальніші хвилини його життя.

«Ото б здивувалися мої любі шефи, коли б побачили свого вірного бойовика на борту радянського літака, та ще у сусідстві з такою симпатичною стюардесою!» – Булась посміхнувся. Але Бень і Заламай, та й сам полковник Рочестер були далеко, а Булась мав сьогодні нарешті побачитися із своїм справжнім керівником – генералом Микитенком.

Вони ще жодного разу не зустрічалися. Тож яким має бути генерал? За його наказом Буласю довелося здолати сотні кілометрів. Навіжений… здається, саме так назвав його тієї пам'ятної ночі перед походом «великою стежкою» до Мюнхена велетень з очима-жаринками – Помпа. Буласю на хвилину стало сумно. Скільки років спливло?… І яких років!

– Наш літак прибуває до столиці Радянської України – міста Києва! – задзвенів у динаміках професійно урочистий голос…

– Заходь, Олексію Петровичу, заходь, друже! – Генерал Микитенко вийшов з-за столу, простягаючи полковнику руку.

Якусь мить вони мовчки дивилися один одному у вічі, потім сіли поруч на шкіряному дивані. За довгі роки спільної служби ці два сивих чоловіки не тільки навчилися розуміти один одного без слів, а й міцно подружилися. Ще б пак! Скільки безсонних ночей провели вони за одним столом, скільки світанків стрічали разом у лісах, на вістрі найнебезпечніших операцій… І сьогодні, як відчували обидва, настане саме такий момент.

Микитенко, наче ставлячи крапку на неофіційній частині зустрічі, сів до столу. Василенко вмостився навпроти.

– Прошу, якомога докладніше про перехід Богуна за кордон, – почав генерал.

– Картина Яворівського району у нас як на долоні, – поволі почав доповідати Василенко. – Богун готовий до переходу через кордон, хоча, звичайно, хлопець стомився. Але відкладати перехід небезпечно.

– Чому? – запитав генерал.

– Обстановка може змінитися щодня, та й недооцінювати їхні можливості ми не можемо. Хто зна, які дані можуть передати есбісти за кордон через інші канали?…

– Так, – ствердив Микитенко. – Далі.

– Ще одне непокоїть мене, товаришу генерал, – зустріч Богуна з Бенем…

– Бень… Бень… – Генерал нервовим рухом потер підборіддя. – Підступний, як і всі, есбіст і бандитські кадри добре знає.

– Так, Віталію Романовичу. І найгірше те, що у нього якийсь особливий нюх на контррозвідників. Пам'ятаєте нашого Михайла Здоровегу – Помпу? Та хіба тільки його Бень звів на той світ… Щастя, що Булася обминула ця доля і він зумів пройти всі Беневі пастки після повернення з Мюнхена. Цей гаспид перевіряє навіть тих, хто повертається зі школи розвідки полковника Рочестера!… Тож мене турбує побачення Богуна з Бенем.

– Для цього ми і викликали з Польщі Булася. Він має от-от прибути і допомогти нам підготувати Богуна, а потім – підготувати Беня до цієї зустрічі. Звичайно, наскільки це можливо, – генерал підніс над столом п'ятірню і стулив пальці в кулак. – Ми недаремно збираємо кілька ударних ланок в один ланцюг. Окремі операції, які проводяться самостійно, нині мають перерости у нову, так би мовити, комплексну операцію, в центрі якої – наш Богун. Адже після пазурів Беня на нього може чекати зустріч із зверхником.

– Одверто кажучи, розмова з ним, цим самозакоханим ділком, мене турбує менше, ніж перевірка Беня.

– Звичайно, зверхник – не та фігура, якої можна боятися в такій зустрічі, особливо якщо врахувати розум і досвід Чигрина. Але й недооцінювати цього наполеончика теж не слід. Це – хитрий шакал, із гітлерівським ще вишколом. – Микитенко відкинувся у кріслі. – А тепер досить про це. Краще розкажіть, що вами зроблено для переходу Богуна через кордон.

– На заставі капітана Черепанова все готово, – відповів Василенко.

Генерал замислився.

– Не пересоліть, Олексію Петровичу. Я хотів би, щоб Богун пішов не один. Найкраще було б, якби Чигрина в цій подорожі супроводжував справжній бандит, який не викликав би ніякої підозри у Беня, а перехід кордону варто ще раз добре продумати.

– Що ви маєте на увазі, Віталію Романовичу?

У кабінеті на якусь мить запала тиша. Генерал втупився у якусь цяточку на столі, а потім підвів очі на Василенка.

– Для того, хто супроводжуватиме Богуна, і особливо для тих, хто зустрічатиме їх на тому боці, дуже важливо, щоб перехід був абсолютно вірогідним і справжнім за своєю складністю… А ви, напевне, наказали зняти зайві пости?

Василенко кивнув.

– Ні, не підходить, – рішуче відказав Микитенко. – Готуйте операцію «Перехід» таким чином: по-перше, необхідно зв'язати Богуна з Утяєм для того, щоб він по каналу передав наказ про обов'язкове супроводження Богуна і вказав того, хто буде з Богуном. По-друге, під час порушення кордону на заставі слід підняти тривогу, відкрити по порушниках вогонь. Звичайно, вмілий і якомога гучніший…

– Слухаю, товаришу генерал. – Василенко нахилився до столу, очі його заблищали. – А як ви дивитесь на те, щоб когось із наших навіть «ліквідувати»?

– Хочете звести Чигрина у ранг героя? Що ж, непогана думка. Як на мене, то, здається, Богуну це не завадить. Особливо якщо врахувати психологію тих, до кого він іде. Одне залишається незмінним – Чигрину треба швидко і без зайвого клопоту дістатися до Беня. Ми неодмінно повинні допомогти нашим польським друзям. А тепер час уже їхати на дачу. Нас там чекають.

Крізь вікно великої вітальні Булась з цікавістю дивився на густий сосновий ліс, на тихе плесо Дніпра, відблиск якого було видно через гущавину. Майже таке саме місце знав він там, в Єлені Гурі, на польській землі. І розмови сьогодні точаться про давно знайомі йому справи. Але наскільки все це далеке від його повсякденного оточення! Як різняться ці люди від його шефів та їх бойовиків і охоронців!

Булась глянув на генерала Микитенка, що спокійно ходив по кімнаті, на полковника Василенка, який вичавлював у склянку з чаєм майже цілий лимон.

Різні за віком, різні за службовим становищем, вони все ж були товаришами, і це виявлялося у найдрібніших і найнепомітніших деталях. Полковник ставився до генерала шанобливо, але при цьому висловлювався вільно, а Віталій Романович (Булась відзначив і те, що Василенко саме так звертався до генерала) уважно слухав кожного і враховував усі пропозиції.

– Ну, спасибі, товаришу Тесленко, за розповідь про Беня. Це нам стане у великій нагоді, – завершуючи розмову, сказав полковник Василенко.

Булась на якусь мить відчув себе теж членом цього товариства. Адже як не крути, а він – учорашній активний їх противник, довірена особа Беня. Булась добре розумів і те, що його допомога цим діловитим і розумним людям – тільки крихта того, що він ще може зробити. Булась зітхнув і звернувся до генерала:

– Я маю повідомити ще одну важливу новину. Чотири дні тому у Польщу прибули кур'єри від зверхника.

Їх двоє – Голуб і Марко. Крім передачі матеріалів, вони мають ще завдання: йти у край до Утяя і вручити йому пошту від зверхника. Більше того, вони мають ще спеціальне завдання від полковника Рочестера і майора Террі: зібрати шпигунські відомості. Тому у них є рація і шифри. Я знаю твердо, що Бень поспішає скоріше відправити їх на Україну, бо дуже зацікавлений у їхній зустрічі з особистим представником Утяя – надрайонним провідником Богуном.

Генерал і полковник мовчки перезирнулися.

– Я можу йти? – із почуттям виконаного обов'язку підвівся з місця Булась.

– Так, – відгукнувся Василенко, – вам необхідно відпочити перед зворотною дорогою.

Коли двері за Буласем зачинилися, Микитенко глянув на полковника.

– Є ідея, Олексію Петровичу. Повідомлення Булася вносять деякі корективи в наш план. На мою думку, тепер не слід шукати кандидатуру в супутники Богунові. Ним може бути один із двох кур'єрів…

– Баба з воза, – засміявся Василенко і одразу посерйознішав. – Я слухаю вас, товаришу генерал.

– Отже, – продовжував генерал, – завдання тепер можна деталізувати. Богун має негайно повернутись на Львівщину, де зустрічає кур'єрів і супроводжує їх до Утяя. А ви, крім того, забезпечуєте Утяю алібі і відправляєте на звичайне місце зустрічі з посильним від зверхника – порадьте ще йому відправити одного з кур'єрів, ну, скажімо, Голуба, разом з Богуном назад, до Польщі. Що може бути надійнішим? Бень тільки-но познайомився з Голубом, приймаючи його із Заходу, від зверхника. А тепер цей же Голуб приведе до нього Богуна. Ось так!

Генерал Микитенко задоволено потер руки.

– Завдання Чигрина залишається тим самим: доставити пошту від Утяя особисто Беню. До того ж йому необхідно буде завоювати його довір'я – настільки, щоб Бень був під постійним наглядом наших польських товаришів. Отже, треба вивчити його оточення, спосіб життя, методи роботи, вийти на інші лінії зв'язку, окрім тієї стежки, якою Богун піде сам, а головне – виявити зв'язки Беня з іноземними розвідками, плани останніх у розвитку шпигунської діяльності проти нашої країни, дізнатися про підготовку шпигунів та засоби їх закиду на територію СРСР. Все це, звичайно, в залежності від обставин. І якщо Чигрину вдасться, окрім основного – виявити і заблокувати Беня, ще щось з того, що я перелічив, будемо вважати, що операція йде успішно.

Полковник Василенко виструнчився перед генералом.

– Все зрозумів, Віталію Романовичу. Я впевнений у Сергієві – він докладе максимум зусиль.

Голоси обох звучали урочисто й суворо. Адже вони відправляли товариша у самісіньке пекло.

Перемога

Через невелике віконце у камеру вливався потік сонячного світла, відбивався від свіжопобілених стін так, що на них боляче було дивитись. Романівський ходив по камері, лягав на вузьке ліжко, відвернувшись до стіни, щільно заплющував очі, але перед ним знову поставала все та ж сліпучо-біла поверхня, що дратувала до нестями, і, здавалося, від цього ще більше боліло у правій скроні. Утяй, не витримавши, засвітив сигнальну лампочку. За хвилину двері відчинилися, і на порозі мовчки став охоронець.

– Лікаря б мені… – глухо попросив він і знову відвернувся до стіни.

– Мабуть, знову підскочив тиск? – Чорнявий ескулап загорнув рукав сорочки і почав швидко й енергійно натискувати на грушу. – Ого! Недарма болить…

– Скільки? – коротко запитав Романівський, не розплющуючи повіки.

Лікар зітхнув, але нічого не відповів. Сів до столика і почав записувати щось у блокноті.

– Вип'єте оце перед сном і на ранок, а зараз до вас прийде медсестра і зробить укол. – Лікар почав збирати своє майно. – Після цього постарайтеся заснути. І поменше хвилювань.

Утяй скептично хмикнув, а потім попросив:

– Якщо можна, нехай завісять вікно: світла дуже багато…

– Добре, я скажу. – І лікар вийшов з камери.

Біль розколював голову навпіл, і Утяй знову забігав із кутка в куток.

«Поменше хвилювань, ач, який розумний! – роздратовано думав він. – Тут можна і розум втратити, а він…»

Як же все це сталося? Романівський і досі не міг збагнути. Потрапили до чекістів так просто, немов до тещі у гості… Зайшли до схрону, ледь привіталися… – і незчулися, як. всі троє сиділи вже на земляній підлозі, обеззброєні і з відірваними комірцями. Утяй згадав, як скрипів зубами і плакав від люті Німий, яке кам'яне обличчя було у Булася і як він сам раптом відчув страшну втому.

Ясно як білий день, що на них там уже чекали. Очевидно, така сама доля спіткала не одного, мабуть, їхнього попередника, який ішов до оунівців… Та й справді, досить! Чи є те підпілля взагалі, якщо він, Романівський, так просто міг провалитися? А може, це тільки страшний збіг обставин, і йому просто не пощастило дістатися до своїх? Ні, не треба бути наївною людиною. Операція по захвату їхньої групи була підготовлена заздалегідь, – це видно з усього, – і проведена блискуче. Тоді хто ж міг виказати? Зрадник сидить там, у проводі, чи вже хтось із місцевих, хто мав зустрічати, постарався? О, якби він міг відповісти собі на ці та багато інших запитань!

Але Утяй не знаходив відповіді і скаженів від безпорадності, відчуваючи себе найнещаснішою людиною на світі. Він не звик потрапляти в залежність від зовнішніх обставин! Людина сильної вдачі, він завжди диктував оточуючим свою волю і домагався всього, чого бажав. Глибоко переконаний у правильності своїх дій і відчуваючи свою силу, ніколи не боявся говорити прямо й відверто…

Зрештою, мабуть, подіяв укол, біль почав улягатися, повіки обважніли, він ліг і заплющив очі. Хтось злегка торкнувся його плеча, він різко крутнувся на ліжку, напружені украй нерви не давали і миті перепочинку, і мало не скрикнув.

– Не лякайтесь! – спокійно промовив чоловік, що сидів біля його ліжка.